Планета людей



Сторінка4/10
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

О, я повинен присвятити тобі сторінку, мадемуазель. Повертаючись із перших своїх подорожей, я завжди заставав тебе із голкою в руці, аж по коліно в тих білих покривалах; з кожним роком в тебе ставало все більше й більше зморщок і сивини, а ти все так же готувала простирала нам на постелі і скатерті для нашого столу - і на них не було зморщок, - готувала для свята кришталю і світла. Я приходив у твою комірчину для білизни, сідав напроти тебе й розповідав про свої смертельні небезпеки, щоб розкрити тобі очі на широкий світ, щоб схвилювати, розворушити тебе. А ти казала, що я зовсім не змінився. Ще малим я рвав свої сорочки - о лишенько! - і збивав коліна, а потім приходив додому, і мене треба було втішати, як оцього вечора. Та ні ж, ні, мадемуазель! Тепер я вертаюсь не з парку, а з краю світу, і приношу з собою гострі пахощі безлюддя, подих піщаних вихрів, сліпуче сяйво тропічного місяця! "Певно ж, - казала ти, - хлопці завжди гасають, ламають собі кості і думають, що вони дуже сильні". Та ні ж, ні, мадемуазель, я побачив далі, ніж той парк! Коли б ти знала, який малий його затінок. Він геть загубився серед пісків, каміння, серед боліт і дрімучих лісів нашої планети. Чи ти знаєш, що є землі, де люди, побачивши тебе, миттєво наставляють рушницю? Чи знаєш ти, що є пустелі, де в холодну ніч я спав просто неба, без ліжка, без простирал..

"От дикун!" - казала ти.


Я нічого не добився, вона лишалась непохитна у своїй вірі, мов церковний служка. І мені було жаль, що покірність долі робила її сліпою і глухою...

Але тієї ночі в Сахарі, беззахисний, між пісками і зорями, я віддав їй належне.

Не знаю, що зі мною діється. В небі стільки зірок-магнітів, а сила тяжіння прив'язує мене до землі. Друга сила тяжіння повертає мене до самого себе. Багато до чого, відчуваю, мене притягує моя власна вага. Мої марення реальніші, аніж оці дюни, цей місяць, ніж усе, що тут є. Так, диво не в тому, що дім дає нам притулок і зігріває нас, не в тому, що ми маємо ці стіни. Диво в тому, що він поволі сповнює нас ніжністю. І та ніжність створює в глибині серця якісь незнані шари, де ніби води джерела, народжуюються марева...

Сахаро, Сахаро моя, тебе теж зачарувала стара ткаля!

V
ОАЗА
Я вже стільки розповідав вам про пустелю, що, перш ніж говорити про неї знову, хотів би змалювати оазу. Оаза, яка постає в моїй уяві - не з тих, що загубилися у пісках Сахари. Але літак може зробити й інше чудо: він переносить вас прямо в серце невідомого. Щойно ви, мов той біолог, вивчали, незворушно розглядаючи в ілюмінатор, людський мурашник - міста, що розкинулися на рівнині, дороги, які в усі боки біжать од них і, наче кровоносні судини, живлять їх соками ланів. Та ось затремтіла стрілка висотоміра - і зелені кущики там, унизу, стають цілим світом.

Ви - бранець галявини у заснулому парку.

Відстань вимірюється не далекістю. За садовою огорожею іноді криється більше таємниць, ніж за Китайським муром, і мовчання оберігає душу маленької дівчинки надійніше, ніж неозорі піски оазу в Сахарі.

Розкажу про одну коротку зупинку під час мого польоту. Це було поблизу Конкордії, в Аргентіні, але могло бути де завгодно: чудеса трапляються так часто.

Я приземлився серед поля і зовсім не думав, що ввійду в чарівну казку. Ні лагідні чоловік і жінка, що мене підібрали, ні старенький форд, яким вони мене везли, нічим особливим не вирізнялися.

- Ви у нас переночуєте...

Та ось дорога повернула, і попереду, в місячному сяйві показалася група дерев, а за ними будинок. Який дивний будинок! Присадкуватий, важкий, майже фортеця. Але вже на подвір'ї я побачив, що цей казковий замок - притулок, такий же мирний, тихий і надійний, як монастир.

Одразу появились дві дівчинки. Допитливо оглянули мене, як судді, що охороняють заповідне царство; молодша трохи надула губи і постукала об підлогу недавно вирізаною паличкою; нас познайомили, дівчатка мовчки, і здавалося, з якимось кумедним викликом подали мені руки, потім зникли.

Мені було забавно й гарно. Все просто тихо й скрито, як перше слово таємниці.

- Ох-ох, дикунки вони в нас, - простодушно мовив батько.

І ми увійшли в будинок.

Я любив у Парагваї зухвалу траву, яка в столичному місті висовує носа з кожної щілини в бруківці, - посланниця вічносущого пралісу, якого часто й не видно, вона приходить побачити, чи в місті все ще господарюють люди, чи не настав час трохи потіснити все це каміння. Я любив цей занепад, який був ознакою надто великого багатства. Але тут я здивувався.

Бо все тут занепало і все було чарівне, як оте старе, вкрите мохом дерево, що аж потріскалось від часу, як дерев'яна лава, куди приходили посидіти закохані десятка поколінь. Дерев'яні панелі покоробилися, вікна й двері поточив шашіль, стільці кривоногі... Тут нічого не лагодили, але завжди дбали про чистоту. Все вимите, натерте, все блищало.

Вітальня од того набула дуже виразистого вигляду, як пооране зморшками лице старої. Тріщини в стінах, обдерта стеля - все мене захоплювало, а найбільше - паркет: подекуди він провалився, подекуди тремтів, мов кладка, але був чистий, натертий, блискучий. Цікавий дім, він викликав не поблажливість, а величезну повагу до себе. Звісно, кожен рік додавав щось нове до його складного вигляду, до його чарівності, до тепла його дружньої атмосфери, як додавав, зрештою, і небезпек, які чигали по дорозі з вітальні до їдальні.

- Обережно!

В підлозі - дірка. Мені сказали, що в такій ямі неважко й ноги поламати. Ніхто не винен, що тут дірка, це робота часу. У них була манера вельмож, аристократична зневага до будь-яких виправдань. Мені не казали: "Всі ці дірки можна було б позабивати, гроші є, але..." Не казали й іншого - хоч то була чистісінька правда: "Місто здало нам в оренду цей будинок на тридцять років. Місто має й ремонтувати його. Кожне впирається..." До пояснень не вдавались, і ця невимушеність подобалась мені. Хіба що зауважать мимохідь:

- Ох-ох, розвалюється потроху...

Але казали це так легко, що я підозрював: мої нові друзі не дуже тим журяться. Уявіть собі, що тут появиться артіль мулярів, теслярів, столярів-червонодеревників, штукатурів, сюди, де все віє минулим, вони принесуть свої блюзнірські знаряддя і за тиджень так змінять будинок, що ви ніколи не впізнаєте його, і вам все здаватиметься, ніби ви в гостях. Дім без таємниць і тайників, без тихих закапелків, без люків-пасток під ногами - це не дім, а приймальня в ратуші.

Нічого дивного, що дві дівчинки в цьому домі так непомітно зникли. Яке ж тут має бути горище, коли вже в вітальні повно всякої всячини, мов на горищі! Глянеш на якусь шафу і здогадуєшся, що досить прочинити її дверцята - і звідти поваляться паки пожовклих листів, прадідусеві квитанції, зв'язки ключів - їх куди більше, ніж у всьому домі замків, і до жодного замка вони, звісно, не підходять. Ключі настільки непотрібні, що збивають з пантелику, і в уяві постають підземелля, заховані скрині, скарби старовинних золотих монет.

- Будьте ласкаві, до столу.

Ми рушили до їдальні. Переходячи з кімнати в кімнату, я вдихав розлитий скрізь, мов ладан, запах - дух старих бібліотек - з яким не порівняти жодного запаху в світі. Особливо ж подобалось мені, коли розвозили лампи. То були важкі старовинні лампи - їх перевозили з кімнати в кімнату, як у далекі часи мого дитинства - і на стінах од них ворушилися химерні тіні. Появлялись букети вогню і чорні пальми. А потім лампа ставили на місце, береги світла ставали нерухомі, й застигала безкрая пітьма, в якій тихо потріскувало дерево.

Дві дівчинки з'явились знову - так само таємниче, так же мовчки, як перед тим зникли. Поважно сіли до столу. Безперечно, вони вже нагодували своїх собак, пташок і, розчинивши вікна у ясну ніч, з тихим вітром вдихнули пахощів рослин. Тепер же, розгортаючи серветки, вони краєчком ока стежили за мною і зважували, чи можна мене віднести до своїх домашніх тварин. Адже в них була уже ігуана, мангуста, лисиця, мавпа і бджоли. Вся ця компанія жила собі тихо й мирно, мов у новому земному раю. Дівчатка панували над цими тваринами, пестили їх своїми рученятами, годували, напували, розповідали їх казки, і всі, від мангусти до бджіл, слухали.

І, дивлячись на цих двох дівчаток, я ждав, що вони, гострим критичним поглядом оцінивши незнайомця що сидить навпроти, винесуть йому вирок - швидкий, таємничий і остаточний. У дитинстві мої сестри так виводили оцінку гостям, які вперше були у нас за столом. Коли розмова на мить стихала, раптом дзвінко лунало:

- Одинадцять! [13]

І ніхто не розумів краси того слова, тільки сестри та я.

Знаючи цю гру, я трохи збентежився. Тим більше, що я відчував: мої судді дуже досвідчені. Це судді, які добре розрізняли підступних звірів і простих, які вміли читати ходу своєї лисиці, визначаючи, в доброму вона гуморі, чи ні, і які так само розуміли й порухи людської душі.

Я милувався їхніма бистрими очима і чистими душами, а проте волів би, щоб вони змінили гру. Побоюючись того "одинадцять", я принижено передавав їм сіль, наливав вино, але, підводячи погляд, щоразу бачив на їхніх обличчях спокійну поважність суддів, яких не можна підкупити.

Навіть лестощі тут нічого не дали б: вони не знали, що таке пиха. Пиха, та не гордість, - вони були такої високої думки про себе, що я не наважився б і сказати їм це. Не збирався я й хизуватись перед ними своїм ремеством, бо то зухвальство - вилізти на вершину платана, щоб тільки подивитись, чи вкрились пір'ям пташенята, і дружньо з ними привітатися.

І поки я їв, дві мої мовчазні феї так пильно стежили за мною, я так часто помічав, як вони крадькома поглядають на мене, що зовсім перестав говорити. Запала тиша, і в тій тиші почулося, як щось легенько засичало на підлозі, зашелестіло під столом, і знову тихо. Я зацікавлено підвів очі. Тоді молодша - вона безперечно була задоволена з свого іспиту, а проте не проминула нагоди підсунути мені ще один пробний камінь, - впиваючись міцними зубами юної дикунки у шматок хліба, пояснила мені невинним тоном, сподіваючись приголомшити мене, варвара:

- Це гадюки.

І замовкла, вдоволена: певно вважала, що цього пояснення досить для всякого, якщо тільки він не круглий дурень. Її сестра кинула на мене швидкий, мов блискавка, погляд, оцінюючи мою першу реакцію, і обидві схилились над своїми тарілками, такі сумирні, такі простодушні, як ніхто в світі.

- А-а!.. Це гадюки...

Звичайно, ці слова у мене просто вирвалися. Щось ковзнуло мені по ногах, торкнулося литок - то були гадюки...

На своє щастя, я всміхнувся. І до того ж невимушено - вони це відчули. Я всміхнувся тому, що мені було весело, що цей дім подобався мені дедалі більше, і ще тому, що мені кортіло більше узнати про гадюк. Старша сестра прийшла мені на допомогу:

- У підлозі під столом дірка, там їхнє гніздо.

- Близько десятої години вечора вони повертаються додому, - додала молодша. - А вдень полюють.

Я теж нишком розглядав цих дівчаток. За лагідним виразом обличчя вгадується жвавий лукавий розум, тиха посмішка. Мене захоплювала їхня певність своєї влади.

Щось я замріявся сьогодні. Все це так далеко. Що сталося з тими двома феями? Безперечно, вони вже одружені. Але тоді, може, вони змінилися? Це ж такий серйозний крок, коли дівчина стає жінкою. Як їм живеться в новому домі? Як вони ставляться тепер до буйних трав і до змій? Вони були причетні чимось до життя усього світу. Але настає день, коли в юній дівчині прокидається жінка. Вона мріє присудити, нарешті, комусь високу оцінку - "дев'ятнадцять". Це "дев'ятнадцять" - як тягар на серці. І тоді появляється якийсь телепень. На перший раз проникливий зір обманюється і бачить його в найкращому світлі. Якщо той телепень прочитає вірша, - вважають, що він поет. Думають, що йому до серця дірявий паркет, що він любить мангусти. Думають, що ця довіра йому лестить, коли під столом, біля його ніг, повзає гадюка. Йому віддають серце, цей дикий сад, - йому, котрий любить тільки доглянуті парки. І телепень веде принцесу в рабство.


VI
У ПУСТЕЛІ
Такі спокійні, тихі години були не для нас : пілоти пустельних трас, ми на тижні, місяці, роки ставали бранцями пісків Сахари, перелітали від форту до форту, не вертаючи на те саме місце. В цій пустелі не знайдеш таких оаз: сади, дівчата - просто казка! Звісно, колись, покінчивши з роботою, ми зможемо почати нове життя, там, де на нас чекають тисячі дівчат. Звісно, там, серед своїх мангуст і книг, вони терпляче ждуть, і душі їхні стають ще ніжніші. І самі вони стають ще прекрасніші.

Але я знаю, що таке самотність. За три роки в пустелі я добре узнав її смак. Не те лякає, що в цьому краю піску і каміння згасає молодість, а те, що десь далеко від тебе, здається, старіє весь світ. На деревах налились плоди, на ланах уже половіють хліба, красунями стали жінки. Але пора минає, треба було б поспішити вернутись... Пора минає, а ти все так же далеко... І земні блага течуть між пальцями, як дрібненький пісок дюн.

Люди звичайно не помічають, як збігає час. Вони живуть у тимчасовому спокої. А ось ми й під час короткої зупинки відчуваємо невпинний рух, нас завжди шмагають в обличчя пасати. Ми схожі на пасажира швидкого поїзда: вночі, під перестук коліс, він по тих вогнях, що мелькають за вікном, угадує поля, села, чарівні краї, але все те зникає, і він нічого не може утримати, бо поїзд мчить його вперед. Отак і ми - трохи збуджені польотом, ще сповнені гулу моторів, ми й після посадки, у спокійні хвилини зупинки, почували себе в дорозі. І виявлялося, що й нас, наперекір усім вітрам, несуть у невідоме майбутнє наші невтомно калатаючі серця.

Од того, що поблизу були неприхильні до нас племена, відчуття пустельності ставало ще дужче. Ночами в Кап-Джубі кожні чверть години, мов бій годинника на вежі, тишу розривали голосні вигуки - то перекликались вартові. Так іспанський форт Кап-Джубі, загублений серед непокірних племен, захищався від небезпек, що причаїлись у пітьмі. А ми, пасажири цього сліпого корабля, слухали той переклик, і голоси вартових ширилися, пролітаючи над нами, як морські птахи.

А проте ми любили цю пустелю.

Якщо спочатку вона - тільки порожнеча і мовчання, то це тому, що пустеля не відкривається першому стрічному. Звичайнісіньке наше село приховує своє життя від стороннього ока. І якщо заради нього не зректись усього світу, якщо не зжитися з його традиціями, звичаями, з його буднями, сповненими суперництва, - ніколи не зрозумієш, що означає село для тих, кому воно батьківщина. Або ще: за два кроки від нас людина замкнулася у своїй келії і живе, керуючись порядками, яких ми не знаємо, - вона там все одно що в Тібетських пустелях, у такій далечині, куди не дістанешся ніяким літаком. Навіщо входити в її келію! Вона порожня. Царство людське всередині нас. Отак і пустеля - це не піски, не туареги, навіть не маври з рушницями в руках.

Але сьогодні нас мучить спрага. І тільки сьогодні ми робимо відкриття: криниця, про яку ми знали, ніби осяває все довкола. Так жінка, навіть не показуючись, може надати чарівності всьому дому. Криниця сягає далеко, мов кохання.

Спочатку піски - просто пустеля, потім настає день, коли побоюючись наближення ворога, ми читаємо по складках її великий покрив. Близькість ворожого загону теж змінює вигляд пісків.


Ми прийняли правила гри, і гра змінює нас. Тепер Сахара - це ми самі. Щоб зрозуміти Сахару, не досить побувати в оазі, для цього треба, щоб криниця стала твоїм богом.
2
Уже в першому своєму польоті я пізнав смак пустелі. Ми втрьох - Рігель, Гійоме і я - зазнали аварії недалеко від форту Нуакшот. Цей маленький військовий пост у Маврітанії в той час був одрізаний від життя, як загублений серед океану острівець. Там жив, немов у тюрмі, старий сержант з п'ятнадцятьма сенегальцями[14]. Він зустрів нас як посланців неба.

- О! Це щось та значить - поговорити з вами... О, для мене це багато значить!

І справді, для нього це багато значило: він плакав.

- За шість місяців - ви перші. Раз на півроку мені доставляють провізію. То лейтенант приїде. То капітан. Востаннє приїздив капітан...

Ми ще й не опам'яталися як слід. На сніданок мали бути в Дакарі, лишалося ще дві години, коли у нас полетів підшипник, і це змінило нашу долю. Ми, як привиди з'явились перед старим сержантом, і він не може стримати сліз.

- Пийте, мені приємно почастувати вас вином! Подумайте тільки - минулого разу капітан приїхав, а в мене саме не було жодної краплі!

Я вже розповідав про це в одній своїй книжці[15], але це зовсім не вигадка. Він сказав нам:

- Останнього разу я не зміг і цокнутися.. Було так стидно, що я навіть просив звільнити мене.

Цокнутись! Добряче цокнутись з тим, хто, обливаючись потом, скочить з верблюда! Шість місяців людина жила задля цієї хвилини. Вже за місяць сержант начищав до блиску зброю, чистив і наводив порядок у коморі, на горищах - в усіх закапелках форту. І вже за кілька днів, відчуваючи наближення щасливої години, він підіймався на терасу і невтомно вдивлявся в далечінь - чи не клубочиться там курява, окутуючи загін, що швидко мчить до форту...

Але вина немає, нічим відзначити свята. Вони не можуть цокнутись. На нього падає ганьба...

- Я так хочу, щоб він скоріше приїхав. Жду його...

- А де він, сержанте?

Сержант киває на піски:

- Хто ж його знає, наш капітан - скрізь!


Настала ніч, ми провели її на терасі форту, розмовляючи про зірки. Більше ні на що було дивитись. А зорі видніли всі, як з літака, тільки були нерухомі.

У польоті, коли ніч дуже гарна, буває захопишся, майже не керуєш літаком, і він потроху відхиляється ліворуч. Думаєш, що він летить рівно, і раптом під правим крилом з'являється селище. В пустелі немає селищ. Отже, це рибальські човни в морі. Тільки ж серед просторів Сахари немає й рибальських човнів. Тоді що ж? Тоді усміхнешся своїй помилці. Помалу вирівнюєш літак. І селище повертаєтсья на місце. Знову чіпляєш до неба сузір'я, що було впало. Селище? Так. Селище зірок. Але звідси, з висоти форту, видно тільки пустелю, застиглу, ніби заморожену, нерухомі піщані хвилі. Сузір'я добре прикріплено. І сержант розповідає нам про них:

- Ви не думайте, я добре знаю напрямки... Он по тій зірці попадеш прямо в Туніс.

- Ти з Туніса?

- Ні. Там у мене двоюрідна сестра.

Западає дуже довга мовчанка. Але сержант не наважується щось приховати від нас:

- Коли-небудь я подамся до Туніса.

Звісно, іншою дорогою, не просто йдучи на ту зірку. Якщо колись в поході, коло пересохлої криниці, його не захопить поезія шаленства. Бо тоді все переплутається - зірка, двоюрідна сестра, Туніс. Тоді почнеться та натхненна мандрівка, яку люди необізнані вважають за сущі муки.

- Одного разу я попросив в капітана відпустку, хотів з'їздити до Туніса, провідати сестру. А він мені відповів...

- Що він тобі відповів?

- А він мені відповів: "На світі повно двоюрідних сестер". І послав мене в Дакар - це не так далеко...

- Вона гарна, твоя сестра?

- Та, що з Туніса? Авжеж! Блондинка.

- Ні, та друга, в Дакарі?

Ми мало не розцілували тебе, сержанте, так сумно і трохи невдоволено ти відповів:

- Вона була негритянка...


Що для тебе Сахара, сержанте? Це безперервне чекання божества. І ніжність білявої дівчини, до якої п'ять тисяч кілометрів пісків.

А що таке пустеля для нас? Це те, що народжувалось в нас самих. Те, що ми узнавали про самих себе. Тієї ночі ми теж були закохані в біляву дівчину і в капітана...


3

Розташований на межі нескорених земель, Порт-Етьєн не назвеш містом. Там є невеличкий форт, ангар і дерев'яний барак для наших екіпажів. А навкруги така мертва пустеля, що незважаючи на слабкі військові резерви, Порт-Етьєн - майже непереможний. Щоб напасти на нього, треба подолати таку перепону з піску і спеки, що коли ворог, витративши запаси води, і добереться сюди, він вичерпає всі свої сили. А проте, скільки пам'ятають люди, десь з півночі Порт-Етьєну завжди загрожує напад ворога. Приходячи до нас випити склянку чаю, капітан - комендант форту - щоразу показує на карті, як наближається ворог, і для нас то мов казка про чарівну принцесу. Але ворог ніколи не досягає форту - піски засмоктують його, ніби річку, - і ми називаємо його ворогом-привидом. Гранати і набої, що їх увечері нам роздає уряд, сплять собі в ящиках біля наших ліжок. Нас передусім захищає убогість нашого становища, і єдиний ворог, з яким ми маємо воювати, - це тиша пустелі. Люка, начальник аеропорту, день і ніч крутить грамофон, і тут, так далеко від життя, музика промовляє до нас напівзабутою мовою, збуджуючи невиразний сум, так схожий на спрагу.


Того вечора ми обідали в форті, і комендант з гордістю показав нам свій сад. З Франції, за чотири тисячі кілометрів, йому прислали три ящики справжньої землі. На ній уже зеленіли три листочки, і ми пальцем гладили їх, мов коштовність. "Це мій парк", - каже про них капітан. І коли з пустелі подує вітер, що сушить геть усе, парк заносять до льоху.

Ми живемо за кілометр од форту і після обіду повертаємось додому при місячному світлі. При місяці пісок зовсім рожевий. Ми відчуваємо свою бідність, а все ж пісок рожевий. Та ось лунає крик вартового, і в світі знову стає тривожно. Це сама Сахара лякається наших тіней і допитується хто йде, бо наступає ворог.

У вигуку вартового чути всі голоси пустелі. Пустеля вже не порожній дім: караван мовби намагнічує ніч.

Можна було б подумати, що ми в безпеці. А проте ні! Хвороба, катастрофа, вороги - що нам тільки не загрожує! Людина на землі - це мішень для стрільців, які чатують у засідці. І сенегалець-вартовий, як той пророк, нагадує нам про це.


- Французи! - озиваємось ми і проходимо повз чорного ангела. І дихається легше. Якої шляхетності надає нам небезпека... Звісно, вона ще далеко, ще не висить над головою, ще приглушена неосяжними пісками, а проте світ уже не той. Пустеля знову постає в усій своїй пишноті. Те, що десь наступає ворог, який ніколи сюди не дійде, надає їй божественної величі.
Зараз одинадцята година вечора. Люка повертається з радіостанції і каже мені, що опівночі прибуває літак з Дакара. На борту все гаразд. Десять хвилин на першу пошту вже перевантажать в мою машину, і я полечу на північ. Ретельно голюсь перед щербатим дзеркальцем. З мохнатим рушником на шиї час від часуу підходжу до дверей і дивлюсь на пустельні піски: ніч ясна, але вітер вщухає. Вертаюсь до дзеркала. Думаю. Коли вітер, що віяв місяцями, стихає, на небі часом починається безлад. Я збираюся: прив'язую до паска аварійні ліхтарі, беру висотомір, олівці. Йду до Нері - цієї ночі він буде моїм бортрадистом. Нері теж голиться. "Все гаразд?" - питаю. Поки що гаразд. Ця попередня розмова - найлегша частина польоту. Раптом чую - щось потріскує: метелик б'ється об мій ліхтарик. І сам не знаю чого, у мене стисло серце.

Виходжу знову, дивлюся - ясно. Скеля поблизу форту вимальовується на тлі неба чітко, як удень. У пустелі панує глибока тиша, мов у добропорядному домі. Та ось об мій ліхтарик ударяються зелений метелик і дві бабки. І знов у мене ворухнулось неясно почуття - чи то радість, чи то побоювання - ще дуже нечітке, ледь помітне, воно виникало десь глибоко в моїй душі. Хтось звертається до мене з далекої далі. Що це, передчуття? Виходжу ще раз - вітер зовсім ущух. Як і раніше, прохолодно. Але я вже дістав попередження. Догадуюсь, здається догадуюсь, чого я жду - чи не помиляюсь? Ні небо, ні піски ще не подали ніякого знака, але зі мною розмовляли дві бабки і зелений метелик.

Піднімаюсь на піщаний пагорб і сідаю обличчям на схід. Якщо я маю слушність, воно не забариться. Чого ці бабки шукали тут, за сотні кілометрів від внутрішніх баз? Дрібні уламки, прибиті до берега, свідчать про те, що в морі лютує ураган. Так і ці комахи показують, що із сходу насувається піщана буря, яка вимела зелених метеликів з далеких пальмових гаїв. На мене вже бризнула піднята нею піна. І урочисто, бо сам він є ознакою того, урочисто, бо в ньому - невиразна загроза, урочисто, бо він несе бурю, - піднімається східний вітер. До мене ледь долинає його тихе зітхання. Я - остання межа, якої сягнула його хвиля. Коли б за двадцять метрів позад мене була завіса, вона й не ворухнулася б. Один тільки раз вітер обпалив мене ласкою, в якій було щось од смерті. Але я добре знаю: ще кілька секунд - Сахара переведе подих і зітхне вдруге. Не мине й трьох хвилин, як на нашому ангарі затріпотить вітровказ. Не мине й десяти хвилин, як небо вкриють хмари піску. Зараз ми полетимо в це пекло, у вогняний вир пустелі.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка