Планета людей



Сторінка3/10
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

"Я подумав: якщо встану, то, можливо, доберуся до неї. І якщо притулюся до каменя, то влітку тіло знайдуть".

Ти зіп'явся на ноги і йшов ще дві ночі і три дні.

Одначе ти зовсім не думав зайти далеко.

"По багатьох ознаках я вгадував, що кінець близько. Ось одна з них. Приблизно через кожні дві години я мусив зупинятися - то ще трохи розрізати черевики, то снігом розтерти опухлі ноги, а то просто щоб перепочило серце. Але в останні дні пам'ять почала підводити мене. Бувало, відійду вже далеченько від місця зупинки і раптом схаменуся: щось забув. Кожного разу я щось забував. Спочатку - рукавичку, поклав біля себе і не підняв, а без неї в такий мороз непереливки. Потім забув годинника. Далі - ножа. А тоді компас. Що не зупинка, то втрата...

Порятунок у тому, щоб зробити перший крок. Ще один крок. Саме з нього завжди все і починається..."
"Я зробив таке, що, їй-богу, не зробила б жодна худобина"

Мені знову спадають на пам'ять ці слова - найшляхетніші з усіх, які я знаю, слова, що визначають місце людини у всесвіті, вшановують і возвеличують її. Нарешті ти засинав, свідомість згасала, та тільки-но ти пробуджувався, вона теж прокидалась і знову брала владу над твоїм тілом - знівеченим, пом'ятим, обпаленим на морозі. Тіло - то тільки послушне знаряддя, тільки слуга. Ти пишаєшся ним, Гійоме, і цю гордість ти теж зумів передати:

"Я йшов голодний, і, розумієш, на третій день серце почало підводити... Ну от, повзу я стрімчаком понад самою прірвою, пробираю в снігу ямки, щоб спертися кулаками, - і раптом серце моє закапризувало. То замре, то знову б'ється. Тільки невпевнено, безладно. Почуваю: якщо воно затримається на мить довше - я зірвуся. Застигаю на місці, прислухаюсь: як воно там, усередині? Ніколи - ти чуєш?- ніколи в літаку я так не прислухався до мотора, як у ці хвилини - до власного серця, бо все залежало від нього.

Я казав йому: ну-бо ще трошки! Постарайся ще... Серце було добре. Воно нерішуче завмирало, а тоді знову починало працювати. І так щоразу. Коли б ти знав, як я ним пишався!"

Ти важко дихав, лежачи в кімнаті там, у Мендосі, і зрештою засинав. А я сидів біля твого ліжка і думав: якщо Гійоме говорять про його мужність, він тільки знизує плечима. Але й вихваляти його скромність було б нечесно. Він стоїть далеко вище від тієї звичайної чесноти. І якщо він знизує плечима, то це від життєвої мудрості. Він знає - той хто попав у катастрофу, вже не боїться. Лякає тільки невідоме. А для людини, яка стояла віч-на-віч з ним, це вже не є невідоме. Особливо, якщо дивишся на нього отак спокійно і серйозно.

Та головне його достоїнство не в цьому. Його велич - в усвідомленні відповідальності. Відповідальності за себе самого, за пошту, за товаришів, що чекають на нього. У його руках їхнє горе або їхня радість. Він несе відповідальність за все нове, що створюється там, унизу, серед живих, він повинен брати участь у тому творенні. На ньому почасти лежить відповідальність за долю всього людства, бо вона залежить і від його праці.

Він із тих людей широкої натури, що схожі на розлогі дерева, які щедро дають затінок під своїми вітами. Бути людиною - це якраз і означає відповідати за все. Горіти з сорому за злидні, хоч вони, здавалося б, і не залежать від тебе. Пишатися перемогою, яку здобули твої товариші. І відчувати, що кладучи свій камінь, ти помагаєш будувати світ.

І такиз людей прирівнюють до тореадорів чи картярів. Вихваляють їхню зневагу до смерті. А мені смішно, коли я чую про зневагу до смерті. Якщо коріння тієї зневаги не в усвідомленій відповідальності, то вона є тільки ознакою духовної убогості або надмірної молодості. Я пригадую одного юного самогубця. Не знаю вже, яка любовна невдача штовхнула його старанно всадити собі кулю в серце. Не знаю, якій літературній спокусі він піддався, вдягаючи перед цим білі рукавички, але пам'ятаю, що в цьому жалюгідному показному жесті я відчув не шляхетність а убозтво. Виходить, за милим обличчям, під людським черепом у нього нічого не було, нічогісінько. Хіба що образ дурненького дівчиська, схожого на багатьох інших.

Цей безглуздий кінець нагадав мені іншу, справді людську смерть. То був садівник, він казав мені:

"Знаєте... іноді, бувало, копаю заступом землю, а сам обливаюся потом... Ревматизм крутить ноги, і я просто кляну цю каторгу. А ось тепер я так хотів би копатись і копатись в землі. Це так гарно! Почуваєш себе таким вільним! І потім, хто ж обрізатиме мої дерева?"

Він залишав по собі оброблену землю. Він залишав оброблену планету. Любов зв'язувала його з усією землею і з усіма деревами землі. Ось хто був її великодушним, щедрим господарем! Ось хто, як і Гійоме, був істинно мужньою людиною, бо в ім'я Творення він боровся зі смертю.

ІІІ
ЛІТАК


То нічого, Гійоме, що ти день і ніч повинен стежити за приладами, вирівнювати за гіроскопами літак, прислухатися до дихання моторів, спиратись на п'ятнадцять тонн металу: завдання, що постають перед тобою, це, зрештою завдання вселюдські, і ось ти вже прирівнюєшся своєю шляхетністю до горянина. Мов сущий поет, ти вмієш насолоджуватися ранковою зорею. Як часто у безодні важких ночей ти жадав, щоб там, далеко на сході, появився над чорною землею цей блідий спалах, прорізався перший промінь. Іноді те чарівне джерело, яке повільно розтікалося перед тобою, повертало тебе до життя, коли ти вже ждав смерті.
Ти звик користуватися складними інструментами, але не став од того черствим техніком. Мені здається, ті, кого надто жахає наш технічний прогрес, не помічають різниці між метою і засобом. Справді, людина, яка прагне лише матеріального добробуту, пожинає не ті плоди, заради яких варто жити. Але ж машина - не мета. Літак - не мета, це знаряддя. Таке саме знаряддя, як плуг.

Ми вважаємо, ніби машина нівечить людину, але, можливо, це тільки здається, бо життя змінюється так стрімко, що ми не встигаємо оцінити ті зміни. Що таке сто років історії машини порівняно з двома тисячами років історії людини? Ми насилу звикаємо до пейзажу з шахтами і електростанціями. Ми ледве обживаємо цей новий дім, якого навіть ще не добудували. Навколо нас все так швидко змінилося: людські стосунки, умови праці, звичаї. Сам наш внутрішній світ зрушено до найбільших глибин. У нас лишилася слова - розлука, відсутність, відстань, повернення, але зміст їх став інший. Щоб осягнути світ сьогоденний ми вдаємося до словника, складеному у світі вчорашньому. І нам здається, що колись життя більш відповідало нашій природі, але це тільки здається, тому що воно більше відповідає нашій мові.

Кожний крок на шляху прогресу віддаляв нас од звичок, яких ми ледве набули, і ось ми - справжні вигнанці, котрі іще не створили собі вітчизни.

Всі ми - молоді дикуни, яких іще захоплюють нові іграшки. В наших авіаційних рекордах немає іншого сенсу. Ось він піднявся найвище й летить швидше за всіх. Ми забуваємо, заради чого посилали його в політ. Самі ті гони на деякий час ніби затуляють собою мету їх. І так буває завжди. Солдат, який підкорює землі для імперії, бачить сенс життя в завоюванні. Він зневажає колоніста. Але ж хіба не задля того він воював, щоб на підкорених землях оселився колоніст? Захоплені своїми успіхами, ми служили людям - прокладали залізниці, будували заводи, бурили нафтові свердловини. І трохи забули, що все це ми й робимо саме для того, щоб служить людям. В період завоювань ми жили мораллю солдатів. Але тепер треба заселяти землю. Треба вдихнути життя в цей новий дім, який ще не має свого обличчя. Для одного істина була в тому, щоб будувати, для іншого - щоб обживати.


Наш дім, безперечно, помалу стане справжнім людським домом. Навіть машина, чимраз досконаліша, стає дедалі непомітнішою порівняно з тією роботою, яку вона виконує. Здається, що всі конструкторські зусилля людини, всі її розрахунки, всі безсонні ночі над кресленнями завершуються тільки в тій простоті, яку ми бачимо, що потрібен був досвід багатьох поколінь, аби колона, кіль корабля чи фюзеляж літака поволі ставали стрункіші й довершеніші, доки їм не надали первісної чистоти і плавності ліній грудей чи плеча. Робота інженерів, креслярів, конструкторів, здається, тільки на те і спрямована, щоб вирівнювати і згладжувати, аби полегшити механізм кріплення, урівноважити крило так, щоб його вже й не помічати, ніби то вже не крило, припасоване до фюзеляжа, а якась природна викінченість форм, таємничо гармонійна й цілісна єдність, у якій багато спільного з поезією. Мабуть, довершеності досягають не тоді, коли більше нічого додати, а коли вже нема чого відняти. На межі свого розвитку машина ніби перестає бути машиною.

Отож винахід, який сягає досконалості, це вже майже не винахід. Як ото знаряддя праці, помалу втрачаючи видимі ознаки механізму, стає витвором природи, мов рінь, шліфована морем, так і машина прекрасна тим, що користуючись нею, поступово забуваєш про неї.

Раніше ми ставилися до неї, як до складного заводу. А сьогодні вже забуваємо, що в моторі обертається. Зрештою, він має своє призначення, в ньому щось повинно обертатись, як серце повинно битися, а ми ж не прислухаємось до биття свого серця. Знаряддя більше не поглинає всієї нашої уваги. За допомогою знаряддя, через нього, ми знову відкриваючи для себе споконвічну природу, таку близьку садівникам, мореплавцям і поетам.

Вода і повітря - от з чим стикається льотчик. Коли вже запущено мотор, коли гідроплан уже поре морську поверхню, його кабіна озивається на удари хвиль, неначе б'ють у гонг, і пілот по тремтінню свого тіла може визначити, що відбувається. Він відчуває, як з кожною секундою машина розвиває швидкість і потужність. Він відчуває, як у цій п'ятнадцятитонній споруді достигає сила, що дасть їй можливість злетіти. Пілот стискає штурвал, і та сила, мов якийсь дар, поволі переходить у його руки. Він сприймає цей дар, і металеві важелі слухняно передають його могутність. Нарешті вона досягла потрібної межі, і тоді легким, ледь помітним рухом, ніби зриваючи достиглий плід, пілот піднімає літак над водою і виводить його в повітря.

IV
ЛІТАК І ПЛАНЕТА
Звісно, літак - машина, але яке ж це знаряддя пізнання! Це ж він нам відкрив справжнє обличчя землі. Адже дороги протягом довгих століть вводили нас в оману. Ми були схожі на ту царицю, що забажала поїхати до своїх підданих і дізнатись, чи вдоволені вони її правлінням. Щоб замилити їй очі, придворні розставили по дорозі декорації, які показували щасливе життя, і найняли статистів, аби танцювали там. Крім цієї тоненької ниточки, цариця так нічого й не побачила у своїх володіннях і не дізналась, що на широких просторах країни люди, помираючи з голоду, проклинаючи її.

Отож ми брели по звивистих дорогах. Вони обминають неродючі землі, скелі та піски і, слугуючи людині, в'юняться від джерела до джерела. Вони ведуть селянина від стодоли до ланів, де колосяться хліба, вони біля хлівів беруть худобу, яка ще й не прочумалась, і вдосвіта доставляють її в люцерну. Вони з'єднують село з селом, бо люди одного села часто одружуються з сусідами. Коли ж яка дорога й наважиться перетнути пустелю, то вона десятки разів повертатиме від оази до оази, щоб трошки звеселитися.

Оті повороти, мов солодка ілюзія, спантеличували нас, бо по дорозі все були добре зрошені землі, рясні сади, соковиті луки, і ми довго бачили свою тюрму, мов барвисту картину. Ми вірили, що наша планета - волога й м'яка.

Але згодом наш зір став гострішим і ми зробили гірке відкриття. Літак навчив нас рухатись по прямій. Щойно піднявшись в повітря, ми залишаємо дороги, що завертають то на водопій, то до стійла, або звиваються від міста до міста. Віднині ми вільні, вирвалися з милого нам рабства, нам уже не потрібні джерела, і ми беремо курс до віддаленої мети. Тільки тепер, з висоти польоту по прямій, ми відкриваємо справжню основу нашої землі - фундамент із скель, піску і солі, на якому подекуди, пробиваючись то тут, то там, неначе мох серед руїн, розцвітає життя.

І ось ми стаємо фізиками, біологами, досліджуємо сходи цивілізації - вони прикрашають собою долини й іноді, якимось чудом, буйно ростуть мов пишні парки в благодатному кліматі. Ми оцінюємо людину по її місцю у всесвіті, дивлячись в ілюмінатор, як у мікроскоп. Ми наново перечитуємо свою історію.
2
Пілот, який держить курс до Магеланової протоки, трохи на південь від Ріо-Гальєгос, пролітає над потоком давно застиглої лави. Це громаддя двадцятиметровою товщею тисне на рівнину. Далі - другий такий потік, третій, а тоді починаються бугри, пагорки заввишки десь двісті метрів, і на кожному зяє кратер. Наче жерла гаубиць, розставлених на рівнині, - зовсім не схожі на гордий Везувій.

Тепер же тут - спокій і тиша. Це так незвичайно, так чудно в тому місці, де колись тисячі вулканів перекликались гуркотом своїх велетенських підземних органів. А тепер летиш над німою пустелею, оповитою чорними льодовиками.

Але далі вулкани - давніші, ніж ті, перші, вже золотяться острівцями трав. Часом у кратері росте дерево, мов квітка у старому вазоні. У відблисках заходу рівнина видається пишною, мов парк з дбайливо підстриженими газонами, і трохи стовбурчиться тільки довкіл величезних роззявлених пащ. Утікає заєць, злітає пташка... Життя заволоділо новою планетою, цим небесним тілом, на яке попав добрий шматок земної маси.

Нарешті десь перед Пунта-Аренасом останні кратери зникають. Зелень вкриває пагорби вулканів, вони тут спокійні і плавні. Кожну щілину ніби затягує м'яка тканина. Поверхня землі рівна, схили похилі і вже забуваєш про походження їх. Зелені луки стирають з пагорбів їх похмурі риси.

І ось найпівденніше в світі місто, яке виникло завдяки випадковій купці грязі, між первісною лавою і південними льодами. Біля цих чорних потоків особливо гостро відчуваєш, яке то чудо - людина. Дивний збіг! Не знати як і чому цей мандрівник зайшов у сади, які вже виросли й розквітли, у сади, придатні для життя тільки на такий короткий час - одну геологічну епоху, один благословенний день серед нескінченних буднів.
Я приземлився тихого вечора. Пунта-Аренас! Притулившись до колодязя, дивлюсь на дівчат. За два кроки від цих чарівних істот я ще гостріше відчуваю таємничість людини. У світі де все живе тягнеться до живого, де навіть квіти, схиляючись під вітром, змішуються з іншими квітами, де лебідь знає усіх інших лебедів - тільки люди у цьому світі створюють собі самотність.

Яку відстань прокладає між нами наш внутрішній світ! Мрія молодої дівчини віддаляє її від мене - як подолати перешкоду? Що я знаю про дівчину, яка неквапно повертається додому, опустивши очі й осміхаючись сама до себе, сповнена чарівних вигадок і обману? З думок коханого, з голосу, з мовчанки вона створила собі власне королівство, тепер усі інші люди для неї - просто чужинці. Я знаю, вона замкнулась у своїй таємниці, у своїх звичках, у співучому відлунні спогадів - відійшла ще далі, ніж на іншу планету. Тільки вчора народившись від вулканів, зелених галявин чи солоної морської хвилі, сьогодні вона вже напівбожество.

Пунта-Аренас! Я притуляюсь до колодязя. Старі жінки приходять сюди по воду. З їхніх рухів видно, що їм судилась нелегка доля служниць. Прихилившись потилицею до стіни, тихо плаче дитина; тільки це я й запам'ятаю про неї: славний, навіки невтішний малюк. Я тут чужинець. Я нічого не знаю. Мені нема доступу в їхні володіння.
Серед яких убогих декорацій розгортається різнолика гра людської ворожнечі, дружби, радощів! Звідки цей потяг до вічності у людей, які волею випадку опинилися на ще теплій лаві і вже під загрозою пісків та снігів? Їхня цивілізація - то лише нетривка позолота: її нищать, не лишаючи й сліду, вулкан, море, піщана буря...

Це місто нібито лежить на добрій землі, багатій і родючій, мов у Босі.[12] І люди забувають, що тут, як і скрізь, життя - то розкіш, що нема ніде такого місця, де під ногами лежав би грубий шар ґрунту. Але за десять кілометрів від Пунта-Аренаса, я знаю, є ставок який показує це наочно. Оточений миршавими деревцями і низенькими хатками, він жалюгідний, мов калюжа серед двору на фермі, але в ньому - незбагненна річ! - є припливи і відпливи. Навкруги все таке мирне - тихо шелестить очерет, граються діти, - а ставок підлягає іншим законам і ні вдень ні вночі не перестає повільно дихати. Від гладенькою поверхнею, під цим нерухомим дзеркалом, під єдиним вутлим човном - від усім цим лежать води, покірні впливові Місяця. В їхніх чорних глибинах нуртують морські вири. Навкруги аж до Магелланової протоки все чудернацько перемішується під тонким шаром з трави і квітів. І тут, біля міста, в якому, здається, ти дома, яке твердо стоїть на обжитій землі, - біля цього міста, в калюжі завширшки метрів сто, б'ється пульс моря.


3
Ми живемо на мандрівній планеті. Час від часу, завдяки літаку, нам відкривається щось нове з її минулого: зв'язок калюжі з Місяцем свідчить про їхнє приховане споріднення, але я знаю й інші ознаки.

Пролітаючи над узбережжям Сахари мж Кап-Джубі та Сіснеросом, можна побачити зрідка своєрідні, схожі на зрізані конуси плоскогір'я завширшки від кількох сотень кроків до тридцяти кілометрів. А висота їх - цікава спільність - однакова: триста метрів. Крім того, вони мають однаковий колір, складаються з однакових порід, у них однакові схили. Як ото колони розваленого храму, які, виступаючи з пісків, окреслюють місце давньої споруди, - ці стовпи свідчать, що тут колись лежало, з'єднуючи їх, одне широке плоскогір'я.

В перші роки повітряного сполучення між Касабланкою й Дакаром, коли наші машини були ще дуже ненадійні, ми, зазнаючи аварії, розшукуючи товаришів, чи рятуючи їх, часто мусили сідати в зовсім непідходящих місцях. А пісок оманливий: здається, ніби твердий, сядеш - і загрузнеш. Старі солончаки мовби застигли, як асфальт, і аж дзвенять під ногами, але часом вони не витримують під вагою коліс. Біла кірка солі ламається і ти опиняєшся на чорній смердючій трясовині. Отож, коли можна було, ми віддавали перевагу гладенькій поверхні цих плоскогір'їв: вони ніколи не таїли в собі пастки.

Запорукою того був злежаний, крупний, важкий пісок - величезні маси дрібненьких черепашок. На поверхні плоскогір'я вони були цілі, а глибше - більше й більше подрібнені і згнічені. В основі масиву, у найдавніших шарах, вони утворювали чистий вапняк.

Одного разу, в той час, коли наші товариші Рен і Серр були в полоні, захоплені непокірними племенами, я сів на таке плоскогір'я - привіз мавра, посланого на переговори, і перш ніж вилетіти назад, заходився разом з ним шукати дорогу, де він міг би спуститися вниз. Але наш майданчик важкими складками, мов кам'яна завіса, круто обривався в безодню. Спуститися було неможливо.

Треба було летіти на пошуки іншого, придатнішого місця, а проте я барився. Радів, можливо по-дитячому радів, відчуваючи під ногами землю, де ще ніколи не ступала ні людина ні тварина. Жоден мавр не міг би взяти приступом цю твердиню. Жоден європеєць ніколи не був тут. Я перший ходив по цьому незайманому піску. Перший пересипав з долоні на долоню, мов коштовне золото, потерті на порох черепашки. Я перший порушив тут тишу. На цій своєрідній полярній крижині, де ніколи не виросло жодної травинки, я, мов занесене вітром сім'я, був першим свідченням життя.

На небі вже світила зірка, і я дивився на неї. Думав, що ця біла площина сотні тисяч років була відкрита тільки небесним світилам. Незаплямлена скатертина, розстелена під чистим небом. І раптом серце моє забилось, мовби в передчутті великого відкриття: попереду, за якихось п'ятнадцять-двадцять метрів я побачив на цій скатертині невеликий чорний камінь.

Я стояв на тристаметровому шарі черепашок. Увесь цей велетенський шар був незаперечним доказом того, що тут не може бути ніяких каменів. Може, десь там глибоко під землею і дрімають кремені, що виникали внаслідок повільних перетворень у надрах планети, але яке чудо могло підняти один з них на цю незайману поверхню? Серце мені калатало, коли я підняв свою знахідку - твердий чорний камінь, завбільшки з кулак, важкий, наче метал, і округлий, як сльоза.

На скатертину, розстелену під яблунею, може впасти лише яблуко, на скатертину, розстелену під зорями, може впасти тільки зоряний пил: ніколи жоден метеорит так ясно не показував, якого від походження.

І цілком природно, підвівши голову, я подумав, що з небесної яблуні мали впасти й інші плоди. Я знайду їх там, де вони впали, - адже сотні тисяч років ніщо не могло їх зачепити. І не могли ж вони перемішатися з іншими породами. Я негайно почав дослідження, щоб підтвердити своє припущення.

Воно підтвердилось. Я знаходив нові і нові камені, приблизно по одному на гектар. Усі вони були наче краплі застиглої лави. Усі тверді, мов чорний алмаз. Я був вражений і захоплений: тут, на вершині мого зоряного дощоміру, передо мною ніби пролилася повільна вогненна злива.
4
Але найдивовижніше те, що тут, на круглій спині планети, між намагніченою скатертиною і зорями, появився людський розум, у якому, ніби в дзеркалі, зміг відбитися цей вогненний дощ. Серед мертвих нашарувань матерії людські роздуми - це диво. Я пригадую один з них...
Якось після аварії, опинившись у глибині піщаної пустелі, я ждав світанку. Схили дюн, обернені до місяця, сяяли золотом, а протилежні, затінені, були темні до самого гребеня, на якому чітка лінія розділяла світло й тінь. На цьому пустельному майданчику, залитому тінню і світлом, панувала спокійна тиша тимчасово припиненої роботи, а водночас - тиша пастки, і в цій тиші я заснув.

Прокинувшись, я побачив тільки море нічного неба, тому що лежав схрестивши руки на гребені дюни, обличчям до того зоряного моря. Ще не зрозумівши, які то глибини, я відчув як у голові мені паморочиться, між мною та тими глибинами нема ні коріння, за яке можна було б ухопитися, ні даху, ні гілки дерева, і я повільно, мов нирець в море, падаю в безодню.

Але я зовсім не падав. Виявилось, що я від голови до п'ят прив'язаний до землі. Якось, наче заспокоєний, я віддався їй усією вагою свого тіла. Сила тяжіння видалася мені всемогутньою, як любов.

Усім своїм тілом я відчував землю, відчував як вона підтримує мене, піднімає, несе в нічному просторі. То, виявилося, моя власна вага притискувала мене до планети, як ото на крутих віражах пілота всією вагою втискує в кабіну, я насолоджувався цією чудовою підпорою, такою надійною, такою міцною, і вгадував під собою випнуту палубу мого корабля.

Я так чітко усвідомлював свій рух, що зовсім не здивувався б, почувши з глибини жалібний зойк землі, яка натужно випрямляється, і сумний стогін старого вітрильника, що входить в гавань, і гостре, пронизливе скрипіння важкої баржі. Та земні надра мовчали. Тільки плечима я відчув силу тяжіння - гармонійну, незмінну, споконвіку однакову. Я назавжди залишався з рідною планетою, як прикуті до своїх місць каторжники навіки лишаються десь у морських глибинах на потонулому кораблі.

Загублений у пустелі, під загрозою різних небезпек, майже голий між піском і зорями, одірваний німими далями від полюсів свого життя, я міркував про своє становище. Знав-бо: мине чимало днів, тижнів, місяців, поки я повернуся назад, якщо тільки мене не розшукає якийсь літак і не вб'ють завтра маври. У мене нічого більше не було. Я був тільки смертний, що заблукав серед пісків та зірок, і мав одну-єдину втіху - дихати...

А проте мене сповнювали сни.

Вони прийшли безгучно, як води криниці, і я спершу не збагнув, що то за радість охопила мене. Не було ні голосів ні видив, тільки відчуття, що хтось є, якийсь дуже близький друг, і я ось-ось його впізнаю. Потім, усе зрозумівши, я заплющив очі і віддався чарам пам'яті.

Десь був парк з густими заростями чорних ялин та лип і старий будинок, який я любив. Це байдуже - близько він чи далеко, байдуже, що він не може ні зігріти мене ні захистити, що він тут - тільки сон: той парк є і цього досить, щоб вночі відчувати його. Я вже не просто тіло викинене на піщаний берег, я знаходжу себе - в цьому домі я виріс, моя пам'ять сповнена його запахами, прохолодою його коридорів, голосами, що ніби оживали тепер. Я почув навіть кумкання жаб у калюжах. Мені потрібна була ця маса орієнтирів, щоб знову пізнати самого себе, щоб зрозуміти, як, від втрати чого з'являється почуття самотності, щоб знайти сенс того мовчання, котре складається з безлічі мовчань, коли мовчать навіть жаби.

Ні, я більше не блукав між піском та зорями. Навколишню картину я вже не сприймав як холодне провіщення, і навіть відчуття вічності, виявилось, ішло не від неї - тепер я з'ясував його походження. Я знову бачив перед собою поважні шафи того будинку. Коли дверцята прочинялись, за ними видніли гори білих як сніг простирадел і звідти віяло сніговою прохолодою. Старенька економка дріботіла, як миша, від шафи до шафи, весь час перевіряла, розкладала, складала, перераховувала випрану білизну. "Ой лишенько!" - вигукувала вона, помітивши десь маленьку дірочку, ніби від неї усе в домі могло піти шкереберть - одразу ж сідала до лампи і, не шкодуючи очей, ревно штопала і латала ці простирадла, мов покривала для вівтарів, мов вітрила на трищогловий корабель, вірою й правдою служачи, не знаю, кому більше - богові чи кораблеві.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка