Лінгвістичні здібності
й професійний розвиток людини
У статті обґрунтовано чуттєво-інтуїтивні здібності як лінгвістичні регулятори розвитку людини. Розглянуто поняття послідовного образу, інтенції, інтуїції як підсвідомих регуляторів розвитку.
Поглиблене вивчення психіки, діяльності і психічних станів людини у навчальному процесі через зміст підручників і навчальних посібників передбачає уточнення понятійного апарату, у якому набувають творчої сили лінгвістичні здібності користування поняттями регуляція, інформація, дія. З цієї точки зору психіка визначається як своєрідна множина здібностей – перетворювачів інформації, за допомогою яких людина: а) відображає властивості й структуру предметів і явищ довкілля, що і є предметом регуляції; б) проектує рухи думки, почуттів, уяви та інші психічні явища; в) регулює дії й активність у середовищі її буття.
Об'єкт дослідження – чуттєво-інтуїтивні та дискурсивно-логічні здібності як лінгвістичні регулятори розвитку людини.
Предмет дослідження – будова і функції лінгвістичних здібностей утворення чуттєво-інтуїтивних та дискурсивно-логічних регуляторів активності людини.
Гіпотеза передбачає: регулятор – живий пристрій (сукупність пристроїв), що підтримує незмінність якихось психічних явищ або станів, змінює їх за певними законами – відповідно до еталону, мірки чи взірця; регулятор є нормою дії, правилом, що визначає напрям розвитку психічного явища, вносить планомірність або виправляє помилки під час дії; регулятор – функціональний орган – здібність, завдячуючи якій інформація здійснює в діях людини функції: а) відображення; б) регулятора властивостей структури предметів і явищ; в) втілення образів, почуттів і думок на підставі інформації про них.
Підходячи до регуляції розвитку лінгвістичних здібностей з кількісної точки зору, можна сказати, що роль психічної регуляції полягає в обмеженні розмаїтості впливів чи реакцій протидії на ці впливи. Обмеження розмаїтості має і якісний (що оцінює дію та її продукти) аспект. Регулятор обмежує розмаїтість впливів і усуває не довільні впливи, а тільки ті, котрі несприятливі для комфортного стану людини – провідної умови творчості. Орган, що усуває руйнівні та не допускає шкідливих впливів, називається регулятором, або регулюючою системою.
Регулююча система – здібність: 1) сприймає розмаїтість впливів з середини тіла або з довкілля; 2) зменшує розмаїтість шляхом усунення або «погашення» шкідливих впливів; 3) має більшу розмаїтість порівняно з розмаїтістю шкідливих впливів, що нею усуваються.
У теорії психічного відображення існує положення, що мірою адекватності інформації про систему рухів думки, почуттів та уяви, дій і є відповідність результатів дії меті або бажанню, побудованих на основі цієї інформації. Важливим для розуміння лінгвістичних здібностей як регуляція інформацією є й твердження: а) інформація – це позначення змісту, отриманого з довкілля; б) міра усунення невизначеності відображеного предмета; в) регулювання й оцінювання дії та її продуктів: результати дії передбачаються ще до її початку на основі прогностичної інформації.
Однак це не означає, що інформація, яку має людина, завжди безпосередньо пов'язана з актуальною її діяльністю. Первинним джерелом інформації є почування – система чуттєвої інформації від дій, що доступна для сприйняття і практичної дії людини у системі Я і не-Я. З предметом людина пов'язана двостороннім чуттєвим зв'язком, і він ширший ніж однобічний зв'язок, доступний сприйняттю, спостереженню.
Більш широкою і глибокою є сфера активності людини, пов'язана з розумовими, теоретичними міркуваннями, коли вона не користується органами чуттів, пережитими відображеннями або мислимими предметами. З людиною безпосередньо пов'язана чуттєво-інтуїтивна інформація, яка надходить від предметів і дій, – інша інформація – дискурсивно-логічна – теоретична, пов'язана з діяльністю побічно, через трансформацію знакових систем – знань про себе, предмети дій, про довкілля.
Отже, ми маємо множину лінгвістичних здібностей, що перетворюють:
а) чуттєво-інтуїтивні інформацію на дискурсивно-логічні структури мови;
б) дискурсивно-логічні утворення – тексти, на чуттєво-інтуїтивні переживання думок, почуттів та образів.
Чуттєво-інтуїтивні регулятори дій людини.
Дослідження відносин під час дії (розумової чи психомоторної) – вирішування задач виявили причини, що породжують у людини стан непевності, викликається не умінням переборювати надмірності: а) інформаційні – від рецептивного поля предмета чи вища; б) механізмів психічного відображення, в) енергетичні, викликані напруженням психічних станів: надмірне навантаження довкілля і стомлення вносять зміни функцій образа предмета.
Механізми психічного відображення утворюються із природних здібностей людини; до нього входять 109 сенсорних каналів, наладнаних на сприйняття і переробку інформації від всіх рецепторів разом. Активізація цього механізму дозволяє людині утворювати здібності, здатні відображати велику кількість властивостей предмета, а в собі відкривати і планомірно формувати нові здібності, відповідні його властивостям.
Підсвідомі регулятори розвитку. Підсвідоме як інформаційно-енергетична структура психіки описувалася поняттями: в Аристотеля – «рослинна душа», у Р.Декарта – «інтуїція», у Б.Спінози – «мисляче тіло людини», у І.М. Сєченова – «валове почування», у А.Бергсона – «інтуїція», у М.О.Бернштейна – «палеокінетична регуляції дій», у Д.М.Узнадзе – установка.
Метафора Фехнера про душу як айсберг, більша частина якого причаїлась під водою і регулюється підводними течіями, образно визначає підсвідоме людини. До його складу входять: глибинні психічні явища, субсенсорі, сенсорні образи, інстинкти, мудрість тіла, або більше десятка інстинктів.
Глибинні психічні явища. У людини існує сфера психіки, яка не підлягає прямому контролю свідомості за перебігом психічних процесів, тобто у взаємодії Я – не-Я утворюються внутрішні сили здатні поза свідомістю спрямовувати і регулювати активність людини.
Мета дослідження – визначити особливості будови, функцій підсвідомо діючих регуляторів і норми їх активності у людини.
Дихотомічний поділ обсягу поняття «психічне відображення». Принцип дихотомії [2, 7] надає можливість поділу поняття на два суперечливі одна одному видовому понятті: одна – характеризується наявністю відомої ознаки, а друга – її відсутністю. Так, поділ поняття «психічне відображення» дає дві групи його видів: «дискурсивно-логічне» і «почуттєво-інтуїтивне».
Підставою дихотомічного поділу поняття «психічне відображення» є не змінність ознаки свідомості, а наявність або її відсутність. Ознаки «свідоме – несвідоме» повною мірою вичерпують обсяг поняття, що поділяється на дві частини. Якщо поняття «дискурсивно-логічне» розкрито за допомогою принципу єдності свідомості і діяльності, то залишається невизначеною та частина поняття, що містить у собі частку не.
Поділімо поняття «почуттєво-інтуїтивне» на два суперечливих поняття, що виражають дві нові групи. До першої групи входить поняття «інстинкт», а до другої – «не інстинкти», які залишаються невизначеною частину цього поняття. Вочевидь, це група психічних явищ, у яких відображається й безпосередньо виявляється чуттєве відображення Я – не-Я, але поза аналізом їх свідомістю.
Отже, предметом нашого дослідження є своєрідні внутрішні сили людини, що надають динамічності її поведінки і спонукають до певних дій.
Послідовний образ – феномен сенсорики – дає змогу «бачити, чути, смакувати» тощо – зміст відображеного й неусвідомлюваного, «бачити» природні перетворення форми і змісту, спостерігати те, що відбувається за законами психіки незалежно від свідомості й волі. Ці образи характерні для сенсорних систем, і, з енергетичної точки зору, вони – метаболічні хвости від енергії зовнішніх впливів [1, 4], які виконують функції підсвідомих регуляторів активності людини.
Наші дослідження визначили деякі особливості полину послідовних зорових образів. Так, образ у натуральному кольорі дублює форму предмета – один до одного. Це – показник доброго психічного стану: механізм послідовного образу спрацьовує нормально – інформація, що надійшла зовні, відображається без втрат. У цьому стані виникає феномен спалаху послідовного образу – він згодом набуває більшої яскравості ніж на початку його зародження. Цей феномен – явище, споріднене ремінісценції.
Образ із перебігами додаткових кольорів – природна здатність поза свідомістю й мисленням аналізувати сенсорне відображення, розкладати його на складові, пропускаючи світло нібито крізь призму, і утворювати спектр із семи кольорів. Негативний послідовний образ – протилежний за забарвленням першому й другому. Почуттєво-інтуїтивна сфера застосовує прийом, яким користується розум – запереченням: біле робить чорним. Прагне довести істину математичним шляхом – доведенням від протилежного.
В оптимальному стані людини наявні три фази послідовного зорового образу: а) у натуральному кольорі предмета, б) у додатковому кольоровому забарвленні, в) в образі-негативі – темному на світлому фоні. Норма тривалості образу – 25 с. Якщо вона 2–4 хвилини і більше, виникає рухливість образу, порушується його структура, наближається або віддаляється джерело світла, повторюються одні й ті самі його фази або окремі фази відсутні тощо – надмірне навантаження і його негативні наслідки – втома. Тривалість «бачення» образу менша 25 с, – енергетичне виснаження. Образ триває менше 6 секунд і в ньому бракує додаткових кольорів – прихований дальтонізм – не сприймання кольорів.
Інтуїція. Виявлена здатність почуттєво-інтуїтивної сфери створювати з нецілісних оригіналів цілісні образи, формулою
Я ↔ не-Я [2, 6]. Тестовою фігурою в дослідженні було коло із змінним розміром розриву. Піддослідні в послідовному образі спостерігають незвичайне явище – крайці розірваного кола «линуть» назустріч одне одному й зливаються в цілісну фігуру. Виникає питання: чому ми бачимо в образі завершену форму, тоді як оригінал – інша, розірвана фігура?
За показниками самозамикання розриву кола виділено три групи станів залежно від потенціалу енергії людини: чим він більший, тим більші добудови образу. Люди з оптимальною енергією більш здатні, перетворюючи невідоме на відоме, користуватися почуттям гармонії: 1) видобувати нову інформацію із сенсорного тла, 2) заповнювати порожнечі в мозаїчній картині предмета або світу, 3) створювати предмети і явища з гармонійними структурами.
Отже, око, яке миттєво сприймає фігуру із зруйнованою формою, чинить творчу дію, добудовує зруйноване, те, чого в ній бракує, «робить» цілісним і гармонійним; людина, стикаючись з дисгармонією поза собою, прагне перетворити її на гармонічніший предмет або явище.
Визначити, наскільки гармонійно розвиті півкулі мозку (і в дорослих, і в дітей старше 13), а заодно – ваш розум швидкий чи повільний насправді просто. Для цього потрібні ручка, лист паперу й кілька хвилин – для виконання тестових завдань за назвою «Нулики» [1].
Завдання №1 – написати правою рукою (а для лівші – лівої) один рядок нуликів так, щоб передбачувана вчителька каліграфії поставила вам найвищу оцінку. Написали? Чудово!
Завдання №2 – пишемо нулики усі тією же робочою рукою протягом 1 хвилини, але вже з максимальною швидкістю: чим більше, тим краще.
Завдання №3 – потрібно написати за 1 хвилину максимальну кількість нуликів «неробочою» рукою (правша пише лівою, лівша – правою), після чого – підрахувати їхню кількість у кожному випадку.
Що ж виходить? Найкраще вийшов рядок, написаний вільно і неквапливо. Ви писали так, як вас навчили (чи перевчили). Друге завдання виглядає гірше, у третьому нулі й зовсім «розперезалися». Про що це говорить? Про те, що в екстремальній ситуації вам довелося діяти на максимумі, в результаті весь автоматизм і стереотипи навчання були відкинуті, а в силу вступило ваше сьогоденне «Я» – підсвідомі регулятори рухів.
Якщо в другому завданні нулі нахилилися вправо на 30-40 градусів, ви – правша, уліво – лівша. Якщо нулі виписані у вигляді концентричних кіл, ви – «дворукий»: і права, і ліва півкуля мозку розвинуті рівномірно, тобто механізми розуму і розсудку працюють в унісон, а отже, створюють умови для творчості.
Третє завдання показує, наскільки ненавчена ваша неробоча рука, а різниця в кількості нуликів у порівнянні з другим завданням – ще і про те, наскільки «забита» відповідна півкуля мозку.
Тепер про швидкість мислення. Якщо в другому завданні за хвилину було написано більше 150 нуликів – швидкість відмінна. Тільки це мислення поверхневе, неглибоке. Така людина «проходиться по верхах». 140 – швидкість мислення гарна, достатня глибина, 120 нуликів – середня норма. Ті, хто написав менше 120 нулів, мислять надто повільно. Але, можливо, глибоко.
Отже, рука, яка пише літери з максимальною швидкістю, прагне до гармонійних рухів і змінює їхню форму відповідно до того, що диктує їй почуття гармонії. Що робити тим, другим і третім? Працювати над швидкістю і глибиною мислення, прагнучи в першу чергу гармонізувати роботу мозку.
Інтенції – внутрішня підсвідома активність, що підсвідомо регулює дію і поведінку за формулою Я → не-Я [4, 5, 6].
Нами було розроблене оригінальне випробування ступеню розвитку почуття гармонії, який визначає дієздатність механізму творчості. У випробуванні піддослідний: а) сам створює елемент навколишнього середовища; б) взаємодіючи із середовищем, випробовує себе.
До розв'язання задачі слід підготуватися: візьміть аркуш паперу, олівець, лінійку. І більше нічого не треба, крім вашого почуття гармонії. Предмет який створюється – звичайна лінія АВ, проведена від руки на папері. Рисками помічається початок і кінець лінії, довжиною від 12–15 до 20 см. Рисками помітьте початок (А) і кінець лінії (В). Таким чином розмічається лінія відповідно до власного стану образу-коду гармонії. Точність поділу виявляє ступінь розвитку почуття гармонії і механізму творчості.
Треба, вдивляючись у площину аркуша утримувати в центрі уваги лінію цілком, немов обмацуючи її очима. Коли помітите, що начебто щось гальмує рух очей і намагається його зупинити, олівцем відмітьте на лінії те місце, де з'явилася ця дивовижна світла крапка. Поставте там жирну позначку (точка С).
У цьому випробуванні почуття гармонії немає й натяку на довільність трактування результатів, бо ніщо не залежить від дослідника, який керує процесом, а сам у нього не втручається. Випробування – аналог конкретної діяльності, на відміну від тестів, а ініціатива дій, оцінювання й самооцінювання йдуть від піддослідної людини – від вас самих. Лінію-предмет дій можна принципово поділити на частини у всіх пропорціях «золотого перерізу»: точкою чистого золота– 0,618; золоточленними похідними – 0,118; 0,236; 0,382; 0,764; 0,882.
Випробуваннями рівня розвитку почуття гармонії було охоплено 1,4 тис. осіб різного віку, статі, освіченості й професій. Близько 7% піддослідних майже точно відтворили пропорцію частин лінії і поставили точку С в зоні 0,608 – 0,630. Цей показник розвитку почуття гармонії чудовий і свідчить про те, що людина, не знаючи законів гармонії теоретично, користується ними інтуїтивно, як інструментами власних дій. Пропорцію частин цілісності визначає інтенція, яка працює дихотомічно, ділить її надвоє: перша – 0,618 тобто 0,5 + 0,118, а інша – 0,5 – 0,118.
Близько 25% осіб виявилися лівшами, хоча про це знав лише кожен десятий. Вони впевнено поставили «золоту точку» ліворуч, тобто в зоні 0,618. Цей показник свідчить, що сила правої півкулі мозку – механізму розуму людини, яка користується образом-кодом «золотого перерізу», переважає над лівою. Люди у такому стані здатні охоплювати величезні масиви інформації, мислять переважно образами, почуттями, на відміну від праворукої більшості (вона користується лівою півкулею мозку – механізмом розсудку), здатної лише переважно оперувати готовими думками і логічними категоріями.
Були одержані такі результати: око, розглядаючи найпростішу частку світу – лінію, підсвідомо прагне її поділити в пропорції «золотого перерізу». Зокрема:
1. Досконале почуття гармонії – стан образу-коду «золотого перерізу» – модуль чи міра вашого стану – 1,618 для тих, хто правші і 0,618 для тих, хто шульга – чудовий показник.
2. Модуль образу-коду в зоні 1,608– 1,630 і (для ліворуких) 0,630 – 0,608 (для праворуких). Хороший показник, але у вас великий резерв для подальшого розвитку механізму почуттів гармонії – сумлінно працюйте над собою.
3. Модуль почуття гармонії, більш-менш виходить за межі зазначених зон – потенціал творчості ще не викликаний, образ-код ще не прокинувся.
Щоб повернутися на свій природний стан, необхідно впритул зайнятися розвитком утраченого естетичного смаку, розуму й розсудку.
Література:
-
Бернштейн Н.А. Очерки по физиологии движений и физиологии активности. – М., 1966. – 349 с.
-
Клименко В.В. Психологические тесты таланта. – Харьков, Фолио 1996. – 414 с.
-
Клименко В.В. Как воспитать вундеркинда. – Харьков: Фолио, 1996. – 464 с.
-
Клименко В.В. Механізми психомоторики людини. – К 1997 – 192 с.
-
Клименко В.В. Механізми творчості // Загальна психологія під ред. акад. С.Д.Максименка, – Вінниця: Нова книга, 2004. – С. 596–701.
-
Костюк Г.С. Образ и его отношение к обьекту // Философские вопросы физиологии высшей нервной деятельности и психологии – М, Изд-во АН СССР, 1963. – С. 531-535.
-
Максименко С.Д. Розвиток психіки в онтогенезі: [В 2 т.] Т.1. Теоретико-методологічні проблеми генетичної психології. – К.: Форум. 2002.
-
Узнадзе Д.Н. Экспериментальные основы психологии установки. – Тбилиси, 1961. – 210 с.
-
Ухтомский А.А. Учение о доминанте // Собр. соч., т.1. – Л., 1950. – 330 с.
Подгурецки Ю.*
ЯЗЫК В СОЦИАЛЬНОЙ КОММУНИКАЦИИ
У статті розкрито роль мови в соціальній комунікації, її функції, проаналізовано теорії розвитку мови тощо.
Язык является таким же древним продуктом общества, как и человеческое сознание. С помощью языка люди передают информацию о себе и об окружающем мире (наблюдения, чувства, фантазии, намерения и стремления), словом, – разнообразные мысленные образы и переживания. В качестве коммуникативно-познавательного инструмента язык тесно связан с процессами мышления и с совокупностью социальных явлений. Опытного пропагандиста должны поэтому интересовать самые разные аспекты филологического знания, его связи с другими гуманитарными науками, его философское применение, явно присутствующее в проблемах взаимоотношений мышления, речи, языка, роли языка в социальных процессах или его места среди других культурных знаков.
В данной работе рассматривается коммуникативная функция языка, что должно стать для учителя исходным пунктом для более широких исследований и размышлений о роли языка в воспитании и обучении.
Теории развития языка
Теоретическая дискуссия на тему развития языка идет уже давно. В Древней Греции стоики и скептики считали, что язык имеет естественный, инстинктивный характер, а его постепенное формирование является следствием биологического созревания. Школа Аристотеля по этому вопросу считала, что язык – придуманная система, которую необходимо заново осваивать каждому последующему поколению. Тысячелетия спустя эти две философские позиции продолжают присутствовать в различных теориях (Бэйтс, Брезертон и Снайдлер 1988, Роббинс 1968, Риттель 1993).
Современный теоретический подход к исследованиям языка включает такие аспекты: биологическую модель, когнитивные подходы и анализ среды. В данной работе мы представим их под таким углом зрения, который даст возможность вычленить факторы данной теоретической группы. Кроме того, принимая во внимание специфику работы, мы представляем проблемы и темы развития языка, возникающие на границах коммуникации, т.е. там, где в нее проникают идеи из других научных дисциплин и других способов познания дейтвительности. Трудность в развитии субдисциплины, в ранг которых вошла коммуникация, состоит в том, что в определенном смысле о человеческой коммуникации мы знаем слишком много, но знание это не упорядочено. Поэтому каждая новая попытка систематизации того, что уже известно, а также дополнение коммуникации новыми теориями – бесценны. Поставленные вопросы действительно весомы, потому что отношения между психолингвистикой и коммуникацией – это отношения сложного и деликатного свойства. Поэтому в данной работе мы избрали стратегию сосредоточения лишь на нескольких основных проблемах развития языка. Рассмотренные (в силу обстоятельств лишь вкратце) теории составляют полезную триаду, с помощью которой можно успешно исследовать поставленную проблему.
Этологическая теория выделилась из круга лингвистики. В настоящее время она является доминирующей в той области психологии, которая известна как психолингвистика. До 60-х годов нашего века большинство психологов рассматривали освоение языка в категориях условий и законов обучения [1]. Этим взглядам бросил вызов Н.Хомский, предложив вместе с другими (Брайен, Леннеберг, МакНейл) эволюционное объяснение развития языка. Они утверждали, что освоение речи ребенком нельзя адекватно объяснить с помощью правил обусловленности. Зато в своих интерпретациях они особо акцентировали врожденные структуры и биологические механизмы освоения языка. Согласно оригинальной авторской модели Н.Хомского, язык имеет структуры двух типов. Поверхностная структура касается того способа, каким осуществляется образование слов и фраз. В каждом языке она своя. «Глубинная структура» – этот термин был употреблен автором для определения врожденного знания о свойствах языка – относится к врожденному знанию, какое имеют люди об особенностях, свойствах языковой системы вообще, поэтому она для всех языков одинакова. Модель LAD (language acquisition device), врожденный механизм обучения языку, предложенный Хомским, содержит также механизм анализа языка. Этот теоретический механизм мозга берет речевые пробы и выводит из них поверхностную структуру языка.
LAD начинает, таким образом, создавать трансформативную грамматику – свод правил, которые переводят поверхностную структуру в такую форму, благодаря которой становится возможным понять «глубинную структуру» речи ребенка. Развитие трансформативных правил идет в течение многих лет, что позволяет объяснить, почему начальные языковые возможности ребенка скорее ограничены, что объясняет также, почему прогресс в этой области столь стремителен. Следует заметить также, что большинство современных психолингвистических моделей отрицают положения Хомского относительно врожденного механизма освоения языка. В свою очередь, они полагают, что мозг содержит ряд специализированных модулей, ответственных за разные аспекты языкового развития. Эти модули могут вступать друг с другом во взаимодействие, но их участие в развитии детских когнитивных систем – независимо (Фодор, Гарднер 1983). Психолингвистическая модель наверняка решает проблемы, отмеченные представителями этологического подхода; прежде всего, понятным становится то, что ребенок нуждается «на входе» в нескольких обязательных речевых пробах, чтобы можно было развивать трансформативную грамматику, и тем самым – локализироваться в самом центре языкового развития. После усвоения структурных или грамматических правил языка ребенок может понимать и производить на свет бесконечное количество предложений. Кроме того, анализ и воспроизведение звуков кажутся специально созданными для приобретения речи и касаются лишь ее абстрактной структуры, а не ее значения или содержания. Это означает, что усвоение языка может ставить перед ребенком определенные требования, задействуя максимум возможностей пока еще не созревшего организма. Эта модель определяет также и понятийный аспект языка: ребенок осваивает язык, слушая, а не потому, что говорит на этом языке. Сторонники модульной концепции признаются, что эта система эволюционирует внезапно, рывком, что в терминах эволюции может быть приравнено к периоду продолжительностью в 50 тысяч лет (что, по мнению Гарфельда (1987), может объяснить, почему язык существует только в нашем биологическом виде).
|