Петро красюк все життя з тарасом шевченком



Сторінка4/7
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Людмила ОНИЩЕНКО

ЯК ЦІЛЮЩА ВОДА З КРИНИЦІ


Уже небіжчик, мій чоловік Анатолій Іванович Онищенко народився 25 липня 1930 року в селі Іванівці Миронівського р-ну, що на Київщині. За подолом городу, в березі – стіна з калинових кущів метрів зо три заввишки, а вже за тим живоплотом – теперішня Черкащина, якщо взяти трохи на схід, то й до Канева недалечко, а якщо на південь – якраз до Моринець попадеш... Це я майже переказую слова моєї свекрухи, Лисавети Макарівни, бо як сходилися під тими кущами, на межі двох областей, вона обов’язково отак пальцем показувала та розказувала, як босими, і я їй вірила, з дітьми та чоловіком топтали стежечки до тих місць, святіших за які для неї не було. Можливо, й через те, що світ їй був не безконечний, не віртуальний, як тепер завдяки радіо та телевізору, а зримий і дуже-дуже рідний... Пізніше й онуків своїх або надоумлювала, або й сама водила до Канева – могилу, звісно, шанувала дужче, аніж хату, де буцімто народився Тарас Шевченко, бо в могилі, казала, “дух живий...” Гадаю, не уклонятися поетові ходили туди, а щоб поговорити з ним у душі своїй – як до батюшки на сповідь, скажеш те, чого ні рідним, ні сусідам не дозволиш сказати.

Побралися ми з Анатолієм 1962 року. Ані в мене посагу не було, хіба що роботяща, ані в нього – головного інженера Березанської районної електромережі, “вченого інженера-електрика”, як було записано в червоному дипломі Української сільськогосподарської академії. Але портрети батька з матір’ю в парі та окремо батька вже наступного після весілля дня висіли на стіні старої хати, яку ми наймали в Березані. Про батька говорили мало – його наприкінці 30-х років були репресували, потім він озвався з фронту, після війни повернувся додому, та прожив недовго...

Я досить спокійно ставилася до віршів Тараса Шевченка, в усякому разі не охала, не ахала, за серце не хапалася, як багато-хто в моїй “дівочій” Баришівці. Але залюбки співала (а родина наша була співучою!) все, що Шевченкове співалося: “Скажи мені правду...”, “Нащо мені карі очі...”, “По діброві вітер віє...”, “Думи мої...”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Заповіт” – всіх і не згадаю вже. І не тільки застілля починалися й завершувалися піснями; щось робила, прала чи варила – співала, дитину колисала – співала, з роботи йшла – співала. Досі в співі розкошую, досі найбільша втіха – народні та Шевченкові пісні. І слів не забуваю...

Анатолій теж любив співати, але слух мав такий собі, то ми, бувало, жартома й “виганяли” його з нашого “хору”. Він не ображався – або ж замовкав, обо ж тихенько мугикав своїм густим, дещо спертим басом. Та й я не ображалася, коли він так невчасно для мене в якомусь мені незбагненному настрої починав декламувати Тараса Шевченка. Поему “Сон” (“У всякого своя доля...”), здається, всю напам’ять знав. Дуже часто цитати з “Кобзаря” були його останніми, неспростовними доказами у розмовах (переважно на кухні) з найближчими друзями чи родичами.

Ми частенько (бо дешево було!) відпочивали в Сокирному під Черкасами, і перше, що він казав, ступивши на піщаний берег Дніпра, це: “Немає в світі України, Немає другого Дніпра...” Взагалі, цю Шевченкову фразу любив найдужче. Кілька разів збирав нас усіх, домовлявся про транспорт, і ми їхали в Холодний яр або в Моринці, Умань, та Холодний яр все-таки ближчим був йому. Гайдамак реальних і літературних однаково шанував як героїв. За рік до кончини, ніби передчуваючи лихе, вже недужий, знову повіз нас туди. “І повіє вогонь новий з Холодного яру!..” – видряпав цвяхом-соткою на якійсь осиці. Ми ще його присоромили, а він засміявся... З тих незабутніх поїздок зберегося чимало знімків, веселих і сумних спогадів...

Тим часом скрізь у Смілі, де він працював, – на цукровому заводі, на електропідстанції, в технікумі харчової промисловості – українську мову витіснила російська або побутовий паразит-суржик, і Анатолій, звісно, білою вороною бути не хотів та й не міг, бо, крім всього, звиклий у селі шанувати старших, страждав на чинопоштивість – вищих за посадою побоювався, а нижчим намагався не завдавати зайвих клопотів. Отож, із колегами обачнився – говорив, як вони, суржиком, Шевченкових віршів їм не читав, щоб не наражатися на складні суперечки про час, який, здавалося, триватиме вічно...

Тільки після проголошення України незалежною державою він, уже пенсіонер, якихось два роки до відходу почав зцілювати свою душу тою правдою, що, глибоко прихована, була з ним завжди. Мій Анатолій став національним романтиком і всюди, хоч би які там родинні прикрощі, возносив свою Україну. Всією силою своїх точних та економічних знань, силою вбивчої для демагогів логіки та життєвого досвіду. А коли вже й цього бракувало у добровільній агітації за вільну Україну, звертався до художнього образу. Звісно ж, – до Шевченка: “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля...” або “Якби ми вчились так, як треба...” Чи й не на кожний факт життя у нього знаходилися цитати з улюбленого поета, як дужі крила для лету думки, волі неприборканого серця.

Важко тепер про все писати, згадуючи роки, коли Шевченком та Україною дозволяли жити лише “на кухні”, коли “шмат гнилої ковбаси” заступав те необхідне, високе і чисте, що несла й нестиме вічно поезія Тараса Шевченка, а вона ж українській душі, як цілюща вода з криниці...


Людмила ОНИЩЕНКО,

пенсіонерка, кореспондент міської газети

“Сміла” на Черкащині

2002 р.

----------------------------------------------------

Володимир ПАНЧЕНКО
ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ ПОЕТА
Намагаюся згадати, коли саме ім'я Тараса Шевченка з'явилося в моїй свідомості, і швидко розумію, що зробити цього я не в силі. Десь у глибинах дитячої пам'яті живе воно, спалахнувши хтозна-коли і як. Моє дитинство – це друга половина 1950-х і самісінький початок 1960-х. Минало воно в невеликому степовому селі Демидівці на півночі Одещини, у родині сільської вчительки і агронома міського колгоспу. Моєю "нянькою" за неписаною традицією була старша сестра Світлана, яка навчила мене й перших літер; мати не раз брала мене, малого, на свої руки, тож чи дивно, що ім'я Шевченка жило в нашій скромній, під стріхою, хаті, як жило воно і в багатьох інших, тоді ще безтелевізорних, демидівських оселях. У сільському клубі, набитому місцевим людом, місцеві ж таки аматори ставили "Назара Стодолю"; з материних вуст чув історію шевченківської наймички та її сина Марка, від якої на очі набігали сльози... Історія покритки Катерини теж постала переді мною в далекому дитинстві, як і загалом ранній, романтичний Шевченко з його "Причинною", "Тополею", "Утопленою"... Серед першої лектури були й книжки про Тараса: тепер я розумію, що то прийшли до мене оповіді Степана Васильченка та Оксани Іваненко. Вони запалювали уяву, що малювала малого Тараса, який носить воду школярам, шукає сонячних стовпів, що підпирають небо, копіює козака Платова в палаці пана Енгельгардта, а потім щасливо зустрічає в Літньому саду художника Івана Сошенка...

Запам'яталася Тарасова затятість, із якою він обстоював свою волю малювати: якась сила вела його в житті, і він уперто, всупереч нелюдським обставинам, ішов назустріч своєму ще не усвідомленому призначенню...

У школі Тараса Шевченка ми, що називається, "пройшли". Хоч це був 1968 рік: поему "Кавказ" ми читали за кілька місяців перед тим, як радянські танки увійшли до Праги. "До нас в науку! ми навчім, Почому хліб і сіль почім!" – звідки нам, чотирнадцятилітнім, було здогадуватися, що ці саркастичні Шевченкові рядки є не лише формулою самовдоволеного великодержавництва часів Миколи І, а й – один до одного – гаслом очолюваного Радянським Союзом "соціалістичного табору"!

Вразила Шевченкова поема "Сон". Вразила своєю фантастикою, сарказмом і якимось зболеним гнівом: в уяві малювалися картина великого людського божевілля, сцена генерального мордобитія, тріумф самодурства і кривди, в якій тоне маленьке людське життя... Запам'яталося протиставлення царя петербурзького і закутого в кайдани, увінчаного невільницьким тавром "царя всесвітнього", "царя волі", в якому вгадувалися риси багатьох мучеників за свободу. Нам казали, що то Шевченко натякає на засланих до Сибіру декабристів.

Запам'ятався і гонористий "землячок" із царських палат; згодом у житті не раз траплятимуться отакі “хахли”, які, вибившись із провінції до міста, квапилися спекатися свого українства. "Только, знаешь, ми, брат, просвещенны, Не поскупись полтинкою... " Дивовижне поєднання пихи й раболіпства, приправлене ще й банальним шкурним інтересом!..

І ще запам'яталася величезна амплітуда Шевченкових емоцій, а також здатність тримати в полі зору велике й мале водночас. Які блискавичні в нього переходи від гніву до ніжності, від сарказму до тихого замилування, зрештою, від мало не космічної панорами до якоїсь маленької деталі, від "Ізнов лечу. Земля чорніє" – до "цинових ґудзиків" на мундирі "землячка"...

А загалом проблема "Шевченко в школі" була й залишається надзвичайно болючою. Інколи доводиться чути, що сучасні школярі не готові до сприйняття поета. А я думаю, що річ все-таки не в школярах і не в Шевченкові, а передусім в особистості вчителя, у розумінні ним поета. Якщо вчитель не має свого, сокровенного, пережитого й передуманого сприйняття Шевченка, то йому краще не йти на урок, присвячений ліриці Кобзаря, "Гайдамакам", "Великому льоху"...

Принагідно хотів би згадати добрим словом працю мого колеги, літературознавця Григорія Клочека, який кілька років тому видав надзвичайно корисну для українського шкільництва книжку "Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація". Вона може багато чого слушного підказати небайдужому словеснику (байдужому не допоможе вже ніхто)...

В Одеському університеті лекції про Шевченка і його творчість нам читав професор Василь Васильович Фащенко. Це був блискучий педагог. Він зумів наблизити нас, студентів, до багатогранного, надзвичайно привабливого й живого людського образу Тараса Шевченка. Крім того, Василь Васильович демонстрував нам мистецтво Шевченкового дива художності, і на цьому хочеться наголосити. Адже нерідко в розмовах про поета переважають суто змістові аспекти, і мовби забувається, що йдеться про МАЙСТРА, про таємниці тієї магії, якою володіє слово генія, здатне вмістити в собі миттєве й вічне.

Лекції професора Фащенка залишали простір для додумування почутого. Пригадується, якось він зачепив дражливу як на 1972 рік проблему ставлення Шевченка до Богдана Хмельницького, і ті його характеристики не були даниною офіційній думці; принаймні йшлося про складне ставлення поета до гетьмана...

Тоді ж, у студентські роки, почала привідкриватися й загадка Шевченкових "трьох літ”. Той час у житті поета взагалі потребує особливої нашої уваги, оскільки йдеться про глибоке потрясіння, ним пережите, про злам у творчості. Чи не першим помітив цей злам Пантелеймон Куліш. "Се вже був не Кобзар, а національний пророк", – написав він про Шевченка 1846 року, про його "ієреміївське пророкування тієї пори".

Сам Тарас Шевченко теж був свідомий того, що "три літа" дуже змінили його. 22 грудня 1845 року він написав вірш, у якому мовби прощався з собою колишнім. І річ, звісно, не тільки в розлуці з молодістю (поетові йшов тоді лише 32-й рік), а у величезному національному болі, який у 1843 – 1845 роках змусив Шевченка подивитися на все новими очима.

Уявімо собі: 14 років він живе поза Україною, позбувається кріпацтва, закінчує Академію мистецтв, пише навіяні спогадами про Черкащину й романтичними переживаннями української історії твори, а потім нарешті приїздить додому і бачить не уявлювану, не вимріяну, а реальну Україну, яка постала перед його очима великою руїною. Доля подарувала йому талант художника, і цей другий талант не дав Тарасові загинути як поетові, знебутися в кріпацькій безвісті; він увів його в академічні петербурзькі кола, а потім дав змогу мандрувати Україною, щоб перейнятися жахом побаченого.

Україна, яка відкрилася йому, приголомшила картиною майже цілковитої загибелі нації. Шевченка багато що вражало: і німці, які на Хортиці "картопельку садять" (такі собі "інвестори" 1840-х!), і хазяйнування московських копачів на руїнах Богданового замку в Чигирині, і національна продажність українського панства, цих "дітей юродивих", ладих задля срібняка розіп'ясти матір-Україну, і приспаність звиклого до неволі й до вічної наруги українського простолюду, який часом і сам не відає, що творить...

Він мучився відчаєм, нагадував про вогонь Холодного Яру, озирався на історію інших, колись теж поневолених народів, які спромоглися народити своїх Янів Гусів та Янів Жижок, і мріяв про слов'янську федерацію вільних народів, проклинав московщину з її жорстокими імперськими обіймами, малював моторошні картини Божої покари за національне відступництво, благав братів-українців схаменутися, згадати про Матір, повернутися до неї, обіцяючи тихий рай у власній хаті...

Тоді, в 1843 – 1845 роках, напевно, і з'явилося в Тараса Шевченка відчуття його особливого призначення. Він мусив стати голосом німої України; він мусив сказати за всіх, здолати власний відчай, вселити віру в зневірених, засвітити вогонь національного ідеалу, проклясти таємних і відвертих ворогів, роздмухати іскру любові в кожному, в кому вона ще жевріла. Власне, це було пророче покликання. Стражденне й водночас одухотворювальне, бо ж виняткова мета здатна пробудити в геніально обдарованій людині нечувані сили.

В одному з віршів 1845 року Тарас Шевченко назвав свої "три літа" злими літами, бо вони

...в моїй хаті

Лиха наробили,

Спустошили убоге

Моє серце тихе,

Погасили усе добре,

Запалили лихо,

Висушили чадом, димом

Тії добрі сльози,

Що лилися з Катрусею

В московській дорозі...
"...я прозрівати Став потроху", – написав Шевченко в грудні 1845-го. Він пережив великі розчарування ("Кругом мене, де не гляну, Не люди, а змії..."). Його "сльози молодії" висохли, "веселеє слово" залишилося разом із "літами молодими" за пагорбом – доводилося гоїти отрутою "розбитеє серце" та ще "вити совою"...

Перед нами постає дивовижна Шевченкова містерія 1845 року. В жовтні, листопаді та грудні 1845-го він переживає небувале творче піднесення. Перед цим поету цілих дев'ять місяців не писалося, а тут – злива шедеврів. Поеми "Єретик", "Невольник", "Наймичка", "Кавказ", містерія "Великий льох", послання "І мертвим, і живим...", "Псалми Давидові", вірші "Не завидуй багатому", "Стоїть в селі Суботові", "Маленькій Мар'яні", "Минають дні, минають ночі", "Три літа" і, зрештою, "Заповіт", написаний у Переяславі за кілька тижнів до кінця 1845 року.

Все це, кажучи словами Шевченка, його "злії діти". На сучасників вони справляли приголомшливе враження. Поезії "трьох літ" мали якусь очисну силу. Вона, ця сила, надзвичайно могутня через те, що живилася абсолютною, безоглядною внутрішньою свободою поета; ця обставина особливо вражає з огляду на деспотію панівного режиму та загальне суспільне заціпеніння.

На мій погляд, 1845 року Тарас Шевченко висловив найголовніші для української нації істини, своєрідні десять заповідей, адресовані українцям усіх часів.



1. Не сподівайтеся на щастя поза “своєю хатою", поза своєю Матір'ю.

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.



2. Остерігайтеся московських обіймів.

Перечитаймо поему "Великий льох". Три душі дівочі в ній карають себе за мимовільні гріхи. Одна – за те, що перейшла з відрами вповні шлях Богданові Хмельницькому, коли "він їхав в Переяслав Москві присягати..." Друга – що "Цареві московському Коня напоїла", тобто – Петрові І напередодні спалення і сплюндрування Батурина. Третя – за те, що усміхнулася Катерині II, коли та пливла "В Канів по Дніпрові". З тих малих гріхів постав гріх великий – втрата волі, погибель України.

Ще один Шевченків доказ – його поема "Кавказ", цей страшний вирок російському великодержавництву. "Мій Якове добрий! – звертався подумки поет до свого друга Якова де Бальмена, вбитого на війні Росії з Чечнею. – Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші Московську отруту!"

Скорбота цих рядків – подвійна. Шевченкові жаль втраченого молодого життя, але він тужить ще й від того, що це марна втрата, кров Якова не за рідний край пролита, її випив невситимий великодержавницький молох...



3. Знайте, що найбільше зло України – в її "байстрятах", у горепровідниках.

У посланні "І мертвим, і живим..." Шевченко розпрощався зі своїми романтичними зітханнями, викликаними героїчними картинами української історії. Тепер вона, історія, ця "поема вольного народу", поставала перед ним як історія відступництва провідників.


І знов шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!.. Якби взять

І всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

Тойді оставсь би сиротою

З святими горами Дніпро!
Як на мене, ці рядки поета мовби сьогодні написані, мовби бачить він зі своєї вічності нинішнє наше "ясновельможне панство" з його "краденим добром", з любов'ю до своєї

нерухомості в чужих землях і зі ставленням до України хіба що як до об'єкта наживи. Є в Шевченкових словах і гірка правда про нас, "незрящих гречкосіїв".



4. Не давайте волі лихим силам, які руйнують Україну зсередини.

Тарас Шевченко чи не першим сказав про трагічну розчахнутість української нації, в якій могутнє героїчне начало сусідить із руїнницьким, самознищувальним. У "Великому льосі" лиховісна ворона каркає про двох близнят, які ось-ось мають народитися: "Один буде, як той Гонта, Катів катувати! Другий буде... оце вже наш! Катам помагати – Наш вже в череві щипає..."

І справді: скільки разів трагедії української історії поставали як наслідок самознищення нації, її фатального роздвоєння між патріотично-героїчним началом і началом зрадницьким, по суті – диявольським.

5. Не кривдіть "найменшого брата".

У своїх національних мріяннях і домаганнях, вважав Шевченко, важливо не забути про найупослідженішого, соціально скривдженого, бо чого варта "своя хата", якщо більшості живеться в ній злиденно?



6. Не мовчіть, коли вас принижують.

Сон душі, як відомо, породжує страхіття. У Шевченка мовчання принижених – це наслідок приспаності, мертвотного стану душі. Тому й звертався він до долі з благанням: "Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити, А коли ні... то проклинать І світ запалити! Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше – спати, спати, І спати на волі – І заснути навік віки, І сліду не кинуть Ніякого, однаково, Чи жив, чи загинув!"

За Шевченковою логікою, є щось страшніше за неволю обставин. Це "щось" – неволя внутрішня, тюрма, збудована у власній душі.

7. Не заздріть багатим.

4 жовтня 1845 року Тарас Шевченко написав вірш, який так і називається: "Не завидуй багатому..."

"Не завидуй багатому: Багатий не має Ні приязні. Ні любові – Він все те наймає". У фіналі вірша – несподіване сумовито-стоїчне узагальнення: "Не завидуй же нікому. Дивись кругом себе: Нема раю на всій землі. Та нема й на небі..."

Шевченко знав, що убогість породжує злість, а багатство – неситість. Неситість же входила до числа найбільших пороків у Шевченковому моральному катехізисі – на противагу праведності, яка передбачає вірність християнським чеснотам.



8. Дорожіть волею, а коли її немає навколо, внутрішньою свободою дорожіть.

"Оженись на вольній волі", – радив Шевченко в одному своєму сумному вірші. І ще багато разів він уживав це найсолодше в світі слово – "воля", "вольний"... Взірцем вільної людини був для нього Ян Гус, єретик, професор Празького університету і проповідник, який підніс голос на захист рідної віри і був спалений інквізицією. Підніс – хоча й розумів, що лід страху та несвободи не відразу покине "простих людей"...



9. Вірте в свою будущину – всупереч безнадії вірте.

Скільки разів уява Шевченкова малювала картини українського щастя; навіть найгостріші його твори осяяні мрією про "світ ясний, невечерній", який колись-таки "тихо засіяє". Як і належить пророкові, він не міг, не мав права залишати свій і без того стражденний народ наодинці з відчаєм. Він мріяв сам – і запалював тих, хто чув його слово, своєю мрією про іншу, кращу, щасливішу Україну.



10. Возлюбіть Україну.

Тарас Шевченко не раз називав її у своїх творах Матір'ю: то "заплаканою", то "усміхненою ", то схиленою у благословенні над "діточками" своїми – і тими, що любили її з колиски, і тими, що повернулися до неї, переставши бути "байстрятами". Шевченко залишав шанс і для них, скликав усіх заблуканих і невірних: вертайтеся до Матері! І навіть Бога брав у спільники в тих своїх пристрасних заклинаннях: "Бо хто матір забуває, Того бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають."

І це особливо вражає мене в Шевченкові: від болю він міг стати злим, але не жорстоким. Від жорстокості й холоду рятувався великою любов'ю до матері України, розтоплюючи нею навіть байдужі чи забудькуваті душі. Тарас Шевченко ніколи не вибудовував зі своєї любові келію для самітника. Він радше зводив високу сторожову вежу, з якої вимахував смолоскипом, розсипаючи іскри довкола. Шмагаючи не раз "правнуків поганих", він вірив у можливості прозріння засліплених і заблуканих. Він ніколи не монополізував патріотизм, і в цьому сенсі його поезія є "Великим Антимонопольним Комітетом", до якого може звернутися всяк, хто чує в собі пробуджений синівський голос...

19 грудня 1845 року в селі В'юнищах Тарас Шевченко переспівав на свій лад Давидові псалми і в 136-у псалмі сказав так: "І коли тебе забуду, Єрусалиме, Забвен буду..."

Ці слова напрошуються на те, щоб бути перефразованими: коли тебе забудемо, Тарасе, – забвенні будемо.

Забвенні – якщо не будемо час від часу скидати з себе марноту людську і думати про те, про що думав він, якщо не возлюбимо свою, нашу, хоч і вимучену "байстрятами", але все одно вічну Україну так, як він хотів, щоб ми любили її...

Володимир ПАНЧЕНКО,

доктор філологічних наук,

професор Києво-Могилянської академії

2001 р.


Микола ПЕТРЕНКО
“КОБЗАР” ЗА КОЛЮЧИМ ДРОТОМ
Пригадалося: далека сльотлива осінь 1942 року. Ешелон з молодими українськими бранцями в одному із пересильних бараків неподалік страшного понині Бухенвальда. Вже прибули “купці” з промислових підприємств, будівельних організацій. Останнє шикування перед відправкою в різні місця.

Команда: викласти речі. Нехитрий скарб переглядається без особливих зусиль – бо й що там переглядати.

Нова команда: книжки, книжки окремо!

Книжок кілька. І всі – “Кобзарі”.

Забрали і їх.

Потім – вечір дев’ятого березня 1943 року. В’язні одного з бараків табору “Штокбах”, бараку, де жили переважно українці, вирішують провести в себе шевченківський вечір. Кожен-бо знає кілька віршів поета, прочитає, щось скаже. Але коли вже почали, то виявилося: поміж нас є учитель з Черкащини, який знає напам’ять всього “Кобзаря”!

Тож і читав він нам Тарасові буряні вірші, читав майже до ранку – хоч на ранок знову виснажлива праця. Читав і в наступні вечори.

Про те дізналися в’язні з інших бараків – де жили українці, білоруси, росіяни. Прийшли делегацією: позичте нам вашого учителя. Ми вже якось йому віддячимо, щось вділимо йому від свого убогого. Аби лиш читав!..

Це те в житті, що утвердило в моєму серці Шевченка, утвердило навіки. Наче від підзарядки сонячних батарей – в мені тепер Кобзареві рядки будуть оживати і оновлюватися. Бо ж доля пожене ще в невільничі загорожі – з фашистського табору в наші, радянські, – спершу “фільтраційний”, потім трудовий, пожене в місця далекі та пустинні. Але тепер і там мені озиватиметься Шевченкове слово, звучатиме, кипітиме, збурюватиме душу.
ПОЗИЧКИ КОБЗАРЯ
За всевладдям дротів

В душах пружиться певність грозово,

Не стихає невидима пря:

Позичає барак у барака немеркнуче слово,

Позичає собі “Кобзаря”.
Ні, не книгу –

всі книги згоріли давно на кострищі,

На плацу перед строєм, отам.

Та барак позичає того “Кобзаря”,

Що не знищить,

Що не вбити фашистським катам.

Позичає старенького в’язня:

Він хирий і хворий,

Той учитель сільський з-під Черкас.

Та він знає, премудрий,

Напам’ять Шевченкові твори,

Знає всі – і готує для нас.


То ж барак виділяє

Від кожної пайки частину,

Щоб на силі його піднести.

Тож барак відриває

Від ночі безцінну годину,

До дверей виставляє пости.


Ну, тепер зачинай!

І у мороці лютої ночі

Кобзарева душа ожива,

І прив’ялі серця

Опромінюють думи пророчі,

Пропікають вогненні слова.


Ні, не знищити нас!

Не втоптати у порох, не вбити.

В рабську ницість не вкинути, ні!

Будем мрію плекати

І душі для помсти сталити,

Будем волю шукать у вогні!


І оновиться світ!

І земля заквітує садами,

Запалає братерства зоря!

Палахкочуть слова,

І з пітьми виростає над нами

Нескорима душа Кобзаря.


За всевладдям дротів

Громохтить Кобзарева година,

Непокірності нашої знак.
...А за тиждень

Збере Перебендя

Манатки в торбину –

Бо вже просять

У інший барак.
Микола ПЕТРЕНКО,

письменник

м. Львів

2002 р.
Діана ПЕТРИНЕНКО


НАЙЦІННІША ПАМ’ЯТКА ЖИТТЯ
Моя уява щоразу повертається до старої дідівської хати в іконах і рушниках. Тоді ще на стінах українських хат висіли фотографії багатьох-багатьох родичів у великих і маленьких рамочках. Я ніяк не могла їх, отих родичів, усіх запам’ятати, хоч мені й розказували, хто вони. Між тими рамочками висів і портрет Тараса Шевченка. Я довго вважала, що це теж наш родич. У діда був “Кобзар” – великий-превеликий, замусолений, зачитаний, такий, що й букви важко було одразу розгледіти. Як нині бачу ту дивну для мене книжку. А трохи підрісши, дізналася, що отой портрет – то портрет письменника, великого письменника, та все одно для мене він був рідним, як усі, кого я знала з лиця або фото.

Тоді ще люди родалися, тепер цього, на жаль, немає. Родичі, а їх було багато, зимовими вечорами збирались у нас і співали. Першими моїми піснями були “Думи мої” та “Реве та стогне Дніпр широкий”, але мені найдужче подобалися “Думи”, від них у душі щось щеміло.

Батько багато й часто читав уголос Шевченка. Бувало, під настрій ототожнював себе із ліричними героями віршів, проказуючи: “Думи мої, думи, лихо мені з вами” або: “І день іде, і ніч іде, І, голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки”. Батько рано загинув. У війну, коли мені виповнилося всього 10 років, його розстріляли.

“Катерину” знала змалечку, коли й читати не вміла.

Бували й курйозні випадки. Якось моїм батькам скортіло похизуватися перед знайомими, яка в них розумниця-доня, і попросили мене прочитати Шевченка. А я розхвилювалася, торохчу, читаю, не передихаючи, без пауз (“ ...блукають люди повсихали, сади зелені поцвіли...” і т. д.), мабуть, вийшов якийсь потік свідомості, а гості сміються... Після того я вже ніколи не читала віршів перед слухачами, соромилась, але співала: і сама, і в гурті. Бувало, збиралися сусіди, в того гітара, в того домра, в того балалайка – от уже й оркестрик. І ми заводили Шевченкові пісні. Із шкільного віку вони стали постійними супутниками мого життя: “Така її доля”, “Зоре моя вечірняя”, “Нащо мені чорні брови”, “По діброві вітер віє” та інші. Звичайно, знала багато й українських народних, їх тоді всі співали та вже й патефонні платівки з’явилися...

Шевченкову гору, Шевченкову могилу пам’ятаю з раннього дитинства. Тоді, у довоєнні роки, не було такого літа, щоб люди, а ми жили на Полтавщині, по той бік Дніпра, двома вантажними машинами не їхали до Тараса. Так і казали: “Їдемо до Тараса...”

Спершу завертали в Прохорівку. Треба було довго йти пішки до Дніпра. А пісок такий гарячий. Я, ще ж зовсім малесенька, рюмсала, з дітьми бігла шукати якесь озерце, щоб остудити ноги. Коли вже доходило до плачу, батько брав мене на руки і ніс до річки. Тоді мені здавалося, що Дніпро безмежний, мабуть, таким буває море, думала я. Через річку навпроти – висока гора. Таких високих гір я ще не бачила...

Переправляли нас величезними човнами. Все було незвично. Але я дуже боялася води. Пам’ятаю, баржа тягла якийсь громіздкий вантаж, течією знесло його хвіст майже впритул до нашого човна. Я так перелякалася, що почала кричати, а голос вже й тоді був високий, верескливий. Мамі незручно перед людьми, от і давай мене заспокоювати, а я не вгавала, тоді вона легенько вдарила по щоці, і я одразу замовкла.

Ми зійшли на берег. Всі люди примовкли, дуже урочисто почали сходити на гору, яку я спостерігала з протилежного берега. Я ще була ображена на маму, щось у душі бунтувало, проте не хотілося відставати від гурту, і я, як усі, мовчки щабель за щаблем долали круті сходинки до Тарасової могили...

У Київській консерваторії я навчалася в класі Марії Іванівни Єгоричевої. Вона казала, що в мене суто український голос і, напевне, спеціально давала мені музичні твори на вірші Шевченка: арії з “Наймички” Вериківського, сольні уривки з кантати Лисенка “Радуйся, ниво неполитая...”, і “Садок вишневий коло хати”, і “Стрічечка до стрічечки”. В консерваторії я взагалі ширше й глибше познайомилася з творчістю Тараса Шевченка та музичними творами на його вірші.

Уже на третьому курсі у мене народився син, і проблеми, як його назвати, не було – на календарі 10 березня, отож, ім’я йому готове. Я багато перестраждала, що так назвали, бо в тролейбусі чи трамваї всі в один голос: “Боже, какой красивый мальчик, но какое имя вы ему дали! Он же вам никогда не простит!” – “Та, – кажу, – може, “простит”. Приїхали в село, а там те саме: “Не могла Валериком чи Жориком назвати!” А я їм кажу, що нам із чоловіком годі того, що я Діана Паливода, а він – Гарінальд Петриненко, так що нам, зрештою, потрібен Тарас.

Покійний Гарінальд Кіндратович і на мене, і на Тарасика мав дуже великий вплив у національному вихованні. Це він запропонував назвати сина Тарасом, бо я ще трішечки вагалась, та, зрештою, суперечок не було – Тарасик, Тарас!.. До речі, чоловік мій працював на телебаченні, вів програму “Чиста криниця”, професійно, прискіпливо пропагував українське національне мистецтво. На жаль, він дуже рано пішов із життя, маючи всього 50 років. Ми з Тарасиком лишилися удвох, а тепер і син виріс, і я постаріла, але Тарас Шевченко в нашому серці живе. Обоє ми вже лауреати Шевченківської премії. Це найвища нагорода, найцінніша нам’ятка життя і для мене, і для Тарасика. Як довічний омофор...

Тепер я розумію, що Шевченко – це така духовна височінь, така висока душа, з якими люди звірялися і звірятимуться у своїх вчинках, у своїй творчості, у своїй духовності.

А вже коли стала артисткою, щоліта, а часом і взимку, їздили на Чернечу гору, не кажучи про березневі Шевченківські дні, коли біля могили збиралося пів-України. Ці відвідини завжди були великим святом для нас. І Тарасик змалечку скрізь зі мною. Як мене батьки возили, так і я його возила до Шевченка. Так серце веліло.

І нині, працюючи викладачем у Національній музичній академії, постійно звертаюся до музичних творів на вірші Шевченка. Мої студенти, і дівчатка, і хлопці, залюбки виконують пісні та романси композиторів Стеценка, Лисенка, Скорика, інших. Навіть японка співає Шевченка українською мовою.

За своє довге творче життя я багато гастролювала, побувала в багатьох містах колишнього Союзу, за кордоном. Звичайно, без Шевченкових творів не обходилося. Найсильніше враження залишилося від Декади українського мистецтва в Казахстані. Я потрапила до групи письменників, яку очолював Василь Козаченко. Їздили Шевченковими місцями. У Мангишлаку без сліз не обійшлося... Наламали ми гілочок з тієї верби, яку, за переказами, посадив Тарас Григорович. Я їх привезла додому, але, на жаль, вони чомусь не прийнялися. Я була дуже засмучена. Побродили ми пісками косаральськими, берегами Каспійського та Аральського морів, і така мене туга взяла, така печаль – пустеля ж скрізь!.. Думаю, за що ті десять років каторги нашому поетові?

Українці Америки та Канади добре пам’ятають і твори Шевченка, і пісні на його вірші. Ми там якось змагалися, хто більше пісень знає. Бувало, сидимо за столом і перебираємо пісны. Ви цю знаєте? Знаю. А ви цієї не знаєте. Ні, знаємо... І так цілу ніч, до ранку. І не втомлювалися. Співали й романси. Наприклад, “Садок вишневий...” Це така лірика! Такий пласт життя! Тепер на селах такого немає. А колись, спекотним літом, коли в хаті не можна було заснути на подушках та перинах, біля кожної хати землю вимазували глиною і на таку долівку кидали рядна, і люди отак просто неба й спали. Коли я співаю цей романс, в моїй уяві постає саме така картина спекотної ночі, яка оце згадалася.
Садок вишневий коло хати,

Вечірня зіронька встає...

Шевченко любив Україну, любив український народ. Його треба не просто згадувати чи поклонятися йому. Шевченка треба читати. Ще й ще раз перечитувати і поетичні твори, і прозові, і “Щоденник”, і листи, не минаючи “ані титли, ніже тії коми...”

Діана ПЕТРИНЕНКО,

народна артистка України,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка
Записала Віра Горбатюк

2001 р.


----------------------------------------------------

Ольга ПЕТРОВА


ОНТОЛОГІЧНИЙ ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Дитина, яку в страшному 1942 році носила під серцем напівголодна мати, не мусила б жити, але вижила, попри закинутість в евакуаційні сніги уральського селища та злиденний побут біженців, які з собою в дорогу нічого не прихопили, бо радянська пропаганда обіцяла викинути Гітлера з країни за місяць. Десь із трьох власних років пам'ятаю порожню білу кімнату, пограбовану під час війни. Туди бабця, дід та мати зі мною на руках, але вже без батька – він загинув біля Хортиці – повернулися, щоб отямитися після лихоліття, щоб жити. Батькову "похоронку" мати мені передала по 25 роках, та, лише розбираючи родинний архів у 1995 році, знайшла телеграму діда (на загибель старшого лейтенанта М.Петрова): "Зоя, тримайся, Оля не сирота, у неї є я". Дід Олександр Йосипович Рожанський – людина козацької вдачі, взяв на себе всю відповідальність за дитину. Хоча пізніше біля мене було ще багато добрих та самовідданих людей.

Дівча, яке нарекли Ольгою в пам'ять про замордовану в харківському гестапо мамину сестру, підростало в нескінченних хворобах. Пам'ятаю себе в ліжку, але завжди з великою купою книжок, біля мене бабця Катерина – "народна вчителька" ще в дореволюційні часи, товаришка М.Горького та Ф.Шаляпіна по Нижньому Новгороду. Вона читає дитині О.Пушкіна, все, що ввійшло до академічного видання: казки, "Гавриліаду", "Євгенія Онєгіна". Натомість дід у вільні години, переважно ввечері після праці, читає Тараса Шевченка. Мамині батьки – волзька татарка Катерина Григорівна та українець з Прилук зустрілися та вінчалися на засланні. Вони були більшовиками, але не увійшли до лав ВКП(б) через несприйняття ленінського терору. Сім разів потрапляли на заслання, сім разів звідти тікали, пішки дістаючись із Сибіру до України. Все це розповідала мені бабця в довгі години чергувань біля ліжка хворої дитини. Значно пізніше я усвідомила масштаб тих особистостей, які були першим інтелектуальним оточенням. Уклінно дякую їм за цей дар неспокою. Від дідових читань Тараса Шевченка в дитину увійшло співчуття до "тої матері та сина", яким, хоч як це прикро, ще й по сьогодні не затишно в Україні.


Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.
На інстинктивному, нервовому рівні сприйняття почуттєвої енергетики, закладеної в ці рядки Т.Шевченком, наблизило поета. Особливо гостро відчувала його біль та почуття безвиході, глухого кута. Так, повоєнні діти були такі – їм навіть сни бачилися жахливо дорослі: вбивства, гонитви. Мабуть, це був відгомін війни, пережитої в утробі матері.

Отже, Т. Шевченко був першим "словом", почутим від діда – він у моїй свідомості поєднався з Тарасом Шевченком в єдину особистість. Тим більше, що в щоденному "малому подвигові" діда, який опікувався кожною осиротілою дитиною з нашого повоєнного двору, я відчувала тотожність з Шевченковим болем за скривджених. Уроки гуманізму в родині не викладали – унаочнювали. Пам'ятаю військовополонених німців, які мостили дорогу на вулиці Глибочицькій. Брудні, обірвані, замотані якимось ганчір'ям люди. Моя мама – вдова, яка мала б ненавидіти тих, хто пролив кров її чоловіка, дала мені кілька картоплин та пару шматочків хліба і сказала: "Віддай голодним".

Мозаїка дитячої душі: Тарас Шевченко, мама, дід, безмежна безкорисливість бабці Ганни – матері мого батька, пушкінська елегантність, його безмежжя, фрески Софійського собору – там працювала мама і брала мене з собою, коли дитячий садок не працював, все це – онтологічне – початок. Далі розпочиналася непроста юність і досить складне життя.

Чи міфологізую я Т. Шевченка? Складне запитання, тут треба визначити кордони міфу – від міфологізації та ідеалізації аж до творення культу. Філологи захистили не один десяток дисертацій з "теорії міфу". Т. Шевченко для мене є постаттю метафізичною, першопочатковою, але водночас і фантастично живим, емоційним співрозмовником, людиною діяльного розуму та доброти. Його геній в динамічності особистості, яка знайшла спосіб втілити дихання живого голосу, небайдужого серця, якому болить Україна та кожна її людина. Це забезпечує Шевченкову сучасність, його проростання крізь віки, крізь нас та прийдешніх. "Вічний, як Україна" – в цій формулі немає перебільшень. Температура його громадянськості, національної та інтелектуальної потуги дорівнює Дантовій.

Так, він був людиною з гріхами, з бідою самотності, з жахом неволі, з якимись там збоченнями, але все це особиста історія біологічної істоти – інтимне життя плоті, до якої нікому не мусить бути діла. Головне, що та плоть була коронована рідкісним даром Природи (Бога) – геніальною чистотою душі, поглядом на світ з Гори, унікальною відвертістю в розмовах із власним "двійником". Чи все це не родові ознаки генія, якому так важко бути серед людей?

Стоси паперу списано, щоб вхопити Шевченкового "синього птаха". Кожне красне слово, сказане про поета – правда, хоча завжди вона лишається неповною. Геній не надається до раціонального аналізу його невловимості.

Побутовізми генія не стосуються його окриленості, саме тому Т. Шевченко провокує до творення міфів. Він не потребує деміфологізації – марна справа опускати його до рівня звичайної людини. Шевченко для тих, хто живе в поступі, в пошуках бажаного, в супротиві всілякій мізерії завжди був і лишатиметься Віфлеємською зіркою надії. Таким він є і для мене.
Ольга ПЕТРОВА,

художник,

доктор філософії, професор

Національного університету

“Києво-Могилянська академія”,

академік Санкт-Петербурзької

Академії гуманітарних наук
Січень 2001 р.

------------------------------------------------------------------------

Любомир ПИРІГ
А ВСЕ – МАМА
Великий поет увійшов у моє життя з раннього дитинства, із самоусвідомлення мого власного існування. Його ім’я значиться в глибині років, куди лише може сягнути моя пам’ять.

А все – мама.

Ціле своє життя вона згадувала поему “Тополя“, яку зберегла в пам’яті ще навіть після 80 років. Згадувала зі своїх шкільних років. Маю її шкільні свідоцтва, останнє з яких засвідчує, що в 1911 році вона закінчила 5-й клас шестикласової народної школи в Рогатині, Рогатинського шкільного округу, краю Галичина. Пишалася цим, що в тоді декламувала зі сцени цю поему, за що вчителька пані Гургулова (рогатинці старшого віку ще мають її пам’ятати) привселюдно її похвалила і поцілувала.

“Кобзар“ в українській хліборобській родині Галичини 30-х років був рідкісним скарбом. У нашій родині він з’явився від материного брата. До сьогодні пам’ятаю ту обкладинку, міцний і грубий, дещо жовтуватий папір його сторінок. Читати я навчився ще до школи на заголовках статей із газети “Народна справа“ (великі букви!) і на цьому “Кобзарі“. На стінах кімнати нашого дому навпроти образів Ісуса Христа й Матері Божої, що висіли в узголів’ях ліжок, на протилежній стіні були портрети Тараса Шевченка та Івана Франка.

Пам’ятаю шевченківські вечори в приміщеннях Рогатинської української гімназії, товариства “Просвіта“, куди за руку вели мене тато й мама. Пригадую із щорічних шевченківських березневих днів наліпки на вікнах жовтого (по 5 грошів) і синього (по 10 грошів) кольорів, що розповсюджувалися товариством “Рідна школа“, зокрема, й з метою поповнення власного фонду. Таким чином, у першій половині березня можна було визначити, за якими вікнами мешкають свідомі українці.

Це було моє дитячо емоційне, але незабутнє й навічне залучення до Генія Шевченка, без імені якого не до помислення були рідна домівка, рідне місто, Україна.

Хвилювали долі наймички, Катерини, Мар’яни, Оксани, уява збагачувалася постатями Гамалії, Перебенді, гайдамаків, чубатих запорожців.

Школа післявоєнних 40-х років не залишила в моїй душі глибокого сліду від ознайомлення з Шевченком. Панувало про людське око ставлення до вивчення його творів, які треба було знати нарівні з іншими українськими чи російськими поетами.

Уже навчаючись в інституті, я відкрив для себе прозу, а надто “Щоденник“ Поета. Він став для мене по-людськи ближчим, зрозумілішим.

Не зітреться в пам’яті перше відвідання могили Т.Шевченка в Каневі. Це було 1955 року, коли я вперше побував у Києві. Їздив тоді до міністерства охорони здоров’я по відкріплення від навчання в аспірантурі, яке мені не подобалося (загальна гігієна, а тягнуло до клініки, до людей). До речі, тоді мені так і не вдалося влаштуватися на роботу в Рогатині. Не взяли, як гадаю, головним чином тому, що був місцевого походження, а серед лікарів Рогатина на той час взагалі не було жодного галичанина.

До Канева дістався дніпровським пароплавом удосвіта. Вирішив спочатку відвідати канівську церкву, місцевий цвинтар. Не забулася й випадкова зустріч біля церкви із старенькою бабунею, що розмовляла зі мною напрочуд чистою, літературною, українською мовою. А звик же був до мови галичанських бабусь. А потім я усвідомив, що її народна мова була мовою І. Котляревського, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та й, зрештою, Тараса Шевченка, які, піднявши її до рівня літературної, прилучили до суцвіття розвинених мов світу.

На могилі Кобзаря пробув до вечора і повернувся до Києва на світанку наступного дня. Після цього не раз довелося відвідувати це святе місце, не кажучи про 1961 та 1964 роки, але перше враження неповторне.

Під час керівництва практикою студентів-медиків у Корсуні, Черкасах, Богуславі десь у 60-х роках я не міг не об’їздити й не оглянути шевченківські місця. Це й Моринці, Шевченкове-Кирилівка, Вільшана, Чигирин, Суботів, їхні околиці.

Замешкавши в Києві напостійно з 1958 року, я не пропускав жодного шевченківського вечора чи концерту. Виконання “Заповіту“ з неодмінним вставанням мене хвилювало, викликало почуття всеукраїнського єднання, здіймало хвилю рогатинських спогадів, будило пам’ять про батьків, про рідних. З кінця 60-х років на виконання “Заповіту“, наслідуючи приклад “президіальних“ осіб, вставали не всі, а потім, до другої половини 80-х років у Києві виконувати його уникали. Обурювало вилучення з повторних видань “Кобзаря“ поезій “Розрита могила”, “Іржавець“, “Якби-то ти, Богдане п’яний…“, обурювали тлумачення й коментарі до багатьох творів Шевченка. Порівняно мужньо прозвучало видання “Коментар до “Кобзаря“ Шевченка“ у двох книжках Юрія Івакіна.

Кілька років тому до програми традиційного шевченківського вечора в Національній опері на завершення не включено було “Заповіту“. Я був серед тих, хто гуртом скандував: “За-по-віт ! За-по-віт !..“ І хор під керівництвом Павла Муравського таки виконав його!

Високу і мужню Шевченкову громадянську лірику, поезію національного і вселюдського звучання я відкрив для себе вже у зрілому віці.

Ніколи не перестану подивляти подвиг цієї Людини, яка з безодні рабства піднялася до вершин людського духу і на майбутні сторіччя стала Провідником і Пророком рідного народу.

Тому на моєму книжковому стелажі три полиці відведено шевченкіані, яку збираю понад тридцять років, тому перша укладена мною філателістична експозиція, представлена на різних виставках, була “Тарас Шевченко очима філателіста“ (життєвий і творчий шлях, перебування Шевченка в Україні, Росії, Середній Азії, Шевченко й музика, Шевченко й театр, Шевченко мовами світу, імені Шевченка, світ про Шевченка тощо – все це винятково засобами філателії).

Думаю собі, що без Тараса Шевченка я не був би таким, яким знали і знають мене мої рідні, співробітники, медики й не медики впродовж останніх десятиріч. Маю на увазі насамперед мою любов до рідної мови, мою, хай це й не дуже коректно звучить, впертість у вживанні української мови в студентські роки, впродовж усіх десятиліть життя і праці в Києві. Всіляко бувало, але знаходилися особи вищого посадового рангу, які підтримували мене. Така принциповість мобілізувала мене до професійного, мовного самовдосконалення. Щоб не вважали мене, цього “упрямого националиста, западника“ недолугим лікарем, науковцем. Зрештою, й за відданість мові ще в ті часи мене стали поважати. Може, й непристойно зловтішатись, але остаточно вийшло (на жаль, не зовсім) на моє.

Гадаю, що без Шевченка, його “Кобзаря“ не залучився б до джерел створення Товариства української мови, Народного Руху України наприкінці 80-х років, не заслужив би довіри земляків-рогатинців, які обрали мене депутатом Верховної Ради України І-го скликання, а там не став би членом Народної Ради.

Цитувати Шевченка можна багато, зокрема, на жаль, і у зв’язку зі становищем, в якому опинилася Україна. Але одним своїм твором тоді, 1845 року, він із села В’юнищ шле “дружнєє посланіє“ нам, ще “ненарожденним землякам… в Україні і не в Україні”!

Отже, запам’ятаймо:


Нема на світі України,

Немає другого Дніпра…


Проникнімося і вдумаймося:
Чого ж ви чванитеся, ви,
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка