Петро красюк все життя з тарасом шевченком



Сторінка1/7
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.65 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7
Петро КРАСЮК
ВСЕ ЖИТТЯ З ТАРАСОМ ШЕВЧЕНКОМ
Моя мала Батьківщина – Шевченків край: побачив світ я в селі Трахтемирові Канівського району Черкаської області. Про моє рідне село в “Шевченківському словнику” (К., 1977, т. ІІ, ст. 274) сказано: “Трахтемирів – містечко Канівського пов. Київської губ. (тепер с. Трахтемирів, Канівського р-ну, Черкаської обл.). Шевченко їздив у Трахтемирів у серпні 1845 з Переяслава. Згадки про Т. є в поезії “Сон” (“Гори мої високії”) і повісті “Близнецы”.

Трахтемирів розташований над самісіньким Дніпром, на його правому березі, де й Канів з Тарасовою горою. Не дивно, що “Реве та стогне Дніпр широкий” я знав і співав ще дошкільням. Саме під впливом Шевченкового твору й самого Дніпра-Славути ще учнем почав писати вірші (звичайно ж, недосконалі) і найперше – про Дніпро.

Після Трахтемирівської семирічки я вчився в Переяславському (тепер Переяслав-Хмельницькому) педагогічному училищі; в ті часи бував у колишньому будинку лікаря Андрія Козачковського – приятеля Тараса Шевченка. Тут Шевченко написав “Заповіт”. У будинку міститься краєзнавчий музей, де є експозиція, присвячена перебуванню Шевченка на Переяславщині. До речі, у дні святкування 100-річчя від часу написання “Заповіту” я опублікував у райгазеті “Прапор Переяслав-Хмельницького” вірш “Сто літ пройшло...” Той номер газети я бачив серед експонатів у Шевченковій кімнаті.

Ще до війни, 1940 року, разом з групою учнів педучилища я побував у Каневі на Шевченковій могилі. Відвідував священну гору не раз і після війни, залишив свій відгук у книзі відвідувачів музею.

Учителюючи (після закінчення 1946 року педагогічного училища) в поліському селі Висоцьку на Рівненщині, я прагнув прищепити своїм учням любов до української літератури, до української мови – мови Тараса Шевченка, до його творів. Навчаючись (заочно) у Рівненському педагогічному інституті, не раз виступав з рефератами про творчість Шевченка. Близько 40 років керував шкільним літературним гуртком “Пролісок”. Щороку з літгуртківцями відзначали Шевченківські дні літературними вечорами, до цих днів я публікував матеріали в районних газетах “Прапор перемоги” (Висоцьк), а пізніше – “Поліський маяк” (Дубровиця).

Уже пенсіонером брав посильну участь у Міжнародному літературно-мистецькому шевченківському святі, що відбувалося на Рівненщині в 1996 році. Ті дні для мене справді незабутні.

Взагалі, найщасливіші дні мого життя так чи так пов’язані з Тарасом Шевченком. Ось один із прикладів. У день відкриття Республіканської наради молодих письменників України (26 листопада 1955 року) Павло Тичина, котрий відкривав нараду, запросив мене до себе в гості.

На квартирі Павла Григоровича в той вечір найбільше говорили про мову й літературу. Коли поет дізнався, що я родом із села Трахтемирова, він нагадав: “Це ж у Шевченка є про ваше село:


І Трахтемирів геть горою Нечепурні свої хатки Розкидав з долею лихою, Мов п’яний старець торбинки... –

Ось поет, що є й буде взірцем для багатьох поколінь поетів!” – схвильовано закінчив Павло Тичина.

А мені в ту мить не могло не пригадатися тичинівське:

Нам треба голосу Тараса...


...В моїй домашній бібліотеці на чільному місці портрет Тараса Шевченкка, його книги: “Кобзар” (кілька видань), “Повести”, “Поезії” (у двох томах, видавництво “Веселка”, 1988), “Шевченківський словник”. До них, як до цілющого джерела, і тепер, на схилі віку, припадаю і в дні відради, і в дні смутку.

Отож, вважаю, що все моє свідоме життя переплелося з Тарасом Шевченком.


Петро КРАСЮК

с. Висоцьк на Рівненщині

Грудень 2002 р.

.................................................................................

Дмитро Кремінь
ПЛАНЕТА ПІД ВЕРБОЮ
Ви знаєте українську ніч? О, ви не знаєте української ночі. А вона є... І геніальні слова малоросійського шляхтича і великоруського класика про старокозацьку романтичну Україну з „Купальської ночі"..." — з лейтмотивом -камертоном, налаштованим на „грім українського солов'я", не забуваються. І про Дніпро, чия могуть така, що мало-яка птаха долетить до середини ріки... Далі ви знаєте. І про те, чому ми такі нещасні, чому над бідною українською голівонькою — чорні круки. Якщо то хоробрий вояк полковник Данило, то на нього йде підступно, забираючи душу в доньки, Басаврюк, а зятя — вбиває. Якщо вчений бурсак Хома Брут позбиткувався над панночкою-відьмою, сто тисяч пар нечистих приведуть до старого собору всевидющого Вія, і маленька прогалинка в крейдяному колі не порятує київського спудея-філософа. Та коли загинула і вся хоробра дружина Бульбів, батька й сина, хіба старенькій матері було боронити романтичні руїни Гетьманщини та живих, але покріпачених козацьких дітей?

Але високими козацькими списами тяглися до неба край вікових шляхів українські раїни — пірамідальні тополі, а край старих ставків і молодих джерел — українські задумливі верби. Усі ми — з-під отієї тополі і тієї верби, і якщо перша парість — спис, то друга парість — українська кобза, котра не просто грає, а людськими словами переспівує наші думи, наші повісті — то повісті врем'яних, огненних наших літ.

Опереткова Україна вмерла, народилася державна Україна — це вже не те безмовне, заспане й зассане немовля, котре випручувалося з есесерівських одеж. Уже підліток. Уже – малий Тарас, який не тільки пасе ягнят „дядькам отечество чужого", а й „списує Сковороду". Велика історична мудрість в тому, аби не відступитися від своєї державницької ідеї.

Не треба дурити ні себе, ні людей: треба нести свого хреста. Треба думати про себе — й на себе розраховувати. За віки й віки світова громадськість уперше почула про Україну лише тоді, коли рвонув Чорнобиль. І хіба людству пекла груднева річниця всеукраїнського референдуму? Та Боже борони! Щоб Україна пошвидше закрила Чорнобиль, а там їй — усі шляхи-дороги відкриті. Куди хоче і з ким хоче. Але — „на свої": гроші, мізки, зусилля. Вже коли нас українськими словами закликає до національної гордості президент США, цитуючи Тараса Шевченка, явно проамериканського „елемента" („Чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось!.."), і хай каліченою, а таки українською мовою промовляє англійський посол, то вже не так критично дивишся на рідних, питомих ”гнучкошиєнкових”, адже будуємо не Малоросію — Україну. Буде вона під вербою, і ніхто не затулить очі останньому українцеві, доки ця планета і доки ця верба, а Чумацьким Шляхом, а Волосожаром летять і летять стрімголов наші предки, і під зухвалий марш похідний запорозький ллються не сльози розпачу, а радісні сльози осяяння, звитяги – перемоги в історичному виборі. Місяцю, сонце козацьке, світи!


II
— Місяцю, сонце козацьке, світи нам! — лунав над стадіоном у Черкасах голос відомого поета з гордою левиною шевелюрою над і справді сократівським чолом. Іван Драч, автор симфонії „Смерть Шевченка", у травневі дні 1989 року був у самому осерді загальнонаціонального піднесення, малою атомічною часткою якого випало бути й авторові цих нотаток. І хвилі тодішнього українського моря сягали й справді небесних безмежних берегів. І хоча ніхто не знав тоді, коли ж Україна стане суверенною, соборною, незалежною, як про те мріяли покоління за поколіннями, передчуття великої історичної миті було в усіх. І нашу маєстатичність поділяли навіть мовчазні китайські перекладачі Шев-чен-ка, котрі пережили шок площі Тяньаньмень і бачили боягузливий відгук на китайські події Михайла Горбачова, котрий із усмішкою туриста оглядав Велику китайську стіну, замовчавши велику китайську трагедію. Перше на теренах СРСР всесвітнє Шевченківське свято почалося навіть не в СРСР: одна частина авторитетних письменників стрічала теплохід „Маршал Рибалко" в Празі, друга — у Варні. З усіх же континентів шевченкознавці прибули до Одеси, звідки й почався шлях до Думної, до Чернечої гори в Каневі. Біло-аквамариновий красень, збудований у ще живій НДР, кількапалубний теплохід мандрував по Чорному морю, Дніпром, приставав до великих міст, серед яких чомусь не значився „закритий" Миколаїв і такий же утаємничений Очаків, але були відкриті Херсон, Запоріжжя, Дніпродзержинськ і Дніпропетровськ, а далі — Черкаси, Канів, Київ, і фінал Шевченківського свята, і друге свято слов'янської писемності, освячене іменами Кирила та Мефодія. То було перше просяяння української згуртованості, української духовності, і воно дало свої солодкі і гіркі плоди, свої лаври і терни. Кільканадцять років тому світові стало ясно: Україна не тільки Чорнобиль, і світ кинувся шукати на старих і нових картах загублену в імлі століть Русь-Україну, Роксоланію, Гетьманщину, хоча знаходив лише новоязівську абревіатуру. Та лід уже було розтоплено, і посполите рушення почалося. Далі були з'їзди Руху, всесвітнє свято української поезії „Золотий гомін", з'їзд „Просвіти", далі – незабутні серпневі дні, коли горбачовська свита вкупі з охранкою ізолювала генсека-президента у Форосі, а він усе писав і писав, уявляючи себе героїчним президентом-страдником Альєнде в “Ла Монеда", і вся одна шоста планети затамувала подих, дивлячись у прямій трансляції балет „Лебедине озеро" та конференцію ГКЧП, танки на Москву і пожежі в столиці, захисників московського Білого дому та безсонного Ростислава Растроповича, котрий голіруч охороняв заснулого бійця з автоматом. А коли кипіння громадянської непокори ледь не перелилося у громадянську війну, опісля карколомних зигзагів політичного сюжету з трапу літака у скромній футболці та курточці зійшов усміхнений Горбачов і чи то привітав ощасливлених підданих, чи попрощався, сам того не відаючи, з великою комуністичною імперією. Далі — відомо. Цими днями вже президент України у Форосі зустрічатиме президентів інших держав, і вже один такий поворот вартує століть зусиль і боротьби.

Але до України все ще далеко, як до неба, на якому сяє козацьке сонце.

Темно, але сяє. Сяє, але не сонце.

А Ріка Часу тече, тече, і треба раз у раз оглядатися, але ж не тільки те й робити, що оглядатися, ідучи вперед. Адже так ми ризикуємо набезвік залишитися під своєю плакучою вербою, понад наплаканою рікою сліз.


ххх

Коли пишу ці рядки, мені ввижається: за моєю спиною стоїть янгол. Але я не знаю, який він, — чорний, білий. Хай це буде — золотий янгол, і хай він стоїть за кожним на цій землі сущим українцем. Над кожним чоловіком і жінкою, кожною дитиною, котрі встають до схід сонця і пізно лягають із думкою про Україну, свою й сусідську родину, з вірою в краще, людяне, світле життя — світле, як храмове свято.

Я не кращий за вас, дорогі мої читальники, і не гірший. Я — один із вас. Поети доти пророки, поки не стають на державну службу. Всім упам'ятку блискуча декларація Івана Драча про те, якою ми хочемо бачити, будувати Україну. Таку, в якій росіянам буде краще, як у Москві, євреям — краще, як у Ізраїлі, полякам — ліпше за Річ Посполиту...

Тільки про українців не було сказано: не мислилося, що титульна нація може опинитися в становищі горопашної меншини. Здається, не так багато й треба для цього, та ба... Ледь назвав себе прем'єр-міністр панукраїнцем, як почалося таке нагнітання антиукраїнських пристрастей! Хай тобі великі всі — від Великої Росії до Великої Верхньої Вольти, чому б ні? Але щоб українець був іще й панукраїнцем, а не синком відомої „тьоті Моті з Курська", що сказала як одрізала: „Ви це сурйозно чи по-українськи? А-а-а...". Чи не тому для світу ми все ще малі діти, яким „цяцю" в руки, себто копійку на закриття ЧАЕС, і то давати боязно? Хоча українська ракета виносить американські супутники в космос, і видно: ми — не діти...

От свідчення етнічного українця, котрому українська доля болить і який може його, свій біль, висловити. Це громадянин США, але головний редактор газети „Київ-пост" (“Kyіv-post”) Ярослав Кошів. Таку оцінку збоку треба знати нам самим, аби не надто сподіватися на чужого дядька, все тих же шевченківських „дядьків отечества чужого". Свідчення тим цінніше, що доля не залишила в Україні жодного родича пана Ярослава: одних вивезли німці, інших виселили в Сибір, ще інших — до Білого Бору, в польську Прибалтику...

“На жаль, про Україну на Заході пересічна людина чула, коли була аварія в Чорнобилі. Перед тим і після аварії мають про неї уявлення невиразне. Я б назвав перший етап, коли СРСР розпадався і Україна стала незалежною. Тоді більшість пересічних людей на Заході, навіть фахівці з питань Східної Європи, не вірили, що Радянський Союз остаточно розпадеться, думали, що принаймні постане якась нова наддержава. Більшість людей здивовані, що Україна існує (ось так! — Д.К.). З другого боку, вони гадали, що після проголошення незалежності щось найгірше станеться в Україні. І вони навіть дещо розчаровані, що не вгадали, що того не сталося. Скажімо, в період 1991 – 1994 рр., за часів президентства Леоніда Кравчука, експерти на Заході вважали, що буде громадянська війна, така, як в Югославії. Вийшло багато статей про дуже нестабільну ситуацію, цілком знищену економіку і прогнозування незабарної війни. На щастя, того не сталося.

По-друге, з 1994-го й до сьогодні вважають Україну дуже корумпованою

країною, від президента до найнижчих посадовців у державі. Знову, це — перебільшення. Але, на жаль, багато людей вірить у це тут, на Заході. Так, держава корумпована, а навколо президента є чимало неясних олігархів. Чому вони там є, хто їх зробив олігархами? За кількістю „дядьків отечества чужого" ми — перші в світі...”

Гіркі слова американця українського походження про стан речей у нашому „Данському королівстві", але хіба це назвеш „очорнительством"? Хоч не в Україні високі урядовці почали красти мільйони та мільярди, від гаїтянського диктатора дюка Шевальє до пакистанських прем'єрів та прем'єра і президента Ізраїлю, французького прем'єра тощо. Але крадуть одиниці, а в образі крадіїв і зарізяк опиняється вже такий працьовитий, вже такий лагідний український народ, що вже б він ліпше таким добрим не був! Адже важко уявити краще життя для мільйонів громадян, коли мільйони доларів і гривень, цими громадянами зароблені, провалюються у „бермудські трикутники" олігархічних рахунків і бездонні кишені свого таки посполитого чиновництва. І то ще нас як не люблять, то терплять: „Зараз на Заході люди хочуть, — зазначає головний редактор газети “Kуіv-роst”, — аби люди тут стали на ноги, бо це і для них добрий бізнес. Ніхто не бажає, щоб Україна розпалася на частини і люди почали різати один одного".

Золоті слова, не тільки нам би їх чути!

Так, Україна — планета під вербою. Але на цій вербі не родять груші і навряд чи родитимуть. На те є груша. А верба — для пісень, а верба — для закоханих. Але українська планета під вербою може стати просто шматком чужої землі під деревом, якому ім'я знайдеться і в чужинецьких мовах.

Не вірите? З далекого 1630 року напередодні наших державницьких свят прибула до мене звістка про важливу знахідку – в Національній бібліотеці у Варшаві знайшли два мікрофільми, зроблені з оригіналів брошур італійською мовою, що зберігаються у відомій римській бібліотеці Касанатезе. У них ідеться про повстання українських та польських невільників на турецьких галерах у Середземному морі. Причому, одна з брошур видана в Римі уже за два роки після повстання, у серпні 1632 року, в друкарні Франческо Корбелетті. От вам і живе дихання історії! 215 невільників-веслярів під проводом Василя Рогатинського (земляка Роксолани – Насті з Рогатина?) знищили 96 турків і на трофейній галері втекли до Італії. В мене є повний український переклад і другої брошури, виданої в друкарні Гвільєльмо Фачіоті, а була вона написана Миколою Канцьким, ректором польського шпиталю в Римі.

В чому тут український інтерес і „український слід"? А в тому, що Канцькому були відомі три успішні повстання невільників протягом неповних чотирьох років, і кожне з них коштувало османам потужної галери разом із командою. По-друге, русини-українці в творі Канцького визначаються не за етнічною належністю, а за державою, в якій вони жили. А в нас держави не було... Господи, та навіть гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського йменували польськими шляхтичами тільки тому, що вони до національно-визвольної війни українського народу 1648 – 1658 рр. формально були громадянами Речі Посполитої. Керівника повстання на одній турецькій галері Івана Волковського Канцький називає польським шляхтичем, тоді як рід Волковських був українським і зазначений у реєстрах та ревізіях, що проводилися на Волині в 1528 і 1545 рр. Як добувалися невільники на батьківщину, можна писати роман. Але пам’ятаючи про тодішні реалії — гляну з нинішнього дня: не буде держави України, то галерної роботи нам знайдеться невпрогорт. І лише клаптик безіменної землі, що народила Шевченка, заплаче вербою над утраченим життям, що не спромоглося на ім'я — ні собі, ні країні...
III
Тріумфальна мить, освячена іменем уславленого у віках великого Українця, неповторна і єдина для кожного лауреата. Шевченківська премія, присуджена мені на вершині двох епох, на порубіжні століть і тисячоліть, на тектонічному розламі дійсності і мрії — устократ повищала в ціні.

Я не маю на увазі скромний, як на відомі в світі премії, номінал. І зовсім інша, ніж у простих смертних, не осяяних крилатою лампадою краси, — планида поетів. Уже тепер ясно: більшість українців живе у втраченому часі, а велич Поезії — у часі виграному.

І трагедія, і велич, і гідність поета — в тому, аби виграти час у суворого Хроноса, безжального бога часу, котрого ще молоденький Тарас бачив у Літньому саду в перерві між кріпаччиною в Ширяєва і доленосними зустрічами із Сошенком. Уже друга українська революція, як отой Хронос, пожирає своїх дітей — зрештою, всяка революція пожирає своїх чад, і національна, ов-ва, не виняток. Та тільки тепер зрозуміло більшості, видно навіч: найсуворіший іспит кожної нації — не тільки в складеному успішно екзамені на державну спроможність, у манкуртів і яничар вітчизняного розливу марно шукати генів національного державотворення, культурницького прометеїзму, марно шукати й проблиску гідності.

Страшна, інфернальна сила Шевченкового прозріння — й мені, Шевченківському лауреату порубіжних століть, ввижаються не воскреслі степи й озера, а верстовії шляхи нашого історичного й культурного назадництва, бо трагічна й марна справа – звертатися поетичним словом до клонованих ще в імперії персон „із циновими ґудзиками". Але й повторюючи за Шевченком слова зневаги і прокляття імперіям — чи то Римській, що розп'яла Месію руками „своїх", чи то Романовській, яка змусила всіх мовчати „на всіх язиках", ми присутні при сакральних потугах новочасної імперської реінкарнації. Як інакше й назвеш процес перевтілення України соборної, незалежної, воскреслої — в напівживу губернію, населення якої записане в боржники XXI століття, здесятковане політичними чварами, конфесійним розбратом навіть у маєстаті однієї православної віри, залежної від усіх і вся, як наркоман від „дози"?

У моїй поетичній збірці „Пектораль" — камертон гіркої Тарасової музи, хоч би як це непоштиво звучало для слуху літературних каламарів і малоруських реаніматорів-некрофілів. І я впадаю у відчай безнадії на теперішніх „розпуттях велелюдних", і я крізь кривавий туман всепланетарного бойовища прозираю зачарований берег України, яка воскресне, бо інакше — жити не варт, писати не варт; ані модерні школи в поезії, ні мистецькі одкровення не спроможні воскресити дух істинного УКРАЇНСЬКОГО РЕНЕСАНСУ. На теперішньому пострадянському просторі — все те ж Дике Поле в царинах Духа і невигаданої реальності, і після масового зубожіння та маргіналізації всього народу, а не лише кримінальних авторитетів та чиновних розбійників, на Україну спадає ніч невольничого ринку, і не встає упрост із колін Україна-Русь, а рокована Роксоланія перетворюється на Малоросію.

Уже не тріщина, стежка розколу — тектонічний розлам проходить через поетове серце, і за окраденою раніше, ніж збудженою, українською Атлантидою — привид інфернального фіналу. Грізні, войовничі, залізні строфи українського відродження, битого ідеологічним терором, катованого й розстрілюваного, нищеного й знищеного — і все-таки незнищенного! – звучать і тепер у серцях Шевченкового народу, народу України, в юних синах і дочках наших, у котрих не вирвеш із серця: вони народилися і стали людьми не в імперії, не в заляканій Малоросії, а в незборимій, як дух і матерія, омріяній у найстрашніших часах — Україні. Ці бунтівні хлопчики й дівчатка здатні не тільки на голодні походи й протести, це — українська еліта, що прийшла у світ із психологією переможців. Це Шевченкові діти – “ненарожденні”, та народжені, це діти героїв Круг, яким випало стояти не під шлюбним вінцем, а під кулями більшовицько-матроської орди, це — діти Карпатської Січі, отже — нащадки й правнуки не прадідів поганих, рабів і підніжків, бидла й сміття історичного. Сторозтерзані й сторозп'яті, ми вже народ у трьох іпостасях поколінь, і поетичне слово вільної людини зазвучить інакше, аніж у травмованого рабством старшого покоління.

Трагедія наша не в історії: немає жодного народу в світі, який мав би історію — як медяник. Українська трагедія — в трагедії української мрії, в тому, що царська корона в наших казках обирає голову Івана-дурника, котрому лише казка й дарує разом із короною силу богоборця, титана. Можна й тепер плакати за часами розбрату, Руїни, посипаючи голову попелом із власної хати, спаленої злими сусідами. Грім українського солов'я, за Шевченковим Гоголем — сучасником і земляком, улюбленцем українофоба Бєлінського — досі не затих, але ж останній Рюрикович IV любив страви саме із солов'їних язичків, а ми й самі на краю загибелі: зрікшись солов'їного статусу української мови, станемо крилом двоглавого візантійського орла Четвертого Риму, хай із комп'ютерною амуніцією. Храни нас, Господь, од такої долі!

Поезія може бути такою чи інакшою, традиційно-класичною чи модерною — та ж у трактаті Митрофана Довгалевського чи ізборниках Іоанна Величковського чи не весь „модерний арсенал" художніх тропів андеграунду XX століття, від дадаїстської піктографії до сюрреальної інфернальності, від кволої силабіки — до ізографіки. Сам Шевченко — геній словесної новації — інтуїтивно витворював не тільки сюжетні ліро-епічні собори своїх інвектив, у коломийковій стихії його вірша такі алітерації й асонанси („неначе ляля в льолі білій", „хто се, хто се по тім боці чеше коси, хто се?..” – от вам лише два приклади його „модерн арт’у"!), що прокреслили зоряну траєкторію в пошуки всієї поезії століття, та й за обрієм віку XX не закінчили свій путь у вулканічній магмі Слова.

Я щасливий уже тим, що не вчився в поетичній школі п'яного дяка, не шукав провіщення в хлипнівських малярів, не благав перепустки на Парнас у земляків із циновими ґудзиками, хоч холод таємних канцелярій проймав і мене з юних літ, і від колискової землі мене відлучали замолоду. Так, не вбили, не розстріляли, не замучили, не потягли на панську стайню, та хіба Шевченко не мріяв про свободу та життя? Ще рано думати, що наші Берестечко, Полтава й Крути — позаду... Та й там та й мені просяяв удалині берег України-Атлантиди, яка підніметься з дна тоді, коли наші душі встануть з колін, водою Дніпра змиємо із чіл тавра, змахнемо порох і попіл спалених століть України.

І буде син, і буде мати...


Дмитро КРЕМІНЬ,

поет,


лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

м. Миколаїв

Квітень 2003 р.

............................................................................................

Микола КУДЕЛЯ


“ТЕБЕ ШЕВЧЕНКО СПАС...”
Народився я 10 березня 1914 року в с. Буяні Торчинської волості Луцького повіту Волинської губернії. Тоді, як відомо, була сота річниця народження Шевченка і рік початку Першої світової війни.

Мій батько, Павло, за розповідями матері і людей, був великим книголюбом, і я, коли підріс, пам’ятаю горище, завалене книгами, журналами, газетами. Батька забрали на фронт, де він і загинув на річці Стоход у 1916 році. Тоді ж повернувся з німецького полону мій дядько, рідний брат моєї мами Уляни, Хома Кузьмович Наюк. Він ще до війни закінчив педагогічний інститут, а, відвоювавшись, одразу відкрив у рідному селі початкову школу. Зимою, коли випав сніг (бо влітку й восени треба було пасти корів), я пішов до школи. Учитель Хома Кузьмович, не маючи, певно, ще потрібної програми й підручників, бо ще гасали селом польські легіонери і кіннотники Будьонного, найбільше читав учням “Кобзаря”, розповідав біографію Шевченка, писав крейдою на великій чорній дошці слова: “Учітеся, брати мої, думайте, читайте...”

З того-таки першого цілющого джерела Кобзаревої музи, яка полонила тоді мою дитячу душу, п’ю все життя. Сила поетового слова дедалі більше захоплювала моє серце.

1927 року з ініціативи Хоми Наюка та інших свідомих громадян у нашому селі засновують філію товариства “Просвіта”, мене обирають бібліотекарем. Чим далі, то все більше Шевченко ставав моїм справжнім наставником, учителем. Я почав збирати книги його і про нього. Була вже своя маленька шевченкіана, але, на жаль, все пропало враз із хатою під час Другої світової війни.

На початку 1939 року мене разом з іншими односельцями арештовують і звинувачують у належності до ОУН. Метод слідства був таким: заводили в окрему кімнату дефензиви (слідчий відділ польської поліції), поліцай записував ім’я арештованого, накладав кайдани на ноги і ставив обличям до стіни. Стояти треба було рівно з опущеними руками, не спираючись на стіну. За порушення били в обличчя, по голові.

Минало 4 години — до поліцая приходила зміна. Один знімав кайдани, а другий заковував у свої. Збігало ще 4 години. Здав — прийняв. Так тривало три дні. Коли я упав непритомний на підлогу, дали добу відпочинку, а потім знову кайдани на ноги, і — стояти. Стою і думаю: “Яка ж то мука порівняно з тими, що приймали наші пращури-козаки. Їх пекли залізом, дерли паси зі шкіри, саджали на палі...”

Кажуть, немає чудес на світі, та чудо сталося. Останні дві доби минули, як довгий приємний сон. Було виразне видіння: наче перед моїми очима стояв Тарас і простягав мені руку. Це незабутнє... Так у моїй свідомості, не уві сні, я зустрічався з Кобзарем.

Тримали-катували мене у слідчому відділі з короткими відпочинками 22 дні. Знівеченого, хворого, з діагнозом “грузліца плюц” (тобто туберкульоз легенів), мене поклали у в’язничну лікарню № 6, так звану шустку, звідки мало хто виходив живим. Лікували та харчували бездоганно, щодня виводили, хто здужав, на двогодинну прогулянку на свіже повітря і сонячне тепло.

Пролежав у тій лікарні шість тижнів, зміцнів, і якраз у Зелену суботу, напередодні свята Трійці, наглядач відчиняє двері камери й називає моє ім’я. І слово найдорожче для в’язнів: “На вольность”. Я, приголомшений, сприйняв це за жарт, але товариші з камери підбігали, поздоровляли з волею, просили переказувати вісточки рідні.

Та не довго сонце гріло, не довго воля світила... Не встиг очуняти від польського “курорту”, як війна...

18 вересня 1939 року — “визволення”, прийшла радянська влада.

Всі ті “Просвіти”, культурно-освітні товариства “Відродження”, все витлумачувалося як контрреволюція. Що вже казати про політичні партії та організації. НКВС почав арешти з перших днів свого приходу. Люди втікали на захід, за Буг, а осуджені за Польщі з політичних мотивів пішли у підпілля. Я не збирався нікуди втікати, мав оправдальний документ від польської поліції.

Але доля розпорядилася по-своєму: мене першого із села підступно схопили в “чорний ворон”. “Енкаведе”, як і польське слідство, майже рік не змогло довести мою причетність до ОУН.

23 червня 1941 року, на другий день війни, сталінські кати виганяють всіх в’язнів, близько п’яти тисяч, на подвір’я тюрми, косять кулеметами, закидають гранатами. Поранених дострілюють з пістолетів. Я чудом залишився живим під трупами.

Розірваних тіл було більше, ніж зацілілих. Тих, хто вижив, примусили скидати вбитих і їхні рештки в ями, вириті німецькими бомбами на подвір’ї тюрми. З нашого села там загинуло одинадцять невинних людей...

За німецької окупації в 1942 і 1943 роках з моєї ініціативи по-справжньому, без жодних вказівок цензорів, дуже величаво й піднесено Буянь відзначала світлі дні ювілею Т.Шевченка. В 1944-у фронт зупинився в нашому селі. Я опинився на захопленій німцями території, і разом з іншими мене вивезли до Німеччини на роботу. В Бреславському таборі довелось півтора місяці голодувати, але на роботі в бауерів відчули полегшення.

Недалеко від міста Бунцлав в селі Гездорф знову наздогнало “визволення”. Тільки на захід, як робили мої друзі, я відмовився — генетично тягнуло на Україну, побачити хоч раз ще своїх дітей, вірну дружину, а там нехай і саме пекло. Краще на своїй землі неволю терпіти, як на чужій, непривітній, по волі ходити.

Наступного дня після “визволення” опиняюся в руках фронтової розвідки. Після довгих допитувань, перевірок: кого знав, з ким працював, призначають до штрафного батальйону. Зовсім нагло однієї квітневої ночі під дулами автоматів, у супроводі собак ведуть на станцію відправляти на штурм Берліна.

Під завісою ночі мені вдалося чкурнути під вагоном і вибратись у поля. Там, на безлюдному хуторі, в клуні, повній снопів, зробив криївку. З настанням ночі виходив зі схованки, пробирався до хати. У підвалі хати, що, мабуть, належала заможному німцеві, було вдосталь продуктів: мука, картопля, всілякі консерви з овочів і фруктів. На плиті пік смачні пляцки, коржики, варив борщ, навіть пощастило у підвалі біля комина, де була коптильня, знайти добрий шматок копчені. Тут я переховувався до закінчення війни. 15 травня вийшов до поляків, які приїжджали по буряки. З ними пішов до недалекого містечка Оельса, де зголосився до табору репатрійованих громадян.

У перших днях липня даю згоду гнати гурт корів на Україну – в Бориспільський район Київської області. Таким, а не іншим способом, я вірив, що дістануся батьківщини.

За три місяці, у похмуру осінь, під чужим прізвищем повертаюсь до рідного села. Темної ночі приходжу до своєї оселі, де народився, де залишив сім’ю і застаю руїну. Все господарство було конфісковане. Дружина з дітьми жила в чужих добрих людей. Через два роки глибокого підпілля 7 серпня 1947 року знову потрапляю до рук сталінських кагебістів. Пробував утікти, але три кулі попали у праву ногу, одна в ліву, жодної в серце. Відправили до тієї ж Луцької тюрми. В липні 1948-го – етапом на далеку Північ, на Колиму, рудник “Талімий”. І тут я жив із “Кобзарем”. У найстрашніші хвилини моїх страждань звертався до полум’яних слів віри в життя, які кріпили душу морально і фізично. Пам’ятаю, як одного разу озвірілий натовп злочинного світу на лісоповалі почав знущатися, примушуючи танцювати, обзиваючи “контрою” і “бандерівцем”.

Опухлі ноги не дозволяли навіть кроку ступити. Тоді удари посипались з усіх боків. Відчуваючи безвихідь і скору загибель, відпрошуюся перед смертю почитати напам’ять “Кобзаря”. Здивувались “блатняки”, ану, читай. Тоді я — поему за поемою: “Сон” (“У всякого своя доля...”), “Кавказ”, “Посланіє”... Пам’ять не зраджувала. Кожний рядок пророчих слів поета втихомирював, здавалось, безпросвітніх дикунів. Навіть головний зірвиголова на прізвисько Дуга сказав: “Молодець, тебе Шевченко спас, живи”... А в таборі наказав кухарю, щоб дав добавки баланди.

Дружина берегла всі мої листи з пекла, з того світу. В цих листах я часто переспівував рядки з “Кобзаря”, що були бальзамом у найтяжчі хвилини.

1956 року повернувся з Колими додому і поїхав у Львівський вугільний басейн, до м.Червонограда, де за три роки заробив мізерну копійчину, поставив хату у своєму селі.

Довго я ходив німий, мовчазний. Щойно на початку 60-х років, коли наша країна урочисто відзначала 100-річчя від дня смерті і 150-річчя від дня народження Т.Шевченка, я знову почав збирати “Кобзарі”, книжки про свого улюбленого учителя, батька й бога нашої України.

Сьогодні з гордістю можу сказати, що зібрав справжній скарб: близько тисячі видань, зокрема, 120 “Кобзарів”, серед них сім дореволюційних.

1974 року разом зі своїм духовним другом з Київщини Антоном Бурлачуком відвідав дорогі серцю місця: Моринці, Шевченкове, Суботів, Ведмедівку, Мельники, Холодний Яр, Черкаси, Канів, Київ... Відтоді майже щороку той край, де серце відпочине, святі місця Кобзаря кличуть мене в дорогу. І коли ступаю по землі, сходженій Тарасом, мою душу переповнюють сльози радості, втіхи, щастя. Дякую долі, Богові, що поєднав мене навік з Тарасом Шевченком, який став дороговказом у моєму житті.
Микола КУДЕЛЯ

с. Буяні Волинської обл.

.............................................................................

Кирило КУРАШКЕВИЧ


ЗАВЖДИ З “КОБЗАРЕМ”
За плечима – нелегкі, вистраждані голодом, холодом і війною роки. А на столі, як завжди, – “Кобзар”. Він додавав віри і сили долати негоди й злидні, бо завжди поруч лунали Шевченкові слова, щоб любити свій рідний край – невмирущу Україну.

“Кобзар”... Коли я зріднився з ним, коли він узяв мене на поруки?

Кінець двадцятих років. Я переступив поріг рідної школи в маленькім місті Тростянці, що на Поділлі. В четвертому класі вчителька Ольга Іванівна започаткувала стінгазету “Рідний край”. Якось ми зібралися – троє її учнів: весела Антося, бравий Сашко і я випускати газету. Антося малювала, Сашко придумував загадки, а я сидів за партою в кутку над клаптиком паперу.

– Що там у тебе, Кирилку? – поспитала Ольга Іванівна, і я подав свій папірець. Вчителька уважно прочитала і сказала голосно: “Кирилко вірша змайстрував, до речі, непоганого...” Я стояв схвильований до краю. Вчителька поспіхом вийшла з класу і небавом принесла книжку. “Це – “Кобзар” Тараса Григоровича Шевченка, – сказала. – Читай його уважно, він научить тебе жити на білому світі...” – і вручила його мені.

Увечері я приніс “Кобзаря” додому і похвалився матері, вона взяла його до рук і сказала: “Жаль, що я не вмію читати, а ти мені, синку, зачитай, що у цьому “Кобзарі”?”

Я навмання розгорнув – “Катерина”. Став повільно читати, мати уважно слухала, а коли дійшов до рядків:


Прийми, Боже, мою душу,

А ти – моє тіло!

Шубовсь в воду!

Попід льодом

Геть загуркотіло! – ...в матері полилися сльози. Вона жалісно питала: “Невже, невже? Невже вона втопилася? Ану прочитай уважно...” І я знову зачитав...

Відтоді “Кобзар” Тараса Шевченка став нашим порадником. Читав його матері і сусідам, що приходили до нас у гості. Вони приносили з собою маленькі каганці, щоб мені було видніше читати.

Поезія Тараса надихала й мене на вірші, які неодмінно показував учительці, а та згодом порадила звернутися до редакції районної газети “Колективне життя”, де небавом стали мене друкувати.

А час кликав нас на свої дороги...

1937 року я закінчив семирічку, і редакція газети та школа рекомендували мене на навчання до Харківського технікуму журналістики імені Миколи Островського. Я успішно склав вступні іспити, до того ж до заяви були додані мої вірші вирізками з районної газети та Вінницької обласної – “Молодий більшовик”.

Завершувалися тридцяті роки. Разом з однолітками і друзями по класу відвідую літературні заняття, де часто виступають знані письменники, запам’ятав Степана Крижанівського та Івана Виргана. Зі мною поруч – однокласники: Валентина Ткаченко, Іван Цинковський, Василь Большак. У кожного в руках – “Кобзар”, бо ж С. Крижанівський не раз казав: “Без нього ані кроку, це – скарб нашої літератури, нашої гуманності і боротьби за Україну”.

Тоді в технікумі виходила студентська газета “Кадри преси”. Редактором був Олесь Гончар – студент випускного курсу, уже відомий на Харківщині як талановитий прозаїк. Ми носили йому свої твори, а він їх розміщував у багатотиражці. Хто відав, що Валентина Ткаченко, Іван Цинковський будуть колись поетами України, а Василь Большак – прозаїком?..

А час линув, підносячи на своїх крилах здобутки й печалі...

Запалало небо, закорчилася в муках Україна – війна!

Друзі розлучилися.

...Я бився на Курській дузі, а зі мною – Тарасів “Кобзар”. У вбитого сержанта в речовому мішку його прострелила ворожа куля. Я взяв ту книгу і поклявся пронести її до осяйної перемоги. Бували хвилини, і я цитував:
Встане правда! Встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки!..


1991 року з Воронежа від фронтового товариша я одержав випущену там книжку “Зв’язківці – 65” – спогади фронтовиків про ті важкі дні. Є там і спогад капітана – однополчанина, мого товариша Л. Стульницького. Він згадує: “Полк після бою порідшав. Треба було його переформувати, і нас на кілька днів вивели з передової. Тоді ж і завітали до нас гості з Москви: композитор – автор музики до пісні “Как родная меня мать провожала” Васильєв-Буглай та музикант із Узбекистану Ромазанов...” У спідружності з Васильєвим-Буглаєм я написав слова до двох пісень про відвагу наших воїнів. Ці пісні лунали під фронтовим небом...

Про них 1950 року згадав і капітан Данило Бакуменко, коли ми – випускники Московської військової академії – роз’їжджалися хто куди...

Сьогодні, як ніколи, спливають на пам’ять слова Тараса Шевченка:
І день іде, і ніч іде,

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?


На душі так прикро, що забуваємо заповіти Тараса!..

Душа болить і волає: ”Спаси, нас, Всевишній, від неуків наших і врятуй наше слово!..”


Кирило КУРАШКЕВИЧ,

віце-президент Асоціації

письменників соціально-художньої літератури,

член Міжнародної асоціації

письменників-баталістів і мариністів,

член Національної спілки псьменників України

2002 р.

...................................................................................

Роман КУХАРУК
ОСНОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ
Під час останніх парламентських виборів російські іміджмейкери Медведчука немилосердно прорахувалися – видрукували і розповсюдили у Західній Україні плакати з неадекватним рядом: Шевченко, Франко, Леся Українка... Медведчук. Це викликало справедливе обурення у свідомих українців, бо у Західній Україні портрети Шевченка, Франка і Лесі Українки у кожній хаті під рушниками недалеко образів.

У школі Шевченка викладали по-радянськи нецікаво. По справжньому "Кобзаря" прочитав уже в університеті. Але осягнути було тяжко, тому взяв із собою до армії. "Кобзар" на далекому Уралі став для мене і моїх земляків одкровенням, ми ховали його під подушкою, боронили від шмонів, читали і сприймали його солдатську долю, як свою власну.

Тепер Шевченко – основа моєї національної ідентичності. Він різний: ліричний, непримиренний, національний, справжній. Поки є Шевченко – є Україна. Можна говорити про його особисте, про його сексуальність, про його соціальність, але неприпустимо посягати на його слово – глибоке, глибинне і справжнє. Кожен українець говорить з Шевченком напряму – без трактувальників, тлумачів, авторів передмов, післямов і середмов. Шевченко як виразник українського духу незглибимий і неперебутній.

Він міг стати богомазом, чи малярем парсун, чи хохлацьким атрибутом петербурзьких салунів, але він вибрав вогонь свого слова – він вклав у слово себе, перелив свою душу, і ця душа горить, розпалює і спалює дотла.

Перші два місяці в армії я не міг нічого писати. Думав, що втратив свій поетичний голос навіки. Проте солдатська муштра і муштра духовна ставали палючим матеріалом для роботи душі. Духовною муштрою займався капітан Лінєнко – бридкий хахол, тупий і обмежений, який кічілся своєю позірною русскостью і зневажав мою гідність українця. Я

ніяк не міг знайти йому відповідник. І тут – у Шевченка – раптом – як виблиск: "Ніхто любив мене, вітав.” І народився вірш – на коліні, в лєнінскай комнатє.


У тепло-білім верболозі

Дрімає хата, як сова.

Туди тумани сни не возять,

Ніким не кошена трава

Давно чекає на нікого.

Ніхто спішить. Ніхто іде

І у більмо вікна сліпого

Коня убитого веде.

Упасти б коло тої хати

І стати нічиїм, і там

Чиюсь тривогу покохати.

Повірити твоїм словам.

Твоїм невмерлим, Україно.

Давно не вмерлим. І завжди.

Не плач, Оксано, в світле око

Мене – убитого – веди.

У тепло-білім верболозі

Дрімає хата нежива.

А на моїй страшній дорозі

Трава


Росте у очі мого краю,

Росте, як вії на сльозах.

Ногами небо перекраю

Через свинарники і свині,

Через гадючники і цвіль

У світле око України,

Як сіль.

У тепло-білім верболозі

При давній хаті нічиїй

Спіткнися на моїй дорозі,

Вклонись нескошеній траві.

Не скошеній ніким, ніколи.

Вона чекає на коня,

Що прийде перекотиполем

Під бунчуки нового дня.

І я прийду. І ми. Нас — море.

А ти – Ніхто — уже іди.

І братію – сиру і голу –

З усіх помийних ям жени:

З усіх Кунгурів і кунгурищ,

Із психосховищ і могил.

Пил


Падає з пилки часу

На нашу хату

На нічию.

1987 р. Кунгур
Коли охопить зневіра, сумнів у собі чи у майбутньому України, – беру до рук "Кобзаря", і Україна оживає і дає певність у собі.
Роман Кухарук,

письменник,

директор центру політичної реклами “PR”

2003 р.


...................................................................................

Євген Кушнарьов


НАЙВИДАТНІШИЙ ЙОГО ТВІР
Говорити про Тараса Шевченка, навіть звужуючи тему до впливу його постаті на твою власну долю, завжди важко. Це як іти по лезу, коли, з одного боку – нагромадження закоснілих патетичних штампів, з другого – драговина сентиментів. Здебільшого саме ці крайнощі і характеризують переважну макулатурну частку прошевченкової та біляшевченкової літератури, за новинками якої намагаюся стежити.

Мабуть, було б перебільшенням казати, що моє життя "не розминалося ані зі словом Великого Кобзаря, ані з його духом", як про те йшлося у листі-запрошенні до участі в цьому проекті, але постать Шевченка дійсно значно вплинула на моє становлення як особистості, на формування моєї внутрішньої шкали цінностей, життєвих пріоритетів. Вивчення його долі стало для мене одним з перших і одним з найпотужніших стимулів до пошуку свого місця в житті.

Я виріс у Харкові, у переважно російськомовному середовищі. В нашому домі ніколи не було вишитих рушників із портретом Шевченка, які я зустрічав у деяких своїх друзів. "Кобзар", звичайно, був, але я не міг би назвати його настільною книгою. Тим не менш, українську літературу, українську пісню в сім'ї дуже любили, і я набагато раніше своїх однолітків познайомився, наприклад, із творчістю Тичини, Рильського, Сосюри. Маю на увазі їхню справжню поезію, а не той кіч, що входив до підручників. Мати порадила мені прочитати і "Кобзаря", допоки ми не почали проходити Шевченка у школі, мовляв, інакше відіб'ють будь-яку охоту.

Чесно кажучи, власне як поета спочатку Шевченка не сприймав. Я був у захваті від Котляревського, полюбляв Франка. На відміну від них поезія Шевченка доволі складна, дисонансна, "сейсмічна" — не кожен дорослий може її для себе відкрити. Максимум, на що ми з товаришами тоді були здатні, – це складати веселі підробки "під Шевченка" на кшталт "Якби ви знали паничі..." ну, далі ви знаєте. Разом із тим, мене завжди притягала та нестримна, первородна енергія, яку в тебе розряджав кожний рядок "Кобзаря". Згадайте "Івана Підкову":


Чорна хмара з-за лиману

Небо, сонце криє,

Синє море звірюкою

То стогне то виє,

Дніпра гирло затопило... –
вражає, правда?

Не помітив, як раптом Шевченко мене захопив. Я почав детальніше цікавитися його життєвим шляхом, його особистістю, звичайно, наскільки це тоді було можливо.

Франко писав: "Він був сином мужика і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим". Як йому це вдалося – ось запитання, яке мене тоді займало. Завдяки Шевченкові я зрозумів: мати хист – це пів-, а то й чверть справи. Якби у Шевченка, окрім вміння малювати краще за інших, нічого за душею не було, його талант так би й поховався нерозвинутим. Сила волі, надзвичайна працездатність, чесність і принциповість, чітке бачення мети та (що не менш важливо) шляхів до неї, готовність заплатити належну ціну за її досягнення – це дозволило йому зробити себе і стати тим, з чиїм ім'ям люди боролися за свою державу, чиї твори у 1917 – 1918 роках переховували під страхом страти. Я засвоїв це на все життя.

Не буде натяжкою сказати, що занурення у біографію Шевченка стало моїм першим досвідом самостійної аналітичної, творчо-пошукової роботи. Саме з цього, власне, і почалося моє захоплення вивченням біографій видатних особистостей, їхнього історичного контексту і ширше — історією взагалі.

Шевченка як поета, як філософа, насамкінець, як політика я відкрив для себе, лише коли почав працювати в райкомі, а потім у Харківському міськкомі партії. Крім іншого, мені доводилося писати виступи для перших осіб, як зараз кажуть, займатися спічрайтерством. А така діяльність передбачає роботу з першоджерелами, архівами. Тоді, вже маючи за плечима освіту та певний життєвий досвід, я по-новому подивився і на Шевченка, і на Сковороду, і на інші знакові постаті нашої історії.

Шевченко відкрився мені у всій величі. Я побачив в ньому не тільки великого митця, який сконцентрував у собі і розвинув потенції нашої культури, надав світового звучання українській літературі (хоча й цього б вистачило не на одну людську долю), а потужного мислителя, гуманіста, масштабного громадського діяча, який запекло і водночас послідовно обстоював ідеї демократії, ідеали соціальної справедливості, право народу як такого і право людини як такої на вільне самовизначення і самореалізацію.

На початку 80-х деякі принципові твори я читав уперше, бо в "щербатих" "Кобзарях", які тоді видавалися, вони були вилучені або спотворені цензурою. Відкривалися нові грані особистості Шевченка, нові думки і почуття накладалися на колишні враження, і в мене поступово формувалося розуміння його життя як місії. Я й раніше ніколи не зводив його суть до кріпака, який став академіком, а тепер бачив дійсно надісторичну постать. Він оперував сторіччями, зазираючи як у минуле, так і далеко в майбутнє, зламав лиху логіку розвитку нашого народу. Не маючи ані крихти національної зарозумілості, Шевченко першим усвідомив українську націю як цілісність, як єдину історіотворчу одиницю, створив національну ідею, що і по сьогодні залишається потужним об'єднавчим джерелом нашого народу. Наскільки я розумію, навіть сама номінація "Україна" ввійшла до широкого вжитку в тому числі і, мабуть, у першу чергу завдяки його творчості.

Україна як держава – найвидатніший твір Шевченка-драматурга. Він написав пролог і продумав зміст. Здобувши незалежність, ми заповнили першу главу цього твору. Україна, Бог, Свобода, Любов, Мати, Правда – ключові поняття Шевченкової спадщини, глибокі паролі до написання наступних глав. Це для мене цілком зрозуміло.

Шевченко забезпечив свою присутність у повсякденному духовному, громадсько-політичному житті нашого суспільства на багато століть наперед. І саме тепер, коли ми нарешті знайшли державність, суспільна потреба в його ідеях та створених ним поведінкових зразках зростає ще більше. Але щоб її задовольнити, на мій погляд, треба відійти від насадження монументального образу "Кобзаря-Пророка", який пройшов через дві суспільно-політичні системи і тепер – у третій – залишився єдиною припустимою формою його сприйняття. Людина повинна мати можливість дійти до цього сама. Ще за радянських часів, коли я навчався в школі, перший же урок про Шевченка відштовхнув від його творчості багатьох моїх приятелів. Далі обов'язкової шкільної програми вони так і не пішли, бо нам розповідали про монумент, а не про людину. Певен, і тепер реакції на безальтернативність не змінилися.

Шевченко став сакральною, а відповідно і заміфологізованою фігурою ще за свого життя. Як писав Драгоманов: "З пророками завше так". Але з набуттям незалежності України наше суспільство отримало можливість зламати закладену у тоталітарному минулому тенденцію до примітивізації образу Шевченка і повинно було цією можливістю скористатися. Ми ж навпаки – значно посилили її, змінивши лише ідеологічний соус. Сказано ж: "Дурні та гордії ми люди..." Апостолізація, канонізація, ритуалізація і ще багато всіляких "-ція" насправді лише вихолощують образ Шевченка і віддаляють його від наступних поколінь, які вже не знатимуть доби бездержавності. В результаті, драгоманівське "Шевченко для посвячених і непосвячених" може набути нового змісту: для споживацької більшості Шевченко перетвориться на портрет у хрестоматії чи погруддя в органах державної влади (ба навіть пам'ятники в інших країнах), для активної меншості – залишиться зручним об'єктом псевдодослідницького епатажу, політичних спекуляцій. Я звичайно, перебільшую, загострюю, але, на мій погляд, проблема існує, і її необхідно вирішувати.

В мене немає готових рецептів. Певно, ініціатива тут повинна надходити від представників гуманітарних, історичних наук, журналістів. Такі ініціативи вже є, хоча поки що і поодинокі. Шевченко виступав за свободу особистості, тож ми, його нащадки, повинні визнати і надати свободу особистості самому Шевченку – символу нашої нації. Якщо знайдемо для цього в собі сили, оце й буде означати позбавлення від застарілих колективних комплексів, які відчутно стримують наш розвиток, це буде справжнім світоглядним проривом, реальним кроком до гуманізації і демократизації українського суспільства.
Євген КУШНАРЬОВ,

голова Харківської облдержадміністрації


Записала Ніна Марченко

14. 02. 2003 р.

...........................................................................................

Василь ЛОПАТА


БІЛЬШОГО ЩАСТЯ НЕ БАЖАЮ
Тарас Шевченко... Ім’я, святе для кожного українця. Маю на увазі не тільки його значення у світовій літературі та художницькій скарбниці, а й народне ставлення до нашого пророка, генія, вчителя, історика, бунтаря, захисника!

...Я – малий хлопець, мені років три-чотири. Моя бабуся Наталка, перервавши безкінечні домашні клопоти, сідає на лаві і, замислено перебираючи моє волосся, починає промовляти тихо, як молитву, зрозумілі, але казково дивні для мене слова:


Нащо мені чорні брови,

Нащо карі очі,

Нащо літа молодії,

Веселі дівочі?..


Або:
Зацвіла в долині

Червона калина,

Ніби засміялась

Дівчина-дитина...


Я не вникав у зміст, я слухав музику слів, ритмів, підпадав під їхні чари – хіба забути той стан магічного казкового сну? Моя неписьменна бабуся, показуючи в старенькій книжці портрет дядька в смушковій шапці, говорить таємниче і багатозначно: “Це Тарас Григорович Шевченко”, так само, як іншим разом, вказуючи на ікону: “Це боженька, він все про нас знає”. Шевченко і бог для мене, хлопця, уподібнювалися, але перевага віддавалася Шевченкові, бо він говорив нашими словами, був ближчий, “свій”.

Малим школяриком я вперше читав “Кобзар”. Плакав, обурювався, гнівався, бажав помсти, дізнавався про велику любов, від якої можна “розігнатись – та в дуб головою”. Боже, яка то була буря почуттів і думок, який вибух у моїй юній душі!

Тепер я у тому віці, коли Шевченко пішов з життя. Мені здається, я так його розумію, так його відчуваю! Пече його страдницька душа, самотність, неприкаяність, його особисті нещастя, розчарування й образи. Але я відчуваю й інше – як палає його душа болем за свій народ, за рідну Україну, як він гірко плаче над її занепадом, як проклинає чужих – ворогів і своїх перевертнів. Воістину він мав душу велетня, бо вмістила вона в собі таку безмірну Любов і таку жагучу Ненависть.

Усе життя читаю-перечитую Шевченка. Збираю різні видання його творів. У моїй домашній бібліотеці – двадцять “Кобзарів”. Збираю літературу про Шевченка – М. Чалого, О. Кониського, Д. Никишина і сучасників – Л. Новиченка, Марієтти Шагінян, П Жура. Мріяв ілюструвати Шевченка відтоді, як вирішив стати художником. Це потаємне бажання не відразу насмілився сформулювати навіть собі, але воно зріло в мені, просилося на папір, в улюблену гравюру.

Поодинокі спроби осмислити Шевченкове слово здійснив ще у 1974-му (триптих), у 1982-му (“Антологія української балади”) та в 1983 роках (“Тополі”).

І ось уже п’ять років я перебуваю в щасливому і виснажливому, радісному і болісному світі, в якому – народні бувальщини та легенди, велична лицарська слава давньої України, найпоетичніші пейзажі, сила, героїзм, бунтарський дух народу і його м’яка ніжна душа, біль, журба, нудьга і гнівний протест проти суспільного ладу, у якому – народна мудрість, моральні та національно-політичні ідеали для сучасного і прийдешніх поколінь.

Багато художників намагаються передати дух поезії Шевченка. І кожен бачить те, що йому найближче. Як і кожна інтерпретація – музична, режисерська, акторська – ілюстрація матиме відбиток особистості художника, що її створив.

Я познайомився майже з усіма циклами і поодинокими ілюстраціями до Шевченка. Всі вони різні – наївні й щирі Сластіона та Микешина, стилізовані до узагальнення Середи, оповідні з подробицями Їжакевича, напружені Касіяна, психологічні Дерегуса, портретні Караффи-Корбут, драматичні Данченка, ліричні Івахненка. І в кожній – справжній, впізнаваний Шевченко. Він справді невичерпний, якщо вмістив у собі всі ці характеристики. А скільки ще не відкрито! І ще не один художник знайде в ньому щось своє, не помічене іншими.

Втім, вивчення попередників – лише незначна частка роботи над “Кобзарем”. Що ж у ній найголовніше? Звичайно, заглиблене, завжди хвилююче читання улюблених рядків, вживання в їхній світ, настрій; детальне вивчення історичних обставин, ситуацій, національного, етнографічного матеріаллів. Величезне враження на мене справили і дуже вплинули на роботу дві подорожі (без екскурсовода, неспішно, сім’єю) Шевченковими місцями в Україні.

Я надихався тими ж пейзажами, що їх бачив малий Тарас, вклонявся святому місцю, де похована Мати, що подарувала світові національного генія, уявляв епізоди в маєтку Енгельгардта, в хаті дяка, де навчався Шевченко. В саду, де він ласував яблуками. Але серце моє вибухнуло гнівом, коли я дізнався, що невдячні нащадки не вміють, не хочуть берегти своїх національних реліквій. У Моринцях зусиллями лише одного ентузіаста Я. П. Ковбасенка створено музей етнографії ХІХ століття на місці, де була хата Шевченків. Та через байдужість місцевої влади до цього музею якісь молоді люди пограбували колекцію та знищили деякі експонати.

Не вкладається у свідомості і факт знищення ворожою рукою музею Шевченка в Канаді. То невже нам сьогодні треба захищати світлу пам’ять Тараса Григоровича ще й від його земляків?!

Маючи, так би мовити, трагедійне амплуа, я найбільше відчуваю саме цей бік генія Шевченка. Кожною клітиною сприймаю біль за знедолену людину, за знівечене життя жінки, його тугу за лицарським героїчним минулим.

До “Кобзаря” увійшли твори від 1837 до 1861 року. Це великий історичний, тематичний, емоційний діапазон. Ставав іншим сам Шевченко, інакшали його настрої, світогляд, громадянський та політичний досвіди.

На зміну добрим, наївним сльозам у “Катерині”, тихій, щирій молитві у “Гамалії”, захопленню красою і силою козацької України в “Івані Підкові”, “Тарасовій ночі”, “Гайдамаках” прийшли думки прозрілого, змужнілого громадянина-українця, який болісно шукав відповіді на запитання, як збудити теперішнє покоління, у поемах “Розрита могила”, “Чигирин”. Тут-таки карикатурні портрети царя і цариці, їдкий сарказм і сатира в “Сні” і раптом ідилія безнадійного мрійника в “Садку вишневім коло хати”...

Перед художником, що насмілився ілюструвати “Кобзар”, постає складна проблема: як поєднати стилістично такі різноманітні і навіть протилежні емоційні, змістові, жанрові завдання? Адже книга має справляти враження цілісного організму. Як відтворити Шевченків дух? Як досягти адекватної інтерпретації, принаймні такої, що не суперечить першоджерелу?

Поезія Шевченка – це реалізм, емоційність, пристрасність, романтизм. Саме такими я й хотів зробити свої ілюстрації. Чи вдалося? Єдине можу сказати: робив їх щиро, на граничній межі можливостей. Бо це Велика Книга мого життя.

Василь ЛОПАТА,

народний художник України,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка


1989 р.

......................................................................................

Микола МАГЕРА
ТАКЕ НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ
Коли мені було п’ять років, я вперше побачив “Кобзаря” Тараса Шевченка, почув, як декламують його вірші у початковій школі, що була в дідусевій хаті на Слобідці Гірчичанській, Дунаєвецького району нашої Хмельниччини.

А потім не розставався з Шевченком у школі, під час окупації фашистами України і на фронті, у Київському університеті, а також під час педагогічної праці.

Ще юнаком, 13 липня 1943 року, я написав вірша “Тарас”, в якому звертався до великого поета:
Встань, Кобзаре, встань з могили,

Встань і подивися,

Ще одним хоч до народу

Словом озовися!


Згодом цей твір було надруковано в поетичній збірці “Я хочу жити” (1990). Я зібрав багатющий матеріал про життя та творчість Тараса Шевченка, зокрема, про його перебування в нашому краї. Спочатку писав окремі оповідання, друкував їх в обласних газетах, а потім об’єднав матеріали в художньо-документальну повість “Кам’янецькими стежками” – про перебування Тараса Григоровича у Кам’янець-Подільському восени 1846 року. У 80-х роках повість відмовилися друкувати журнали “Вітчизна” та “Жовтень”, видавництва “Каменяр” і “Веселка”. Лише наприкінці 1989 року, коли наш народ відзначав 175-і роковини від дня народження Кобзаря, повість побачила світ у нас на Поділлі. Дуже тепло відгукнулися про неї земляки – вчителі, письменники. Зокрема, Олесь Гончар написав: “Дякую за книжку “Кам’янецькими стежками”, за талановите відтворення тих місць, які і я колись мав щастя бачити. Сподіваюся, що читачі належно оцінять Вашу працю, яка знайомить нас так переконливо з перебуванням Шевченка в Кам’янці-Подільському і з рідкісними піснями, що йому там відкрились”. (31. 03. 1990).

А ось думка нашого Санкт-Петербурзького земляка Петра Жура: “Сердечне спасибі Вам за повість “Кам’янецькими стежками”. Я в свій час, працюючи над своєю “Думою про вогонь”, мандрував тими стежками теж. Читаючи Вашу книжку, я наче знову побував у тих краях, де ходив наш Тарас”. (14.03.1990 р.).

У мене ще було багато книжок, але найдорожча серед них — про Т.Г.Шевченка, за яку удостоєний високої відзнаки — обласної премії імені Тараса Шевченка.

Досі та подія в пам’яті. Це було під час урочистого відкриття Міжнародного Шевченківського літературно-мистецького свята “В сім’ї вольній, новій...” у Кам’янці-Подільському 19 травня 2000 року. Диплом лауреата вручив відомий критик, академік Микола Григорович Жулинський у присутності гостей з Києва, Канади, США, Росії, Білорусі, Прибалтики.

Таке не забувається і зобов’язує працювати в ім’я розвитку рідної культури.
Микола МАГЕРА, лауреат обласної премії імені Тараса Шевченка

м. Хмельницький

Січень 2003 р.

..........................................................................

Одарка МАЙДАНСЬКА-ІЛЮК
ДУМИ МОЇ...
Ще й тепер, коли бачу залізничні платформи, вантажені будівельним лісом, відчуваю, як ниють на моїх долонях криваві мозолі.

У далекому 1947-му на Уралі ми заготовляли цей ліс, і довжелезні ешелони розвозили його в усі кінці Союзу. Після роботи падали на свої нари і тихо стогнали, моральний стан був іще гірший: бридка московська лайка, голод, бруд. А ми були молоді, 20 – 25 років, і перед нами простяглася безнадійна довга дорога, обсотана колючим дротом, яку ми долали під дулами автоматів і гарчання лютих вовчурів. Тому, коли одного вечора в наш барак зайшов невисокого зросту, літній, сивий чоловік і спитав, чи не згодилися б ми співати в хорі, який табірне начальство доручило йому організувати, ми відразу погодилися. Як пізніше дізналися – він був диригентом-професіоналом високого класу, а тут працював асенізатором: у таборі не було каналізації, і маестро щоденно чистив вигрібні ями, зливав усе у величезну дерев’яну діжу і вивозив на охлялій конячці за межі зони. Незважаючи на перевтому від виснажливої праці, на першій репетиції нас зібралося 25 дівчат, майже всі із західних областей України. Моя сусідка по нарах, Ліда з Дрогобича, яка не мала ні музичного слуху, ані голосу, просила: ”Дарусю, я буду стояти коло тебе – знаєш, я дуже люблю співати, вдома завжди співала голосно й довго, а ти – коли тягтиму не туди, сіпатимеш мене”. “Сіпати” доводилося часто, та Ліда не здавалася і таки залишилася в нашому хорі.

Степан Петрович – так, здається, звали нашого маестро, сказав, що ми будемо співати “на празднікі”, тому треба вивчити кілька патріотичних совітських пісень, та наш репертуар складатиметься переважно з обробок народних пісень Леонтовича і Стеценка. Були щасливі, адже двічі на тиждень на дві години забували, де ми, і нас на крилах своїх несла в далеку Батьківщину рідна пісня.

Нарешті прийшов “празднік” – не пам’ятаю, чи були це “майські” чи “октябрські”. Ми з успіхом виступили в табірному клуб-їдальні, і начальство відправило нас під конвоєм до районного клубу – співати перед вільнонайманими жителями містечка. Багато з них відбули ув’язнення ще в тридцяті роки і залишилися тут працювати, між ними були українці, росіяни, німці. Останніх вивозили на Урал цілими селами ще на початку війни.

Невелика зала клубу – переповнена, нас завели зі службового входу просто на сцену, і тут ми остовпіли – на задничку сцени, на всю її висоту й ширину, олійними фарбами був намальований портрет Шевченка. Хто й коли намалював його тут, на далекому, холодному Уралі?!. Маестро, як і ми, кілька хвилин не міг вимовити й слова.

Потім ми співали: виконували програму, якої не мали права змінювати, та по закінченні, коли зала вітала нас гучними оплесками, ми тихо почали: “Думи мої, думи мої...” Ми співали, і сльози котилися по наших обличчях – зала завмерла. Начальство, що сиділо в першому ряду, нарешті зрозуміло, що сталося, і нас спішно почали виводити зі сцени. Услід нам суворо дивився Тарас, його погляд ніби промовляв: чого розревілися, ану, підведіть голови, “Борітеся – поборете, вам Бог помагає!”

Ми поверталися до табору, не чуючи грубих окриків конвою, гарчання псів – знали: ми виживемо і повернемося таки на свою Вкраїну. Після того концерту наш хор розігнали, а маестро кудись перевезли...
Одарка МАЙДАНСЬКА-ІЛЮК,

колишній політв’язень

м. Київ, 2002 р.

......................................................................................

Ніна МАТВІЄНКО
КРАСА – ЦЕ МОЛИТВА

.

Я часто думала, чи маю право говорити про Шевченка? Про Тараса Григоровича?



Молодшою я з ним розмовляла подумки. Коли приходила до пам’ятника, слова з’являлися самі собою. Чомусь я вибачалася. Казала: “Простіть, Тарасе Григоровичу, що ми отак якось живемо…” Для мене Тарас Григорович починався завжди із світанку, з оцих слів: “Світає, Край неба палає”. Я стою коло своєї хати, стою над Дніпром, на високому горбі, і думаю: ось так починається Україна, так починається ранок України – з Тарасових слів. Це і є Тарас Григорович. Саме він у цьому сонці, у цьому сході. Далі такі слова: “Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає”. Соловейко теж починає тільки відспівувати. А все, що може відкрити ротик і позіхнути, чи й оцей туман, який плавко перекочується понад річкою, – це теж Шевченко, його світаночок. Сонце встало, і штанці з нього сповзли на саму землю. Воно відштовхнулося ніжками від землі і, підскочивши, почало рости. А він, Шевченко, підводиться і ранок своєї поезії у долоньки кладе, піднімає до самого неба. Починається музика ранку, музика України. Отам цвірінчать маленькі пташечки, хто голосніше, хто тихіше. А там, де світлячки вже полягали спати, хорал комарів, і то є Шевченко. А тоді й сонечко, яке трошки уже підвелося і ледь-ледь поясок із нього сповз, пішло по водичці, пішло по травах, почало цілувати травичку, цілувати водичку. І ота доріжка по воді – це пузко сонечка зачепило її, а карасик подумав, що це грається хтось із ним, вискочив, булькнув, а там світло, і він знову заховався... А хвилька по хвильці пішла, переказала всім іншим, що сходить Шевченкове сонце, що приходить Бог в Україну – такий світлий, такий чистий. Вмиваються люди, облизуються кошенята, все встає, випростується, і все це – Шевченко. Виходить мати моя з хати, бомкає відрами там десь об цямрину, вікна одчиняє, відчиняє двері, ворота, щоб худоба виходила, кури позіхають. Те рохкає, те мукає. Оце скрізь – Шевченко. Охкає моя мати. А хто найтяжче стогне? Корова і мати, звичайно. Бо та – від утоми, а та – від усього, від роботи. І скрізь Шевченко.

А потім... коли сади рясні свої віточки до землі нахилили, аж зомліли від краси, аж цвіт стогне... Це ж може тільки Шевченко так побачити. Уся краса – це молитва. Все живе молиться. Щоб вижити, щоб його ніхто не зламав, не пошкодив, щоб воно дожило до вечора, до ночі. Це все молитва. Оце і є наш Шевченко.

Колись мене вразили його слова про те, що Україна забута Богом і людьми... І сьогодні люди не бояться так говорити: “Забутий Богом край”. Сама себе заспокоюю: якщо ми й забуті Богом і людьми, то не забуті Шевченком. Він завжди стояв на сторожі. Він завжди пророчив, передбачав, заходив до хати із кобзою і співав словами старих кобзарів. Він підхоплював їхні мелодії, записував їх, і легенди перетворював на прекрасну поезію.

Найдужче мені подобається його розмова з зорею. Це ж зрозуміло – з тою зорею, яка віщувала народження сина Божого, і цієї зорі міг досягнути тільки Шевченко. Тільки він міг з нею поговорити. А ми під покривалом ночі, під покривалом цієї зорі стоїмо і слухаємо. Ми наче сповідуємося Шевченкові постійно. А він, як поводир, як пророк, вислуховує кожного, радить, як треба жити. Так сталося, і це прикро мені, що сьогодні мало хто звертає до тієї зорі погляд.

“Поговоримо тихесенько в неволі з тобою...” Думаю, чому ця зоря – він? Бо він же багато їй розказав. А вона одвічно світить, і ці слова мав послухати хтось. Хтось мав народитися, аби послухати Шевченкову зорю. І цей ранок, цей день – довгий, довгий день, який увінчується тим, що “матері вечерять ждуть”. Шевченко – диригент дня. А день переходить у вечір. А вечір, коли жінки з поля йдуть, десь батько не зачинив хвіртку, мати кричить: “Одійди, щоб курка сіла. Чого ти там пеньком стовбичи?” Регочуть жаби з цього усього. І коли вже зачиняються скрізь вікна, двері, коли замовкають жаби, сходить зоря Шевченкова, яку він передав Леонтовичу: “Котилася зірка та й з-під вечірка...” Наступає Леонтовичів вечір... Ідуть дівчата, хтось подався у садочок і повечерять, бо батько з матір’ю давно повечеряли, і хрущі гудуть. Тобто ніщо не спить. Тільки не можна такої ночі голосно розмовлятти, бо на сторожі тиші-тиш поставив Шевченко зорю.

Я ніколи не могла його інакше сприймати. Якщо лише гортати “Кобзар”, то ми буквоїдами можемо стати. А якщо роздивлятися його під кутом зору наших буднів і празників, то це й чиста сорочка, бо все, що у нас погане, це те, що ми не встигли попрати, не підготувалися так, щоб сприйняти і наш світ, і нашу молоду державу такими, якими вони мають бути. А вже ж інший світ приходить до нас, і ми його дуже боїмося, але він уперто стукає в наші брами, в нашу дорогоцінну спадщину.

А ми ж і народ тільки тоді, коли пам’ятаємо свічку, яку запалив нам Шевченко. Хай вона блимає, та не догоріла ж і не чадить. Вона світить завжди, як лампадка. Якби ми сьогодні пліч-о-пліч стояли з пророками своїми, стояли коло справді пророчої поезії, то були б кращими, краще відповідали б за те, що маємо.

... Шевченко стоїть, як городній лебідь, коли сади цвітуть. Оцей запах лампади – це справді городній лебідь поезії. Як інакше можна стояти на сторожі цвітіння, леготу бджолиного? Одвічне запліднення думки, життя. Думаю, що ми – найщасливіший народ, бо маємо такого генія, такого батька. Він вартує багатьох прекрасних слів, що їх маємо сказати сьогодні про нього.

Є люди вищі, які мусять про це сказати, а мені як співачці, як простій людині – це прикласти руки до грудей і вклонитися землі. Коли ми кланяємося чомусь доброму – ми не ховаємося. Отак і я стану на горбі, уклонюся горам, які досі говорять, здригаються, – там скрізь Шевченко. У траві, що шумить, і в тому вітрові, що обціловує, іноді навіть холодом віє. Це не сентиментальність, ні. Це дуже реальний наш день! Якщо ми будемо сприймати поета в рамочках і рушниках, вішатимемо його портрети, але не будемо перечитувати – це стукіт-попередження у двері нашого майбутнього. Якщо ми хочемо не заснути, то прислухаймося – хтось весь час стукає. До нас весь час із майбутнього стукає Шевченко, щоб ми не спали, не валялись гнилою колодою по світі.

Кожна сторінка “Кобзаря” – це щоденна мораль нашого життя. Шевченко постійно нагадує: “Прокинься, почитай, прийди до мене...” Шевченко в усіх наших часах – учора, сьогодні й завтра. Він ніколи не був відкладеною книжкою, він завжди – настільна книжка. Він – вхід і вихід, вхід до хати і вихід із неї.

Тепер уже понавішували портретів Шевченка в державних установах. Але чи хто його читає з тих, що під цими портретами вмостилися? А це ж він – державний муж! Він же – наш президент! Знаю, чому владолюбці його не читають, бо на кожній сторінці “Кобзаря” про них написано. Тому вони досі бояться Шевченка, який кривду викриває всіляку. Вічну!

За роки й роки свідомість моя іншою стала. Люди мені чималенько розтлумачили. Адже багато українців досі сліпо живе й не розуміє, що в нас твориться, чиї ми діти, на якій землі ми, яку маємо історію. В юності і я багато чого не знала, не розуміла. І перші знайомства з хатою Івана Гончара, з Іваном Миколайчуком, Марією Миколайчук, а вона була завжди поруч, відкривали мені Україну. По-новому відкривали Василя Симоненка і Тараса Шевченка, по-новому Івана Гончара!.. Це сини рідної землі, які стали стовпами поезії, підмурівками свідомості нашої. Ми вже не можемо зректися ані їх, ані нашої культури, нашої української долі. Наші вони навіки.

Я страшенно щаслива, що зустрілася з цими людьми, що маю таку спадщину, таку міцну опору, що допомагає мені бути такою, як я є.

Не відкрию нічого, коли скажу, що життя – це боротьба. В будь-якій системі мусиш бути живучою людиною, яка весь час нагадує про себе, що в неї є серце і очі, є картина свого життя. Якщо ж думати, що світ – це екран, а ти постійно тільки дивишся кіно чи телевізор – це страшно. Значить, за тебе хтось інший живе, а ти відпав із колеса життя, мов кавалок грязі...

Найвагоміше місце в моєму житті займала все-таки пісня. Аж тремчу, коли згадую свій юний дзвінкий голос. Мені здавалося йому кінця-краю не буде. Але ж голос втрачався, коли я недосипала, коли з’явилися діти, коли випадали тяжкі гастролі. А в нас же зовсім не щадили людину. Співака ніколи держава не оберігала. З цього приводу часто згадую прикрі слова Анатолія Солов’яненка... А йому ж досі ціни не склали, не пошанували належно бодай з великим запізненням. Літа спливатимуть водою, а подібного до Солов’яненка мистецького явища вже не буде. Отак ми любимо великих!..

Приходить нове покоління. Є прекрасні співаки, але вони виїжджають з України. Бо тут не створено відповідних умов. А є ж багато прикладів, коли мистці, представляючи рідну культуру і країну за кордоном, цим самим завойовували світ, не зрікаючись національних джерел, не шукаючи там місця постійного проживання...

Колись давно, пам’ятаю, приходила доця зі школи і скаржилася: “Мамо, ну оце позадавали нам вивчати “Лимерівну”, щось іще, а я ж там нічого не розумію...” Що я могла сказати? Може, й я такою була? Бо й сама у школі тільки переживала “Катерину”, “Реве та стогне Дніпр широкий...”, інше. Коли вивчали “Сон”, ми те й робили, що шукали рядки, де дулі тикають, а Шевченка як поета не усвідомлювали. Думали, що це треба для оцінки, для вчительки.

А Шевченко росте з нами, росте з нашою свідомістю. Він зовсім не такий, як ми його маленькими взнавали. Маленькими ми тапочки взули баз п’яточки, тільки пальчики були сховані. А далі виростали в такі цікаві сади! В такі цікаві пісні Шевченка! В таку цікаву рідну історію! “Кобзаря” вже не можна відкласти. Пізніше і доця моя також усе інакше сприйняла, і сини мої – Андрій та Іван. Навіть була не одна розмова про Шевченкового Бога:



  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка