Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів



Сторінка9/18
Дата конвертації09.03.2016
Розмір4.1 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18

Актуальні аспекти роботи соціального педагога


У статті розкриваються основні аспекти особливостей професійної діяльності соціального педагога. Матеріали можуть бути корисні соціальним працівникам, педагогам соціальних служб, психологам.

Професія соціального педагога у нашій країні порівняно мо­ло­да, але вже набула популярності. У різних регіонах та облас­тях України нині працює значна кількість фахівців із соціальної педагогіки. Шкільний соціальний педагог є спеціалістом з виховної роботи з дітьми, підлітками, молоддю, батьками та педагогами. Така робота спрямована на створення умов для соціального розвитку особистості. Вищеназваний спеціаліст у школі прогнозує та запобігає соціальним проблемам, своєчасно виявляє причини їх виникнення, забезпечує профілактику негативних явищ (морального, фізичного, соціального характеру), відхилень у поведінці та спілкуванні учнів і таким чином сприяє оздоровленню соціального мікросередовища.

Він виконує різноманітні соціальні ролі і змінює їх у практичній діяльності залежно від ситуації і характеру проблеми, що вирішується. Основними напрямками роботи соціальних педагогів у навчальному закладі є охорона дитинства, вирішення соціально-психологічних проблем дітей та підлітків, корекційна робота з дітьми, які потрапили в проблемну ситуацію, соціальна робота з різними службами та установами, оздоровлення дітей, робота з дітьми та підлітками з особливими потребами.

Професійна діяльність соціального педагога має ряд особливостей. Суть її полягає в тому що, на відміну від учителя, у соціального педагога на першому місці стоїть не навчання, а соціальне виховання, захист учнів, створення сприятливих умов для навчання та самореалізації особистості.

Соціальний педагог виступає посередником між учнями та вчителями, учителями та батьками. З кожним роком до соціального педагога на консультацію звертається все більше батьків, учителів та учнів. Для успішності процесів становлення й розвитку соціальної роботи й соціальної педагогіки в Україні величезне значення має вивчення, осмислення і адаптація досвіду, накопиченого зарубіжними країнами, особливо країнами Західної Європи, США і Великою Британією.

Перші теоретичні аспекти соціальної роботи були розроб­лені Мері Річмонд (США). В її книзі «Дружній візит до бідняків: керівництво для працюючих у благодійних організаціях» (1899) не тільки розкрито завдання, принципи, зміст, але й обґрунтовано методи соціальної роботи. Згодом у своїй наступній роботі «Соці­аль­ні діагнози» (1917) Мері Річмонд більш детально охарактери­зувала авторський метод соціальної роботи, який отримав назву «індивідуальний метод соціальної роботи». Дана праця стала навчальним посібником для перших шкіл соціальної роботи які займалися підготовкою професійних соціальних працівників.

М.Річмонд не тільки зробила певний внесок в наукову розробку основ нової професії, її науково-методичні ідеї знайшли свій подальший розвиток у школах і концепціях соціальної роботи. До найбільш відомих наукових шкіл в теорії соціальної роботи відносяться діагностична і функціональна [1].

Виникнення і функціонування діагностичної школи пов’язане з діяльністю коледжу Сміта в Нью-Йорку, де з 1918 року здійсню­валася підготовка соціальних працівників. Представники діагно­стич­ної школи особливу увагу приділяли внутрішньому світу клі­єн­та, відсуваючи на другий план соціальні проблеми й соціальне середовище. При цьому основний акцент ставився на діагнозі.

На розвиток теоретичних засад функціональної школи значний вплив мали ідеї австрійського психоаналітика Отто Ранка і Карла Р. Роджерса. Представники школи спиралися на положення теорії О.Ранка про прагнення клієнта до змін, його здатності до сприйняття допомоги. На відміну від представників діагностичної школи, функціоналісти основну увагу приділяли не раннім дитячим враженням і постановці точного діагнозу, а спрямованості клієнта на процес змін у проблемній ситуації. Зарубіжний досвід соціальної роботи являє для спеціалістів, безсумнівно, значний теоретичний і практичний інтерес. Проте перед соціальними педагогами сьогодні стоїть завдання розробки власних концептуальних ідей та технологій здійснення соціальної і соціально-педагогічної роботи з урахуванням особливостей історичного розвитку й сучасного стану соціальної ситуації в нашій країні. Одним із таких завдань є вироблення власної моделі підготовки відповідних професійних кадрів. Цілком очевидно, що недоцільно заново відкривати «соціальний велосипед», коли у світовій практиці вже існують апробовані методики й технології соціальної і соціально-педагогічної роботи, а також підготовки відповідних фахівців. Проблема соціально-педагогічної роботи полягає у вивченні й виваженій адаптації кращих надбань зарубіжних країн з обов’язковим урахуванням особливостей нашої країни.

В Україні не до кінця є вирішеним як в теоретичному плані, так і на законодавчому рівні питання сутності та змісту соціаль­ної роботи і соціальної педагогіки, розмежування можливих сфер їх професійної діяльності, категорій клієнтів, специфіки послуг, особливостей підготовки фахівців та їх післядипломного навчання. У зв'язку із цим доцільно зауважити, що в різних країнах і, навіть, у межах однієї й тієї ж країни можна зустріти різні підходи. У німецькомовних країнах більш поширеним є вживання терміну «соціальна педагогіка» ніж «соціальна робота».

Проте міжнародним стандартам більшою мірою відповідає вживання словосполучення «соціальна робота», що пов’язане, у свою чергу, з англо-американським терміном «social work». У багатьох країнах Європи, у тому числі й у Німеччині, у структуру соціальної роботи введені організатори вільного часу. Ці спеціалісти іменуються аніматорами. Термін цікавий тим, що він відбиває специфіку роботи такого керівника (фр. «animer» значить надихнути, спонукати до якоїсь діяльності). Аніматор намагається створити умови для цікавої діяльності, спонукає людину нею займатися. Він сприймається як член групи, який бере участь у її житті, (а не знаходиться поза або поруч із нею), відповідальний за соціальне і культурне вдосконалення групи. Діяльність аніматора може бути різнобічною або мати визначену спеціальну спрямованість. Сучасний організатор вільного часу намагається завжди бути з клієнтами, добре їх знати й жити їхніми інтересами. Часто, сам будучи цікавою, активною особистістю, він створює і для інших умови стати такими. Особливо це важливо для дітей. Дитина уважно спостерігає за організатором і намагається наслідувати його [2].

Багато аспектів соціально-педагогічної діяльності все актив­ніше впроваджуються і в загальноосвітніх школах Німеччини. У ряді шкіл працюють штатні соціальні педагоги; вони є членами спеціальних рад із профорієнтації учнів, організації їхнього дозвілля, відпочинку, урегулювання конфліктів, налагодження контактів із батьками і т.д. Зростає кількість соціальних педагогів, зайнятих у системі так званої компенсаторної освіти й виховання, у школах із продовженим днем, інтернатах, дошкільних закладах

Як бачимо з наведеного вище аналізу зарубіжного досвіду, соціальна й соціально-педагогічна робота являє собою системну службу допомоги людям і спрямована на вирішення всієї сукуп­ності проблем у контексті «особистості й навколишнього середо­ви­ща», де в епіцентрі завжди повинна стояти людина й зусилля соціальних працівників/педагогів повинні бути спрямовані на вирішення її проблем. Поряд із допомогою людині в періоди особистісного і соціального неблагополуччя соціально-педагогіч­на роботи передбачає захист її прав, інтересів, людської гідності і права на гідне життя.

Соціальний педагог має справу як з окремою людиною, гру­пою людей, так і з соціальним оточенням, у якому вони прожива­ють. У процесі соціальної допомоги він повинен сприяти діяльно­сті суб’єктів, які вступили у взаємодію: як клієнту, так і установі. Новим напрямом соціальної роботи стала соціальна робота за місцем проживання, у тому числі і в сільській місцевості, на підприємствах, у геріатричних центрах, з біженцями, переселен­ця­ми, іноземними громадянами, на вулицях, у групах самодопо­моги та ін. Діяльність соціального працівника, або соціального педагога повинна бути адресована людям у різних соціумах і в різних сферах діяльності: соціально-педагогічній, правозахисній, просвітницькій, дозвільнєвій, організаційно-методичній, управлін­ській, дослідницькій, агітаційно-пропагандистській.

Виходячи з аналізу зарубіжного досвіду соціальної роботи, можна стверджувати, що соціальний педагог може й повинен працювати в різноманітних установах. Такі установи за відомчою приналежністю можна класифікувати на установи освіти, охорони здоров’я, соціального захисту населення, комітетів у справах сім’ї та молоді, установи, що відносяться до системи органів внутрішніх справ і юстиції.

Сьогодні до соціального педагогом ставлять вимоги як до людини, котра повинна бути культурною, освіченою, уміти спілкуватися з людьми різного віку, бачити їх проблеми; мати певний життєвий досвід. Тому свої обов’язки соціальні педагоги виконують, як правило, у співпраці із практичними психологами, учителями, батьками, що сприяє підвищенню ефективності навчально-виховного процесу в школі.

У роботі сучасного соціального педагога одним із важливих завдань є психологічна корекція відхилень у поведінці та надання немедичної допомоги «важковихованим» дітям.

Для розробки індивідуальної програми корекції дитини з від­хи­леннями у поведінці необхідно, насамперед, знати закономір­но­сті особистісного розвитку таких дітей, уміти визначити тип відхилення, його причини та наслідки. Таким чином, психологічні знан­ня, відповідні методики, техніки та прийоми є основою психо­ло­гічно та комплексно орієнтованих моделей практичної діяльності соціального педагога.

Соціальний педагог повинен розуміти, що перш ніж розпочати застосувати конкретні форми соціальної роботи, необхідно визначити проблему. Розуміння проблеми соціальним педагогом дає можливість розробити план її вирішення, ураховуючи, що найважливішим при цьому є реалістичність підходу до розв’язання завдання. Після того, як план сформульовано, починається його реалізація. Тепер завдання соціального педагога полягає у створенні для дитини ситуації успіху, можливості пережити радість досягнення, усвідомлення власної здатності, сили, віри в себе.

Таким чином, важливою та складною проблемою, яку часто вирішує соціальний педагог, є забезпечення оптимальних умов виховання дітей, які мають проблеми в особистісному чи фізик­но­му розвитку, та сприяння якомога кращій їх підготовці до само­стійного активного життя в нормальному соціальному оточенні.

Проблема стабілізації сімейних взаємин є однією із специфічних у роботі соціального педагога. Для різних категорій сімейного неблагополуччя використовуються певні технології соціальної роботи. Метою будь-яких видів і форм соціальної допомоги є збереження сім’ї як соціального інституту загалом і кожної конкретної сім’ї, що потребує підтримки. Використовуючи технології стабілізації сімейних взаємин, соціальний педагог по­ви­нен ураховувати фактори особистісного ризику, а також варі­ан­ти, в яких соціальна терапія буде ефективною. Однією з поши­рених проблем сімейної терапії є проблема сімейної жорстокості, яка тільки частково пов’язана із зовнішніми соціальними труднощами та має соціально-психологічні чинники [3].

Організація спонтанної художньо-творчої діяльності допоможе соціальному педагогу проникнути у внутрішній світ дитини, відчути її своєрідність та неповторність, визначити її психічний та емоційний стан, вплив соціального оточення, ресурсний потенціал, приховані комплекси, страхи чи проблеми. Соціальний педагог ХХІ століття має бути висококваліфікованим спеціалістом, який здатен до творчого мислення, вирішення проблем нестандартним шляхом, може діяти самостійно, ініціативно, брати на себе відповідальність за власні дії та рішення. Гуманна педагогічна позиція, психолого-педагогічна компетентність, авторизація педагогічного досвіду визначають професійну поведінку соціального педагога, формують індивідуальний та творчий стиль його діяльності.

Педагогічна праця соціального педагога нетворчою не буває й бути не може, адже він працює з особистістю, яка є головним об’єктом його професійної діяльності. Тут творча індивідуаль­ність соціального педагога виступає як фундамент особливої культурної ролі, що відіграє педагог у стосунках із дітьми. Це роль учителя життя, яка виникає і втілюється лише як особистіс­на справа, як взаємообумовлені «замовлення» індивідуально­стей соціального педагога й дитини.

Лише індивідуальність як особлива риса особистості дозволяє соціальному педагогу виконувати цю роль, лише творча особистість дає можливість упроваджувати новаторські ідеї, здійснювати відкриття, які згодом впливають і на інших. Як зазначено в наукових джерелах, імідж творчого соціального педагога завжди спонтанний, неповторний, неординарний, деякою мірою суперечливий. Сьогодні професійний образ соціального педагога трактується як виняткове самовираження творця, основною рисою якого стає творче начало. Навчати й виховувати творчу особистість дитини в змозі лише творчий педагог, який дає можливість проявитися творчому началу. Тому соціальний педагог повинен сприяти самореалізації кожної людини, допомагати їй усвідомити себе як проектувальника й суб’єкта власного життя. Варто зазначити, що творча особистість соціального педагога – це креативна особистість, дії якої внаслідок впливу зовнішніх факторів набули необхідних для актуалізації творчого потенціалу людини додаткових мотивів, що сприяють досягненню творчих результатів в одному чи кількох видах соціально-педагогічної діяльності.

Перед соціальною освітою в Україні стоїть складне завдан­ня – збалансувати складну ситуацію сьогодення, поставивши в центрі уваги людину, зробивши ставку на неї, особливо людину, чия безпека, життєвий рівень, права й благополуччя вимагають посиленої уваги й допомоги з боку держави. І саме тут навчання соціальній роботі повинно відігравати провідну роль. Підсумо­вую­чи вищевикладене, можна зробити такі висновки:


  1. Весь досвід, знання, накопичені в нашій країні і за кордоном ми повинні вивчати, мудро використовувати й розвивати.

  2. Навчання соціальній роботі повинно базуватися на власній концептуальній моделі.

  3. У процесі визначення моделі підготовки соціальних педагогів необхідно враховувати спиратися на економічні та соціальні реформи.

  4. Актуальною є проблема перепідготовки працівників соціальних служб: адже функціонуючі соціальні служби на 60-70% укомплектовані фахівцями, які не мають відповідної професійної підготовки.

  5. Гострою для України є проблема підготовки підручників, посібників із соціальної і соціально-педагогічної роботи, пакетів навчально-методичної документації.

Література:

  1. Батищева Г.О., Зайцева З.Г. Робота соціальних служб для молоді з молодою сім’єю (методичні рекомендації). – К.: А.Л.Д., 1996. – 100 с.

  2. Молода сім’я України 90-х. – К.: А.Л.Д., 1996. – 104 с.

  3. Андреева Г.М.Соціальная психологія. – М., 1997.

Капля Г.П.*

ФОРМУВАННЯ В ДОШКІЛЬНИКІВ ПЕРШООСНОВ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ НА КРАЄЗНАВЧОМУ МАТЕРІАЛІ

У статті розглядаються можливості та особливості формування першооснов національної самосвідомості дошкільників. У загальних рисах розкривається інструментарій реалізації принципу краєзнавства, відносно виховання дітей за реґіональним підходом, орієнтуючись на особливості природи, клімату, географії, історії рідного краю з урахуванням емоційності навчання.

Сучасні тенденції розвитку суспільства сприяють формуван­ню національної самосвідомості людей, переосмисленню історичного досвіду народів і пошуку опори в розв‘язанні багатьох виховних проблем в їх культурній спадщині.

На духовний розвиток особистості, необхідність національ­ної спрямованості освіти і виховання орієнтують Державні національні програми: «Освіта» (Україна ХХІ століття) і «Діти України», Концепція національного виховання, Концепція дошкільного виховання в Україні, Закон України «Про дошкільну освіту», Національна доктрина розвитку освіти в України. Право на формування особистості в умовах рідного національного культурного середовища гарантоване Конституцією України.

На необхідності виховання дітей на принципах природо­відповідності, культуровідповідності і народності наголошували Г.Ващенко, Я.Коменський, С.Русова, К.Ушинський.

Народним засобам виховання і їх втіленню в шкільну і сімейну практику присвячені праці В.Сухомлинського.

Проблеми цінностей виховання піднімаються в досліджен­нях І.Беха, О.Кононко; взаємостосунків батьків і дітей – Т.Алєксєєнко, Т.Кравченко; громадянського виховання і національної самосвідомості – М.Боришевського, К.Чорної; етнічної індентифікації – Г.Солдатової, Е.Еріксона.

Сучасна педагогічна думка в Україні, спираючись на наукові досягнення та досвід попередників, праці зарубіжних учених продукує ідею виховання, в основі якої лежать принципи його поступовості й безперервності. При цьому, чи не основною ідеєю сучасної системи виховання є те, що воно має здійснюватися на всіх етапах формування особистості, починаючи з раннього дитинства.

У наукових дослідженнях вітчизняних та зарубіжних психологів і педагогів доведено важливість дошкільного періоду у становленні особистості. Ця теза є ключовою і в змісті державних нормативних документів.

Одне з чильних місць у сучасній педагогічній системі відводиться національному вихованню, яке має здійснюватися на всіх етапах навчання дітей та молоді, забезпечувати всебічний розвиток, гармонійність та цілісність особистості, розвиток її здібностей та обдарувань, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу, його духовності й культури.

Така постановка питання націлює на розуміння тієї істини, що патріотами не стають у зрілому віці. Почуття любові до батьківщини, поваги до свого народу, його історії, усвідомлення себе часткою великої і давньої нації мають формуватися з самого раннього дитинства, «вбиратися з молоком матері». В Законі України «Про дошкільну освіту» зазначається: «Одним із основних завдань дошкільної освіти та виховання є формування особистості дитини, розвиток її творчих здібностей, пізнавальної активності; виховання у дітей шанобливого ставлення до родини, Батьківщини, поваги до народних традицій та звичаїв, рідної та державної мови, національних цінностей українського народу» [5, с.2 ]. Відповідно до цього були визначені завдання виховання. З поміж іншого в документі наголошується на необхідності формування особистості в контексті рідної культури як емоційного природного середовища дитини; відновлення престижу української мови, державної мови суверенної України; формування творчої індивідуальності на національній основі.

Сьогодні існує розуміння того, що виховати свідомого гро­мадянина й патріота означає сформувати в дитини комплекс певних знань і умінь, особистісних якостей і рис характеру. Зокрема, йдеться про: повагу до батьків, свого родоводу, тради­цій та історії рідного народу, усвідомлення своєї належності до нього як його представника, спадкоємця і наступника; працьовитість; високу художньо-естетичну культуру тощо; патріотичну самосвідомість та громадянську відповідальність, готовність працювати для розквіту Батьківщини, захищати її; повагу до Конституції, законів Української держави; досконале знання державної мови.

Звичайно, тут слід відзначити, що у повному обсязі ці якості ще не можуть бути сформованими у дитини дошкільного віку. Проте, створити фундамент, на основі якого можна буде вже зво­дити «будівлю» майбутнього громадянина-патріота не лише можливо, а й потрібно, особливо якщо врахувати всі переваги, що створює дошкільний вік для результативного виховного процесу.

Психологи та педагоги аргументовано наголошують на вирішальному значенні дитинства для становлення особистості. Зокрема, на думку відомого українського вченого І.Беха, «...виховання особистості має розпочинатися уже з першого року життя дитини» [1, с. 157]. А дошкільне дитинство, згідно з його висновками, є віковим періодом, коли починають формуватися високі соціальні мотиви і благородні почуття. Від того як вони будуть виховані в перші роки життя дитини, багато в чому залежить увесь її подальший розвиток.

Говорячи про принципи і напрямки дошкільного виховання, І.Бех, зокрема, наголошує на необхідності дотримання принципу національної спрямованості, який передбачає формування в дітей самосвідомості, виховання любові до рідної землі, свого народу, шанобливого ставлення до його культури [2, с. 3]

Особливий акцент роблять сучасні науковці на значенні дошкільного дитинства. Зокрема О.Кононко визначає цей період як час виникнення та становлення особистості, закладання її ціннісного фундаменту, формування первинних світоглядних уявлень [6, с. 1]. Дослідниця класифікує дошкільне дитинство як унікальний віковий відрізок життя, протягом якого «...дитина за допомогою дорослого, через власну індивідуальну діяльність відкриває себе саму як біопсихологічну реальність» [7, с. 68].

Зважаючи на те, що в період старшого дошкільного віку відбувається формування тих рис характеру, які й визначають особистість, а також основ свідомості й самосвідомості, цей вік має виключну вагу для формування в дітей основ національної самосвідомості. Вже з перших днів свого життя діти вбирають той національний і соціальний дух, який формує в них типові особистісні риси і якості, властиві своєму, а не іншому народові. Очевидно, лише таким шляхом можливе долучення наступних поколінь українців до культурних традицій народу.

О.Вишневський у процесі становлення національного само­усві­домлення виділяє три етапи [4, с.86]. Першим з них він називає етап раннього етнічно-територіального самоусвідом­лення (етнізація). У цей період, на думку вченого, закладається «коріння патріотизму». Тому є всі підстави кваліфікувати цей процес як становлення першооснов національної самосвідомо­сті. Згідно з теорією О.Вишневського, саме під час першого етапу відбувається усвідомлення дитиною своєї етнічної приналеж­но­сті. Уже з перших днів життя дитина формується під впливом ма­те­ринської мови, колискової пісні, бабусиної казки. Підростаючи, вона бере участь у народних святах і обрядах, засвоює народні пісні, залучається до процесу народної творчості тощо. Діти дошкільного віку є активними учасниками народних життєвих дійств (коляда, віншування, гаївки, писанки, вертеп тощо). Традиції, звичаї та обряди мають глибокий вплив на виховання, і не тільки національне, оскільки вони завжди підтримуються си­лою громадської думки і періодично повторюються. У сім’ї і школі діти засвоюють шанобливе ставлення до видатних українських історичних і культурних діячів, повагу до ідеалів, за які вони боролися, беруть участь у вшануванні їхньої пам’яті. У ранньому віці також формується культ рідного дому, сім’ї, рідного села, культ предків, дитина знайомиться з національними та етнічними символами.

У силу того, що для дитини дошкільного віку характерна ста­дія казково-міфологічного ставлення до етнічного світу, сприй­нят­тя нею себе в етнічному світі формується через казково-таємничі образи, що представлені в міфах, казках, легендах, народних іграх. У процесі прилучення до народної мудрості вона переживає всі вчинки разом з «культурними героями», з якими свідомо ідентифікує себе [4, с.142-143]. Отже, формування у дітей дошкільного віку етнічної самосвідомості будується переважно на основі казково-міфологічних уявлень про світ.

Людське життя складається з певних періодів, кожний з яких призначений для сприйняття певного роду інформації, створює сприятливі умови для дії певних чинників психологічного, соціального та емоційного впливу. І головне не запізнитися, не пропустити той момент, коли виховні зусилля будуть мати найкращий ефект, коли робота, проведена педагогом, дасть високий результат. Відтак, дошкільний вік у житті дитини є саме тим періодом, коли слід розпочинати формування в неї елементів національної самосвідомості. Не секрет, що дитячі роки найсолодші, найприємніші, найуразливіші. Не забувається й проноситься через усе життя те, що прищеплено було з дитинства. Воно тепле, рідне, своє.

Отже, дошкільне дитинство є надзвичайно важливим періодом у становленні особистості. Саме в цей час формуються фундаментальні якості людини, основи світосприйняття, ставлення до себе та свого місця в світі. Це стає можливим завдяки інтенсивному розвитку фізіологічних та психологічних якостей дітей у цей віковий період (відбувається становлення мовленнєвої діяльності, мислення, уяви).

Саме в період дошкільного дитинства закладаються основи свідомості і самосвідомості (дитина усвідомлює суспільні цінно­сті, починає керуватися в своїй поведінці моральними нормами). Зокрема, цей час є найсприятливішим для формування в неї першооснов національної самосвідомості (етнізація), які вклю­чають усвідомлення своєї приналежності до нації, пробудження любові та поваги до національної мови, традицій, символіки, зародження фундаментальних рис національного характеру.

Формування основ національної свідомості кожної людини відбувається на основі і в певному культурно-етнічному просторі, де відображені особливості кожного регіону держави. Кожне місто нашої країни має чим пишатися. Є багато мудрого, цікавого та корисного в минулому та сучасному міст України. Таким чином, втілення принципу краєзнавства в роботі з виховання ос­нов національної свідомості дошкільників є особливо актуальним сьогодні, коли повним ходом відбувається відродження національної культури України.

У дослідженні А.М. Богуш та Н.В. Лисенко цей принцип тісно пов'язаний з принципом регіонального підходу, бо «вікові особливості дітей дошкільного віку не дають змогу їм обійняти весь зміст духовної культури українців, яка має свою специфіку відповідно до кожного етнічного району нашої держави» [3, с.20].

Про доцільність виховання основ національної свідомості старших дошкільників, використовуючи місцевий матеріал, говорить також

К.Д. Ушинський, він вважав, що дітям властивий «інстинкт місцевості», тобто любов до краю, де вони народилися і зросли [8, с.340].

Останнiм часом дедалi бiльше утверджується думка, що в залученнi дiтей до надбань нацiональної культури важливу роль мають відігравати iсторико-краєзнавчi музеї. В Українi вiдбувається процес становлення музейної педагогiки. Важко переоцiнити можливостi музею в царинi національного та духовно-морального виховання старших дошкiльнят. По-перше, в музеї експонуються оригiнали предметiв, що дає змогу вiзуально ознайомитися iз знахiдками археологiв, предметами давнини, по-друге, оригiнал має значнi переваги, впливає на вiдчуття емоцiй та естетичних оцiнок. По-третє, сама атмосфера музею нiби заряджена потенцiалом, у нiй людину нiби огортає «аура натхнення, загадковостi». І головне, музей – це скарбниця iсторiї, яка мiстить те найкраще та найцiннiше, що знайдене археологами рiзних iсторичних епох та часiв. Отже, важливо навчити дiтей розумiти цiннiсть i ставитися до музею як до духовної скарбницi народу i держави.

Вiдвiдування музею – подiя в життi дитини. Безпосереднє ознайомлення з колекцiями музеїв – справжнiми iсторичними експонатами, а також з архiтектурою будiвель, iнтер`єрами зал – справляють величезний емоцiйний вплив на дiтей, а це, безумовно, має неоцiненне значення у формуваннi особистостi та духовно-iнтелектуального потенцiалу суспiльства в цiлому.

Переважна більшість дошкільних працівників та батьків згодні з тим, що реґіональний мистецький матеріал є могутнім фактором духовного збагачення дитини, формує її самосвідомість, почуття, усвідомлення дитиною себе, людей, що її оточують, та прояву доброти, сердечності, щирості, людяності та інших чеснот. Але дані також свідчать про те, що такий напрям роботи не є систематичним, педагоги не завжди мають достатній рівень знань, не володіють історико-культурологічним підходом до відбору матеріалу та планування занять; інколи відсутній наочно-демонстраційний матеріал, а проведення таких занять не терпить формалізму. Щоб знання мали виховний ефект, слід враховувати особливості сімейного виховання дитини, її індивідуальність.

Отже, краєзнавчо-туристична діяльність, спрямована на проведення подорожей по рідному краю, прогулянок, походів, екскурсій, у процесі якої діти накопичують знання про свій рідний край, дім, свій садок, рідну природу, вивчають історію та звичаї, мову, народну спадщину, свій родовід, має досить велике значення у формуванні національної свідомості.

Робота має здійснюватися за трьома напрямами: робота з педагогами дошкільних закладів з відбору наочно-демонстра­цій­ного матеріалу, уточнення та розширення кола знань про свій рід­ний край; планування та проведення нетрадиційних форм занять, ігри-розваги з дошкільниками, уточнення методів роботи з дітьми.

Основну увагу необхідно приділяти деяким принципам відносно вибору методів розвитку особистості за І. Бехом, коли акцент робиться на взаємній повазі, розумінні, любові і співтворчості вихованця і вихователя: заохочення дітей до відповідей, які хотіли б почути від них; схвалення дитини з боку дорослого, якого вона найбільше любить та поважає; надання дитині свободи вираження власних думок, почуттів, що поважають дорослі, та інше [2, с.5].

Другий напрям – робота з батьками, коли їм дають поради відносно змістовної сутності виховання та методів виховання в сім'ї, перевага надається оздоровленню сімейного морально-психологічного клімату, зміцненню родинних традицій, складанню родоводу, вивченню та узагальненню родинної духовної спадщини; спільного відвідування кращих історико-культурних місць (музеї, парки, меморіали, історико-архітектурні пам'ятки тощо). З деяких питань необхідно досягти взаєморозуміння, бо, наприклад, ми не можемо чекати від дітей прояву тих чеснот або правил поведінки, яких дорослі самі не дотримуються, а неузгодженість у вимогах до дітей у дитячому садку і вдома може викликати у дитини почуття незадоволення і навіть агресії, розгубленості.

І, нарешті, третій напрям роботи – організація виховної роботи з дітьми з урахуванням вікових та індивідуальних особливостей, рівня сформованості духовної культури різних підгруп; використання особливостей етнокультурного розвитку регіону, впливу різних видів мистецтва, можливості набуття досвіду, певних вчинків у практиці дошкільного закладу.

Таким чином, формування основ національної свідомості дошкільника треба починати саме з використання надбань рідної культури, історико-краєзнавчого матеріалу, етнокультурних особливостей регіону, де все близьке та рідне кожній дитині.

Література:


  1. Бех І. Формувати у дитини почуття цінності іншої людини // Педагогіка толерантності. – 2001. – №2 (16). – С. 16-21.

  2. Бех І. Науковий підхід – запорука виховного успіху педагога // Початкова школа. – 2000. – №11. – С. 1-5.

  3. Богуш А., Лисенко В. Українське народознавство в дошкільному закладі. – К.: Вища школа, 1994. – 398 с.

  4. Теоретичні основи педагогіки. / За ред. О.Вишневського. – Дрогобич, 2001. – 186 с.

  5. Закон України «Про дошкільну освіту» // Урядовий кур’єр. – 2001. – № 141.

  6. Кононко О.Л. Психологічні основи особистісного становлення дошкільника. Автореф....дис. доктора псих. наук. – К., 2001. – С.36-38.

  7. Кононко О.Л. Психологічні основи особистісного становлення дошкільника (Системний підхід). – К., 2000. – С.25-26.

  8. Ушинський К.Д. Людина як предмет виховання / Вибр. пед. твори у 2 т. – К.: Радянська школа. 1987. – Т. 1. – С. 340.

Кирильчук І.Г.*

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка