Переяслав-хмельницький державний педагогічний університет імені григорія сковороди



Сторінка2/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Значний внесок у розвиток феміністичної критики зробили М. Елман (запровадила новий термін “фалічна критика”), С. Гілберт, С. Губар та інші. Розглянемо ідеї екзистенціального фемінізму: кожна жінка – унікальна істота, життя якої – боротьба зі своїм тілом, бажаннями та чоловіками; жіноча незалежність не набута; шлюб – це лише вдоволення потреб дітей і чоловіка; жінка залежить від обов’язків, які їй нав’язує суспільство. Їх знаходимо у праці Ю. Крістевої “Самі собі чужі” (Франція, 1988; переклад К., 2004): “Кожен … більшою чи меншою мірою почувається “чужинцем” на своєму “власному” місці, метафоричне значення терміна “чужинець” спершу викликає в громадянина збентеження стосовно його статевої (підкреслення наше. Л. М.), національної, політичної і професійної ідентичності 95, 29”. Залежно від почування себе жінкою чи чоловіком у асоціативному порівнянні з народним ідеалом суспільства кожна особистість здатна відчувати себе одинокою, тобто такою, що не сприймається іншими членами соціуму і не здатна до самоактуалізації. Авторка процитованої вище праці розглядає зраду як соціальну категорію, зазначаючи, що “утрачену жінку втрачену землю, втрачену мову не віднайти 95, 50”. Ґендерна ідентичність характеризується Ю. Крістевою як частина національного, історично зумовленого.

Екзистенціальний фемінізм чи не єдиний, на нашу думку, намагається розв’язати проблеми самопочуття і самоусвідомлення, тобто проблеми екзистенції, на духовному рівні у жінок. Ця течія поповнює цікавими здобутками психоаналітичний фемінізм та ґендерну психологію і є найближчою до тлумачення літературних творів. Для порівняння різних ідеологій філософії фемінізму пропонуємо таблицю (Додаток А). На нашу думку, зазначені течії фемінізму, репрезентуючи різні погляди на суть жіночих проблем і потреб, не дають повністю вичерпної інформації у цій сфері: адже не всі рекомендації є однозначно прийнятними для суспільства. Запропонована класифікація феміністичних течій не є остаточною, адже ми прагнули виділити основні концепти, що впливають на становлення критики літературознавчої науки. Кожен феміністичний напрямок визначає власний шлях боротьби з ґендерною нерівністю, а тому феміністична критика передбачає різноаспектні способи аналізу художнього тексту.

Феміністична інтерпретація засновується на засадах ґендеру як соціального конструкту та історично змінної культурної реальності. Тому у рамках феміністичної критики ми знайдемо нове прочитання літературного твору. А саме: написаного жінками (уявлення про статеві ролі); створеного чоловіками (чоловічі уявлення про жіночі ролі); вивчення способу читання художньої літератури представниками обох статей.

Науковець В. Агеєва пропонує наступні напрями феміністичної критики: протиставлення себе “фалічній критиці”; відтворення об’єктивного сенсу художнього твору; деконструктивістський аналіз процесу читання проблеми сприймання й інтерпретації твору жінкою-читачем; психоаналітичні феміністичні підходи до художнього тексту; розгляд психології жінки-письменниці: а) художня структура тексту; б) зовнішньо-проблемний зміст; в) майстерність характеротворення; г) власне мовний рівень 2, 17. Доцільним, на нашу думку, буде компаративний аналіз двох текстів різних філософських ідеологій фемінізму; історико-культурологічний аналіз твору з погляду формування ґендерної свідомості та життєвої позиції автора; феміністичний аналіз “чоловічої літератури”; вивчення соціально-психологічних чинників формування ґендерних стереотипів, уживаних у художньому тексті.



Основне завдання феміністичної критики відпочатку полягало в обґрунтуванні “концепції “інакості” жінки, жіночого письма, бісексуальності та критиці фалоцентризму 104, 691”, зазначають автори літературознавчого словника (К., 2006). Слід звернути увагу, що фемінне начало вважалося ближчим до літератури, а тому заперечення суто жіночого впливу на творчість не має підстав, як і чоловічого. Адже психологія людської душі не має меж, як і література. Власне, за допомогою образного мислення письменників відбувається реалізація прагнень і прихованих бажань тієї чи іншої статі.

Український літературний фемінізм здебільшого асоціюється у нас з добою модернізму, з європейськими орієнтаціями письменниць рубежу століть. Виникнення емансипаційного руху було пов’язане насамперед із соціальними та культурними змінами. І. Книш у праці “Іван Франко та рівноправність жінки” (Вінніпеґ, 1956) зазначала, що “суспільність на чолі з законодавцями-мужчинами, що визнавала нижчість жінки не може привести до зрівняння прав жінки не знищивши “вищости” мужчини 78, 78”. Цікавим є те, що прихильниками феміністичного руху були жінки, які виступали сподвижниками і боролися за “звільнення” та освіту серед представників своєї статі. А опонентами феміністичного руху переважно були чоловіки, які боялися того, що жінки кинуть “прання та варіння” і візьмуться за політику. І. Франко, М. Павлик, О. Маковей у певних діях підтримували феміністок. У процитованій вище праці І. Книш наголошує, що чоловічої “вищости ніколи не виявляє Франко для якого жіноче питання, це взаємини людини з людиною, це рівнорядне становище одної й другої людської істоти 78, 78” й “освіта для жіноцтва, школи для дівчат, що не знаходили належної піддержки в громадянства, були для Франка предметом великої уваги 78, 86”. Проте він не раз наголошував, що модерні способи вислову, принесені в Україну ззовні, не дали “здорових” плодів.



Розвиваючись за загальноєвропейською традицією, жіночий рух в Україні мав свої особливості. “Українські жінки, як пишуть психологи Т. Говорун та О. Кікінеджі, заперечуючи важливість фемінізму, підтримували жіночий рух у питаннях освіти жіноцтва, його участі у розвитку національної культури, рідної мови 32, 284”. Традиційно засновниками фемінізму в Україні вважають Х. Алчевську та Н. Кобринську. Хоча праці й інших письменниць заслуговують уваги з погляду ґендерної традиції.

Важливою постаттю є, на нашу думку, Марко Вовчок. Літературознавець С. Павличко відзначала оригінальність її творчості та участь у двох культурах [144, 79]. Обравши чоловічий псевдонім, Марко Вовчок кинула виклик не тільки “чоловічій літературі”, а й усталеним у суспільстві стереотипам. У її текстах з’являються сильні, духовно багаті жінки, здатні боротися з обставинами, не скорятися у кріпацтві. Наприклад, Устина з повісті “Інститутка” аналітично оцінює дії панів, створює власну сім’ю на паритетних засадах. Крім того, письменниця активно працює над виданням журналу “Переводы лучших зарубежных писателей”, який мав допомогти жінкам друкувати свої твори. Всупереч протидіям чиновників він усе-таки виходить із січня 1871 року. Марко Вовчок в україномовних (“Народні оповідання”) і в російськомовних творах (“Три сестри”, “Живая душа”, “В глуши” та ін.) порушує проблеми психології жінок, їхніх стосунків з чоловіками.

На Західній Україні виникає “Товариство руських жінок”, друкується “Жіночий альманах”, до якого надсилали твори письменниці та письменники, яким була не байдужа доля жінки. Багато для створення феміністичного руху зробила Н. Кобринська. Вона писала: “Ми поклали собі мету впливати на розвій жіночого духу через літературу, бо література була все вірним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків 83, 298”. Письменниця досить добре розуміла важливість завдань літератора, який своїми творами міг впливати на широке коло читачів. У той час роль жінки зводилася до хатньої робітниці, материнство і прихильність до церкви ставали її пріоритетними сферами діяльності. Ідеалом були релігійні, покірні господині, що займалися вихованням дітей і піклувалися про родину. Основними предметами навчального циклу для жінок були музика і мова. Подальша освіта переважно втрачала актуальність через хатні обов’язки. Чи не єдиною можливістю піднесення свідомості жінок була література: “Жіноцтво, котре виключено з загальних і публічних справ, котре не займає жодного становиська, на котрім могло би мати вплив на загал і спосібність заявити спільні потреби, свого життя, повинно тим більше триматися літератури і відшукувати в ній вираз тих потреб і вимогів 83, 300”. Н. Кобринська здобуває підтримку багатьох письменниць, серед яких Леся Українка та О. Кобилянська. Вони бачили, що жіноча освіта та свідомі переконання викликали усміх та мало поважалися. С. Русова, перебуваючи за кордоном, написала у своїй праці “Наші визначні жінки”(Канада, 1945), що “Ольга Кобилянська … є і надовго зостанеться великим соціальним учителем; пильними духовними очима читає в душах і жінок, і чоловіків, виявляє і перед світом, як сучасні умовини життя гноблять людину, доводять її до нещастя, неволі, смерті 165, 84”. Тобто не визначала, що потреби певної статі є пріоритетними порівняно із бажаннями іншої. Серед жінок було чимало “з розбудженим бажанням освіти і поступу 84, 313”. Але становище жіноцтва часто залежало від заробітку чоловіка. Кожна родина мала дати освіту хлопцям, а дочка все одно мала вийти заміж. Н. Кобринська пише: “Мужики рахуються з жінками лише там, де подибують, бо чоловік може лише з тим рахуватися, що вокруг себе подибує. Бачать жінку лиш дома і на забаві, то й уважають її потрібною лиш для домашньої вигоди або для хвилевої розривки 84, 315”. Питання емансипації жінок стало досить важливим у суспільстві.

Якщо Н. Кобринська дещо абсолютизувала жіноче питання, вважаючи його основним серед інших соціальних питань, то І. Франко справедливо порушував його нарівні з усіма суспільними потребами. С. Русова у праці “Наші визначні жінки” (Канада, 1945) окреслила основні завдання емансипаційного руху: “Ми не належимо до тих учених, які цілком урівнюють чоловічу психіку й жіночу; між чоловіком і жінкою є ріжниця, завдяки і фізично-фізіольоґічній природі жінки, і довговіковим умовинам її життя, і завдяки самій її ролі матері. Але культурне життя що-далі вимагало поширення цього призначення, накладало на жінку все нові обов’язки, більш ріжноманітну працю: виховниці, господині, громадянки. Ці три завдання викликували жінку поза мури її родинної хати, а часто навіть і поза межі батьківщини 165, 11”. Отже, жінка повинна бути не тільки тією, що народжує, а й тією, що виховує, мислить і дбає про національну ідею. Погляди Н. Кобринської вплинули на формування світогляду Лесі Українки та О. Кобилянської, остання не раз друкувалася в “Жіночому альманасі”.

О. Мазуркевич у праці “Нариси з історії методики української літератури” (К., 1961) схвально оцінює діяльність Х. Алчевської, яка “в 1862 році відкрила в Харкові безплатну жіночу недільну школу демократичного спрямування, якою керувала 50 років 105, 102”. Дослідник зазначає 105, 106107, що під час занять у цьому закладі порушувалися питання жіночої долі на прикладі творів О. Островського “Гроза” та Т. Шевченка “Катерина”. Пізніше С. Павличко напише: “І чоловіки, і жінки бачили, проживали, осмислювали й відображали у свідомий та несвідомий спосіб конфлікт між статями, який існував у суспільстві. Дискурс культури глибоко позначений цим конфліктом і різноманітними реакціями на нього 143, 75”. І, справді, жінки ХІХ початку ХХ століття у Росії не мали жодних прав, лише обов’язки. Освіта серед жіноцтва передбачала вивчення Біблії, музики, вишивки, гаптування тощо. В Україні ж основу суспільного виробництва становив статевий поділ праці. Однак освіта теж часто залишалась поза сферою діяльності жінок. Професійні знання мали право отримувати переважно чоловіки. Отже, з народженням дитини за її статтю передбачалось її майбутнє. Громада керувалася думкою, що чоловік має домінувати у стосунках.

Проте у передмові до альманаху Н. Кобринська відповідає на те критикам руху: “Видаючи “Жіночий альманах” з самих жіночих праць, ми не гадаємо відчужуватися від мужчин на полі загальних стремлінь (підкреслення наше. – Л. М.) і ізолювати жіноче питання від інших суспільних задач 82, 286”. На відміну від ідеології феміністичних рухів сусідніх держав, своє “визволення” учасники товариства вбачали в освіті та праці. Український модернізм призвів до того, що фемінізм письменників “зруйнував святенництво й зазирнув туди, куди народник дивитися боїться 143, 78”. У класичній літературі на тлі загальної проблематики народницьких ідей з’явилися “заборонені” теми: сексуальності, жіночого інтелекту, сили, сенсу дітонародження, позиція щодо аборту тощо. Завдяки теоретикам українського жіночого руху – Н. Кобринській, Х. Алчевській, С.Русовій, О. Кобилянській, М. Рудницькій – було сформульовано концепцію, що утвердилася під назвою “прагматичний (практичний) фемінізм”, який поповнив загальновідомі течії світової феміністичної філософії. На відміну від загальноєвропейського, український феміністичний рух зосереджувався не на правах жінок, а на їхніх обов’язках щодо держави. Як стверджувала О. Теліга у статті “Якими нас прагнете?”(1991), “українська жінка хоче бути союзником чоловіків у боротьбі за життя, а головне – за націю 184, 36”. Це означає, що український фемінізм черпав сили з національної ідеї, був практичним за своєю суттю. С. Русова у праці “Наші визначні жінки” (Канада, 1945) теж зазначає, що “українка стає громадянкою, що свідомо ставиться до справедливого і несправедливого ладу народного життя; вона стає енергійним борцем за кращу долю свого народу 165, 11”. Саме в Україні жінки усвідомили основну мету руху утвердити паритетні стосунки у родині, країні та всьому світі заради відродження історичної спадщини та відтворення духовних цінностей народу.

Досить природно, що феміністичні погляди засновники руху намагалися зобразити у художній літературі. Друкуючи свої твори, письменниці надавали своїм героям нових рис індивідуальності. Саме у літературі знайдемо боротьбу протилежних думок і поглядів на ґендерні стереотипи у суспільстві. Н. Кобринська писала: “Ми поклали свою мету впливати на розвій жіночого духу через літературу, бо література була все вірним образом ясних і темних (тобто тих, що не торкалося перо народника – пояснення наше. – Л. М.) сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків 83, 298”. Засновниця руху добре розуміла важливість завдань письменника, який своїми творами міг впливати на широке коло читачів. Адже жінка могла отримати інформацію, читаючи художні тексти. Це і описала Н. Кобринська: “Я через літературу дійшла до розуміння положення жінки в суспільстві – тож хотіла і других повести на ту дорогу 81, 322”. На що І. Франко зауважує: “Скажемо тільки згори, що симпатизуємо її поглядам і з тою діяльністю, яку вона розвиває для їх осущення 218, 203”, і визнає, що “такого … видання, котре при тім має таку поважну ціль і такі щирі наміри, у нас, мабуть, іще не було 218, 204”. Отже, література визначається як значний засіб впливу на ґендерну культуру особистості.



У радянській Україні фемінізм з усіма проявами національного і волелюбного вважався ворожим явищем. Жінку почали розглядати як прислужницю тоталітарного ладу: вона мала служити партії, комуністичній ідеології. Проголошувалося рівноправ’я між статями, зокрема йшлося про участь жінок у всіх видах робіт. Так з’являються образи трактористок, багатоверстатниць, п’ятисотенниць, шахтарок, доярок тощо. Наприклад, роман О. Гончара “Собор” ілюструє явище, коли жінки змушені тяжко працювати поруч з чоловіками.

Цей час не лише не приносить великих здобутків у філософії жіночого руху. Автори “Енциклопедії українознавства” (К., 1994) зауважують, що “в період між двома світовими війнами український жіночий рух мав можливості розвиватися лише поза радянськими землями. У УССР заборонено всякі форми жіночих громад чи харитативних організацій під претекстом існуючої загальної рівності жінок з чоловіками 61, 694”. Проте, тоді розвивалася еміграційна феміністична думка. Активні українки брали участь у міжнародних жіночих конгресах: “З Західної України М. Донцова, О. Федорак-Шепарович, М. Рудницька, Б. Баран та інші; а з еміграції Г. Чикаленко-Келлер, С. Русова, О. Залізняк, Х. Кононенко, О. Токаржевська, М. Липовецька, О. Галаган та інші 61, 695”, зазначають автори вищеназваної праці. Закордонні жіночі організації діяли у Відні, Польщі, Німеччині (Берлін), Празі, Америці (Нью-Йорк), Канаді (Вінніпеґ), Аргентині й Бразилії. Створені товариства мали на меті “плекати національні традиції в суспільному житті й побуті еміграції, інформувати чуже оточення про українські справи та організовувати допомогу українцям на батьківщині. Особливо в останній ділянці жіночі організації заокеанської еміграції виконували поважну працю 61, 695”, стверджують укладачі енциклопедії.

Еміграційна думка стала складовою вітчизняної феміністичної ідеології. Активно відстоюючи національну ідею, українки часто були змушені покинути рідну Батьківщину, але продовжували працювати над ґендерними проблемами. С. Русова, авторка праці “Наші визначні жінки” (Канада, 1945), дала оцінку представницям жіночого руху попереднього періоду, окресливши літературні портрети У. Кравченко, Марка Вовчка, Г. Барвінок, Дніпрової Чайки, Грицька Григоренка, Х. Алчевської, Лесі Українки, О. Кобилянської, М. Загірньої, О. Єфименко, Л. Яновської, О. Кисілевської. Х. Алчевська: “Можна сказати, що … жінка внесла в загальний культурний наш поступ багато чогось своєрідного, належного до особливостей жіночої психольоґії 165, 11”. Цінними, на нашу думку, є праці І. Книш “Іван Франко та рівноправність жінки” (Вінніпеґ, 1956) та “Смолоскип у темряві: Наталія Кобринська й український жіночий рух” (Вінніпеґ, 1957). О.Кисілевська у передмові до другої зазначеної вище літературознавчої роботи зауважила: “Заслуга І. Книш у тому, що зуміла вона в може останній мент зібрати й зложити в цікаву й цінну цілість те, що повинно бути знане й вшановане … поколіннями українського жіноцтва так на еміграції, як … і на рідних українських землях 79, 8”. Крім того, феміністичні проблеми порушувалися не лише у творах представниць руху, а й у написаному чоловіками. М. Павлик, перебуваючи у Польщі в еміграції, видає оповідання “Ребенщукова Тетяна” (Відень). 1878 року автор був засуджений на шість місяців тюремного ув’язнення за порушення народної моралі й ідею про штучність стосунків у родині, заснованій на релігійних законах. С. Павличко зазначає: “Йому інкримінували спробу скасувати закони подружжя й принизити його як інституцію, освячену церквою 143, 7980”. У тексті “Ребенщукової Тетяни” знаходимо слова: “Найкраще собі жиют тілько тоти, що сидя на віру, без сьлюбу 136, 44”. М. Павлик підтримує феміністичний рух, визнає право жінок на вільний вибір. Крім того, письменник засуджує фізичне насильство чоловіка над дружиною. Отже, еміграційне літературознавство та художні тексти ґендерної тематики суттєво вплинули на становлення феміністичної думки в Україні.

У цей час відбувається цікаве, на нашу думку, явище у літературі. С. Павличко пише: “Багато хто з жінок рішуче відмовляється від стереотипів закритості і починає говорити правду про людське “я”, про себе, про свою, тобто українську культуру, побачену не крізь призму умоглядної історичної схеми, а крізь призму свого особистого життєвого, навіть інтимного досвіду 137, 183”. Це неоднозначно сприймається літературознавцями. Відбуваються дискусії у наукових колах про фемінізм в Україні не на користь цієї філософії. С. Павличко заперечує критикам цієї ідеології: “Якщо передумовою фемінізму є наявність пригноблення, то фемінізм в сучасній Україні має численні підстави для свого існування 147, 171”. Крім того, автор численних праць з фемінізму поділяє думку С. де Бовуар про те, що література часто висвітлювала жінку з погляду чоловіка. С. Павличко, критикуючи ґендерні стереотипи доби, забуває, що письменниці теж є носіями переважно традиційної ідентичності, а тому, безперечно, вплинули на творення власного образу у художніх творах. Літературознавець, звертаючись до проблем жінок, уникає об’єктивної оцінки дійсності, коли обидві статі становлять органічну та психологічну єдність і водночас мають проблеми, пов’язані зі стереотипним мисленням.

Розквіт українського неофемінізму асоціюють з літературною та критичною діяльністю С. Паличко, Н. Зборовської, В. Агеєвої, Т. Гундорової, О. Забужко, І. Роздобудько та інших. Їхні опоненти часто прилюдно заявляли про безперспективність цього руху, про обмеженість теоретичної бази і, врешті-решт, про те, що це абсолютно не потрібно для українського суспільства.

Отже, феміністична думка в Україні розвивалася у контексті історичних зрушень та змін у суспільній свідомості. Відповідно до ідеологічної сутності найвідоміших течій фемінізму сформувалися філософські концепти, які лягли в основу літературознавчих досліджень.



З феміністичним рухом пов’язані дослідження в гуманітаристиці. Їх проводять не лише у літературознавстві, а й у філософії та психології. Нині ґендерні студії стали досить актуальними і призвели як до наукових здобутків, так і до виникнення багатьох питань та протиріч.

Передовсім, слово “ґендер”, за визначенням психологів Т. Говорун та О. Кікінеджі, містить розуміння “статі як соціальної категорії на відміну від біологічної статі. Це соціальний конструкт, який охоплює соціальні можливості кожної статі в освіті, професійній діяльності, доступ до влади, сімейні ролі та репродуктивну поведінку. Стосується він не анатомо-фізіологічних властивостей, за якими різняться чоловіки і жінки, а соціально-сформованих рис, притаманних “жіночності” та “мужності” 32, 302”. Подібне тлумачення цього терміна знаходимо у російського науковця А. Чекаліної, яка пише: “Ґендер – соціально-психологічна стать людини, єдність її психологічних характеристик і особливостей соціальної поведінки, які виявляються під час спілкування та взаємодії 220, 12”. Літературознавчий словник подає таке значення поняття: “Ґендер це термін ідентичності та відмінності в річищі постмодерністської критики. … Прихильники ґендерного підходу стверджують, що не обов’язково прямо пов’язувати буття жінки з принципом фемінності, а буття чоловіка з маскулінністю. .. Поняття розглядається як опозиційне до терміну “стать”. Відтак заперечувався біологічний чинник, традиційні уявлення про чоловічу та жіночу ідентичність. Відображена у літературному творі сексуально-ґендерна система постає водночас соціокультурним явищем, семіотичним дискурсом, своєрідною репрезентативною подією, що визначає рівень значущості індивідів у громадському житті 104, 150151”. Виходячи з цих визначень ґендеру, можемо стверджувати, що освітні заклади як інститути соціалізації особистості мають враховувати ґендерну культуру як один із провідних чинників формування ідентичності сучасного школяра.



Сучасне літературознавство позначене впливом різних наук: філософії, психології, соціології, етнопедагогіки тощо. Тому природно, що поява ґендерних досліджень у соціології та психології призвела до виникнення відповідних питань у художньому тексті та критиці. У літературознавстві ХХ ст. вітчизняні дослідження цього типу з’явилися лише наприкінці століття, оскільки у часи радянської України питання жіночої пригнобленості не порушувалося. Лише з 1990 року почав діяти неформальний феміністичний літературознавчо-суспільний рух. Біля витоків цього руху стояли три жінки: В. Агеєва, С. Павличко і Т. Гундорова. Вони перейнялися проблемами сучасної жінки, висвітлюючи їх на сторінках наукових та літературних праць.

В. Агеєва пише: “Стереотипи жіночого виховання входять у суперечність з вимогами сучасного … суспільства. Орієнтація на досягнення успіхів вимагає від жінки компетентності, самостійності, наступальності, почуття рівності з колегами, навіть вміння ризикувати. Натомість традиційне виховання, яке до сьогодні має безліч прихильників, нав’язує жінці поступливість, готовність задовольнятися другими ролями 2, 14”. Проте і для хлопців усталені в суспільстві стереотипи ґендерної поведінки можуть виявитися занадто вимогливими. Юнак, який не відповідає цим вимогам, не може бути лідером, приречений на насмішки та зауваження, і не зможе себе реалізувати повною мірою. Тому досить важливо змінити саму систему виховання, щоб подолати протиріччя між статями.



Ряд досліджень у галузі феміністичної критики зробила С. Павличко. Науковець по-новому поглянула на класичну літературу, а її “Дискурс модернізму в українській літературі” (К., 1999) став полем для нових цікавих дискусій. Знаходимо у праці “Літературознавчі методології як проблема” М. Наєнка: “Є в Соломії Павличко міркування, що наука не може бути патріотичною чи не патріотичною; чи вона може бути або наукою, або не наукою. Методологічні міркування на цю тему могли б бути продовжені в такий спосіб: якщо літературознавство наука, то воно не може бути “чоловічим” чи “жіночим”. Адже, скажімо хімія, біологія чи математика не бувають “чоловічою” і “жіночою”. Літературознавство так само: воно безстатеве, бо сама література, яка його породила, є безстатевою 125, 45”. Ми не погоджуємося з думкою М. Наєнка, адже критичні матеріали і сам художній твір містять частину ґендерної ідентичності автора. “Дискурс модернізму в українській літературі” С. Павличко це своєрідний синтез творчості українських письменників, продиктований новою творчою манерою та сучасними потребами суспільства. Поглибленим продовженням зазначеної вище праці стала “Теорія літератури” (К., 2002), у якій проаналізовано конфлікт між статями, проблеми особистісних стосунків, висвітлені на сторінках літератури зламу віків. Найбільшу роль у становленні феміністичної ідеології в Україні визначила праця С. Павличко, що вийшла під назвою “Фемінізм” (К., 2002). У ній авторка не лише розкриває жіночі проблеми, а й соціально та психологічно вмотивовує їх. Вона активно бореться за рівноправ’я у всіх сферах життєдіяльності статей. С. Павличко не сприймає ні своєї другорядності, ні будь-чиєї. Однак вона та її послідовниці вважають, що література має бути перечитана з погляду ґендеру однобоко засудити дискримінацію жіноцтва, виявити негативні риси чоловіків та заперечити можливість паритетних стосунків між статями. На нашу думку, слід літературний процес висвітлювати з точки зору ґендеру як гармонійної єдності маскулінного та фемінного у суспільстві. Досить природно, що неофеміністки, вникаючи в дискурс української літератури, в першу чергу беруть для критичного аналізу творчість фундаментаріїв українського фемінізму – Лесі Українки та О. Кобилянської. Літературознавець В. Агеєва – послідовниця С. Павличко – пише монографію “Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації” (К., 2001). Дослідниця, розкриваючи модерний дискурс творів Лесі Українки, подає критичний погляд на значення праць жінок, що у своїй творчості звертались до проблем статей.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка