Планета людей



Сторінка9/10
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Безперечно, покликання відіграє свою роль. Одні замикаються у своїх крамничках. Інші наполегливо прямують до своєї мети: уже в дитинстві у цих людей ми знаходимо початки тих поривань і захоплень, які визначили їхню долю. Але історія, створена тоді, коли події вже відбулися, часто вводить в оману. Оті поривання і захоплення можна знайти майже у кожної людини. Всі ми знаємо крамарів, які під час аварії корабля чи на пожежі проявили несподівану велич духу. І вони розуміють, звідки у них ота душевна повнота: пожежа назавжди залишається у їхньому житті найкращою годиною. Однак більше такої нагоди не траплялось, не було сприятливого ґрунту, не було тих переконань, що потребують подвигу - і вони знову заснули, так і не повіривши у власну велич. Певна річ, покликання допомагає визволити в собі людину, але так само необхідно, щоб і людина могла дати волю своєму покликанню.

Ночі в повітрі, ночі в пустелі... це рідкісні випадки, таке випадає далеко не кожному. А тим часом усі люди, коли життя і обставини надихають їх, виявляють ті самі поривання. Я зрозумів це однієї ночі в Іспанії, - я не відійде від теми, коли розповім про ту ніч. Я багато говорив про небагатьох, а тепер хочу сказати про всіх.

Це було на фронті під Мадридом, я приїхав туди як журналіст. Того вечора я обідав у бомбосховищі за столом, де був один молодий капітан.


2
Ми розмовляли, коли раптом задзвонив телефон. З комадного пункту передають наказ про наступ на невеличкій дільниці, про безглузду, розпачливу атаку заради того, щоб відбити в цьому робітничому передмісті кілька будинків, з яких ворог зробив бетонні фортеці. Капітан знизує плечими і повертається до столу.

- Перший же з нас, хто туди полізе, - каже він і, не докінчивши, подає по чарці коньяку мені й сержантові, що сидить за столом.

- Ми з тобою підемо перші, - каже він сержантові. - Пий і йди спати.

Сержант пішов спати. За столом нас лишається чоловік дванадцять. Приміщення законопачене так, що не просочується жоден промінчик, світло горить яскраво і я мружу очі. П'ять хвилин тому я визирнув в бійницю. Підняв ганчірку, що затуляла щілину і побачив залиті місячним сяйвом руїни будинків з привидами. А коли я знову затулив щілину, мені здалося, ніби тією ганчіркою я витер, мов патьоки масла, місячний промінь. І в очах у мене все ще стоять оті синьо-зелені фортеці.

Ці солдати, мабуть, не повернуться з атаки, але вони соромливо мовчать. Такі атаки - діло звичне. Для них часто черпають із людських резервів. Так черпають зерно в засіках. І кидають пригорщу за пригорщею, засіваючи землю.

А ми п'ємо коньяк. Праворуч од мене грають у шахи. Ліворуч - щось теревенять. Де я? Виходить якийсь солдат, уже напідпитку. Погладжує кошлату бороду і обводить нас розніженим поглядом. Ковзнув оком по пляшці з коньяком, одвернувся, знову поглянув і благально втупився в капітана. Капітан тихенько сміється. У солдата уже зажевріла надія, він теж сміється. Легенький сміх пробігає між глядачами. Капітан обережно відсовує пляшку, в очах солдата світиться розпач; і почалася хлоп'яча гра, своєрідна пантоміма; в цьому густому тютюновому диму, в безсонну ніч перед атакою вона скидалася на сон.

Ми собі граємо тут, в теплому трюмі нашого корабля, а надворі тим часом усе частіше гримлять вибухи, наче б'ють морські хвилі.

Ці люди скоро очистяться, в їдучому вариві нічного бою розчиниться їх піт, і хміль, і сміття, що зібралося, коли вони ждали. Я відчуваю - їм уже так близько до того очищення. Проте вони все ще розігрують веселу пантоміму п'янички з пляшкою, затягуючи її скільки можна. Скільки можна затягують вони партію в шахи. Скільки можна продовжують життя. Але вони завели будильник, який важно стоїть на етажерці. І він задзвонить. Тоді ці люди підведуться, розправлять плечі, затягнуть ремені. Капітан витягне револьвера. П'яний протверезиться. І всі, не дуже поспішаючи, вирушать вузьким коридором, що полого йде вгору, до блакитного місячного прямокутника. Скажуть якісь прості слова, може: "Проклята атака..." або "Холодно!" І кануть у ніч.

Я бачив, як в призначений час прокидався сержант. Він спав у тісноті цього підвалу, витягнувшись на залізному ліжку. Я дивився на нього, коли він спав. Я знав смак такого сну, це не тривожний сон, а щасливий. Пригадався перший день після катастрофи в Лівійській пустелі, коли ми з Прево лишилися без води, приречені, але ще не дуже страждали від спраги, і нам пощастило один раз дві години поспати. Засинаючи, я відчував у собі чарівну могутність: я міг відійти від навколишнього світу. Моє тіло ще не завдавало мені клопоту, досить було уткнутись обличчям у руки, щоб я забув про все на світі і заснув щасливим сном.

Так спав і сержант, згорнувшись клубочком, важко й розібрати, що то людина, - коли підійшли його будити, запалили свічку і ввіткнули її у шийку пляшки, я спершу розрізнив у тій безформній масі тільки черевики. Величезні, з підковами, підбиті цвяхами - черевики поденника чи докера.

Взуття цієї людини було знаряддям праці, та й усе інше на ньому було робочим спорядженням: патронові сумки, револьвери, пояс, портупея. На ньому була шлея, хомут, уся збруя ломовика. В Марокко я бачив в печерах підземні млини, привод крутили там сліпі коні. Тут теж при тремтливому червонястому світлі свічки будили сліпого коня, щоб він крутив свій привод.

- Гей, сержанте!

Він повільно ворухнувся, висунувши сонне обличчя і щось забубонів. Але йому не хотілося прокидатися і, знову повернувшись до стіни, він поринув у сон, мов у спокій материнського лона, мов на дно глибокої ковбані, тільки розтуляв і стискував кулаки, мовби чіплявся там, на дні, за якісь чорні водорості. Довелось розтулити йому пальці. Ми підсіли до нього на ліжко, один з нас тихенько підсунув йому руку йому під шию і, усміхаючись, підвів його важку голову. Це було так, як ото в доброму теплі стайні лагідно тичуться мордами один до одного коні. "Гей, товаришу!" В своєму житті я не бачив нічого ніжнішого. Сержант зробив останнє зусилля, щоб повернутися до щасливих снів, щоб одійти від нашого світу, з його динамітом, важкою втомою і крижаним холодом ночі, але надто пізно. Зовні щось уже вторгалося в його сни. Так у колежі в неділю дзвоник повільно будить покараного школяра. Той забув парту, класну дошку, заданий для покарання урок. Йому снилися ігри десь у полі; але все марно. Дзвоник весь час дзвенить і безжалісно повертає його в світ людської несправедливості. Отак і сержант помалу звикався з утомленим своїм тілом, яке заважає йому і яке в тому холоді пробудження спершу відчує ниючий біль в суглобах, потім - вагу спорядження, а тоді - важкий біг атаки і смерть. Не так смерть, як оту липку кров, у яій ковзаєш долонями, щоб підвестися, і важку задуху, і крижаний холод навколо; не так саму смерть, як невигоди, що її супроводять. І, дивлячись на сержанта, я пригадував, як то мені було гірко прокидатись в пустелі, знову повертатись у світ спраги, пекучого сонця та піску, повертатись до життя - в цей важкий сон, якого не можеш змінити.

Але ось сержант підвівся і дивиться нам просто в очі.

- Уже пора?
Отут і розкривається людина. Тут вона й спростовує всі передбачення здорового глузду: сержант усміхався! Яку радість він відчував? Пам'ятаю, якось у Парижі я, Мермоз і ще кілька товаришів відзначали чийсь день народження і вже далеко за північ вийшли з бару, сердиті на себе за те, що так багато говорили, багато пили і даремно втомилися. Небо вже світліло, і Мермоз раптом стис мені руку так сильно, що я відчув його нігті. "Ти бачиш, це час, коли в Дакарі..." То був час, коли механіки протирають очі і здіймають з пропелерів чохли, коли пілот іде до синоптиків узнати прогноз, коли на землі живуть тільки твої товариші. Небо на сході вже червоніло, вже готувалось до свята, але те свято не для нас; уже розстеляли скатертину, але нас не запрошували на бенкет. Сьогодні ризикуватимуть інші...

"А тут така мерзота..." - докінчив Мермоз.

А ти, сержанте, на який бенкет запрошено тебе, що то за учта, варта смерті?
Я вже вислухав твої звірення. Ти розповів мені свою історію, своє житті: скромний бухгалтер десь у Барселоні, ти колись виводив цифри і тебе мало обходили чвари, які роздирали країну. Але ось один твій товариш пішов добровольцем на фронт, за ним другий, третій, і ти несподівано відчув у собі дивну зміну: все що ти робив, потроху почало здаватися тобі пустопорожнім заняттям. Твої радощі і турботи, твій затишний світ - усе це ніби відійшло в минуле. Все це не мало вже значення. Нарешті прийшла звістка про смерть одного з твоїх товаришів, він загинув під Малагою. Це не був той друг, за якого неодмінно треба відомстити. Що ж до політики, то вона ніколи не хвилювала тебе. А проте ця звістка увірвалась до вас, у ваші тихі будні, наче вітер з моря. Того ранку один з товаришів глянув на тебе:

- Ходімо?

- Ходімо.

І ви пішли.

Переді мною виникають образи, що допомагають збагнути істину, якої ти не зумів передати словами, але яка владно вела тебе.

Коли дикі качки летять у вирій, по всій їхній дорозі землею котиться якась тривожна хвиля. Свійські качки, ніби їх притягує летючий трикутник, незграбно підскакують і махають крилами. Клич диких пробуджує в них щось давнє, первісне. І ось свійські качки на мить стають перелітними птахами. У маленькій дурній голові, що тільки й знала калюжу, черв'яків і пташарню, несподівано розгортаються простори материків, обриси морів, зринає смак вільного вітру. Качка і не підозрювала, що її голова може вмістити стільки див - і ось вона махає крильми, нехтуючи і зерно, і хробаків, - вона хоче стати дикою качкою...

Але особливо чітко я бачу своїх газелей - я завів їх у Джубі. У нас у всіх там були газелі. Ми держали їх у просторій загороді з дротяної сітки, де було досить повітря, бо газелі дуже ніжні і люблять, щоб їх весь час обдувало легеньким вітром. Якщо спіймати їх ще маленькими, вони все-таки живуть у неволі і їдять з рук. Вони дають себе гладити і тицяють вологою мордочкою тобі в долоні. І ти думаєш, що приручив їх. Що вберіг їх від незнаної скорботи, від якої газелі згасають так тихо і покірно... Та одного дня приходиш і бачиш, що у тому кінці загороди вони впираються ріжками в сітку, за якою починається пустеля. Їх тягне туди, ніби магнітом. Вони не розуміють, що тікають від тебе. Вони випили молоко, яке ти приніс. Вони ще дають себе пестити і ще ніжніше сунуться мордочкою тобі в долоні... Але тільки-но їх залишиш, вони біжать, ніби навіть весело, і ось уже знову застаєш їх на тому ж місці в кінці загороди. І, якщо ти не втрутишся, вони так і зостаються там, навіть не намагаючись подолати перешкоду - понуривши голови і впершись ріжками в сітку, просто стоятимуть собі, доки не помруть. Може, у них настає пора любові, чи просто їм неодмінно треба щодуху побігати? Вони не знають. Вони були ще сліпі, коли їх піймали. Вони не знають ні вільного простору пісків, ні духу самця. Але ти розумніший за них. Ти знаєш, чого вони шукають: простору, без якого газель - це не газель. Вони хочуть стати газелями й танцювати свої танці. З швидкістю сто кілометрів на годину вони хочуть мчати по прямій, іноді раптом високо стрибаючи, так, що здається, ніби то просто з піску шугає полум'я. Байдуже, що є шакали, адже у тому й полягає істина газелей, щоб боятися - від страху вони перевершать самі себе у карколомних стрибках. Байдуже, що є лев, адже у тому й полягає істина газелей, щоб упасти під сонцем, розірваною гострими пазурами. Дивишся на них і думаєш - їх мучить туга. Туга - це коли хочеш чогось, сам не знаєш чого... Воно існує, те, жадане, але немає слів, щоб про нього сказати.

Ну, а ми - чого не вистачає нам?


Що ти, сержанте, знайшов тут, на фронті, звідки це почуття, що саме тут твоя доля? Може, його дала тобі братерська рука, що підвела твою сонну голову, а може, ніжна усмішка, у якій - не співчуття, а рівність? "Гей, товаришу!.." Коли співчуваєш комусь, вас іще двоє. Ви ще розділені. Але часом стосунки досягають такої висоти, коли вдячність і жалість втрачають сенс. Тоді дихається, як тому в'язневі, що здобув волю.

Таку єдність пізнали ми, два пілоти, що летіли над нескореним ще тоді районом Ріо-де-Оро. Я ніколи не чув, щоб той, хто зазнав аварії, дякував своєму рятівникові. Частіше, насилу перетягуючи з літака в літак мішки з поштою, ми лаємось: "Нікчема! Це через тебе я попав у цю аварію, чорт тебе поніс на дві тисячі метрів при стрічному вітрі! Летів би нижче - ми б давно вже були в Порт-Етьєні!" І той, хто ризикував життям, рятуючи товариша, з соромом відчуває, що він таки нікчема. А втім, за що ми маємо йому дякувати? Адже він має такі самі права на наше життя. Ми - гілки одного дерева. І я пишався тобою, мій рятівнику!

Чого той, хто готував тебе, сержанте, на смерть, має тебе жаліти? Всі ви готові були вмерти один за одного. У таку хвилину люди становлять собою ту єдність, якій не потрібні слова. І я зрозумів, чого ти пішов воювати. Якщо в Барселоні ти був бідняком і, можливо, лишався після роботи зовсім самотнім, і тобі ніде було приткнутись, то тут ти став людиною, ти приєднався до всього світу, і ось тебе, знедоленого, стрічає любов.

Мені байдуже, чи щирі, чи розумні були ті високі слова, що їх, можливо, посіяли в твоїй душі політики. Якщо це насіння прийнялося там і зійшло, то воно відповідало твоїм потребам. Про це судити тільки тобі. Земля знає, як зерно їй потрібне.


3

Ми дихаємо на повні груди лише тоді, коли нас і наших братів зв'язує спільна мета, і тільки тоді з досвіду бачимо , що любити - не означає дивитись одне на одного, це означає дивитись разом в одному напрямку. Товариші - це тільки ті, що з'єднані в одній зв'язці, мов альпіністи, піднімаються на ту саму вершину і в цьому сходженні знаходять одне одного. Бо інакше чого б у наш вік комфорту ми відчували таку повну радість ділячись у пустелі останньою краплею води? Чого варте це перед пророцтвами соціологів! Але тим з нас, кому випало щастя виручати товаришів у пісках Сахари, будь-яка інша радість видається надто мізерною.

Можливо, через те світ навколо нас починає тріщати. Кожен палко жадає віри, яка обіцяла б йому повноту душі. У нас суперечливі слова, але всі ми виявляємо ті самі поривання. У нас різні методи - плід нащих міркувань, - але не мета: мета у нас одна

Отож не дивуймось. Хто десь у Барселоні, в підвалі анархістів побачив готовність пожертвувати собою задля іншого, побачив цю сувору справедливість і відчув як у ньому самому прокидається щось нове, невідоме - той знатиме надалі тільки одну істину - істину анархістів. А кому випало вартувати колись в іспанському монастирі, охороняючи переляканих черниць, що стоячи на колінах, молилися, - той умре за церкву.

Якщо б сказали Мермозові, коли він, уже переможно торжествуючи, полетів через Анди в Чилі, - якщо б сказали йому, що він помиляється, що не варто ризикувати життям задля листів якогось торговця, - Мермоз тільки всміхнувся б. Істина - це людина, яка народжувалась в ньому, коли він перелітав Анди.

Якщо того, хто не відмовляється від війни, ви захочете переконати, що війна огидна, не вважайте його за варвара: перш ніж судити когось, постарайтесь його зрозуміти.

Подумайте про того офіцера з півдня, який під час боїв з рифами командував передовим загоном, затиснутий між двома горами. Якось увечері він приймав парламентерів, що прийшли із західних гір. Як і годиться, пили чай. коли раптом почалася стрілянина. На пост напали племена із східних гір. Капітан хотів одіслати парламентерів і вступити в бій, але ті заперечили: "Сьогодні ми твої гості. Бог не дозволяє нам тебе залишити!.." І вони приєдналися до його солдатів, допомогли відбити напад, а вже тоді повернулись до свого орлиного гнізда.

А потім вони самі зібралися напасти на пост і напередодні відрядили до капітана послів:

- Того вечора ми тобі помогли...

- Правда...

- Заради тебе ми витратили три сотні патронів...

- Правда.

- Буде справедливо, якщо ти нам повернеш їх.

Капітан, як сущий лицар, не може користатися з їхнього благородства задля своєї вигоди. І він оддає патрони, знаючи, що стрілятимуть у нього ж.

Істина для людини - це те, що робить її людиною. Той хто пізнав таку достойність людських стосунків, таку чесність у грі, таку взаємну повагу, які варті життя, хто може порівняти це благородство з убогою добродушністю демагога, який на знак братерських почуттів попліскував би тих арабів по плечу, лестячи їм, і водночас принижуючи їх, - той, почувши ваші заперечення проти війни, відповість вам тільки презирливою жалістю. І він матиме слушність.

Але й ви маєте слушність, коли ненавидите війну.

Щоб зрозуміти людину і її потреби, щоб збагнути її сутність, не треба протиставляти одну одній ваші загальновідомі істини. Так, ви маєте слушність. Усі ви маєте слушність. Логічно можна все довести. Має слушність навіть той, хто в усіх злигоднях світу звинувачує горбатих. Якщо ми оголосимо війну горбаням - ми скоро підбуримо себе проти них. Мститимемо за їхні злочини. А серед горбатих, звісно, теж є злочинці.

Щоб виявити сутність людини, треба хоч на мить забути про чвари, бо всяка віра впроваджує цілий коран непохитних істин, які породжують фанатизм. Можна поділяти людей на правих і лівих, на горбатих і не горбатих, на фашистів і демократів і ніякий такий поділ не можна спростувати. Але істина, ви ж знаєте, - це те, що робить світ простішим, а не те, що створює хаос. Істина - це мова, що помагає передати вселюдське. Ньютон зовсім не "відкрив" закон, довгий час прихований, - відкриття чогось схоже не розв'язання ребуса, а те, що зробив Ньютон, було творчістю. Він створив мову, яка змогла передати нам і падіння яблука на галявину, і схід сонця. Істина - це не те, що можна довести, це - простота.

Навіщо сперечатися про ідеологію? Будь-яку ідеологію можна підтвердити доказами, і всі вони суперечать один одному, а від таких суперечок пропадає всяка надія на порятунок людей. А люди навколо нас і скрізь прагнуть до того самого.

Ми хочемо бути вільними. Той, хто працює кайлом, хоче знати, який сенс у кожному ударі його кайла. Коли кайлом довбе каторжник, кожен його удар тільки принижує каторжника, але якщо кайло в руках шукача, то кожен удар його звеличує шукача. Каторга не там, де працюють кайлом. Це не важка праця, не жахлива втома. Каторга там, де удари кайла не мають ніякого сенсу, де праця не єднає того, хто працює з іншими людьми.

І ми хочемо втекти з каторги.
У Європі двісті мільонів чоловік безглуздо животіють і раді б відродитися щоб по-справжньому жити. Промисловість відірвала їх від того життя, яким покоління за поколінням живуть селяни, і замкнула у величезних гетто, схожих на сортувальні станції, забиті низками закіптюжених вагонів. Поховані в глушині робітничих селищ, вони хотіли б прокинутись до життя.

Є й інші, ті, кого затягнуло їхнє нудне ремесло, кому не доступні радощі першовідкривача, радощі віруючого, радощі вченого. Дехто уявив, що возвеличити цих людей неважко - досить їх одягти, нагодувати, задовольнити їхні потреби. І з них поволі зробили міщан у дусі романів Куртеліна[22], сільських політиканів, обмежених спеціалістів без будь-яких духовних інтересів. Їх непогано вишколили, але до культури не прилучили. Жалюгідне уявлення про культуру мають ті, хто гадає, ніби вона ґрунтується на затверджених формулах. Останній школяр спеціального математичного класу в колежі знає про закони природи більше, ніж знали Декарт і Паскаль[23]. Але чи може той школяр мислити так, як мислили вони?


Усі люди відчувають - хто невиразно, а хто ясніше - потребу пробудитися до життя. Але є хибні дороги. Певно, ж людей можна надихнути, надівши на них уніформу. Тоді вони співатимуть воєнні гімни і ділитимуть свій хліб з товаришами. Вони знайдуть те, що шукали, відчують смак єдності. Але той хліб принесе їм смерть.

Можна відкопати дерев'яних ідолів і воскресити стародавні міфи, які так чи інакше показали себе, можна знову нав'язати людям віру в пангерманізм або в Римську імперію. Можна задурманити німців пихою від того, що вони - німці і співітчизники Бетховена. Так можна запаморочити голову всім, до останнього сажотруса. Це, певна річ, легше, ніж у сажотрусі пробудити Бетховена.

Але ці ідоли - ідоли кровожерні. Той, хто вмирає задля наукового прогресу або задля виздоровлення хворого, самою своєю смертю служить життю. Може це й красиво - померти, щоб здобути нові землі, але сучасна війна руйнує те, заради чого вона нібито ведеться. Сьогодні йдеться вже не про те, щоб, пожертвувавши трохи крові, відродити цілий народ. З того часу, як почали воювати за допомогою літаків та іприту, війна стала просто кривавою різнею. Кожен сидить за бетонним муром і кожний, не маючи нічого кращого, ніч у ніч шле ескадрильї, які бомбардують ворога всередині його країни, руйнують його життєві центри, паралізують промисловість і шляхи сполучення. Перемагає той, хто згниє останнім. І обидва противники гниють разом.
У світі, який став пустелею, ми прагнемо знайти товаришів: смак хліба. поділеного з товаришами - це те, заради чого ми ладні прийняти війну. Але для того, щоб відчути тепле плече сусіда по дорозі до однієї і тієї самої мети, воювати нема потреби. Війна обманює нас. Ненависть нічого не додає до радощів нашого поступу.

Чого нам ненавидіти один одного? Ми всі заодно, нас несе та сама планета, ми - екіпаж одного корабля. Добре, коли різні цивілізації сперечаються в ім'я чогось нового, кращого, і страшно, коли вони пожирають одна одну.

Щоб звільнити нас, досить помогти нам зрозуміти мету, до якої ми йдемо, зв'язані між собою, тож треба шукати таку мету, яка об'єднує всіх. Лікар, вислухуючи хворого, не чує його стогону: лікареві важливо вилікувати людину. Лікар користується законами вселюдського. Ними користуться і фізик, виводячи майже божественні рівняння, у яких визначається сутність і атома, і зоряної туманності. Бо коли той, хто скромно стереже під зоряним небом десятки овець, усвідомить свою роль - він уже більше не слуга. Він - вартовий. А кожен вартовий несе відповідальність за всю державу.
Ви думаєте, пастух не прагне того усвідмлення? На фронті під Мадрідом у побував в одній школі, вона стояла на пагорку, за низенькою кам'яною огорожею, метрів за п'ятсот до окопів. Ботаніку в тій школі викладав капрал; тримаючи в руках квітку маку, він розхиляв її пелюстки, притягуючи до себе зарослих бородами паломників, які, незважаючи на гуркіт снарядів, виривалися з окопного бруду і приходили до нього. Вони оточували капрала, сідали просто на землю, підібгавши ноги, підперши долонею підборіддя, і слухали. Вони супили брови і зціплювали зуби, урок був не дуже зрозумілий для них, але їм сказали: "Ви - звірі, ви тільки вилазите з лігва, треба наздоганяти людство!" - і вони, важко ступаючи, поспішали навздогін людству.
Тільки усвідомивши свою, хай навіть зовсім непомітну роль, ми будемо щасливі. Тільки тоді ми зможемо спокійно жити і спокійно вмирати, бо те, що дає сенс життю, дає сенс і смерті.
Добре, коли людина вмирає своєю смертю, як десь у Провансі старий селянин, що наприкінці свого царювання передає синам на збереження своїх кіз і свої оливи, аби сини, як наспіє час, передали їх синам своїх синів. У селянській родині людина вмирає тільки наполовину. Приходить пора, і життя лопається, як стручок, вивільняючи зерна.

Одного разу мені довелося бачити трьох селян біля смертної постелі їхньої матері. Звісно, це було боляче. Вдруге рвалася пуповина. Вдруге розв'язувався вузол, що єднав покоління з поколінням. Ці три сини відчули, що вони самотні, безпорадні, у них більше не було того столу, за яким у святкові дні збиралась уся сім'я, того магніту, який усіх їх притягував. Але я бачив, що тут не тільки рвуться нитки, які зв'язували їх; можливо, вдруге дається життя. Бо кожен син у свою чергу очолить рід, стане патріархом, біля якого збиратиметься сім'я аж до того часу, коли й йому наспіє час передати управління дітям, отим, що зараз граються на подвір'ї.

Я дивився на матір, цю стару селянку, на її спокійне і суворе обличчя з міцно стуленими вустами - обличчя, яке стало кам'яною маскою. І в ньому я впізнавав обличчя синів. Ця маска дала їм свої риси. Це тіло формувало їхні тіла - красиві, дужі. І ось воно лежить мертве, але то тільки смерть оболонки - оболонка розпалась, і з неї добули стиглий плід. Настане час, і її сини і дочки із плоті своєї зліплять нових людей. У селянській родині не вмирають. Мати вмерла - хай живе мати!

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка