Планета людей



Сторінка7/10
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

- Стрибай мерщій!

В той же час гукнув і він:

- Вогонь!

І ось ми вже вивалились через вирвані вікна. Стоїмо метрів за двадцять. Питаю Прево:

- Цілий?

- Цілий! - відповідає.

А сам потирає коліно.

Кажу йому:

- Обмацай себе, рухайся; поклянися, що в тебе нічого не зламано...

А він одказує:

- Дрібниці, це запасний насос...

Мені здалося, ніби його розпороло від голови до живота і він зараз повалиться, але він, втупившись у літак, повторював:

- Це запасний насос!..

Мені здалося: він збожеволів, зараз пуститься в танець...

А він одвів нарешті очі від літака, який так і не загорівся, глянув на мене і сказав:

- Дрібниці, це запасний насос ударив мене по коліну.
3
Дивно, що ми лишилися живі. Присвічуючи електричним ліхтариком, розглядаю сліди на землі. Вже за двісті п'ятдесят метрів від того місця, де став літак, по всій дорозі ми знаходимо в піску погнуте залізяччя й куски обшивки. Коли настане день, ми побачимо, що майже по дотичній наскочили на невеличкий схил пустельного плоскогір'я. Літак сунувся, прооравши пісок, наче лемешем плуга. Не перекинувшись, він проповз на череві, ворушачи хвостом, як ото розлючений плазун. Проповз із швидкістю двісті сімдесят кілометрів на годину. Життя нам врятували чорні круглі камені на плоскогір'ї - вони вільно котяться по піску, і ми з'їхали, як на котках...

Прево роз'єднує акумулятори - може статися коротке замикання, яке викличе пожежу. Прихиляюся до мотора і міркую: ми летіли чотири години з чвертю, швидкість вітру досягала п'ятдесят кілометрів на годину, бо нас добре хитало. Але напрям його, визначений прогнозом, міг змінитися, і я не знаю, як саме. Отже, ми перебуваємо десь кілометрів за чотириста від нашого маршруту.

Прево сідає біля мене й каже:

- Це просто диво, що ми лишились живі...

Я нічого не відповідаю і не відчуваю ніякої радості. У мене виник один здогад і він уже на дає спокою.

Прошу Прево засвітити електричну лампу, щоб був маяк, і, взявши ліхтарик, іду вперед. Прямую, пильно придивляючись до землі. Іду повільно, описую широке півколо, раз у раз міняю напрямок. І весь час дивлюся на землю, мовби шукаю загублений перстень. Зовсім недавно я так шукав на землі хоч який-небудь вогник. Ходжу й ходжу в пітьмі, схиляючись до кружка світла від ліхтарика. Так і є... так і є... Повільно вертаюся до літака. Сідаю біля кабіни й міркую. Я шукав, чи є підстави сподіватись, і не знайшов. Шукав якогось сліду життя, але життя не лишило його.

- Прево, я не бачу тут жодної травинки...

Прево мовчить, не знаю, чи він зрозумів мене. Ми ще поговоримо про це, коли підніметься завіса, коли настане день. Відчуваю тільки величезну втому і думаю: "Серед пустелі, за чотириста кілометрів!.." І раптом схоплююся на ноги:

- Вода!

Баки пробиті, бензин і масло витекли. Наші запаси води - теж. Усе увібрав пісок. В одному розтрощеному термосі знаходимо на дні півлітра кави, у другому - чверть літра білого вина. Проціджуєм їх і змішуємо. Лишилось ще трохи винограду і один-єдиний апельсин. Прикидаю: "Цього вистачить на п'ять годин ходи під палючим сонцем пустелі..."

Залазимо в кабіну, ждатимем дня. Лягаю, збираюся спати. Засинаючи, обмірковуючи нашу пригоду. Ми все ще не знаємо, де опинились. У нас немає й літра питва. Якщо ми не дуже далеко од траси, нас відшукають щонайменше через тиждень, а це вже буде пізно. А якщо нас занесло геть убік, то знайдуть через півроку. На літаки сподіватися не треба: вони шукатимуть нас на просторі три тисячі квадратних кілометрів.

- Ах, жаль... - каже мені Прево.

- Що таке?

- Краще б уже зразу кінець!..

Але ж не можна так легко здаватися. І ми з Прево беремо себе в руки. Не можна втрачати навіть слабенької надії, що чудесний порятунок прийде з повітря. І не можна сидіти на місці - десь близько може бути оаза. Сьогодні ми цілий день ходитимемо. А тоді повернемося до літака. Але перш ніж іти, ми здоровенними літерами напишемо на піску, що маємо робити.

Отож, скрутившись клубочком, я засинаю до світанку. І я дуже щасливий, що можу заснути. Втома окутує мене видінням. Серед пустелі я не самотній, у півсні чую голоси, до мене приходять спогади, хтось шепоче признання. Мене ще не мучить спрага, я почуваю себе добре, я віддаюся сну, мов якійсь пригоді. І дійсність відступає перед сном...

А вранці все стало інакшим!
4
Я дуже полюбив Сахару. Не одну ніч провів у краю непокірних племен. Не раз прокидався серед неозорих золотавих пісків, на яких вітер здіймав брижі, мов на морі. І засинав під крилом літака, чекаючи на допомогу, але то було зовсім інше.

Ми йдемо похилими косогорами. Під ногами - пісок, покритий тонким шаром блискучих чорних камінців. Вони схожі на металеву луску, і всі куполи горбів, що оточують нас, сяють, ніби броньовані. Ми опинилися в світі мінералів. Пейзаж навколо - ніби залізний.

Перейдеш через один горб, а далі знов такий же, чорний і блискучий. Ми йдемо, тягнучи ноги по піску, щоб залишилася нитка, яка потім приведе нас назад до літака. Йдемо до сонця. Всупереч усякій логіці, я вирішив іти прямо на схід.

Адже все - і метеорологічні дані, і час, проведений в польоті, - давало підстави думати, що ми перелетіли Ніл. Спочатку я рушив було на захід і відчув неспокій, якого сам собі не міг пояснити. Ні, захід ми залишимо на завтра. І від півночі поки що відмовимось, хоч це і в напрямку моря. Через три дні, уже в напівмаренні, коли ми вирішимо остаточно кинути літак і йти прямо вперед, доки не впадемо, ми знову рушимо на схід. Точніше, на східно-північний схід. І це знову ж таки всупереч здоровому глуздові і всім сподіванням. І коли вже нас урятували, ми зрозуміли, що обравши будь-який інший напрям, загинули б, бо, пішовши на північ, ми, надто знесилені, не дісталися б моря... Напевно, це безглуздо, але тепер мені здається, що, не знаючи на чому спинитися, я обрав цей напрямок тільки тому, що колись в Андах він привів до порятунку мого товариша Гійоме, якого я так довго шукав. І десь у підсвідомості він став для мене напрямком життя.

Через п'ять хвилин ходи пейзаж міняється. Перед нами долина, по дну якої, здається, тече піщана річка, і ми рушаємо тою долиною. Йдемо швидко, треба пройти якнайдалі і, якщо нічого не знайдемо, до ночі повернутися. Раптом я зупиняюся:

- Прево!

- Що?

- Сліди...



Коли ж це ми забули про це і перестали тягнути за собою борозну? Якщо ми не знайдемо її - значить, амба.

Повертаємо назад, але беремо трохи праворуч. Одійдемо далі, а тоді звернемо перпендикулярно до того напрямку, яким ішли спочатку, і ми перетнемо свою дорогу там, де є сліди.

Зв'язавши цю нитку, йдемо далі. Спека дужчає, з наю виникають марева. Поки що вони прості. Появляється велике озеро, а коли ми підходимо - його нема. Вирішуємо перейти піщану долину, піднятися на на найвищий пагорб і роздивитись. Ми йдемо вже шість годин. І добре йдемо - пройшли мабуть, не менш як тридцять п'ять кілометрів. Вилазимо на самісінький край чорної вершини і мовчки сідаємо. Піщана долина внизу впадає в піщану пустелю, де немає каміння, а сліпучий блиск білих пісків ріже очі: скільки сягає око - гола пустеля. Але на горизонті гра світла зводить міражі уже принадливіші. Фортеці і мінарети, громаддя з чіткими геометричними формами. Я бачу також велику чорну пляму, ніби зарості, але над ними нависла хмара - остання з тих, що вдень розвіюються, а надвечір збираються знову. То не зарості, а тінь купчастої хмари.

Далі йти нема чого, тут ми нікуди не вийдемо. Треба вертатись до літака, він - як червоно-білий бакен, можливо, його помітять наші товариші. Хоч я й не сподіваюсь на розшуки з повітря, але порятунок може прийти тільки звідти. А головне, в літаку лишились останні краплі вологи - ми вже не можемо не пивши. Щоб жити, нам треба вернутись. Ми замкнуті в залізному кільці - в полоні спраги: надовго вона не відпустить.

Але як важко повертати назад, коли попереду, можливо, життя! Можливо, там, за міражами, є справжні міста, канали з прісною водою, луки. Я знаю, що маю слушність, повертаючи назад. І я роблю цей поворот, але враження в мене таке, ніби я йду на дно.
Лежимо біля літака. За день пройшли понад шістдесят кілометрів. Ми випили все своє питво. На сході ніяких ознак життя не помітили, і жоден наш товариш над цим районом не пролетів. Чи довго ще продержимось? Уже так хочеться пити...

З уламків розбитого крила склали велике багаття. Приготували бензин і пластинки магнію, він спалахне яскравим білим полум'ям. Дождемось доки зовсім стемніє і запалимо багаття... Але де ж люди?

І от знялось полум'я. Побожно дивимось, як горить серед пустелі наш сигнальний вогонь. Дивимось, як світить у темряву ночі наш мовчазний, сяючий заклик. І я думаю,що це не тільки розпачливий заклик, що в ньому багато й любові. Ми просимо пити, але просимо й відгуку. Хай другий вогонь спалахне серед ночі, адже вогнем володіють тільки люди, хай же вони відгукнуться!

Мені ввижаються очі дружини. Більш нічого не бачу - тільки очі. Вони питають. Мені ввижаються очі тих, кому я, можливо, дорогий. І ті очі питають. Усі погляди дорікають мені, що я мовчу. Я відповідаю! Відповідаю! Я кличу, скільки маю сили, я не можу кинути в ніч якравіше полум'я!

Я зробив усе, що міг. Ми обидва зробили все, що могли: шістдесят кілометрів пройшли, майже не пивши. Хіба ми винні, що не можемо довго чекати? Ми б зосталися тут, сиділи б тихо, попиваючи з баклажок. Але з тої миті, коли я побачив дно олов'яного келиха, якийсь годинник почав лічити час. З тієї миті, коли я випив останню краплю, я почав котитися вниз. Що ж я можу, якщо час несе мене, мов річка! Прево плаче. Попліскую його по плечу. Втішаю:

- Кінець - так кінець...

Він одказує:

- Думаєте, мені себе жаль...


Авжеж, я сам відкрив цю істину. Все на світі можна витерпіти, все. Завтра і післязавтра я зрозумію, що витерпіти можна все. В муки я вірю тільки наполовину. У мене вже виникала така думка. Одного разу літак тонув, а я не міг вилізти з кабіни, думав, що загину, але не дуже страждав. Іноді траплялось таке, що я вже не сподівався вийти живим, одначе розпачу не було. І тут не буде особливих страхів. Завтра я узнаю ще дивовижніші речі. І хоч ми розклали таке величезне багаття, їй-богу, я не надіюся, що наш заклик дійде до людей!..

"Думаєте, мені себе жаль..." Так, так, оце те, чого справді не витерпіти. Щоразу, коли я бачу ці очі, сповнені чекання, мене мов палить усього. Я ладен скочити і бігти щодуху просто вперед. Там гинуть, там кличуть на допомогу!

Дивно, як міняються ролі, але я ніколи й не думав інакше. Проте тільки Прево допоміг мені впевнитися, що це саме так. Ні, Прево теж не знатиме страху перед смертю, про який нам стільки говорили. Але є щось таке, чого ні він, ні я не перенесемо.

О, я згоден заснути, заснути тільки на ніч, а чи навіки. Коли засинаєш, це вже не має значення. І потім, який спокій! Але ці крики, які долинуть десь відти, це велике полум'я розпачу... думати про це нестерпно. Я не можу стояти, склавши руки, коли гинуть люди! Кожна секунда нашого мовчання вбиває тих, кого я люблю. І великий гнів закипає в мені: чому я скутий і мої пута не дають мені вчасно прибути на допомогу тим, що гинуть? Чому наше багаття не понесе нашого крику на край світу? Терпіння... Ми йдемо!.. Ми йдемо! Ми врятуємо вас!


Магній згорів і наш вогонь тьмяніє. Ось уже лишилась тільки купа жару, біля якого, нахилившись, ми гріємось. Наш сяючий заклик стих. Як озветься на нього світ? Е-е, я ж добре знаю - ніяк. Адже то було благання, якого ніхто не міг почути.

Гаразд. Піду спати.


5
Удосвіта ми ганчіркою зібрали з уцілілого крила трохи роси, змішаної з фарбою та маслом. Гидота, але ми випили. Хоч губи намочили. Після цієї учти Прево сказав:

- Добре, хоч револьвер є...

Я раптом розсердився і обернувся, ладен кинутись на нього. У цю мить я нічого так не ненавидів, як оці сентиментальності! Мені треба думати, що на світі все просто. І народитись. І вирости. І вмерти від спраги.

Краєм ока стежу за Прево, готовий, якщо треба, висміяти його, аби замовк. Але він сказав це спокійно. Для нього це питання охайності. Це так, як він сказав би: "Треба було б помити руки". Що ж, тоді - згода. Учора, побачивши шкіряну кобуру, я подумав те саме. Я міркував тверезо, без розпачу. З розпачем думаєш про інших. Про те, що ми безсилі заспокоїти всіх, за кого несемо відповідальність. А не про револьвер.


Нас усе ще не шукають чи, точніше, шукають, але звісно, десь в іншому місці. Мабуть, в Аравії. А втім, на другий день ми почуємо гуркіт мотора, коли вже покинемо свою машину. Здалеко ми байдуже дивитимемось на той літак. Дві чорні цятки в пустелі, серед тисяч інших чорних цяток, ми не могли б надіятись, що нас помітять. Згодом усі вважатимуть, що для мене то була мука. Ні, я не відчуватиму ніяких мук. Мені здаватиметься, що той рятівний літак летить десь в іншому світі.

Треба шукати принаймні два тижні, щоб знайти літак, загублений хтозна-де в пустелі, на площі три тисячі квадратних кілометрів, його швидше ніж за два тижні знайти неможливо; а нас, певно, шукають від Тріполітанії до Персидської затоки. Але сьогодні я ще бережу цю слабеньку надію, бо більше сподіватися нема на що. І, змінюючи тактику, я вирішую йти на розвідку один. Прево приготує багаття. І, якщо хто найде нас, розпалить... але ніхто нас не знайде.

Отож я йду і навіть не знаю, чи вистачить у мене сил повернутись. В пам'яті спливає те, що я знаю про Лівійську пустелю. В Сахарі вологість повітря становить сорок процентів, а тут нема й вісімнадцяти. І життя тут зникає як пара. Бедуїни, мандрівники, офіцери колоніальних військ твердять, що не пивши тут можна продержатись дев'ятнадцять годин. А коли минає двадцять - в очах спалахує яскраве світло і тоді настає кінець: спрага вражає блискавично.

Але північно-східний, такий незвичайний тут вітер, який спантеличив нас і, всупереч усім передбаченням, прибив до цього плоскогір'я, тепер продовжує наше життя. Та чи надовго відтягне він той час, коли в наших очах спалахне передсмертне світло?

Отож я йду, і мені здається, ніби в хисткому човнику я вирушаю в океан.

А проте при світлі зорі все видається не дуже похмурим. І спочатку я йду як злодій, засунувши руки в кишені. Ввечері ми розставили сильця біля якихось таємничих нірок.І в мені прокидається браконьєр. Насамперед я перевіряю пастки: вони порожні.

Що ж, не напитись мені крові. Правду кажучи, я на це й не сподівався.

Я зовсім не розчарований, навпаки - мене бере цікавість. З чого ця звірина живе тут, у пустелі? Безперечно, це фенеки, або піщані лисиці, маленькі - завбільшки з кролика - хижаки з величезними вухами. Не можу втриматись і йду по сліду одного звірка. Він приводить до піщаного струмка, у якому чітко відбились усі сліди. Милуюся красивим, схожим на пальму, візерунком, який утворює лапка з трьома розчепіреними пальцями. Уявляю, як на світанку мій звірок трюхав від каменя до каменя і злизував росу. А тут сліди лежать ширше: мій фенек побіг. А отут до нього приєднався товариш, і вони побігли рядом. І я з дивною радістю стежу за цією ранковою прогулянкою. Милуюся цими ознаками життя. І трохи забуваю, що хочеться пити...

Ось нарешті й комори моїх лисичок. На чималій відстані по одному на якихось сто метрів ледь видніють над піском маленькі, завбільшки як супова миска, сухі кущики, геть усіяні золотавими слимачками. На світанку фенек вирушає по харчі. І тут я натрапляю на велику таємницю природи.

Мій лис затримується не біля всякого кущика. Деякі він просто поминає, хоч на них повно слимаків. Деякі, явно побоюючись, обходить. До деяких підходить, але не об'їдає їх. Візьме два-три слимачки і йде до іншого ресторану.

Може, він грається, не хоче одразу наїдатися, щоб розтягнути насолоду від своєї ранкової прогулянки? Не думаю. Надто вже збігається ця гра з тим, що диктує необхідність. Якби фенек наїдався біля першого ж кущика, то за два-три рази він зовсім спустошив би його. І так, переходячи від кущика до кущика, він знищив би всю свою череду. Але фенек обережний і дбає про те, щоб слимаки плодилися. Щоб тільки раз наїстись, він обходить добру сотню цих рівненьких брунатних рідких кущиків, але нізащо не зніме з однієї гілки зразу двох слимаків. Він поводиться так, ніби розуміє, в чому криється небезпека. Бо ж коли він наїдатиметься, не дбаючи про майбутнє, то скоро й слимаків не стане. А коли не буде слимаків, то не стане й фенеків.

Сліди знову привели мене до нори. Фенек там, він прислухається, наляканий шумом моїх кроків. І я кажу йому: "Мій маленький лисе, я вже пропав, але мені все одно цікаво, як ти живеш, як почуваєшся..."

Стою в задумі, і мені здається, що так можна примиритися з усім. Людина думає, що можливо, років через тридцять вона помре, але ж ця думка не заважає їй радіти життю. Тридцять років, три дні... це питання перспективи...

Тільки ось треба забути деякі образи...


І я знову йду далі, стомлений, і щось у мені вже змінилося. Якщо міражів нема, я сам їх викликаю...

- Ге-ей!

Піднімаючи руки, кричу, але людина, яка мені махає - то просто чорний камінь. У пустелі все вже починає життя. Я побачив бедуїна, який спав, хотів розбудити його, а він обернувся на чорний стовбур дерева. А дерево? Мене дивує, відкіля воно тут, і я нахиляюся. Хочу підняти обламану гілку - вона з мармуру! Я випростуюсь, озираюсь і помічаю ще куски чорного мармуру. Все навколо вкрите поламаними деревами доісторичного лісу. Сотні тисяч років тому він повалився, як той храм, зметений страшним первісним ураганом. І віки докотили до мене ці уламки гігантських колон, гладенькі мов криця, скам'янілі, осклілі, геть чорні. Я ще розрізняю, де від стовбура відходили гілки, помічаю, де були живі вигини дерева, лічу річні кільця. Цей ліс, що колись був повен пташиного співу і розмаїтої музики, розбило прокляття, і дерева обернулися на соляні стовпи. І я відчуваю, що кругом все мені вороже. Ці величні чорні останки - чорніші, ніж залізний панцир пустельних горбів - не приймають мене. Що мені тут робити, живому, серед цього нетлінного мармуру? Смертний, якому судилося обернутися в прах, чого я тут, у царстві вічності?

З учорашнього дня я пройшов уже близько вісімдесяти кілометрів. У голові паморочиться, певно від спраги. Або від сонця. Воно блищить на цих стовпах, ніби їх змазали маслом. Воно блищить на цьому панцирі всесвіту. Тут нема більше ні піску ні лисиць. Є тільки велетенське ковадло. І я йду по цьому ковадлу. І відчуваю, як в голові стукає сонце. О! Там...

- Ге-ей! Ге-ей!

"Нічого там нема, заспокойся, ти мариш".

Розмовляю сам з собою, бо мені треба звернутись до свого розуму. Мені так важко не вірити тому, що я бачу. Так важко не побігти щодуху до того каравану, що он іде... отам... бачиш!..

- Дурню, ти ж добре знаєш, що сам його вигадав...

- Тоді на світі немає нічого справжнього.
На світі немає нічого справжнього, окрім того хреста, що видніє на горбі кілометрів за двадцять од мене. Чи то хрест, чи маяк...

Але до моря не сюди. Отже, то хрест. Цілу ніч я вивчав карту. Це була марна праця, бо невідомо, де я. Але я придивлявся до кожного знака, який свідчив про перебування людини. І в одному місці побачив коло, а над ним отакий хрест. Переглянув пояснення умовних знаків, прочитав: "Церква, монастир". Біля хреста побачив на карті чорну цятку. Знову подивився в пояснення, прочитав: "Постійний колодязь"... Серце мені аж підскочило, і я перечитав уголос: "Постійний колодязь... Постійний колодязь... Постійний колодязь!" Що там Алі-Баба з усіма його скарбами порівняно з постйним колодязем! Трохи далі я помітив два білих кола. В поясненнях прочитав: "Тимчасовий колодязь". Це було вже не так чудово. А далі кругом - нічого. Нічогісінько.

Так он який то монастир! Ченці поставили на горбі здоровенний хрест - дороговказ для тих, хто гинуть! І мені треба йти тільки до нього. Треба просто бігти до тих домініканців...

- Але ж у Лівії є тільки коптські[21] монастирі.

- ... Просто до тих учених домініканців. У них чудова прохолодна кухня, облицьована червоними пликами, а на подвір'ї прекрасний іржавий насос. І під іржавим насосом, під іржавим насосом, - ви догадуєтесь... - під іржавим насосом і є той постійний колодязь! Ото буде у них свято, коли я подзвоню біля дверей, коли вдарю у великий дзвін...

- Дурню, ти описуєш будинок в Провансі, але й там нема ніякого дзвона.

- ...Коли я вдарю у великий дзвін, воротар здійме руки до неба й вигукне: "Сам бог вас послав!" - і скличе всіх ченців. Ченці кинуться мені назустріч. Зрадіють мені, як бідолашній сирітці. І поведуть мене на кухню. І скажуть: "Зараз, сину, зараз... ми збігаємо до постійного колодязя... "

І я затремчу від щастя...

Але ні, я не хочу плакати, не хочу тільки тому, що там, на горбі, вже немає ніякого хреста.
Усі обіцянки заходу - просто брехня. Я круто повертаю на північ.

Північ принаймні сповнена піснею моря.

О, перевал позаду, переді мною - безмежний простір. А ось і найкраще місто в світі.

- Ти ж добре знаєш, що це міраж...

Я дуже добре знаю, що це міраж. Мене не обдуриш! А якщо я хочу гнатися за міражем? Якщо я хочу сподіватися? Якщо я хочу любити це місто, обведене зубчастими мурами, прикрашене сонцем? Якщо я хочу йти до нього прямо й прямо, легкими кроками, бо я вже не відчуваю втоми, бо я щасливий!.. Прево зі своїм револьвером просто смішний! Я волію отаке сп'яніння. Я п'яний. Я вмираю від спраги!

Сутінки протверезили мене. Я раптом зупиняюся, злякавшись, що так далеко зайшов. У сутінках міраж зникає. На горизонті - ні колодязя, ні палаців, ні пишного облачення. Скрізь пустеля.

- Ось чого ти досяг! Тебе застане ніч, доведеться ждати ранку, а до завтра твої сліди на піску зітруться, і ти вже нікуди не повернешся.

- Тоді краще йти далі, просто вперед. Навіщо ж повертати назад? Я не хочу більше повертати, адже зараз, можливо, я вже відкриваю обійми назустріч морю...

- Де ти бачиш море? Ти до нього ніколи не дійдеш. До моря звідси щонайменше триста кілометрів. І Прево жде коло літака! Можливо, його вже помітив якийсь караван...

Гаразд, я повернусь, але спершу гукну людей:

- Ге-ей!

Боже мій, є все ж таки на цій планеті люди...

- Ге-ей! Люди!

Я охрип. Більше немає голосу. Це смішно - так репетувати... А спробую ще раз:

- Лю-ди-и!

Виходить пихато і неприродно.

І я повертаю назад.
Пройшовши дві години я побачив полум'я - боячись, що я заблудився, Прево розпалив багаття мало не до неба. Хай собі... Мені байдуже...

Йду ще годину... ще п'ятсот метрів. Ще сто метрів. Ще п'ятдесят.

- О-о!

Стаю, ошелешений. Серце сповнюється радістю, я насилу стримую її. У світлі багаття Прево розмовляє з двома арабами, що прихилилися спинами до літака. Мене він ще не помітив. За своєю радістю він нічого не бачить. Ех, треба було й мені ждати разом з ним... уже б позбувся зайвого клопоту! Радісно гукаю:

- Ге-ей!

Обидва бедуїни схопилися, дивляться на мене. Залишивши їх, Прево йде мені назустріч. Розкриваю обійми. Прево підтримує мене за лікоть, невже я падав? Кажу йому:

- Нарешті вони прийшли!

- Хто?

- Араби!

- Які араби?

- Та он же вони, коло вогню!..

Прево якось чудно дивиться на мене і, ніби звіряючи тяжку таємницю, мовить:

- Ніяких арабів тут нема...

Отепер я, мабуть, заплачу.

6
Тут можна прожити без води дев'ятнадцять годин, а що ми пили з учорашнього вечора? Декілька крапель роси на світанку! Але північно-східний вітер, усе ще держиться, і від того ми висихаємо трошки повільніше. До того ж вітровий заслон збирає в небі хмари, цілі гори хмар. Ех, якби їх прибило до нас, якби пішов дощ! Але у пустелі ніколи не буває дощів.

- Прево, давай розріжемо парашут на трикутники. Розстелемо їх на піску і прикладемо камінням. А вранці, якщо вітер не зміниться, викрутимо ці ганчірки над бензобаком - усе-таки зберемо трохи роси.

Ми розіслали під зорями шість білих полотнищ. Прево зняв з літака бак. Лишається тільки чекати ранку.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка