Петро красюк все життя з тарасом шевченком



Сторінка3/7
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Ой, нема, нема ні вітру, ні хвилі


Із нашої України!
Можливо, комусь із мешканців паризького готелю я й обридав, розучуючи ту пісню-думу, але ж прем’єра відбулася на зустрічі з українською діаспорою якраз поряд з українською церквою, де відспівували колись Симона Петлюру.

Але особливо гріє мою душу інше. Бувши у Сполучених Штатах Америки ще раніше, я, збентежений і радісний, зустрівся з бронзовим Тарасом у Вашингтоні та під Нью-Йорком. Надзвичайно схвилював мене незвично молодий Тарас у столиці США. Здалося, почувався він там хоч і розкутим, але чужим. Згадалася його косаральська туга за Україною, згадалася його вербичка...

Наступного разу летів я до нього не з порожніми руками – віз у мішечку землю із схилів Дніпра, на яких він так мріяв оселитися.
Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий...


Звісно, то була авантюра немолодого чоловіка. Я знав, що американська митниця землю не пропустить, але ризикнув. Хоч митник у моїй валізі й порпався (а я хвилювався), але до землі таки не дістався. Тоненькою цівочкою я обсипав нею траву газонів навколо пам’ятників Шевченку у Вашингтоні та в Арров-парку під Нью-Йорком на очах моїх супутників – артистів з України. Тепер там, у США, навколо нашого Тараса – його й моя, наша земля! Наївно? Можливо. Але це гріє мою душу, нікого нічим не обтяжуючи. Хіба в цьому немає сенсу?..

То була молитва за Тараса.


Анатолій МОКРЕНКО,

народний артист України,

професор Національної музичної академії України,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

2 грудня 2002 р.
----------------------------------------------

Ірина МОЛЧАНОВА


ЩО Ж ОБІЗВАЛОСЯ В ДУШІ?
Народилася я у великому індустріальному та культурному місті Новосибірську й не мала гадки розлучатися з ним. Але... Але коли після навчання мені запропонували роботу в Україні, виникло тверде прагнення: їду!

Що ж несподівано прокинулось у моєму серці, на самісінькому його денці? Земля пращурів раптом покликала до себе! Колись її змушені були залишити ще під час столипінської реформи мої діди з материного боку, а з боку батька — в роки Великої Вітчизняної війни. І ось їхня порошинка вирішила повернутися на Батьківщину. Чому?

З дитинства я з надзвичайним хвилюванням слухала українські пісні, що інколи лунали на радіо. Особливо до сліз подобалося широке Шевченкове:
Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.


Я захоплено грала цю пісню на фортепіано, вголос співала, уявляючи величезні, майже морські хвилі, могутні дерева на березі, які хоча й гнуться, та не ламаються. Тоді я ще не знала, що ім’я Тарас означає “непокірний”, “бунтівник”, проте настрій пісні викликав гордість за свій народ, великий і нескорений, як Дніпро.

Час линув швидко, я переселилася в Україну, одружилась і часто читала дітям українські книжки, звертаючи увагу на милозвучне, світле, що здавалося втіленням самої поезії: “Тече вода з-під явора...” Мови я тоді не знала, але самотужки, разом із дітьми, поступово підступала до її розуміння Тарасовими щаблями від “Мені тринадцятий минало...” до “Катерини”. Вже й діти закінчили школу, та за хазяйськими справами все не випадала нагода уважно почитати “Кобзаря”. Одного разу соромно мені стало, взяла я славнозвісну книгу в бібліотеці, взяла й завагалась...

Чи бачите, я така людина, що звикла на всі речі мати власний погляд. Мені байдуже, збігається він із думкою інших, навіть більшості, чи ні. Коли про твір чуєш як про незаперечний шедевр, мене завжди охоплює хвилювання: на мене справить він таке враження? стане рідним, “моїм”? Пам’ятаю, замолоду насторожено відкривала “Євгенія Онєгіна” О.Пушкіна і полегшено зітхнула, тільки перегорнувши останню сторінку та вигукнувши: “Пушкін – ти геній! Ти перевершив усі мої сподівання!”

І от з тривогою розгорнула “Кобзар” і... що я побачила у першому рядку? “Реве та стогне Дніпр широкий...” В горлі запекло – це ж “моє”, від самого дитинства! Читаю далі “Причинну” – все просто. Так просто, як було колись у чудових казках, як буває лише в житті: кохання, кохання до нестями, до смерті. Потім занурююся зором у стовпці “Думок”, відчуваю тугу поета за щастям, за рідним краєм, зойк безталанної душі за ліпшою долею, і з очей течуть сльози... Чому ви, слізки? Адже написано просто, не по-сучасному, зовсім без бажання заманити читача в тенета чудернацьких образів та несподіваних літературних вибриків, а сльози, бач, набігають... І раптом я розумію: це й не вірші зовсім. Це молитва й благання. Ось чому Тарас Шевченко став у рідному краї не просто поетом, а володарем сердець. Справжній біль не можна приховати, його всі відчувають, навіть через океани, навіть через віки, тому що він непідробний...

Отерла я очі, стулила обкладинки “Кобзаря”: “Великий Тарасе! Ти повернув мене на Батьківщину, наставив на шлях відчуття розкошів нашої милозвучної мови, навчив любити Україну...”

Мені залишається тільки не зрадити ні його, ні себе.

Я придбала власний “Кобзар”. Він мирно сусідить на книжковій полиці з творами Пушкіна, й обидва помагають мені долати труднощі життя.
Ірина МОЛЧАНОВА,

голова Маріупольського осередку Союзу українок

Донецька обл.

2002 р.


--------------------------------------------------

ОЛЕКСАНДР МОРОЗ
ВІН НАЛЕЖИТЬ УСІМ
У батьковій сім’ї власного «Кобзаря» довгий час не було. Але з хати він не вибував – давалося взнаки школярство старших братів, а згодом, коли скуповував усе, що траплялося про Т. Шевченка, та різні видання його ж творів, головний із них постійно залишався на етажерці поряд з батьковим «Пчеловодством» випуску двадцятих років, підручниками для старших класів, художніми книжками з бібліотеки, що на короткий час відпусток з’являлися в хаті, та з придбаними, подарованими, кимось забутими… Домашня бібліотека, взагалі, річ клопітна, вона дошкуляє тобі докором: коли ж ти прочитаєш те, що з азартом шукав, купував, передплачував? А тепер іще з багатьма десятками книжок, підписаних авторами. Он і літа вже з ярмарку, а часу для читання все менше і менше.

Але це про бібліотеку власну, теперішню. У батьковій родині тієї проблеми не знали, нічого нечитаного дома не було. І, звичайно ж, те стосувалося і «Кобзаря». Він був не просто прочитаний, він був присутній завжди. Крім «Кайдашевої сім’ї» та «Кобзаря», ніщо не читалося гуртом. Гуртом – це коли пізній осінній чи зимовий вечір, мати попоралася, дід поробив нехитрі записи про погоду і трудодні, прийшли тітки, дядини, сусіди, коли гуготить грубка, вторячи поривам вітру, і хтось скаже: “Ну, почитай щось, Сашко”.

Напевне, пишаючись тим, що в п’ятирічному віці міг легко будь-що читати, я охоче брався за те, що, помітив, подобалося гостям. Як правило, це були “Катерина”, “Наймичка”, “Гайдамаки”, “Сон». Читав старанно, голосно, намагаючись інтонацією передати зміст, хоч, скоріше, мало що розумів. Не розумів, чому плакали жінки над долею зрадженої Катерини, чому мати відходила до печі, коли я дочитував:
Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті…

Прости мене, мій синочку!

Я … я твоя мати.


Хоч знав уже, які уривки поем чи вірші викликали стишену пісню. Сусідка Ольга після слів з “Гайдамаків”:
І ти чини, як я чиню,

Люби дівку абичию,

Хоч попову, хоч дякову,

Хоч хорошу мужикову


просила: – Діду, Явдокиме, а як воно співається?

Дід, знаменитий в окрузі гармоніст, діставав із скриньки свою “вєнку” і, підкрутивши вуса та зробивши кілька розважливих акордів, шкварив під слова Шевченка краков’як. Потім казав: – А можна і гопаком, – і продовжував уже іншими словами:


Ой, чи так, чи не так,

Любив піп, а взяв дяк.

Я ж думала –попадею,

Не судилося так.


Шевченку вірили, він – наш, кілька десятків кілометрів до Моринець, у Богуслав узагалі переважно ходили пішки. Скільки того діла, – через хутір Проциху менше тридцяти кілометрів. І русалок Тарас набачив, можливо, в Оверковому ставку, де теж були утопленики. Той козак, що не вернувся з далекої дороги, і те, як тугою своєю, словом своїм припадаючи до коня, вітру, хмари, він лине до рідної душі, – все це жило поміж нами, поміж моїми земляками і тільки підмічено та перенесено на папір було Тарасом. Він писав про життя, яким його знали і через сто років. Тому й слухали.

Багато пізніше звернув увагу на те, що Шевченка в усі часи сприймали однаково. Він не був модним, його творчість природна, як захід сонця, як вранішня роса. Просто потрібна відповідна пора, щоб усе це з’явилося, і ти побачив, відчув, зачарувався. Щоб сприймати поезію, потрібен певний рівень підготовки, рівень культури. Поезію ж Шевченка сприймає кожен, хто має не черству душу, бо він не те що оповідає про щось, він своїм словом, талантом упорядковує суть речей, бачених і зрозумілих усіма, впорядковує не напоказ. Це, мабуть, найвищий вияв майстерності, коли вона непомітна, коли генія сприймає своїм, рівним мало не кожен. Але хіба що з тих, хто має однаковий з ним набір родових ознак. Поезії Шевченка перекладені багатьма мовами, читав їх російською, бачив французькі, польські варіанти. Але не думаю, що він так само вражає неукраїнського читача. Рідним його відчуває лише українець. Бо вся його поезія зіткана зі звуків, словосполучень, образів, які є ліричною матерією духу українського. Мова не про національну винятковість, я лише намагаюся з’ясувати дивний феномен основи українства, великого Кобзаря.

На Заході заслужено шанують Л. Толстого і Ф. Достоєвського і, правду кажучи, не так уже й цікавляться Т. Шевченком. З погляду літературного таланту порівняльних оцінок робити не варто, це речі взагалі непорівнювані (якщо це, справді, талант), бо вони неповторні. Геніальних письменників там цінують, на мій погляд, іще й тому, що завдяки масштабу їхнього інтелекту вони вийшли на простір універсальності, коли підготовлена людина будь-якої національності може підключитися до силового поля їхньої творчості. Звичайно, можна сказати, що названі генії творили в різних жанрах літератури, а шанувальників поезії в світі взагалі небагато, тому й популярність різна. Проте можна було б згадати про В. Шекспіра, Р. Тагора, Ф. Г. Лорку, О. Пушкіна, Й.Гете. І тоді порівняння все одно були б недоречними. Водночас мені невідомо, хто би зі згаданих і не згаданих у себе на батьківщині так, як Т. Шевченко, міг бути втіленням душі нації, її виразником, високою струною. А зазвучати вона може тоді, коли у читача (слухача) є природна тональність душі, яка збігається з поетовою і здатна викликати відповідний резонанс. У цьому уявляється мені суть винятковості Т. Шевченка.

Поза всяким сумнівом, найважливішою з ознак тональності є знання мови. Хто нею пристойно володіє, не зміг би обійтися без Т. Шевченка, бо “Кобзар” – як коріння калини, що не дозволяє замулитися мовній криничці, як саме джерело в ній. Можна скільки завгодно розводитися про захист рідної мови, про засилля російської, англійської, про намагання засмітити мову полонізмами, діалектизмами, про недолугі спроби сучасних грамотіїв – політичних кон’юнктурників її «удосконалити». Вгамуйтеся, братове! Читайте краще Кобзаря, щоб хоч торкнутися природи теперішніх омонімів. Відчуйте звук серпа у словах «на панщині пшеницю жала», згадайте, що копа – ще й числівник (60), що з тим перегукуються перевесло, весло, слово (поставлене коло нас на сторожі?)… Відчуйте себе жнивної пори, випийте води з полив’яної тикви, подайте матері цурку для в’язання, пройдіться по стерні, мимо конопель, буйної городини. Зайдіть у порослий споришем двір, побачте, як за дривотнем під клунею стоять ступа і бительня, а трохи ближче за ослономжлукто (прообраз сучасної пральної машини), увійдіть через прохолодні сіни, де за драбиною (на горище) чекає молотьби ціп із перевіреною дідом капицею з сириці, запримітьте, як на миснику проти печі, поряд з липовими ложками, стоїть ковганка з товкачем, а довгі рогачі сперлися на комин. Вдихніть запах хліба, присядьте на тапчан, задумайтесь. “…Я не нездужаю, нівроку...”

Вгамуймося в демонстративних турботах про мову та робімо: книговидавництво, кінематограф, телевізію, радіо. Не чудуймо людей віднесенням Гоголя до зарубіжної літератури, але запроваджуймо нормальну українську мову повсюдно, розпочинаючи з першого кабінету, де її найбільше бракує. Оце й було б по-Шевченковому.

Післявоєнну сільську школу колись іще вивчатимуть як зразок духовного розвитку народу в надзвичайно складних обставинах. Ті умови вимагали підготовлених учителів і там, де на них учням щастило, діти одержували потужний запас знань, хорошу різнобічну підготовку для життєвого старту. Виховною домінантою того часу здавався патріотизм, грунтований на Великій Перемозі. І хоча лише у другій половині 50-х цю тема почали активно експлуатувати як провідну у вихованні, на початку того десятиліття вона нагадувала про себе долями мало не кожної сім’ї, втратами близьких, нужденністю, покроєм одягу, присутністю серед учителів колишніх фронтовиків, кінофільмами, піснями. Спертися у вихованні не тільки на цей благодатний і невіддалений пласт, проникнути до глибинних покладів духовності вдавалося не всім і не скрізь.

Нам повезло. Коли в п’ятому класі ми закінчували першу чверть, директором семирічки прислали нашого земляка Андрія Микитовича Борисенка, історика. Він був захоплений народною піснею, музикою. Мав пристрасть директор – мала і школа. І село – бо сільська повоєнна глибинка жила бідно, але згуртовано, на високій ноті сумління, емоційності. Цю ноту задавали, як правило, школа, клуб, бібліотека.

Центром культури, зрозуміло, був клуб. Вистави з участю дорослих і дітей відбувалися постійно. Зазвичай, організовувалися концерти на революційні, новорічні та жіночі свята. Андрій Микитович започаткував іще й шевченківські свята. Шкільний хор дев’ятого березня співав “Реве та стогне…”, “Заповіт”, “Садок вишневий”, “Думи мої”, “Ой одна я, одна», «Зоре моя вечірняя”. Співав і я, але основним моїм обов’язком було декламування “Кобзаря”. Дитяча пам’ять незасмічена. “Сон” я вивчив за вечір, а це сорок п’ять хвилин тексту перед вдячною аудиторією земляків. Читав інші поезії, окремі уривки з поем. Багато пізніше здогадався, що директор діяв обережно, до репертуару не входили речі, які можна було трактувати двозначно. З другого боку, й “підняти” їх хлопчакові було б непросто.

Студентські роки з відстані часу – суцільна лірика. На інженерному факультеті література, зрозуміло, предметом не була, але саме це давало змогу гостріше сприймати прочитане, обирати тематику, щиро захоплюватися серією “ЖЗЛ”, а в ній – десятком оповідей про людей епохи декабристів, де романтизм, поняття честі, готовність до самопожертви в ім’я дружби і Батьківщини… Це вкрай важливо, щоб у 16 – 20-річному віці хлопця чи дівчину супроводжувала така література.

У літературній студії університету її керівник, нині академік Петро Кононенко, делікатно порадив: “Ви пишіть українською, вам це ближче”. Українською писали студійці Володимир Забаштанський, Світлана Йовенко, заходив на студію Володимир Підпалий. Це був період першого визнання Василя Симоненка.

Читав його уже по-новому, з юнацьким максималізмом, на який накладалися відгомони подій в середовищі інтелігенції початку шістдесятих. Саме тоді відкрив для себе вершини поетичної творчості Т. Шевченка – його поеми “Кавказ” та “І мертвим, і живим...” І своєрідною кульмінацією сарказму, що через століття пропікає нашу сутність і совість (зрозуміло, тих, хто має совість) сприймаю писане в Переяславі Кобзареве:
Од молдаванина до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!
Заслання не зламало дух Кобзаря, але ізоляція від духовного середовища тяжко відбилася на творчості поета. Можливо, помиляюся, але це моє враження. Ностальгія, душевні гризоти, відчай… дають зразки високої поезії, але бунтареві слова без слухачів, як дереву без води.

В армії мені випало вести літературний гурток, де цінували і Кобзареві твори. Засідання припинилися, коли на честь чергового партійного з’їзду в літературній стінгазеті з’явилися мої рядки “…что партия ошиблась в них, что зря дала им партбилеты”. Майор Прокопович, тямущий замполіт, фронтовик, усе ж хотів бути від гріха подалі, незважаючи на те, що вірш закінчувався на оптимістичній ноті: “…твое спасенье – коммунисты” (себто, як я щиро гадав, спасіння ХХ віку).

Здається, в Одесі за солдатські копійки якось придбав чудово видане дослідження про Т. Шевченка за редакцією академіка Кирилюка. Прочитав його на одному подиху, тоді, власне, вперше познайомився із середовищем, в якому формувався поет, художник, мислитель, революціонер духу. І – що важливо – водночас тонка, вразлива натура.

Обов’язки інженера на виробництві, викладацька праця мало залишають часу на художню літературу, але громадські обов’язки, на громадських же засадах (“…сиріч, дурно”, – як писав Тарас Григорович Михайлові Лазаревському) завжди “знаходили” мене. А спілкування з людьми потребує небайдужості, необхідного відгуку, і тут часто стає в нагоді Кобзареве слово. Ювілейні дати поета супроводжувалися прекрасними виданнями його творів. Найбільше дорожу тоді придбаними “Гайдамаками” з ілюстраціями О. Сластьона, українсько-французьким “Кобзарем” з малюнками його автора на кожній сторінці. Як на мене, надзвичайно цінне видання.

Працюючи в Києві в партійному апараті, не раз задавав собі запитання: чому не цінуємо свого Шевченка? Чому його беруть на озброєння опоненти? Адже його не можна привласнювати частині суспільства, він належить усім! В універсальному впливі поезії переконався вісімдесят третього року, будучи у відрядженні в Шотландії, на прикладі Роберта Бернса, поета самобутнього, воістину народного. Цитуючи там його вірші у власному перекладі, легко знаходив порозуміння під час дискусій. Якщо поважаєш святиню іншого народу, тебе визнають за свого. Та треба бути своїм і на Батьківщині, і лакмусом для того є власна святиня, народне Євангеліє – “Кобзар”.

З нагоди 175-річчя від дня народження Тараса Григоровича ми завчасно зробили показовий (у сенсі прикладу для повторення) вечір у філармонії. Запросили активістів із майже двохста партійних організацій (я був тоді першим секретарем партійного комітету), щоб і вони спромоглися на подібні вечори у своїх колективах. Слово про Кобзаря я виголосив сам, рясно-переконливо, на мою думку, цитував Шевченка, декламуючи уривок із “І мертвим, і живим...” Після того виступали майстри слова, лауреати Шевченківської премії. І, здається, вперше в супроводі хору консерваторії Шевченка читав Анатолій Паламаренко. Це було дивовижно! По дорозі додому один із лауреатів, що більше десятка разів брав участь у шевченківських святах, лестиво “зізнався”: – Такого вечора я ще не бачив. Одне, що було зайвим, – моє слово після Вашого.

А час був непростий, “апрельский ветер” перетворювався на протяг. Інструктуючи своїх активістів, казав: – Беріть на озброєння Шевченкове слово таким, яким воно є. Не бійтеся, там правда. І сьогоднішня теж.

Хай як хочуть сприймають мої думки читачі, що стоять на інших позиціях, а мені здається, що Тарас Шевченко – ніби один з авторів програми Соціалістичної партії України, бо все, що він робив, було боротьбою за правду і справедливість. З часу виникнення партії її становлення відбувається через спілкування з людьми. Коли доказів не вистачає, шукаєш допомоги у Тараса. Тим паче, що чим далі, тим більше життя перегукується з відтвореними українським генієм картинами руїни, одурілого села, з наслідками реформаторства “дядьків отечества”.

Ці дядьки розпочали кампанію “пам’ятникування” Кобзарем усієї території України. Аби Шевченко був нашим сучасником, він цю дурість зумів би укласти в уста перебенді. Кожен “дядько” перед своїми службовими вікнами прагне поставити пам’ятник, ніби сподівається прикритися ним за скоєні гріхи та ще й пожиттєво утвердитись у високому (і не зовсім) кабінеті, долучитися до вічного. Ну, тобі стара ленініана на новий копил!.. Виникає загроза штампування, нівелювання пам’яті поета-бунтаря. Красиві, оригінальні пам’ятники Тарасові Шевченку у Харкові, Вашингтоні, Варшаві… Але більше бачив монументальної сірості, коли скульптура базарно-кон’юнктурна, коли навіть розмір її не вписується в інтер’єр міста! “Дядьки отечества”, схоже, не помічають, що Т. Шевченко стоїть до них… спиною. Можливо, хоч у тому є виправдання сучасної псевдопатріотичної державної манії.

Кілька років тому один із засновників партії Віль Ромащенко розповів про задум творчої групи на чолі з Людмилою Зінчук, шевченкознавцем. Ідея стосувалася видання “Давидових псалмів”, унікальної речі, де справжні псалми подаються старослов’янською і сучасною українською мовами, а потім – у рукописах та друкованих рядках великого Кобзаря, а ще й ілюстровано кожен твір оригінальною гравюрою Володимира Гарбуза. Сьогодні це вже раритет, який знають в Україні, Канаді, США, Австралії, Росії… Він виданий Соцпартією після того, як ініціаторам відмовили в більш як 80-ти інстанціях. Як і де діставали кошти, розповідати нецікаво. Цікаво, що це, перше за роки незалежності видання з моєю передмовою, саме останнім і стурбувало владців:

– Зніміть передмову Мороза, і ми видамо “Псалми” стотисячним тиражем.

– Це було б не по-Кобзаревому… – приблизно так відповіла Л. Зінчук.

Шевченко з нами повсякчас. Своїм щирим словом, своєю незламною сутністю, образом страдника за правду. Його “борітеся – поборете!”, молитва “Єдиномисліє подай” будить небайдужих, відсіває зайве й другорядне, що може роз’єднувати здатних відстоювати справедливість. Він найкраще згуртовує тих, хто ще вчора не міг стояти поруч, бо давно бачив те, до чого ми прозріваємо лише сьогодні. Бо:
…не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…


Бо вже ж приспали і докрадають, і лицемірно запевняють, що це і є благо людське: за формою – “реформи”, за змістом – злодійство. І поки син не молиться за мученика Тараса, вони ще й квіти “від Самого” несуть до підніжжя, відгородившись від України щитами й шоломами. І це теж Шевченкове “люте горе”, яке він, схоже, давно передбачив. На те він і Апостол.

Днями у філармонії на спектаклі “Гайдамаки” я знову слухав Анатолія Паламаренка в супроводі хорової капели та симфонічного оркестру. Добре загартованому в політичних баталіях, мені, однак, не соромно було і власних сліз, і захоплення майстерністю акторів. Шкода, що чиновництво від культури не збагне: Анатолія Паламаренка в цьому спектаклі через телевізію має дивитися вся Україна. Хтось, щоб навчитися бездоганної – Шевченкової! – української мови у мистецькій інтерпретації видатного майстра. Хтось, щоб не забувати про відповідальність за свої вчинки і помисли. А всі, щоб знати, хто ми і звідки…


Олександр МОРОЗ,

народний депутат України

Квітень 2003 р.

----------------------------------------------------------------

Петро МОСТОВИЙ
СЬОГОДНІ НА ЛУБЕНЩИНІ
Щорічно, наприкінці травня, в Ісківцях, Лубенського району на Полтавщині, проводиться Шевченківське свято “В сім’ї вольній, новій”. Біля кринички, з якої пив поет, гостюючи в Олександра Афанасьєва (Чужбинського).

Раніше тутешній колгосп мав ім’я Тараса Шевченка. Районна влада приїжджала до села, щоб виступити і розповісти, як вона багато зробила, щоб колгоспники жили краще, заможніше. Потім гостей везли в інше село, в тракторну бригаду, де керівників району і села напували і годували по зав’язку.

Згодом селяни зрозуміли, що шевченківські свята перетворені на пограбування, бо треба було різати кабанчика чи двох, за виручені гроші купувати випивку. Переобрали голову колгоспу. Поставили молодих, енергійних керівників села, й ті нібито пообіцяли: “Випивок більше не буде, хай не приїжджають голова райвиконкому і його свита...” Тоді селяни зраділи, що більше дістанеться їм на трудодні, на пенсії. Про що ж говорили начальники пізніше? Знов на святах читали написані їм доповіді про те, які вони вірні Шевченковим заповітам, що поет мріяв про вільну Україну, і от його мрії збулися...

Та розпався колгосп імені Шевченка.

Селяни залишилися самі, як сироти, котрі чекають, коли райдержадміністрація допоможе якось вижити. Колишні голови повтікали в місто, бо завчасно побудували собі будинки, отримують гарні пенсії. Поля позаростали бур’янами, селяни співають і журяться:
Привітай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину!..


Колись і я на травневі свята виступав із віршем “Шевченків спомним заповіт”, потім, через те, мабуть, що я – інвалід Великої Вітчизняної війни – не люблю випивок і зайвої розмови, перестали залучати мене, навіть не телефонують...

В селі тепер ті самі розмови, випивки та обіцянки...


Петро МОСТОВИЙ,

член Національної спілки письменників України

Грудень 2002 р.

Катерина МОТРИЧ



СТРАЖ ДУХУ НАРОДНОГО

Він вдихнув із своїм найпершим подихом дух черкаської хати і березневого світу, настояного на провесні і вологій вишневій корі. Він пив воду із копаночок і криничок Черкащини, бачив досвітки і дні, які пахли «нашим раєм на землі».

З хатини в Моринцях, куди зійшла з Небес його душа, відкривається неповторний краєвид — на узвишші стоїть його хата, а далі зеленими хвилями збурунюються пагорби і збігаються в розкішну улоговину — так мовби Господь створив задля нього щось надто схоже, але в значно зменшеному варіанті, на гори, полонини й рівнини, щоб нагадувало усю Україну…

Землі Звенигородщини лежать поруч із землями Шполянщини. Не виключено, що десь неподалік мого села він перекинувся возом, коли віз сливи отця Григорія із Керелівки на базар у Шполу. Не виключено, що та Нечитайлова гребелька була через річечку Шполку, яка протікала через наші села аж до Гнилого Тікича, а той — аж до Дніпра. Мив їх, напевно, клянучи прогнилий місток, що луснув саме під ним, і те болітце, де ця рахуба сталася, і ті сливи, що зародили рясно, перепало, напевно, й скнаристому отцю Григорію, що послав його у сусідній повіт продавати такий делікатний товар, і, напевно, кляв свою химерну долю, не здатну його зробити Господарем і володарем у світі матеріальних цінностей, ведучи його дорогою, встеленою гострим камінням та битим склом, будяччям та терновинням на крутую гору, на якій йому було вручено душу народу і краю. “Пас ягнята за селом”, а доля вручила йому інший жезл Пастуха. Орав ниву та залишав воли і йшов собі геть, бо ж не мав тяги до тієї роботи, бо ж був Плугатарем в царині духу.

Туманними осінніми досвітками мої батьки їздили підводою тією ж таки дорогою, що й Тарас, у ту ж таки Шполу на базар. На віз клали молодого сіна, застеляли його рядном і брали кожуха — для мене, щоб додивлялася під ним світанкові сни. Але сон відлітав кудись — чи то в отари сивих туманів, чи то його відгонили молоді півнячі голоси. Я на тому сіні під кожухом пасла очима семикілометровий шлях, на якому лежала пухка перина куряви, наслухала, як глухо по ній бахкали копитами коні та все допитувалася: – А Шевченко уже близько? — Та ще тільки Широкий Шлях минули, — відказував батько. — Ти спи, ми тебе розбудимо, як коло Шевченка будемо проїздити, — докидала мати. — Еге, спи, — роздумувала я чотирилітня, — засну — і минемо…»

Повз пам’ятник Шевченку проїздили урочо. Батько смикав за віжки, і коні сповільнювали ходу. Я чітко пам’ятаю свій стан схвильованості. То були одні з найперших переживань цього дивовижного почуття, яким Господь наділив людину: завмирання серця, якась висока і стрімка хвиля в грудях, а ще відчуття польоту, ширяння понад хмарами…

Ось він стоїть на розвилці трьох шляхів («Ішли ляхи на три шляхи») в кожусі із сірим коміром та такій же шапці-папасі і дивиться повз мене пильно-пильно, ледь схиливши голову, в сиву далину досвітку, і здається, навіть чую тихе, вимовлене хриплуватим голосом: «Ой, тумане-тумане, мій латаний талане…»

І коли в обід, побазарувавши, ми поверталися із містечка додому, я знову схвильовано чекала цього моменту —«побачити» Шевченка і пережити диво-щем, якусь солодку, незбагненну й неосягненну хвилю, надто конкретне почуття. Не усвідомлювала до кінця, хто це і чого він кам’яний, але чітко знала, що це Шевченко(!!!), і це було щось таке органічне, як і весь навколишній світ із хмарами й ластівками, роями бджіл, веснами, осенями, зимами, літами.

А потім я «побачила» його на нашій вулиці. Щоразу, коли повз наше подвір’я проходив дід в кожусі й смушевій шапці з костуром в руках, я бігла в хату, й, захлинаючись від надміру почуттів, вигукувала: «Шевченко нашою вулицею йде! Ходімо всі побачите!» — «Та який там Шевченко! Його ж давно немає, — охолоджував мене батько, — то дід Юрко, він просто схожий на нього».

Вже опісля часто думала над цим якимось містичним фактом присутності цього духу, що неначе витав понад Україною, рідною Черкащиною, полишив на цих просторах якусь частину себе — чи то біль, а чи то ще якусь неосягненну свою субстанцію. Став українським кодом, який відмикав мало не кожну українську душу, навіть таку малу, як моя, і я усе своє життя шукатиму його риси в усіх українцях і ностальгійно пригадуватиму той ні з чим незрівнянний стан своєї найпершої схвильованості, коли, здається, відчуваєш, що повз тебе чи крізь тебе Божі ангели пролітають…

А десь у п’ять років мені відкрилося його слово. Старші брат та сестра уголос вчили його вірші, розучували в нашій хаті тексти його творів сільські аматори, йшли репетиції «Наймички», у якій була відведена «роль» і мені — із дукачиком та бубликом. Власне, я знала напам’ять ще задовго до того, як навчилася читати й писати, великі розділи “Катерини”, «Наймички», знала «Заповіт», «Причинну», «Реве та стогне...», «Малу Мар’яну». Усе, що звучало з «Кобзаря» і що вчили старші — для школи і для сільської сцени. Те діялося по всій Україні — вона жила його словом, читала, вивчала напам’ять, ставила за його творами вистави, починаючи від хуторів, містечок і закінчуючи професійними сценами Києва, Львова, Харкова.

Його названо Пророком. І цього разу народ не помилився у своєму визначенні. Пророк — той, що рече про високе, несе одкровення там, де панує темрява, хаос й нерозуміння. Він запалює свічу там, де морок і чигає смерть на душу народу. Він спроваджує її й виводить народ до світла, як заблукле дитя із лісу. Не якусь там частину, а весь народ. Пророки приходять не до еліти, а до всього народу.

Шевченко став для українців ось таким спасенним повітрям, киснем, живою водою, хлібом і сіллю для вичахлого, охлялого помираючого національного духу. Його ім’ям був наповнений увесь гео-духовно-фізичний простір України. Кожна душа — від малого до старого — знала, хто такий Шевченко. На покутті під іконостасом поруч із Біблією майже у кожній хаті стояв «Кобзар».

Господь як серцевидець знає про нас усе. Він знає найкоротшу і найреальнішу стежку до нас. Він знає, як запліднить розум і душу народу прозрінням. Був час мудреців і філософів, пророків та апостолів, святих і праведників, великомучеників, посланих до народів у час їхнього великого розбрату. Вони виводили свої стражденні народи із того історичного мороку, який випав на них, часто змінюючи код їхнього мислення, свідомості, світовідчуття, світорозуміння. Тому вони переставали належати одному якомусь народові і належали людству, епосі, цивілізації. Вічна ріка життя відібрала якусь дещицю імен із тієї повені, яку поглинула Лета.

Наділений великою місією, говорив не лише мовою, зрозумілою цьому конкретному народові, він відчував його, дихав його диханням. Інших загал просто не сприйме чи й відторгне.

До помираючої нації, вимореної неволею, кріпацтвом, Творець посилає Поета. До поетичної нації, здатної відчувати світ поетично, міфічно, символічно і навіть містично, що сотворила й виспівала тисячі пісень, що сприймає світ через романтичне слово, прийшов той, що точнісінько так, як і цей народ, плакав, ридав, радів, сварився, осуджував, радів, зітхав, вимовляв одвічне українське «ой» та «бодай же тебе…», душа якого, як і в того ж таки народу, була зіткана зі срібла-злота чистих помислів, із чорноземів гірких безрадісних дум, із «туманів – латаних таланів» доль.

Його слово нагадує слово народу (той таки ж код!), але значно потужніше, енергетичніше. Воно впало на всю Україну, як велетенський метеорит, подарувавши ясний спалах і велетенської сили поштовх. Воно струсонуло усім геопсихологічно-інтелектуально-духовним простором України, душа якої вже повільно віддалялася від плоті. Воно, як стріла, вцілило в генетичний код нації, що вже розпадався. І та стріла створила справжнє диво: воскресила його. Це був стрес на генетичному рівні. Це було щось схоже на “замкнуту”, не здатну народжувати жіночу плоть. Війни, землетруси, різні катаклізми робили її клітину відтворення здатною до зачаття.

Шевченко став тим обранцем, навіки повінчаним з Дівою-Вдовою-Жоною безталанною Україною, що й воскресив її тонке тіло до життя. І воно повернулося до фізичної плоті. Україна ж, розтерзана неволею, мучеництвом, ораблена й замордована, стрепенулася, відчувши його потужний дух, самоспалюючу любов. Енергія, що била від нього — гніву й розпуки, — якогось несамовитого волання «прокинься, бо вмреш!», здається, заповнила фізичний і духовний простори понад «селами невеселими».

Він належав до унікальної касти Вибраних і Пізнаних на землі. Як правило, людство щодо упізнавання мудрішає й зрілішає у третьому – п’ятому поколінні. Пізнає. Визнає. Кається. Возвеличує. Його ж розпізнали й полюбили вже сучасники. З ним носилися багаті свідомі українці (Симиренки, Терещенки). І за велику честь мали, аби він жив у них, а вони дихали хоча б тим повітрям, яке вдихає й він. Його визнавав і славив весь тогочасний мистецький світ, увесь літературний бомонд. В нього закохувалися княжого роду панночки. Українські дівчата, розпустивши коси і сплівши вінки із першого травневого квіту, несли його домовину від церквиці, що стояла тоді на Поштовій площі в Києві до тієї гори, на якій він «оселився», наслухаючи й вдивляючись, «щоб Дніпро і кручі було видно, було чути…”

Його любов до України, неначе ударившись об промінь Господньої любові, помножилася і перетворилася на нову сутність, нову українську долю. Нову Україну, яка залишилася, хай і під п’ятою, та все-таки живою.

Перебуваючи серед велелюддя, він душею був анахоретом-пустельником на безлюдному острові самоти та болю.Туди нікого не впускав, лише — Україну. Кликав: «Доле де, доле, де ти?!» – а приходила Україна в лахмітті, боса і грілася коло нього. Тужив за неіснуючою дружиною й діточками, а являлася Україна. «А я благав та ще й благаю одну хатину в темнім гаю», а в кімнату на березі Неви прибивалася убога прочанка Україна, загорнута то в густі осінні тумани, то у весняні грозові зливи, то в сяйво місяця і зорі…

Хтось недремно стежив, аби світ не спіймав його і не зробив того, що могло якщо не розлучити із Богом та Україною, то принаймні віддалити. Бурлацьку неприкаяність і життя, як на діючому вулкані, щоб не було поміняно на сіру тишу й тепле болото. Йому не дозволено було навіть наблизитися до того, що зветься «нормою» людського життя. Отой Хтось ревно й недремно пас його «вузьку дорогу». А великій вродливій Україні не знайшлося тих карих очей і чорних брів, якими снив, а в мальовничій Україні не знайшлося такого омріяного раю, яким марив.

І коли було знайдено землю на канівських кручах, коли вже було навіть підписано папери, Бог спішно забрав його… Випадковість? Збіг? Так судилося? Господь не дозволив йому поміняти дорогу пророка, неприкаяного кобзаря на долю багатенького хлібосольного дідича, що поволі відрощує живіт і за розкішним застіллям ллє брехливі сльози за голодний народ. Ангел-охоронитель недремно пасе його очищену стражданням земну дорогу, його труди земні, християнське мучеництво. Способів порятувати вибрану душу в Отця небесного безліч. Той, який народ знає справіку, однозначний — Бог рано забирає тих, кого Він любить. Не наділив йому ні земних щедрот, ні земного щастя — лише невеличку кімнатку з антресолями на чужині — в Петербурзі.

На нього полювала, полює й полюватиме усяка недолуга пітьма. Його боялися, ненавиділи й ненавидять досі. Йому заздрили його сучасники-графомани й псевдогенії. Йому заздрили вже й мертвому. Йому заздрять ще й нині усі ті, у кого бузинове осердя, хто нагадує кволі, крихкі, із ватяним гіллям кущики бузини, що легко розсіваються вітром, на яких люблять тирлуватися дідьки, дивлячись на його вічне древо духу, невмирущу й непроминущу крону, що розкошує поміж хмар і наслухає ангелів…

Богоборці вишукували в його поезії свій «сокрушітєльний» геном, свій осатанілий дух, свої червоні ідеї. Називали його поетом-революціонером, передвісником революції, прагнули розлучити з Україною і поставити на масонський п’єдестал, де не «вітер з гаєм розмовляє», а «віхрі враждєбниє воют над намі», вилучали рядки із творів та цілі вірші з “Кробзаря”, спроваджували з них Україну й Бога і на всю губу цитували: «…Я так, я так її люблю, мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за нею душу погублю».

Наївні! Та ж на такий крик серця здатен лише Вибраний. Та ж коли через слово не працює Святий Дух, то думка й почуття рухатиметься лише по горизонталі, в межах земних цінностей, «вічних цінностей» моралі, культури, гуманізму, кохання, життя, смерті, зворушливих красивих відчуттів — замилування природою, внутрішнім станом людини тощо. Ото і все. І не буде тим мечем двосічним, який розпанахує весь гео-психічний простір краю і народної душі, не буде блискавкою і всеочисною зливою, що падає на вив’ялену спекою недолі землю, тяжким плугом і ралом, що переорює змертвілий грунт всенародного думання-згасання. Не буде громом і сонячним промінням, вітром і туманом, що огортає всю Україну. Не буде криницею, де б’ють чисті джерела, щоб напоїти увесь край. Яблуневим садом, що нагодує плодом, і нивою, що піднесе їй хліб життя.

Ось яка відмінність між просто талантом і генієм слова, наділеним особливою пророчою місією, даром Святого Духа.

Чи не тому Шевченкові судилася поки що найвища гора в нашій літературі та одна з найвищих у світовій. Народжений в сакральному осерді України, куди спрямовані енергетично-історичні віхи, він став понад всіма не лише силою просвітленого духа, національною харизмою, а й своєю духовною зрілістю. Це шлях небагатьох. Його долають одиниці. Елітні, вибрані. Як ширяють під хмарами лебеді чи лелеки — здебільшого поодинці. Гайвороння ж літає зграями, гуртами…

Відміряно було йому на землі два біблійні аршини — 40 та ще й 7 літ, дозволено виспівати й викричати усе, що вмів. Майже день у день — у які ворота увійшов, тими й вийшов. Висіяв потужне зерно слова у вимерзлий грунт національного духу, воскресив помираючу душу народу, докричався, щоб було знято кайдани кріпацтва і відійшов у небесні Моринці чи Керелівку, залишивши частину себе на українських хмарах, українських чорноземах, українських розквітлих вишнях і обважнілих од плоду садах. Залишив себе у тій таки ж українській душі, трутизною, «московською блекотою» споєній, в українських високих думах, піснях. На українських хуторах та селах з дивовижними назвами Христи, Богодухівки, Млини, Старі Коні, Волові Греблі, Лебедини… Перемайнув на інші континенти, де оселялися українці.

Він живе й проростає у дедалі нових і нових поколіннях, як своєрідне українське Дерево Життя, яке не можна ні зрубати, ні спалити, бо воно не підвладне тліну, воно живе у великому серці великого народу, якому він найбільше доніс правду про його велич і непроминущість, і він найкаторжніше потрудився, щоб цей народ був такий, бо ж сам вийшов із його стихії, його крові і плоті, його болючої сльози.

Чого судилося йому безсмертя? Через геніальність і талант? Ні і ще раз ні! Через любов!!! Бо ж «немає загадки таланту, є вічна загадка любові», — сказав ще один елітний українець. Саме його любов з’єднала Україну з Божим світом. І ця любов, закодована у слові, ударившись об промінь Господньої любові, до нього ж і повернулася всенародною любов’ю. Бо це той вид енергії, який могутніший від енергії самого життя. Він світився нею. Ярів. Пломенів. Самоспалювався і спопелив свою плоть, вивільнивши дух нескінченної любові до своєї материзни. І його слово — часточка Божого вогню, дарована тим Плугатарям і Сівачам, які переорюють ниву долі свого народу і засівають її нетлінним зерном, щоб той народ був дужий і непроминущий і вічно споживав Хліб Життя.
Катерина МОТРИЧ,

письменниця

Березень 2003 р.

Надія НАУМОВА


СЛОВО ПРАВДИ
Не люблю пафосу та гучних слів про те, що в дитинстві читала Великого Кобзаря, слухала пісні на його слова, що портрет поета стояв у нас на покуті, абощо.

Але ж свята правда, що поезія Шевченка живила і живить серця українців, хоч би де вони були, що його слова стали для нас заповітними, нагадаю бодай ось ці: “Свою Україну любіть...”

Тільки по роках праці в Національному музеї Тараса Шевченка я радше відчула, аніж зрозуміла, що постаті Тараса Шевченка навіть важко знайти аналог у світовій культурі чи літературі. Цьогорічне святкування дня народження поета засвідчило це досить своєрідно. Уявіть собі, чи могло б таке бути, щоб люди, які шанують поета, скажімо, Пушкіна, Гайне, Шекспіра, прийшли до його пам’ятника і почали там один одному навкулачки доводити, хто йому рідніший!.. У нас всі люблять Тараса Шевченка: і уряд, і політичні партії, і народ, і це свята правда. Але інколи тут так багато показного чи й зовсім фальшивого, що аж страшно стає...

Зовсім недавно я подумала, а хто ж його вчив любити Україну? Він нас учив, а його хто? Він її залишив сиротою 14-річним, а вже в поемі “Гайдамаки” пише про минуле, про вже колишню Україну, немовби вона в нього перед очима: і села і міста описує з точністю самовидця, і далекі історичні події відтворює, а не просто переказує дідові розповіді. Як до нього туди, в холодний офіційний Петербург, прийшла українська муза? До речі, сам Тарас казав, що вона довго цуралася його, але ж там, під цим чужим небом імперської столиці, Тарас Шевченко мережив свої перші рядки: “Реве та стогне Дніпр широкий...”

Україна була з ним завжди, залишаючись джерелом невичерпного натхнення – від цих перших рядків до останніх, занотованих на звороті офортного автопортрета:
Дніпро, Україну згадаєш,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах,

І веселенько заспіваєш.

Сьогодні дуже важливо побачити людську суть Тараса Шевченка, тому що без людського не буває великого поета й художника. Та ось випадково заглянула в книгарню “Мистецтво”. Ми тепер книжок майже не купуємо, в бібліотеки не ходимо, а, виявляється, щось та видається. Отож, у книгарні й натрапляю на томик братів Капранових “Кобзар-2000”. Розгортаю, читаю рекламу: “Купивши цю книгу, Ви отримаєте ще одну для свого коханого”. Розділи називаються назвами віршів Тараса Шевченка, один із них – “Тополя”. Читаю: “Тополя росла під вікнами похоронної контори”. Ось так дотикаються до Шевченка. Його слави. Його генія. Заперечити його не можна, він є, він існує високою поезією, любов’ю до України, але той-таки Бузина, що заперечує Шевченка, говорить про нього лише гидотне й отак хоче прилучитися до його імені. Прикладів такого “прилучення”, на жаль, чимало.

Національний музей Тараса Шевченка має філіали. Один із них – будинок-музей поблизу Майдану Незалежності, другий – на мальовничій, затишній околиці міста, що зветься Пріоркою. Тут я й працюю. Тут під час третьої подорожі в Україну Шевченко наймав квартиру і прожив свої останні два тижні на батьківщині. То була околиця міста, власне, село під Києвом, де жив трудящий люд (одна вулиця досі називається Бондарською), де займалися городництвом і садівництвом, де був (і досі є) знаменитий Куренівський пташиний ринок. Сьогодні колишній приватний сектор знесено і вже немає тих маленьких білих будиночків – свідків ХІХ ст. Та один, на розі вулиць Вишгородської та Білицької, досі ще дивиться на вулицю трьома вікнами з дерев’яними віконницями. І коли ми десять років тому відкрили філіал Національного музею Тараса Шевченка, до нас почали приходити старожили району, яких виселили звідси у зв’язку з усілякими перебудовами міста. І кожен щось своє, збережене в пам’яті поколінь, оповідав про Тараса Шевченка. Шкода, що не всі ті розповіді, як завжди, заклопотані чимось другорядним, ми записали...

Ось так любов Шевченка до України і народу повертається любов’ю до нього людей, які не читають сьогоднішніх романів (як, скажімо, Андрія Куркова “Білий ангел смерті”), не слухають літературознавців та мистецтвознавців, а живуть із Шевченком у душі, приходять і розповідають: “Тут колись жила моя прабабуся, її, маленьку, Тарас Шевченко пригощав цукерками”. Це справді було так, бо господиня хати (звали її Варварою Матвіївною Пашковською), де квартирував Шевченко, залишила спогади, вони були надруковані в газеті “Пчела” в Петербурзі 1875 року. В серпні 1859-го у двір зайшов чоловік у полотняному костюмі. Жінка його не впізнала, бо ніколи не бачила ні його світлини, ні портрета, хоч і знала, що є такий поет на світі. Варвара Матвіївна просто запитала: “А хто ви будете?” А він каже: “Як бачите, чоловік. Йшов-йшов, бачу, хатка стоїть, не то панська, не то мужицька, біла-біла, як сметана, ще й садочком обросла. А надворі дитячі сороченята сушаться, рукавчатами махають, мов мене до себе кличуть, от я й зайшов, чи не взяли б мене на квартиру і не погодували в борг, я з вами розрахуюся пізніше, як мені пришлють гроші з Петербурга...”

Зі спогадів Варвари Пашковської постає людина з чулою, відкритою до ніжності душею, людина, що дуже любила дітей, і діти відповідали їй взаємністю. Вже назавжди від’їжджаючи з Києва, наприкінці серпня 1859 року, Тарас Шевченко пішов на базар, накупив цукерок, горіхів, пряників і щедро пригостив малечу. Звісно, діти не знали, що це великий поет, пізніше вони зрозуміють, з ким зустрічалися, тоді ж він був для них доброю людиною, просто дядьком Тарасом, як вони його називали, і просили: “Дядьку Тарасе, розкажіть нам ще хоч одну казочку...” Згодом, коли повиростали, розказували своїм дітям, а ті – своїм, що ось тут, на вулиці Вишгородській, в будинку під № 5, колись жив Тарас Шевченко, наш великий поет.

1964 року тут встановили пам’ятну дошку, але люди тут ще мешкали. Шаленіли війни і революції, минав час, а будиночок уцілів, залишився тепер єдиним, що зберігає тут пам’ять про старий Київ та його мальовничу околицю, де колись поет на два тижні знайшов собі притулок. Більше в Україну він уже не повертався...

Ми живемо в такий час, коли словоблудіє, а не духовність, панує на кожному кроці. І це примушує знову і знову звертатися до Тараса Шевченка, його людяності, віри й любові, його відчуття й розуміння батьківщини, її майбутнього. Як нам тепер цього бракує!

І нині всі його вірші звучать по-сучасному. Хочу нагадати рядки з “Подражанія 11 псалому”:

Мій Боже милий, як то мало

Святих людей на світі стало.

Один на другого кують

Кайдани в серці. А словами,

Медоточивими устами

Цілуються і часу ждуть,

Чи швидко брата в домовині

З гостей на цвинтар понесуть...

.............................

Воскресну я! – той пан вам скаже, – .

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, ницих... Возвеличу

Малих отих рабів німих.

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово...
Ці його слова змушують нас пильніше придивитися до ще однієї грані творчості поета. Уже на засланні, перемучившись, перестраждавши, як ніхто, задумавшись над своєю долею і долею України, він приходить до ідеї розп’яття, воскресіння, власне, до християнства. Тільки не того офіціозного, яке теж хочуть інколи йому нав’язати. Він щиро прагне докопатися до найважливішого в житті, розібратися, для чого ми, люди, на цьому світі, яке покликання його, Тараса Шевченка, поета і художника. Говорити про це можна багато. До речі, цього року в Національному музеї Тараса Шевченка відбулася наукова конференція на тему “Тарас Шевченко і Святе Письмо”. Чимало мовилось і про поему “Неофіти”. Зокрема, про те, що в ній багато особистого, пережитого роками страждань і духовних потрясінь.

Я дуже люблю цю поему. Образ матері, яка стає християнкою через сина, чи не найсильніший у галереї жіночих образів Тараса Шевченка. Хочу нагадати останні рядки, які дають нам можливість подумати про те, що ми не просто так, рослинно, живемо на цьому світі, що всі ми, як і Шевченко, призначені не тільки для буденного, що маємо надію на спасіння, як була вона в матері неофіта Алкіда. Побачивши, як кинули у воду тіло її сина, вона завмерла і замислилася, і світло істини зійшло на неї.


І ти осталася одна

На березі. І ти дивилась,

Як розстилалися, стелились

Круги широкії над ним,

Над сином праведним твоїм!

Дивилась, поки не осталось

Живого сліду на воді.

І усміхнулася тойді,

І тяжко, страшно заридала,

І помолилась перший раз

За нас розп’ятому. І спас

Тебе розп’ятий син Марії.

І ти слова його живії

В живую душу прийняла.

І на торжища і в чертоги

Живого істинного Бога

Ти слово правди понесла.
Слово правди було дуже дорогим для Тараса Шевченка.

Він його шукав, він говорив про нього, він заповідав його нам.

Хочеться, щоб правда і слово Тараса Шевченко залишалося з нами. Навіки вічні.
Надія НАУМОВА,

науковий керівник відділу

Національного музею “Хата на Пріорці”

Записала Алла Підлужна

2001 р.

---------------------------------------------------------

Володимир ОНИЩЕНКО
“ОТ І ВТИХОМИРИЛАСЬ ДУША...”
З “Кобзарем” я познайомився завдяки своєму дідусеві Юхимові Бондаренку, в родині якого минуло моє дитинство. Спершу, коли я ще грамоти не знав, він мені читав дещо з віршів, а згодом я вже сам читав, по букві складаючи слово до слова, рядок до рядка, осилюючи вірші з дещо таємничої для мене книжки.

Мій дід закінчив три класи церковно-приходської школи в селі Ромашках на Київщині. Він був чудовим, єдиним на всю округу, кравцем, роботи вистачало, проте у вільний від роботи час тягнувся до книжки. Розповідав мені, школяреві, як сам ще до революції запізнався з “Кобзарем”. У Першу світову війну він уже воював, потрапив у полон, працював у Німеччині, шив, як розказував не без потаємної втіхи, генералам мундири. Руки мав золоті, отож, і вижив у тому полоні. Додому повернувся вже після жовтневого перевороту і жив у селі Телешівці на хуторі Певному. “Кобзар” йому, коли ще ходив до школи, вклав до рук, з-під шинквасу витягши, місцевий жидок, сказавши при цьому: “Оце ваш поет – познайомся...”

Пам’ятаю, як у молодших класах читав своїй неписьменній бабусі вірші з “Кобзаря”, якого дід ховав на покуті біля ікон, інколи співав їй “Реве та стогне Дніпр широкий...” та інші пісні на слова поета, і тоді бабуся мені казали: “От і втихомирилась душа...” Мені подобались її слова, бо ж думав, що це я їй допоміг у чомусь...

1964 року наш клас (а моє село десь за дві-три години їзди машиною до Канева) поїхав на Чернечу гору, бо ж був ювілей Тараса Шевченка. Подорож запам’яталася на все життя. Це була перша екскурсія, перший музей, що я його побачив, а там було стільки живопису і скульптури – очі розбігалися, оглядаючи все те. Тоді, у неповні шістнадцять, я вже малював і мріяв стати мистцем. Великим і неповторним. Майже таким, як Шевченко, хоч достоту й не міг уявити його, Шевченка, велич.

День був спекотний, і ми, побувавши на могилі, невміло вклонившись нашому поетові, пішли купатися на Дніпро – пляж був неподалік пристані. Греблю ще тільки почали зводити, річка дихала вільно і глибоко, та й не боялися ми води що ставкової, що річкової, адже, юні, не боялися взагалі нічого... і я мало не поплатився за той свій сільський неострах.

Разом з усіма пливучи до буйка наввипередки, відчув, що нога почала німіти, але в запалі плив далі, і тільки тоді, коли відчув, що обидві ноги відібрало, злякався щирим ляком і повернув до берега. Кричати, що тону, якось було соромно, і я вже почав хапати воду ротом... Допомогло те, що за моєю спиною на повній швидкості промчала “Ракета” на підводних крилах і збурунила воду. Хвилі Дніпра допомогли мені дістатися берега. Після того ще довго боявся води, навіть у своїй річечці Горохватці, яка впадає в Рось, де старій жабі по коліна, не купався...

Після десятого класу я прагнув вступити до Лаврського художнього училища, та не зумів скласти екзамени, підготовки зі спеціальності не мав ніякої, було тільки велике бажання, а цього виявилося замало. Вступив до культосвітнього училища, яке було поруч із моєю мрією – Лаврським художнім училищем, ходив до хлопців на рисунок, живопис, згодов почув про студію Василя Забашти і став часто там бувати.

Саме тоді, наприкінці шістдесятих років, серед київського студентства виник звичай відзначати 22 травня – день перепоховання Тараса Шевченка. Нас попередили, щоб ми в жодному разі навіть не проходили повз пам’ятник поету, бо будуть великі неприємності. Це попередження ми, юні, захоплені незвичайним, виконали з точністю до навпаки. Рано-вранці, коли всі ще спали, ми, майже крадучись, поклали квіти до підніжжя пам’ятника і дуже пишалися тим, адже уклонилися нашому героєві, а не офіційному боввану! Хлопців, які поткнулися до пам’ятника пізніше, до чи після полудня, завернули назад, кого побили, а кого й забрали у відділення міліції, нам пощастило – ніхто не побачив...

Тоді я вже добре знав (на жаль, давно небіжчика) Івана Макаровича Гончара, не раз бував у його майстерні-музеї, де він давав мені читати твори М. Грушевського, М. Аркаса та інших авторів з історії України, одне слово, певну школу національного гарту я пройшов завдяки Іванові Гончару – цьому безстрашному сподвижнику рідної культури. Власне, слідом за мною це може сказати чимало моїх перевесників, яких не розтерзали злі вітри інтернаціоналізму, що й нині ще віють з усіх шпарин незалежної нашої держави. Зрозуміло, багато кому зі спадкоємців совєтської слави (а їх таки чимало у найвищих ешелонах нинішньої владної еліти!) не до душі і наше поклоніння Тарасові Шевченку, і він сам, і його творчість, що навіки стала Священним Письмом українців.

У своєму житті я зустрічав тільки одну людину, яка знала напам’ять усього “Кобзаря”. Можна було сказати слово чи рядок, а далі Степан Кириченко, народний художник України, читав із пам’яті сам. Всі свої справи і помисли він завжди звіряв за Тарасом, черпав у його поезіях творче натхнення, як тепер і я намагаюся робити. Вдається чи ні, то вже людям судити...

“Кобзар” – складна книга й не одразу відкривається своїми глибинами. Лише з роками дедалі ближчим робиться і Шевченко. Скажімо, його сердечний славень жінці:
Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим –

я пережив як відкриття уже зовсім зрілою людиною, коли буттєве стало переважати будь-що ідеологічне, коли краса перестала бути зовнішньою ознакою, якоюсь мірою декором життя. Жінка... Тут і радість, і надія, і вічне незникоме...

Мій старший син також Тарас. Після закінчення Львівської академії мистецтв я служив у війську, і саме тоді дружина упіймала його в житі. Професор Заболотна, бачачи, що й до чого, порадила їй – студентці театрального інституту назвати майбутню дитину ім’ям достойної людини. Другого сина називав уже я – Богдан. Ці імена святі для українців, хай вони допомагають нашим дітям і онукам, хай оберігають їх від житейської скверни. Донька народилася, коли американський президент Рейган погрожував стерти з лиця землі імперію зла, от я й назвав дівча Надією, хоч дуже хотів Олесею, напевне, це вже воля Всевишнього...
Володимир ОНИЩЕНКО,

гончар, член Національної спілки художників України

2002 р.
--------------------------------------------

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка