Планета людей



Сторінка5/10
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Та мене хвилює не це. Мене сповнює дика радість від того, що я з півслова зрозумів таємну мову, у ледь помітному збудженні вгадав ознаки близької небезпеки, у тріпотінні крилець бабки прочитав цей гнів пустелі.


4

У пустелі ми стикалися з нескореними маврами. Вони раптом появлялися з глибини таких районів, до яких ми не мали доступу, над якими тільки пролітали; ризикуючи, маври показувались навіть у фортах Кап-Джубі чи Сіснерос - куплять голову цукру чи чай і зникнуть у таємничій безвісті. І коли вони появлялись, ми пробували когось із них приручити.

Іноді, з дозволу дирекції авіакомпанії, ми брали в літак якогось їхнього впливового вождя і з повітря показували йому світ. Йшлося про те, щоб пригасити їхню пиху, адже вони вбивали полонених не так із ненависті, як із зневаги. Здибавшись із нами десь поблизу форту, вони навіть не лаяли нас. Одвертались і плювали. І держались так гордовито через те, що уявляли себе дуже могутніми. Не один такий вождь, рихтуючи в похід армію з трьохсот воїнів, повторював мені: "Ваше щастя, що до Франції більше як сто днів дороги..."

Отож ми катали їх, а трьом навіть трапилось побувати у тій невідомій Франції. Вони були одного роду з тими, що якось прилітали зі мною в Сенегал і заплакали, вперше побачивши дерева.

Коли потім я знову стрівся з ними в їхніх шатрах, вони дуже хвалили мюзик-холи, де голі жінки танцюють серед квітів. Ці люди ніколи не бачили ні дерева, ні фонтана, ні троянди, вони тільки з корану знали про сади, де течуть струмки - ті сади називаються раєм. Цього раю з його прекрасними полонянками досягають дорогою ціною: тридцять років злиднів і потім - гірка смерть у пісках від кулі невірного. Але бог обманює їх, маврів, - французам він дарує всі скарби раю, не вимагаючи, щоб вони платили за це викуп: мучилися спрагою, вмирали. Ось чому старі вожді тепер замислились. Ось чому, окидаючи поглядом піски Сахари, пустелю, що стелеться навколо шатра і до самої смерті даєм їм такі убогі втіхи, вони дозволяють собі висловитись щиро:

- Знаєш... Ваш французький бог.. милостивіший до французів, ніж бог маврів до маврів!

За кілька тижнів до того їм показували Савойю. Провідник підвів їх до великого водоспаду, зробленого у формі крученої колони, з якої, ревучи, текла вода.

- Покуштуйте, - сказав їм провідник.

То була справжня прісна вода. Вода! А тут, у пустелі, скільки днів треба йти, щоб дістатися до найближчої криниці, і якщо знаходиш її, скільки годин доводиться розкопувати пісок, що її засипав, доки нап'єшся каламутної рідини, яка відгонить верблюжою сечею. Вода! У Кап-Джубі, Сіснеросі, в Порт-Етьєні темношкірі дітлахи, жебраючи, просять не монету - з консервною бляшанкою в руках, вони канючать:

- Дай трошки води, дай...

- Дам, якщо ти слухняний.

Вода дорожча за золото, маленька краплина води викрешує з піску зелену іскру - травинку. Якщо десь в Сахарі пройде дощ, у пустелі починається велике переселення. Племена перебираються за якихось триста кілометрів, туди, де тепер виросте трава... Води так мало - за десять років у Порт-Етьєні не випало жодної краплі дощу, - а тут вона ллється, аж шумить, немов із пробитої цистерни витікають усі світові запаси її.

- Ходімо - казав їм провідник.

Але вони не рухалися.

- Зажди...

І замовкали, поважно і безмовно споглядаючи це урочисте таїнство. Те, що виривалось тут з черева гори, - це було життя, це була кров самих людей. За секунду її виливається стільки, що можна було б воскресити цілі каравани, які, сп'янівши від спраги, навіки погрузли в безмежжі солонців та міражів. тут перед ними постав сам бог, і вони не могли піти від нього. Бог розверз безодню, показуючи свою могутність, і троє маврів нерухомо стояли на місці.

- Що вам ще дивитися? Ходімо...

- Треба почекати.

- Що почекати?

- Поки вся вода вийде.

Вони хотіли діждати години, коли бог стомиться від свого шаленства. Він скоро схаменеться, він скупий.

- Та ж ця вода тече вже тисячу років!..

І того вечора вони не згадують про водоспад. Про деякі дива краще мовчати. Краще навіть думати про них менше, а то геть заплутаєшся. А то ще почнеш сумніватися в богові...

- Бачиш, ваш французький бог...


Проте я добре знаю їх, моїх диких друзів. Їхня віра похитнулась, вони збентежені і тепер майже готові скоритись. Вони мріють, щоб французьке інтенданство постачало їм ячмінь, а наші сахарські війська боронили їх від ворогів. Таки й справді - скорившись, вони матеріально виграють.

Але всі ці троє тієї ж крові, що й Ель Мамун, емір трарзи[16] (здається, я плутаю ім'я)

Я знав його, коли він був нашим васалом. За свої послуги він користувався офіційними почестями, його багато обдаровували губернатори і шанували племена - здавалося, у нього були всі блага. А проте однієї ночі, зовсім несподівано, він перебив офіцерів, яких супроводжував у пустелі, захопив верблюдів, рушниці і повернувся до непокірних племен.

Отакі раптові бунти, такі героїчні і водночас повні відчаю втечі, коли вождь стає вигнанцем, короткий спалах гордості, який, мов ракета, скоро згасне перед рухливими військовими загонами з Атара - все це називають зрадою. І дивуються такому шаленству.

А тим часом доля Ель Мамуна - це доля багатьох арабів. Він старівся. А коли людина старіє, вона багато роздумує. І настала така мить, коли емір зрозумів, що скріпивши угоду з християнами, він забруднив свої руки, зрадив бога ісламу і геть усе втратив.

І справді, що йому ячмінь та мирне життя? Падший воїн, що став пастухом, він пригадував, як жив колись в Сахарі, де за кожною піщаною грядою крилася загроза, так що, отаборившись на ніч, він завжди ставив вартових, і вечорами біля багаття звістки про пересування ворога примушували дужче битися серця воїнів. Він згадав смак вільних просторів - а його, одного разу пізнавши, людина ніколи не забуде.

І от тепер він безславно бродить по цих безкраїх просторах, уже скорених, позбавлених гідності. Тільки тепер Сахара стала для нього пустелею.
Можливо, офіцери, яких він потім повбивав, навіть викликали у нього пошану. Але любов до аллаха - на першому місці.

- На добраніч, Ель Мамун.

- Хай береже тебе бог!

Офіцери закутуються в ковдри, лягають на піску, мов на плоту - горілиць. Повільно рухаються зорі, небо визначає хід часу. Місяць хилиться над зірками, волею Премудрого йдучи в небуття. Ось-ось християни заснуть. Ще кілька хвилин і лиш зорі сяятимуть на небі. Тоді почується слабкий крик цих християн, яким уже не судилося прокинутись, і його буде досить, щоб принижені племена повернули собі втрачену велич і знову почалась гонитва за ворогом - єдине, що осяває пустельні піски. Ще кілька секунд - станеться непоправне, і народиться новий світ...

І хоробрих лейтенантів, які щойно заснули, вбивають.
5
У Джубі Кемаль та його брат Муйан запросили мене в гості, і ось я п'ю чай у їхньому шатрі. Муйан мовчки роздивляється мене; натягнувши мало не до очей голубе покривала, він сидить стриманий, як справжній дикун. Кемаль один розмовляє зі мною, підкреслюючи свою повагу.

- Моє шатро, мої верблюди, мої жінки, мої раби - все твоє.

Не зводячи з мене погляду, Муйан нахиляється до брата, мовить йому кілька слів і знову замовкає.

- Що він каже?

- Каже: "Бонафу вкрав у Р'Гейбаті тисячу верблюдів".

Капітан Бонафу - офіцер мегаристів[17] із загонів Атара, я його не бачив. Але знаю, що серед маврів ходять легенди про нього. Говорять про нього сердито, але мов про якесь божество. Коли він появляється, піски пустелі ніби змінюються. Сьогодні він хтозна-як появився раптом в тилу неприхильних племен, одібрав у них сотні верблюдів і примусив кочовиків повернути на нього, щоб урятувати своє найдорожче добро. З'явившись мов з неба, він урятував Атар, потім отаборився на плоскогір'ї та й стоїть собі - спокуслива здобич! - своїм блиском ваблячи племена і примушуючи їх кидатись на його меч.

Муйан дивиться на мене ще суворіше й озивається знову.

- Що він каже?

- Каже: "Завтра ми вирушимо на Бонафу. Триста рушниць."

Я й сам про дещо догадувався. Вже три дні водять верблюдів на водопій, щось обговорюють, гарячкують. Ніби рихтують у плавання невидимий корабель. І вітер морських просторів уже надимає вітрила. Завдяки Бонафу, кожен крок на південь - це крок, овіяний славою. І я навіть не знаю, чого більше в тій силі, яка веде людей - ненависті чи любові.

Не кожному щастить мати такого прекрасного ворога і вбити його! Там, де він зненацька появляється, сусідні племена знімають свої шатра, збирають верблюдів і тікають, боячись зустрітись з ним віч-на-віч, зате люди з більш далеких племен від нього втрачають розум, наче закохані. Вони вискакують з мирних шатер, вириваються з жіночих обіймів, з блаженного сну, бо раптом починають розуміти, що нічого в світі не хочуть - згодні два місяці пробиратись на південь, знемагати від утоми і палючої спраги, чекати, зігнувшись під ударами піщаної бурі, - аби тільки якось на світанку зненацька наскочити на вершників Атара і, якщо дасть бог, убити капітана Бонафу.

- Бонафу сильний, - признається мені Кемаль.

Тепер я знаю їхню таємницю. Наче ті чоловіки, що вві сні бачать, як повз них байдуже проходить жадана жінка, й цілу ніч перевертаються з боку на бік, мучаться, уражені її байдужою ходою, - маври не мають спокою, мучені далекою появою Бонафу. Обійшовши кинуті проти нього загони, цей християнин. одягнутий мавром, з двома сотнями кочовиків-розбишак проник на нескорені землі, туди, де вже не знають влади французів, де останній з його ж людей міг би скинути ярмо залежності і на кам'яному вівтарі безкарно принести його самого в жертву своєму богові; їх стримує тільки його авторитет, навіть його беззахисність лякає їх. І цієї ночі в їхніх неспокійних снах він байдуже йде собі і йде, і гучне відлуння його кроків доходить аж до серця пустелі.

Муйан про щось міркує, все так же нерухомо сидячи у глибині шатра, наче вирізьблений з голубого граніту. Тільки блищать його очі та срібний кинджал, тепер уже не іграшка. Як змінився цей мавр, коли приєднався до непокірних! Він, як ніколи, сповнений почуттям своєї шляхетності й безмежно мене зневажає - адже він виступає на Бонафу, на світанку вирушає в похід, його веде ненависть, так схожа на любов.

І він знову нахиляється до брата, щось тихо мовить йому і дивиться на мене.

- Що він каже?

- Каже, що застрелить тебе, як здибає подалі від форту.

- Чого?

- Каже, у тебе є літаки і радіо, в тебе є Бонафу, але в тебе немає правди.

Муйан непорушний, складки голубого покривала застигли, мов на статуї, він судить мене.

- Він каже, що ти їси зілля, мов коза, і свинину, як та свиня. Твої безсоромні жінки не закривають обличчя - він сам бачив. Він каже, що ти ніколи не молишся. Він каже: навіщо тобі літаки і радіо, і твій Бонафу, якщо в тебе немає правди?

Мені подобається цей мавр, що боронить не свою волю - у пустелі людина завжди вільна, - і не якісь видимі скарби - у пустелі їх нема, - а своє внутрішнє царство. У тиші безмежного моря пісків Бонафу, мов старий корсар, веде свій загін, - і ось табір Кап-Джубі - вже не те мирне пристановище безтурботних пастухів, яким він був доти. Бонафу ураганом налетів на нього збоку; тепер увечері намети тісніше туляться один до одного. На півдні тихо, але це тривожна тиша: то мовчить Бонафу! А Муйан, бувалий мисливець, у поривах вітру чує кроки Бонафу.

Згодом, коли Бонафу повернеться до Франції, вороги його зовсім не радітимуть, вони шкодуватимуть за ним, наче після його від'їзду пустеля втратить один свій полюс, наче без нього їхнє життя збідніє, і вони казатимуть мені:

- Чого він їде, твій Бонафу?

- Не знаю...

Він грав з ними на життя, і грав роками. Він прийняв їхні правила гри. Він засинав, поклавши голову на їхнє каміння. Він був завжди в погоні і, як і вони, проводив ночі наодинці з вітрами та зорями, наче в біблійні часи. І ось він од'їзджає - значить, гра для нього не була основним в житті. Він недбало кидає карти. І маври, яким він дає грати самим, збентежені: чи є сенс у житті, якщо воно не забирає тебе всього, до останку? А проте їм хочеться вірити в нього.

- Твій Бонафу повернеться.

- Не знаю.

Маври думають, що він повернеться. Його не зможуть задовольнити європейські забавки - ні бридж з офіцерами, ні підвищення по службі, ні жінки. Він повернеться, бо його замучить сум за втраченим шляхетним життям, де кожен крок примушує дужче битись серце, ніби йдеш назустріч коханню. Він думав, що його життя тут було тільки ризикованою пригодою, а там, у Франції, сподівався знайти головне, але з огидою він упевниться, що справжні багатства мав тут, у пустелі, - чарівність піщаних просторів, і тишу, й ночі, сповнені вітру та зірок. І якщо колись Бонафу повернеться, ця новина першої ж ночі облетить нескорені племена. Маври знатимуть, що десь серед Сахари, оточений двома сотнями своїх розбишак, він спить. І мовчки поведуть на водопій верблюдів. Зроблять запас ячменю. Перевірять рушниці. Їх вестиме ненависть, чи може, любов.
6
- Сховай мене в літаку і одвези в Марракеш...

Кожного дня невільник маврів у Джубі звертався до мене з цим коротким проханням. І, зробивши таким чиному усе можливе, щоб урятувати своє життя, сідав, схрестивши ноги й готував мені чай. Відтоді він був спокійний за завтрашній день, бо довірив свою долю єдиному, на його думку, лікареві, який міг його вилікувати, звернувся до єдиного бога, який міг його врятувати. І тепер, схилившись над чайником, він перебирає в пам'яті немудрі картини свого життя, і немов бачить перед собою чорні землі Марракеша, рожеві будинки, скромні блага, які він втратив. Його не обурює, що я мовчу і не кваплюсь повернути йому життя: я для нього не така людина як він сам, а сила, яку треба ввести в дію, щось ніби сприятливий вітер, що колись подує і змінить його долю.

Але я, простий пілот, що лише кілька місяців тому став начальником аеропорту у Кап-Джубі і мав у своєму розпорядженні тільки барак, притулений до іспанського форту, а в бараці - миску для вмивання, глек солонуватої води й надто коротке ліжко, - я зовсім не тішив себе ілюзіями щодо своєї могутності:

- Побачимо, Барку, побачимо...

Усіх невільників називають Барками, отож і його так звали. Чотири роки він провів у полоні, але все ще не скорився: пам'ятав, що колись був королем.

- Що ти робив у Маракеші, Барку?

У Марракеші, де, певно, й досі живуть його дружина і троє дітей, він мав чудову професію.

- Я переганяв худобу, і мене звали Мохамед!

Там каїди кликали його:

- Я хочу продати своїх биків, Мохамеде. Піди знайди їх в горах.

Або:

- У мене тисяча баранів на рівнині, пережени їх вище на пасовиська.



І Барк, озброївшись скіпетром з оливи, керував великим переселенням отар. Він один відповідав за овечий гурт, він утихомирював найпрудкіших, бо от-от мали появитися ягнята, і підганяв ледачих; вони довірились йому і корились. Тільки він знав, на які родючі землі вони йдуть; обтяжений вченістю, якої не можна було розділити з вівцями, він читав дорогу по зорях і в мудрості своїй один визначав, коли відпочивати, коли братися на водопій. А ночами, коли вівці спали, він стояв між ними, захлюпнутий по коліна шерстю, зворушений слабкістю і невіданням цих істот, пойнятий ніжністю; Барк - лікар, пророк і володар - молився за них.

Одного разу до нього підійшли маври:

- Ходімо з нами на південь по худобу.

Ішли довго, а коли на четвертий день дорога привела в гірську впадину, що межувала з нескореними племенами, його просто схопили, дали йому прізвисько "Барк" і продали в неволю.


Знав я й інших невільників. Щодня я пив чай у наметі якогось мавра. Лежачи босий на грубому кошлатому килимі, на якому кочовик зводить на кілька годин своє житло і який для нього - справжня розкіш, я милувався тихим плином дня. У пустелі відчувається, як іде час. Під палючим сонцем простуєш аж до вечора, коли прохолодний вітер освіжить тіло і змиє піт. Під палючим сонцем дорога веде тварин і людей до великого водопою так сам несхибно, як до смерті. Неробство - і те набуває сенсу. І кожен день видається чудовим, як дорога, що веде моря.

Я знав їх, цих невільників. Вони входять у шатро, коли вождь витягне із скриньки жаровню, чайник і склянки, - з тієї скриньки де зберігаються його скарби, - замки без ключів, вази для квітів, але без квітів, дешевенькі дзеркальця, стара зброя та інший мотлох, занесений у піски, як хвилі приносять уламки розбитого корабля.

Отож невільник мовчки накладає у жаровню сухі гілочки, роздмухує жар, наливає в чайник води, - усе це здужала б зробити маленька дівчинка, а в нього грають м'язи, з якими можна було б вивернути з корінням кедр. Він тихий і смирний. Він зайнятий: треба готувати чай, доглядати верблюдів, їсти. Під палючим сонцем він іде до самої ночі, а під холодними зорями жадає холодного дня. Щасливі північні країни, - там кожна пора року творить свою казку: влітку - про сніг, узимку - про сонце; сумні тропіки - там завжди волого й душно; але щаслива й Сахара: день і ніч так просто переносять тут людей від надії до надії.

Інколи, сидячи навпочіпки біля входу, чорношкірий невільник з насолодою вдихає вечірню прохолоду. В обважнілому тілі бранця вже не ворушаться спогади. Ледве згадує він час, коли його схопили, удари, крики, чоловічі руки, що кинули його в оцю ніч. З тої години він щораз глибше поринає в дивний сон, не бачачи, як той сліпець, своїх неквапливих рік Сенегалу чи білих міст південного Марокко, не чуючи, ніби глухий, рідних голосів. Він не нещасний, цей чорношкірий, він - каліка. Попавши в круговорот життя кочовиків, зв'язаний з їхніми переселеннями, приречений разом з ними блукати в пустелі, - що спільного зберіг він тепер із своїм минулим, з рідною домівкою, з дружиною та дітьми, які для нього все одно що померли.

Люди, які довго жили великою любов'ю, а потім втратили її, іноді втомлюються від своєї шляхетної самотності. Вони покірно вертаються до життя і знаходять щастя у звичайній прихильності. Їм приємно зректися себе, покірно слугувати іншим, увійти в колію тихого, мирного життя. І раб з гордістю розпалює хазяйську жаровню.

- Ось, бери, - каже іноді вождь полоненому.

Це час, коли хазяїн добрий до свого раба: денні труди завершено, спека спадає, і вони пліч-о-пліч входять у вечірню прохолоду. Полоненому дозволяється взяти склянку чаю. І той, сповнений подяки, за склянку чаю цілував би хазяїнові ноги. Невільника не заковують у кайдани. У тому немає потреби! Адже він такий відданий! Він так мудро зрікся царства, яке в нього відняли; тепер він тільки щасливий раб.

Але одного дня його звільнять. Коли він стане такий старий, що вже не зможе окупити свої харчі та одяг, йому дадуть необмежену волю. Три дні він ходитиме від шатра до шатра, марно пропонуючи свої послуги і з кожним днем втрачаючи силу, а наприкінці третього дня так же мудро ляже на пісок. Я бачив у Джубі, як умирали такі люди, зовсім голі. Маври не чіпали їх, не збиткувалися, спокійно дивилися на довгу агонію, а діти гралися біля цих сумних останків і щоразу бігли дивитись, чи ворушиться ще старий слуга, але не сміялися. То була звичайна річ. Ніби йому сказали: "Ти добре попрацював, ти маєш право спочити, - спи". Він лежав, простягшись, і тільки по тому, як паморочиться голова, відчував голод, але зовсім не відчував несправедливості, хоч тільки вона й мучить. Він потроху зливався з землею. Його висушило сонце і взяла земля. Тридцять років роботи давали право на цей сон і на землю.

Перший з цих приречених, який мені стрівся, не ремствував, не нарікав, та йому й не було на кого нарікати. Я вгадував у ньому ту невиразну покірність, з якою приймає погибель верховинець: геть втративши сили, він лягає на сніг і закутується снігом і снами. Не мука його вразила мене. В муки я не вірю. Але із смертю кожної людини вмирає невідомий світ, і я питав себе, які образи гаснуть у тій людині. Що повільно тоне у забутті: плантації Сенегалу, а чи білі міста південного Марокко? Я не міг знати - можливо у цій грудці чорної плоті гаснуть просто жалюгідні турботи: приготувати чай, погнати отару до води... можливо, засинає душа раба, а може, розбуджена спогадами, в усій своїй величі вмирає Людина. Черепна коробка, здавалося мені, схожа на стару скриньку для скарбів. Я не знав, які барвисті шовки, які святкові картини, які реліквії, такі непотрібні тут, у пустелі, збереглися в ній од катастрофи. Ця скринька була передо мною, замкнена і важка. Я не знав, яка частка світу гинула в людині, охопленій всеосяжним сном останніх днів, руйнувалася в цій свідомості і цій плоті, що потроху поверталася ночі і землі.
- Я переганяв отари і мене звали Мохамед...

З усіх чорношкірих бранців, яких я знав, Барк був перший, хто не скорився. То нічого, що маври відняли в нього волю, що за один день він втратив усе і лишився на землі голий, як мати народила. Бог часом посилає бурю, що за якусь годину знищує плоди людської праці. Проте маври не тільки розорили його, вони погрожували знищити в ньому людину. Але Барк не зрікався себе, хоч інші полонені легко здавались, і в них покірно вмирав бідний погонич худоби, який цілий рік гарував, аби заробити собі на хліб.

Барк не міг звикнути до рабства, як людина, стомившись чекати, звикає до такого-сякого благополуччя. Він не хотів радощів раба від щедрот хазяїна. Він беріг у своєму серці житло Мохамеда, хоч самого Мохамеда вже й не було. Це сумне житло було порожнє, але ніхто інший не міг там оселитися. Барк був наче той посивілий сторож, що серед порослих травою алей, серед сумної тиші вмирає од вірності.

Він не казав: "Я - Мохамед бен Лаусін", а тільки: "Мене звали Мохамед", він мріяв про той день, коли цей забутий Мохамед знову оживе і своїм воскресінням прожене того, хто був рабом. Інколи в нічній тиші його обсідали спогади - живі, яскраві, мов пісня далекого дитинства. "Серед ночі, - розповідав нам перекладач мавр, - серед ночі він раптом заговорить про Марракеш, говорить і плаче". Людині, яка стає самотньою, не уникнути такх нападів туги. У Барку раптом прокидався той, інший, і, потягаючись, шукав поруч дружину в цій пустелі, де до Барка не підходила жодна жінка. Тут, де ніколи не було ніякого джерела, він чув пісню струмка. Барк заплющував очі і бачив білий будинок, над яким щоночі світить та сама зоря, і йому здавалося, що він живе в тому будинку, а не тут, в пустелі, де люди мешкають у шатрах з грубої тканини і завжди кочують, наче ганяючись за вітром. Переповнений тими давніми ласками й ніжністю, які таємниче оживали, мовби все дороге серцю знову було зовсім близько, Барк приходив до мене. Він хотів сказати мені, що вже готовий в дорогу, що його сповнює любов та ніжність і, щоб поділитися нми, йому конче треба повернутися додому. А для цього досить мені тільки подати знак. І він усміхався й підказував хитрість, до якої я, певно, ще не додумався:

- Завтра йде пошта на Агадір... Сховай мене в літаку...

Бідолаха Барк!

Як ми, живучи серед неприхильних до нас племен, могли допомогти йому втекти? За такий грабунок, за таку кривду маври на другий же день відплатили б нам жорстокою різаниною. Заручившись допомогою аеродромних механіків Лоберга, Маршаля і Абграля, я намагався викупити Барка, але маврам не часто трапляються європейці, що хочуть купити раба. І вони користуються з цього:

- Двадцять тисяч франків.

- Ти смієшся з нас?

- Подивіться, які в нього сильні руки...

І так минали місяці.

Нарешті маври знизили ціну, я написав друзям у Францію, і з їхньою допомогою мені пощастило купити старого Барка.

Домовились ми не зразу. Торгувались цілий тиждень. Сидячи колом на піску, ми - п'ятнадцять маврів і я - вели переговори. Друг Баркового хазяїна, розбійний Зін Улд Раттарі, що був і моїм приятелем, крадькома помагав мені:

- Продай ти його, - казав він за моєю порадою, - все одно йому недовго жити. Він хворий. Спочатку хвороби не видно, але вона є. В один день він почне раптово пухнути. Скоріше продай його французові.

Другому головорізові, Раггі, я пообіцяв комісійні, якщо він допоможе мені в купівлі, й Раггі спокушав Баркового хазяїна:

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка