Петро красюк все життя з тарасом шевченком



Сторінка2/7
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Я так її, я так люблю


Свою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!..
Треба усвідомити все, що він сказав, ще й ще пережити Шевченка душею і досвідом.

Кожна людина – це своєрідна жертва для того, аби щось лишилося на цій землі. Скільки сьогодні в Сибіру могил наших синів, які віддали своє життя, але вони своє слово сказали, сказали ту правду, за яку й сьогодні стільки трагедій, смертей. Так і наш Господь життям своїм пожертвував, щоб залишити за собою правду. Щоб ми з тої правди брали мораль високу, як нам треба жити, з ким і як гуртуватися.

Пригадується бачене в Грузії під час гастролей.

Коли ми приїхали до Тбілісі, перед входом до міста грузинською і російською мовами було написано “Брат братом сильний”. Як привітання. Як заклик. Я не можу цього забути. Брата, брата треба поважати, любити, берегти. Хто твій брат? Не тільки рідний по крові. Брат той, хто мислить з тобою однаково, кому небайдужа спільна доля родини, нації. Сліпі ті, що не можуть уздріти правди, а поруч же Шевченко!

Гадаю, страшна кара буде тим, хто не хоче бачити й чути, не хоче повертатися до правди. Сьогодні ми повертаємося не до себе. Ми повертаємося до правди – до Шевченка. А Шевченко хто? Це ж і ми також. Ми ж знов-таки повертаємося до себе – до правди. Сама собі суперечу...

Шевченка не можна забути. От сідаю увечері на порозі, а пролітають хрущі – це теж його душа прилітає. Все, до чого торкнулося його перо, – це його душа. І ти радієш одкровенню, величезному одкровенню Тарасових слів. Хто ще міг отак сказати? У книзі, в якій і Бог, і наука, і філософія, і історія, і правда, й народ. Закриваєш її, притуляєш до серця і залишаєшся людиною. Людиною своєї землі – сином чи дочкою. Ти маєш право йти вулицею і дивитися на все, наче все це зроблено твоїми руками.

Я завжди переживаю, коли щось нищиться. Їй Богу, мені здається, що це живу людину зламують. Але ж ніщо не відокремлено від нас. Усе довкілля – це ти, твоє тіло, дух твій. Це пісня твоя.

Я співаю і так думаю. Піснею думаю. Все, що кажу про Шевченка, – це теж пісня, хорали моєї душі, нашої природи. Це мамині слова, це батькова наука. Нічого немає безіменного на цій землі. Нічогісінько!.. Все залишається в пісні.

Якби я сьогодні не співала – це було б страшно. Навіть не знаю, як би я існувала? Що б я чула? Це ж глас Божий – пісня...
Ніна МАТВІЄНКО,

народна артистка України,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка


Записала Віра Горбатюк

2001 рік


..............................................................................

Левон МІРІДЖАНЯН


ЛЮБОВ МАЄ ВИРАЗИТИСЯ
Часто запитував себе: “Що мене прикувало до України: мої численні відвідини, чарівна природа, чудові міста, мої друзі?..”

Для мене відповідь завжди зрозуміла: “Я з Україною злився духовно з іншої причини”.

Я бував у багатьох країнах світу. У США був тричі, жив там місяцями. Але, будьте ласкаві повірити, не згадую щодня красень Сан-Франциско, нічний Нью-Йорк, музеї Бостона, дивовижний зоопарк Сан-Дієго, навіть казковий Лас-Вегас, де був багато разів...

Та щогодини, щохвилини я подумки в Україні. Так! Без перебільшень.

Тисячі разів я переживав той час, коли вперше, 1970 року, влітку, переступив поріг Київського музею Тараса Шевченка і опинився перед живим, справжнім кобзарем. Він співав так, як співали кобзарі віками. Ці пісні, створені великим Кобзарем, вельми суголосні моїй національній суті, виявилися тими українськими наядами, що остаточно мене зачарували, прикували до України...

Отже, головна причина – Тарас Шевченко.

У різні часи я перетинав Україну зі сходу на захід, з півночі на південь. І завжди вражало те, що величезна країна, великий народ злилися-помістилися в поезії одного поета, а ця поезія, в свою чергу, злилася з українською землею, з хвилями Дніпра, з усією природою, серцями й душами українців...

Всі епітети – “національний”, “великий”, “геніальний” і т. ін. – для Тараса Шевченка неповноцінні і не спроможні цілком передати, осмислити небувалу велич і чарівливість його поезії. Можливо, колись знайдуть відповідний епітет. Але нині, впевнений, такого немає.

Як не любити країну, яка народила Тараса Шевченка? Звичайно, український народ породив багатьох славетних, але Шевченко – явище виняткове. Він найвеличніший. Він не лише геній, не тільки пророк свободи. Він значно більше! Тарас Шевченко – душа України, символ України.

Зовсім не дивно, що один вірменський поет своїм лавровим вінком бажає увінчати космічний лавровий вінок Тараса Шевченка. Любов має виразитися. Такий закон природи.


Левон МІРІДЖАНІН,

поет,


голова Товариства “Вірменія – Україна”

м. Єреван

.............................................................................

Павло Мовчан

ДУШЕВНА БЕЗЗВІЧНІСТЬ СЛОВА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
І досі не можу дивитися пильно й довго на гіпсову маску Т. Г. Шевченка - відводжу очі... Фізіологічно не сприймаю Його як щось умерле, застигле. Портрет... Ні, портрети - інша справа: можу довго сфокусовано вдивлятися в Його очі, в Його Лик: дух невмирущий. Енергетична наповненість – безсумнівна. Це так, як вдивлятися в невідомі тобі знаки чи абетки.

Своє "і” чи своє "є" розпізнаю миттєво, бо своє...

Свій, отже, рідний, спокревний...

...Свого діда Устима не пам'ятаю, бо розминулися в часі: я народився за шість років після його смерті. Жодної світлини його не збереглося через різні обставини, але сучок у сволоці над головою нагадував людське обличчя – шевченкоподібне: борода, смушкова шапка й усміхнені губи...

Старший брат Петро пучкою вказав мені на той сучок, який можна було довго розглядати, лежачи на печі: "Це дід Устим..."

І жодних сумнівів не виникало щодо правдивості цього твердження: дід Устим. І цілком зрозуміло, та й логічно, що в хатньому сволоці, а не де-небудь... А Т. Шевченко - в рамочці, обтягнутій рушником, - на причілковій стіні, бо це - сам Шевченко. І ніколи ніхто не питав, чого це він там, як і ікони на кутнику, правобіч від порогу...

У внутрішньому, душевному моєму інтер'єрі ці три лики стояли ще ближче: Ісус Самодержець, Мати Пречиста, Він... Ось тонкий нерозривний триптих.

Два Лики, як постійні нагади під час щоденного "Отче наш": як треба жити по-Божому, а третій - як по-людському...

Це вже згодом часова образна цілість почала розпадатися на дати, на історичні часи, на окремі розмежовуючі життєписи... І якесь дивне відокремлення супроводжувалося відповідним віддаленням географічним, адже Йорданом була наша Вільшанська Раківка, в якій відбувалося щорічне Хрещення Іваном Предтечею Ісуса Христа, і щорічне купання парубків в орданській ополонці, й обмивання бурячковим квасом крижаного хреста, і найстрашніші рушничні постріли на відстрашення Коляди...

А Тарас Шевченко – навіть не родич наш: ані з Вільшанки, ані з Красної, ані з Тростинської чи Вільшанської Новоселиці, де розкущився мовчанівський рід...

І не про моє кріпацтво він писав, а про те, що було колись... В оцьому "колись" наший щедрий народ ніби приховав завуальоване запитання: "А коли саме?"

Колись – це не колись, бо це і вчора, і нині, і сьогодні, і завтра... Бо Він є! Як є час – єдиний, цілісний, якого не розмелють жодні трибки, не почленують жодні сікучі гостролезі стрілки різних годинників... Скільки ж їх? Сьогодні... Я лише в своїй оселі нарахував щонайменше півтора десятка тих, які ще цокають, і тих, що причаїлися безголосо по різних скриньках та шухлядах...

Час не в годинниках, не в трибках, циферблатах та стрілках. Він - у тобі, так само, як і вічність. Стрілки відтинають від постаті Т. Г. Шевченка все зайве, час відшліфовує і саму постать... І замість пульсуючого єства можна мати перед собою лише холодний мармур... Але це вже мармур твого заціпенілого єства, яке перестало чути в собі Слово, що пробуджує щоразу інтуїтивне знання про світ... І кожне слово в творах Т. Г. Шевченка викликає в тобі важливу почуттєву хвилю, набуває особливої значущості: "Тричі крига замерзала, тричі розтавала... ", "Не нам на прю з тобою стати! Не нам діла твої судить...”

Навзгад гортаю "Кобзар" і чую, як намагнічується моє єство, як до нього швидко приростають подрібнені окрушини часу..

Чую його лопатками. Так, я мав якесь "інтуїтивне знання про світ", а його Слово утвердило мене в цьому: "І ти слова його живії В живую душу прийняла І на торжище, і в чертоги живого істинного Бога Ти слово правди понесла".

Так уголос ніби й не говорять, так ніби й не думають... Таких немовби й людей не буває... Пригадуєте, як герой Уласа Самчука вибухає: "Такої людини не могло бу-у-ути!!! Просто не могла бути!"

Проте, усупереч усьому, Він, з'явився! Чому з'явився? Він – був... Бо було Слово. Він є! Бо є Слово. Буде, допоки світу.

Колись Райнер Рільке, розповідаючи своєму приятелеві Евальду про "Старого Тимофія", що співав, помираючи, про наше слово сказав в оповіданні так: "Ще сто років тому воно (слово. – П. М. ), нічим не журячись, жило на багатьох устах. Але слова, які тепер уживають люди, ці важкі, неспівучі слова незлюбили його й віднімали в нього одні вуста за другими так, що воно наостанку, дуже стиснуте й убоге, доживало свій вік на кількох зашерхлих губах, немов на поганенькому вдовиному обійсті"(Райинер Рільке. – К.: Мистецтво. – 1996. – С. 125).

Тарас Григорович знав причину цього "віднімання", тому й вигукнув:


П'явки! П'явки! Може, батько

Остатню корову

Жидам продав, поки вивчив

Московської мови.

Україно! Україно!

Бездітна вдовице!


Чи міг бути знайомий Р. Рільке з цією грандіозною містерією Шевченка "Сон"? Сумнівно... Але ж звідки ось це порівняння з удовицею?! Архетипи?! Сама ж розповідь Р. Рільке про силу усного слова є історією цього слова, яке було "спадковим скарбом". "Їх переймали в спадок і потім передавали далі, хоч і покористувавшись, але не пошкодивши, залишивши на них тільки сліди щоденного вжитку..."

У вже згаданому мною оповіданні Р. Рільке ототожнює билини, казки, думи, пісні, безліч яких знав старий співець Тимофій, із "великим шматом життєвого досвіду", слова в яких були, “немов ікони, так що звичайні слова годі й порівнювати з ними" (Р. Рільке – С. 127)


За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі...

...............................

...Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле,

Не скує душі живої

І слова живого.

Не понесе слави Бога,

Великого Бога.

Це ті слова, що їх "одні незлюбили", а інші почули в них те, що резонує влад з усім діапазоном "спільних, не до кінця виказаних знань, почуттів, вражень".

"Уся сила і краса нашої мови тільки йому одному відкрилася", - зізнається Пантелеймон Куліш (Львів. Твори П. Куліша – 1919. –Т.6. – С. 495).

Справді, Т. Шевченко ніби розкодовує великі змісти в рідному слові, а за ними, з плином часу, відкриваються нові й нові додаткові змісти. Тому твори й сприймаються, як одкровення з високим трансцедентним змістом, який вичитують нові й нові покоління. І цих Великих слів ані замазати, ані засмальцювати, ані розтерти: ними наповнений наш національний простір. Тому Він завжди свій, рідний, спокревний...

Хоча трибки крутяться, електричні табло пульсують, швидкість збільшується, час перетирається на порох, дерево обшкурюється, поздовжно розпилюється. І рятівний сучок у повітрі нагадує про часові згустки, а слово і думи розходяться рясними колами аж до крайнеба...

Він, Кобзар, переповідав ту правду, що я її ніби вже знав, вона була в мені, в нуртах підсвідомості. Ця сакральна правда, глибинна інформація не лише моя, а й усього роду мого... І я зауважував, як під час читання "Кобзаря" вголос переймалися цією "правдою" всі, хто слухав: байдужих не було. Бо кожна подія, відбита в творах Кобзаря, –- це архетипна, загально-родова, яка записана у велику Родову книгу України, що, зрештою, і складає національну українську метаісторію...

Прочитання цієї нашої метаісторії почалося з Т. Г. Шевченка, який, власне, закликав "прочитати тую славу", розлиту в національному українському просторові, яка асоціювалася в його свідомості лише з козацькою добою. Проте відкриття були глибшими, й тому – таке імперативне "Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть... та й спитайте Тойді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків?.."

І, по суті, "Кобзар" стає національною абеткою, оволодіння якою давало можливість українцеві читати по складах книгу національного буття... Вона, абетка, ставала поштовхом до прочитання широкого контексту історичного... Перші сургучеві печатки мовчання були зірвані; яка велична, водночас трагічна, але й звитяжна історія наша! Цей першоімпульс, чи першокамертон, дав нам можливість прочитати згодом не лише нашу метаісторію, а й протоісторію: Княжа доба, Скіфська доба, Трипільська... "Од слова до слова"... І вже ми не лише здогадувались, чиї ми сини і яких батьків... Вже без підказки ("моголи... моголи...") знаємо, що на цій землі життєві повісма наші не уривалися ніколи. І так звані фольклорні твори Т. Шевченка, як своєрідна стилізація, виводять нас до передісторії нашої... А весь цикл історичних творів – "Гайдамаки", "Іван Підкова", "Гамалія", "Невільник", "Іржавець", "Чернець" – покликаний підтвердити, що забуття спричинене подібними історичними подіями, які випало пережити нашим пращурам.

Поетичні композиції немовби самовибудовувалися в душі поета, віднаходячи відповідну інтонацію, темпоритм та образну систему.

Час у цих творах не видовжується лінійно-подієво, а концентрується в емоційні згустки, які й примушують резонувати мою-твою душу... на Слово, котре для нас стає не просто "словом", а часовим ехолотом, бо занурює і свідомість, і підсвідомість у душу, в психологічні нурти, де є певні вказівки на пригадування тієї великої метаісторії, в якій, справді, Слово стає Богом. Воно єдинородне і споріднююче, вщерть виповнене, пульсуюче, як джерело з-під землі в облямівку зеленої трави. І це Слово виходить за власні межі, за власне значення, а часова матриця наповнюється справді трансцедентним змістом, адже Кривда, як і Зло, виходить за межі достеменної події: чи то будуть польські збиткування з українців, чи "кацапські кривди"...

У цьому сенсі ніхто ані до Т. Г. Шевченка, ані після нього не співвідносив так часове з позачасовим: слово зі Словом. Це своєрідна українська апокрифістика, яку важко збагнути чи вичитати іноземцю.

Є. Маланюк назвав Шевченка "органічним згустком нашої нації аж до майже повної герметичності для неукраїнця" (Є. Маланюк. – К. Дніпро, 1994 – С. 165).

Через те, що тільки ми можемо почути всі ті напів- і чвертьтони його метаісторичної музики. Його слово нас адресує до вічності, до минулого часу і в безмірність майбутнього. Саме тому наше Слово - безсмертне, але воно потребує постійного вібрування, доторкування нашого артикуляційного апарату до Слова Т. Шевченка: потрібно його декламувати, співати, читати, охоплювати думкою, чуттєво його забарвлювати.

І кожне нове покоління прочитує це Слово по-своєму. Озвучує його по-своєму, трактує його по-своєму, співвідносячи свій час із Великою національною Позачасовістю.

Григорій Грабович цю несумірну сумірність плинного з позачасовим у творчості Т. Шевченка назвав "міфічним стисканням часу" (Г. Грабович. Поет як міфотворець: Критика. – К, 1998. – С. 219).

Проте ж і саме слово є стиснутим часопростором. Його можна замовчувати, викреслювати, вирубувати, але його ніколи й нічим не можна замінити. Це - вічний пульсар: воно із товщ часових подаватиме свої сигнали, пошукуючи того духу й тих вуст, що підсилюють його (Слова)енергію для винесення на ту високу орбіту, з якої видно всю нашу біологічну скороминущість і душевну безвічність Слова Т. Г. Шевченка.


Павло МОВЧАН,

поет, лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка,

народний депутат України


2004 р.
Володимир МОГИЛЕВСЬКИЙ
СВЯТИЙ ВЕЛИКОМУЧЕНИК ТАРАСІЙ
Неприємно спостерігати, як з людини по її смерті творять “ікону”. Навіть за умови, що це визначна особистість, зведена вдячними нащадками до рангу “духовного батька нації”. В багатьох на пам’яті буча навколо брутальної книжки не менш брутального журналіста О. Бузини, присвяченої Шевченку та проілюстрованої маловідомим автопортретним рисунком, де Кобзар зображений в строях Адама. Втім, чогось нового Бузина не сказав. У цьому легко переконатися, перечитавши сторінки славнозвісного Шевченкового “Журналу”, а ще краще – добротного видання середини 1970-х “Шевченко у спогадах сучасників”. Інша річ, коли брак професійної компетентності надолужують зневагою, а нетерпимість підпирають дешевою злісною амбітністю. Панові Бузині не завадило б повчитися якостей, що йому їх бракує, у світлої пам’яті професора Платона Білецького, погортавши його книгу “Апостол”, присвячену Шевченкові, якої Платон Олександрович за життя, на жаль, так і не побачив...

Та повернімося до “ікони”. Насамперед дозволю собі нагадати, що термін “ікона” походить від грецького “ейкон” і означає “зображення”. Попервах його вживали як стосовно зображень площинних, так і об’ємних, тобто скульптурних. Згодом термін закріпився виключно за зображеннями на площині Христа, Богородиці, апостолів, релігійних сюжетів і т.ін., що згідно з теологічними потрактуваннями є трансцендентними відображеннями Божества, нагадуванням віруючому про Нього, а отже, не предметом обожнювання і не ідолом.

Про одну ікону, що має прямий стосунок до імені Шевченка, хотілося б розповісти докладніше. Ця історія не має завершення. Тому, оприлюднюючи її, в душі сподіваюся, що знайдеться дослідник, який зуміє поставити в ній якщо й не знак оклику, то тверду крапку.

Але — все своєю чергою.

1979 рік. Новоспечений мистецтвознавець, автор цих рядків, за розподілом після закінчення Київського державного художнього інституту (нинішня Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури) потрапляє на роботу до Державної науково-дослідної реставраційної майстерні Міністерства культури України (нинішній Український національний реставраційний центр). Природно, “молодому спеціалісту”, щоб не вештався без діла і щоб, бува, мимоволі не нашкодив, треба знайти якусь роботу. Нічого кращого керівництво не вигадало, як “кинути” його розбирати архів, до якого ніхто не торкався добрих два десятки років, і в якому кріт міг би осліпнути вдруге. (Для художника-реставратора це було б “заслання”, а для мистецтвознавця — все одно що цапа пустити на капусту).

Розбираючи фототеки, я звернув увагу на старий негатив з довоєнних фондів, анотований як ікона “Святий великомученик Тарасій”. Вихідні дані виявились більш ніж лаконічними: “Робота невідомого майстра, полотно, олія, 1870 — 1880 рр.(?), походить з Яготинського краєзнавчого музею. Нинішнє місцезнаходження є невідомим”.

Попри доволі посередню якість, на негативі добре прочитувалось фронтальне зображення людини на весь зріст, лисої, з повислими вусами, круглим німбом, збитим, як бриль, на потилицю, одягнену в сорочку та штани, босу. У правій руці чоловік тримав хрест, притискаючи його до грудей (знак великомученика), в лівій — закриту книгу, на палітурці якої кирилицею було старанно виведене слово “Кобзар”. Коли ж із негатива зробили фотовідбиток — ахнули! — в образі великомученика Тарасія постав інший Тарасій — Шевченко.

Запити до Яготина, обстеження музейних колекцій, пошуки в київських архівах виявилися марними. Не зміг допомогти і прекрасний журналіст, невтомний шукач, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Микола Шудря, який з притаманним йому завзяттям підключився до пошуку. Сліди “Тарасія” розтанули, як березневий сніг. А згодом кудись щез і негатив та відбиток з нього... Принаймні, в архівах реставраційного центру знайти його так і не змогли (чи не захотіли?). За таких умов нам лишаються припущення на рівні гіпотез.

Насамперед, яким же магічним та сильним для простого люду України було слово Шевченка, якщо напівписьменний яготинський маляр (а “святий великомученик Тарасій” – це примітив у науковому розумінні терміну) увів “Кобзар” у духовне коло Священного Письма?! До речі, задовго до пам’ятника поету на могилі в Каневі, хай не скульптурний, бронзовий монумент, звів також народний майстер.

Ще один штрих. Кожен, хто бодай у загальних рисах обізнаний з біографією Шевченка, знає про перебування поета в Яготині, його взаємини з Варварою Рєпніною, як і про те, що сталося, коли Тарас виїхав з маєтку князя Рєпніна, почавши, сам того, можливо, не відаючи, свій шлях на Голгофу. Сумнівно, щоб цього не знав невідомий народний майстер з Яготина чи його околиць, зробивши Шевченка великомучеником, не чекаючи офіційного освячення особи поета...

Отож, задовго до нинішніх “ікон” Шевченка існувала ще одна, наївна, але щира та безпосередня, як знак шани та всенародної любові, що їх заслужив Тарас Григорович по-справжньому.
Володимир МОГИЛЕВСЬКИЙ,

кандидат мистецтвознавства,

доцент Національної академії

образотворчого мистецтва та архітектури,

член Національної спілки художників України

Січень 2003 р.

----------------------------------------------------------

Володимир МОГИЛЮК


П'ЯНКЕ ТЕПЛО ТАРАСОВОГО СЛОВА

Нема Січі: очерети

У Дніпра питають:

Де то наші діти ділись,



Де вони гуляють?..”

Тарас Шевченко

Моя стара школа, що в селищі Козацькому на просторій хлібодатній Херсонщині, височіла з крутого правобережжя над могутніми водами Дніпра-Славути. Зліва під нею — жовтіла й зеленіла піщана коса, як спадок від недавньої Каховської гідробудови, що нею перегороджено одвічну річкову течію. Правіше — посередині річища — острівні плавні, відмежовані від селища річковим рукавом із назвою Козак. З протилежного берега проглядали обриси зовсім юного тоді ще міста енергетиків та електромашинобудівників — Нової Каховки...

Із шкільного подвір'я можна було завжди спостерігати, як „Тече вода в синє море, Та не витікає", бо ще лише розроблялися нашими будівничими грандіозні плани різновеликих меліоративних судин-каналів, що, мов ненажерні паразити, смокчуть нині кров Дніпрову, від чого він втрачає у своїй бистрині, міліє. Тоді до шкільного берега ще міг підійти річковий трамвай і забрати всіх охочих на екскурсію до столиці, а сьогодні — хіба що моточовен...

Коли наставала осінь, а з нею і час сідати за парти, ми, тодішні школярики, зодягнені у новенькі учнівські шати, веселою зграйкою збившись на шкільному подвір'ї, могли і у вересні спостерігати, „Як у Дніпра веселочка Воду позичає”, бо Шевченкова творчість воістину була, як та веселочка, святом нашого шкільного життя. Ніколи не забуду, як припав тоді до чистого і цілющого джерела Тарасової поезії, відкривши її для себе разом із прекрасним виданням „Кобзаря", приуроченим до 150-річчя Поета. На білих аркушах збільшеного розміру, цупких на дотик, рівні рядочки літер розплутували чудесні клубки поетичних творінь, а виразні Касіянові ілюстрації лише посилювали те первісне враження. І вже ніяка сила мене, школярика, не могла одірвати від магії рідного слова, помноженого на Тарасовий геній. Перед очима, ніби кадри історичної кінострічки, виникали незабутні образи. Спочатку покритки Катерини, котру лише з роками почав ототожнювати з усією нашою Україною, недарма у Шевченка той суголосний збіг у жіночому роді — Катерина-Україна, що століттями скривджена тулилася до чужих тинів світової історії. Далі — образ нещадимого і мстивого Ґонти, котрий кинув на жертовник спільної справи власних нащадків, а ще — Прометея, наділеного українськими рисами, котрий мужньо терпів знущання пернатого хижака (чи не двоголового?)... Аналітичний період життя настав пізніше, а тоді було лише дитинне зачудування мовно-мелодійною красою, багатством лексики, історичною глибиною.

Коли за світлими вереснево-жовтневими днинами у Козацькому надходила сумна і тужлива пізня осінь, а слідом і доволі лагідна таврійська зима, то аж до річкового скрижаніння можна було спостерігати крізь готичні шкільні вікна, як „Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива...", згинаючи молоді верби та тополі на піщаній косі...

Нас багато чому не навчали в радшколі. Нам прищеплювали любов до одної шостої земної кулі, відволікаючи увагу від власного родоводу. Лише нещодавно я дізнався, що й селище (Козацьке), і дніпровський рукав біля нього дістали свої назви саме тому, що свого часу лише в якомусь десяткові кілометрів за течією гніздилася Кам'янська Січ, витіснена до цього Прометеєвим гнобителем як із Хортиці, так і Микитиного Рогу...

Ще досі „сердитий вітер завива" над руїнами старої моєї школи, розташованої в колись чудовій споруді князівського палацу Трубецьких, що сьогодні може милувати око лише зі старих світлин, бо школу ще на початку 70-х переведено до нової типової своєю прямокутною триповерховістю споруди, а палац виявився не потрібним ні тодішньому

парткерівництву, ні радвладі. Хіба можна таке уявити хоча б у знедавна соціалістичній Чехії або й „нашій" Прибалтиці? А він — палац — і досі стоїть, не потрібний нікому, вже без даху, одними лиш стінами і проштрикнутими зіницями вікон нагадуючи про колишню свою велич. У ньому ще до школи, понад три десятки років, „Комуна” розташовувалася. Єдиний, кого я зацікавив своїми розвідками після щорічних відвідин своїх батьків (дай їм, Боже, здоров'я і ще довгих літ за все добро їхнє і вчасне схвалення моїх літературних уподобань), то це — невтомний визбирувач „Господніх зерен” Григорій Гусейнов, а як іще інакше звернути громадську увагу на вишукану архітектурну руїну всього історичного центру (в народі — теж „Комуна") селища, названого на честь січового лицарства...

У своїй творчості довго не зважувався на будь-які мадригали народному Кобзареві. Якось воно не надто затишно почувалося в розбурханому незалежними вітрами нашому поетичному стоголоссі обіцянок вічної любові та дещо нервових голослівних присягань у вірності його справі, де один з-поперед одного гасають, змагаючись, різномасні та різновеликі вершники на пегасах і пегасиках. Але все ‘дно зважився, як тільки трохи вщухло.

У цьому світі, де кінця не видно

строкатим ордам примайданних ревищ,

Єдина радість, що цвіте погідно

і не тьмяніє, – СОНЦЕ Кобзареве.


Хай дні ясні або туманні ранки,

і в теплі зими, і в негоже літо —

ТАКОЇ ще не виткано фіранки,

щоб СОНЦЕ те від мене затулити.


Вже не погасне СОНЦЕ самобутнє —

таке буденне і таке святкове...

І стримує навалу сірих буднів

П'ЯНКЕ ТЕПЛО ТАРАСОВОГО СЛОВА...


Наприкінці додам, що нині, як ніколи, дочасно лунає Шевченкове: „Не дуріте самі себе..." Хоча б на власних помилках...
Володимир Могилюк,

член Національної спілки письменниківУкраїни


м. Кіровоград

Січень 2003 р.

........................................................................................

Анатолій МОКРЕНКО


МОЛИТВА ЗА ТАРАСА
Схоже на провидіння Боже, але й досі не сумніваюся, що, як тисячі й тисячі біженців, ми загинули б на дорогах війни чи від ворожих бомб та кулеметів, чи од якоїсь іншої халепи. А так через два кілометри після того, як, посадивши нас чотирьох у подушки на воза з брезентовою будою, наша мати взяла до рук віжки, у великій баюрі посеред села у воза зламалася вісь. Все… У мами опустилися руки, а ми безпомічно виглядали з подушок: сестра – 10 років, я – 8 років та два братики – трирічний і однорічний.

Бабуся та дідусь вийшли нас проводжати, і все це сталося на їхніх очах.

– Ну що ж, – сказав дідусь Іван, – будемо одбувати війну разом, мабуть, так написано…

Так опинилися ми в оселі дідуся та бабусі Марусі – хата була неподалік. До свого довоєнного казенного (заводського) помешкання ми вже не повернулися, бо й далеко йти з пожитками, знятими з воза, та й треба було вже гуртуватися в біді разом, все-таки з дідусем, ще досить метким, було певніше. Через місяць ми його поховали – убило бомбою. То була велика втрата. Лишилися ми з мамою та бабусею, як багато інших, чиї батьки були на фронті.

Прийшли німці. Десь за два місяці почалося навчання в школі з уроками запровадженого Закону Божого, на які зводили докупи всі класи, до речі, надто проріджені, бо багато дітей до школи окупаційної так і не пішло. До війни я закінчив перший клас, отже, числився тепер у другому, сестра моя – у третьому. Дуже скоро школу закрили. Почалися нудні, темні та тривожні зимові ночі. Саме тоді й прийшов до мене, малого, наш Тарас – на два окупаційні роки і на все подальше життя.

Добре читати я навчився ще п’ятирічним – читав дитячі книжки і навіть деякі газети. А тут – важка окупаційна безпросвітність та гнітючість її реалій. У бабусиній оселі я знайшов усього три книжки, а, вірніше, дві – “Євангеліє”, “Кобзар” та ще товстеньку підшивку дореволюційного журналу “Вокругъ света”. За окупацію я їх перечитав по кілька разів, а деякі поезії Шевченка мимоволі вже знав напам’ять. Особливо чомусь запало в пам’ять, як при каганцеві на холодній печі, серед важкого мороку зимового вечора, я вперше читав “Кавказ”:


За горами гори,

Хмарами повиті,

Засіяні горем,

Кровію политі...


Я ще не знав, де той Кавказ – то Шевченко говорив мені про мене, про нещасних нас із мамою та бабусею, покинутих напризволяще, без будь-якої надії, що будемо завтра живі.
Як умру, то поховайте...
Ночами я часто плакав. Прокинуся, надумаюся всього... То про євреїв наших сільських з дітками, постріляних та заритих у канаві біля загребельської школи. То про батька на фронті, якого, може, вже й убито. То про оті розмови, що начебто сім’ї партійців будуть розстрілювати, то й нас розстріляють... Удень якось не так страшно, а вночі...

На нашому сільському базарі біля церкви, що колись, до війни, закрили, зламавши на ній баню з хрестом, на окупації почали з’являтися кобзарі та лірники. Дуже вони мене приваблювали своїм старечим співом про козаків, про турків і татар – наче з “Кобзаря” повиходили! З неволі та в неволю... І співали по-нашому, по-сільському, як і в “Кобзарі” написано. В “Євангелії” чи “Вокругъ света” – не по-нашому, а в “Кобзарі” – по-нашому, і все зрозуміло, і майже все про село.

То ж світ “Кобзаря” відкрився мені рано, дуже рано, я з ним думав, плакав і мужнів. Коли після окупації я зустрівся з Шевченком у школі, то він уже був мені рідним і знаним. Бо я осягнув його душу і його думу через його власне слово, а не слова, сказані іншими про нього, навіть із великою шанобою.

Поетів треба читати, а не читати про них. Головне – перше, решта – другорядне. Поет, художник не в хроніці його життя, а в самій його творчості. І це я збагнув досить рано. Почавши з Шевченка, я на все життя став шанувальником поетичного жанру в літературі, зокрема, українській. Поривався і сам писати, з багатьма поетами зводила мене доля.

“Кобзарів” маю багато і різних – то для мене свята книга, то для мене Біблія. Потреба в ній виникає часто, як потреба у Вірі, Надії та Любові, як потреба в Україні. Такою ж мірою, зрозуміло, Шевченко приходив і приходить до мене у пісні, романси, навіть опери, бо великою мірою я виростав з нього як мистець.

З його іменем я пов’язаний навіки не лише за суттю, а й формально. Все своє творче життя я віддав Національній опері України імені нашого Пророка. Державною премією України його імені увінчано мої мистецькі здобутки. 1989 року, на зорі становлення нашої Незалежності, я був одним із фундаторів Всеукраїнського товариства української мови імені Тараса Шевченка.

До того ж таки часу летять і мої спогади, як вчотирьох, разом з Володимиром Романюком – у близькому майбутньому Патріархом незалежної Української церкви, – ми вибирали у снігах “духовне” місце для церкви у Шевченковому селі Керелівці й вибрали його (за допомогою “рамки”) неподалік Шевченкової хати. Недовго судилося жити Патріархові, та й церкву, кажуть, там все-таки побудували... Московського Патріархату...
Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люде,

Роблять лихо з вами...


Кілька років тому, перебуваючи разом із Національною оперою, яку я тоді очолював як Генеральний директор та художній керівник, у Парижі, я здійснив там пам’ятну прем’єру нової пісні на вірші Шевченка з “Гамалії”. Перед від’їздом мені передав її ноти харківський композитор Тарас Сівченко. То був плач невольників, яким починається поема:

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка