Петро красюк все життя з тарасом шевченком



Сторінка6/7
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Да­ле­ко не ве­се­лою була розмоваг під се­ре­д­ньо­азі­ат­сь­кі фру­к­ти — зна­ме­ни­ті ал­ма-атин­сь­кий апорт, пе­р­си­ки, ви­но­г­рад та ба­н­ду­ру Ми­ко­ли Ли­т­ви­на. Але ко­ли ро­ко­че ба­н­ду­ра про пра­по­ри, які на­став час роз­го­р­ну­ти (сло­ве­с­на пе­ре­бу­до­в­ча бо­ро­ть­ба з бю­ро­к­ра­ті­єю рі­з­но­го шти­бу, спра­в­ді, зда­єть­ся, за­тя­г­ну­лась), а по­ряд сто­ять на­вди­во­ви­жу кра­си­ві та ду­х­мя­ні пло­ди, до яких не зна­єш із яко­го бо­ку й під­сту­пи­тись — чи не­має і в них, як у на­род­ини­ць­кій чи ін­шій са­до­ви­ні, та­ко­го ж са­мо­го ра­діо­ну­к­лі­д­но­го “до­б­ра”? — то ми­мо­во­лі ло­виш се­бе на ду­м­ці: як, спра­в­ді, ба­га­то в нас із ка­за­ха­ми спі­ль­но­го, а над­то бо­лю. Та­му­ва­ти йо­го сло­ва­ми ще мо­ж­на, а от ви­го­ю­ва­ти лі­п­ше ру­ка­ми. Та ще — мо­ло­ди­ми.

Ка­зах­сь­кий дер­жа­в­ний уні­вер­си­тет зу­стрів нас за­ви­д­ною ді­ло­вою, ро­бо­чою ти­ше­ю. Зда­єть­ся, та­ке ж са­ме вра­жен­ня во­на спра­ви­ла і на мо­їх су­пу­т­ни­ків — ре­да­к­то­ра га­зе­ти “Ку­ль­ту­ра і жит­тя” Ва­ле­рія Кра­в­че­н­ка та за­сту­п­ни­ка ре­да­к­то­ра “Сіль­сь­ких ві­с­тей” Іва­на Бо­ко­го. Тим при­єм­ні­ше бу­ло до­ві­да­тись, що сьо­го­дні це — най­по­ва­ж­ні­ший у ре­с­пу­б­лі­ці на­вча­ль­ний та на­у­ко­вий за­клад. На йо­го більш як два­дця­ти фа­ку­ль­те­тах – не­що­да­в­но з’яв­и­в­ся ще й фа­ку­ль­тет схо­до­знав­с­т­ва з від­ді­лен­ня­ми араб­сь­кої, ки­тай­сь­кої, пер­сь­кої мов — на­вча­єть­ся по­над 13 ти­сяч сту­де­н­тів. Ни­ми опі­ку­ють­ся 1140 ви­кла­да­чів і май­же сті­ль­ки само на­у­ко­вих пра­ців­ни­ків, ба­га­то з-по­між них на­у­ко­вці зі сві­то­вим ім’ям, ска­жі­мо, Ан­д­рій Ан­то­но­вич Са­па, укра­ї­нець з ді­да-­пра­ді­да, але й ка­зах, бо на цій зе­м­лі од на­ро­джен­ня. Один із роз­ро­б­ле­них вче­ни­ми уні­вер­си­те­ту при­ла­дів не­що­да­в­но при­дба­ли аме­ри­ка­н­ці за три мі­ль­йо­ни до­ла­рів. До сло­ва, гру­па ка­зах­сь­ких сту­де­н­тів на­вча­єть­ся у США, а в Ал­ма­Ату ма­ють при­бу­ти аме­ри­кан­сь­кі — зацікавлення схо­до­знав­с­т­вом де­да­лі по­си­лю­єть­ся...

Та от і на зу­стрі­чі зі сту­де­н­та­ми та ви­кла­да­ча­ми мо­ва за­йш­ла про на­бо­лі­ле — на­ці­о­на­ль­ну куль­ту­ру, на­ці­о­на­ль­не від­ро­джен­ня, без чо­го сьо­го­дні не­ми­с­ли­мий будь-­який про­грес.

Чи­ма­ло му­д­ро­го, із вла­с­ти­вою йо­му, ска­за­ти б, єв­ро­пей­сь­кою роз­ку­ті­с­тю, по­від­ав то­ді нам ре­к­тор уні­вер­си­те­ту Мей­р­хан Аб­ди­ль­дин, член-­кореспондент АН Ка­зах­сь­кої РСР, до­к­тор фі­зи­ко-­ма­те­ма­ти­ч­них на­ук. І про навчання в уні­вер­си­те­ті, і про за­ці­ка­в­ле­ність сту­де­н­тів іс­то­ри­ч­ни­ми, гу­ма­ні­та­р­ни­ми, при­ро­д­ни­чи­ми на­у­ка­ми... А осо­б­ли­во під­не­се­ною бу­ла йо­го роз­по­відь про сен­са­цію ка­зах­сь­ких ар­хе­о­ло­гів, від­ко­па­ну не­по­да­лік Ал­ма-­Ати “Зо­ло­ту лю­ди­ну”, яка про­ле­жа­ла в зе­м­лі по­над дві ти­ся­чі ро­ків. Чо­ти­ри з по­ло­ви­ною ти­ся­чі ор­на­ме­н­то­ва­них зо­ло­тих пла­с­тин най­ви­щої про­би на одя­зі яко­гось зна­т­но­го ба­ти­ра уна­оч­нили неаби­я­кий роз­квіт ци­ві­лі­за­ції на стародавній ка­зах­сь­кій зе­м­лі. Бла­го, що й на бла­го­ро­д­ні ме­та­ли зе­м­ля ця не ску­па.

Та спра­в­ж­ній біль про­зву­чав у сло­вах цьо­го мо­ло­жа­во­го і ве­ль­ми сим­па­ти­ч­но­го до­к­то­ра на­ук, ко­ли він щи­ро зі­зна­в­ся:

— А зна­є­те, я на­віть пе­ред сво­ї­ми сту­де­н­та­ми не мо­жу ви­сту­пи­ти з на­у­ко­вою ле­к­ці­єю рі­д­ною мо­вою. По­бу­то­вою во­ло­дію, а на­у­ко­вою — ні... Чо­му? Все по­яс­ню­єть­ся ду­же про­с­то. До шіст­на­дця­ти ро­ків я на­вча­в­ся в на­ці­о­на­ль­ній ка­зах­сь­кій шко­лі. А пі­с­ля то­го — навчання ви­клю­ч­но ро­сій­сь­кою... В нашому уні­вер­си­те­ті й нині мова ви­кла­дан­ня на 90 від­со­т­ків ро­сій­сь­ка, а на фі­ло­соф­сь­ко­му та юри­ди­ч­но­му фа­ку­ль­те­тах — ці­л­ко­ви­то. Зви­чай­но, це не­пра­ви­ль­но. На­ці­о­на­ль­ні ка­д­ри ми по­ви­нні го­ту­ва­ти рі­д­ною мо­вою, мо­же, то­ді їм бо­лі­ти­ме і на­ша на­у­ка, і на­ша куль­ту­ра, і на­ша еко­ло­гі­я... А ро­сій­сь­ку во­ни так чи т­ак зна­ти­муть.

По­ді­б­ні яви­ща ми від­кри­то на­зи­ва­є­мо пе­ре­ко­са­ми в на­ці­о­на­ль­ній по­лі­ти­ці. Не­ле­г­ко в цьо­му бу­ло зі­зна­ти­ся, а ви­пра­ви­ти ста­но­ви­ще ще ва­ж­че. І що вже каза­ти про май­же мі­ль­йон укра­ї­н­ців у Ка­зах­ста­ні, гна­них сю­ди і го­ло­дом, і ну­ж­дою, і си­лою ста­лін­сь­ких за­ко­нів, але й з до­б­рої во­лі до цього краю при­йш­ли, що каза­ти про них та їх­ніх зде­на­ці­о­на­лі­зо­ва­них ді­тей, ко­ли, вла­с­не, сво­їх, ка­зах­сь­ких шкіл на пред­ко­ві­ч­ній зе­м­лі щоро­ку ме­н­шає, по­за­ли­ша­ли­ся во­ни, як і укра­ї­н­сь­кі на Укра­ї­ні, ли­ше у від­да­ле­них за­ку­т­ках. Од­нак і го­во­ри­ти, і ду­ма­ти про це тре­ба, до­ки ще жи­ве у лю­дях дух ба­ть­кі­в­щи­ни. Сьо­го­дні він про­бу­джу­єть­ся до спра­в­ж­ньо­го, а не уяв­но­го єд­нан­ня.

А про сво­їх єди­но­кро­в­них бра­тів у Казахстані по­ви­нна пе­ре­до­в­сім по­ту­р­бу­ва­тись гро­мад­сь­кість Укра­ї­ни, тим па­че, не­да­в­но опу­б­лі­ко­ва­ний За­кон про мо­ви в Ка­зах­сь­кій РСР від­кри­ває для та­кої ді­я­ль­но­с­ті зо­ну най­по­в­ні­шо­го спри­ян­ня. І чо­му б укра­ї­н­сь­ким лі­те­ра­то­рам не свя­т­ко­вим де­са­н­том, а ці­льо­вим при­зна­чен­ням не по­їха­ти в ра­йо­ни ком­па­к­т­но­го про­жи­ван­ня укра­ї­н­ців і не ді­з­на­ти­ся, яко­го куль­ту­р­ни­ць­ко­го, осві­т­ньо­го роз­вою во­ни пра­г­нуть, яких га­зет, жу­р­на­лів по­тре­бу­ють, яка до­по­мо­га їм по­трі­б­на сьо­го­дні, аби зо­всім не змі­лів, не роз­ві­я­в­ся укра­ї­н­сь­кий дух? Та й мі­ні­с­тер­с­т­ву ви­щої і се­ре­д­ньої спе­ці­а­ль­ної осві­ти ва­р­то бу­ло б по­сла­ти ту­ди сво­їх по­впре­дів, аби на мі­с­ці за­охо­ти­ти ме­ти­ку­ва­тих хло­п­ців та ді­в­чат, щоб під­го­ту­ва­ти з них фа­хі­в­ців і для май­бу­т­ніх укра­ї­н­сь­ких шкіл, і для га­зет. Бо ж іш­ло­ся про це не ли­ше в ЦК Ком­па­р­тії Ка­зах­ста­ну між пар­тій­ним та уря­до­вим ке­рі­в­ни­ц­т­вом двох ре­с­пу­б­лік, а й під час ство­рен­ня Укра­ї­н­сь­ко­го куль­ту­р­ни­ць­ко­го центру в Ал­ма-­Ати. При­кро бу­де, як­що й ці до­б­рі на­мі­ри під­уть, як дощ у га­ря­чий пі­сок: про­шу­мів, окро­пив і щез. За­ли­шать­ся са­мі лиш па­л­кі за­пе­в­нен­ня в дру­ж­бі та вза­є­мо­до­по­мо­зі, во­ни про­три­ма­ють­ся до на­сту­п­них Днів, як­що такі ще вла­ш­то­ву­ва­ти­му­ть­ся. По­тім усе роз­по­ч­неть­ся спо­ча­т­ку.

Сьо­го­дні при­пу­с­ти­ти­ся та­ко­го не ма­є­мо пра­ва. Ду­же вже щи­ро й за­ду­ше­в­но ви­хлю­п­ну­лась у ре­к­то­ра в ка­бі­не­ті укра­ї­н­сь­ка пі­с­ня “Зе­ле­неє жи­то, зе­ле­не...”, ви­ко­на­на на­ши­ми хо­ри­с­та­ми. Але й ре­к­тор не за­ли­ши­в­ся в бо­р­гу. Уже в пе­ре­по­в­не­но­му ак­то­во­му за­лі під­ві­в­ся з-за сто­лу пре­зи­ді­ї... і за­спі­вав пе­ред сту­де­н­та­ми (хто із на­ших ву­зів­сь­ких ке­рі­в­них му­жів зміг би отак де­мо­к­ра­ти­ч­но, не­ви­му­ше­но вчи­ни­ти — не зга­даю), а во­ни, ні­скі­ле­ч­ки не роз­гу­би­в­шись, під­хо­пи­ли ка­зах­сь­ку на­род­ну, запо­ча­ткувавши своє­рі­д­не ми­с­те­ць­ке зма­ган­ня.

Ні, не все щи­ре по­ще­з­ло на на­шій зе­м­лі під со­ло­д­кою об­ла­т­кою по­-а­в­гу­рів­сь­ки пишномовних слів, і не все при­ни­ш­к­ло під ко­ман­д­но-­ад­мі­ні­с­т­ра­ти­в­ним ка­н­чу­ком ми­ну­ло­го. І цві­ло, і роз­ви­ва­ло­ся, і ба­га­то чо­го ли­ши­ло­ся ка­зах­сь­ко­го в ка­за­хо­ві, а укра­ї­н­сь­ко­го — в укра­ї­н­це­ві, не да­ти б йо­му зги­ну­ти. І як не пригада­ти сло­ва ста­ро­го ви­кла­да­ча, ке­рі­в­ни­ка уні­вер­си­тет­сь­ко­го то­ва­ри­с­т­ва “Сім муз” про те, що най­ге­ні­а­ль­ні­шим хра­ни­те­лем іс­то­рії і куль­ту­ри є сам на­род, хоч яких би по­не­ві­рянь він за­знав чи то од сво­їх до­мо­ро­ще­них са­т­ра­пів, чи од чу­жи­н­ців-­зайд. А й спра­в­ді: хі­ба не за­бо­ро­нив ро­сій­сь­кий цар, а зго­дом і Ста­лін із сво­ї­ми ка­зах­сь­ки­ми ві­р­но­під­да­ни­ми чи­та­ти й ви­го­ло­шу­ва­ти сво­бо­до­лю­бні ві­р­ші Абая Ку­на­н­ба­є­ва? І за ца­ря, й за Ста­лі­на їх чи­тан­ня пе­ре­слі­ду­ва­лось в’я­з­ни­ця­ми й та­бо­ра­ми. Та по­езія жи­ла, пе­ре­да­ва­лась і в спи­с­ках по­та­є­м­но, і ус­но обе­ре­ж­но, як зи­м­ної по­ри во­гонь од юр­ти до юр­ти, для сві­ти­ль­ни­ка, для ро­дин­но­го во­г­ни­ща. І чи не так са­мо ви­жи­ва­ло по­лу­м’я­не Ше­в­че­н­ко­ве сло­во?

На­віть ду­же ви­ба­г­ли­вий ма­н­д­рі­в­ник, по­до­ро­жу­ю­чи сьо­го­дні Ка­зах­ста­ном, мо­же вдо­во­ль­ни­ти свої за­ба­га­н­ки. Ма­тір-­при­ро­да ще­д­ро і по­-осо­б­ли­во­му на­ді­ли­ла цей ди­во­ви­ж­ний край — бі­ло­сні­ж­ні ве­р­ши­ни За­і­лій­сь­ко­го Ала­тау, на­че роз­си­па­не яко­юсь ка­з­ко­вою прин­це­сою бі­рю­зо­ве на­ми­с­то озер, кра­су­ня Ме­део, що­пра­в­да, на­по­ло­ви­ну роз­ко­па­на і спо­тво­ре­на за­ра­ди зна­ме­ни­то­го льо­до­во­го ста­ді­о­ну, та все од­но пре­кра­с­на тої осін­ньої дни­ни, ко­ли з по­етом Оле­гом Ора­чем та йо­го ка­зах­сь­ким дру­гом, се­к­ре­та­рем Спі­л­ки по ро­бо­ті з мо­ло­ди­ми Улу­г­бе­ком Єс­да­у­ле­то­вим під­ня­в­шись на її ве­р­ши­ну, ми спо­гля­да­ли зо­ло­та­во-­зе­ле­но-­бла­ки­т­но-­че­р­вонясто-сизий окіл і слу­ха­ли Улу­г­бе­ко­ві ві­р­ші, бо про­с­то сло­ва там не сприй­ма­ли­ся; бу­р­х­ли­ві гір­сь­кі рі­ч­ки і во­до­спа­ди, бе­ре­зо­ві гаї, со­с­но­ві бо­ри, па­р­кі ту­гаї, а в них мі­ль­йон­ні зграї пта­хів, аль­пій­сь­кі лу­ки, ні­ж­ні ла­ні й гір­сь­кі ор­ли, ро­дю­чі пше­ни­ч­ні ла­ни, не­за­ме­р­за­ю­чі Ка­с­пій­сь­ке й Араль­сь­ке мо­ря... І все це су­сі­дує із за­си­па­ни­ми пі­с­ком ви­со­х­ли­ми річища­ми ста­ро­да­в­ніх рік, із ти­ся­ча­ми кі­ло­ме­т­рів роз­пе­че­них без­во­д­них пу­с­тель, од са­мо­го по­гля­ду на які крізь ілю­мі­на­тор лі­та­ка стає мо­то­ро­ш­но. Воі­с­ти­ну бла­го­да­т­на зе­м­ля для по­етів, не­да­р­ма ж по­ро­ди­ла во­на сті­ль­кох спі­вців-­аки­нів. І для то­го, щоб ви­би­ти з по­ета йо­го во­ль­но­лю­бний дух теж най­кра­ща зе­м­ля, бо ж неда­р­ма Ми­ко­ла ІІ за­про­то­рив аж сю­ди Ше­в­че­н­ка, на ще й сьо­го­дні ко­н­т­ра­с­т­но-­ст­ра­ж­ден­ний пів­ос­т­рів Ма­н­ги­ш­лак.

Один зна­ний ху­до­ж­ник сво­го ча­су ду­же щи­ро, як на йо­го по­зір, за­хо­п­лю­ва­в­ся во­г­ня­ми Ма­н­ги­ш­ла­ка, і йо­му так са­мо вто­рив один зна­ний по­ет. А ко­ли вже на те пі­ш­ло, то їм лі­п­ше бу­ло б за­хо­п­лю­ва­тися не ба­г­ря­но-­го­лу­би­ми га­зо­-на­ф­то­ви­ми смо­ло­ски­па­ми над Ка­с­пі­єм, а пе­ке­ль­ним ре­ви­щем у че­ре­ві атом­но­го ре­а­к­то­ра. Бо, як ві­до­мо, і про це, завдя­ки гла­с­но­с­ті, вже мо­ж­на го­во­ри­ти, не ли­ше ба­га­тю­щі по­кла­ди “чо­р­но­го” та “го­лу­бо­го” зо­ло­та при­ва­би­ли сю­ди со­ю­з­ні мі­ні­с­тер­с­т­ва — по­над 50 мі­ль­йо­нів ку­бо­ме­т­рів на­ф­ти і га­зо­во­го кон­де­н­са­ту ви­ка­чу­ють во­ни звід­си що­ро­ку — а й не менш ба­га­тю­щі ро­до­ви­ща ура­но­вих руд.

Срі­б­ля­с­тий авіа­лай­нер при­зе­м­ля­єть­ся, зда­єть­ся, про­с­то ­се­ред пу­с­те­лі, не­по­ка­з­не, од­но­по­ве­р­хо­ве при­мі­щен­ня ае­ро­по­р­ту май­же на злітній смузі (що­пра­в­да, не­по­да­лік спо­ру­джу­єть­ся но­ве і до­сить су­час­не). Пі­с­ля тра­ди­цій­них ка­зах­сь­ких ві­тань з пі­с­ня­ми під до­м­б­ру, ку­ми­сом, шу­ба­том (ве­р­б­лю­жим мо­ло­ком) і схі­д­ни­ми со­ло­до­ща­ми — за сво­єю на­род­ною сут­тю по­ша­ні­вок ма­ло чим рі­з­нить­ся од укра­ї­н­сь­ко­го — од­ра­зу за во­рі­ть­ми вас зу­стрі­не двій­ко ве­р­б­лю­дів і... ру­да ко­ро­ва. Бі­д­на, бі­д­на, що во­на тут спо­жи­ває і що п’є, ко­ли на со­т­ні верств кру­гом ні тра­ви­н­ки, ні ро­си­н­ки, а ли­ше пі­сок та зрі­д­ка ку­щик срі­б­ля­с­то­го пу­с­те­ль­но­го по­ли­ну чи сте­бе­ль­це ве­р­б­лю­жої ко­лю­ч­ки! А зи­мо­вої по­ри на­віть їх за­ві­ю­ть-­за­не­суть гли­бо­кі сні­ги, і до­б­рі ча­ро­дії, ни­зь­ко­ро­с­лі ка­зах­сь­кі ко­ні, од­би­в­шись од та­бу­на, ви­бо­р­су­ва­тимуться з бі­ло­го по­ло­ну і не ви­бо­р­са­ють­ся, а по­тім їх знай­дуть та­бу­н­щи­ки такими, що сто­ять, за­кля­к­лі, на чо­ти­рьох в сні­гу...

Та по­ки що пообіч ас­фа­ль­ті­в­ки, у та­ко­му ж, як і пі­сок, роз­пе­че­но­му по­ві­т­рі, бі­жать на­вви­пе­ре­д­ки з ав­то­бу­сом два пі­ща­ні сме­р­чі. І ко­ли ви­гу­ль­кує да­в­ній му­су­ль­ман­сь­кий цви­н

­тар, схо­жий на мі­ні­а­тю­р­не се­ре­д­ньо­ві­ч­не мі­с­то з ар­хі­те­к­ту­р­но до­ве­р­ше­ни­ми бу­ди­но­чками, ме­че­тя­ми й мі­на­ре­та­ми, — сме­р­чі ще­за­ють. Ба, не та­кий вже й без­жи­в­ний цей край, ко­ли то там, то там ви­ро­с­та­ють з пі­с­ків кла­до­ви­ща — ці пе­р­ші озна­ки люд­сь­ко­го бут­тя. І ра­п­том спра­в­ж­нє марево: се­ред пу­с­те­лі на го­лу­бо­му тлі мо­ря — ба­га­то­по­ве­р­хо­вий ка­м’я­ний град із зе­ле­ни­ми скве­ра­ми і клу­м­ба­ми ба­р­ви­с­тих кві­тів. Мі­с­то Ше­в­че­н­ко...

Аж не ві­рить­ся, що за­ро­ди­лося во­но ли­ше два­дця­ть п’ять літ то­му по­бли­зу ау­ла Ак­тау (“Бі­ла го­ра”) з ви­са­дже­но­го тут сту­де­ної осе­ні ро­сій­сь­ко-­ук­ра­їн­сь­ко­го “де­са­н­ту” в кі­ль­ка де­ся­т­ків чо­ло­вік. Із ви­до­в­ба­них у про­ме­р­з­ло­му гру­н­ті зе­м­ля­нок, зрід­ні отій, у Фо­р­ті Оле­к­са­н­д­рів­сь­ку, яку ви­ко­пав со­бі й шу­кав у ній при­хи­с­т­ку укра­ї­н­сь­кий По­ет. Не­ба­вом за­по­взя­т­ли­ві пер­шо­про­хі­д­ці пе­ре­се­лять­ся у де­ре­в’я­ні ба­ра­ки, бо ко­лу­па­ти під зе­м­лею ура­но­ву ру­ду й тут-таки зно­ву лі­з­ти під зе­м­лю на ко­ро­т­кий спо­чи­нок ста­ло не­сте­р­п­но тя­ж­ко на­віть для них. Ці дві при­зе­м­ку­ва­ті і до­в­гі од­но­по­ве­р­хо­ві спо­ру­ди сто­ять се­ред мі­с­та й по­ни­ні. Між ни­ми — бе­то­но­ва­ний май­да­н­чик-­п’я­та­чок, де під Но­во­річ­чя вла­ш­то­ву­ва­ли при­ве­зе­ну мо­рем яли­н­ку для ді­тей, а на всі ін­ші свя­та під га­р­мо­ш­ку та ба­ла­лай­ку мо­лодь од­чай­ду­ш­но вто­п­ту­ва­ла в бе­тон свою ну­ж­ду.

Бу­ді­ве­ль­ни­ки зу­ми­с­не за­ли­ши­ли їх не­до­то­р­ка­ни­ми, як своє­рі­д­ні па­м’я­т­ни­ки люд­сь­кої ви­три­ва­ло­с­ті. Са­ме ж мі­с­то, по­-су­ча­с­но­му спла­но­ва­не, за­се­ля­лось переважно лю­дом за­йш­лим, зро­с­та­ло вго­ру, від­во­йо­ву­ю­чи со­бі в пу­с­те­лі жит­тє­вий про­с­тір спо­ча­т­ку на при­во­з­ній прі­с­ній во­ді, а зго­дом — і на вла­с­ній, мор­сь­кій, опрі­с­не­ній з до­по­мо­гою то­го ж та­ки атом­но­го ре­а­к­то­ра. Як по­ду­ма­ти, то не боз­на-який по­да­ру­нок: на льо­сі з ура­ном сто­їть ки­п­ля­ча ура­но­ва “бо­ч­ка”, не­хай і впо­ко­ре­на, а до­вкіл люд. Тим часом фа­хі­в­ці стве­р­джу­ють, що це уні­ка­ль­не, єди­не таке мі­с­то в сві­ті хо­ча б то­му, що з од­ні­єї шкля­н­ки тут п’ють опрі­с­не­ну мор­сь­ку во­ду і лю­ди, і де­ре­ва, і кві­ти. Остан­ні, до ре­чі, при­жи­ва­ють­ся ва­ж­че, ніж лю­ди, але не рем­с­т­ву­ють. З лю­дь­ми скла­д­ні­ше. На те во­ни й лю­ди. Та й, окрім опрі­с­не­ної ре­а­к­то­ром во­ди, їм іще де­що тре­ба. М’я­са, на­при­клад. А тут як на зло: не всти­г­ло мі­с­то Ше­в­че­н­ко зда­ти сво­їх по­в­но­ва­жень об­ла­с­но­го центру Ма­н­ги­ш­ла­ко­ві (від­не­да­в­на во­но у скла­ді но­во­ст­во­ре­ної Гу­р’єв­сь­кої об­ла­с­ті), як до го­ре­з­ві­с­них та­ло­нів на цу­кор, ми­ю­чі за­со­би до­лу­чи­ли­ся й та­ло­ни на м’я­с­ні ви­ро­би, місячна норма — три кі­ло­гра­ми на ду­шу. Не­за­до­во­ле­на ж чи­мось ду­ша, як ві­до­мо, шви­д­ко перетворюєть­ся на не­впо­ко­ре­ний дух, “що ті­ло рве до бо­ю”.

Що­пра­в­да, зо­в­ні ні­чо­го та­ко­го не по­мі­ча­лось. Ні сло­ва не­при­ві­т­но­го, ні криво­го по­гля­ду. Оче­ви­д­но, то­му, що по­ря­д­ні го­с­по­да­рі ні­ко­ли не ви­ка­жуть пе­ред го­с­тя­ми сі­мей­них чва­рів. Од­на від­по­ві­да­ль­на осо­ба мі­с­та від­ве­р­то зі­зна­лася: не­за­до­в­го пе­ред тим, як ма­ла при­бу­ти укра­ї­н­сь­ка де­ле­га­ція, в окру­зі при­ти­х­ла й до­сить го­с­т­ра дис­ку­сія про пе­ре­йме­ну­ван­ня м. Ше­в­че­н­ко на Ак­та­у. Для чо­го б це? Рі­з­ні на­зи­ва­ли­ся при­чи­ни, зокрема, й су­то на­ці­о­на­ль­ні. І ще та­ка: усьо­го за со­т­ню кі­ло­ме­т­рів є мі­с­то із схо­жою на­звою — Форт Ше­в­че­н­ко, що спра­в­ді вно­сить пе­в­ну ад­мі­ні­с­т­ра­ти­в­ну плу­та­ни­ну. Та хоч би як бу­ло, а чи­с­лен­ні зу­стрі­чі пар­тій­них, ра­дян­сь­ких ке­рі­в­ни­ків, лі­те­ра­то­рів, майстрів сце­ни, укра­ї­н­сь­ких і ка­зах­сь­ких, у ро­бі­т­ни­чих ко­ле­к­ти­вах і сту­де­нт­сь­ких ау­ди­то­рі­ях, а по­тім і се­ред ча­ба­нів, тру­ді­в­ни­ків рад­го­с­пів, по­тве­р­ди­ли од­ну не­за­пе­ре­ч­ну іс­ти­ну: ко­ли лу­нає сло­во дру­ж­би і вза­є­мо­ро­зу­мін­ня — не­зго­ди від­сту­па­ють.

Па­са­жи­ри мі­к­ро­ав­то­бу­са, що во­зив нас рі­в­ни­ми, як сте­по­ві до­ро­ги, ву­ли­ця­ми, не од­ра­зу зро­зу­мі­ли й сприй­ня­ли втру­чан­ня Аби­ша Ке­ки­ль­ба­є­ва в роз­по­відь ді­в­чи­ни-­ек­с­ку­р­со­во­да з яв­но сло­в’ян­сь­ки­ми ри­са­ми об­лич­чя, ко­т­ра при­стра­с­но роз­по­ві­да­ла про мі­с­то Ше­в­че­н­ко, йо­го еко­ло­гі­ч­ний, со­ці­а­ль­ний роз­ви­ток. Та невдовзі зба­г­ну­ла, що пись­мен­ник, ві­до­мий сво­ї­ми іс­то­ри­ч­ни­ми тво­ра­ми, та ще й на­ро­дже­ний в юр­ті на Ма­н­ги­ш­ла­ці, не міг зми­ри­ти­ся з тим, що екс­ку­р­со­вод ні­чо­го, вла­с­не, не ска­за­ла про Ма­н­ги­ш­лак, з пра­да­в­ніх ча­сів на­се­ле­ний пле­ме­на­ми зі сво­єю са­мо­бу­т­ньою куль­ту­рою, іс­то­рі­є­ю. На­че зо­всім не­об­жи­тою бу­ла ця зе­м­ля. А тим часом са­ме че­рез неї про­ля­гав зна­ме­ни­тий Шо­в­ко­вий шлях, що єд­нав кра­ї­ни Схо­ду й За­хо­ду, і яким ра­зом з чи­с­лен­ни­ми се­ре­д­ньо­ві­ч­ни­ми ка­ра­ва­на­ми про­су­ва­лись ре­ме­с­ла, пись­ме­на, зро­с­та­ли мі­с­та і по­се­лен­ня, об’­єд­на­ні в джу­зи, ги­ну­ли ве­ли­кі ге­рої, на­ро­джу­ва­лись но­ві... І ми ще до­б­ру го­ди­ну, за­пі­з­ню­ю­чись на якусь там чер­го­ву офі­цій­ну зу­стріч, слу­ха­ли Аби­ша, за­ча­ро­ва­ні йо­го знан­ня­ми гли­бин­ної іс­то­рії рі­д­но­го на­ро­ду. Тро­хи зго­дом я до­ві­да­в­ся, що са­ме він пе­р­ший увів у лі­те­ра­ту­р­ний обіг сло­во­-по­нят­тя ма­н­курт, що ста­ло на­зи­в­ним. Але як­що ма­н­ку­р­тизм, так би мо­ви­ти, до­мо­ро­слий, в жо­д­но­му ра­зі не ви­пра­в­до­ву­ю­чи, ще якось мо­ж­на по­яс­ни­ти, то насаджений, ко­ло­ні­а­ль­ний зав­жди сприй­ма­ти­меть­ся як на­ці­о­на­ль­не при­гні­чен­ня і знева­га до на­ро­ду. І тут уже не має іс­то­т­но­го зна­чен­ня, ко­го він за­че­пив за жи­ве — лі­те­ра­то­ра, та­бу­нни­ка чи ко­па­ча ура­ну...

Ду­ма­єть­ся, і в цьо­му при­чи­на ба­га­тьох ни­ні­ш­ніх між­на­ці­о­на­ль­них чвар, які чим глибше за­га­няв партійно-ад­мі­ні­с­т­ра­ти­в­ний пре­с, тим пе­ку­чі­ши­ми ста­ва­ли і, ра­но чи пі­з­но, му­си­ли про­р­ва­ти.

Ко­ли в Но­во­му Узе­ні — мі­с­ті на­ф­то­ви­ків і га­зі­в­ни­ків на Ма­н­ги­ш­ла­ці — про­лу­на­ли по­ст­рі­ли і про­ли­ла­ся кров, Абиш Ке­ки­ль­ба­єв спі­ш­но ви­ле­тів до сво­їх зе­м­ля­ків. І на мі­ти­н­гу пе­ред роз­лю­че­ним на­тов­пом, який зви­ну­ва­чу­вав у кро­во­про­лит­ті всіх і все, а най­бі­ль­ше пар­тію і вла­ду, мав му­ж­ність ска­за­ти: “Ні, це непра­вда!”. Про­те й мав му­ж­ність ра­зом з пись­мен­ни­ком Ану­а­ром Али­м­жа­но­вим ви­сту­пи­ти в пре­сі з від­кри­тим ли­с­том до мі­ні­с­т­ра на­ф­то­вої й га­зо­вої про­ми­с­ло­во­с­ті СРСР з при­во­ду по­дій в Но­во­му Узе­ні. Не все в них так од­но­зна­ч­но, як писа­ла со­ю­з­на пре­са. Пись­мен­ни­ки-­оче­ви­д­ці впевн­е­ні: над­зви­чай­ного становища не скла­ло­ся б, як­би над­ра Ма­н­ги­ш­ла­ка осво­ю­ва­лись оба­ч­ні­ше, а на­ці­о­на­ль­ні ба­гат­с­т­ва ре­с­пу­б­лі­ки ви­ко­ри­с­то­ву­ва­лись і для її роз­ви­т­ку та бла­га всьо­го ка­зах­сь­ко­го на­ро­ду.

Що ма­єть­ся на ува­зі? А ось що. Но­ві ба­га­тю­щі по­кла­ди ко­ри­с­них ко­па­лин від­кри­ва­лись на Ма­н­ги­ш­ла­ці там, де ма­в­ся від­чу­т­ний над­ли­шок тру­до­вих ре­сур­сів. Вод­но­час у зв’я­з­ку із за­гро­з­ли­вою еко­ло­гі­ч­ною об­ста­но­в­кою на Ка­с­пій­сь­ко­му мо­рі лі­к­ві­ду­ва­лись де­ся­т­ки ри­бо­ло­ве­ць­ких кол­го­с­пів, кі­ль­ка ве­ли­ких під­при­ємств ри­б­ної про­ми­с­ло­во­с­ті. За­кри­ли­ся всі ша­х­ти тре­с­ту “Ма­н­ги­ш­ла­к­ву­гіл­ля”, де у во­єн­ні ро­ки мі­с­це­ві ка­за­хи — чо­ло­ві­ки й жі­н­ки — пле­че в пле­че з ева­ку­йо­ва­ни­ми з Дон­ба­су ро­сі­я­на­ми, укра­ї­н­ця­ми до­бу­ва­ли па­ли­во, щоб за­без­пе­чи­ти ним вій­сь­ко­ві за­во­ди. Не­ве­ли­кі ві­в­чар­сь­кі кол­го­с­пи не мо­г­ли то­ді спо­в­на пра­це­вла­ш­ту­ва­ти на­віть сво­їх бли­ж­ніх, зе­м­ля­ків. Без ро­бо­ти ли­ши­лось і чи­ма­ло по­том­с­т­вен­них на­ф­то­ви­ків на Ем­бі, де до­бу­ван­ня на­ф­ти де­да­лі зме­н­шу­ва­лось. Свою по­да­ль­шу до­лю всі ці лю­ди по­в’я­зу­ва­ли із но­во­від­кри­ти­ми ба­гат­с­т­ва­ми Ма­н­ги­ш­ла­ка, отож, і посуну­ли сю­ди по­ту­ж­ним по­то­ком. Ко­рін­не на­се­лен­ня осі­ло на під­сту­пах до но­во­ст­во­ре­них про­ми­с­ло­вих центрів. При­хи­с­ти­ли­ся у ви­ві­ль­не­них ге­о­ло­го­роз­ві­д­ни­ка­ми та бу­ри­ль­ни­ка­ми тим­ча­со­вих жи­т­лах, на­пів­зе­м­ля­н­ках. Тим ча­сом ні­хто й не зби­ра­в­ся забезпечувати лю­дей ро­бо­тою, їм від­мо­в­ля­ли в про­пи­с­ці, во­ни ста­ва­ли па­си­н­ка­ми на рі­д­ній зе­м­лі. По­ряд, ви­б­ли­с­ку­ю­чи во­г­ня­ми, йшла ве­ли­ка ін­ду­с­т­рі­а­лі­за­ція, зво­ди­лись мі­с­та за су­час­ни­ми про­е­к­та­ми, бу­ду­ва­лись ае­ро­дро­ми. Та су­час­ні лай­не­ри при­зна­ча­лись не для пе­ре­ве­зен­ня ту­те­ш­ніх на­ф­то­ви­ків на да­ль­ні ва­х­ти: ту­ди транс­по­р­ту­ва­лись спе­ці­а­ль­ні ко­ман­ди з ін­ших ре­с­пу­б­лік. По­ча­лась елі­та­ри­за­ція не ли­ше ро­бі­т­ни­ків рідкісних спе­ці­а­ль­но­с­тей, а й об­слу­ги до при­би­ра­ль­ниць вклю­ч­но. Так з’яв­и­в­ся й утве­р­ди­в­ся на ка­зах­сь­кій зе­м­лі цей “е­по­ха­ль­ний” ві­дом­чий ви­на­хід: за ва­х­то­вим ме­то­дом сю­ди що­ква­р­та­лу при­лі­тає 12 ти­сяч чо­ло­вік, тоді як тут 18 ти­сяч без­ро­бі­т­них... Зви­чай­но, у них да­ле­ко не од­на­ко­вий рі­вень і осві­ти, і ква­лі­фі­ка­ці­ї. Але ж за чверть ві­ку, від­ко­ли роз­по­ча­ло­ся по­си­ле­не осво­єн­ня Ма­н­ги­ш­ла­ка, так і не на­ла­го­ди­ли си­с­те­му на­вчан­ня і вдо­с­ко­на­лен­ня про­фе­сій­ної май­с­те­р­но­с­ті мі­с­це­вих ка­д­рів. Зне­ва­га до ко­рін­но­го на­се­лен­ня, як ре­а­ль­но­го тру­до­во­го ре­сур­су, стала зви­ч­кою. Рі­д­ний син, по­ве­р­ну­в­шись з ар­мії, не мо­же про­пи­са­тися в осе­лі ба­ть­ка, а мо­ло­дий ро­бі­т­ник, не від­пра­цю­ва­в­ши п’ять ро­ків, не мо­же ста­ти в чер­гу на жи­т­ло. Все це так від­го­нить сті­ль­ки ра­зів та­в­ро­ва­ним ге­но­ци­дом, який не у нас, крий Бо­же, а нібито десь там, за мо­ря­ми-­оке­а­на­ми...

Дивовижно, але факт: по­ряд з ка­з­ко­ви­ми ба­гат­с­т­ва­ми ту­те­ш­ніх надр же­б­ра­ць­ке жи­во­тін­ня сте­по­ви­ків-­або­ри­ге­нів. До­вкруг ве­ли­ких про­ми­с­ло­вих центрів з ба­га­то­по­ве­р­хо­ви­ми су­час­ни­ми бу­ди­н­ка­ми роз­ки­да­ні се­ли­ща із сяк-­так злі­п­ле­них ма­за­нок. Тут не­має пи­т­ної во­ди, її при­во­зять у ци­с­те­р­нах, ви­да­ю­чи стро­го за но­р­мо­ю. Немає ка­на­лі­за­ціїя, газу (тим ча­сом він, як і на­ф­та, йде звід­си транс­ко­н­ти­не­н­та­ль­ни­ми тру­ба­ми на За­хід), не­має те­ле­фон­но­го зв’я­з­ку і на­віть ра­діо. Чом не ре­зе­р­ва­ції со­ю­з­но­го шти­бу, ство­ре­ні ві­дом­чим не­ві­гла­с­т­вом з мо­в­ча­з­ної зго­ди мі­с­це­вої бю­ро­к­ра­тії?

Про­бле­ми, по­ро­дже­ні незлагодженістю в еко­но­мі­ч­них від­но­си­нах, ста­ють со­ці­а­ль­ним злом, спо­ну­ка­ють лю­дей упе­ре­дже­но, пі­до­зрі­ливо ста­ви­тись не ли­ше од­не до од­но­го, а й ці­лих на­ро­дів. Во­ни, оці проблеми, й по­ста­ли у своє­му над­то за­го­с­т­ре­но­му, гі­пер­тро­фо­ва­но­му ви­гля­ді там, на роз­бу­р­ха­но­му май­да­ні в Но­во­му Узе­ні. То­му-­то й з’яв­и­в­ся від­кри­тий лист чле­нів пра­в­лін­ня Спі­л­ки пись­мен­ни­ків СРСР Аби­ша Ке­ки­ль­ба­є­ва та Ану­а­ра Али­м­жа­со­ва з про­мо­ви­с­тою на­звою “О­с­во­ю­ва­ти — не ли­ше бра­ти”.

Не знаю, як сприй­ня­ли цей по­-гро­ма­дян­сь­кому че­с­ний і при­стра­с­ний до­ку­мент мої ко­ле­ги-­жу­р­на­лі­с­ти, що там, на ка­зах­сь­кій зе­м­лі, ді­ли­ли зі мною і ла­ваш, і ку­мис... Та й чи по­мі­ти­ли йо­го вза­га­лі. Зре­ш­тою, ко­жен ба­чить зе­м­лю, якою хо­дить, по­-сво­є­му. А я й сьо­го­дні чим пи­ль­ні­ше вчи­ту­юсь у той лист, тим бі­ль­ше зна­хо­джу ана­ло­гів з на­шою, так са­мо за­сми­ка­ною еко­но­мі­ч­ни­ми, со­ці­а­ль­ни­ми, на­ці­о­на­ль­ни­ми не­га­ра­з­да­ми Укра­ї­ною, де 95 від­со­т­ків про­ми­с­ло­во­с­ті під­по­ряд­ко­ва­но со­ю­з­ним мі­ні­с­тер­с­т­вам та ві­дом­ствам. Ана­ло­гів з по­ро­ж­ні­ю­чи­ми під­зе­м­ни­ми ко­мо­ра­ми Дон­ба­су, об­ли­сі­лими За­ка­р­пат­тям і По­ліс­сям, по­ре­па­ним од спра­ги Пів­днем, от­ру­є­ним Чо­р­ним мо­рем, при­зве­де­ною “Мі­на­то­м­ене­р­го” Чо­р­но­биль­сь­кою тра­ге­ді­єю, на лі­к­ві­да­цію якої ви­тра­че­но по­над 8 мі­ль­я­р­дів ка­р­бо­ва­н­ців переважно укра­ї­н­сь­ких гро­шей. Ми­мо­во­лі по­ві­риш у спі­ль­ний пра­ко­рінь тю­рк­сь­ко­го “ка­зах” і сло­в’ян­сь­ко­го “ко­зак”. Та­кі ми од­на­кі...

Не бе­ру­ся щось ра­ди­ти пись­мен­ни­кам, а тим па­че по­вча­ти їх, але за­пе­ре­чи­ти Ол­жа­су Су­лей­ме­но­ву що­до ни­ні­ш­ньо­го пріо­ри­те­ту пу­б­лі­ци­с­ти­ки в лі­те­ра­ту­р­но­му про­це­сі все-таки хо­чу. Не­вже й те­пе­рі­ш­ньо­му по­ко­лін­ню чи­та­чів до­ве­деть­ся че­ка­ти на­сту­п­них де­ся­ти­літь, аби вдо­во­ль­ни­ти­ся пра­в­ди­ви­ми іс­то­ри­ч­ни­ми ре­т­ро­спе­к­ці­я­ми про на­ше сьо­го­ден­ня? Хі­ба, ска­жі­мо, по­дії в Но­во­му Узе­ні й усе, що з ни­ми по­в’я­за­но, не про­сять­ся са­мі в го­с­т­ро­сю­же­т­ний ху­до­ж­ній твір про на­шу, та­ку не­про­с­ту, су­пе­ре­ч­ли­ву до­бу?

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка