Переяслав-хмельницький державний педагогічний університет імені григорія сковороди



Сторінка3/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Першим психоаналітичним дослідженням художньої творчості та інтелектуальної концепції О. Кобилянської на тлі європейського феміністичного руху стала монографія Т. Гундорової “Femina melancholica. Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської” (К., 2002). Авторка аналізує аполлонівський тип “нової жінки”, колізії високої культури і ґендерну утопію, яка презентує у творах письменниці фемінізм, націоналізм і модернізм. Т. Гундорова поєднує філософію Ф. Ніцше, психологію З.Фройда, біографію О. Кобилянської у контексті творчості письменниці. У зазначеній монографії розкриті індивідуальні стосунки між О. Кобилянською, Лесею Українкою та Х. Алчевською, проведено паралелі між фактами їхньої біографії та творчої манери письма.

Науковець Н. Зборовська спробувала пояснити взаємозв’язки підсвідомого і свідомого в сутності становлення особистості письменника у праці “Психоаналіз і літературознавство” (К., 2003), зокрема дослідила феміністичну реконструкцію і психоаналіз, окреслила шляхи становлення психоаналітичного українського літературознавства. Її інше наукове дослідження “Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури” (К., 2006) вперше поєднало символічну теорію класичного психоаналізу, що приховує у собі код національної державності, з практикою новітньої української літератури. У праці проаналізовано “материнський” та “батьківський” коди художнього слова, цінними є висновки щодо жіночого та чоловічого внутрішнього театру особистості, осмислення феміністичної думки на Україні.

У період кінця ХХ початку ХХІ століть виходить у світ повість О. Забужко “Польові дослідження з українського сексу” (К., 1996), у якій авторка не приховує того факту, що оповідає про події з власного життя. Твір став кульмінаційним моментом у прихованій “війні статей” на літературних сторінках. У повісті йдеться про взаємини між письменницею та художником. Авторка заперечує стереотипи, однак прагне знаходитись поруч із особою протилежної статі, наділеною маскулінними рисами ідентичності. Важливо зазначити, що критика неоднозначно сприйнала появу цього твору, зокрема поряд з позитивними відгуками (В. Агеєвої, Н. Зборовської, О. Поліщук та ін.), звучали й негативні (Ж. Дусової та ін.). Творчість О. Забужко порушує проблеми ґендерного характеру1: невміння чоловіків погоджуватися із жінками, обирати компромісні варіанти; проблему соціальної стереотипної свідомості (“Казка про калинову сопілку”); екзистенційний світ жінки-письменниці (“Автобіографія”); проблему аборту та його наслідків (“Сестро, сестро”); взаємин у родині, рівнів міжособистісних стосунків обох статей тощо.

Цікавим стане ґендерне прочитання творів, написаних чоловіками2, адже їхні тексти теж містять особливості маскулінного світосприйняття. Доцільним буде розмежування основних аспектів феміністичного прочитання художньої літератури з ґендерною критикою. Узагальнимо міркування у рис. 1.1.

Отже, історико-психологічний аспект теоретичної бази пропонованої методики застосування ґендерної критики в школі містить такі ідеї філософії зарубіжної та вітчизняної феміністики:



    1. Впровадити ідеї соціальної справедливості (ліберальний фемінізм).

    2. Вплинути на рівень ґендерної ідентичності кожної людини (психоаналітичний фемінізм).

    3. Змінити суспільні механізми шляхом надання переваги партнерським взаєминам між статями (психоаналітичний фемінізм).

    4. Визначити пріоритетним метод психоаналізу, який має збагнути психологічну зумовленість відмінностей між статями.

    5. Урахувати екзистенцію особистості при аналізі ґендерних проблем суспільства, порушених у художньому творі (екзистенціальний фемінізм).

    6. Визнати паритетність обох статей у боротьбі за національну ідею, відродження культурних цінностей українського народу (прагматичний фемінізм).

Теоретико-літературними засадами пропонованої системи ґендерної освіти є:

  1. Ґендерні дослідження ґрунтуються передусім на засадах суперечностей: “маскулінності” й “фемінності”; “народності” й “модерності”; “стереотипів” й “нововведень”.

  2. Інтерпретація творів у зазначеному аспекті проводиться із урахуванням психології статей, соціальних закономірностей, народної традиції.

  3. Вивчення художнього твору здійснюється у таких напрямках:

  • відшукування у структурі тексту стереотипів ґендерного мислення;

  • аналіз процесу читання, проблеми сприймання й інтерпретації твору жінкою-читачем і чоловіком-читачем;

  • розгляд психології жінки-письменниці й чоловіка-письменника: художня структура твору; зовнішньо-проблемний зміст; майстерність характеротворення; відображення у тексті внутрішніх суперечностей авторської екзистенції як носія ґендерної ідентичності; власне мовний рівень;

  • психоаналітичні ґендерні підходи до інтерпретації художнього тексту, літературного напряму, якому він належить.

  • акцентується увага на вивченні біографії автора, її впливі на твір тощо.

4. Враховуємо закономірності історичного розвитку літератури й соціального контексту.



Рис. 1.1. Спільне та відмінне між феміністичною та ґендерною критиками

Застосування ґендерної критики під час аналізу художнього твору містить очевидні переваги над феміністичною методологією, зокрема: здійснюється порівняльний аналіз жіночого та чоловічого стилів письма; розглядається різнобічна ґендерна проблематика творів; виявляються стереотипні оцінки, що стосуються і чоловіків, і жінок; формування ідеалу статевої поведінки юнаків та юнок відбувається на кращих зразках художніх творів; виховання ґендерної культури старшокласників здійснюється на паритетних засадах.

Вивчення літератури у зазначеному аспекті є не лише оригінальним, а й необхідним у процесі формування особистості школяра, здатного самостверджуватися у суспільстві та впливати на загальну культуру соціуму.

    1. Ґендерні етнопедагогічні засади літературної освіти учнів


Культурна спадщина нашого народу становить значну етнопсихологічну та історичну вартість. Для того, щоб учні усвідомили себе повноцінними творцями суспільних цінностей, варто, на думку С. Нікітчиної, “аби вони за час навчання, виховання в сім’ї, школі міцно засвоїли духовність, культуру рідного народу, глибоко пройнялися його національним духом, способом мислення і буття 131, 7”. Науковці, визначаючи ступінь культури народу, звертали передусім увагу на систему родинних та статевих стосунків як джерело пізнання свідомості нації. М. Стельмахович пише: “Питання “чоловік-жінка” в народній педагогіці не тільки актуальне, а й найскладніше і найважче як у соціальному, так і в психологічному аспектах 178, 114”. Крім того, проблема статей стає провідною в особистісному просторі учня старшої школи. Тому ґендерне навчання та виховання у дусі народної традиції стане актуальним у цьому віці. Пізнання національного у собі дозволить розкрити екзистенційні можливості учнів у самоактуалізації. Методист Є. Пасічник відзначав важливість єдності літератури з народознавством та етнопедагогікою, адже “художні твори сприяють самовихованню, допомагають усвідомити своє місце у суспільстві 150, 20”. За допомогою ґендерної інтерпретації художнього твору, на нашу думку, доцільно звертатися до джерел народної культури, заснованої на давній традиції3.

Літературознавець Н. Зборовська у статті “Фемінний характер української ментальності 213, 146150” констатує, що наша нація визначається як фемінна у світовому просторі. Цей погляд підтримує О. Забужко у праці “Шевченків міф України” (К., 1997). Вона, досліджуючи підтекст “Кобзаря”, пише: “В теперішньому України архетипальна жінка це “покритка”, архетипальний чоловік “москаль” 65, 143”. Хоча теорії дослідниці бракує осмислення значення персонажів творів козацько-гайдамацької тематики. Для України, на нашу думку, більш властивий архетипний образ козака-захисника, наділеного маскулінними рисами, який визволяє “покритку” з-під гніту поневолювачів. Росія, на погляд О. Забужко, є носієм маскулінних, завойовницьких властивостей, тоді як наша держава беззахисна, зґвалтована, поступлива, тобто фемінна. Психологи Т. Говорун та О. Кікінеджі, вивчаючи це питання, стверджують, що “маскулінність країни тлумачиться як домінуюча орієнтація чоловіків і жінок на агресивну, жорстоку поведінку, сфокусовану на досягнення успіху, а фемінність як пошанування ними поступливої, дружньої поведінки, що забезпечує якість життя для кожного незалежно від статі індивіда. … “Чоловічі” культури передусім орієнтовані на матеріальний успіх і прогрес, на важливість заробітку і грошей, статеву поляризацію сімейних і соціальних ролей. … У “жіночих” культурах домінує турбота про інших, збереження теплих людських стосунків, скромність і комфорт побуту, способу життя. Їм імпонує взаємозамінність сімейних ролей статей, побудова стосунків на засадах ніжності, емоційної близькості 32, 117118”. Аналізуючи вітчизняну культурну традицію, Т. Говорун та О. Кікінеджі визначають, що “українців з-поміж інших народів вирізняла егалітарність міжстатевих стосунків 32, 127”, тобто створення умов для самореалізації особистості у всіх соціальних сферах незалежно від статі. Цікавим стане ґендерне дослідження художнього тексту, що розкриває культуру іншого народу4. Наприклад, драма Лесі Українки “Бояриня” містить значне джерело для такої інтерпретації. Розглянемо національне як елемент підсвідомого у ґендерному аспекті.

Народна традиція, безумовно, зробила свій відбиток на розмежуванні жінки та чоловіка у соціумі. Насамперед це пов’язано з їхньою трудовою діяльністю. Тому, на нашу думку, важливим є розгляд проблеми стосунків між чоловіком та жінкою в українській етнопедагогіці. І. Франко осмислював стан ґендерної культури нашої нації: “Ступінь освіти і цивілізації кожного народу мож означити з того, як той народ відноситься до женщин в житті і в пісні 216, 153”. Відомо, що українці шанобливо ставилися до жінок, прислуховувалися до їхньої думки. І. Огієнко у праці “Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народа” (К., 1918) пише: “Мушу зазначити, що українська культура завше означалась великою, справжньою демократичністю 135, 125”. Розглянемо основні положення етнопедагогіки щодо проблеми ґендеру. Рівень стосунків між протилежними статями виникав не з внутрішніх проблем окремої особистості, а з інтересів суспільства. Тому соціальні інтереси переважали над особистісними. Знаходимо у І. Франка: “Що вже й говорити про сумну долю тих дівчат, котрі дали волю нерозважливій любові; їх ждала ганьба перед цілою громадою 217, 218”. Але й хлопця, який брав участь у звабленні, не чекала гарна доля: люди зневажали його, а дівчата уникали зустрічі з ним. Порівняємо образ Степана Радченка з твору В. Підмогильного “Місто” з образом головного героя О. Уайльда “Портрет Доріана Грея”, акцентуємо увагу на їхньому легковажному ставленні до жінок та наслідкам їхніх учинків.

Народний ідеал жінки та чоловіка становив основу ґендерної поведінки в громаді. Невідповідність йому у вчинках, порушення моральних норм засуджувалися. Наприклад, ставлення Гвинтовки до своєї дружини-польської княгині з твору П. Куліша “Чорна рада”. Письменник засуджує відсутність поваги до жінки, незалежно від того, до якої національності вона належить. І. Франко відзначає: “Від давніх давен всі учені люди, котрі пильно придивлялися до життя руського (тобто українського уточнення наше. Л.М.) народу, признавали, що русини обходяться з своїми жінками далеко лагідніше …, аніж їх сусіди 217, 210”. З’ясуємо, які риси особистості жіночої та чоловічої статі вважалися ідеальними та становили основу ґендерної культури нашої нації.

Перш за все, стосунки чоловіка і жінки мали призвести до такої соціальної необхідності, як шлюб. “За звичаєвим правом … в Україні людину вважали за самостійну тільки після одруження: неодружений мужчина, якого б віку він не був, вважався парубком. Одружена людина завжди користувалася більшим авторитетом у громаді, ніж старий парубок чи дівчина. Несхвально ставились до людей, які вчасно не створили сім’ю 203, 204”. Шлюб, в українській етнопедагогіці, це союз чоловіка й жінки з метою створення сім’ї. М. Стельмахович вважає, що “суспільна суть шлюбу визначається панівними суспільними відносинами 178, 100”. Педагоги повинні враховувати особливості статі при підготовці молоді до сімейного життя. В. Сухомлинський5 пише: “Юнакові ми вселяємо думку …, що ставлення до жінки – найтонша міра совісті …. Без виховання в дівчат серйозного, мудрого погляду на кохання школа була б байдужою установою. Ми, педагоги, повинні особливо піклуватися про захист дівчат, про захист їхнього жіночого щастя… 183, 189–190”. Підліткам слід прищеплювати повагу до представників протилежної статі, особливо до жіночої, щоб юнак бачив у ній дівчину, подругу, майбутню дружину, матір своїх дітей, а не лише біологічну стать. Ілюстративним у цьому аспекті є повість І. Франка “Перехресні стежки”, що порушує актуальну на сьогодні проблему насильства над жінкою у сім’ї.



Одруження, в ідеальному розумінні, мало бути не насильним, а шлюб з якогось розрахунку вважався аморальним. У народі говорили: “Не з багатством жить, а з людиною 178, 100”. І. Франко відзначає: “Гарячий і живий протест проти силування свідчить іменно о тім, що у наших дівчат дуже живе й сильне почуття свободи власної волі. Що вони не уважають, так як великоруські женщини, своїм першим обов’язком у всім покорятися мужчинам і у всім відречися власної волі 217, 214”. Подібне явище проілюстровано у повісті Г. Квітки-Основ’яненка “Маруся”. Нерідко під час сватання батьки зверталися до дівчини із запитанням, чи подобається їй наречений? Символічним було піднесення юнакові гарбуза, що свідчило відмову в одруженні. Наприклад, цей звичай містять твори Г. Квітки-Основ’яненка “Сватання на Гончарівці”, “Конотопська відьма”. О. Дорошкевич у праці “Підручник історії української літератури” (К., 1929) зазначав: “В українській родині різних суспільних клас, де жінка здебільшого не була пригніченою, позбавленою волі, форма вільного шлюбу, з власного бажання молодиків, раз-у-раз також була поширена 53, 31”. Шлюбні звичаї були яскраво відображені в пісенній творчості народу.

Національна лексика увібрала бажання українського народу бачити рівноправність партнерів у шлюбі. І. Огієнко у праці “Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народа” (К., 1918) зауважує: “В самій мові одбився дух нашого народу, по коренях слів можна довідуватись і про культуру нашу. Давнє слово наше “дружина” яскраво показує те, що вона друг своєму чоловікові, тоді як загально-слов’янське “жена” значить тільки “рождающая”. Або наш вираз: ми кажемо “одружитися з нею” або “оженитися з нею”: тут жінка зразу стає рівноправно поруч з чоловіком; цей вираз “оженитися з нею” далеко культурніший од московського: “жениться на ней” 135, 22”. Отже, ідеалом укладання шлюбу був зв’язок чоловіка та жінки, заснований на паритетних засадах. Крім того, враховувалась егалітарність партнерів за соціальним станом. “Існував принцип ендогамії, тобто обранця шукали рівного за походженням і багатством. Це робилося для того, щоб у майбутній сім’ї чоловік та жінка були рівноправними і ніхто не мав підстав для докору 203, 205”, причому “придане жінки було виключно у її приватному володінні 203, 216”. Народ розумів, що нація стане міцною за умови, що кожна сім’я буде заснована на гармонії, позбавлена можливих суперечок щодо соціального становища представника будь-якої статі до одруження. Подібний мотив знаходимо у повісті І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”: соціальна нерівність врешті-решт призводить до конфліктів.

Досить часто шлюб не був ідеальним. Особливо дошкульно висміювали одруження старого діда та молодиці, бо “вікова різниця між нареченими мала бути невеликою 203, 205”. І. Франко пише: “… не раз дівчина волить смерть собі заподіяти, ніж по силуванім шлюбі жити з немилим їй чоловіком 217, 214”. Це відбилося в різних фольклорних жанрах. У народній пісні звучать такі слова:

Біда за бідою, жура за журою.

Дала мене мати заміж молодою.

За лісом не бачу, за вітром не чую,

А за лихим мужем дома не ночую [128, 122.



Інколи батьки самі вирішували, за кого віддавати дочку, одружуючи її з немилим. У народі з’явилися пісні, які засуджували подібне ставлення до нареченої. Знаходимо такі слова у пісні “В кінці греблі шумлять верби”:

Не я його полюбила –

Полюбила мати.

Заставила мене мати

Рушники в’язати 127, 135.

Проте в багатьох піснях народна педагогіка утверджує віру в неминучу перемогу кохання як основи родинного щасливого життя, а з ним і здорового виховного осередку. Знаходимо у С. Макарчука: “При виборі пари для одруження віддавалася перевага взаємному коханню 59, 327”. Це свідчить про бажання українців створювати родини на гармонійних та демократичних засадах. Зокрема, це проілюстровано на прикладі взаємин Петра Шраменка та Лесі з твору П. Куліша “Чорна рада”.

Народна педагогіка розглядає шлюбні відносини насамперед в аспекті блага дітей. Ідеалом української народної педагогіки здавна стала така сім’я, де взаємини складаються на основі рівноправності чоловіка і жінки, на засадах взаємного кохання і поваги, духовної спільності, трудового співробітництва та взаємодопомоги у вихованні дітей. “Чоловік у домі – голова, а жінка – душа 178, 114”, так говорить український народ. Навіть такі, на перший погляд негативні, афоризми, як “Муж і жона – одна сатана”, “З бабою і дідько справу програв”, “Де чорт не зможе, там баба поможе” 178, 114, по суті виражають захоплення жінкою. Зокрема, подібний мотив зустрічаємо в українській казці “Мудра дівчина”.

Український народ особливо дбав про збереження шлюбних обіцянок, даних у церкві при вінчанні. Сучасні дослідники культури і побуту населення України доводять, що “сільська громада по-своєму виховувала жінок, які порушували шлюбну вірність. Їх привселюдно ганьбили, прив’язували до куни спеціальної залізної скоби, вмурованої у притвору церкви 97, 159”. Не схвалював народ нечесну поведінку одруженого чоловіка. Знаходимо у драмі І. Франка “Украдене щастя” мотив засудження громадою нечесної поведінки заміжньої жінки та її звабника. Обидва втрачають повагу селян. Читаємо у С. Макарчука: “Народними звичаєво-правовими установками утверджувалися чистота і цілісність сім’ї …, засуджувалася подружня невірність 59, 325”. Особливо від цього страждали діти, яким у весільному віці важко було знайти собі пару, коли батьки молодого чи молодої зганьбили свою честь. Шлюб “концентрує у собі всю сукупність соціальних відносин, являючи досить складну єдність біологічного і соціального, матеріального і духовного, громадського і особистого 97, 175”, вважають сучасні дослідники.

Створення гармонійних стосунків у родині, а отже, й у суспільній свідомості, передувало виникненню народного взірця, тобто такого образу, який поєднує релігійні, моральні та поведінкові концепти українців. Психолог Р. Нємов пише: “Ідеальне уявлення про найбільш бажаний об’єкт кохання – це явище історичне. Так, в Середні віки та пізніші часи, майже до середини ХІХ століття, таким ідеалом серед чоловіків був лицар, а серед жінок – ніжне, романтичне і вірне серце. З кінця ХІХ століття і до середини ХХ століття в чоловічому ідеальному образі цінувались сила, агресивність, а в жіночому – свобода поведінки, кокетство і сексуальність. З середини ХХ століття ідеалом чоловіка поступово стає діловий, енергійний, терплячий, ерудований, комунікабельний і добрий чоловік, а ідеальною жінкою – приблизно така сама особистість, яка додатково має ще такі риси характеру, як скромність та діловитість 129, 608609”. Українська нація протягом певного часу створила власне уявлення такого образу. “Народна педагогіка висунула той ідеал чоловіка й жінки, який заслуговує найвищої оцінки. Причому ідеал чоловіка найчастіше підноситься крізь призму мрій жінки, а ідеал жінки – з погляду чоловіка. Жінка мріє, щоб чоловік її шанував, захищав і поважав, був сильний, гарний, розумний, добрий, щирий, працьовитий, хороший господар, дбав про сім’ю, любив і виховував дітей, не пив і не гуляв 178, 116”. Тобто радився з дружиною, цінував її внесок у розвиток господарства, допомагав виховувати дітей. Знаходимо у фольклорі: “На красивого чоловіка дивитись гарно, а з розумним жити легко”, “Хто п’яницю полюбить, той свій вік загубить”, “Я за мужа затулюсь та нікого не боюсь 178, 116”. Чоловік прагне знайти вродливу дружину, гарну господиню, яка стане ласкавою матір’ю для дітей, працелюбною, веселою, охайною. Тобто дбатиме про родинне вогнище, підтримуватиме чоловіка, буде гостинною та прощатиме промахи.

У минулому патріархальщина обмежувала права жінки: “Жінці дорога від печі до порога 178, 118”. А в деяких випадках її становище справді було нестерпним. Невільницьке життя жінки широко представлене в українському фольклорі ХІХ століття та попередніх віків. Праця й визвольна боротьба за соціальну й національну справедливість спричинили виникнення руху за рівноправне становище жінки: “Жінка чоловіку подруга, а не прислуга”, “Не по правді жиє чоловік з жоною 178, 118”. В українському фольклорі немало складено пісень про важке становище невістки й зятя, про конфлікти й чвари між невісткою і свекрухою чи свекром тощо: “Ані на селі, ані в місті не вір невістці”, “Хліб приймацький – собацький 178, 119”. Про нещирі взаємини невістки та свекрухи йдеться в пісні “Не рубай тополю”:

Проводжала мати

Сина у солдати.

Молоду невістку –

В поле жито жати 127, 144–145.

Мотив тополі як символу нелюбої невістки властивий і українській романтичній поезії ХІХ століття, зокрема творчості Т. Шевченка.

Часто дівчата після весілля ставали робочою силою у хаті чи господарстві. І. Франко осмислює таке їхнє становище: “Жінка ясно бачить, що велика часть її неволі лежить в економічній залежності від чоловіка, і для того вона стараєсь вирватися з-під тої залежності, вирватися не чим, як тільки своєю працею на волю 217, 247”. Все, що шкодить добрим взаєминам між чоловіком і жінкою, народна педагогіка засуджує. Це стосується пияцтва, ледарства, образ, брехні, сварок, бійок і чвар, ревнощів, подружньої зради й розпусти. “Мужика не тягне додому, де його жде плач голодних дітей та докори жінки він іде або до корчми, або шукає собі іншої розривки поза домом 217, 231”, пише І. Франко. Так, Кайдаш із повісті І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я” спивається, бо не бачить ладу у власній родині і не може залагодити постійні суперечки. Народна мудрість засуджує таку поведінку: “Не заглядай на чужих жінок, бо свою загубиш”, “Коли п’яниця в шинку скаче, то жінка вдома плаче 178, 120”. Вкрай негативно народна педагогіка ставиться до розлучення, яке особливо боляче травмує дітей: “Жінка – не рукавиця, мінять жінку не годиться”, “Той сім’ю губить, хто чужу жінку любить 178, 120”.

Отже, література, розвиваючи творче мислення учнів, має стати ґрунтом для отримання статевого виховання через відповідну освіту. “Основою, на якій відбувається процес моральної взаємодії в колективі, є спілкування 131, 95”, вважає С. Нікітчина. Засоби комунікації сприяють, на нашу думку, глибинному розумінню старшокласниками національної ґендерної культури, осмисленню ними проблематики програмових творів. У Концепції літературної освіти (2002) зазначено: “Загальна мета літературної освіти – ввести учнів у світ прекрасного, прилучаючи до національного і світового мистецтва слова в його взаємозв’язках із мовою, історією, музикою, живописом, архітектурою, до духовних надбань видатних письменників; виховувати потребу в читанні, … високі естетичні смаки, здатність творчо сприймати прочитане 87, 59”. Діалог ученьхудожній твіретнопедагогіка стане корисним явищем у системі ґендерної освіти, сприятиме розумінню та осмисленню старшокласником власного ідеалу взаємин чоловіка та жінки.

Методологічною основою моделі ґендерної літературної освіти є такі етнопедагогічні засади:



  1. Українська нація визначається у світовому просторі як андрогінна, схильна до егалітарної політики.

  2. Наша культура становить значну етнопедагогічну вартість.

  3. Рівень стосунків між протилежними статями традиційно визначається не внутрішніми проблемами окремої особистості, а інтересами суспільства. Тому соціальні інтереси переважають над особистісними.

  4. Традиційний народний ідеал жінки вродлива, гарна господиня, яка стане ласкавою матір’ю для дітей, працьовита, весела, охайна тощо.

  5. Ідеал чоловіка в етнології сильний, гарний, розумний, добрий, щирий, працьовитий, хороший господар, той, що дбає про сім’ю, любить і виховує дітей, не вживає спиртного тощо.

  6. Ідеал родини дружні паритетні стосунки, засновані на щирості, повазі, любові, демократії у розподілі традиційних обов’язків.

  7. Висока моральність взаємин хлопця та дівчини, сформована у культі “цнотливості”, збереження вірності, щирості та поваги до батьків.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка