Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів



Сторінка5/19
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Література:

  1. Андреева Г.М. Социальная психология. – М.: МГУ, 1980. – 414 с.

  2. Богданов В.А. Социально-психологические свойства личности: Учеб. Пособие. – Л.:ЛГУ, 1983. – 89 с.

  3. Бормсенко С. Б. Методы формирования и диагностики эмпатии учителей: Автореф. дис. канд. пед. наук: 13.00 01 / Ленингргос. пед. ин-т. – Л., 1988. – 14 с.

  4. Гаврилова Т. П. Экспериментальное изучение эмпатии у детей младшего и среднего школьного возраста // Вопр. психологии. – 1974. – № 5. – С.107-114

  5. Гаврилона Т.П, Эмпатия как специфический способ познания человека человеком // Теоретические и прикладные проблемы психологии познания людьми друг друга: Тез. докл. / Под ред. А.Бодалева. – Краснодар: MB CCO РСФСР, Кубан. гос. ун-т, 1975. – С. 17-19.

  6. Галахова П.В. Работа над педагогической техникой студентов в процессе практики // Формирование профессиональной направлен­но­сти студентов педагогических институтов / Педагогическая этика: проблемы и опыт / Под ред.: Э.А.Гришина – Владимир:. Владимир. гос. пед. ин-т, 1975. – С.216-219.

  7. Журавлёв А.А. Роль общительности личности в руководстве коллек­тивом: Психологические исследования общения / Отв.ред.: Б.Ф.Ломов, А.В.Беляева, В.И.Носуленкс – М.: Наука, 1985. – С.179-191.

  8. Ильюк Б.А. Роль речевых способностей в общении / Общение как предмет теоретических и прикладных исследований; Сб.тезисов / Под ред. А.А.Бодалева(отв. ред.) и др. – Л.:ЛГУ, 1973. – С. 71-72.

  9. Кан-Калик В.А. Педагогическая деятельность как творческий про­цесс: Исследование субъективно-эмоционально сферы творческого процесса педагога. – Грозный Чеч.-Инг. кн. изд-во, 1976. – 286 с.

  10. Кан-Калик В.А. Основы профессионально-педагогического общения. – Грозный: Чеч.-Инг. кн. изд-во, 1979. – 135 с.

  11. Кан-Калик В.А. Учителю о педагогическом общении. – М: Просвещение. 1987. – 190 с.

  12. Кондратьева С.В. Межличностное понимание и его роль в общении: Автореф. дис. д-ра психол.наук: 19.00 07 / Ленингр. гос. пед. ин-т. – Л., І977. – 51с.

  13. Крутецкий В.А, Красильникова В.Г. Условия формирования педаго­ги­ческих способностей у будущих учителей // Совершенствование психолого-педагогической подготовки студентов педвуза: Межвуз сб.науч.тр. / Ред.-кол.: П.А.Просецкий (отв.ред.) и др. – М.: Моск. гос. пед. ин-т им. Ленина, 1984, – С. 6-12

  14. Леви В.М Искусство быть другим. – М.: Знание, 1982. – 270 с.

  15. Лєонтьев А.А. Педагогическое общение. – М.: Знание, 1974. – 47 с.

  16. Моделирование педагогических ситуаций: Проблемы повышения качества и эффективности общепедагогической подготовки учителя. / Под ред. Ю.Н.Колюткина, Г.С.Сухобской. – М.: Педагогика, 1981 – 120с.

  17. Мудрик А.В. Общение как фактор воспитания школьника //Сов. педагогика. –1983. – № 5. – С. 42-47.

  18. Панферов В.Н. Психологическая структура познания человека человеком // Вопроси психологии познания людьми друг друга и самопознания. Сб. ст. / Ред. кол.: Б.А.Еремеев и др. – Краснодар: MB CCO РСФСР, Кубан. гос. ун-т, 1977. – Вып.235. – С. 21-27.

  19. Петровская Л.А. Компетентность в общении. – М: МГУ. 1989. – 216 с.

  20. Рубинштейн С.Л. Проблема способностей и вопросы психоло­гической теории / Вопр. психологии – 1960. – № 37. – С. 3-14.

  21. Ханин Ю.Л. К вопросу об оценке коммуникативности личности // Обще­ние как предмет теоретических и прикладных исследований. Сб.тез./ Под ред. А.А.Бодалева (отв.ред.) и др. – Л: ЛГУ, 1973. – С. 172.

  22. Штейнмец А.Э. Развитие эмпатии в психологической подготовке учителя (из опыта работы) // Вопросы психологии. – 1983. – № 2. – С. 79-83.

  23. Штейнмец А.Э. Эмпатия и педагогический такт в структуре решения задачи // Совершенствование профессиональной подготовки студентов к процессе решении психолого-педагогических задач: Межвуз. сб. науч. тр. / Ред. кол.: А.Э.Штейнмец (отв.ред.) и др. – Смоленск: МП РСФСР, Смолен. гос. пед. ин-т, 1983. – С. 3-15.





Назарова І.Ю.*

Використання технології розвивального навчання в початковій школі

У статті розкрито вплив застосування технології розвивального навчання, яка сприяє гармонійному розвитку особистості кожної дитини початкової школи.

Останнім часом школа переживає цікавий період реформу­вання. Перед педагогами постає завдання забезпечити всебіч­ний розвиток особистості учня. Реалізація цього завдання може здійснюватися тільки тоді, коли кожний учень активно включа­ється в навчально-виховний процес. «Якщо хочеш виховати в дітях сміливість думки, інтерес до справжньої інтелектуальної праці, самостійність, як особистісну рису, вселити в них радість співтворчості, необхідно забезпечити такі умови, щоб іскорка їхніх думок створила царство думки, надала їм можливості відчути там себе володарем» – так писав Ш.О.Амонашвілі, розкриваючи завдання, які потрібно розв’язати, створюючи сприятливе середовище для розвитку особистості дитини [3].

Важливим напрямком удосконалення навчання учнів почат­кових класів є впровадження інтерактивних технологій. Застосу­вання інтерактивного навчання молодших школярів здійснюється шляхом інноваційних методик. Система розвивального навчання (РН) становить один із напрямів трансформації початкової шкіль­ної освіти. Головною метою розвивального навчання є формува­н­ня «вміння вчитися» – загальної здібності, яка дозволяє учням у майбутньому самостійно оволодівати будь-якими знаннями. Досвід РН показав, що з перших днів перебування дитини в школі, у неї формується творче мислення, стійкий інтерес до знань. Тому у роботі вчителю доречно використовувати систему РН, намагатися створити для дітей, які вперше прийшли до школи, атмосферу взаємодовіри та психологічного комфорту, щоб діти хотіли висловлювати свої думки, незалежно від того правильні вони або хибні. Головне, щоб вони в них були. Варто вчити дітей спілкуванню з учителем та товаришами, яке викликає у них відчуття радості та задоволення.

Розпочинати цю роботу в початковій школі доречно з курсу «Введення в шкільне життя», який, за словами Г.О.Цукерман, є своєрідним «тренінгом навчального спілкування». Ці заняття допомагають створити умови для успішної адаптації дітей до шкільного життя. Першокласники знайомляться з нормами навчального співробітництва, для них розкриваються засоби спілкування: тактильні, вербальні, знакові, якими вони користуватимуться протягом усього навчання в початкових класах. Діти навчаються нормам мовного етикету, привчаються розпочинати свої висловлювання словами: «Я вважаю..., Я думаю..., Я хочу доповнити..., Я згоден..., Я не згоден...» [6].

О.Я. Савченко звертає увагу на таку організацію навчання, яка була б спрямована на те, аби учень засвоював матеріал активно, розуміючи способи дії, щоб учіння мало вплив на особистість дитини в цілому. Вона виділяє такі напрямки аспектів розвивального навчання:


  • формування в молодших школярів бажання і вміння вчитися;

  • поєднання прямих і опосередкованих впливів на формування в учнів мотивації учіння;

- диференційований підхід до організації навчально-виховного процесу;

- досягнення гнучкості та варіативності організаційних форм навчання [5].

Хоча пізнавальні здібності дитини визначаються якістю розумових операцій не можна ігнорувати в розвитку дитини таких пізнавальних умінь, як спостереження, пам’ять, контроль, зв’язне мовлення, планування вміння вчитися.

Велику увагу в системі розвивального навчання О.К.Дусавицький приділяє позиції учня. Він звертає увагу на те, що в дитини молодшого шкільного віку ще не розвинена потреба вчитися безкорисно, щоб розвивати свій розум, свою особистість. Тому стає очевидним: у дитини треба викликати інтерес до навчання, до оволодіння основами наук [1].

У наш час, коли збільшується потік інформації та розумо­вого навантаження на учнів, слід підтримати в них інтерес до знань, їхню активність протягом уроку. У зв’язку з цим на уроках необхідно використовувати нові ефективні методи навчання, технології та форми навчальної діяльності, які б активізували роботу учнів, стимулювали їх до самостійного оволодіння зна­ння­ми [3]. Саме цьому сприяє система розвивального навчання, оскільки основними формами роботи на уроках є групова й міжгрупова. Під час роботи в групах учні вчаться конструювати правила, виводити певні формули, будувати графічні моделі до різних задач, шукати різні способи розв’язання тієї чи іншої проблеми. Це сприяє тому, що учні вчаться творчо думати, осмислено висловлювати свої думки, захищати результати своїх досліджень, доводити правильність своїх думок і міркувань. Учні перестають бути об’єктом навчання, стаючи натомість суб’єктом. Знання, отримані учнями в групах, досить міцні.

Основна мета групової роботи – розвиток мислення школя­рів. Головне в роботі учнів, щоб результат, який повідомила гру­па, не був отриманий інтуїтивно, а був продуктом певної розумо­вої діяльності й для цього варто використовувати еле­мент змагання між групами. Мета змагання: хто швидше і правильніше виконає завдання, що підсилює емоційний характер роботи.

Учителів часто хвилює питання, як зробити навчання цікавим. Зміст підручників за системою РН побудовано так, що майже кожне завдання потребує від учнів уваги, логічного мислення, вміння аналізувати, робити висновки. Дітей об’єднує одне спільне бажання – вони прагнуть досягти більшого, бути кращими у навчанні. Тому своє завдання бачимо й у тому, щоб розвинути інтелектуальні здібності своїх дітей, підтримувати їхнє бажання вчитися, допомогти дітям досягти успіху.

Навчання молодших школярів – це цікава подорож у світ науки, це і гра, і пізнання нового, і радість творчого пошуку. У своїй практиці вчителі Цюрупинської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №2 впроваджують педагогічну технологію «Створення ситуації успіху», яка допомагає викликати в дітей почуття радощів, забезпечує успіх у навчанні. Чималу роль відводиться урізноманітненню, несподіванці, фантазії і завданню, яке спонукатиме до дії. Під час роботи учнів в класі їм надається право вибору. Часто діти вибирають складніше завдання, інколи помиляються, але це надає їм можливість побачити, що вони ще не знають, або не вміють. У своїй педагогічної діяльності постійно застосовуємо висловлювання, які підтримують дітей, створюють «ситуацію успіху»:



  • Це зовсім не складно...

  • Тебе чекає успіх...

  • У вас все вийде, якщо будете уважні...

  • Я впевнена, що ви зробите це...

  • Ти це дуже добре знаєш, тому допоможи товаришу розібратися в цьому.

Результатом роботи є гармонійний розвиток успішної особистості, яка здатна здобувати знання протягом життя, застосовувати їх у нестандартних ситуаціях: образна, логічна мова учнів, змістовні твори, уміння складати казки, оповідання.

На уроках із розвитку зв’язного мовлення доречно постійно пропонувати творчі завдання для учнів, а саме: скласти оповідання за початком або кінцівкою, за поданою темою, малюнками. Цей вид роботи допомагає дітям розвинути свою творчість не тільки під час уроків, а і позакласних заходах.

Велику увагу на уроках читання варто приділяти формуванню уявлень про основні якості усного мовлення як складової частини комунікативної компетентності: тон, силу голосу, швидкість мовлення тощо. Діти навчаються вміло користуватися своїм голосом. Це можна прослідкувати не тільки на уроках, а й під час проведення шкільних заходів і свят, в яких діти із задоволенням беруть участь. Для цього використовуються різноманітні навчальні вправи, учні залучаються до смислового та структурного аналізу тексту.

Для виконання різних завдань використовуємо відомі мето­ди розвитку пам’яті, уваги, образного мислення і уяви. Так, на уро­ках української мови для збагачення словникового запасу і його активізації запровадили словникову роботу за допомогою кар­тин (метод пов’язаних асоціацій). Запам’ятовування право­пи­су слів за картинами добре розвиває фантазію, уяву, зв’язне мов­лення школярів. Спрямувавши цю роботу в потрібне русло, можна досягти успіхів у формуванні стійкої, тривалої і мимо­віль­ної пам’яті. Крім цього, розвитку мовлення сприяє вправа, яку ми назвали «Віртуоз». Під час словникової роботи останнім її ета­пом стає завдання – скласти речення, використовуючи якомога більше записаних слів, намагаючись при цьому зберегти його зміст. Ця вправа дуже подобається дітям і спонукає їх до твор­чо­сті. Кожен учень намагається перемогти, стати «віртуозом». Цю вправу використовуємо і під час проведення хвилинки каліграфії в 4 класі, коли після повторення правильного написання елементів букв, з’єднань, слів з цими елементами, діти самостійно складають речення із запропонованими словами.

За системою РН передбачається створення проблемних ситуацій на уроці, активна самостійна діяльність учнів у їх вирішенні, що сприяє розвитку творчого мислення й опануванню продуктивних знань, умінь і навичок. Створення проблемної ситуації на уроці стає поштовхом для самостійного пошуку учнями власного рішення. Існує багато способів створення проблемних ситуацій. Це залежить від творчих можливостей учителя, особливостей класу та специфіки виучуваного матеріалу [2]. Так на уроці української мови дітям пропонувалося визначати число іменників, серед яких були слова «ножиці», «двері», «канікули», «борошно», «молоко», які за числами не змінюються й уживаються або тільки в однині, або тільки у множині. Обговорення цієї проблеми викликало в дітей жвавий інтерес. Під час її розв’язання використовуємо метод «Прес», під час якого діти відповідають за поданим кліше: «Я вважаю, що...», «Тому що...», «Наприклад...», «Таким чином...»

Отже, міркування набуває такого вигляду: «Я вважаю, що іменник «ножиці», не має форми однини, тому що не існує слова ножиці в однині. Як, наприклад, столи – стіл, руки – рука. Таким чином, іменник «ножиці» за числами не змінюється і вживається тільки в множині».

Нам потрібно координувати пізнавальну діяльність учня, допомагати йому самостійно визначати свої освітні потреби в процесі навчання та планувати його. Цей процес нелегкий, вимагає терпіння з боку вчителя, кропіткої роботи з боку учнів, але саме це допоможе зробити перші кроки самостійності у навчанні молодших школярів. Учитель має поступово передати кожному учневі повноваження у визначенні конкретних компетенцій, які потребують засвоєння з його боку. Адже сам учень може легше визначити, чого саме він не знає і чого не вміє з того переліку, що треба знати і вміти при розв’язанні конкретного завдання або теми в цілому. Починаючи з 2 класу, після проведення самостійних, перевірних і контрольних робіт, привчаємо дітей аналізувати їх виконання, звертаючи увагу на те, що вони добре знають і вміють, а над чим треба попрацювати на уроках, удома або на індивідуальних консультаціях.

Технологія ситуативного навчання сприяє успішному на­вчан­ню, розвитку інтелекту, готовності до творчої самореалізації. Модель навчання в грі – це побудова навчального процесу за допомогою включення учня в гру. Дітям надається максимальна свобода інтелектуальної діяльності, яка обмежується лише визначеними правилами гри. Учитель в ігровій моделі виступає як інструктор і ведучий.

До технології ситуативного моделювання належать рольові й імітаційні ігри. У своїй практиці часто використовуємо на уроках рольові ігри, які дуже подобаються дітям. Рольові ігри – це розігрування конкретної життєвої ситуації за ролями. У ній учень навчається через свій досвід та почуття. Наприклад, на уроках з основ здоров’я діти в групах розігрують ситуації з тем: «Зустріч з незнайомцями», «Наодинці вдома», «Діти на дорозі». Після проведення рольової гри діти аналізують набутий досвід, їхні думки та почуття:


  • Чи траплялися з вами, вашими знайомими подібні ситуації?

  • Чи була вирішена проблема? Чому?

  • Як вона була вирішена?

Найголовніше питання: «Яким чином цей досвід може вплинути на ваше подальше життя?»

Майбутнє за такою системою навчання, яка вкладалася б у схему УЧЕНЬ – ТЕХНОЛОГІЯ – УЧИТЕЛЬ, коли учень стає активним учасником процесу навчання. Використання активних форм навчання допомагає вчителеві співпрацювати з класом, з кожним учнем і учнями між собою. Після їх проведення змінюється ставлення учнів до себе, а також атмосфера в класі – і це служить додатковим стимулом до роботи за інтерактивними технологіями. Так інтерактивна вправа «Мікрофон «, яку ми застосовуємо на уроках, надає можливість кожному сказати щось швидко, по черзі, відповідаючи на запитання або висловлюючи свою думку. Діти вчаться вільно висловлюватися, відпрацьовується вміння говорити швидко і лаконічно. При цьому відповіді не оцінюються і не коментуються.

«Мозковий штурм» – це теж відома інтерактивна вправа, яку ви­користовуємо для вироблення кількох вирішень конкретної про­блеми, він спонукає учнів проявляти творчість та уяву, дає мож­ливість вільно висловлювати свої думки. Часто цю вправу про­понуємо на уроках з основ здоров’я. Наприклад, діти одер­жали завдання визначити, що для них означає «здоровий спосіб життя». Усі ідеї записувалися на дошці, жодна не відкидалася, не критикувалася, що надихало дітей бути активними.

Використання інтерактивних технологій навчання – не само­ціль. Це лише засіб для досягнення тієї атмосфери в класі, яка най­краще сприятиме співробітництву, порозумінню і доброзичли­во­сті, дасть змогу реалізувати особистісно зорієнтоване навчання.

Неможливо одній людині знати все, навіть у якійсь вузькій царині знань. Учні ж повинні мати цілком інші навички:


  • думати;

  • розуміти суть речей;

  • осмислювати ідеї та концепції і вже на основі цього вміти знайти потрібну інформацію;

  • трактувати її та застосовувати в конкретних умовах;

  • формулювати і відстоювати особисту думку.

Саме цьому сприяють інтерактивні технології. У процесі їх застосування, як правило, моделюються реальні життєві ситуації, пропонуються проблеми для спільного вирішення, змінюється основне джерело мотивації навчання. Воно стає внутрішнім, це інтерес самого учня [4].

До роботи з учнями залучаємо батьків. Батьки є партнерами і учасниками навчального процесу, цінуємо їхні ідеї та допомогу у вирішенні проблем. Вони розуміють, що для їх дітей дуже важливе те середовище, у якому вони ростуть, де формується їхня особистість. Батьки – наші перші помічники у створенні навчальної бази, у проведенні свят, тренінгів. Дуже справедливі слова: «Ми не в змозі покращити родину, у якій ростемо, але в наших силах покращити родину, у якій ростимуть наші діти». Тому проведення тренінгів для батьків з тем: «Мотиваційне поле дитини», «Культура поведінки молодших школярів», «Як уникнути агресивної поведінки» допомагає їм не тільки усвідомити актуальність проблем, які обговорюються на заняттях, а ще сприяли виробленню моделей їхньої поведінки в подібних ситуаціях. За такої форми роботи практично жоден з батьків не лишається поза обговоренням, усі беруть активну участь, ділячись цікавими спостереженнями, даючи корисні поради. Такі заняття дають змогу краще пізнати дитину, вдосконалити взаємостосунки батьків і дітей, звернути увагу на недоліки у вихованні, прийняти додаткові корекційні заходи впливу, спрямувати дії батьків у потрібне русло.

Таким чином, можна зробити висновок, що впровадження інноваційних освітніх технологій допомагає підвищувати інтелектуальний рівень дітей, ставить їх у такі умови, де гармонійно розвивається особистість кожної дитини, а вчитель зможе сформувати в учня потребу в навчанні, необхідну для людей прийдешнього покоління.

Література:



  1. Дусавицький О.К. Особливості застосування системи розвивального навчання в шкільній практиці // Завуч. – 2006 – №33. – С. 7.

  2. Дусавицький О.К. Розвивальне навчання. Основні принципи. – Харків, 1996. – 173 с.

  3. Кравченко Г. Інноваційне навчання (формування професійної компетентності вчителя шляхом створення інноваційного середовища ЗНЗ) // Завуч – 2007 – №6. – С. 12.

  4. Побірченко Н., Коберник Г. Інтерактивне навчання в системі нових освітніх технологій // Початкова школа. – 2004. – №10. – С. 23.

  5. Савченко О.Я. У пошуках нової концепції школи першого ступеня навчання // Початкова школа. – 1990. – №1. – С.42.

  6. Цукерман Г.А., Поливанова Н.К. Введение в школьную жизнь. – Томск: Пеленг, 1996. – 160 с.

Соловйов Д.М.*

Здоровий спосіб життя як норма фізичного розвитку особистості школяра

У статті розглядаються питання можливостей формування здорового способу життя в школярів на основі навчальної програми з фізичної культури для 1-12 класів.

Від рівня культури людини залежить збереження й відтво­рення її здоров’я. Культура включає в себе не тільки певну си­стему знань про здоров’я, а й відповідну поведінку його збере­жен­ня та зміцнення. Тому здоров’я як умова свободи життя входить у систему найважливіших людських цінностей. Процес його формування досліджували Л.С.Гармаш, В.І.Ільїніч, Н.І.Коцур, Н.П.Панкратьєва, М.Попов, В.Ф.Попова, І.В.Поташнюк, І.Н.Смірнов, Ю.В.Шиленко.

Здоров’я людини – це абсолютна, неперехідна, природна життєва цінність, котра займає найвищу сходинку в ієрархії цінностей особистості. У зв’язку з осмисленням цінності людського життя зросла увага дослідників до проблеми здоров’я людини. Зокрема Л.С.Гармаш зазначає, що увага до проблеми здоров’я підвищилася у зв’язку з філософським осмисленням цінності людського життя, адже всебічну повноту людського життя як неперехідної цінності обумовлює здоров’я. Здоров’я людини, будучи продуктом соціальних умов і відносин (цінністю суспільства), у свою чергу стає й об’єктом особистої оцінки. І.В.Поташнюк доповнює, що оскільки людське життя є найвищою цінністю суспільства, то сукупність якостей станів людини є цінністю не лише самої людини, а й суспільства. Саме це перетворює здоров’я кожного індивіда на суспільне багатство [1].

Г.І.Власюк, С.В.Лапаєнко відмічають, що поведінка людини повинна бути орієнтована на майбутнє, а щодо ставлення до свого здоров’я, то до його майбутнього стану необхідна постійна корекція дій людини, яка обумовлює досягнення корисного ефек­ту. В.І.Ільїніч виділяє три рівні цінностей здоров’я: біологічний – початкове здоров’я, яке передбачає саморегуляцію організму, гармонію фізіологічних процесів та максимальну адаптацію; соці­альний – здоров’я як рівень соціальної активності; особистіс­ний (психологічний) – здоров’я як подолання хвороби. В.П.Зайцев до­дає, що цінностями можуть виступати біологічний, психофізіо­ло­гіч­ний стан людини (життя, здоров’я), умови суспільного життя (соціальні та природні), у яких відбувається формування, роз­ви­ток і задоволення потреб, а також предмети та засоби їх реалі­за­ції – продукти матеріального та духовного виробництва. Л.С.Гармаш зазначає, що більшість людей цінність здоров’я усвідомлюють лише тоді, коли воно знаходиться під загрозою або майже втрачене. Результати дослідження В.І.Ільїніча показують, що більшість людей вважає, що цінність здоров’я як засобу досягти своїх життєвих цілей важливіша, ніж цінність здоров’я як засобу прожити якнайдовше та повноцінне життя. Ці дві характеристики здоров’я як соціальної цінності знаходяться в протиріччі між собою [4].

Проблеми ведення здорового способу життя, формування здоров’я, збереження оточуючого середовища, охорони здоров’я дорослих, дітей та підлітків, гігієнічного виховання досліджува­ли­ся багатьма іноземними авторами. Аналіз їхніх робіт показує, що в багатьох зарубіжних країнах проблемі ведення здорового способу життя населення приділяється велике значення. Його залучення до здорового способу життя відбувається в процесі виховання особистості та формування суспільної думки в державі в цілому. У США та Японії, наприклад, це відбувається на курсах «Навчання здорового способу життя», у Фінляндії під час вивчення програми «Формування навичок здорового способу життя», в Австралії на курсах «Навчання раціонального викори­стання вільного часу». Здоровий спосіб життя, його соціальні аспекти, створення ефективної системи фізичного виховання, починаючи з дитячого садка, викликає підвищений інтерес і в інших країнах. Німецькі спеціалісти Гельніц, У.Кляйнпетер указують, що для покращення здоров’я суспільства в цілому вирішальну роль відіграють заняття фізичною культурою та спортом. Це добре розуміють жителі скандинавських країн, які відзначаються відмінним здоров’ям. Дослідники зазначають, що це досягається тим, що значна частина населення віддає перевагу заняттям спортом, веденню здорового способу життя й особливо загартуванню. С.Трча зазначає, що в основі здорового способу життя дітей у Чехії лежить досягнення високого рівня здоров’я та загартування організму, формування позитивних установок на фізичну активність. С.Вендровська вказує, що у Польщі велике значення надається особистій гігієні та заняттям фізичними вправами, що є запорукою здоров’я і краси.

У Японії, Китаї, Кореї ведення здорового способу життя базується на народних традиціях, на розвитку масових видів спорту, які не потребують спеціального та дорогого обладнання. У США останні роки здоровий спосіб життя став культом. Мільйони американців прагнуть підтримувати своє здоров’я на найвищому рівні. У цьому їм допомагають безліч розроблених науковцями програм і методик із бігу, ходьби, аеробіки, раціонального харчування, попередження шкідливих звичок. Більшість американців віддають перевагу фізичним вправам, засобам боротьби зі стресом та раціональному харчуванню. C.Ainsworth вважає, що ведення здорового способу життя у школах США повинно не лише покращувати фізичний розвиток та фізичну підготовленість дітей, а й готувати їх до конкретної «боротьби» у реальних соціальних умовах [4].

Здоровий спосіб життя можна визначити як повсякденну життєдіяльність особистості, яка базується на культурних нормах, цінностях, формах та способах діяльності, що зміцнюють здоров’я й сприяють гармонійному фізичному, психічному, духовному й соціальному розвитку. До основних складових здорового способу життя старшокласників можна віднести: організацію рухової активності; профілактику шкідливих звичок; виконання вимог санітарії, гігієни й загартування; режим навчання, праці та відпочинку; режим харчування; організацію сну; культуру спілкування; культуру сексуальної поведінки; психофізичну регуляцію організму.

Вивчення стану роботи шкіл із виховання у старшокласників цінностей здорового способу життя здійснювалося шляхом аналізу програми з фізичної культури для 10-11 класів із метою встановлення їх ефективності та відповідності змісту щодо виховання в юнаків цінностей здорового способу життя. Проводилося анкетування й опитування вчителів та учнів, педагогічне спостереження на уроках фізичної культури. Велика увага приділялася вивченню передового та масового досвіду шкіл, визначенню підготовленості вчителів фізичної культури до виховної роботи, спрямованої на формування здорового способу життя та його цінностей. Аналізувалася також ефективність уроків фізичної культури щодо розвитку в юнаків знань, умінь та навичок, необхідних для ведення самостійних оздоровчих занять. Під час вивчення стану роботи шкіл досліджували й виховні можливості дозвілля у формуванні в старшокласників цінностей здорового способу життя [2].

Аналіз змісту програми з фізичної культури для 1-12 класів показав, що в загальноосвітніх навчальних закладах старшо­клас­ники вивчають чотири розділи [3]. Перший розділ під назвою «Навчальний пріоритетний матеріал» включає теоретико-мето­дич­ні знання, вивчення легкої атлетики, гімнастики, атлетизму та загальної й спеціальної фізичної підготовки. У другому розділі «Матеріал для обов’язкового повторення й домашніх завдань» розкриваються питання для повторення вивченого на уроках матеріалу та виконання домашніх завдань із фізичної культури. У третьому розділі «Контрольні навчальні нормативи і вимоги» представлено види випробувань і вправи для визначення фізич­ної підготовленості учнів. У четвертому розділі «Орієнтований комплексний тест оцінки стану фізичної підготовленості» подано вправи для оціню 1-12 класів. У змісті трьох розділів розкри­ва­єть­ся, в основному, один із компонентів здорового способу життя – рухова підготовленість учнів старших класів. І лише в підроз­ді­лі «Теоретико-методичні знання» передбачено вивчення кількох тем і рекомендацій щодо ведення здорового способу життя. Але й тут представлено лише деякі компоненти здорового способу життя. Недостатньою є й кількість годин, що відводяться на вивчення та засвоєння учнями вимог здорового способу життя. До того ж, теоретичний матеріал слабко пов’язаний із практи­ч­ним змістом уроків фізичної культури та домашніх завдань.

У цій програмі в розділі «Теоретичні відомості» подано лише одну тему з основ здорового способу життя: «Вплив способу життя на стан здоров’я». Недостатньо викладений у даній програмі й матеріал для самостійних занять за місцем проживання, підготовки юнаків до трудової та громадської діяльності, ведення здорового способу життя після закінчення загальноосвітньої школи. Це призвело до того, що в календарні й поурочні плани вчителі фізичної культури перестали включати завдання й заходи з формування в учнів основ здорового способу життя, спонукання їх до самостійних оздоровчих занять та оволодіння ними знаннями, уміннями й навичками, необхідними для їх проведення. Не відображені ці завдання й у виховних планах класних керівників. Багато з них навіть не планують проведення в класах фізкультурно-оздоровчих і спортивно-масових заходів. У більшості класних керівників робота з виконання вимог гігієни, санітарії, загартування та профілактики шкідливих звичок зводиться лише до запису в журналі про проведення відповідних бесід.

Педагогічні спостереження на уроках фізичної культури, які проводилися на стадіоні (розділ «Легка атлетика») та в спортив­ному залі (розділ «Гімнастика»), показали, що розвитку основних фізичних якостей (сили, швидкості, витривалості, спритності та гнучкості) теж не приділяється достатня увага. Ті фізичні на­ван­та­ження, які юнаки отримують на уроках фізичної культури, за своїм обсягом та інтенсивністю не досягають зони розвитку фі­зичних якостей. Для того щоб розвивати силу, швидкість, витри­валість, спритність і гнучкість, обсяг та інтенсивність фізичних навантажень повинні перевищувати звичний для учнів рівень навантажень, чого на уроках фізичної культури не відбувається.

Особливо мало приділяється уваги на уроках фізичної культури розвитку силових якостей юнаків. Хоч за опитуванням старшокласників, саме цю фізичну якість вони найбільшою мірою хотіли б розвивати. Проведене тестування з визначення рівнів фізичної підготовленості юнаків показало, що 22% учнів мають низький рівень розвитку силової підготовленості. Основними засобами розвитку сили в юнаків на уроках фізичної культури є обтяження із власною вагою (підтягування, згинання й розгинання рук в упорі лежачи, присідання). Вправи з розвитку в старшокласників сили плануються вчителями 4-5 разів на чверть, при цьому, виконуючи вправи, учні роблять, як правило, 1-2 підходи, що недостатньо для розвитку сили та покращення постави. Лише в деяких школах використовуються вправи з обтяженнями: гирями, гантелями, штангами, еспандерами та вправи на тренажерах. Цьому є як об’єктивні (слабке фінансу­вання шкіл), так і суб’єктивні причини (небажання вчителів фізичної культури своїми силами створювати матеріальну базу). Проведені спостереження за старшокласниками в позаурочний час показали, що їхній спосіб життя також не сприяє розвитку силових якостей. Виключення становлять лише учні, які регулярно займаються в спортивних секціях, де приділяється достатня увага розвитку силових якостей.

На низькому рівні знаходиться в перевірених школах і робота з виховання в юнаків морально-вольових якостей, формування моральних понять, самосвідомості та почуттів. Не регулярно проводиться зі старшокласниками просвітницька робота, індивідуальні та групові бесіди на морально-етичні теми. Рідко організовуються в школах також диспути, конференції, спортивні вечори, на яких піднімаються питання моральної поведінки учнів, наводяться яскраві приклади з життя видатних українських спортсменів, у яких заняття фізичними вправами розвинули морально-вольові якості до такого рівня, що дозволив їм досягти великих спортивних результатів. Саме на цих загальношкільних масових заходах є найкраща можливість показати учням, що подолання фізичних і емоційних навантажень у будь-якій сфері людської діяльності потребує великих морально-вольових зусиль. І тому досягають високих результатів у житті лише ті молоді люди, які розвинули необхідні морально-вольові якості до високого рівня. На жаль, практика показує, що навантаження, які отримують учні на двох уроках фізичної культури не сприяють вихованню в них цілеспрямованості, рішучості, сміливості, самостійності. Це пов’язано насамперед із тим, що вчителі фізичної культури не ставлять своїм завданням роз’яснення старшокласниками довгострокових цілей. За цих умов, жоден вид їхньої діяльності не буде результативним без усвідомлення учнями поставлених цілей, заради досягнення яких потрібно діяти й долати труднощі, тим більше, якщо дані цілі не співпадають із задоволенням їхніх потреб. Самостійність, рішучість і сміливість потрібні будуть їм у подальшому житті, але на уроках фізичної культури вихованню цих якостей приділяється недостатньо уваги. Майже всі рішення за учнів приймають учителі, подавляючи їхню ініціативу, і не довіряють самостійно займатися на уроках. Недостатньо включаються в зміст уроків фізичної культури й завдання, що викликають у юнаків переживання за результат, уявлення про можливу невдачу, невпевненість у виконанні складних вправ, страх за свою безпеку. А саме такі вправи та їх комбінації найкраще виховують в учнів вольові якості [1].

Вивчення стану фізкультурно-масової роботи показало, що в багатьох школах на низькому рівні був контроль за оздоровчою діяльністю учнів. За роки навчання в старших класах великий обсяг вивченого програмного матеріалу не перевірявся. Опитування юнаків показало, що більшість із них нічого не знають про самоконтроль і взаємоконтроль учнів. Деякі старшокласники не вміють вимірювати пульс, визначати та регулювати масу тіла. У жодній із перевірених шкіл юнаки не мали щоденника самоконтролю. Не в усіх перевірених школах учні складали державні тести й навчальні нормативи з фізичної культури. Деякі вчителі необ’єктивно ставляться до оцінювання рівня фізичної підготовленості старшокласників. Школярі, які мали добрі знання з основних предметів, отримували позитивні оцінки і з фізичної культури незалежно від їхніх знань, старань, умінь, рівня фізичної підготовленості та результатів складання заліку. До учнів, що мали посередні знання із загальноосвітніх предметів, у деяких учителів фізичної культури було упереджене ставлення. Проведене контрольне тестування старшокласників дозволило встановити, що оцінки, які вони отримували на уроках фізичної культури не відповідають рівню їхньої фізичної підготовленості та старанням на уроках. Таке ставлення до оцінювання не може спонукати учнів до самостійних занять фізичними вправами. Не сприяють цьому й домашні завдання з фізичної культури, які задаються нерегулярно й у більшості випадків не перевіряються.

Результати опитування вчителів фізичної культури показу­ють, що не всі вони достатньо інформовані з питань ведення здорового способу життя та виховання його цінностей. Деякі вчителі не знають основних компонентів здорового способу життя, його цінностей, не володіють методикою їх виховання, не виділяють, що для юнаків є значущим та важливим. Формуючи в школярів ціннісну систему здорового способу життя, учителі повинні проводити не лише практичну роботу, а й озброювати їх теоретичними знаннями. Але на уроках фізичної культури цьому приділяється невелике значення. Основною причиною такого стану є те, що на них в основному покладена робота з підвищення фізичної підготовленості учнів. Учителі також відзначили, що під час навчання у вищих навчальних закладах вони не вивчали питання ведення здорового способу життя й виховання його цінностей.

Отже, ефективне формування в учнів цінностей здорового способу життя забезпечується різноманітними формами навчально-виховної роботи. Основними з них є: уроки фізичної культури, фізкультурно-оздоровчі заходи в режимі дня, позакласна фізкультурно-оздоровча робота, загальношкільні фізкультурно-масові та спортивні заходи, самостійні фізкультурно-оздоровчі заняття за місцем проживання, позашкільна фізкультурно-оздоровча й спортивна робота.

Література:


  1. Закопайло С.А. Виховання у старшокласників цінностей здорового способу життя в процесі самостійних занять фізичними вправами // Теорія і практика фізичного виховання. – 2001. – №3-4. – С. 69-76.

  2. Закопайло С.А., Зубалій М.Д., Солопчук М.С. Зміст базової програми з фізичної культури для Х-ХІ класів // Шляхи оптимізації практичної результативності процесу фізичного виховання школярів: Зб. науково-методичних матеріалів / За ред. С.М.Сінгаєвського. – Кам’янець-Подільський ДПУ, 2000. – С. 18-19.

  3. Основы здоров’я і фізична культура. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. 1-12 класи. – К.: Початкова школа, 2006. – 112 с.

  4. Пирогова Е.А. Совершенствование физического состояния человека. – К.: Здоров’я, 1989. – 168 с.


Андрєєва Л.В.*

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка