Планета людей



Сторінка2/10
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Найперше, що мала зробити планета, з якої озвався цей чоловік, єдине, що вона мала зробити - це передати нам точні відомості, аби ми могли прокласти собі дорогу серед світил. І ті відомості були хибні. А щодо всього іншого, то їй би поки що помовчати. І Нері пише мені: "Замість клеїти дурня, краще б вони куди-небудь нас вивели..." Вони - це в нього означало все населення земної кулі, всі народи з їхніми парламентами і сенатами, з імператорами, арміями і флотами. І, перечитуючи те послання бевзя, який надумав поквитатися з нами, ми повернули на Меркурій.
Врятувала нас дивна випадковість. Втративши надію дістатися Сіснероса, я розвернувся під прямим кутом до берега і надумав летіти цим курсом, аж доки стане пального. Це давало хоч якийсь шанс уціліти, не потонути в морі. На нашу біду, мої уявні маяки завели мене бозна-куди. І, на лихо, в найкращому разі нам довелося б серед ночі пірнути в густий туман, і ми, напевне, розбилися б при посадці. Але я не мав з чого вибирати.

Становище було таке ясне, що я тільки сумно знизав плечима, коли Нері підсунув мені записку з повідомленням, яке ще годину тому могло нас врятувати: "Сіснерос намагається визначити де ми. Сіснерос передає: приблизно двісті шістнадцять..." Сіснерос уже не спав, окутаний мороком, Сіснерос прокидався, ми відчували його, він був десь ліворуч од нас. Але де саме, на якій відстані? Ми з Нері коротко обмінялися думками. Надто пізно. Так вважали ми обидва. Кинешся шукати Сіснерос - чого доброго, зовсім берега не знайдеш. І Нері відповів: "Пального лишається на годину. Летимо курсом дев'яносто три".

Але тим часом один по одному прокидалися інші аеропорти. В нашу розмову встрявали нові голоси: Агадір, Касабланка, Дакар. І в кожному місті радіостанція зчиняла тривогу на аеродромі. Начальники аеропортів по тривозі викликали наших товаришів. І поступово всі вони зібралися круг нас, мов коло ліжка хворого. Співчуття, які нічим не могли нам допомогти, але все-таки співчуття. Марні поради, але скільки в них ніжності!

І раптом озвалась Тулуза, аеродром, з якого ми вилетіли і який лишився десь там, за чотири тисячі кілометрів од нас. Тулуза вторглася до нас і з ходу, без зайвих слів спитала: "Номер вашого літака - Ф... (Я вже забув той номер)?" - "Так". - "Отже, у нас є ще на дві години пального. Бак вашої машини нестандартний. Курс на Сіснерос".


Отак потреби, що їх породжує професія, перетворюють і збагачують світ. Рейсовому пілотові зовсім не обов'язково переживати подібну ніч, аби відкрити новий зміст у звичних картинах. Одноманітний краєвид за вікном, який стомлює пасажира, екіпажеві літака видається вже іншим. Оте громаддя хмар, що закриває обрій, пілот сприймає не як окрасу: воно задасть роботу його м'язам і поставить перед ним нелегкі проблеми. І він включає його в свої розрахунки, вимірює, їх уже зв'язує спільна мова. А он удалині височіє гірська вершина - чим вона зустріне його? При місяці то непоганий орієнтир. Але якщо пілот летить наосліп, ледве вирівнючи курс і не знаючи до пуття, де він перебуває, тоді цей гірський шпиль стає вибухівкою, сповнює небезпекою всю ніч, як одна-єдина міна, що пливе по волі течій, запаскуджує все море.

Так змінюється в очах пілота й океан. Пасажири літака не помічають шторму: з висоти не видно, як здіймаються величезні хвилі, і здається, що хмари бризок унизу нерухомі. Тільки величезні пальми біліють там, розкинувши саоє зубчасте, пооране жилками і наче вкрите памороззю віття. Але екіпаж розуміє, що в тому місці на воду не сісти. Для нього ці пальми - наче величезні отруйні квіти.

І навіть якщо рейс випадає щасливий, пілот на своїй трасі ніколи не буває просто глядачем. Барви землі і неба, сліди вітру на морі, хмари, позолочені заходом - пілот не захоплюється ними, він думає про них. Як ото селянин, що, обходячи своє господарство, по тисячі прикмет визначає, чи скоро почнеться весна, чи не буде заморозків, коли ждати дощу, - так і професійний пілот передбачає за прикметами сніг, туман, погожу ніч. Машина, яка, здавалося б, мала віддалити людину від природи, поставила її в ще більшу залежність від суворих законів природи. Грозове небо викликає пілота на суд стихій, і він, самотній, боронить свій вантаж у суперечці з трьома первісними божествами: з горами, морем і бурею.
ІІ
ТОВАРИШІ
1
Кілька наших товаришів, в тому числі і Мермоз, проклали французьку авіалінію Касабланка-Дакар, яка йшла через не скорені ще райони Сахари. Мотори тоді були ненадійні, Мермоз зазнав аварії і попав до маврів[8]; ті не наважилися його вбити, два тижні тримали в полоні, а потім відпустили, узявши за нього викуп. І Мермоз знову почав возити пошту над тими самими районами.

Коли відкрилося повітряне сполучення з Америкою, Мермозові, котрий завжди був серед перших, доручили розвідати ділянку траси від Буенос-Айреса до Сантьяго і, після повітряного мосту над Сахарою, прокласти такий же міст через Анди. Йому дали літак, що піднімався на п'ять тисяч двісті метрів. А вершини Кордільєр сягають семи тисяч метрів. І Мермоз вилетів шукати проломів. Перелетівши піски, він став на герць з горами, з крутими вершинами, на яких вітер шарпав снігові бинди; він кинув виклик передгрозовій імлі, що гасить усі земні барви, і повітряним потокам, таким рвучким і гострим, що коли натрапиш на них між двома кам'яними стінами, то здається, наче вступаєш в бійку на ножах. Мермоз починав бій, не знаючи супротивника, не відаючи, чи пощастить йому лишитися живим. Мермоз "випробовував шлях" для інших.

І ось одного разу під час таких "випробувань" він став полоненим Анд.

Їм довелось приземлитися на висоті чотири тисячі метрів на майданчику, оточеному прямовисними стінами, і два дні вони з механіком шукали, як урятуватися. Вони були в полоні. І тоді вдалися до останньої можливості - спрямували літак до прірви, розігнали його; літак рвучко підскочив кілька разів, докотився до краю майданчика і зірвався в безодню. Падаючи, він, зрештою, набрав достатньої швидкості і знову почав слухатись керма. Мермоз вирівняв машину біля самої вершини гори і, трохи зачепивши гребінь, перевалив через неї. Пролетівши ще якихось сім хвилин, він знову зазнав аварії: з трубок радіатора, які вночі полопались на морозі, потекла вода; але внизу, мов земля обітована, відкрилася чілійська рівнина.

На другий день він почав усе спочатку.

Докладно розвідавши Анди і опрацювавши техніку перельоту через них, Мермоз передав цю ділянку траси своєму товаришу Гійоме, а сам перейшов на нічні польоти.

Наші аеродроми тоді ще не освітлювались, і коли темної ночі Мермоз ішов на посадку, на аеродромі запалювали три невеличкі бензинові вогні.

Він упорався з цим і відкрив шлях іншим.


Приборкавши ніч, Мермоз узявся до океану. І 1931 року він уперше доставив пошту з Тулузи в Буенос-Айрес за чотири дні. По дорозі назад, якраз над центром Південної Атлантики, у нього зіпсувався маслопровід, і Мермоз спустився просто в бурхливе море. Його врятувало якесь судно - його і пошту і екіпаж.

Так Мермоз приручив піски, гори, ніч і море. Він не раз погибав в тих пісках і горах, його поглинали ніч і море. Але щоразу він повертався, щов знову вирушити в дорогу.


Так Мермоз працював двадцять років. А потім, одного разу, вже вкотре пролітаючи над Південною Атлантикою, він коротко повідомив, що вимикає правий мотор.

Здавалося б, турбуватися не було чого, та коли минуло десять хвилин, а мовчанка тривала, всі радіопости авіалінії від Парижа до Буенос-Айреса з тривогою чекали. Бо якщо в буденному житті десять хвилин запізнення не мають особливої ваги, то в поштовій авіації вони набувають зловіщого значення. За цим проміжком часу криється якась іще невідома подія. Дрібна, чи сповнена лиха, вона вже сталася. Доля винесла свій присуд, і його не можна оскаржити: якась залізна рука примусила екіпаж сісти на воду або ж роздушила літак. Але тим, хто чекає, вироку ще не оголошено.

Хто з нас не знає цієї надії, що з кожною хвилиною згасає, цієї мовчанки, що стає дедалі важчою, мов смертельна хвороба? Спочатку ми сподівалися, та минали години і надія згасала. Пізно, вже надто пізно. Ми чудово розуміли, що наші товариші не повернуться, що вони спочивають в глибинах Південної Атлантики, над якою так часто ширяли в небі. Що ж, Мермоз кінчив свою працю і тепер спочиває, як спочиває в полі жнець, котрий чесно зв'язав свого останнього снопа.
Коли товариш умирає такою смертю, здається, це ніби ще один крок у його ремеслі, і біль утрати спочатку буває менший, ніж коли б він загинув якось інакше. Так, звичайно, він тепер далеко, він востаннє змінив аеродром, але ми ще не відчули, що нам його не вистачає, як хліба насущного.

Справді, ми звикли довго ждати зустрічей. Товаришів, що працюють на одній лінії, розкидано по всьому світу, від Парижа до Сантьяго в Чилі, вони - мов ті вартові на посту, яким не так-то легко перемовитися словом. І тільки випадок часом зводить докупи то тут то там членів великої льотної родини. Одного вечора десь у Касабланці, у Дакарі, у Буенос-Айресі за столом, після років мовчання знову починаються перервані колись розмови, знову зринають давні спогади. Потім - знову в дорогу. Земля, виходить, водночас і пустельна й багата. Багата оазами дружби, потаємними, скритими оазами, до яких нелегко дістатись і до яких, одначе, не сьогодні-завтра неодмінно приводить нас наше ремесло. Можливо, життя й відриває нас від товаришів, не дає нам багато думати про них, а все одно вони десь є - не дуже знаєш, де саме, проте десь є, мовчазні і забуті, але такі вірні! І якщо наші дороги сходяться, як щиро вони радіють, як весело термосять нас! Авжеж, ми звикли чекати...

Але минає час, і ми дізнаємося, що вже ніколи не почуємо ясного сміху когось із нас, і тоді стає зрозуміло, що та оаза - назавжди заборонена для нас. Відтоді починається наша справжня скорбота, не та, що розриває душу, а якась гірка.

Справді-бо, ніхто ніколи не замінить втраченого товариша. Давніх друзів собі не створюють. Нема скарбу дорожчого, аніж спільні спогади, пережиті разом тяжкі години, сварки, примирення, душевні поривання. Таку дружбу нелегко завести знову. Коли саджаєш дуба, марна річ сподіватись, що скоро знайдеш затінок під його вітами.

Так уже ведеться в житті. Спочатку ми стаємо багатші, бо чимало літ саджали дерева, але потім настають роки, коли час руйнує те, що ми зробили, і знищує ліс. Один по одному відходять товариші, і ми лишаємось без теплого затінку їхньої дружби. І в нашій скорботі бринить тихий сум - ми журимося, що старіємо.
Отака та наука, якою збагатили нас Мермоз та інші товариші. Велич усякої професії, можливо, саме в тому, що вона об'єднує людей, адже єдина справжня розкіш - це розкіш людського спілкування.

Працюючи тільки заради матеріального достатку, ми самі будуємо собі в'язницю. І замикаємось у самотності разом із своїм статком - цим попелом, який не дає нічогісінько, заради чого варто було б жити.

Перебираючи найяскравіші свої спогади, підсумовуючи пережите, я впевнююся, що найкращих годин, котрі були в моєму житті, мені б не дало ніяке багатство. Не можна було купити дружбу Мермоза, дружбу товариша, з яким нас назавжди зв'язали разом пережиті випробування.

Ніч у польоті, і сто тисяч зірок над головою, і тихий спокій на душі, і кілька годин, коли ти ніби стаєш володарем всесвіту, - їх за гроші не купиш.

І новизна світу, яку ми помічаємо після важкого рейсу, і дерева, квіти, жінки, усмішки в свіжих барвах життя, повернутого нам на світанку, всі оті дрібнички, що є винагородою для нас - цього теж не купити за гроші.

Не купити й тої моєї ночі серед непокірних племен, яка оце зринула мені в пам'яті.


Надвечір одного дня ми - три літаки компанії "Аеропосталь" - застряли на узбережжі Ріо-де-Оро[]. Спочатку зробив вимушену посадку мій товариш Рінель - у нього обірвалася кермова тяга; другий товариш, Бурга, сів, щоб виручити колегу, але незначне пошкодження прикувало і його до землі. Нарешті, приземлився і я, та поки дістався до них, уже геть стемніло. Ми вирішили полагодити машину Бурга, а щоб легше було з цим упоратись - почекати до ранку.

Рік тому на цьому самому місці зазнали аварії наші товариші Гурп і Ерабль і неприхильні тубільці їх убили. Ми знали, що й тепер біля Бохадора[9], стоїть табором загін їхньої кавалерії - триста рушниць. Побачивши здалеку, як приземлялися наші літаки, вони, певно, зчинили тривогу, і ця ніч могла стати для нас останньою.

Отож ми розмістилися і приготувалися не спати. Витягли з вантажних відсіків п'ять чи шість ящиків, повикидали з них багаж, поставили ящики в коло і в кожному з них, немов у будці вартового, засвітили, як-небудь захистивши од вітру, невелику свічку. Отак серед пустелі, на голій корі планети, самотні, як первісні мешканці, ми спорудили людське поселення.

Зібравшись на ніч на головній площі цього поселення, на піщаній латці. куди падало з ящиків тремтливе світло, ми ждали. Ждали рятівного світанку або маврів. І не знаю чому, але було в тій ночі щось святкове, рідзвяне. Ми розмовляли, ділячись своїми спогадами, жартували, співали.

Всі були трохи збуджені, як на доброму святі. От тільки ми були геть бідні. Вітер, пісок, зорі. Строго, як у трапістів[10]. Але за цим тьмяно освітленим столом кілька чоловік, у яких у всьому світі не було нічого, окрім спогадів, ділились невидимими скарбами.

Нарешті ми зустрілися. Ми довго йдемо поруч, оточивши себе стіною мовчання або зрідка перекидаючись пустопорожніми словами. Та ось настає година небезпеки. І тоді ми помагаємо один одному. Тоді виявляється, що всі ми - одне ціле. Переймаєшся думами товариша і стаєш багатшим. Ми дивимось один на одного і щиро всміхаємося. Як отой випущений на волю в'язень, що милується безмежністю моря.


2
Скажу кілька слів про тебе, Гійоме, але тобі не доведеться ніяковіти від того, що я наполегливо вихвалятиму твою хоробрість і професійну майстерність. Не заради того мені хотілося б розповісти про твою найдивовижнішу пригоду.

Є у людей одна риса, яка ще не має назви. Можливо то "серйозність", тільки слово це не підходить. Бо з тою рисою уживається і веселість і усмішка. Ця риса є у теслі, коли він, як рівний з рівним, стає віч-на-віч з шматком дерева, обмацує його, вимірює і поважно, зібравши всю свою силу, все вміння, починає роботу.

Одного разу я прочитав оповідання, яке прославляло твою пригоду, Гійоме, і вже давно хочу віддати належне тій спотвореній картині. В ній показали, як ти сиплеш дотепами вуличного хлопчиська, наче мужність полягає в тому, щоб у хвилину грізної небезпеки принизитись до школярського зубоскальства. Вони не знали тебе, Гійоме. Тобі немає потреби, виступаючи на бій, глузувати з свого супротивника. Коли надходить буря, ти кажеш собі: "Буде буря". Ти бачиш, що тебе жде і оцінюєш ту неминучість.

Я все пам'ятаю і свідчення своєї пам'яті подаю тобі, Гійоме.


Якось узимку ти вирушив у рейс через Анди і пропав - п'ятдесят годин од тебе не було вістки. Я саме повернувся з глибин Патагонії і приєднався в Мендосі[11] до пілота Деле. І він і я п'ять днів кружляли над горами, шукаючи в тому хаосі, але нічого не знайшли. Наших двох літаків тут було замало. Нам здавалося, що й сотня ескадрилей за сто років не здолала б обнишпорити це величезне громаддя гір, вершини яких здіймаються угору на сім тисяч метрів. Ми втратили будь-яку надію. Навіть контрабандисти, головорізи, що в долині задля п'яти франків ладні на який завгодно риск і злочин, не хотіли йти з рятувальними загонами в ці гори. "Ми ризикуємо життям, - казали нам вони. Взимку Анди не випускають людей". Коли Деле або я приземлявся в Сантьяго, чілійські службовці також радили нам припинити розшуки. "Зараз зима. Якщо ваш товариш і вцілів при падінні, то він не пережив ночі. Ніч у горах перетворює людину на шматок криги".

І коли потім я знову пробирався між кам'яними стінами і велетенськими колонами Анд, мені здавалося, що я вже не шукаю тебе, а сиджу в тиші снігового храму над твоїм тілом.

І ось уже на сьомий день, коли в перерві між польотами я снідав в якомусь мендоському ресторанчику, хтось раптом розчахнув двері і гукнув тільки:

- Гійоме... живий!

І навіть незнайомі люди, які там були, обнялися.

Через десять хвилин я, взявши на борт двох механіків - Ледвебра і Абрі - був уже в повітрі. А ще за сорок хвилин приземлився на дорозі, розпізнавши, сам не знаю як, машину, що везла тебе кудись у напрямку Сан-Рафаеля. Це була щаслива зустріч, ми всі плакали і душили тебе в обіймах. Ти живий, ти воскрес, ти сам сотворив своє чудо! Отоді ти сказав - і то були перші розбірливі слова, сповнені чудової людської гордості: "Я зробив таке, що, їй-богу, ніколи б не зробила жодна худобина".


Згодом ти розповів нам, що сталося.

Дві доби шаленіла буря, чілійські схили Анд засипало п'ятиметровим шаром снігу, видимості не було ніякої, і пілоти американської авіакомпанії повернули назад. А ти все ж таки полетів - шукав дірку в небі. Трошки південніше ти знайшов цю пастку і, опинившись за хмарами, на висоті шість з половиною тисяч метрів - а вони сягали шести тисяч, так що тільки поодинокі вершини здіймалися над ними - взяв курс на Аргентіну.

Пілота, який попадає у низхідний повітряний потік, часто охоплює дивне гнітюче відчуття. Мотор працює, а проте літак провалюється вниз. Ти ставиш його майже вертикально, щоб зберегти висоту, але він втрачає швидкість, стає надто млявий і все одно провалюється. Боячись, що надто круто поставив літак, попускаєш важіль, даєш потокові повітря віднести тебе вбік - праворуч або ліворуч, до якогось гірського кряжа, що править вітрові за трамплін і міг би створити опору для літака, а він так само валиться вниз. Здається, все небо падає. І ти почуваєш себе так, мовби попав в якусь космічну катастрофу. Сховатись ніде. Марно повертаєш назад, туди, де повітря підтримувало тебе, було міцною, надійною опорою. Але опори вже немає. Все розпадається і ти невпинно сповзаєш в цьому світовому розладі до тої хмарної каламуті, що повільно здіймається перед тобою і поглинає тебе.

"Я опинився в біді, але ще не розумів цього, - розповідав ти. - Над хмарами, що були наче нерухомі, - так тільки здавалося, бо вони безперервно переміщалися на одному рівні, - літак попав у нисхідні течії. Там, високо в горах, усе таке чудне..."

А які хмари!..

"Машину раптом рвонуло вниз, я випустив штурвал і вчепився в сидіння, щоб мене не викинуло з кабіни. Трясло так, що ремені вп'ялися мені в плечі і мало не тріснули. Та ще почалось обледеніння, я вже не міг за приладами визначити положення літака і грудкою скотився з шести тисяч метрів до трьох з половиною. І тут я побачив чорну горизонтальну площину, яка допомогла мені вирівняти літак. То було озеро, я впізнав його: Лаґуна Діаманте. Я знав, що воно лежить у глибокій улоговині, і одна його стіна - вулкан Маіпу - здіймається на шість тисяч дев'ятсот метрів. Хоча я й вирвався з хмар, але густа снігова заметіль усе ще сліпила мене, і я не міг одлетіти від озера, бо неодмінно розбився б об якусь кам'яну стіну улоговини. Я кружляв і кружляв над озером на висоті тридцять метрів, доки не скінчилось пальне. Дві години кружляв, мов на манежі. Потім сів і перекинувся. Вибрався з-під машини, але буря звалила мене з ніг. Звівся на ноги - знову повалило. Довелось залізти під кабіну, викопати яму в снігу і там сховатись. Я обклався з усіх боків мішками з поштою і просидів так сорок вісім годин.

А потім буря вщухла і я пішов. Ішов п'ять днів і чотири ночі".

Але що від тебе лишилося, Гійоме! Ми знайшли тебе, - ти був обпалений вітром, зашкарублий, худий і маленький, як стара бабуся. Того ж вечора я привіз тебе літаком у Мендосу, і там тебе оповили білими простирадлами, немов обмили бальзамом. Та це не зцілювало тебе. Стомлене тіло заважало тобі, ти крутився, не знаходячи собі місця, і ніяк не міг заснути. Твоє тіло не забуло ні скель ні снігів. Вони наклали на тебе свою мітку. Я дивився на твоє обличчя - чорне, опухле, мов перезріле побите яблуко. Ти був страшний і нещасний, втративши можливість користуватися чудовими знаряддями своєї праці: твої руки здерев'яніли і не слухали тебе, а обморожені ноги, коли ти, борючись з задухою, сідав край ліжка, звисали важко й мертво. Твоя дорога ще не скінчилася - ти ще йшов, задихаючись, і коли перевертався на подушці, щоб було спокійніше, настирливі видіння, що роїлися десь у мозку, знову і знову проходили перед тобою, і ти не мав сили відігнати їх. Вони йшли і йшли. І ти знову, вкотре вже, ставав на бій проти ворогів, які воскресали із попелу.

Я поїв тебе цілющим зіллям:

- Пий, друже!..

" А найбільше мене здивувало... ти знаєш..."
Мов той боксер, що переміг, але й сам добре побитий, ти заново переживав свою незвичайну пригоду. І розповідав про неї помалу, уривками. А я, слухаючи нічну оповідь, уявляв, як ти йдеш у сорокаградусний мороз на висоті чотири з половиною тисяч метрів, у тебе нема ні льодоруба, ні мотузки, ні їжі, а ти пнешся через круті стрімчаки, повзеш краями урвищ, обдираючи до крові ступні, коліна, долоні. З кожним кроком ти втрачаєш кров, сили, тяму, а все тягнешся вперед, завзятий, як мурашка; дерешся на стрімчак, за яким чорніє прірва, повертаєшся, щоб обійти перешкоду, падаєш, і знову підводишся, і не даєш собі спочинку, бо як ляжеш на снігову постіль, то вже не встанеш.

І справді, посковзнувшись, ти повинен був якнайшвидше звестися, щоб не заклякнути. Холод сковував тіло, і коли ти, впавши, хотів дати собі зайву хвилину відпочинку, змертвілі м'язи без руху кам'яніли, і вже важко було одійти.

Ти не піддавався спокусі.

"Серед снігів, - казав ти мені, - геть втрачаєш інстинкт самозбереження. Ідеш два, три, чотири дні - і вже більше нічого не хочеться, тільки спати. Мені хотілося спати. Але я казав собі: якщо моя дружина вірить, що я живий - вона певна, що я йду. І товариші вірять, що я йду. Всі вони вірять в мене. Я буду негідником, якщо не йтиму!"

І ти йшов і щодня складаним ножиком збільшував розрізи на черевиках, у яких уже не вміщались обморожені розпухлі ноги.

Мене вразило одне твоє признання:

"Розумієш, уже з другого дня моїм найважчим ділом було намагання не думати. Надто вже кепсько я почував себе, і становище було зовсім безнадійне. Замислюватись над цим я не міг - не стало б мужності йти далі. На лихо, голова погано слухалась і працювала, як турбіна. Проте я міг іще керувати уявою. Зваблював її то фільмом, то книжкою. І переді мною стрімко розгорталася дія то фільму або книжки. Потім що-небудь повертало мене до дійсності. Неодмінно. І тоді я намагався уявляти щось інше..."

Але одного разу, посковзнувшись, ти впав навзнак у сніг і не вставав. Ти був наче той боксер, що повалений сильним ударом, втрачає волю і стає байдужим до ліку секунд, які десь далеко, ніби в іншому, чужому світі, падають одна по одній до десяти, коли вже нічого не виправити.

"Я зробив усе, що міг, надії не лишилось ніякої, нащо ж мучитись?"

Тобі було досить заплющити очі - і в світі настав би спокій. Тільки склепити повіки, і - чудо - вже не буде ні ударів, ні падінь, ні гострого болю в м'язах, ні палючого холоду, ні непомірних тягот життя, що їх тягнеш, як віл тягне свій важенний віз. Ти вже відчув той холод, що отрутою розливався по тілі і, наче морфій, сповнював тебе блаженством. Твоє життя принишкло десь коло серця. Щось ніжне і коштовне причаїлося глибоко в тобі. Притомність потроху залишала віддалені куточки тіла, яке ще недавно було мов замордована тварина, а тепер уже набувало холодності мармуру.

Навіть сумління не дошкуляло тобі. Наші волання вже не доходили до тебе, точніше - ти чув їх, мов у сні. Вві сні ти й озивався, щасливий, ідучи легко, сягнисто, і попереду без будь-яких твоїх зусиль уже розкривалися веселі простори рівнин. Як легко ти витав у цьому сні, що став для тебе такий привітний та лагідний. І ти, Гійоме, ти, скнаро, надумав відняти у нас радість свого повернення.

Докори сумління ворухнулись десь у найглибших глибинах твоєї свідомості. В сонне марення раптом увірвалась твереза думка.

"Я думав про дружину. Мій страховий поліс захистить її від злиднів. Захистить, але..."

Якщо людина пропадає безвісти, то по закону її визнають померлою тільки через чотири роки. Ця картина заступила тобі всі інші марення. Ось ти лежиш ницьма на сніговому схилі. Настане літо, і каламутна вода знесе твоє тіло десь у розщелину, яких в Андах тисячі. Ти це знав. Але знав і те, що попереду, за п'ятдесят метрів, височить скеля.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка