Планета людей



Сторінка6/10
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

- На ті гроші ти купи верблюдів, рушниці й набої. Тоді зможеш піти війною на французів. І приведеш з Атара трьох, а то й чотирьох нових рабів, молодих і здорових. Позбудься ти цього старого.

І мені продали Барка. Шість днів я держав його під замком у нашому бараці, бо коли б він вештався надворі, доки не прилетить літак, маври знову схопили б його і продали кудись далі.

Але я визволив його з рабства. Відбулася ще одна урочиста церемонія. Прийшли марабут[18], колишній хазяїн Барка і тутешній каїд Ібрагім. Ці три розбійники, які з задоволенням скрутили б Баркові голову, коли б схопили його за двадцять кроків од форту, тепер, аби тільки пожартувати з мене, гаряче з ним поцілувались і підписали офіційний документ.

- Тепер ти наш син.

По закону він став і мені сином.

І Барк поцілував усіх своїх батьків.
До самого від'їзду він прожив у нашому бараці, але цей полон був приємний для нього. По двадцять разів на день доводилося описувати йому майбутню нескладну подорож: літак привезе його в Агадір, а там, просто на аеродромі, йому дадуть квиток на автобус до Марракеша. Барк грав у вільну людину, як дитина грає в мандрівника: це повернення до життя, і автобус, і ці юрби людей, і міста, які він скоро побачить знову...

Мене розшукав Лоберг, він прийшов від імені Маршаля і Абграля. Не годиться, щоб Барк, повернувшись додому, помирав з голоду. Вони дали мені для нього тисячу франків, доки він знайде роботу.

І я подумав про тих старих паній-благодійниць, котрі дадуть як милостиню двадцять франків і вимагають подяки. Авіамеханіки Лоберг, Маршаль і Абграль, даючи тисячу, не вважали себе благодійниками і не ждали ніякої подяки. Вони не говорили про милосердя, як ті старі пані, що мріють купити собі блаженство. Просто вони допомагали людині віднайти свою людську гідність. Ми всі добре знали: дома п'яного від радощів Барка найперше зустріне вірна подруга - бідність, і не мине й три місяці, як він вибиватиметься з сил десь на ремонті залізниці, вивертаючи шпали. Йому житиметься гірше, ніж тут, у пустелі. Але він мав право бути самим собою, серед своїх.

- Ну от, Барку, їдь, друже, і будь людиною.

Літак дрижав, готовий до польоту. Барк востаннє глянув на закинутий серед пісків похмурий форт Кап-Джубі. Біля літака юрмилося душ двісті маврів: прийшли побачити, яким стає обличчя у раба на порозі нового життя. А коли трохи далі станеться вимушена посадка - він знову попаде до їхніх рук.

І ми, трохи хвилюючись за нашого п'ятдесятирічного новонародженого, якого ризикуємо випустити в світ, махаємо йому на прощання:

- Прощай, Барку!

- Ні.


- Як це - "ні"?

- Я не Барк. Я Мохамед бен Лаусін.


Останню вістку про нього нам приніс араб Абдалла, якого ми просили допомогти Баркові в Агадірі.

Автобус відходив тільки ввечері, у Барка був цілий день. Спочатку, не кажучи ні слова, він довго тинявся по містечку, нарешті Абдалла здогадався, що щось його тривожить, і сам занепокоївся:

- Що з тобою?

- Нічого...

Барк розгубився від раптової волі і ще не почував, що воскрес. Він таки щасливий, але, якщо не брати до уваги цього невиразного щастя, сьогодні він той же Барк, яким був учора. А проте віднині він - рівний серед людей, тепер і йому належить сонце, і він має право посидіти ось тут, під склепінням арабської кав'ярні. Він сів. Замовив чаю для Абдалли і собі. Це був перший його вчинок володаря; у нього була влада, вона мала б його змінити. Одначе слуга не здивувався, ніби то було щось зовсім звичайне, - спокійно налив йому чаю. Він не відчував, наливаючи йому чай, що уславлює вільну людину.

- Ходімо десь в інше місце, - сказав Барк.

Вони піднялись до касбе[19], найвищого місця в Агадірі.

До них підійшли маленькі берберські[20] танцівниці. Вони були такі ніжні й лагідні, що Баркові здалося, ніби він оживає: самі того не знаючи, вони вітали його в новому житті. Вони взяли його за руки й люб'язно запропонували чаю, але так же люб'язно зустріли б вони й будь-кого іншого. Барк розповів їм про своє відродження. Вони ніжно сміялися. Були задоволені від того, що вдоволений був він. Щоб здивувати їх, він додав: "Я Мохамед бен Лаусін". Та це їх не здивувало. Кожна людина має ім'я, і багато хто вертається з далеких країв...

Він потягнув Абдаллу далі в місто. Він тинявся поміж єврейськими ятками, дивився на море, думав, що може йти, куди захоче, що він вільний... Але та воля видавалася йому гіркою: він починав розуміти, як невистачає йому зв'язку зі світом.

Мимо йшла дитина, й Барк погладив її по щоці. Хлопчик усміхнувся. То був не якийсь пещений хазяйський син. То був виснажений малюк. Барк подарував йому ласку, і хлопчик усміхнувся. Він і пробудив Барка, цей кволий малюк, - усміхнувся йому, і Барк відчув, що має якесь значення на землі. Щось замерехтіло попереду і він прискорив ходу.

- Що ти шукаєш? - спитав Абдалла.

- Нічого, - відповів Барк.

Але, завернувши за ріг і наткнувшисть на гурт дітей, що грались на вулиці, він зупинився. Це воно! Барк мовчки подивився на дітлахів. Потім відійшов до єврейських яток і повернувся з повними руками подарунків. Абдалла обурився:

- Не трать грошей, телепню!

Та Барк не слухав. Урочисто подав знак кожному. І маленькі рученята потяглися до іграшок, до браслетів, до капців, розшитих золотом. І кожне дитинча, міцно схопивши свій скарб, тікало, мов справжній дикун.

Почувши цю новину, до Барка збіглися й ініші агадірські дітлахи, й він усіх взув у шиті золотом капці. І з околиць Агадіра, куди теж дійшла та чутка, дітлахи, репетуючи, мчали до чорношкірого бога і, чіпляючись за його одяг раба, голосно вимагали свого. Барк розорявся.

Абдалла вважав, що Барк "збожеволів од радощів". А я думаю, річ не в тому, що Барк хотів поділитися надміром щастя.

Як вільна людина, він мав тепер найголовніше: право добиватися любові, право йти на південь чи на північ і добувати собі хліб своєю працею. Навіщо ж йому ці гроші... Його сповнює потреба бути людиною серед людей, зв'язаною з людьми. Агадірські танцівниці були ласкаві із старим Барком, але він розпрощався з ними легко, як і зустрівся: він був непотрібен їм. Той служник в арабській крамничці і перехожі на вулицях - усі вони поважали в ньому вільну людину, порівну ділили з ним місце під сонцем, проте нікому він не був потрібен. Він був вільний, але вільний безмежно, настільки, що вже не відчував своєї земної ваги. Йому бракувало тягаря людських відносин, від яких іти стає важче, бракувало сліз, прощань, докорів, радощів - усього того, що людина леліє чи обриває кожним своїм жестом, тих незліченних зв'язків, що єднають кожного з іншими людьми і надають йому ваги. Та Барка вже облягали незліченні дитячі сподівання.

Владарювання Барка починалося в цьому сяйві сонця, що заходило над Агадіром, у прохолоді, яка так довго була для нього єдиною сподіваною насолодою, єдиним притулком. Надходив час від'їзду, й Барк ішов уперед, омитий цим припливом дітлахів, як колись своїми вівцями, ішов, прокладаючи першу в світі борозну. Завтра він повернеться до злиднів своєї родини і візьме на себе відповідальність за життя скількох душ, скільки, можливо, його старі руки й не здолають прогодувати, але тут він уже відчув свою справжню вагу. Мов архангел, який, будучи надто легкий, щоб жити життям людей, вдався до шахрайства і зашив у пояс шматок свинцю, - Барк важко ступав, притягуваний до землі безліччю дітей, яким так потрібні були шиті золотом капці.

Отака та пустеля. Коран - а це тільки правила гри - перетворює її піски на окреме царство. Без того Сахара була б пустою, а тим часом у глибині її розігрується потаємна драма, що збуджує людські пристрасті. Справжнє життя пустелі - це не переселення племен, що кочують, шукаючи пасовиська, а ця невпинна гра. Як несхожі скорені піски і нескорені. А хіба не так і в усіх людей? Перед лицем цієї зміненої пустелі я згадую ігри мого дитинства, похмурий і золотавий парк, який ми населяли божествами, наше безмежне царство на невеликому - з квадратний кілометр - клапті землі, де ми нишпорили, завжди відкриваючи щось нове, незнане. Ми створили свій замкнений світ, у якому і кроки лунали інакше, і речі мали особливе значення, неприпустиме в інших місцях. Що залишається від того парку, коли ти, вже дорослий, який живе за іншими законами, повертаєшся до нього, чарівного, холодного чи жаркого, сповненого тіней твого дитинства, - повертаєшся і з якимось розпачем обходиш зовні невисокий мур із сірого каменю, дивуючись, що на такій маленькій місцині за цією огорожею був твій безмежний світ, у який - ти розумієш - уже немає вороття, бо то не в парк довелося б вертати, а в гру.

І нескореної пустелі уже немає. Кап-Джубі, Сіснерос, Пуерто-Кансадо, Сегіет-ель-Хамра, Дора, Смарра втратили свою таємничість. Обрії, що вабили нас, один по одному згасли, як ото меркнуть в полоні теплих рук спіймані барвисті метелики. Але ті, хто за ними гнався, не були жертвою омани. Не обманювались і ми, прагнучи розкрити ті таємниці. Султан із "Тисячі і однієї ночі" так само ганявся за створіннями безмежно тендітними і невловними, але чудові полонянки одна по одній згасали на світанку в його обіймах, бо досить було тільки торкнутися їхніх крил, як вони втрачали золотий пилок. Ми вбирали в себе чари пустелі; інші, можливо, проб'ють у її пісках свердловини, добуватимуть нафту і розбагатіють, торгуючи нею. Але вони прийдуть надто пізно. Бо заповідні пальмові гаї і незайманий пил черепашок віддали нам найкоштовніше: вони дарували тільки одну годину запалу, і ця година дісталася нам.
Пустеля? Одного разу мені довелося зазирнути в її серце. В 1935 році я летів до Індокитаю, а опинився в Єгипті, біля кордонів Лівії, серед пісків, які, мов клей, схопили мене, і я вже сподівався смерті. Ось як усе це сталося.
VII
У СЕРЦІ ПУСТЕЛІ
1
На підступах до Середземного моря мені трапилися низькі хмари. Я спустився до двадцяти метрів. Злива періщить у вітрове скло, море ніби димить. З усіх сил стараюся щось побачити, аби не наскочити на щоглу якогось судна.

Механік Андре Прево запалює для мене сигарети.

- Кави...

Він зникає у хвості літака і повертається з термосом. П'ю. Час від часу підштовхую важіль газу, щоб підтримати дві тисячі сто обертів. Дивлюсь на щитки приладів: мої піддані - слухняні, кожна стрілка на своєму місці. Кидаю погляд на море - в дощ од нього здіймається пара, мов од величезної балії з гарячою водою. Коли б я був у гідроплані, то пожалів би, що море так "пооране". Але я у звичайному літаку. Пооране море чи ні - я все одно не можу сісти. І це, сам не знаю чому, викликає у мене байдуже відчуття, що небезпека мені не загрожує. Море - це частина чужого мені світу. Вимушена посадка тут - це не стосується мене, вона мені навіть не загрожує: моя оснастка не для моря.

Через півтори години дощ перестає. Хмари все ще стелються дуже низько, але крізь них уже пробивається, мов ясна усмішка, світло. Я люблю це неквапливе готування до ясної погоди. Певно, шар білої вати у мене над головою став зовсім тонкий. Беру трохи вбік, щоб обійти дощ: тепер уже нема потреби йти навспростець. І ось перша прогалина в небі...

Я вгадав її, ще й не побачивши, бо спереду на морі помітив довгу, зелену мов лугова трава, смугу - своєрідну базу, що буяла яскравою, соковитою зеленню, схожу на ячмінні поля південного Марокко, на які я з щемом у серці дивився, коли повертався з Сенегалу, пролетівши три тисячі кілометрів над пісками. Тепер у мене теж таке відчуття, мовби я підходжу до обжитих країв, - і на душі стає веселіше. Обертаюсь до Прево:

- Ну все, тепер діло піде!

- Авжеж, піде...


Туніс. Поки літак заправляють пальним, я підписую папери. Виходжу з контрои і чую - плюх! - ніби щось упало в воду. Короткий глухий звук, на який і луна не відгукнулась. Я миттю згадав, що вже чув такий звук: то був вибух у гаражі. Тоді від цього хрипкого кашлю загинуло двоє. Обертаюсь до дороги, що йде понад злітною смугою: там димиться легенька курява і два автомобілі, зіткнувшись на повному ходу, застигли, наче вмерзли в кригу. Біжать люди, одні - до них, інші - до нас.

- Телефон... Подзвоніть... Лікаря... Голова...

Відчуваю, як стискається серце. В ясному спокої вечора доля завдала комусь удару. Знищено чиюсь красу, розум, а може й життя... Так, нечутно ступаючи по піску, в пустелі нишком підкрадаються розбійники. Раптовий напад, в таборі виникає короткий шум. Потім знову все поринає в золотаву тишу. Такий же спокій, така сама тиша... Поряд хтось говорить про пробитий череп. Я не хочу нічого знати про це нерухоме, залите кров'ю лице, одвертаюсь від дороги і прямую до свого літака. Але в серці лишаться відчуття небезпеки. Цей звук я одразу ж пізнаю. Коли літак зі швидкістю двісті сімдесят кілометрів вріжеться в чорне плоскогір'я, я почую той самий хрипкий кашель, те саме "ха!" долі, яка ждала нас.

У дорогу до Бенгазі.


2
В дорогу. Дві години ще буде видно. Вже перед Тріполітанією я зняв чорні окуляри. І пісок знову золотиться. Боже, яка ж пустельна ця планета! І мені знову здається, що ріки, й тіняві зарості, і людські оселі - все це виникло тільки завдяки щасливому збігові випадковостей. Бо ж скільки тут каміння і піску!

Але зараз усе це мені чуже, я живу в царині польоту. Відчуваю, що надходить ніч, у якій люди замикаються, немов у храмі. Залишаються, поринаючи в таємниці одвічних обрядів, у роздуми, в яких ніхто не допоможе.

Весь цей земний світ уже тьмяніє і незабаром зникне. Внизу ще видніється пейзаж, насичений блідо-золотистим світлом, але щось там уже розпливається, зникає. І я не знаю нічого, я тільки кажу: нема такого, що могло б зрівнятися з цією миттю. І той, хто пізнав незбагненну чарівність польоту, зрозуміє мене.

Отож я поволі відступаюсь від сонця. Покидаю широкі золотаві простори, де я знайшов би притулок, якщо трапилася б аварія... І орієнтири, які не дали б мені збитися з дороги. Я віддаляюсь від темних обрисів гір на тлі неба, які допомогли б мені обійти рифи. Я входжу в ніч. Лечу в пітьмі. Зі мною тепер тільки зорі...

Світ умирає повільно. Потроху починаю відчувати, що мені бракує світла. Поступово зливаються в одне земля і небо. Земля піднімається і, здається клубочиться, як пара. Перші зірки мерехтять, наче в зеленій воді. Доведеться ще довго чекати, доки вони засяють яскраво, мов діаманти. Траплялося, вночі я бачив, як у небі мчало стільки іскор, що мені здавалося, ніби там, серед зірок шугає рвучкий вітер.

Прево засвічує для проби основні і допоміжні вогні. Обгортаємо лампочки червоним папером.

- Ще один шар...

Він додає шар паперу, клацає вимикачем. Все одно світло ще надто яскраве. Від нього бліді картини навколишнього світу стал б, мов у лабораторії фотографа, невиразні, завуальовані. Воно знищило б ту легку об'ємність, яку іноді ще додає речам німа темрява. Ніч уже настала. Але це ще не справжня ніч. У небі ще висить серп місяця. Прево йде у хвіст літака і приносить сендвіч. Общипую гроно винограду. Їсти не хочеться. Ні їсти ні пити. І я зовсім не відчуваю втоми. Здається, що я летів би так цілих десять років.

Місяця вже нема.

Серед темної ночі озивається Бенгазі. Місто лежить на дні глибокого мороку, його не прикрашає жоден відблиск світла. Я помітив Бенгазі, коли вже підлетів до нього. Шукаю посадочний майданчик, і ось попереду спалахують червоні вогні, що освітлюють трасу. Вони вимальовують чорний прямокутник. Розвертаюся. В небо, мов спалах пожежі, здійнявся промінь прожектора, описав дугу і проклав по майданчику золоту доріжку. Розвертаюся ще раз, намагаючись побачити всі перепони. Цей проміжний аеродром чудово обладнаний для нічної посадки. Зменшую газ і починаю планерувати, немов пірнаю в чорну воду.

Була двадцять третя година за місцевим часом, коли я сів. Вирулюю до прожектора. Там пораються найчемніші в світі офіцери й солдати, - вони то появляються в сліпучому світлі прожектора, то зникають у пітьмі, де вже нічого не розрізниш. Беруть мої документи, починають заправляти літак. за двадцять хвилин усе буде готово.

- Зробіть розворот і пролетіть над нами, щоб ми знали, чи вдало ви піднялися.

В дорогу.

Вирулюю на золоту доріжку, до цього проходу без перепон. Літак, незважаючи на вантаж, піднімається в повітря, далеко не добігши до краю майданчика. Прожектор супроводжує мене і заважає під час розвороту. Нарешті промінь відстає - здогадалися, що він мене засліплює. Описую півколо і йду прямо вгору, бо прожектор знову б'є в обличчя, але, тільки торкнувшись, він одразу ж відскакує, і своїм золотим жезлом показує кудись вбік. І в цій обережності я відчуваю надзвичайну ґречність. Тепер ще раз розвертаюсь і беру курс на пустелю.

Синоптики Парижа, Туніса і Бенгазі пообіцяли мені попутний вітер - тридцять-сорок кілометрів на годину. Спрдіваюсь летіти з швидкістю триста кілометрів. Повертаю праворуч, на середину прямої, що з'єднує Александрію з Каїром. Таким чином я обійду заборонені берегові зони, а якщо мене й віднесе десь, то я продержусь у повітрі, бо з правого чи лівого боку неодмінно побачу вогні якогось міста чи взагалі долини Нілу. Якщо вітер не зміниться, я долечу за три години двадцять хвилин. Якщо ж він стане слабший - за три години сорок п'ять хвилин. І я починаю ковтати тисячу п'ятдесят кілометрів пустелі.

Місяця немає. Чорна смола залила все до самих зірок. Я не побачу жодного вогника, до самого Нілу не дістану жодного сигналу від людей, бо радіо на літаку немає. Я навіть не роблю спроби побачити щось, окрім своїх приладів. Мене більше нічого не цікавить, тільки вузенькі світні рисочки, що тихо, мов у повільному диханні, погойдуються на темних циферблатах приладів. Час від часу перевіряю відхилення і обережно вирівнюю машину. Піднімаюсь на висоту дві тисячі сетрів, де, як мені казали, вітер сприятливіший. Зрідка запалюю лампочку, щоб глянути на прилади, які не освітлюються, а потім знову замикаюсь у темряві, серед своїх малесеньких сузір'їв, що ллють таке ж холодне, таке ж невичерпне і таємниче світло, як справжні зорі, і промовляють тією ж мовою. І як, мов ті астрономи, читаю книгу небесної механіки. Я теж відчуваю себе старанним і безкорисливим. Навколо все згасло. Прево засинає, хоча й довго опирався, і я повніше відчуваю свою самотність. М'яко гуде мотор, і прямо переді мною, на дошці з приладами тихо світять мої спокійні зірки.

І я замислююсь. Місяць не світить, радіо у нас нема. Жодна, бодай найтонша ниточка не зв'яже нас більше зі світом, аж доки ми самі не наткнемося на світлу смужку Нілу. Ми ніби за межами всього світу, і тільки мотор підтримує нас і ми висимо в цій смолі. Мов у чарівній казці, ми перетинаємо велику чорну долину, долину випробувань. Тут ніхто не допоможе. Тут нема прощення помилкам. І тільки бог знає, що з нами буде.

Десь із-за електричного щитка просочується промінь світла. Буджу Прево, щоб затулив його. Прево повертається в темряві, як ведмідь сопе , вилазить. Щось там комбінує з хустинок і чорного паперу. Промінь зник. Він розривав цей світ темряви. Він був зовсім не такий, як бліде й холодне фосфоричне світло приладів. Це було світло нічноїї кав'ярні, а не зірки. А головне - воно засліплювало мене, затемняло світло циферблатів.

Летимо вже три години. Праворуч раптом загоряється, ніби живе, світло. Дивлюсь туди. За сигнальною лампочкою на кінці крила, якого я раніше не міг бачити, тягнеться довгий світлий слід. Якесь непевне світло то стає ясніше, то меркне: я входжу в хмари. Це в хмарах відбивається світло лампочки. Поблизу своїх орієнтирів я волів би ясне небо. В тому сяйві світиться крило. Світло стає рівніше, яскравіше, від нього розходяться промені, і там появляється рожевий букет. Мене сильно гойдає. Я увійшов в товщу купчастих хмар і не знаю, яким шаром вони залягають. Піднімаюсь на дві з половиною тисячі метрів - ніде не прояснюється. Опускаюсь до тисячі метрів. Вогняний букет не зникає, тягнеться нерухомий і ще яскравіший. Ну що ж. Якось буде. Тут нічого не вдієш. Я думаю про інше. Побачимо, як воно вийде. Тільки мені не подобається це освітлення, мов у поганенькому шинку.

Міркую собі: "Зараз літак трохи кидає, це нормально, але ж мене всю дорогу хитало, хоч і висота була більша і небо чисте. Вітер не вщух і я, певно, лечу швидше, ніж триста кілометрів за годину". Словом, нічого я точно не знаю, спробую зорієнтуватися, коли вийду з хмар.

І ось виходжу. Букет раптом зникає.Це зникнення дає мені знати, що відбувається позаду. Дивлюся вперед і помічаю, настільки можна розібрати, вузьку прогалинуа, а тоді знову - стіну хмар. Букет враз ожив.

Тепер уже я виходжу з цієї смоли, щонайбільш на кілька секунд. Це трохи непокоїть мене, бо ми вже летимо три з половиною години. І якщо я не збився, то до Нілу вже зовсім близько. Можливо, мені пощастить помітити його в коридорі між хмарами, але надії мало - ці просвіти трапляються не часто. А знижуватись не наважуюсь: якщо часом швидкість менша, ніж я думаю, то піді мною все ще плоскогір'я.

Тривоги в мене ще немає, просто я боюся згаяти час. Але я знаю межу мого спокою - вона буде через чотири години і п'ятнадцять хвилин польоту. За цей час, якщо б навіть зовсім не було вітру - а вітер, певна річ, був - я вже пролетів би долину Нілу.

Досягаю розриву хмар, букет світла затемнюється щораз частіше, потім зовсім гасне. Не подобаються мені ці шифровані переговори з демонами ночі.

Попереду раптом появляється зелена зірка, яскрава, наче маяк. Зірка то чи справді маяк? Не подобається мені і ця неприродно яскрава зірка, це світило волхвів, цей небезпечний поклик.

Прокинувся Прево, освітлює циферблати приладів. Виштовхую його разом з лампою. Я виходжу в розрив між двома хмарами і, скориставшись з нього, дивлюся, що там, унизу. Прево знову засинає.

Нічого там не побачиш.

Летимо чотири години і п'ять хвилин. Підійшов Прево, сів поряд:

- Пора б уже прибути у Каїр...

- І я так думаю...

- Це зірка там чи маяк?

Я трохи зменшив газ, від цього, звісно, й прокинувся Прево. В польоті він дуже чутливий до всяких змін у гуркоті мотора. Починаю повільно знижуватись, - може, вислизну з-під громаддя хмар.

Щойно я звірився з картою. За всіх умов ми вже досягли рівнини: я нічим не ризикую. Повільно спускаються, розвертаючись на північ. Так я з кабіни побачу вогні міста. Я, напевне, вже минув їх, отже, вони появляться ліворуч. Тепер я лечу під купчастими хмарами. Але з лівого боку одне пасмо опустилося ще нижче, і я йду вздовж нього. Щоб не заплутатись у ньому, звертаю на північно-північний схід.

Ця хмара, безперечно, опускається все нижче, геть затуляючи мені обрій. Далі спускатись не наважуюсь. Висотомір показує 400, але я ж не знаю, який тут тиск. Прево нахиляється до мене. Я кричу йому:

- Полечу до моря, там спущуся нижче, а то ще вріжуся в що...

А втім, хто знає, може мене вже віднесло до моря. Темрява під цією хмарою зовсім непроникна. Притуляюся до шибки. Намагаюсь розібрати, що там унизу. Вдивляюсь, може побачу де вогні чи якісь знаки. Я немов розгрібаю погасле багаття, силкуючись найти в ньому іскорки життя.

- Морський маяк!

Ми водночас побачили цю миготливу пастку. Яке безумство! Де він, цей маяк-привид, ця вигадка ночі? Удвох з Прево ми нахиляємося, шукаючи цей привид десь за триста метрів під нами, і раптом...

- А!

Я тільки це й сказав. Я тільки й відчув, як жахливий тріск струсонув увесь наш світ. На швидкості 270 кілометрів ми врізалися в землю.



А потім якусь соту частку секунди я тільки й ждав, що ось велетенською багряною зорею спалахне вибух, у яком все перемішається. Ні Прево, ні я зовсім не хвилювалися. Я тільки й відчув у собі оте напружене чекання: ось зараз блисне ця сліпуча зоря - і нас не стане. Але багряної зорі все не було. Якийсь ніби землетрус розвалив нашу кабіну - повибивав шибки, порозкидав кругом метрів на сто куски обшивки, і ми в усьому тілі відчували той гуркіт. Літак тремтів, як ніж, що його з розмаху ввігнали в тверде дерево. І від того трусило й нас. Секунда, друга... Літак все дрижав, і я з якимось нетерпінням ждав, що нерозтрачена сила розірве його мов гранату. Підземні поштовхи тривали, одначе виверження не було. Я нічого не розумів в цій невидимій роботі. Не розумів ні цього тремтіння, ані цеї повільності... П'ять секунд... шість. І раптом ми відчули, що крутимося, новим ударом з вікон кабіни викинуло наші цигарки, розтрощило праве крило і - все стихло. Кругом - нерухома застиглість. Я гукнув Прево:

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка