Передмова



Сторінка5/18
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Розділ XII
ПОВІЛЬНІ ТОРТУРИ

Незабаром ми виїхали за місто. Як приємно, як хороше було в безлюдному лісі, прохолодним ранком початку осені! З вершин пагорбів ми бачили внизу чарівні зелені долини, якими текли звивисті ручаї, а подекуди — густі гайки чи самотні розлогі дуби, оточені темними озерцями затінку; за долинами здіймалися хвилясті пасма гір; оповиті голубим серпанком, вони тяглися ген за обрій, і подекуди їхні далекі одна від одної вершини увінчували білі або сірі цятки — ми знали, що це замки. Ми перетинали широкі трависті галяви, що іскрилися росою, ми рухалися нечутно, мов привиди, по м’якому ґрунті, що приглушував кроки коня; мов уві сні, ми пливли між дерев у зеленавому водявому світлі, що просочувалося крізь густі крони над нашими головами, а біля копит мого коня дзюркотіли по камінцях чисті холодні струмки, стиха наспівуючи свої ніжні, веселі мелодії; інколи ж ми занурювалися в темний урочистий праліс, де мимо нас шмигали якісь боязкі звірята, зникаючи так швидко, що ми не встигали вловити, звідки долинув шерхіт; де перші вранішні птахи, прокинувшись, заводили співи та сварки і бралися до роботи, постукуючи дзьобами по стовбурах дерев у таємничій і непролазній хащі. А тоді ми знову виринали на яскраве денне світло.


Але, виринувши на денне світло вчетверте чи вп’яте — години через дві після сходу сонця, — я вже не зрадів його яскравому промінню. Бо воно почало припікати, й дедалі відчутніше. А попереду, як на те, простягався степ без жодного деревця! Чи помічали ви, як дрібні незручності переростають у великі та як вони стають нестерпними, тільки-но ви починаєте на них зважати? Те, що мене спочатку зовсім не обходило, тепер дратувало Дедалі більше. Перші десять-п’ятнадцять разів, коли в мене виникала потреба в носовику, я казав собі біс із ним, обійдуся, і їхав собі далі, відразу ж забуваючи про нього. Та десь після п’ятнадцятого разу я вже обійтися не міг хусточка не йшла мені з голови, цвяхом сиділа в мозку, думка про неї стала невідчепна. Врешті я прокляв найчорнішим прокляттям людину, яка, вигадавши залізні лати, не передбачила в них кишень. Розумієте, хусточка разом із деякими іншими дрібничками лежала у мене в шоломі; але мій шолом не знімався без сторонньої допомоги! Я не подумав про це, ховаючи в нього носовика; власне, я цього навіть не знав. Просто вирішив, що найзручніше місце для хусточки — в шоломі. І тепер думка про те, що вона осьде, під рукою, що вона така близька, а воднораз така недосяжна, була мені особливо нестерпна. Всі ми знаємо найбільше нам хочеться неможливого. Тож і я ні про що інше думати не міг, бо думки мої засіли в шоломі; я проїздив милю за милею, та хоч би раз вони з нього випурхнули! Ні, мої думки оселилися в шоломі, звили собі гніздо в носовику, а солоний піт тим часом стікав у мене з лоба, роз’їдав очі, доводив мене, безпорадного, до нестями. Будь ласка, не смійтесь, читаючи ці рядки мені було не до сміху. Я терпів справжню, страшну муку, таку муку, з якої не жартують. Я дав собі слово надалі брати в дорогу дамську сумочку, і нехай про мене думатимуть і казатимуть, що завгодно. Атож, залізні йолопи Круглого Стола обурюватимуться, називатимуть це неподобством — дарма для мене вигода важливіша, ніж мода! Так ми трюхикали собі далі, часом здіймаючи хмари куряви, що забивалася в ніс, змушуючи мене чхати й лити сльози; і, звичайно, я вживав деякі вирази, яких уживати не слід, — я цього не заперечую, бо, зрештою, я нічим не кращий за інших.
Дорогою ми не зустрічали жодної живої душі в цій відлюдній частині Британії, певно, не водилося навіть людожерів. І їхнє щастя, що не водилось — я маю на увазі людожерів із хусточками. Бо я не став би з ними панькатись. Зустрівшись із велетенським страховиськом-людожером, я б, на відміну від більшості лицарів, не поласився на його бойове спорядження, — мені той брухт ні до чого; я б тільки здер з нього нашийну хустку — і бувай здоров!
Тим часом ставало дедалі гарячіше. Сонце підбивалося все вище, розігріваючи на мені залізяччя. Ну, а коли вам жарко, — самі знаєте, — вам досаждає кожен дріб’язок. їдучи клусом, я гримотів, мов кіш із посудом, і це мене дратувало; щит хляпав і ляскав мене то по грудях, то по спині, і я мало не втрачав терпцю; коли ж я притримував коня, щоб ішов тихою ступою, всі мої металеві суглоби починали дзеленькати й скреготати, як немазаний віз, а до того ж тоді мене переставав обвівати вітерець, і я смажився, мов у пічці. Та й це ще не все що повільніше ви їдете, то більшою вагою, здається, тисне на ваші плечі залізо — щохвилини його додається наче ціла тонна. А ще вам доводиться раз у раз переставляти списа з одного боку на другий, бо в одній руці його довго не втримаєш.
Ну, а самі розумієте, коли упріваєш так, що з тебе аж ллє, то все тіло починає, даруйте на слові, свербіти. Але ви всередині, а ваші руки зокола; а між руками й тілом — залізо. І — хоч плач. Спершу свербить в одному місці, потім у другому, а тоді в третьому; сверблячка поширюється в усіх напрямках, і врешті все тіло ваше пече вогнем, і неможливо навіть уявити собі, до чого це неприємно. Коли ж терпіти стало несила, і я зрозумів, що от-от збожеволію, під забороло залетіла муха і всілась у мене на кінчику носа; я спробував підняти забороло, але воно не піддавалося — заїв шарнір; я затрусив головою — своєю бідолашною розпухлою головою, — і муха, природно, повелася так, як поводяться всі мухи, зачувши небезпеку, — пересіла з носа на губу, з губи на вухо і ну дзижчати, й кружляти, й кусати, й висотувати вкрай напнуті нерви так, що хоч криком кричи! Мій терпець остаточно урвався, і я гукнув Алісанді, щоб зняла з мене шолом і звільнила від мухи. Дівчина вийняла з шолома все, що в ньому лежало, зачерпнула ним води із струмка, дала мені напитись, а решту вихлюпнула за комір панцира. Ви навіть не уявляєте собі, як це мене відсвіжило! Вона тягала шоломом воду із струмка й поливала мене, поки я вимок до рубця й моя душевна рівновага цілком відновилася.
Мир і спокій — яке це щастя! Але безхмарного щастя в житті не буває. Невдовзі перед від’їздом я змайстрував собі люльку-череп’янку й наготував на дорогу непоганого тютюну, не справжнього, а такого, який курять індіанці — із сушеного вербового лика. І люлька, і тютюн лежали в шоломі, і тепер я міг би закурити, але… але в мене не було сірників!
Незабаром з’ясувався ще один прикрий факт наша цілковита безпорадність. Закований у лати новак не може вилізти на коня без чиєїсь допомоги. Сенді підсобити мені не могла я був для неї заважкий. Довелося чекати якогось перехожого. Чекати в тиші було б не так уже й погано, надто коли є над чим поміркувати. Я хотів поміркувати над тим, як могли наділені розумом чи бодай чимось схожим на розум люди привчити себе ходити в залізяччі, незважаючи на всю незручність такого убрання, і як вони могли дотримуватися цієї моди протягом багатьох поколінь, усе своє життя день у день терплячи муку, якої я зазнав сьогодні. Я хотів поміркувати над усім цим та ще над тим, як зарадити лихові й переконати людей відмовитися від такої безглуздої моди. Але міркувати я не міг. Коли поряд з вами Сенді, міркувати неможливо.
Загалом Сенді була дівчина лагідна і слухняна, але язиком вона безнастанно молола, мов вітряк, торохтіла, мов колеса екіпажів по міському брукові, від яких у вас стугонить у голові. Якби їй можна було заткнути рота корком, вона була б славним дівчам. Але таким рота не заткнеш, для таких корок — смерть. її тріскачка тріскотіла цілісінький день, і я вже починав побоюватися, що в ній щось зіпсується, та де там! Такі механізми ніколи з ладу не виходять. І не загальмовуються через, скажімо, брак підходящого слова. Вона могла цокотати, й ляскотіти, й патякати, й плескати язиком цілими тижнями, не зупиняючись, щоб набрати мастила, чи пального. А результат усієї цієї роботи був один своїм язичком вона тільки злегка коливала повітря. Думок у голові в неї не було ніяких — самий туман. Вона була спражня, неперевершена торохтійка вона базікала, базікала, базікала, теревенила, теревенила, теревенила, цвірінькала, цвірінькала, цвірінькала — без повторів і без угаву. Вранці я не звертав уваги на її тріскачку, бо мав досить іншої мороки, але пополудні я не раз казав їй
— Спочинь трохи, дитино. Якщо ти й далі так переводитимеш тутешнє повітря, королівству доведеться імпортувати його з-за кордону, а в скарбниці у нас і без того пусто.


Розділ XIII
ВІЛЬНІ ЛЮДИ!

Яке ж воно все-таки нетривке — людське щастя! Ще зовсім недавно, коли я мучився в сідлі, яким раєм видався б мені цей спокій, цей спочинок, ця блаженна безтурботність у затишному тінявому гайку на березі дзюркотливого струмка, де для повноти щастя я раз у раз поливав себе водою! А я вже був незадоволений почасти через те, що не міг запалити своєї люльки, — бо хоч сірникова фабрика працювала в мене вже давно, я забув узяти з собою сірники, — а почасти через те, що нам нічого було їсти. Ось іще один приклад дитячої безтурботності тієї доби й того люду. Закутий у панцир шукач пригод завжди покладається на випадок дасть бог день, дасть і поживу, і, певно, його страшенно обурила б пропозиція надіти на спис кошика з бутербродами. Будь-хто із завсідників Круглого Стола краще помер би з голоду, аніж зганьбив себе, з’явившись із таким доважком на своєму флагштоці! Я хотів був сунути пару бутербродів собі в шолом, але мене на цьому заскочили, довелося їх викинути геть та ще якось викручуватися із дражливого становища, і вони дісталися собаці.


Насувалася ніч, а разом з нею гроза. Швидко темніло. Треба було отаборюватись. Дівицю я примостив під однією скелею, сам улаштувався під іншою трохи віддалік. Але мені довелося залишитись у панцирі, бо сам його зняти я не міг, а просити допомоги в Алісанди не наважувався — адже не годиться роздягатися в когось на очах. Власне, мої побоювання були безпідставні, бо під панцирем на мені був звичайний одяг; та забобонів, прищеплених змалку, враз не позбудешся, і я знав, що страшенно зніяковію, коли доведеться скидати свою куценьку залізну спідничку.
Гроза принесла зміну погоди що сильніше дув вітер, що лютіше періщив дощ, то робилося холодніше. Незабаром сила-силенна мурах, жуків, хробаків та всілякої мошви посунула з холоду в тепло — до мене під панцир. Частина з них поводилася досить чемно — вмощувалась у складках одягу й тихенько засинала, але неспокійних і непосидющих було куди більше, і вони не знали й хвилини перепочинку — к повзали то туди, то сюди, метушилися, нишпорили й шукала бозна-чого; особливо надокучали мені мурашки, які влаштовували втомливі походи з одного кінця в другий і весь час мене лоскотали. Ні, я більше повік не хотів би ночувати в мурашиному товаристві! А взагалі якщо ви опинитесь у моєму становищі, послухайтеся доброї ради не борсайтесь і не качайтеся по землі, бо це тільки збуджує цікавість усілякої живої нечисті, викликаючи в кожної кузьки бажання виповзти із своєї схованки й подивитися, що там коїться, а вам від цього стає ще гірше, і ви починаєте лаятися ще лютіше, якщо, звісно, таке можливо. Щоправда, коли не борсатись і не качатись, а лежати тихо, то можна врізати дуба; тому, правду кажучи, вибору у вас нема і так погано, і так недобре. Я відчував лоскотання навіть після того, як промерз до кісток, і сіпався від нього, немов труп від електроструму. Я дав собі обіцянку, що, повернувшись із мандрів, ніколи більше не надіну панцира.
Протягом тих страшних годин, коли я лежав задубілий від холоду і водночас горів від комашиних укусів та лоскоту їхніх лапок, одні й ті самі запитання без кінця кружляли в моїй утомленій голові — запитання, відповіді на які я не знав як можуть люди носити ці трикляті обладунки? Як терплять їх протягом стількох поколінь? Як можуть спати вночі, знаючи, що завтра на них чекають такі самі тортури?
Коли нарешті настав ранок, на мене, мабуть, страшно було дивитися змучений, пом’ятий, запухлий від безсоння, знесилений борсанням, виснажений голодом, покорчений ревматизмом, охоплений однією нав’язливою ідеєю зануритися в теплу купіль і потопити геть усю комашню. Ну, а як почувала себе високородна титулована аристократка, дівиця Алісанда ля Картелуаз? Вона була свіженька й жвава, як білка; усю ніч вона проспала мертвим сном. Що ж до ранкової ванни, то ні вона, ні взагалі будь-хто з вельможного панства в цій країні, вмиватися не звик, а отже, і бажання такого не мав. За сучасними мірками, ті люди, по суті, мало чим відрізнялися від дикунів. Моя благородна супутниця не виявляла ніякого бажання швидше поснідати, і це також дикунська риса. Подорожуючи, тогочасні британці звикли подовгу поститись і терпіти голод без нарікань; щоправда, перед від’їздом вони наїдалися по саме нікуди — як ото індіанці чи удави. Певно, Сенді теж наїлася щонайменше на три дні.
Вирушили ми вдосвіта. Сенді їхала верхи, а я шкутильгав Пішки позаду. Через півгодини ми натрапили на кількох пошарпаних злидарів, які зібралися лагодити те, що тут вважалося шляхом. Вони привітали мене принижено, мало не плазуючи, і коли я зголосився поснідати разом з ними, ця нечувана милостивість так потішила, так приголомшила їх, що вони навіть не зразу повірили власним вухам. Моя дама зневажливо закопилила губу, від’їхала вбік і звідти голосно заявила, що не збирається їсти з усяким бидлом, причому ці слова зовсім не образили бідолах, а тільки злякали, бо будь-яка увага з боку вельмож не обіцяла їм нічого доброго. А тим часом то не були раби чи кріпаки. Мовби глузуючи, вони, в цілковитій згоді із законом, іменували себе “вільними людьми”. До стану “вільних людей” належало сім десятих населення країни дрібні “незалежні” фермери, ремісники і так далі; інакше кажучи, з них і складався народ, справжня нація, всі ті, хто давав країні користь і гідний був поваги і всілякого заохочення; без них від нації залишилися б самі покидьки й нікчеми в особі короля, знаті, дворянства — всі ті нероби та ледарі, навчені лише псувати, нищити, спустошувати, шкідливі та непотрібні суспільству, побудованому на розумних засадах. А проте саме завдяки своїм підступним хитрощам ця позолочена меншість, замість того щоб плентатись у хвості, де їй і належить бути, крокувала попереду, з розгорнутими прапорами; вона привласнила собі звання нації, і незліченні трударі смиренно терпіли це неподобство так довго, що врешті й справді в нього повірили, повірили, що так воно й повинно бути. А духовенство умовляло їхніх батьків та їх самих, що цей сміховинний лад запроваджений волею божою; і вони, не подумавши про те, що бог навряд чи розважається жартами, та ще й такими невдалими, послухалися церковників і перейнялись німою покорою.
Колишньому американцеві розмови цих затурканих бідаків здавалися досить дивними. Вони вважалися вільними людьми, а проте не мали права покинути без дозволу володіння свого лорда або єпископа; вони не мали права самим собі пекти хліб — збіжжя зобов’язані були молоти на лордовім млині, а борошно везти до лордової пекарні й платити за все це великі гроші; спродавши бодай клаптик своєї землі, вони мали віддати лордові чималий відсоток із виручки, а придбавши в когось ділянку — платити лордові за право на купівлю; вони змушені були задарма жати його хліб і з’являтися на перший же його виклик, навіть коли їхній власний врожай гинув від стихійного лиха; вони повинні були дозволяти йому садовити фруктові дерева на їхніх полях і стримувати обурення, коли збирач) плодів з недбальства витолочували посіви навколо дерев; вони повинні були тамувати свій гнів, коли, вирушивши на лови, лорд разом з гістьми скакав через їхні поля, винищуючи все зрощене тяжкою працею; вони не мали права розводити голубів, та коли зграя птахів із панського голубника налітала скльовувати їхній урожай, ніхто з них не наважувався вбити спересердя бодай одну птицю, бо кара за це була б жорстока; а коли врожай було нарешті зібрано, з’являлася ціла ватага грабіжників, кожен по свій шмат спочатку церква стягала тлусту десятину, потім королівський збирач — півдесятини, далі з’являлися з возами лордові слуги по чималу пайку з того, що лишилось; і тільки тоді обдерта як липка вільна людина діставала право зсипати залишки ужинку до своєї комори, коли ще зоставалося що зсипати; а там надходила черга податків, податків і знову податків, і платити їх мав тільки він, цей вільний і незалежний злидар, але аж ніяк не лорд, не барон, не єпископ, не ясновельможні дармоїди й не ненаситна церква; коли баронові не спалося, вільна людина мусила після робочого дня сидіти цілу ніч на березі ставка й хльоскати по воді, щоб не кумкали жаби; коли дочка вільної людини… а втім, ні, про цю особливу ницість монархічного ладу взагалі негоже й писати; і, нарешті, якщо вільна людина, доведена до розпачу цими тортурами, хотіла обірвати своє нестерпне життя й знайти розраду і спочинок у смерті, милостива церква прирікала самогубця на вічні муки в геєні вогненній, милостивий закон велів ховати його опівночі на роздоріжжі, забивши йому кілок у спину, і його хазяїн — барон чи єпископ — привласнював собі все його майно, а вдову й сиріт виганяв на вулицю.
Отакі-то вільні люди зібралися рано-вранці лагодити дорогу свого пана-єпископа; кожен голова родини й кожен син його мали відпрацювати задарма три дні, а їхні наймити — на день-два більше. Я ніби читав про Францію і про французів до їхньої вікопомної й благословенної революції, яка однією навальною кривавою хвилею змила геть таку саму тисячолітню мерзоту й стягла давній борг — півкраплини крові за кожну бочку власної, видушену повільними тортурами з народу протягом довжелезного тисячоліття наруги, ганьби і мук, що їх порівняти можна лише з пекельними. Згадаймо, поміркуймо, і ми побачимо, що існувало два “царства терору”, за одного з них убивали в запалі пристрасті, за другого — обдумано й холоднокровно; одне тривало кілька місяців, друге — тисячу років; одне позбавило життя десять тисяч чоловік, друге занапастило сотні мільйонів; але нас жахають чомусь “страхіття” лише цього першого, незрівнянно меншого, сказати б, хвилинного терору; а тим часом що таке жах миттєвої смерті під сокирою в порівнянні з повільним конанням на протязі цілого життя від голоду, холоду, знущань, жорстокості та безнадії? Чи можна порівняти раптову смерть від удару блискавки з повільною смертю на вогнищі? Звичайний міський цвинтар міг би умістити геть усі жертви того короткого революційного терору, з приводу якого нас так старанно вчили здригатись і жахатися; проте вся Франція, мабуть, не могла б умістити трупів тих, хто загинув од того давнішого і справжнього терору — того незрівнянно жорстокішого, кривавішого терору, нещадну, звірячу суть якого від нас приховують.
Ці злиденні, нібито “вільні”, люди, що снідали й розмовляли зі мною, ставилися до короля, церкви й знаті з шанобою, яка потішила б їхнього найзапеклішого ворога. Слухаючи їх, я не знав, сміятися чи плакати. Врешті я спитав їх, чи можуть вони уявити собі народ, який, запровадивши у себе в державі загальні вільні вибори, обирав би собі в уряд весь час одну й ту саму родину з усіма її нащадками — як мудрецями, так і недоумками, не допускаючи до керма влади жодну іншу родину, зокрема й родини тих, що голосують; і щоб цей народ обрав також якусь сотню інших родин, підніс їх на запаморочливу височінь всевладдя, наділив їх принизливими для решти народу спадкоємними правами й привілеями, позбавивши всі інші родини в державі, зокрема й родину виборця, усіх цих прав та привілеїв?
Мої співрозмовники покліпали очима й відповіли, що не знають; вони, мовляв, зроду про таке не думали, й їм ніколи не приходило в голову, що може.існувати країна, в якій увесь народ має право вирішувати державні справи. Я відповів, що бачив таку країну й що вона існуватиме, поки не запровадить у себе єдину панівну церкву. Вони знову покліпали очима. Але потім один із них подивився мені в очі й попросив повторити все, що я сказав, знову, але повільно, щоб він зміг зрозуміти. Я повторив. І цього разу вія зрозумів мене, стукнув кулаком і сказав, що, на його думку, народ, який має право вибору, ніколи не дозволить затоптати себе в багно, не принизиться до такої ганьби; і що позбавити народ права вибору — це не просто злочин, а найтяжчий з усіх злочинів.
Я сказав собі “Ось це людина. Якби я мав чималий загін таких прибічників, я домігся б добробуту цієї країни й спробував би довести свою вірність їй, докорінно змінивши всю систему управління”.
Бачите, я витлумачую вірність як вірність батьківщині, а не її установам та урядовцям. Батьківщина — ось що головне, істотне, вічне; батьківщину треба берегти, любити, їй треба бути вірним; що Ж до установ, то вони — щось зовнішнє, мов одяг, а одяг може зноситись, подертися, стати незручним, перестати захищати тіло від холоду, хвороб і смерті. Бути вірним ганчір’ю, уславляти ганчір’я, схилятися перед ганчір’ям, помирати за ганчір’я — це вірність дурна, вірність суто тваринна. Вона властива монархії, вигадана монархією, тож нехай тій монархії й залишається. А я родом з Коннектікуту, чия конституція проголошує, що “вся політична влада належить народові, і всі вільні органи влади діють за уповноваженням народу і задля народного добра; і що народ має повсякчасне, незаперечне й невід’ємне право міняти форму управління так, як визнає за потрібне”.
З цього погляду, громадянин, який бачить, що політичне вбрання його країни зносилось, а проте сидить, набравши в рота води, не підіймає голосу, вимагаючи створення нового вбрання, не є вірним батьківщині громадянином, — він зрадник, його не виправдовує навіть те, що він, може, єдиний з-поміж усіх помічає зношеність одеж своєї батьківщини. Бо його обов’язок — агітувати хоч би там що, тоді як обов’язок решти — голосувати проти нього, коли вони з ним не згодні.
А я потрапив тепер до країни, де право обирати спосіб управління державою мали тільки шість осіб на кожну тисячу населення. І якби решта дев’ятсот дев’яносто чотири особи надумали виказати незадоволення існуючим ладом та запропонували змінити його, ці шестеро вельмож здригнулися б, як один, приголомшені такою невдячністю, такою підлістю, такою чорною зрадою! Тобто, інакше кажучи, я був акціонером компанії, дев’ятсот дев’яносто чотири члени якої забезпечують геть увесь капітал, виконують геть усю роботу, а решта шестеро, обравши себе незмінними членами правління, загрібають собі всі дивіденди! Мені здавалося, що ці дев’ятсот дев’яносто чотири дурні повинні зажадати змін. Я полюбляв ризик, і мені так і кортіло зректися своєї “хазяйської” посади, підняти повстання й перетворити його на революцію. Але я знав коли який-небудь Джек Кед[35] чи Уот Тайлер[36] намагається здійснити революцію, заздалегідь не підготувавши до неї народу, то він неодмінно зазнає поразки. А я, даруйте за нескромність, до поразок не звик. Тому задумані мною зміни мали відбутися зовсім не так, як за часів Кеда чи Тайлера.
І з тим чоловіком, що сидів, жуючи чорний хліб, в отарі затурканих, заляканих двоногих баранів, я завів мову не про кров і не про повстання, а відвів його вбік і поговорив з ним про зовсім інше. А скінчивши, попросив його позичити мені трохи чорнила з його вен і скіпочкою написав тими чорнилами на шматочку кори “Влаштуй його на Фабрику Людей”. Потім дав йому записку й сказав
— Іди до Камелота, розшукай там у палаці Аміаса ле Пуле, якого я зву Кларенсом, віддай йому це, і він усе зрозуміє.
— Виходить, він піп? — спитав чоловік, і радісний блиск пригас в його очах.
— Чого раптом — піп? Хіба ж я не казав тобі, що до моєї Фабрики не пускають ні рабів церкви, ні слуг папських’ та єпископських? Хіба я не казав тобі, що туди приймають тільки тих, хто вважає віру чи невіру виключно своєю особистою справою?
— Казали, але я радий, що ви повторили. Бо мені аж кисло стало, коли ви згадали про того попа.
— Знов за рибу гроші. Та ніякий він не ріп!
Мого співрозмовника, однак, не покидав сумнів
— А якщо він не піп, то звідки вміє читати?
— Він і писати вміє, хоч і не піп. Я сам навчив його. — Тепер нарешті обличчя в чолов’яги проясніло. — і тебе на Фабриці перш за все навчать читати й писати…
— Мене? Та я ладен усю кров свою по крапелиночці віддати за таку науку! Я повік буду вашим рабом, вашим…
— Ні, це ти забудь, нічиїм рабом ти не будеш. Забирай свою родину й вирушай у дорогу. Єпископ, твій пан, захопить твою ділянку та все твоє манаття, але ти не жалкуй. Кларенс подбає про тебе.


Розділ XIV
ЗАХИЩАЙСЯ, ЛОРДЕ!”

За свій сніданок я заплатив їм три пенси — вельми щедро, коли зважити на те, що за таку суму можна нагодувати добрий десяток чоловік. Але на цей час я відпочив і добре себе почував, а до того ж марнотратство було давньою рисою моєї вдачі; крім того, ці люди ладні були розділити зі мною свій скромний сніданок задарма, і мені приємно було виявити їм свою щиру приязнь і вдячність щедрою грошовою підтримкою. Та й гроші ці були потрібні їм більше, ніж мені, особливо, коли згадати, що в моєму шоломі бряжчало на півдолара залізних монет, і не тільки бряжчало, а й додавало йому відчутної ваги. Признатись, я в ті дні розкидався грішми; але почасти це пояснювалося тим, що я ще не звик до реального стану речей; дарма що вже прожив у Британії так довго, я й досі не міг усвідомити, що одне пенні за Артурових часів мало ту саму силу, що два долари у штаті Коннектікут, тобто купівельна спроможність у них була однакова. Якби я виїхав з Камелота на кілька днів пізніше, то міг би заплатити цим людям гарнесенькими новісінькими монетками моєї власної чеканки, що було б, ясна річ, приємніше і для мене, і для них. Я запровадив американську монетну систему. Через тиждень-два центи, десятицентовики, чвертьдоларові, півдоларові, а також золоті монети мали влитися тоненькими, але невпинними струмочками в комерційні артерії королівства, і я з нетерпінням чекав того часу, коли ця нова кров освіжить усе життя.


Фермери хотіли будь-що відплатити мені за мою великодушність, тож довелося дозволити їм подарувати мені кремінь та кресало; і тільки-но вони підсадили мене и Сенді на коня, я запалив свою люльку. Коли перше пасмо диму вихопилося з-під мого заборола, весь той люд дременув у ліс, а Сенді так і брякнулася з коня. Вони прийняли мене за одного з тих вогнедишних драконів, про яких так багато чули від лицарів та інших професійних брехунів. Я насилу умовив,їх наблизитися до мене на відстань, з якої їм чути було б мої пояснення. А тоді заявив, що чари ці — суща дурничка, небезпечна лише для моїх ворогів. І, поклавши руку на серце, урочисто заприсягся, що кожен, хто підійде до мене з чистим сумлінням і добрими намірами, побачить, як смерть уразить тих, хто підійти відмовиться. Всі кинулися до мене з дивовижною моторністю, і обійшлося без смертельних випадків, бо сміливців, яким вистачило б цікавості залишитись на місці й подивитися, що з цього буде, так і не знайшлося.
Я згаяв досить багато часу, бо ці дорослі діти, позбувшись страху, так захопилися моїм чудесним умінням дихати димом та вогнем, що мені довелося викурити ще дві люльки, перше ніж вони відпустили мене. А втім, затримка мала й певну користь Сенді за цей час устигла призвичаїтися до моєї люльки, що було просто необхідно, як ви самі розумієте, при спільній нашій мандрівці. Крім того, вона тимчасово припнула язика, а це теж чималий виграш. Головне ж — я зрозумів, що мені тепер не страшний жоден велетень і жоден людожер.
Ніч ми перебули в святого самітника, а наступного дня опівдні мені трапилася перша нагода скористатися з набутого досвіду. Ми саме перетинали розлогу луку, і я, заглибившись у свої думки, нічого не бачив і не чув, коли раптом Сенді, урвавши фразу, яку розпочала ще рано-вранці, вигукнула
— Захищайся, лорде! Твоє життя в небезпеці!
Вона зіскочила з “коня, відбігла трохи вбік і спинилась. Звівши очі, я побачив віддалік під деревом з півдесятка лицарів із зброєносцями; вони теж помітили мене й заметушилися, квапливо підтягуючи попруги коням, ладнаючись скочити в сідла. Люлька моя була натоптана, і я б давно закурив її, якби не замислився про те, як звільнити цю країну від гноблення й повернути всім — геть усім — її громадянам украдені в них права й людську гідність. Я відразу запалив люльку, набрав повен рот диму — і саме вчасно. Лицарі помчали до мене всі разом, навіть не думаючи виявляти тієї лицарської великодушності, про яку стільки пишуть (пригадуєте — один чемний негідник нападає, а решта чекають своєї черги й стежать, щоб поєдинок відбувався за всіма правилами). Ні, вони мчалися до мене всі разом, мов ядра, випущені залпом із гарматної батареї, розтинаючи з посвистом повітря, низько нахиливши голови в шоломах з розмаяним пір’ям, виставивши напереваги свої списи. Це було гарне видовище, мальовниче видовище, — якщо милуватися ним з верхівки дерева. Я поклав свого списа поперек сідла й сидів, чекаючи, слухаючи, як калатає моє серце* А коли та залізна хвиля вже готова була змести мене, — випустив крізь ґратки заборола довжелезний струмінь білого диму. Бачили б ви, як та хвиля розплеснулася врізнобіч і відкотилася! То було видовисько, ще краще за попереднє.
Проте вони зупинилися кроків за двісті-триста від мене, і це мене занепокоїло. Радість поступилася місцем страхові я вирішив, що пропав. Але Сенді сяяла, їй явно кортіло потеревенити, та я перебив її, сказавши, що мої чари чомусь не подіяли, а тому нехай вона, мерщій видирається на коня, бо нам треба накивати п’ятами. Та де там! Тікати вона зовсім не мала наміру. Вона заявила, що мої чари позбавили тих лицарів сили; вони не їдуть геть лише тому, що не можуть зрушити з місця; треба трохи зачекати, й вони попадають на землю, і тоді ми заберемо собі їхніх коней і збрую. Я не міг, не мав права підтримувати в ній цю простодушну віру, і сказав, що вона помиляється коли полум’я з моїх ніздрів убиває, то від людини враз лишається купка попелу, а ці люди, бач, живі й здорові; виходить, у моєму вогнеметі щось зіпсувалось, а що саме, я й сам не знаю; але нам треба тікати якнайшвидше, бо за хвилину ці люди знов нападуть на нас. Сенді засміялась і сказала
— Аж ніяк, сер, вони не з тієї породи! От сер Ланселот, той не відступився б. Він нападав би на драконів знову, знову і знову, аж поки не перебив би геть усіх. І так само бився б сер Пеллінор, і сер Агловаль, і сер Карадос, і, може, ще двоє-троє, але більше ніхто б не поліз, бо решта вміють тільки язиком ляпати, а не битися. Та ви подивіться на цих нікчем. Вони ж ледве живі з переляку, невже ви гадаєте, що їм цього мало?
— Чого ж тоді вони чекають? Чому не їдуть собі геть? їх. ніхто не затримує. Нехай їдуть собі з богом, я проти них нічого не маю.
— Нехай їдуть, кажете? На це і не сподівайтеся! Вони про таке і мріяти не можуть! Вони хочуть вам здатися.
— Правда? Забожися! Чого ж вони не здаються?
— Вони б залюбки. Та хіба ви не знаєте, як у нас шанують драконів? Вони бояться наблизитися до вас!
— Ну, тоді я сам до них наближусь і…
— І знаєте, що з ними буде? Вони з переляку віддадуть богові душу! Ні, краще я сама до них піду.
І пішла. У військових справах вона була мастак. Я б сам тричі подумав, перше ніж зголосився на таке діло. Незабаром я побачив, що лицарі подалися геть, а Сенді повертається. Я з полегкістю зітхнув. Я вирішив, що Сенді, видно, все ж таки зазнала невдачі — інакше переговори не були б такими короткими. Та виявилося, що вона блискуче впоралась із своїм завданням. Як тільки Сенді сказала тим негідникам, що я Хазяїн, вони мало з коней не попадали, — “їх пойняв незборимий жах”, як висловилася вона, і вони ладні були виконати все, що Сенді від них зажадає. Тоді вона змусила їх заприсягтися, що через два дні вони з’являться до двору короля Артура й здадуться в полон разом з кіньми та зброєю і надалі будуть моїми слухняними й покірливими слугами. Вона зробила все набагато краще, ніж зробив би я сам! Золото, а не дівчина!

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка