Петро красюк все життя з тарасом шевченком



Сторінка5/7
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Сини сердешної Украйни!


Що добре ходите в ярмі,

Ще лучче, як батьки ходили.

Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

А з їх, бувало, й лій топили.


Проникнімося і збагнімо:
Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю.


Не стало В’юнищ. Його затопили, як і десятки інших українських сіл, внаслідок спорудження Канівського водоймища на догоду авторам гасла “ Комунізм – ето соціалізм плюс електрифікація всєй страни “. Невже така доля спіткає і звернення до нас Великого Пророка?

Господи, не допусти!

Любомир ПИРІГ,

академік Академії медичних наук,

член-кореспондент НАН України,

доктор медичних наук,

заслужений діяч науки і техніки

2003 р.


------------------------------------------------

Наталка ПОКЛАД


ВИПРОСТУЄ, ЗАПАЛЮЄ, КЛИЧЕ
У шкільні роки полюбила читати — особливо взимку, коли в господарстві нема великої роботи і мама не летить у колгоспну ланку, а бере на себе домашні турботи. Я ковтала все чтиво, яке потрапляло під руку й на яке мене вдостоювала сільська бібліотекарка.

Перша серйозна книжка — “Наливайко” І.Ле. Мама купила її в райцентрівській книгарні і передала мені в лікарню, де я, другокласниця, оклигувала після видалення апендициту.

Переконана: все було і є в нашому житті випадково-невипадковим і в’яжеться в одну вібруючу нитку.

Десь ще тоді, в школі, я мов спіткнулась об Шевченкові рядки: “Як понесе з України у синєє море Кров ворожу... отойді я І лани, і гори Все покину і полину До самого Бога Молитися... а до того Я не знаю Бога” (“Заповіт”). Не пам’ятаю, який це був клас. Та Шевченкові слова чомусь глибоко запали, закарбувались і щось дуже зрушили в мені. Носила ці пекучі рядки, як носять пташине яєчко до Великодня — для ворожби, для відкриття вищих, прихованих знань. Наслухала в собі їхнє пронизливо-одчайне звучання — і страхалась, колошкалась, трепетала. Проте вже невидимо були в мені — як мітка, позначка, карб. Засіли, засіялись — і заболіли підлітку. Я не питала ні в кого їхніх тлумачень, пояснень — батьки за вічною роботою, а вчителів, яким би аж так довірила свою душу, не було, — тому дошукувалась суті, дослухалась і додумувалась сама.

Я зрозуміла тоді одне: був ворог — і чинив зло. І була Україна, яку Бог не обороняв. Чому? Чому всесильний так попускає ворогові? Маємо йому скоритися чи таки питати? Шевченко не просто питає Бога, а більше — кидає виклик!

У нашому тодішньому житті (піонерсько-комсомольському) Бог не просто був відсутній — було витіснене саме поняття про його існування загалом — як вищої сили, яка порядкує життям, світом. Бо порядкувала конкретна матеріальна структура — партія в особі парторга, голови колгоспу й іншого сільського начальства та їхніх прихвоснів.

Наша родина була така, як більшість сільських родин, — мала в хаті ікони, хрестила своїх дітей, мама на свята старалась навідатись до церкви, а всі разом святкували Різдво, Великдень, Купайла. Ми, діти, у різдвяні дні дочікувались темряви і, крадучись від учителів, ходили колядувати — яка ж то була втіха для дитячого серця!

Може, тому у 8 класі мені страшенно захотілося піти до церкви на всенічну службу — був Великдень. Знала, що, як побачать учителі, буде непереливки. Та пішла — і не ховалась. Стояла — вперше! — в старенькій сільській церкві (коваль віддав під неї свою хату, коли розібрали великий цегляний храм) серед жіноцтва, слухаючи не у всьому зрозумілі піснеспіви, потім виходила під великі блискучі зорі, а перед ранком, коли стало сіріти і старий священик вийшов на подвір’я святити людські дари, — горіли свічки довгим закрутистим рядом, блищали крашанки, й оте його “Христос воскрес!” буквально потрясло мене: урочисте, благовісне, яре. Я шукала відповіді на Шевченкові слова — і відкрила для себе новий світ, і завагалась, заплуталась іще більше...

І, мабуть, невипадково рання Шевченкова романтика не зачепила моєї душі ні в школі, ні в університеті. І так донині. Як не лягає в неї і написане російською — “Тризна”, “Слепая” – мовби воно й не Шевченкове. А ось “Гайдамаки”, “Розрита могила”, “І мертвим, і живим...”, “Великий льох”, цикл “У казематі”, комедія “Сон”, “Юродивий” — це моє: детонує в кожній клітиночці, в кожному гені, випростує, запалює, кличе. Аж морозом по шкірі: “Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі. А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно! Мій любий краю неповинний! За що тебе Господь кара, Карає тяжко? За Богдана, Та за скаженого Петра, Та за панів отих поганих...” (“Осія, глава XIV”).

Україна вставала переді мною як загальне наше благо, коріння родів, рідна мова і пам’ять про славу... Саме Шевченко відкрив мені, що живу в країні кривих дзеркал, країні фантасмагорій. І тоді озвались його інші рядки: “Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!” (“Сон”).

Шевченко розділив мій світ на “наш” і “чужий”, причому “чужий” міг бути іноді й добрим, позитивним, лагідним, — але чомусь здебільшого був нахрапистим, захланним, топтав і заперечував те, що було мені дороге, рідне. Шевченко сказав мені, що своє треба любити та обороняти — завжди і всюди, будь-якою ціною. Обороняти — бо саме цим ми утверджуємо свою любов. А солодесенькі слова — без готовності стати на захист рідного — то лише облуда, фарисейство, демагогія. “Не вам, в мережаній лівреї Донощики і фарисеї, За правду пресвятую стать І за свободу. Розпинать, А не любить ви вчились брата!” /”Юродивий”/. “Свиняча кров, як та смола” /”Дурні та гордії ми люди”/ — і кров лицарська, жертовна, незламна, як два береги ріки життя, де на одному березі — ганьба, а на другому — слава. Я тоді вибрала славу. Тому в педучилищі в Балті так спрагло сприйняла Симоненкові вірші, які мені написала в листі подруга: в них був Шевченків вогонь.

А на зламі зими 1970 — 71-го в київському студентському середовищі, як була на сесії, почула про вбивство Алли Горської та про її вітраж в університеті. Звався: “Шевченко. Мати”. І були на нім слова: “Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово”. Влада розбила, розібрала вітраж — бо, мовляв, нема рабів у радянській світлій дійсності, тож нічого й згадувати їх. А згодом розправилась і з самою художницею: щоб залякати інших.

...Потім була самвидавська література, на цигарковому папері — “Палімпсести” Василя Стуса, була хата Івана Макаровича Гончара, що стала мені справжнім університетом українськості, шевченкового духу і великим джерелом украдених у нас, українців, знань — про нашу історію, культуру, наших героїв і мучеників. Шевченкові слова: “Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив?..” /”Іржавець”/ — розшифрувалися, наповнились новим змістом, поняття України вигранювалось, росла зневага до рабства і яничарства.

22 травня 1976 року із трирічним сином поклали квіти до пам’ятника Тарасу Григоровичу, що навпроти університету. На кожній лавочці сиділо по три стукачі й кадебісти, стерегли пам’ятник, тож за нами пішов “хвіст”, аж поки на Хрещатику мене зупинили з рішучим: “Покажітє паспорт”. — “Навіщо?” — запитала я. – “Ви похожі на одну очєнь опасную рецидивістку...”

Кілька місяців мене викликали на вулицю Рози Люксембург, до київського КДБ, вимотували нерви і лякали звільненням із роботи та повідомленням про мій “злочин” батькам у село. Коли я вперлась і відмовилась каятись, низенький лисуватий чин у цивільному зло сказав: “Ми нє такіх кололі — развє нє знаєтє?” Проте так усе дивним чином і зійшло — улітку мене перестали викликати — хіба на роботі у видавництві “Веселка” я так і не стала редактором, а десять років коректувала чужі тексти, аж поки у 1983-у щасливий випадок не завів мене у редакцію новоствореного журналу “Київ” — почалося нове життя.

Десь наприкінці 70-их у філармонії був вечір до дня народження Кобзаря. Спраглий український люд валом валив на нього. Суворо за програмою виконували твори, а “Заповіт” так і не прозвучав. Тож наприкінці вечора, до сцени вийшли Мирослав Маринович та Микола Матусевич — аби заспівати “Заповіт”. Чергові заметушилися, закричали, погасили світло. Я теж підійшла до хлопців — і ми ще з кількома людьми спромоглися подужати непростий твір. Вся зала стоячи підспівувала — під галас чергових: “Нє положено! Самоуправство!.. Уходітє!..”

Бунтарський дух Шевченка змушує вставати з колін — учора, сьогодні, нас. Докликає, опритомнює. І я не можу зрозуміти тих соловейків, що теоретично славлять Кобзаря, а практично на його свято в Ужгород (2000 рік) не їдуть, бо мало заплатять за той виступ. Десь поділися наші герої, зникла наша жертовність — всі стали кричати: “Молімося за Україну!” — і ніхто не хоче працювати на Україну: працювати важче, ніж молитись. Так багато тепер молільників (але чи таки багато знають усю молитву: “Боже великий єдиний, нам Україну храни...”?), а Бог, напевно, думає: “Коли ж самі закотите рукави та й до роботи візьметеся? Я ж вам таку прекрасну землю дав!..” Оце і є наш спільний гріх.

Мені здається, що ми ще не прочитали Шевченка так, аби його збагнути. Читаємо. “Нехай же серце плаче, просить Святої правди на землі”. /”Чигрине, Чигрине...”/. Висіялась у нашу кров теорія рабства, корисливості: мовляв, покірне телятко дві матки ссе. От і ссе — кожен для себе, а загальне — Україна — гине, продається чужакам. “Дрібніють люди на землі. Ростуть і висяться царі!” /Саул”/. “О роде суєтний, проклятий, Коли ти видохнеш?..” /”Юродивий”/. Під плямкання цих ягнят — не раз і титулованих — чиниться зло на нашій землі. “Степи мої запродані Жидові, німоті, Сини мої на чужині, На чужій роботі”. /”Розрита могила”/. А бунтарів — із напучування тих-таки чужаків — звемо просто “людьми з поганим характером”. Скільки сьогодні так званих “патріотів” працює на ворога! А потім — це у кращому разі — йдуть замолювати свій гріх. У гіршому ж — ще й хизуються своїм “умінням жити”, своєю зрадою, ницістю.

Єдине, що в нас ще зосталося живого, Божого — це здатність захоплюватись, навіть інколи заздрити тому, як відроджуються, як вміють себе захищати, стаючи пліч-о-пліч, інші народи. Випробування їх тільки загартовують, згуртовують в один моноліт — і вчать іти до мети. Може ж, і ми навчимося цього в людей: впали брами — хай бачить, хто вміє бачити, хай чує, хто вміє чути. А провідники — ростуть. Бо наша земля — Божа земля. Уповаймо — але й самі не лінуймося, не біймося, не лицемірмо.

Читаємо Шевченка. І віримо: правда оживе – і “...слово нове Меж людьми криком пронесе І люд окрадений спасе...” /”Осії. Глава ХІУ”/.


Наталка ПОКЛАД,

член Національної спілки письменників України

Січень 2003 р.

ПОЛЮГА Левко


КОЖНОЮ КРАПЛЕЮ КРОВІ
Я родом із підльвівського села Оброшина із селянської династії. Через три місяці після мого народження помирають батько, а малописьменна мати, яка знала про Шевченка, не мала часу нам, дітям, розповідати про нього. Та в селі добре працювали “Просвіта” та “Союз українок”, яких підтримували місцевий священик отець Петро Шанковський, родом з Дулібів на Стрийщині, знайомий Івана Франка, його невістка Марта, син Левко – колишній боєць Української Галицької Армії, а згодом відомий публіцист, дослідник українського війська, член Української Головної Визвольної Ради. І от пам’ятаю себе на святі, яке влаштувала в селі “Просвіта”... Семирічний хлопець у вишиваній сорочці (вона досі мені перед очима), яку мама спеціально вишила яскравими нитками, в шароварах на сцені сільської читальні (так називався будинок, спеціально побудований коштом “Просвіти”) з іншими ровесниками читаю “Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі Із нашої України”. Так, ми виступали в інсценізації “Гамалії”. Не можу відтворити всіх подробиць того свята, але враження хлоп’ячого збудження не забуду ніколи.

Пригадую, як у святкові або зимові вечори в хаті я малим часто читав Шевченкову “Тополю”. Не знаю, чому вдома так любили цю одиноку дівчину, що стала тополею. Чи, може, тому, що мама стала вдовою, а сестра як дівчина співчувала їй. А я хлопцем милувався мелодійністю поеми і ніяк не міг збагнути вислову “пішла стара, мов каламар”. Через перестановку слів у порівнянні сприймав його, як цілість зі “старою”, без зв’язку з наступними словами і чомусь довший час уявляв цю “стару” подібною до огрядного каламаря, розширеного донизу, який я носив до школи, тобто до тітки Ганьки, яка у своїй довгій, рясній спідниці була широкою і не любила нас, дітей свого брата. Тільки згодом я усвідомив порівняння “пішла стара, мов каламар дістала з полиці”

Минали роки, я, як і інші, вивчав напам’ять багато Шевченка, подивляв його силу вислову в “Сні” (“У всякого своя доля...”), “Кавказі”, “Мені тринадцятий минало”, “Якби ви знали, паничі”, насамоті драматично читав “Гайдамаки” і плакав з Гонтовими дітьми. Мені, сироті, було страшно жаль, що рідний батько вбиває своїх синів, а я свого батька не знав. Взагалі сирітські мотиви у творчості Шевченка мене завжди зворушували. Мабуть, тому десятки разів читав “Сову” і надто ж “Наймичку”. Саме ці поеми я аналізував на першому уроці в школі і довів до плачу дівчат. Коли я опрацьовував мову Івана Франка, відчув незбагненного Тараса Шевченка, а в зрілому віці досліджував особливу силу Тарасових порівняльних конструкцій. Коли у вісімдесятих роках подав до видавництва свій перший в Україні словник антонімів, у якому було багато ілюстрацій з творів Шевченка, цензор мені заявив: “Не можна так багато цитувати Шевченка. Він був на різних прапорах”.

Для нас, мешканців західних областей України, великим святом були Шевченкові дні. До них, хто мав безпосередній стосунок, кожен готувався заздалегідь, крім того, родинами йшли на шевченківські урочистості. Одягалися святково, жінки часто в національне вбрання, чоловіки в гарасівки, вишиванки. На ці концерти йшли, як на особливий вияв національного захисту в повоєнні роки, коли радянська влада обмежувала шевченківські свята, хоч і боялася їх заборонити. Бували періоди, коли концерти у Львівській філармонії відбувалися щодня з переповненим залом. Шевченко знову був з нами. Думки генія були актуальними. Такими, до речі, вони лишаються досі.

Думається мені, що нема потреби соромитися гучних слів про Шевченка, які можуть видатися патетичними, заголосними, бо, напевне, буде справедливим твердження – кожен національно свідомий українець і той в Україні, хто неупереджено зустрівся з Кобзаревим словом, увібрав навіки у серце, в душу і помисли, в життєдайну мету і стремління, у кожну краплину своєї крові його вічні ідеали людськості, краси і правди, тому що “був сином мужика і став володарем у царстві духа” (Іван Франко).

І я увібрав його кожною краплею своєї крові...


Левко ПОЛЮГА,

доктор філології,

професор кафедри української мови

Національного університету “Львівська політехніка”,

провідний науковий співробітник

Інституту українознавства НАН України

2002 р.

Михай­ло ПРИ­ЛУ­ЦЬ­КИЙ


ДУХ. Го­рить іще Ше­в­че­н­ко­ва сві­ча...
Усі ми — во­г­не­по­клон­ни­ки. Од­нак дре­в­ні, що схи­ля­ли­ся пе­ред во­г­нем, як пе­ред жи­вою і все­си­ль­ною іс­то­тою, не від­ді­ля­ли во­г­ню від люд­сь­ко­го єс­т­ва і ві­ри­ли, що пі­с­ля до­б­рої лю­ди­ни, ко­ли во­на на­за­в­ж­ди пе­ре­хо­дить у ві­ч­ний світ те­м­ря­ви й хо­ло­ду, на зе­м­лі ли­шає­ть­ся очисний во­гонь, а пі­с­ля злої — все­по­жи­ра­ю­чий. Сві­ча в ру­ці пра­ве­д­ни­ка і смо­ло­скип у де­с­ни­ці па­лі­я...

Але не ті­ш­мо се­бе ка­з­кою, що в про­ти­бор­с­т­ві двох на­чал зав­жди пе­ре­ма­гає до­б­ро. Бо чо­го б то­ді світ дедалі ду­ж­че за­кіптю­ва­в­ся й те­м­нів — од ко­с­т­рищ ін­кві­зи­то­рів, од по­жа­рищ спа­ле­них вій­на­ми міст і сіл та ди­му кре­ма­то­рі­їв, од атом­них гри­бів Хі­ро­сі­ми і На­га­са­кі, од Чор­но­би­ля, Не­ва­ди і Се­ми­па­ла­тин­сь­ка, од “ли­ся­чих хво­с­тів” у не­бі над сте­по­вим По­дні­п­ро­в’ям, чо­р­ної, як са­жа, а ще ж два де­ся­ти­літ­тя то­му чи­с­тої, як ди­тя­ча сльо­за, мо­єї рі­ч­ки Те­те­рів се­ред при­по­ро­ше­них ра­діо­ак­ти­в­ним це­зі­єм жи­то­мир­сь­ких лі­сів... Не­вже ско­ро і вдень кро­ку не сту­пи­ти без сві­чі?

Не по­мі­тив, як во­на й опи­ни­ла­сь у мо­їй ру­ці, і на­віть не ці­ла сві­ча, а пів­сві­ч­ки, ки­мось уже й за­па­ле­на. А че­рез кі­ль­ка хви­лин у всіх, хто то­го те­п­ло­го тра­в­не­во­го ве­чо­ра сто­яв на пло­щі Бог­да­на Хме­ль­ни­ць­ко­го, де ен­ту­зі­а­с­ти Ше­в­че­н­ків­сь­ко­го ра­йо­ну сто­ли­ці своє­рі­д­но і не без ми­с­те­ць­кої ви­га­д­ки вша­но­ву­ва­ли па­м’ять Ко­б­за­ря, за­го­рі­ли­ся в ру­ках та­кі са­мі ма­ле­нь­кі во­г­ни­ки. І ко­ли на ім­про­ві­зо­ва­ній сце­ні че­рез увесь май­дан од­зву­ча­ли гро­мо­ві Ше­в­че­н­ко­ві ря­д­ки, на­товп якось сам со­бою пе­ре­ши­ку­ва­в­ся в до­сить ор­га­ні­зо­ва­ну ко­ло­ну, і во­на ру­ши­ла Во­ло­ди­мир­сь­кою ву­ли­цею до па­м’я­т­ни­ка по­ето­ві. Ти­хо пли­в­ла ме­ре­х­т­ли­ва люд­сь­ка рі­ка, опо­ви­та те­п­лим ду­хом, а над нею ви­та­ли Ше­в­че­н­ко­ві ду­ми і чулися сто­гони Ре­ву­чого...

Не ма­ю­чи, оче­ви­д­но, чі­т­кої вка­зі­в­ки, як їм бу­ти з цим по­за­про­г­ра­мо­вим дій­с­т­вом, мі­ліці­о­не­ри по­во­ди­лись то­ле­ра­н­т­но, кий­ком не роз­га­ня­ли і ре­бер ні­ко­му не ла­ма­ли, хо­ч їх­ні жо­в­то­-бла­ки­т­ні ав­та й по­ви­ску­ва­ли по­ряд га­ль­ма­ми, по­ло­ха­ю­чи де­що по­ди­во­ва­них пе­ре­хо­жих. Тим ­ча­сом упро­довж усьо­го шля­ху на бо­р­дю­рах тро­ту­а­рів, бі­ля під’­їз­дів бу­ди­н­ків ли­ша­ли­ся во­г­ни­ки од не­до­гар­ків, а на змі­ну їм зві­д­кі­лясь, мо­же, із са­мі­сі­нь­ких люд­сь­ких гру­дей, з’яв­ля­ли­ся но­ві во­г­ні. І ось уже весь пос­та­мент па­м’я­т­ни­ка в зе­ле­но­му па­р­ку на­впро­ти уні­вер­си­те­ту за­ста­в­ле­ний ни­ми, і го­рить він, як од­на ве­ле­тен­сь­ка сві­ча в ти­ся­чо­го­ло­со­му хо­ра­лі “За­по­ві­ту”. І до фі­зи­ч­но­го від­чут­тя ва­ж­кий, на­су­п­ле­ний Ше­в­че­н­ко, на­че аж по­мо­ло­дів і став схо­жим на отой свій ду­ше­п­ро­ни­к­ли­вий ав­то­по­р­т­рет із сві­чкою в ру­ці: “Хто ви є на цьо­му сві­ті? Який во­гонь не­се­те в со­бі й з со­бою? Ку­ди йде­те?”

Цей бу­ден­ний, як на сьо­го­дні, епі­зод, пе­ре­кри­тий по­ді­я­ми на­ба­га­то гу­ч­ні­ши­ми, хо­ча б ти­ми ж ве­ле­лю­д­ни­ми ру­хів­сь­ки­ми мі­ти­н­га­ми бі­ля цен­т­ра­ль­но­го ста­ді­о­ну, ра­п­том і ду­же зри­мо по­став в уяві там, на ка­зах­сь­кій зе­м­лі, під час Днів лі­те­ра­ту­ри й ми­с­те­ц­т­ва Укра­ї­ни. А спри­чи­ни­ла до цьо­го, ні­би ви­хо­п­ле­на із су­ті­н­ків м’я­ким сві­т­лом сві­чі, з’ява пе­ред на­ми од­ра­зу по при­їз­ді ма­ле­нь­ко­го хло­п­чи­ка ро­ків трьох­-чо­ти­рьох бі­ля го­те­лю “Ка­за­х­с­тан”. Ні­скі­ле­ч­ки не со­ро­м­ля­чись, ду­же се­р­йо­з­ний, він пі­ді­йшов до нас і всім поче­р­гово по­дав на ві­тан­ня свою ма­ле­нь­ку пу­х­ле­нь­ку ру­ч­ку. На­че з Но­вим ро­ком чи но­вим ча­сом здо­ро­вив... То­ді ж і спа­ло на ду­м­ку: а чи не так са­мо не­лу­ка­во й без­по­се­ре­д­ньо при­ві­та­ли ко­лись ді­т­ла­хи і йо­го, Шевченка, не ві­да­ю­чи, що то ве­ли­ко­му­че­ник і ні­ким не зна­ний до­ти ге­не­ра­тор жи­во­го ду­ху. На­сті­ль­ки по­ту­ж­ний, що од­ра­зу ж на­ді­лив ним і їх, бо лю­ди­ною був ду­же ще­д­рою, зо­бра­зи­в­ши на по­ло­т­ні ці стра­д­ни­ць­ки оду­хо­т­во­ре­ні по­ста­ті, і не за­сти­г­лі, а в спра­ві­ч­но­му, по­за­ві­ко­во­му, по­за­ча­со­во­му мо­ли­то­в­но­му ру­сі, що й те­пер, ко­ли пи­ль­но при­ди­ви­ти­ся до них, за­ниє і збу­н­ту­єть­ся ду­ша.

Але хто ска­зав, що двій­ко ді­тей — бай­гу­шів — ста­р­ший, скла­в­ши до­ло­ні чо­в­ни­ч­ком, а мен­ший з по­су­ди­ною у ру­ках, жебрають ми­ло­сти­ню, ди­в­ля­чись у ві­чі й нам? А по­за­ду них, у две­рях, у скі­с­но­му про­мін­ні дня, сто­їть і теж про­пі­кає нас очи­ма він сам, Ху­до­ж­ник і По­ет, в осо­ру­ж­но­му со­л­дат­сь­ко­му му­н­ди­рі, за­сла­ний в пу­с­те­лю цар­сь­кою ми­лі­с­тю, та, всупереч до­лі, ста­в­ши і пер­шо­ві­д­к­ри­ва­чем, і про­ви­д­цем цьо­го, до­сі не роз­га­да­но­го достоту, кра­ю. Да­ле­бі, не жебрати при­йш­ли в го­с­по­ду коменда­н­та фо­р­ту Уско­ва чи до ко­гось із йо­го під­ле­г­лих, ка­зах­сь­кі хло­п­чи­ки, а за­од­но й Та­рас із ни­ми, а за­ві­та­ли зі сво­ї­ми ві­н­шу­ван­ня­ми-­да­ра­ми, як хо­дять їх­ні укра­ї­н­сь­кі ­ро­ве­с­ни­ки на Свят-­ве­чір од ха­ти до ха­ти із ще­д­рі­в­ка­ми. А вже го­с­по­да­ре­ві — що се­р­це під­ка­же. Тіль­ки ж і ми­ло­се­р­д­ний той Усков був для них ­рад­ше не го­с­по­да­рем, а го­с­тем, че­рез те й каза­ша­та до ньо­го так...

І на­пів­ді­в­чи­н­ка, на­пів­жі­н­ка, ча­рі­в­на ка­за­ш­ка Ка­тя із, мо­ж­ли­во, най­лю­дя­ні­шої йо­го ка­р­ти­ни не від про­тя­гу че­рез від­горну­ту запо­ну юр­ти затуляє до­ло­нею тре­м­т­ли­вий во­г­ник сво­го сві­ти­ль­ни­ка. А при­кри­ває, аби не за­га­сив йо­го чо­р­ний се­ми­па­ла­тин­сь­кий, а чи чо­р­но­биль­сь­кий смерч. І не в ньо­го, сво­го до­б­ро­го по­кро­ви­те­ля Та­ра­зи, а в нас, ни­ні су­щих, за­пи­тує: “Хто ти є на цьо­му сві­ті?” І зо­всім не по­-ди­тя­чо­му пи­ль­но ди­вить­ся нам у ду­ші.

А й спра­в­ді — хто ми? І в чо­му наш дух?

Пі­с­ля вза­є­м­но ба­дьо­рих, ба під­не­се­них ві­тань в Ал­ма-­Аті, зу­стріч у Спі­л­ці пись­мен­ни­ків Ка­зах­ста­ну на­по­ча­т­ку зда­лась де­що мля­вою. Та ось за­йш­лося про на­ці­о­на­ль­ні мо­ви, еко­ло­гі­ч­ні про­бле­ми, та­кі ни­ні пе­ку­чі для всіх, бо за ни­ми — ви­жи­ван­ня на­ро­дів, бу­ти чи не бу­ти, го­рі­ти рі­з­д­в’я­ній чи по­ми­на­ль­ній сві­чі. І од­ра­зу ста­ло яс­но, що при­су­т­ніх єд­нає не ли­ше ­на­ле­ж­ність до Спі­л­ки, а пе­ре­до­в­сім су­то гуманістичніі мо­ти­ви, бо та­ка вже при­ро­да че­с­ної лі­те­ра­ту­ри — пе­ре­йма­ти­ся люд­сь­ки­ми бо­ля­ми.

— Не зав­жди ми ще мо­же­мо і не зав­жди зна­є­мо, з яко­го бо­ку під­сту­пи­ти­ся до про­блем сьо­го­ден­ня. А че­рез те й хо­ро­ших кни­жок у нас по­ки що ма­ло­... — щи­ро­се­р­дно зі­зна­в­ся пе­р­ший се­к­ре­тар пра­в­лін­ня Спі­л­ки пись­мен­ни­ків Ка­зах­ста­ну, зна­ний і в нас, і за ру­бе­жем по­ет Ол­жас Су­лей­ме­нов. — У чо­му ж тут при­чи­на? — за­пи­тав радше се­бе, ніж при­су­т­ніх, і від­по­вів: — Ста­лін на­ма­га­в­ся ко­ле­к­ти­ві­зу­ва­ти все, зокрема, й тво­р­чі спі­л­ки. Ін­ди­ві­ду­а­ль­на, тво­р­ча ос­но­ва лі­те­ра­ту­ри впро­довж де­ся­ти­літь нехтувалася, ні­ве­лю­ва­лась, вкри­лася всі­ля­ки­ми на­ша­ру­ван­ня­ми. Її на­сам­пе­ред тре­ба очи­с­ти­ти... Оче­ви­д­но, по­трі­б­но оді­йти на пе­в­ну від­стань, щоб ося­г­ну­ти, зба­г­ну­ти цей не­про­с­тий час... Го­ло­вне, щоб не зу­пи­ни­лась на­ша кра­ї­на на пів­до­ро­зі, а за­од­но й ми з нею у сьогоднішній стрі­м­кій ході. Щоб не обі­рвалав­ся вона ра­п­то­во й ка­та­с­т­ро­фі­ч­но. Ми вже так ба­га­то ра­зів опи­ня­ли­ся на краю прі­р­ви... Яка участь у цьо­му пись­мен­ни­ків? Во­ни мо­жуть і сти­му­лю­ва­ти рух упе­ред і по­ве­р­ну­ти йо­го на­зад...

Ось та­ка де­що не­спо­ді­ва­на ди­ле­ма. А тим часом бу­ло в йо­го сло­вах і та­ке, що зму­шу­ва­ло за­ми­с­ли­тись, зі­ста­ви­ти ска­за­не з лі­те­ра­ту­р­ни­ми та гро­мад­сь­ки­ми про­це­са­ми на Укра­ї­ні. Крі­п­ко все­-та­ки ми по­в’я­за­ні... Чи освя­че­ні? Чи осві­т­ле­ні Йо­го сві­чею?

До речі, ми якось од­ра­зу зве­р­ну­ли ува­гу, що сті­ни ка­бі­не­ту Ол­жа­са Су­лей­ме­но­ва всу­ціль за­ві­ше­ні са­мо­ро­б­ни­ми пла­ка­та­ми із чі­т­ко ви­ма­льо­ва­ни­м сло­вом “Не­ва­да” й со­т­ня­ми під­пи­сів на них. Ан­ти­яде­р­ний рух “Не­ва­да – ­Се­ми­па­ла­тинськ”, за­по­ча­т­ко­ва­ний ка­зах­сь­ки­ми пись­мен­ни­ка­ми, пе­ре­йшов ко­р­до­ни ре­с­пу­б­лі­ки, кра­ї­ни, пе­ре­тнув оке­ан і те­пер, як до­б­рий дух, ке­рує сло­ва­ми і вчи­н­ка­ми мі­ль­йо­нів лю­дей. Малюнок – про­с­то на зе­м­лі, бо ні­чо­го на­дій­ні­шо­го і ста­лі­шо­го за неї лю­ди­на по­ки що не має, си­дять, пі­ді­бга­в­ши но­ги, ста­рий ка­зах і та­кий же ста­рий ін­ді­а­нець і роз­ку­рю­ють лю­ль­ку ми­ру. А над ни­ми со­н­це — теж од­не на дво­х. Та­ка про­с­та, але ви­ра­з­на ем­б­ле­ма цьо­го ру­ху. Сам со­бою він уже ве­ли­ка й бла­го­ро­д­на спра­ва, бо щоб при­пи­ни­ти ви­ро­б­ни­ц­т­во но­вих ви­дів яде­р­ної зброї, спершу слід на­за­в­ж­ди від­мо­ви­тись од її ви­про­бу­ван­ня. На­ро­ди це ро­зу­мі­ють, вча­с­но ба­чив це й один з най­ге­ні­а­ль­ні­ших її тво­р­ців ака­де­мік А. Са­ха­ров, а от уря­ди ще тре­ба в цьо­му пе­ре­ко­на­ти. Та все-таки за­по­ча­т­ко­ва­ний ка­за­ха­ми рух ви­гі­д­но рі­з­нить­ся од мо­д­них ни­ні ми­ро­тво­р­чих ка­м­па­ній. І пе­ре­до­в­сім сво­їм чі­тким спря­му­ван­ням. Як тіль­ки на ра­ху­н­ку “Не­ва­ди” з’яв­и­ли­ся ко­ш­ти, во­ни од­ра­зу пі­ш­ли в ді­ло. Уже роз­ро­б­ле­ні до­слі­д­ні зра­з­ки ін­ди­ві­ду­а­ль­них до­зи­ме­т­рів, ви­ро­б­ляти їх не­за­ба­ром роз­по­ч­нуть під­при­єм­с­т­ва ре­с­пу­б­лі­ки. У Се­ми­па­ла­тин­сь­ку з до­по­мо­гою Ко­мі­те­ту за­хи­с­ту ми­ру ство­рю­єть­ся ре­а­бі­лі­та­цій­ний ди­тя­чий центр. Але на­род ви­ма­гає бі­ль­шо­го — вза­га­лі за­кри­ти се­ми­па­ла­тин­сь­кий по­лі­гон для ви­про­бу­ван­ня яде­р­ної зброї, який уже не­ма­ло за­по­ді­яв ли­ха і лю­дям, і при­ро­ді. Бо вже сьо­го­дні “Не­ва­да” зму­ше­на ви­ді­ля­ти ко­ш­ти на об­ла­д­нан­ня ді­а­г­но­с­ти­ч­них ме­ди­ч­них пун­к­тів у від­да­ле­них ча­бан­сь­ких по­се­лен­нях. Гір­ко це ус­ві­до­м­лю­ва­ти, але, зу­стрі­в­шись з уче­ни­ми, іні­ці­а­то­ри ру­ху, зо­к­ре­ма, сам Ол­жас Су­лей­ме­нов, за­мо­ви­ли їм роз­ро­би­ти прилади для очи­щен­ня во­ди, яка ни­ні за­бру­д­не­на, а то й от­ру­є­на в ба­га­тьох об­ла­с­тях Ка­зах­ста­ну. В майбутньому такі очищувачі ма­ють сто­я­ти у ко­ж­но­му ка­зах­сь­ко­му до­мі...

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка