Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів



Сторінка3/15
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.84 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15
ОСОБЛИВОСТІ ІНСТИТУТУ ОСВІТИ ЯК ОСНОВНОГО МЕХАНІЗМУ РЕАЛІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНО-МОВНОЇ ПОЛІТИКИ

Стаття присвячена сучасному стану освіти та перспективам підвищення її якості через реалізацію національно-мовної політики й професійну підготовку фахівців.

Ще в середині ХІХ століття видатний український педагог К.Ушинський закликав співвітчизників зрозуміти очевидну для нього річ сáме облаштування освіти, а не судова чи земельна реформа, є найміцнішим фундаментом суспільства [1, с.10].

Наслідуючи такий приклад, виступаючи 26 лютого 2008 року на нараді за участю Президента України з питань забезпечення функціонування та розвитку освіти, Міністр освіти і науки України І.Вакарчук зазначав: «Освіта в ХХІ столітті має виняткову роль у творенні гуманнішого світового порядку зі справедливим розподілом економічних благ та демократичною політичною владою. Європейський і світовий досвід переконливо свідчать, що чим вищим є рівень освіти населення, тим краще живуть люди, тим досконалішими є демократичні інститути. Успіху досягає те суспільство, в якому освіта й наука є реальними пріоритетами державної політики» [2].

Саме тому фундаментальною ознакою сучасної цивілізації є орієнтація на розвиток освіти, науки і культури, на розширення інтеграційних процесів у царині духовного буття людини і суспільства. Процеси глобалізації та демократизації освіти – це вже реальність третього тисячоліття. Сучасний стан освіти в Україні віддзеркалює соціально-економічний і культурно-історичний стан нашої держави.

Виходячи з такого розуміння проблеми, Державна програма «Вчитель», затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2002 року і розрахована на десять років, констатує, що «освіта є пріоритетною сферою в соціально-економічному, духовному і культурному розвитку Української держави» [3].

Провідний український учений-філолог та українознавець, академік П.Кононенко справедливо зазначає: «Проблема проблем – створення української національної системи освіти, яка б, по-перше, відповідала завданням, характеру розвитку України як суверенної держави; по-друге – відбивала тенденції сучасної системи педагогіки – української та зарубіжної, поєднувала новочасні засади, патріотизм, професіоналізм, виховні і пізнавальні аспекти» [4].

Разом із тим перехідний період, у якому знаходиться українське суспільство, політична й соціально-економічна нестабільність у країні спричиняють певну амбівалентність динамічної парадигми освіти України. З огляду на це президент АПН України В.Кремень визначає дві найважливіші тенденції, які суттєво впливають на розвиток держави й суспільства, зокрема й українських [5, с.3–4]. На його думку, перша тенденція зумовлена тим, що світ дедалі більше переходить до науково-інформаційних технологій, застосування яких, у свою чергу, призводить до таких важливих наслідків: 1) розвиток людини, особистості як ніколи раніше стає показником рівня прогресу кожної країни; 2) розвиток індивідуальності набуває статусу головного важеля подальшого розвитку будь-якої країни. Друга тенденція – це тенденція глобалізації, яка означає, що конкурентність, змагальність, суперництво націй, країн, держав набуває глобального, загальнопланетарного характеру й охоплює буквально всі сфери життя.

З огляду на характер історичного розвитку нашої держави твердження про те, що освіта України, у тому числі й мовна, потребує змін, не вимагає якихось особливих аргументів. Сього­дні вже не викликає сумнівів теза про те, що трансформація освіти неможлива без вирішення досить широкого кола проблем. Це, передусім, – радикальна її гуманізація, посилення особистісного виміру в педагогічній науці та практиці: орієнтація на людину, фундаментальні цінності, рішуча демократизація освіти [5, с.4]. Освіта і наука є підвалинами людського розвитку та прогресу суспільства, що забезпечують індивідуальний розвиток особистості, майбутнього фахівця, творять інтелекту­альний, духовний та виробничий потенціал суспільства, це «стратегічний ресурс соціально-економічного і культурного розвитку суспільства, поліпшення добробуту людей, забезпе­чення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності держави на міжнародній арені» [1, с.7].

Нині в Україні здійснюються кроки для забезпечення приско­реного, випереджального інноваційного розвитку освіти, а також створюються умови для самоствердження та самореалізації особистості протягом життя. Систему концептуальних ідей і поглядів на стратегію та основні напрями розвитку освіти визначає Концепція розвитку освіти в Україні на 2006–2010 роки, оскільки на сьогодні стан справ у галузі освіти, темпи та глибина її перетворень не задовольняють потреб суспільства. Саме тому вдосконалення системи освіти та підвищення якості професійної підготовки фахівців насамперед педагогічних кадрів в Україні, – визначальна соціокультурна проблема, вирішення якої полягає в приведенні освіти відповідно до нових соціально-економічних вимог, визначенні пріоритетних напрямів освітньої (зокрема мов­ної – авт.) політики, стратегії і тактики дій відповідно до потреб суспільства і ресурсів держави, створенні освітянських програм, необхідних для послідовного економічного і соціального розвитку суспільства, а також індивідуального культурного самовиражен-ня особистості в суспільстві [6, с.8]. Запропонована Концепція стала документом стратегічного значення, вона визначає загальну філософію освіти, пріоритети і принципи, основні напрями і механізми розвитку освітньої галузі на найближчі роки. Принциповими в ній є положення про необхідність забезпечення рівного доступу до якісної освіти, утвердження новітніх інформаційних педагогічних технологій, мовних стратегій [6]. Саме тому нові умови суспільного розвитку потребують змін і в підготовці до реалізації можливостей професійної діяльності фахівців-філологів, підвищують вимоги до якості мовної освіти, її інформатизації, професійної підготовки та управління якістю навчальних програм з мови, методики її викладання тощо.

На думку В.Кременя [5, с.7], стратегічна мета модернізації освіти передбачає, крім іншого, здійснення й мовного прориву в освіті, а згодом і в українському суспільстві загалом. Тут існують два важливі моменти. Перший: забезпечення знання державної мови. Друга проблема в цьому контексті: в сучасному глобалізованому світі людина не може діяти максимально ефективно, не може підтримувати на високому рівні свою професійну компетентність без широкого спілкування зі світом. Ось чому поряд із ґрунтовним вивченням державної (української) та рідної (національної) мови в освіті здійснюються кроки для забезпечення вивчення іноземних мов.

Останнім часом з боку Української держави галузі освіти на­дається особлива увага. Так, зокрема, Указ Президента Укра­їни В.Ющенка «Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні» [7], спрямований на підтримку вітчизняної освіти і науки, створення умов для забез­печення громадянам рівного доступу до якісної освіти, її інтегра­цію до загальноєвропейського освітнього простору, турботу про головну дійову особу цих процесів – учителя. Інший Указ Прези­дента «Про додаткові заходи щодо підвищення якості освіти в Україні» [8] передбачає розроблення та затвердження комплекс­ного плану дій з розвитку освіти в Україні на 2008–2011 роки, у якому, зокрема, будуть відбиті питання вдосконалення системи підготовки педагогічних працівників відповідно до сучасних по­треб, підвищення ефективності забезпечення такими працівника­ми навчальних закладів, у тому числі з навчанням мовами національних меншин; вирішення питання щодо перегляду змісту освіти, навчальних програм і підручників з метою посилення їх українознавчої та морально-етичної спрямованості. Зазначене вище створює передумови для сучасної політики розвитку сфери освіти та перетворення її на базову галузь переходу до інноваційної моделі розвитку суспільства.

Реформування освіти в Україні є складовою процесу адаптації національної освітньої системи до змін, що відбуваються останні двадцять – двадцять п’ять років у європейських країнах і пов’язані з усвідомленням важливості знань як рушія суспільного добробуту та прогресу. Відтак питання забезпечення рівного доступу не просто до освіти, а саме до якісної освіти є ключовим для розвитку не лише освітньої галузі, а й усього суспільства.

Свого часу на різних рівнях було прийнято чимало добре виписаних концептуальних документів Державна національна про­грама «Освіта» («Україна ХХІ століття»), Національна док­три­на розвитку освіти, Державна програма «Вчитель» та низка інших. Проте ж до їх практичної реалізації, по суті, справа не дійшла. Саме тому на сьогодні важливим завданням філософії національної ідеї є, зокрема, визначення пріоритетів вітчизняної освіти. Так настає проблема філософії освіти, яка детермінована національними проектами модернізації виробництва, впрова­джен­ня нових технологій, підготовки творчої особистості, здатної до інноваційної діяльності в українському суспільстві ХХІ сто­ліття, яке має стати «суспільством знань» [9]. В освіті найбільш повно повинна виявити себе національна ідея. Адже духовне в людині показує себе завдяки її «вростанню» в культуру. Саме в процесі навчання і виховання людина набуває соціокультурних норм, які мають історичне значення для розвитку цивілізації, нації, суспільства і людини. Тому, як твердить В.Кремень, при визначенні мети і завдань освітніх систем уточнюється соціальне замовлення. Водночас зміст освіти, зокрема мовної, може бути обмежений стандартами регіону, країни, всього світу, які врахо­вують характер взаємодії людини з культурними цінностями, міру і ступінь їх створення і засвоєння [9]. Тим самим освіта проявляє себе як практика соціалізації та наступності поколінь.

Виклики часу, Помаранчева демократична революція (2004 р.), передвиборна програма Президента України Віктора Ющенка [10] та урядова програма «Український прорив: для людей, а не політиків» [11], підтримані більшістю громадян, вимагають і нової філософії освіти. Звідси – значна увага до загального розвитку особистості, її комунікативних здібностей, як-от засвоєння знань, самостійності у прийнятті рішень, критичності та культури мислення, розвитку інформаційних і соціальних навичок [6, с.11]. До таких підходів спонукає головна педагогічна ідея сучасності – освіта впродовж життя.

Відтак, серед першочергових наших завдань – створення системи освіти нового типу, пошук варіантів школи майбутнього, яка базувалася б на сучасних інформаційних технологіях і була здатна, за висловом Томаса Джефферсона, «звільняти, а не підкоряти уми, виховувати людей, які б ставили запитання, а не вузьких і бездумних конформістів, прищеплювала б мораль, яка б підкріплювала свободу, а не мораль, яка б затуманювала розум і не давала виходу в життя новим чи альтернативним ідеям» [1, с.12].

У своєму виступі на Всеукраїнському форумі (м.Полтава) «Турбота про вчителя – надія на майбутнє» 24 травня 2005 року Президент України В.Ющенко наголошував, що «для мільйонів українських родин, громадян України освіта – це шанс для своєї дитини. Цей шанс формується двома складовими доступністю і якістю...» [12]. Розвиваючи цю думку, у своєму Привітанні з нагоди Дня знань і початку нового навчального року Президент України В.Ющенко, зокрема, зазначав «Ми всі належимо до однієї сім’ї –великого українського народу. Його майбутнє залежить від якісної освіти молоді, від залучення найкращого європейського і світового досвіду, від плекання рідних традицій. Втілити цю мету є обов’язком держави» [13].

Виходячи з такого розуміння ролі освіти в житті сучасної людини, учасники освітнього процесу – Міністерство освіти і науки України, органи управління освітою на місцях, педагогічні колективи – визначили на найближчу перспективу п’ять освітніх пріоритетів 1) європейський рівень якості й доступності освіти; 2) духовні орієнтири освіти; 3) демократія в освіті; 4) щасливий учитель – щасливий учень; 5) розвиток суспільства на основі нових знань [1, с.13]. З огляду на це Міністерство освіти і науки України, зокрема, підготувало зміни до законодавчих актів про освіту, програми «Обдаровані діти», «Школа майбутнього», «Триста оновлених шкіл» та ін.

Розбудова освіти на засадах гуманістичного навчання по­тре­бує перебудови алгоритму стосунків «учитель – учень» і сти­лю взаємодії з учнями. Основними рисами цих стосунків ма­ють стати відкритість, віра в здібності й можливості учня, повага до особистості. Лише спільна продуктивна діяльність викладача й уч­ня може забезпечити максимальне задоволення індивідуаль­них інтересів суб’єктів, сприяти розвиткові мотиваційно-смисло­вої сфери діяльності особи, створити умови для вдосконалення кожного з індивідів. Модель освіти повинна базуватися на прин­ципі дитиноцентризму – гуманному ставленні до кожної дитини незалежно від того, де вона навчається – у школі, в інтернаті чи вдома.

Організація навчання також потребує перебудови певних особистісних настанов учителя, які реалізуються під час його взаємодії з учнями. Основними принципами вчителя-консультанта, учителя-тренера, тьютора й фасилітатора мають стати відкритість, здатність вільно висловлювати думку, особиста впевненість у можливостях і здібностях учнів, бачення і відчуття внутрішнього світу та мотивів поведінки кожного школяра. Тому в умовах сьогодення більш активною має стати роль учителя, який щораз ретельніше виробляє власний інструментарій, створює більш сприятливі умови для розвитку й розкриття здібностей учнів.

Разом з тим сьогодні, як ніколи раніше, набуває актуаль­ності поняття компетентності учня, що визначається багатьма чинниками, оскільки саме компетентності, на думку багатьох міжнародних експертів, є тими індикаторами, що дають змогу визначити готовність учня–випускника до життя, його подальшого особистісного розвитку й до активної участі в житті суспільства. Саме тому нині важливим є не тільки вміння застосовувати власні знання, а й бути готовим змінюватись і пристосовуватися до нових потреб ринку праці, оперувати й управляти інформацією, активно діяти, швидко приймати рішення, навчатися впродовж життя.

У розв’язанні цих та інших викликів сьогодення визначальну роль має відігравати насамперед середня освіта, зокрема, завдяки

1. Необхідності забезпечення високої якості освіти, яка ви­зна­чається високим фактором розвитку та необхідною умовою успішного існування будь-якої країни. Як закріплено в Національ­ній доктрині розвитку освіти, «якість освіти є національним пріо­ритетом, передумовою національної безпеки держави, додер­жан­ням міжнародних норм і вимог законодавства України щодо реалізації права на освіту» [14]. Якість освіти повинна відстежу­ватися за допомогою національного моніторингу, який у галузі освіти розуміється як систематичні процедури збору даних щодо важливих аспектів освіти на національному, регіональному та місцевому рівнях з метою безперервного відстеження її стану та прогнозу розвитку. Як зазначає з цього приводу Т.Лукіна, «якість освіти посідає одне із центральних місць при вивченні проблеми державного управління освітою. Це, насамперед, пов’язане з тим, що якість освіти як об’єкт управління виступає одним з найважливіших показників, за яким у міжнародній практиці визначають результативність системи освіти будь-якої держави та ефективність управління нею» [15, с.29].

2. Формування життєво важливих компетентностей, що забезпечують дитині можливість орієнтуватися в сучасному суспільстві, інформацій­ному просторі, швидкоплинному розвитку ринку праці, подальшо­му здобутті освіти. Компетентісно орієнтований підхід до формування змісту освіти є новим концептуальним орієнтиром середньої освіти.

3. Формування в школярів навичок навчатись упродовж життя, тобто самостійно оволодівати інформацією, знаннями. Освіта впродовж життя є унікальним механізмом ви­жи­вання людини і людства в інформаційну епоху.

4. Збільшення уваги до формування самодостатньої, демократичної, вільної особистості та духовного світу дітей і молоді, духовності як провідної якості особистості. Освічена, але не вихована, бездуховна людина завдає родині, суспільству, державі більше шкоди, аніж користі [1]. Безперечно, досягнення цих та інших характеристик забезпечить формування освіченої, конкурентоспроможної особистості, здатної до самореалізації.

З цього приводу народний депутат України VI скликання, секретар Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти К.Самойлик зазначала «Загальновідомо, що освіта в сучасних умовах є могутнім чинником розвитку духовної культури народу України, відтворення інтелектуальних і продуктивних сил суспільства, запорукою громадянського миру і майбутніх успіхів у зміцненні й утвердженні авторитету України як суверенної, справді демократичної, соціальної і правової держави – повноправного члена європейської та світової спільноти. Тобто, освіта і майбутнє – два ключові аспекти, з позиції яких треба розглядати стан справ, що склався в галузі освіти, та визначати її перспективи» [16].

Саме тому, як наслідок, нині у країнах – світових лідерах освіта вже фактично перетворилася на осердя всього суспіль­ства, стала пріоритетом загальних зусиль, базою культурного, наукового й економічного розвитку світових держав. Крім того, зростає її реноме і роль у світовому розподілі праці. Життя змушує орієнтуватися на пріоритети учнів і студентів та забезпечення формування їх як автономних і творчих особистостей, переходити до безперервної освіти, адаптуватися до скорочення термінів виникнення й існування певних професій і занять, до безперервних змін на ринку праці, до посилення явищ конкуренції тощо.

У цьому зв’язку особливої ваги набуває освіта рідною мовою у її нерозривному зв’язку з іншими сферами життя суспільства (див.рис.1).





Рис.1. Чинники впливу на стан освіти рідною мовою

Саме тому останнім часом у науці виокремилися три стратегічні напрями вдосконалення освіти України: посилення ціннісних аспектів наявної системи освіти й перетворення її на засіб підготовки всього населення до нових умов життя та інструмент розвитку економічної могутності держави, формування громадянського суспільства; запровадження в структуру і зміст навчання змін, орієнтованих на створення нового менталітету та компетентності, необхідних для успішних дій у демократичній і правовій державі з регульованою ринковою економікою; підвищення міжнародного рейтингу освіти України та її рівноправна інтеграція до європейського та світового освітянського простору [5, с.25–26].

При цьому, на наш погляд, діє низка специфічних чинників, що, зрештою, й забезпечують здійснення освіти рідною мовою і, як наслідок, – формування національно-мовної особистості.

Отже, українська освіта має орієнтуватися на особистість, демократичність, конкурентоспроможність особи в світовому освітньому просторі. Базуючись на національній ідеї українського державотворення, державній (українській) мові, вона має спрямовуватися на утвердження українських національних інтересів, здійснюватися впродовж життя, відповідати постійно змінюваним потребам особистості та суспільства.



Література:

  1. Ніколаєнко С.М. Стратегія розвитку освіти України початок ХХІ сто­ліття. – К. Знання, 2006. – 253 с.

  2. Виступ Міністра освіти і науки України І.Вакарчука на нараді за уча­стю Президента України В.Ющенка з питань забезпечення функціо­нування та розвитку освіти //Освіта України. – 2008, 29 лютого.

  3. Про затвердження Державної програми «Вчитель»: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 березня 2002 року № 379. – //http: //zakon.nav.ua/doc/?uid=1051.369.0

  4. Кононенко П., Кононенко Т. Українська освіта і наука на сучасному етапі: проблеми і перспективи //Українознавство. – 2003. – № 6 (41). – C.24– 29.

  5. Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати. – К.: Грамота, 2005. – 448 с.

  6. Про схвалення Концепції Державної програми розвитку освіти на 2006–2010 роки: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 лип­ня 2006 р. №396-р. – //http//www.gdo.kiev.ua/files/db.php?god=2006&st=2035

  7. Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні Указ Президента України В.Ющенка від 4 липня 2005 р. №1013/ //http: //www.osvita. org.ua/bologna/vprov/pravo/ 2005 ukz_1013_2005.htm/

  8. Про додаткові заходи щодо підвищення якості освіти в Україні: Указ Президента України В.Ющенка від 20 березня 2008 року № 244/2008. – //http //www.president.gov.ua/documents/7618.htm/

  9. Кремень В.Г. Філософія національної ідеї. Людина. Освіта. Соціум. – К.: Грамота, 2007. – 405 c.

  10. Передвиборча програма кандидата в президенти України В.Ющенка //Голос України. – 2004, 20 серпня.

  11. Український прорив: для людей, а не політиків: Програма діяльності уряду, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 16 січня 2008 № 14. – //http: //www.kmu.gov.ua/kmo/control/uk/cardnpd

  12. Виступ Президента України В.Ющенка на Всеукраїнському форумі «Турбота про вчителя – надія на майбутнє», 24 травня 2005 року. – //http //www.president.gov.ua/news/370.htm/

  13. Привітання Президента України В.А.Ющенка з нагоди Дня знань і початку нового 2007– 2008 навчального року //Освіта України. – 2007, 31 серпня.

  14. Національна доктрина розвитку освіти Затверджена Указом Президента України від 17 квітня 2002 року № 347/2002. – //http //www.gdo.Kiev.ua/files/db.php?st=860&god=2002

  15. Лукіна Т.О. Державне управління якістю загальної середньої освіти в Україні: Монографія. – К.: Вид-во НАДУ, 2004. – 292 с.

  16. Самойлик К. На часі – повне втілення в життя чинного освітянського законодавства //Освіта України. – 2007. – 4 вересня.

Назаренко Л.М.*

Професійна мобільність учителя як умова інтеграції загальної середньої освіти в європейський освітній простір

У статті розглядається поняття «професійна мобільність учителя» в контексті входження України в Європейський освітній простір.

Одним із пріоритетних напрямків подальшого розвитку України є орієнтація на європейську інтеграцію. Важливу роль у цьому процесі відіграє адаптація вітчизняної моделі загальної середньої освіти до вимог європейської освітньої системи, яка ґрунтується «…на п’ятьох основоположних принципах створення єдиного освітнього простору: багатокультурна Європа, мобільна Європа, Європа професійної підготовки для всіх, Європа сучасних умінь і навичок, Європа, відкрита для світу» [9, с.75].

Слід зазначити, що загальна середня освіта в Україні протя­гом останнього десятиліття відзначається інтенсивними пошука­ми продуктивних шляхів ефективного розв’язання зазначеної нами проблеми, серед яких визначальними є такі, як: зміна спрямованості навчального процесу, загальна варіативність освітнього простору, поява нових навчальних закладів (гімназій, ліцеїв, колегіумів, спеціалізованих шкіл), запровадження незалежного зовнішнього оцінювання, оновлення інструктивно-нормативних документів, пов’язаних з критеріями оцінювання навчальних досягнень учнів, розробка виховних концепцій тощо. Відтак успіх сучасної освіти визначається передусім здатністю гнучко реагувати на постійно змінювані умови [1]. Важливим чинником досягнення якісних змін у вітчизняній системі навчання й виховання дітей у контексті загальноєвропейської освіти є формування професійної мобільності вчителя.

У межах традиційного розуміння термін «професійна нобіль­ність» пов'язаний із добровільним переміщенням працівників на виробництві у зв’язку з істотними змінами праці, перепрофі­лю­ванням структурного підрозділу або ж зміною професії [8]. Поняття й теоретична схема аналізу професійної мобільності опрацьовані в класичних працях західних і радянських соціологів П.Сорокіна, С.Ліпсета, Р.Бендікса, Т.Заславської, Г.Чередни­ченка, В.Шубкіна. Аналізові напрямів, характеристик, стимулів і мотивів професійного переміщення присвячені дослідження С.Кугель, О.Дудіної, М.Черниша, В.Семенової, О.Злобіної, І.Дем­ченко. Феномен сучасної мобільності досліджений Д.Берто, О.Симончук. У педагогічній практиці проблема мобільності набу­ває значущості з огляду на те, що система освіти за умов сього­дення на відміну від консервативності та сталості загально­освіт­ньої школи наприкінці ХХ століття та, навіть, у перші роки в пост­радянській Україні, розвивається різновекторно, спрямована на навчання та фахову підготовку впродовж всього життя [5]. Саме тому першочерговими завданнями системи освіти й освітньої політики є підготовка та перепідготовка кадрів, які характери­зуються соціальною, професійною і культурною мобільністю.

Європейська інтеграція вимагає, щоб освіта піднялася до ви­кликів, які несе в собі зростання культурної та релігійної різно­ма­нітності з метою виховання громадян, здатних жити разом мир­но. На думку Мішелі Мило (Канада), «Якщо приділяти належ­ну увагу релігійному вимірові міжкультурної освіти, це значно сприятиме миру, відкритості до інших культур, толерантності та повазі до прав людини в Європі» [6, с. 150]. Культурні відмінно­сті, на жаль, усе частіше стають джерелом напруги, конфліктів та дискримінації в нашому освітньому середовищі, що зумовлює, у свою чергу, необхідність формування культурної мобільності вчи­те­лів. Адже саме вони покликані вчити дітей цінувати родин­не та особистісне розмаїття звичаїв, традицій, вірувань. Перш за все, важливу роль відіграє сама мораль навчального закладу, оскільки вона визначає загальний клімат і тип міжособистісних стосунків. Доведено, що на рівень сформованості полікультурних ком­петентностей учнів впливає вміння самого вчителя бути то­ле­рантним щодо прояву культурних, релігійних відмінностей ви­хо­ванців, своєчасно реагувати на зовнішні зміни їхньої пове­дінки, виявляти емпатію в розв’язанні міжкультурних проблем.

Слід визнати, що одним із наслідків європейської глобаліза­ції є детермінація проблеми збереження таких стратегічних пріо­ри­тетів кожної держави, як культурна самобутність та націо­нальна багатоманітність, поява якісно нових моделей соціуму. Актуалізується питання підтримки необхідного рівня соціальної інтеграції та стабільності, забезпечення умов розвитку громадян­ського суспільства, гармонізації процесів соціального співжиття, зміни стереотипів щодо професійної ідентифікації тощо. Урахо­вуючи зазначені причини, вітчизняна освіта ХХІ століття повинна постійно вдосконалювати свій зміст, бути надзвичайно мобіль­ною, ініціювати низку соціальних змін, що дасть змогу українській спільноті стати конкурентноздатною в європейському співтовари­стві, дозволить віднайти та забезпечити перспективи подальшо­го розвитку та вдосконалення. Соціальна мобільність людини зосереджена на реальності, що оточує нас. Ми прагнемо зберег­ти аксіологічні засоби референтної групи, водночас розширюючи межі соціального впливу. Саме тому традиційна парадигма осві­ти, що не враховувала зміну цінностей та мотивацій особистості, підлягає глобальному перегляду, унаслідок чого зростатиме роль людини в суспільному житті, надаватиметься перевага кре­а­тивності її діяльності, а звична трансляція знань поступиться процесу формування засобів їх успішного втілення, здійснення соціалізації індивіда. Відтак постає питання професійної мобіль­но­сті учителя, який має бути готовим до перетворення освіти на вирішальний стратегічний ресурс поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету й конкурентоспроможності України на міжнародній арені [4].

Професійна мобільність учителя розглядається нами як здатність особистості:

а) реалізувати свою потребу в певному виді діяльності, що відповідає її вподобанням і можливостям та є корисною для суспільства;

б) уміло переходити від одного рівня професійної діяльності до іншого, розширюючи та поглиблюючи характер і структуру цієї діяльності, тобто проявляти професійну компетентність;

в) змінювати зміст діяльності, пристосовуватися до якісно нових компетентностей.



У процесі добровільної професійної мобільності радикально змінюються не лише предмет, мета, методи діяльності, матеріальний та соціальний статус, спосіб життя вчителя, а й водночас його уявлення про себе, цінності, зрештою його світогляд. Разом із тим зміна суб’єктивної реальності є одночасно не тільки результатом, а й причиною професійної мобільності. Криза соціально-професійної ідентичності особи внаслідок глобальної руйнації усталених соціальних стереотипів і системи цінностей призводить до трансформації цілісного образу «Я» і кардинальної зміни професійного шляху [8].

Ураховуючи швидкість змін як в освіті, так і в суспільстві за­га­лом, ми пропонуємо розглядати декілька особливостей моти­ва­ції й формування професійної мобільності. По-перше, для по­пов­нення й оновлення професійних компетентностей учителя потрібна більш гнучка форма післядипломної підготовки, яка здійснювалась би з меншими інтервалами часу та передбачала отримання додаткової освіти в межах предметної та міжпред­метної галузей. По-друге, настав час створити відкриту й мобіль­ну модель навчально-методичного забезпечення навчально-виховного процесу, про що у своїх працях говорить В. Кремень: «Зміст освіти, втілений у державних стандартах, навчальних програмах, підручниках та інших методичних ресурсах, має постійно оновлюватися відповідно до потреб кожного конкрет­ного періоду» [3, с. 13]. Окрім того, має діяти виключно креативна модель діяльності закладу, технологія навчання якої ґрунтується на принципі «створи» натомість принципу «повто­ри», вихідним результатом якої є сформованість особистості педагога, а також і учня, здатних до вмотивованої дії, схильних до змін. Креативний педагог – це той, хто готовий до швидкої переорієнтації, переходу до якісно нової структури мислення, нестандартних дій в екстремальних умовах. Це багатогранна людина з позитивним мисленням, почуттям відповідальності, толерантності, відкритості іншим культурам [11, с. 61]. Їй прита­манні такі психологічні якості, як: лабільність, емпатія, гнучкість, позитивне емоційне ставлення до власної педагогічної діяльно­сті. Але, ураховуючи те, що, з об’єктивної точки зору, процес професійного переміщення вчителя ймовірно передбачити дуже важко, ми можемо вести мову лише про бажаний результат, на одержання якого людина усвідомлено націлюватиме свою діяльність, створюючи відповідну мотиваційну основу [2, с.119]. Тому постає питання щодо мотивації мобільності педагога, особливостями якої виступають ціннісні орієнтації особистості, що можуть виявлятися в конкретній ситуації в: а) професійній незадоволеності, б) кар’єрній орієнтації, в) професійній орієнта­ції, г) потенційній мобільності. Поняття мотивації у психології вживається в декількох значеннях, з яких, за Р. Серьожниковою, – це «система факторів, які викликають активність організму і визначають спрямованість поведінки людини – це потреби, мотиви, наміри, мета, інтереси, прагнення» [7, с. 73]. Відносно до­слі­джу­ваної проблеми ми зазначаємо, що рушійною силою мотивації мобільності працівника можуть бути й стимули, як зовнішні, так і внутрішні. До зовнішніх стимулів, на наш погляд, відносяться атестація кваліфікаційного рівня, професійна конку­рент­ність, сучасна технологічна інфраструктура, педагогічний експеримент, науково-методичні дослідження, зміна варіативної частини навчального плану школи, міжшкільний додатковий освітній простір. До внутрішніх – спосіб мислення вчителя, його соціальна адаптація, якісні особистісні риси, про які говорилося раніше. Мотивування, на думку вчених, постає як «тривалий процес активації спонукальних сил поведінки та діяння особистості» [4, с. 245], у результаті чого формується активний стан, який унаслідок змін спричинює перехід людини до наступного етапу розвитку життєвого та професійного, зокрема. З огляду на це «професійна мобільність» у чомусь набуває ознаки традиційних педагогічних визначень «професійна компе­тент­ність», «педагогічна культура» та «педагогічна майстер­ність» учителя, зміст яких вміщує в собі такі поняття: постійна спрямованість на самовдосконалення, культуру спілкування, осмисленість дій, здатність володіти ситуацією, уміння перед­бачати зміни, прогнозувати розвиток подій, уміння долати власну нерішучість і мобілізувати здобуті знання й досвід [12, с. 164].

Одним із шляхів вирішення проблеми формування профе­сійної мобільності педагога є пошук нових пріоритетів у викла­данні предмета. Зазвичай, важче цей процес відбувається у вчи­те­лів із значним досвідом роботи, у яких з роками сформувався певний стереотип щодо організації навчальної та педагогічної діяльності. Наразі із впровадженням у навчально-виховний про­цес комунікативної методики постає необхідність зміни не лише ролі педагога на уроці з промовця на фасилітатора, тобто люди­ну, «…яка організовує та сприяє процесові навчання, допомагає учневі вчитися…» [1, с.96.], а й глибинної вчительської психології та свідомості. Тому особливої значущості набуває психологічний супровід як процесів навчання й виховання, так і саморозвитку особистості учня й учителя. Формуванню професійної мобільно­сті вчителя сприятимуть і зміни в системі управління навчальним закладом, які торкаються, насамперед, таких структурно-органі­за­ційних питань, як делегування повноважень педагогам, залу­чення їх до розробки програми розвитку закладу, вироблення, прийняття та виконання рішення. Ситуація змін також вимагає від керівників об’єктивного оцінювання результатів педагогічної діяльності вчителя з огляду не тільки на набутий ним досвід, а й з урахуванням його цілей, потреб, можливостей «спрацювати» на перспективу. У зв’язку із цим постає питання впровадження в систему управління навчальними закладами не тільки технології оцінки поточних досягнень та кінцевих результатів педагогічної діяльності, але й комплексних критеріїв якості освітнього процесу та процедури самомоніторингу як підґрунтя системи забезпечення якості. Під час здійснення педагогічної експертизи бажано заохочувати тих учителів, котрі за результатами діагностування постійно демонструють позитивну динаміку своєї фахової компетентності, виявляють ініціативу та творчість. Особливої уваги в ракурсі проблеми, що розглядається, потребують молоді спеціалісти, які є більш мобільними в силу свого віку, але не завжди виявляють справжній інтерес до здобуття суто педагогічного досвіду, що забезпечить надалі їх професійне переміщення в межах освітньої галузі, а не спричинить міжпрофесійну мобільність.

Отже, підсумовуючи вищевикладене, ми можемо зробити де­кілька висновків. Головним із них є той, що тенденції розвитку осві­ти в Україні з огляду на євроінтеграцію зумовили необхід­ність розгортання інноваційних процесів в освітній системі. Осві­та є пріоритетною сферою в соціально-економічному, духовному та культурному зростанні української державності. Саме через зміни в діяльності педагога можна домогтися якісних змін у навчально-виховному процесі загальноосвітньої школи, наблизи­ти його результати до стандартів європейського освітнього простору.

Література:



  1. Зягвинский В.И. Теория обучения: современная интерпретация. – М., 2001. – 192 с.

  2. Єльникова Г. Управлінська компетентність. – К.: Ред. загальнопед. газ., 2005. – 128 с.

  3. Моделі розвитку сучасної української школи: Матеріали Всеукра­їнської науково-практичної конференції. 11–13 жовтня 2006 р., Черкаси – Сахнівка. – К.: СПД Богданова А.М., 2007. – 240 с.

  4. Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. – 3-тє вид., стереотип. – К.: Либідь, 1997. – 632 с.

  5. Музиченько Ю. Професійна мобільність учителя в умовах формування загальноєвропейського освітнього простору // Шлях освіти. – 2007. – №3 (45). – С. 57.

  6. Релігійна багатоманітність та між культурна освіта: Посібник для школи / за ред. Дж. Кіста / Пер. з англ. – Львів: ЗУКЦ, 2008. – 160 с.

  7. Серьожникова Р.К., Пархоменко Н.Д., Яковицька Л.С. Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003. – 243 с.

  8. Симончук О.В. Міжпрофесійна мобільність та зміна соціальної ідентичності. – Автореферат дис. – Київ, 2000. – 21 с.

  9. Ткачова Н.О. Ціннісні парадигми освіти. – Х.: Видав. гр. «Основа», 2004. – 128 с.

  10. Українська освіта у світовому часопросторі: Матеріали Другого Міжнародного конгресу (м. Київ, 25-27 жовтня 2007 р.). – К.: Укра­їнське агентство інформації та друку «Рада», 2007. – Кн..1. – 592 с.

  11. Управлінський тезаурус // Управління освітою. – 2005. – №15–16 (110–111). – С. 61.

  12. Щербань П.М. Прикладна педагогіка: Навч.-метод. посіб. – К.: Вища шк., 2002. – 215 с.: іл.

Сазонова Л.О.*
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка