Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»



Сторінка8/10
Дата конвертації07.03.2016
Розмір2.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Живуча помилка Ломоносова
Проблемою походження української мови дослідники цікавляться вже майже двісті років. На певних історичних етапах ця проблема не раз перетворювалася із суто наукової в політичну. Особливо гострого політичного забарвлення вона набула в наш час важкого й болісного процесу творення української держави після багатовікового колоніального становища нашого народу в різних імперіях. Імперське мислення, як відомо, дуже живуче, і деякі його апологети нині з усіх сил намагаються перешкодити утвердженню української мови як державної, довести її нібито неспроможність виконувати державницькі функції і для цього вдаються до фальсифікації проблеми її походження. Зокрема, вони знову проголошують українську мову «російсько-польським діалектом», тобто російською мовою, зіпсованою польськими впливами після розпаду Київської Русі.

Цю тезу вперше висунув М. Ломоносов. Ще в середині XVIII ст. він у своїх філологічних працях двічі констатував, що «малороссийский диалект» через сусідство з поляками та через те, що вони тривалий час панували над Західною Україною, змішався з польською мовою і від того «зіпсувався». Цю тезу підхопили й деякі інші російські діячі — політики, історики та філологи, і на початку XIX ст. вона вже сприймалася як незаперечна істина. Зокрема, шовіністично настроєний історик російської літератури М. Греч писав: «Малорусское наречие родилось и усилилось от долговременного владычества поляков в юго-западной России, и может даже назваться областным польским»60. Його підтримали й перелякані царські чиновники після польського повстання 1830 р., коли їм скрізь стала увижатися «рука Варшави» та «происки ляхов».



Антинаукового погляду на українську мову як на наріччя польської мови, що нібито утворилося після розпаду Київської Русі внаслідок змішування московської мови з польською, дотримувалися в першій половині XIX ст. навіть деякі московські філологи, з якими полемізував М. Максимович. Ця ідея особливо посилилася в російських правлячих колах і реакційних газетах під час національно-визвольного повстання 1863—1864 рр. у Польщі, Литві й Білорусі проти царизму. Не випадково тодішній міністр внутрішніх справ царської Росії П. Валуєв у своєму відомому циркулярі від 18 липня 1863 р. про заборону друкування книжок українською мовою в Російській імперії, посилаючись на думку анонімних малоросійських українофобів, відзначив, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; ...общерусский язык... так же понятен для малороссов, как и для великороссиян и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссиянами и в особенности поляками так называемый украинский язык».
60 Греч Н. И, Опыт истории русской литературы. — СПб, 1822. — С. 12. Див. також: Ломоносов М. В. Полное собрание сочинений. — Т. VII. Труды по филологии 1739—1758 гг. — М.; Л., 1952. — С. 83, 608;
Вигадкою про українську мову як полонізований варіант російської мови широко користувалися й царські чиновники на місцях, проводячи посилену русифікаторську політику. Так, наприклад, полтавський губернатор фон Багговут у доповідній записці міністрові внутрішніх справ у 1914 р. серед багатьох заходів проти українського народу пропонував і такий: «Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т. д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было». Про українську мову як штучно створену не раз писала реакційна газета «Киевлянин». Проте слід відзначити, що антиукраїнська сентенція про українську мову як російський діалект, зіпсований поляками, поширювалася лише на обивательському рівні. Серед професійних філологів XX ст., навіть найреакційніше настроєних професорів деяких університетів, які ненавиділи українську мову й зневажливо називали її жаргоном (наприклад, професор славістики Київського університету Т. Флоринський), ніхто не скотився так низько, щоб зрадити свою професійну гідність і підтримати цю нісенітницю. У наш час дехто знову намагається підняти її на щит. Цікаво, що версія щодо російсько-польського мовного гібриду поширювалася (а іноді трапляється й нині) і стосовно білоруської мови, її також дехто сприймає як російську мову, «зіпсовану» польськими впливами на заході колишньої царської Росії. Однак ніхто з апологетів таких поглядів не замислюється над тим, чому проголошена ними визначальною взаємодія двох тих самих мовних компонентів (російського і польського) на сусідніх територіях дала такі разючо різні результати — дві окремі слов'янські мови — українську і білоруську, а не якусь одну. Як це пояснити?

Версію походження української мови шляхом «ополячення» російського діалекту нині підтримує і настирливо розвиває (хоч вважає це своїм відкриттям) інженер за фахом, але «філолог-любитель», як він себе називає, і голова секції слов'янських мов (?) київського міського товариства російської культури «Київська Русь» А. Желєзний. Почавши з невеликих газетних публікацій на цю тему, він у 1995 р. видав брошуру «Правда об украинском языке и проблеме двуязычия», яку в 1998 р. перевидав61, доповнивши її персональними нападками на відомих українських письменників і мовознавців, котрі полемізували з ним на сторінках періодичної преси. Як сказано в анотації, в цій брошурі «впервые четко показан механизм возникновения украинского языка как русско-польского диалекта во времена польского господства над отторгнутой от Руси ее юго-западной частью».


61 Див.: Железный А. Происхождение русско-украинского двуязычия в Украине. — Киев, 1998. — 107 с. Видання здійснене за допомогою Фонду підтримки російської культури в Україні.
У своїй брошурі А. Желєзний стверджує, що: «...возникновение украинского языка — это следствие ополячивания славянорусского языка» (с. 10); «так постепенно формировался язык украинских (русских) крестьян» (с. 12); «Что означает это «нечто среднее между русским и польским»? Для подобных смесей у филологов имеется специальный термин: диалект. Так уж получилось, что наш украинский язык в равной мере является и русским, и польским диалектом, поэтому, на мой взгляд, наиболее точно отражающий реальное положение вещей будет такой термин: русско-польский диалект» (с. 29); «Самое подходящее название для этого языка — русско-польский диалект, хотя мы называем его украинским языком» (с. 30); «...Левобережье исторически тяготело к России, поэтому здесь в результате взаимодействия украинского и русского языков выработался некий усредненный язык, который некоторые деятели украинской культуры презрительно называют «суржиком». На самом деле это нормальный, полноценный украинский язык, в котором просто меньше полонизмов, чем в языке западных украинцев, обитающих в непосредственной близости от очага «украинизации» языка — Польши» (с. 35—36); «...процесс очищения нашего языка от засоривших его полонизмов некоторые деятели украинской культуры упорно называют «русификацией» и стараются всячески ему воспрепятствовать, так как он не отвечает их политическим, самостийницким устремлениям» (с. 30).

Наведені цитати показують, що проблему походження української, як і будь-якої іншої, мови мають вирішувати все ж таки фахівці, бо для аматорів вона непосильна. До того ж, ця проблема ускладнилася ще й через багатовікове переслідування української мови царським режимом та її нерівноправне становище в умовах фактичної відсутності української державності. Понад трьохсотлітнього колоніального становища України в складі царської Росії фактично не змінила і так звана ленінсько-сталінська національна політика комуністичної партії та радянської влади і її продовження «вірними ленінцями» аж до розпаду СРСР. Саме тому й зазнавали невдач неодноразові спроби відродження національної свідомості багатьох обдурених тривалою дезінформацією українців, утвердження української мови в зрусифікованих містах. І, мабуть, не стільки вина А. Желєзного, скільки його біда, що, довго перебуваючи в «королівстві кривих дзеркал», де все спотворено й поставлено з ніг на голову, він вважає це реальним відображенням світу та ще й знаходить для нього «історичне» обґрунтування. Найгірше ж те, що А. Желєзний у цьому не одинокий: так вважає чимало наших земляків, і прозріння їх відбувається дуже повільно й болісно. Закономірний процес відродження мови корінної нації в умовах відновлення української державності вони сприймають як особисту образу, насильство над тими, хто вважає своєю рідною російську мову. Цей процес видається їм шкідливим і недоречним, бо багато з них і досі переконані в штучності й меншовартості української мови, утвердження якої в різних сферах суспільного життя нібито збіднить їхню духовність і взагалі здається їм актом несправедливості. Посилання ж на історію, до якої апелюють й А. Желєзний та його однодумці, мало що доводять, бо ці аргументи найчастіше ґрунтуються не на реальних фактах, а на перекрученнях, підтасовках і вигадках на рівні пліток та анекдотів, які, зрозуміло, не мають нічого спільного з історичною правдою.

Чи справді польська мова мала істотний вплив на формування української мови? А. Желєзний, який у цьому твердо переконаний, уявляє цей процес дуже наївно. На його думку, українська мова відрізняється від російської «в том, что в украинском языке для обозначения некоторых предметов и понятий применяются другие, непохожие на русские слова» (с. 9). Звідки взялися ці слова? Звичайно ж, з польської мови! Досить було російській мові «в юго-западном регионе» запозичити певну кількість польських слів, як вона від того перестала бути російською й стала українською. А. Желєзний наводить навіть короткий словник польських запозичень, який показує, «сколь далеко зашло ополячивание славянорусского языка южных русов, называемых ныне украинцами» (с. 84). Він знайшов аж 526 таких слів — спільних для української й польської мов і відмінних від російських відповідників. Однак, цей список охоплює слова різного походження: крім невеликої частини запозичень з польської мови, до нього потрапили й слова, успадковані ще від праслов'янської епохи, тобто спільні для всіх або для більшості слов'янських мов, і слова з інших європейських мов, що були запозичені в українську та польську мови незалежно, й українські запозичення в польській мові. Та річ навіть не в цьому. Лексичний склад кожної мови не є замкнутою системою і відкритий для іншомовних запозичень, тому не можна виводити походження мови лише на основі цих запозичень (до речі, полонізмів в українській мові значно менше, ніж, наприклад, церковнослов'янських слів у російській мові).

Специфіку мови становить не тільки і не так її словниковий склад, як фонетична система й граматичний (морфологічний та синтаксичний) лад. Щодо цього польська й українська мови істотно відрізняються між собою, через що входять до різних мовних груп (польська — це західнослов'янська мова, а українська — східнослов'янська). Зокрема, для фонетики польської мови характерні такі специфічні риси, яких немає в українській мові:

1) наявність носових голосних ą; ę (dąb «дуб», sąd «суд», pięć «п'ять», mięso «м'ясо»);

2) постійний наголос на передостанньому складі;

3) заміна властивих українській та іншим слов'янським мовам м'яких або твердих приголосних t, d, r на ć, dź, rz («ж»): ciasto, dzień, rzeka «річка»;

4) чергування е перед передньоязиковими твердими приголосними, залежно від походження, з а чи о: wierzyć «вірити» — wiara «віра», nieść «нести» — niosę «несу»;

5) чергування сполучення -er- після м'яких перед передньоязиковими твердими приголосними з -аr-: twierdzić «твердити» — twardy «твердий»;

6) чергування перед кінцевими дзвінкими приголосними ó («у») з о, ą з ę: bób «біб» — bobu «бобу», błąd «помилка» — błędu «помилки».

У морфології польської мови спостерігається невластиве українській мові:

1) вживання особових показників у 1-й і 2-й особах однини й множини минулого часу — рухомі закінчення -ет (-m), -eś (-ś), -ście: miałem «я мав», miałeś «ти мав», але miał «він мав»; spałeś dobrze або dobrześ spał «(ти) добре спав»;

2) закінчення -ту в 1-й особі множини дієслів теперішнього часу: czytamy «читаємо», robimy «робимо»;

3) вживання дієслівної зв'язки być «бути» у теперішньому часі;

4) утворення складеної форми майбутнього часу дієслів за допомогою зв'язки być «бути» у сполученні не тільки з інфінітивом, але і з формами активних дієприкметників минулого часу на ł: będę pisać, będę pisał(a);

5) вживання особових закінчень дієслів при творені форм умовного способу:



czytał(a)bym «я читав би (читала б)», czytał(a)byś    «ти читав би (читала б)», czytałi(ły)byśmy «ми читали б», czytałi(ły)byście «ви читали б».

Крім цього, польській мові характерний особливий порядок слів, при якому група підмета стоїть перед групою присудка, узгоджене означення у стійких зворотах міститься після означуваного слова, а в складеному присудку допоміжне дієслово być ніколи не опускається.

Уже навіть цей далеко не повний перелік найважливіших особливостей польської мови засвідчує, що українська мова на фонетичному й граматичному рівнях зовсім не зазнала її впливу. Цей вплив помітний лише на лексичному рівні й був зумовлений певними історичними обставинами.

Як відомо, після розпаду Київської Русі протягом XIV ст. усі білоруські й більшість українських земель увійшли до складу Великого князівства Литовського. Українсько-білоруська писемна мова (за тодішньою термінологією — руська, але ж не російська!) стала в ньому державною. Ще досить довго, після того, як значна частина українських і білоруських земель опинилися у складі польської Речі Посполитої, вона виконувала державні функції. Вплив польської мови на українську в такій ситуації був неминучим, але відбувався не через спілкування українських селян з польськими панами, як вважає А. Желєзний, а головним чином через писемно-літературну мову. Українсько-білоруська писемна мова XVI—XVII ст. справді увібрала в себе багато польських, латинських, чеських та інших запозичень, від чого стала штучною, далекою від народної мови, непридатною для функції літературної мови й наприкінці XVIII ст. вийшла з ужитку (була замінена новою українською літературною мовою на народній основі, зачинателем якої став І. Котляревський). Частина польських лексичних запозичень увійшли і в українську народнорозмовну мову, але їх кількість і значення не були настільки великими, щоб змінити структуру мови й надати їй нової якості, тому цей вплив не варто перебільшувати.

Не відповідає дійсності й твердження А. Железного про нібито переважання російської мови серед більшості грамотного населення українських міст за часів Речі Посполитої, завдяки чому вони начебто менше зазнали полонізації, ніж українські села.

Навряд чи треба доводити, що аж до царювання Петра І всі українські міста були україномовними, а в складі Речі Посполитої, коли в містах зосереджувалася адміністрація, ділові люди й польська еліта, мова українських міст часто зазнавала впливу польської мови (у деяких тодішніх містах вона навіть переважала), чого не було в українських селах.

Українські міста у складі Російської імперії почали русифікуватися лише за царювання Петра І та Катерини II, тобто від того часу, коли царська адміністрація посилила систематичну й послідовну щодо України політику, спрямовану на нищення української мови паралельно з ліквідацією української державності.

Отже, про генетичну залежність української мови від польської говорити не доводиться. Антинаукова сентенція про те, що наша мова є нібито полонізованим діалектом російської мови, — це злісна вигадка, поява якої зумовлена елементарним невіглаством, а також політичними прагненнями російських шовіністів.



«Україна» — це не «окраїна»
Назва нашої країни УКРАЇНА з'явилася в останній чверті XII ст. Уперше в Іпатському списку «Повісті минулих літ», де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р., сказано: «І плакали по ньому всі переясяавці... За ним же Україна багато потужила». Через два роки, у 1189 р., було відзначено, що князь Ростислав приїхав «до України Галицької»62.

Походження назви Україна здавна привертало увагу вчених, але однозначного пояснення й досі немає. Одні дослідники пов'язували її зі словами край «найвіддаленіша від центру частина території, околиця», у(= біля) краю, тобто «погранична територія», інші — з іменниками край, країна у значенні «рідний край, своя країна, рідна земля; земля, населена своїм народом». І, нарешті, ще один погляд, за яким назва Україна нібито походить від дієслова украяти (відрізати), тобто первісне значення цієї назви — «шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, який згодом сам став цілим (окремою країною)».


62 Див.: Літопис Руський / За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. — К., 1989. — С. 343, 347.

63 Скляренко В. Звідки походить назва Україна? // «Україна». — 1991. — № 1. — С. 20, 39.
Найвірогіднішою й найпереконливішою слід вважати версію, яка пов'язує назву Україна зі словами край, країна, хоч зв'язок цей не прямий, а значно складніший. Як дослідив український учений В. Скляренко63, процес становлення поняття «Україна» був досить тривалим і мав декілька етапів.

Іменник край із значенням «відрізок, шматок; шматок землі» був ще у спільнослов'янській мові (*krajь) і нині відомий багатьом слов'янським мовам. Оскільки слов'янські племена споконвіку мали свої території, які здебільшого відділялися природними рубежами — річками, лісами, болотами, солончаками (отже, ніякої мішанини племен не було), давньослов'янське слово край «відрізок, шматок землі» набуло нового значення — «територія, що належить племені», а згодом також і значення «крайня межа території племені, початок (або кінець) території племені, берег». На означення простору в праслов'янській мові вживався спеціальний суфікс -іна (dol + ina = dolina «долина», niz + ina = nizina «низина»). За цим самим зразком ще в праслов'янський період утворилося і слово країна (kraj + ina) у значенні «територія, яка належить племені».

Разом з іменником край у праслов'янській мові був також іменник украй (*ukrajь), що означав «відрізок від шматка; відділений шматок землі; відділена частина території племені; крайня межа відділеної частини території племені».

Уже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (можливо, в антський період) у східних слов'ян від слова украй за допомогою того самого суфікса -ін-а виникло слово україна (*ukraina) із значенням «відділений шматок землі; відділена частина території племені». Коли протягом VI—VIII ст. східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а згодом утворилася ранньоукраїнська держава Русь, змінилося значення і слів країна та україна. Слово країна від значення «територія племені» поступово набуло значення «територія феодального князівства», а потім — «територія Русі». Відповідно до цього змінилося значення й слова україна: замість первісного значення «відділена частина території племені» воно стало означати «відділена частина території феодального князівства», а потім — «відділена частина території Русі».

У період феодальної роздрібненості Київської Русі (з XII ст.), коли від неї почали одне за одним відділятися незалежні князівства, слова україна набуло значення «князівство». Уперше згадану в Іпатському списку «Повісті минулих літ» україну дослідники розуміли по-різному: як пограничну з Київською землею територію Переяславської землі; як усю Переяславську землю, названу україною через те, що вона межувала з половецьким степом; як первісну Русь (тобто Київську, Переяславську і Чернігівську землі); як усю Київську Русь. Проте найвірогідніше, що літописець назвав україною саме Переяславську землю, але не тому, що вона межувала з половецьким степом, а через те, що була окремим князівством.

Крім Переяславської україни, була ще Галицька україна, Волинська україна, Чернігівська україна, Київська україна та інші україни — самостійні князівства. Це видно з того, наприклад, що під 1189 роком той самий Іпатський список повідомляє: князь Ростислав прибув «до україни Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича». У 1213 р. князь Данило «поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну». Те, що слово україна аж до XVI ст. означало окреме князівство, чітко видно із свідчень тогочасних літописів: «Кримський цар... хотів іти на царя і великого князя украйну..., а пішов був на черкаси» (Львівський літопис під 1556 р.); «приходив на цареву і великого князя україну на Сіверські міста із Канева князь Михайло Вишневецький» (Олександро-Невський літопис під 1563 р.).

Поряд зі словом україна у східнослов'янських діалектах здавна існувало і слово окраїна «порубіжна територія племені», утворене від окрай «обріз, край» за допомогою суфікса -ина (-іна, -їна). Ці слова чітко розрізнялися між собою: україна — це вся відділена частина території племені (згодом — уся територія феодального князівства), окраїна — лише погранична територія племені (згодом — погранична територія феодального князівства).

З другої половини XIV ст. більшість князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви і Польщі. Від цього часу назва україна почала вживатися і щодо цих двох частин території: землі, підкорені Литвою (Чернігівсько-Сіверське, Київське, Переяславське і більша частина Волинського князівств) іноді називалися литовською україною, а землі, підкорені Польщею (Галицьке і частина Волинського князівства) — польською україною.

З появою козацтва наддніпрянські землі, де збиралися козаки, дістали назву козацьких україн, що відображено і в українському фольклорі: наприклад, у народній пісні: «Ой по горах, по долинах, По козацьких українах Сив голубонько літає, Собі пароньки шукає».

Протягом XV—XVI ст. у слові україна відбувався процес зміни наголошування: в лексемах на -ина, (-іна, -їна) суфікс почав перетягувати наголос на себе (пор. бáтько — бáтьківщина — батьківщúна, горóх — горóшина — горошúна, рúба — рúбина — рибúна, хуртóвина — хуртовúна; так само Укрáїна — Україна). Цей процес, який не завершився й досі, спричинився до паралельного вживання обох акцентологічних варіантів — Укрáїна й Україна протягом кількох століть. Порівняйте, наприклад, у Т. Шевченка: «Свою Укрáїну любіть»; «...а я Тільки вмію плакать, Тільки сльози за Укрáйну...»; «В Україну ідіть, діти, В нашу Україну»; «Це той Перший, що розпинав Нашу Україну» та ін. У сучасній українській літературній мові міцно, закріпилася форма з новішим наголосом — Україна.

На час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648—1654 рр.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під Укрáїною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі (зокрема, на Слобожанщину, яка деякий час мала офіційну назву «Слободская Украина»). Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на західний реґіон і стала спільною для всієї етнічної території українців.

Зміна національного етноніма русин, руський (від Русь) на українець (від Україна) була історично необхідна. Перехід до нового етноніма став своєрідною протидією аґресивній політиці царизму, який ставив собі за мету денаціоналізувати українців і розчинити їх в «общерусском море». В умовах, коли Московська імперія з експансіоністських мотивів присвоїла собі історичну назву України — Русь, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова руський етнонім русский і поширила його й на мешканців історичної Русі — України, перехід від самоназви русин, руський до етноніма українець завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства «единого русского народа от Камчатки до Карпат». Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку суто географічна назва Україна поступово перетворилася в національну ідею, яка об'єднала в одне ціле такі історичні й географічно не схожі між собою реґіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорномор'я і — Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття.

Присвоївши собі давню назву нашого народу, імперська Москва тим самим сподівалася загальмувати, а потім знищити наше прагнення до самобутності64.
64 Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. — С. 117.
Отже, для нас дуже важливим є той факт, що, незалежно від свого походження, слово Україна позначало Козацьку державу, створену Богданом Хмельницьким. Звичайно, ніякою «окраїною» Російської імперії вона не була і весь час претендувала на повну державну самостійність. Саме через це вживання слова Україна в царській Росії було заборонено. І лише тоді, коли царським чиновникам стало ясно, що це слово не можна знищити і стерти з пам'яті українців, було вирішено його дискредитувати. Російські шовіністи стали пояснювати назву нашого краю Україна як «окраїна Росії», тобто вклали в це слово принизливий і невластивий йому зміст.

З історією виникнення назви Україна тісно пов'язане правило вживання прийменників на і в при позначенні місця або простору. Як правильно сказати: живу на Україні чи в Україні? Приїхали на Україну чи в Україну?

Прийменник в (у) у просторовому значенні вживається тоді, коли йдеться про щось ціле, докладно окреслене, компактне, центральне (наприклад, про країни, міста, населені пункти): в Англії, у Франції, в Угорщині, у Росії, у Польщі, у Литві; у Львові, у Ніжині, в Овручі, у селі. У цих випадках нікому не спадає на думку сказати: на Англії, на Франції, на Угорщині, на Росії, на Львові, на Овручі тощо. Коли ж ідеться про складову частину країни, про якусь її етнографічну територію, про частину міста, віддалені від центру околиці, тоді вживається прийменник на: на Волині, на Поліссі, на Донбасі, на Запоріжжі, на Полтавщині, на Подолі, на Засуллі, на хуторі, на селі (тобто «не в місті»). Щоправда, у деяких випадках і частини країни, і частини міста з огляду на особливі історичні умови могли виступати своєрідними політичними, культурними або адміністративними центрами чи осередками суспільного життя, тому стосовно них також узвичаїлося вживання прийменника в (у): у Квебеку, у Галичині, у Дарниці, у Святошині, але таких випадків порівняно небагато.

Оскільки українами спочатку називалися окремі удільні князівства, що відокремилися від цілої держави, а потім і Україна як уся східна частина етнічної території українців перебувала у складі Росії, при просторових визначеннях щодо України здавна закріпився прийменник на. Проте і в народних піснях, і в літературній мові обидва прийменники на і в часто вживалися паралельно: на Україні і в Україні з переважанням тієї або іншої конструкції в окремих письменників або в окремих літературних жанрах і стилях.

Нині, коли Україна вже самостійна, суверенна й незалежна держава, немає жодних підстав вживати необґрунтовану й по суті образливу конструкцію з прийменником на. Отже, єдино правильна форма — в Україні. Але виправляти фольклорні та літературні твори, де вживається вислів на Україні, не варто.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка