Петро красюк все життя з тарасом шевченком



Сторінка7/7
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Але ж і в цьо­му ми од­на­кі.

Мо­же, як­раз че­рез це ма­ле­нь­кий ка­зах­сь­кий хло­п­чик з очи­ма сай­га­ка, що стрі­в­ся бі­ля сто­ли­ч­но­го го­те­лю, як до­б­рий знак оно­в­лен­ня, вів нас пе­ке­ль­ним Ма­н­ги­ш­ла­ць­ким, Та­ра­со­вим, шля­хом до мі­с­ця май­же де­ся­ти­лі­т­ньо­го Ко­б­за­ре­во­го за­слан­ня-­со­л­да­т­чи­ни. Кру­ти­ми, ви­те­са­ни­ми в ске­лі схі­д­ця­ми, він під­ні­ма­в­ся ра­зом з на­ми вго­ру та вго­ру, на ру­ї­ни­ще Но­во­пе­т­ров­сь­ко­го укріп­лен­ня. Тут бу­ла роз­та­шо­ва­на ба­та­рея, а бі­ля неї сто­яв на по­сту під не­ща­д­ним со­н­цем, ска­же­ни­ми ві­т­ра­ми, пе­ку­чою сні­го­вою за­ме­тіл­лю і Він, Та­рас. Од ба­та­реї слі­ду не ли­ши­ло­ся, тільки ка­мі­нь-­пі­д­му­рі­вок, на яко­му во­на во­з­сі­да­ла, та ще цей вічно молодий невгамовний ві­т­ри­ще. Але тут на­за­в­ж­ди ли­ши­в­ся Йо­го дух..

По­ряд із мі­с­цем од ба­та­реї, на кру­г­ло­му, як ве­ли­ке жо­р­но, ка­ме­ні, ви­би­то, ви­ка­р­бу­ва­но люд­сь­кою ру­кою дві ве­ли­че­з­ні лі­те­ри Ш і Т, але не по­оди­нці, а май­с­те­р­но ско­м­по­но­ва­но в мо­но­гра­му . Од­нак і во­на до­по­в­не­на. Лі­во­руч спо­лу­чен­ня обля­мова­не ще од­ним зна­ком, що вод­но­час на­га­дує і пів­мі­сяць (да­ни­на ту­те­ш­ній му­су­ль­ман­сь­кій си­м­во­лі­ці?), і ла­тин­сь­ку лі­те­ру G (мо­ж­ли­во, Гри­го­ро­вич?). По­вні­с­тю ком­по­зи­ція має ось та­кий ви­гляд G. Спра­в­ж­ній ми­с­те­ць­кий знак, по­за сум­ні­вом, ви­ко­на­ний ру­кою ху­до­ж­ни­ка. Але чи­єю? Хтось із мі­с­це­вих крає­зна­в­ців не­впе­в­не­но ска­зав, що хи­ме­р­на ця мо­но­гра­ма в гра­ні­ті мо­же бу­ти тут з не­за­па­м’я­т­них ча­сів, та­кий у неї да­в­ній ви­гляд. Ди­в­но, але ні­хто із ше­в­чен­ко­зна­в­ців, ко­го я встиг пе­ре­пи­та­ти, не чув про неї, не те, що ба­чив. На­віть на­у­ко­вцям сто­ли­ч­но­го Ше­в­че­н­ко­во­го му­зею ні­чо­го про неї не ві­до­мо. Але ж це спо­лу­чен­ня Т Г Ш, ця гра­фі­ч­на фі­лі­г­ран­ність і ми­с­те­ць­ка ви­га­д­ка... Увесь той кру­г­ля­с­тий ка­мінь із зна­ко­м-­мо­но­г­ра­мою по­се­ре­ди­ні схо­жий на ве­ли­че­з­не не­зми­г­не око. І чим до­в­ше я вди­в­ля­юсь у йо­го зні­мок, тим бі­ль­ше впевню­юся, що ви­ка­р­бу­вав йо­го Та­рас і ні­хто бі­ль­ше. Отак узяв і ви­ка­р­бу­вав. Йдучи на по­ст, при­хо­п­лю­вав із со­бою ру­би­ло та мо­ло­то­к. По­сто­я­в­ши бі­ля ба­та­реї та вте­р­ши ви­до­бу­ту пі­ща­ним ві­т­ром сльо­зу, сі­дав на­впо­чі­п­ки (від ко­го тут че­ка­ти на­па­ду? від зне­до­ле­них бай­гу­шат?) і по­чи­нав до­в­ба­ти ка­мінь. День, два, а мо­же, й ці­лий мі­сяць ка­р­бу­вав. Він му­сив щось ро­би­ти, як не ма­лю­ва­ти й не пи­са­ти, то го­род свій до­гля­да­ти, ве­р­бу по­ли­ва­ти чи ось цей ка­мі­нь-­око... І те­пер йо­му ві­ч­но й не­дре­м­но су­ди­ло­ся сте­ре­г­ти бля­к­ле ма­н­ги­ш­ла­ць­ке не­бо.

Ма­ле­нь­ка сен­са­ція? Мо­ж­ли­во... Все, що по­в’я­за­не з йо­го іме­нем, для нас до­ро­ге й зна­чуще. І не­хай той ожи­в­ле­ний ка­мінь на кру­то­му уз­ви­ш­ші-­ске­лі по­се­ред ка­зах­сь­кої пу­с­те­лі ста­не іще од­ним си­м­во­лом спі­ль­но­сті на­ших доль. У Фо­р­ті ­Ше­в­че­н­ка, ко­ли­ш­ньо­му Оле­к­са­н­д­рів­сь­ку, їх тут осо­б­ли­во ба­га­то. І всі во­ни рі­з­ні. Та­ка вже їм су­ди­ла­ся мно­го­ли­кість...

Чо­мусь зо­всім мо­в­ч­ки, як на мо­ли­т­ві, ми сто­я­ли бі­ля по­са­дже­ної і ви­ко­ха­ної ним ве­р­би, та­кої зна­йо­мої з йо­го “Жу­р­на­лу”. Са­ма пра­ве­р­ба всо­х­ла й по­ва­ли­лась, але пу­с­ти­ла мо­ло­ді па­го­ни од ко­ре­ня-­озе­м­ка, во­ни роз­ку­щи­лись і те­пер го­рять зе­ле­ним по­лу­м’ям і не зго­ряють.

Поче­ргово за­зи­ра­ли у гли­бо­ку ву­зь­ку кри­ни­ч­ку, з якої він че­р­пав во­ду, щоб на­по­ї­ти і ве­р­бу, і го­род­нє зе­ло — кріп, ре­ди­с­ку та рі­д­кі­с­ні тут огі­р­ки. Щоб зро­ди­ли во­ни май­же та­ки­ми, як на Укра­ї­ні. А він в’я­за­ти­ме дрі­б­ну го­ро­ди­ну в пу­че­ч­ки, як це ко­лись ро­би­ли для ба­за­ру і те­пер ро­б­лять укра­ї­н­сь­кі жі­н­ки, а огі­р­ка про­с­то по­кла­де в ки­ше­ню сво­го ви­ц­ві­ло­го му­н­ди­ра та й пі­де со­бі в го­с­ті до сво­їх ста­ре­нь­ких Фи­ли­мо­на й Ба­в­ки­ди (Зи­г­мо­н­тов­сь­ких). Мо­же, й во­ни чи­мось по­ча­с­ту­ють, а за­од­но й ці­ка­ве­нь­ке щось да­дуть по­чи­та­ти. Важ­ко ска­за­ти, як бу­ло то­ді, а те­пер во­да на да­ле­ко­му дні кри­ни­ч­ки ле­д­ве бли­с­ко­тить ві­ко­н­цем мо­ло­дої криги.

Ву­зь­ки­ми кру­ти­ми схі­д­ця­ми спу­с­ка­ли­ся у ви­ко­па­ну ним зе­м­ля­н­ку по­се­ред са­ду-­го­ро­ду — іще од­ну йо­го ка­то­р­жан­сь­ку від­ра­ду в цьо­му “ве­р­те­пе ме­р­зо­с­тей”. Від­ни­ні більш, ніж убо­ге її на­чин­ня — та­п­ча­ник, сті­лець та вму­ро­ва­ний у сті­ну шмат роз­би­то­го дзе­р­ка­ла — до­по­в­нив скро­м­ний дар “Лі­те­ра­ту­р­ної Укра­ї­ни” – ви­ши­тий на по­ло­т­ні уче­ни­цею київської шко­ли-­ін­те­р­на­ту № 19 Олею Лю­би­вою йо­го “За­по­віт”.

На якийсь де­ся­ток хви­лин за­ско­чи­ли в му­зей йо­го іме­ні — ко­ли­ш­ній бу­ди­нок ко­мен­да­н­та Уско­ва. Ще 1881 ро­ку він вста­но­вив бі­ля ньо­го не­ве­ли­ч­ке ма­р­му­ро­ве по­гру­д­дя сво­го ве­ли­ко­го під­ле­г­ло­го при­яте­ля. Ни­ні Шевченко сте­ре­же вхід до своєї зе­м­ля­н­ки. Ця та­ка ма­ло­по­ру­ш­на, хо­ло­д­на ста­ти­ч­ність на­ших му­зе­їв-­ко­пій. Во­на і тут не перевелася б, та як­раз пе­ред цим її осві­ти­ли те­п­лі пей­за­жі Та­ра­со­вих сте­жок і шля­хів на Укра­ї­ні і в Ка­зах­ста­ні ху­до­ж­ни­ка Да­ни­ла Бі­д­но­ши­я. І це бу­ла йо­го остан­ня пе­ред­сме­р­т­на ви­ста­в­ка...

Але чо­му скрізь так по­спі­хом, ма­ло не бі­г­цем? І ко­ли не­сли по зі­в’я­лій кві­т­ці до йо­го па­м’я­т­ни­ка в са­ду, вста­но­в­ле­но­го тут ста­ран­ня­ми ка­зах­сь­ко­го уря­ду ще 1927 ро­ку. І ко­ли по­ли­ва­ли алей­ку мо­ло­дих ве­р­би­чок, па­го­нів од ве­р­би-­пра­ма­те­рі. Зу­пи­ни­ти­ся б, по­мі­р­ку­ва­ти...

Як­би бу­ла змо­га до­б­ре роз­зи­р­ну­ти­ся... То­ді, мо­ж­ли­во, у сти­лі­зо­ва­но­му під юр­ту ет­но­гра­фі­ч­но­му му­зеї ми по­ба­чи­ли б зна­ч­но бі­ль­ше, ніж зви­чай­ну імітацію ви­го­то­в­лен­ня впра­в­ни­ми жі­но­чи­ми ру­ка­ми на­ці­о­на­ль­но­го ка­зах­сь­ко­го ки­ли­ма. І там-таки, ста­в­ши спо­сте­рі­га­ча­ми і спів­уча­с­ни­ка­ми спра­в­ж­ньо­го ка­зах­сь­ко­го ве­сіл­ля, спро­мо­г­ли­ся б зба­г­ну­ти му­д­ру си­м­во­лі­ку йо­го об­ря­ду і ра­п­том від­кри­ти сті­ль­ки суголосного те­пе­рі­ш­ній до­бі в ін­шо­му дій­с­т­ві, та­ко­му схо­жо­му на на­ш, на жаль, при­за­бу­тий да­в­ній укра­ї­н­сь­кий зви­чай. (Хто ска­же, чо­му ми та­кі од­на­кі?)

...За рік до то­го, в Ше­в­че­н­ко­ву ве­с­ну, в ро­ди­ні Ама­га­ль­ди Ну­са­р­ба­є­ва на­ро­ди­в­ся хло­п­чик, і йо­го на­зва­ли Та­ра­сом (“Я­к­що Укра­ї­на — зе­м­ля Та­ра­са, то Ка­зах­стан — зе­м­ля Та­ра­сів”, — до­те­п­но по­жа­р­тує по­тім Абиш Ке­ки­ль­ба­єв). І ось че­рез рік на­ста­ла по­ра здій­с­ни­ти над ним стародавній об­ряд — роз­рі­за­ти пу­та. Аби він ві­ль­но хо­див по сво­їй зе­м­лі. І на­віть бі­гав га­ло­пом, як мо­ло­дий ска­кун. На­спра­в­ж­ки роз­рі­за­ти си­м­во­лі­ч­ні, але зі­тка­ні із спра­в­ж­ньої вовни пу­та, на йо­го ще не­змі­ц­ні­лих ні­ж­ках на­ле­жа­ло ко­мусь із по­ва­ж­них го­с­тей. Ви­бір упав на го­ло­вно­го ре­жи­се­ра Львів­сь­ко­го дра­м­те­а­т­ру Фе­до­ра Стри­гу­на. Гріх кри­ви­ти ду­шею, кра­си­вий і ве­ль­ми ста­ту­р­ний чо­ло­вік. Він по­спі­хом пі­ді­йшов до Та­ра­си­ка, оче­ви­д­но, не без тре­пе­т­но­го хви­лю­ван­ня, бо на­віть тро­хи зблід, але рі­шу­че кла­ц­нув ве­ли­ки­ми но­жи­ця­ми-­ст­ри­гу­на­ми. І пу­та спа­ли! Хло­п­чик по­ди­бав, за­у­с­мі­ха­в­ся. І всі, хто там був, та­кож за­у­с­мі­ха­лись. А ща­с­ли­ві ба­ть­ки тут-таки на­го­ро­ди­ли Стри­гу­на га­р­ним на­ці­о­нальним ха­ла­том, який, од­на­че, ви­яви­в­ся для ньо­го за­ма­лим. Та це був ли­ше по­ча­ток. За тим пі­ш­ло чи­тан­ня гра­мо­ти-­по­ба­жан­ня: “Ти на­ро­ди­в­ся в по­ру ве­с­ни... Тоді бу­ло ве­ли­ке Ше­в­че­н­ко­ве свя­то. Та­ке саме ве­ли­ке для нас, як для укра­ї­н­сь­ко­го, ро­сій­сь­ко­го, ба­га­тьох ін­ших на­ро­дів, і ти по­ви­нен усе жит­тя цим пи­ша­тись... Ти му­сиш ося­г­ну­ти суть Абая, а, ося­г­ну­в­ши її, зба­г­неш і Та­ра­са. Ми хо­че­мо, аби ти був та­ким ве­ли­ким і му­д­рим, як і лю­ди­на, що но­си­ла до те­бе це ім’я”. А по­тім най­ві­до­мі­ший в ту­те­ш­ніх мі­с­цях ак­са­кал, ве­те­ран вій­ни і пра­ці Ір­за­бек Мі­н­да­рі­єв (у Ве­ли­ку Ві­т­чи­з­ня­ну ко­ман­ду­вав ро­тою в авіа­де­са­н­т­ній Чер­ка­сь­кій ди­ві­зії, ви­з­во­ляв Мо­ри­н­ці, Ки­ри­лі­в­ку — та­кий не­спо­ді­ва­ний збіг — укло­ни­в­ся Та­ра­со­вій мо­ги­лі і на­пи­сав бі­ля неї ві­р­ша, з яким пі­шов да­лі до­би­ва­ти во­ро­га), цей і сьо­го­дні жит­тє­ра­ді­с­ний, ба­дьо­рий сте­по­вик про­чи­тав ма­ло­му Та­ра­со­ві своє ба­та (бла­го­сло­вен­ня): “Бе­ре­жи своє ім’я, бо в ньо­му і гі­д­ність, і со­вість тво­я...”

Не знаю, з яких да­ле­ких ві­ків дій­шов до сьо­го­дні цей три­чі му­д­рий і гли­бо­ко си­м­во­лі­ч­ний зви­чай. Оче­ви­д­но, звід­то­ді, як лю­ди­на при­ру­чи­ла ко­ня, од­ра­зу від­чу­в­ши в ньо­му і сво­го ря­ті­в­ни­ка, і дру­га, і по­мі­ч­ни­ка. Все йде, все ми­на­є... і ве­р­та­єть­ся на “кру­ги сво­я”. Але не­хай ві­ч­но бу­де кінь. Не­спу­та­ний... І ве­р­ш­ник, який йо­го осі­д­лав.

От і роз­зи­р­ну­ли­ся. І, зда­єть­ся, як­раз за­вдя­ки “ро­з­рі­зан­ню пут”. Ску­ль­п­тор Во­ло­ди­мир Че­пе­лик, ху­до­ж­ник Єв­ген Удін, Єр­кин Ме­р­ге­нов, а та­кож Оле­к­сандр Глу­ш­ко, Фе­дір Стри­гун, кі­но­ре­жи­сер Ва­ле­н­тин Спе­р­кач то­го ж дня по­да­ли ідею: спо­ру­ди­ти у Фо­р­ті Ше­в­че­н­ка па­м’я­т­ник, гі­д­ний ве­ли­ких си­нів ве­ли­ких на­ро­дів. Це має бу­ти ком­по­зи­ція: Ше­в­че­н­ко і Абай, а до них ту­лить­ся, пра­г­ну­чи і їх­ньо­го за­хи­с­ту, і їх­ньої му­д­ро­с­ті, і во­ле­люб­с­т­ва їх­ньо­го отой са­мий не­спу­та­ний хло­п­чик...

Абиш Ке­ки­ль­ба­єв, один із тих ка­за­хів, хто за най­швид­ше зві­ль­нен­ня сво­го на­ро­ду од еко­но­мі­ч­них, со­ці­а­ль­них, на­ці­о­на­ль­них пут, ще ті­с­но за­кру­че­них ко­ман­д­но-­ад­мі­ні­с­т­ра­ти­в­ною си­с­те­мою, на­сам­кі­нець за­про­сив нас — Оле­к­са­н­д­ра Глу­ш­ка, сим­па­ти­ч­но­го пра­ців­ни­ка апа­ра­ту ЦК Ком­па­р­тії Укра­ї­ни Ми­хай­ла Со­ро­ку і тво­го, чи­та­чу, по­кі­р­но­го слу­гу — до се­бе на го­с­ти­ну. Заповзятий, непосидючий, ча­сом на­віть за­па­ль­ний, він си­дів за да­с­т­ра­ха­ном ду­ше­в­но врі­в­но­ва­же­ний, і од цьо­го зда­ва­в­ся ще му­д­рі­шим. Пра­воруч од ньо­го, на чі­ль­но­му мі­с­ці в кі­н­ці сто­лу, ма­ма Ай­са­у­ле (Мі­ся­ч­ний про­мінь), лі­воруч — дру­жи­на Кла­ра. Си­ді­ли не в юр­ті, а в су­час­ній осе­лі су­час­но­го ка­зах­сь­ко­го пись­мен­ни­ка, ін­те­лі­ге­н­та в пер­шо­му ко­лі­ні (вла­с­не, хто до пут­тя по­яс­нить, що та­ке спра­в­ж­ня ін­те­лі­ге­н­т­ність? Хі­ба Ше­в­че­н­ко не був ін­те­лі­ге­н­том?) А тим часом у цій су­час­ній мі­сь­кій ква­р­ти­рі май­же фі­зи­ч­но від­чу­ва­ла­ся ла­гі­д­но ти­ха і сві­т­ла ау­ра ка­зах­сь­кої юр­ти — уні­ка­ль­но­го сві­то­во­го ше­де­в­ру люд­сь­ко­го по­бу­ту: май­же по­бо­ж­ний по­ша­ні­вок ста­р­ших, не­на­в’я­з­ли­ва му­д­ра по­ра­да, зла­го­да й ди­в­на вза­є­мо­про­ни­к­ливість душ. Ко­лись, ка­жуть, жи­ла цим і укра­ї­н­сь­ка ха­та, але по­тро­ху все ку­дись ви­ві­т­ри­лося...

А тут, на ща­с­тя, ли­ши­лось. Та сві­т­ла ка­зах­сь­ка ау­ра... Ма­буть, про­мі­ни­лась до то­го, як са­ма ма­ма Ай­са­у­ле на­ро­ди­лась в юр­ті десь по­се­ред ма­н­ги­ш­ла­ць­ко­го сте­пу. То­ді в го­рі­ш­ньо­му отво­рі і для ди­му, і для не­бе­с­них сві­тил, щоб чи­та­ти по них пе­ре­біг но­чі й ба­чи­ти на­ро­джен­ня дня, ра­п­том збли­с­нув мі­ся­ч­ний про­мінь і осві­тив її, на­го­ро­ди­в­ши цим ди­в­но пре­кра­с­ним іме­нем — Ай­са­у­ле. По­ряд ти­хо го­рів ло­є­вий сві­ти­ль­ник, то­ч­ні­сі­нь­ко та­кий, як у ру­ці Ше­в­че­н­ко­вої ка­за­ш­ки Ка­ті. Ко­ли під­ро­с­те, Ай­са­у­ле са­ма йо­го за­сві­­чу­ва­тиме і ко­гось ви­гля­да­тиме, ви­гля­да­тиме... Во­на й за­раз, у свої ві­сі­м­де­сят з ли­ш­ком літ, з об­лич­чям, всу­ціль по­кри­тим кли­но­пи­сом змо­р­щок, ду­же схо­жа на ту за­га­д­ко­ву сте­по­ву ца­рі­в­ну з ка­р­ти­ни-­ше­де­в­ра. А ще у своє­му по­стій­но­му бі­ло­сні­ж­но-­те­м­но­му вбран­ні — жа­у­ли­ку (жі­но­чо­му го­ло­вно­му убо­рі), бе­ж­ле­ті — во­на так са­мо схо­жа на ти­ху мі­ся­ч­ну ніч. На укра­ї­н­сь­ку рі­з­д­вя­ну, а чи ве­ли­ко­дну ніч, ко­ли з ніг до го­ло­ви те­бе прой­має дрож од її не­зба­г­нен­ної та­ї­ни.

Тим ча­сом ма­ма Ай­са­у­ле (“Най­ща­с­ли­ві­ший дім, ко­ли в ньо­му є та­ка ма­ма...” — ска­же про неї не­ві­с­т­ка Кла­ра), дя­ку­ю­чи Ал­ла­ху, бла­го­сло­ви­ла нас сло­ва­ми про ві­ч­ну по­тре­бу вза­є­мо­ро­зу­мін­ня й ми­ру. Во­на ду­же ща­с­ли­ва, що має та­кого сина, що він зна­єть­ся з лю­дь­ми у всьо­му сві­ті... І я зно­ву, май­же зри­мо, уявив ту юр­ту, де во­на на­ро­ди­лась і спо­ро­ди­ла че­т­ве­ро ді­тей, об­сно­ва­ну тка­ни­ми по­яса­ми че­рез усю ха­ту. І той го­рі­ш­ній кру­г­лий отвір­обе­рі­г з хре­с­то­ви­ною — со­ля­р­ним зна­ком по­се­ре­ди­ні, че­рез який за­гля­да­ють і ди­в­лять­ся- не на­ди­в­лять­ся в юр­ту і со­н­це, і мі­сяць, і зо­рі... А вже ко­му яке ім’я во­ни да­дуть, то вже за­ле­жить від то­го, хто на­ро­ди­в­ся.

Це вже згодом, ко­ли її чо­ло­вік, а ба­ть­ко Аби­ша, пі­де на фронт, во­ю­ва­ти­ме під Ста­лін­гра­дом і десь там за­ги­не, пре­кра­с­на Ай­са­у­ле пе­ре­бе­реть­ся з ді­ть­ми в се­ли­ще, що­дня спу­с­ка­тиметь­ся з обу­ш­ком під зе­м­лю, в ша­х­ту, і ра­зом з усіма ева­ку­йо­ва­ни­ми сю­ди жі­н­ка­ми до зне­мо­ги до­в­ба­ти­ме ву­гіл­ля для вій­ни. І от зо­ста­не­ть­ся...

— Як­би нам ра­зом з укра­ї­н­сь­ки­ми лі­те­ра­то­ра­ми, — пе­ре­рве мої роз­ду­ми Абиш,— та влаштува­ти щось на зра­зок екс­пе­ди­ції, прой­ти Та­ра­со­вою до­ро­гою по Ара­лу та Ма­н­ги­ш­ла­ку. І по­ди­ви­ти­ся на них йо­го очи­ма. Ро­зу­мі­є­те? Спро­бу­ва­ти від­тво­ри­ти в до­ку­ме­н­тах, па­м’я­т­ни­ках ста­ро­ви­ни, пе­ре­ка­зах, по­бу­то­вих тра­ди­ці­ях все, як бу­ло то­ді, при ньо­му. Ми ще ба­га­то чо­го б мо­г­ли знай­ти і зро­зу­мі­ти...

Чи вда­сть­ся це здій­с­ни­ти? По­ба­чи­мо... Але ду­м­ка та­ка за­ро­ди­лась і вже ко­мусь не дає спо­ко­ю. А мо­же, дій­ш­ла й до ньо­го. Бо чо­го б так пи­ль­но і до­в­го він ди­ви­в­ся звід­ти на нас?

...Був на­про­чуд те­п­лий осін­ній ве­чір, і ве­ле­лю­д­ний кон­церт у мі­с­ті йо­го іме­ні від­бу­ва­в­ся про­с­то не­ба, на­впро­ти па­м’я­т­ни­ка Ко­б­за­ре­ві, що си­дить і в за­жу­рі ди­вить­ся на Ка­с­пій, ні­би сте­ж­ку че­рез ньо­го до­до­му ви­ди­в­ля­є. На двох ім­про­ві­зо­ва­них ес­т­ра­дах по­пе­ре­мін­но ви­сту­па­ли, показую­чи своє ми­с­те­ц­т­во, то укра­ї­н­сь­кі, то ка­зах­сь­кі ко­ле­к­ти­ви, зма­га­ли­ся со­лі­с­ти. Че­р­ка­ща­ни під­го­ту­ва­ли сюр­приз: пе­ред ви­сту­пом ді­в­чи­на в укра­ї­н­сь­ко­му вбран­ні під­не­с­ла на ви­ши­то­му ру­ш­ни­кові ке­рі­в­ни­кам мі­с­та пи­ш­ний ко­ро­вай. Він пі­шов по ру­ках, і кі­ль­ка со­тень лю­дей по­ку­ш­ту­ва­ли сма­ч­но­го укра­ї­н­сь­ко­го хлі­ба, а хтось із при­су­т­ніх на кон­це­р­ті укра­ї­н­ців, мо­ж­ли­во, впе­р­ше в жит­ті. Та ось на всю міць ушк­ва­ри­ли му­зи­ки, то­ді якась жі­н­ка у га­п­то­ва­ній блу­зі пі­ш­ла між ря­да­ми в та­нок, мо­ло­до ви­би­ва­ю­чи ка­б­лу­ч­ка­ми. І при цьо­му ви­со­ко в ру­ці три­ма­ла не бі­лу ху­с­ти­н­ку, як ве­деть­ся, а шма­ток то­го са­мо­го свя­т­ко­во­го ко­ро­ва­ю. По що­ках її те­к­ли сльо­зи.

Ця жі­н­ка ви­яви­лась од­ні­єю з де­ся­т­ків, а чи со­тень ти­сяч по­ря­то­ва­них ка­зах­сь­кою зе­м­ле­ю. У лю­до­мо­р­но­му 33-му, ко­ли двоє її ста­р­ших бра­тів і се­с­т­ри­ч­ка пі­ш­ли на той світ од­не за од­ним, двій­ко мен­ших ма­ти під­хо­пи­ла на ру­ки й по­да­ла­ся з бла­го­сло­вен­ної Укра­ї­ни в чу­жий і су­во­рий Ка­зах­стан. Ні­хто не ска­же, як і чим во­ни сю­ди до­би­ра­ли­ся, що пи­ли-­їли в да­ле­кій до­ро­зі, але... ви­жи­ли. Десь є на Укра­ї­ні її ро­ди­чі, десь є рі­д­ні мо­ги­ли. Во­на б до них хоч сьо­го­дні по­ве­р­ну­лась, але ж як і ку­ди? І хто їй все роз­ка­же, і хто їх по­ка­же. А тре­ба... Так са­мо і нам хтось же му­сить на­ре­ш­ті і на­зва­ти, і по­ка­за­ти оті кіль­ка­со­т­ме­т­ро­ві мо­ги­ли-­кла­до­ви­ща в ка­зах­сь­ких сте­пах без жо­д­но­го хре­с­та-­ка­ме­ня на них, де ле­жать утра­м­бо­ва­ні траками кі­с­тя­ки і укра­ї­н­ців, і ро­сі­ян, і ка­за­хів, і... і... Же­р­т­ви не ли­ше 37-го, а й 50-х ро­ків. Сю­ди за­га­ня­ли ще вчо­ра ви­з­во­ле­них з ні­ме­ць­ко­го по­ло­ну, за не­ви­ро­б­ле­ний мі­ні­мум тру­до­д­нів, за не­ви­пла­че­ний податок, за ви­ру­ба­ні в без­по­ра­д­ній лю­ті са­д­ки, бо за де­ре­ва мо­ж­на бу­ло пла­тить хі­ба що ду­шею, за пу­че­чок зі­бра­них на сте­р­ни­щі ко­ло­с­ків, і ще Бог знає за що. Але хто це зро­бить, хто по­ка­же, крім нас са­мих?

І ось ко­ли та жі­н­ка скі­н­чи­ла свій та­нець на сльо­зі, у не­бе­с­ній сфе­рі, ні­би в го­рі­ш­ньо­му отво­рі юр­ти, з’яв­и­ло­ся во­но. Ве­ли­ке і кру­г­ле, на те­м­но­-си­ньо­му тлі ве­чі­р­ньо­го не­ба во­но го­рі­ло й ме­ре­х­ті­ло мі­н­ли­вим бі­рю­зо­вим сві­т­ло­м.

Май­же всі чо­мусь по­вс­та­ва­ли й по­ве­р­ну­ли­ся об­лич­чям до не­бе­с. Пе­ре­стри­бу­ю­чи че­рез спо­ро­ж­ні­лі ла­ви, до нас на­бли­жа­в­ся Гри­го­рій Бу­лах.

— Ви по­ди­віть­ся, що над ва­ми?! — го­ло­сно гу­к­нув він. — Це ж НЛО!!!

Ди­вак... До чо­го тут це о­бри­д­ливе до оско­ми­ни на зу­бах НЛО?! Тіль­ки й чу­єш про ньо­го. Це про­с­то во­гонь Йо­го Сві­чі. Або Йо­го не­дре­м­не Око. Он як во­но ши­ро­ко і не­зми­г­но ди­вить­ся на зе­м­лю і все, що на ній... Ви­до­в­жи­лось, на­че при­мру­жи­лось, і за­плю­щи­лось. Ще­з­ло... У яко­мусь не­ми­с­ли­мо швид­ко­му ру­сі...

Ди­в­но, ди­в­но... А що, ко­ли са­ме ВОНО, час од ча­су з’яв­ля­ю­чись над зе­м­лею, осві­т­лю­ю­чи (чи освя­чу­ю­чи?) її, спо­ро­ди­ло все, за що бо­реть­ся сьо­го­дні на­род Ка­зах­ста­ну — на­ці­о­на­ль­не від­ро­джен­ня, рідну мо­ву, куль­ту­ру, за від­ве­р­нен­ня еко­ло­гі­ч­но­го апо­ка­лі­п­си­су — ка­зах­сь­кою і по­зна­ча­єть­ся і пи­шеть­ся РУХ. А пе­ре­кла­да­єть­ся — ДУХ...


1989 р.
Михайло ПРИЛУЦЬКИЙ,

головний редактор газети



Житомирського земляцтва у Києві “Житичі”

----------------------------------------------------------
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка