«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П



Сторінка1/24
Дата конвертації21.03.2016
Розмір4.86 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24




Сергій МИХИДА

ПСИХОПОЕТИКА УКРАЇНСЬКОГО МОДЕРНУ:

ПРОБЛЕМА РЕКОНСТРУКЦІЇ ОСОБИСТОСТІ ПИСЬМЕННИКА


МОНОГРАФІЯ


Кіровоград

«Поліграф – Терція»

2012
УДК 821.161.2:[82’0+159.9]

ББК 83.3(4УКР)6

М 69
Михида С. П.

М69 Психопоетика українського модерну : Проблема реконструкції особистості письменника : [монографія] / Сергій Михида. – Кіровоград : «Поліграф – Терція», 2012. – 352 с.

ISBN 966-96201-6-3

Рецензенти:
Роман Теодорович Гром’як, доктор філологічних наук, професор

(Тернопільський національний педагогічний

університет імені Володимира Гнатюка)
Наталія Павлівна Малютіна, доктор філологічних наук, професор

(Одеський національний університет імені І. І. Мечникова)


Марія Василівна Моклиця, доктор філологічних наук, професор

(Волинський національний університет імені Лесі Українки)


Монографія репрезентує погляд на письменника крізь призму відображених у мегатексті слідів його особистості. Послугування психопоетикальним інструментарієм сприяє реконструкції психопортрета митця, що, у свою чергу, оприявнює секрети художності його творів. Актуалізація модерну як найегоцентричнішого літературного напряму широко демонструє можливості психопоетики, котра постає на зрізі літературознавства й психологічної науки. Використання здобутків останньої не обмежується залученням психоаналітичних концепцій, а зорієнтоване на «системний еклектизм», взаємодію здобутків класичної, гуманістичної та егопсихології.

Книга адресована літературознавцям, студентам-філологам, учителям-словесникам, усім, хто зацікавлено задивляється у два світи: Психею письменника та його Текст.



Рекомендовано до друку Вченою радою Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка

(Протокол №9 від 23 квітня 2012 року)


© Михида С.П., 2012

ISBN 966-96201-6-3 © Фурсікова Т.В. (оформлення), 2012


ЗМІСТ


Замість вступу…………………………………………………..

5

Частина 1. Творча особистість у науковій парадигмі………..


13


1.1. Письменник як суб’єкт наукових досліджень………..

16

1.1.1. Кого шукаємо? Проблема визначення категорії

17

1.1.2. Термінологічно-методологічні основи дослідження: основні поняття…………………..

20


1.1.3. Науково-психологічне підґрунтя……………….

25

1.2. Психологія творчості – динаміка змін………………...

30

1.2.1. Психологія творчості в теоретико-літературному осмисленні………………………

31


1.2.2. Категорія «особистість»: шлях у літературознавство………………………………

41


1.3. Творча обдарованість: особливості наукового трактування……………………………………………..

48


1.3.1. Проблема таланту в зарубіжній і вітчизняній науці………………………………………………

49

1.3.2. Кореляція психічних процесів і художнього результату………………………………………...

62


1.3.3. Креативність: психологічна «матриця»………..

67

1.4. Психопоетика: становлення дискурсу………………...

74

1.4.1. Окреслення поняття……………………………..

74

1.4.2. Основні засади і принципи……………………..

82

Частина 2. Технологія реконструкції психопортрета письменника (на матеріалі психобіографії В. Винниченка)…………………………………..


91


2.1. Динаміка становлення особистості……………………

96

2.1.1. Усі ми родом із дитинства………………………

97

2.1.2. Феномен гри у формуванні креативності……...

115

2.2. Особливості психоструктури митця………………….

123

2.2.1. Психосоматичні та когнітивні маркери особистості та їх вплив на формування письменницької спрямованості…………………

124


2.2.2. Характер у структурі особистості………………

150

Частина 3. Психосвіт і мегатекст В. Винниченка:

особливості кореляції…………………………….


165

3.1. Художня трансформація характеру……………….

166

3.2. Антиномія «інстинкт – суспільна мораль» у художньому та психічному світі митця…………..

196


3.3. Особливості художнього мислення В. Винниченка: проблема експлікації в художньому тексті…………………………………..

216


3.4. Жінка в художньому світі В. Винниченка: проблема спрямованості особистості автора….......

221


3.5. Особистісні інтенції В. Винниченка у становленні поетики нової української драми…………………..

232

Частина 4. Український модернізм: псипоетикальний зріз…

243


4.1. Іван Франко: особливості псипоетикального дослідження в реалістично-модерному дискурсі…

246


4.2. Реконструкція психоструктури Лесі Українки: порушення заповіту чи шлях до осягнення художнього світу?......................................................

259


4.2.1. Психосвіт письменниці: особливості експлікації…………………………………….

260


4.2.2. У «поетовій клініці»: психоструктура – поетика………………………………………..

267


4.2.3. Громадське – особисте, або ж кореляція свідомого й підсвідомого у психосвіті й художній творчості…………………………...

276


4.2.4. Проблема «чистого мистецтва» як індикатор спрямованості особистості Лесі Українки….

284


4.3. Ольга Кобилянська в межах і за межами меланхолійного дискурсу…………………………..

291


4.3.1. Психосвіт і поетика: прикмети взаємодії…...

292

4.3.2. Реконструкція психоструктури авторки в новелі «Impromptu phantasie»………………..

303


4.4. Інфантильний сміливець Михайло Коцюбинський: проблема спростування міфів…...

309


Зауваги наостанок………...…………………………................

318

Бібліографія…………………………………………………......

324

Іменний покажчик………………………………………...........

353



ЗАМІСТЬ ВСТУПУ
Харизматична постать. Сьогодні часто доводиться чути ці модні слова, коли мова заходить про політиків, зірок, шоуменів тощо. Чомусь рідко, а точніше, майже ніколи, не використовуємо їх публічно для характеристики українського письменства. А чому б і ні? Адже це поняття концентровано насичене привабливістю, глибиною, здатністю до сугестії, врешті, шармом. Чомусь імена Олександра Пушкіна, Сергія Єсеніна, Марини Цвєтаєвої, Анни Ахматової, Франца Кафки, Джерома Девіда Селінджера (це вже не кажучи про Володимира Маяковського, Шарля Бодлера, Артюра Рембо) та багатьох інших крім традиційного «внеску в історію рідної та світової літератури» огорнуті привабливим ореолом особистісних виявів, інтимних таємниць, цікавих побутових деталей, богемних історій... Чи від цього вони втрачають роль носіїв свого національного духу, чи применшується їх місце в гуманістичному розвої? Чи для українських митців слова на скрижалях історії написано бути лише носіями ідей відродження й націєтворення? «Ущербними» й «вузько форматними»? Ще вчора їх оцінювали за рівнем належності чи прихильності до російської соціал-демократії, пізніше – радянської комуністичної партії, сьогодні – за національно-патріотичною причетністю. Розумію, можна посперечатися, згадуючи слова Є. Маланюка, які невипадково вважаємо крилатими: «Коли у нації нема вождів...». Але ж чи не став той же Маланюк і його ідеї ближчим українському читачеві після низки публікацій, монографії Л. Куценка «Dominus Маланюк», де поруч із суто науковою інформацією прозирає відверто біографічний текст із акцентуацією на особистісних аспектах.

Подібні роздуми виникають раз у раз, коли звертаєшся до літературних портретів класиків вітчизняного письменства. Жодного сумніву не викликають у них дати народження і смерті, поваги заслуговує величезна дослідницька праця зі встановлення фактажу про навчання, соціальний статус батьків, участь у громадських, революційних організаціях чи органах державної влади, скрупульозна статистика та огляди творчих здобутків тощо. А от особистість митця, його вроджені і набуті якості, глибини підсвідомого і свідомі прояви Психеї, які відрізняють, причому виразно, від інших, розбуджують інтерес до цієї унікальності, і не лише творчої, більшою мірою залишаються у традиційних дослідженнях за кадром.

Не скажемо, що наразі це головна причина втрати інтересу до літератури в цілому й до української зокрема. Причини відомі. Хоча щодо останньої, то у свідомості широкого загалу (варто тільки зазирнути на випускні іспити у загальноосвітню школу!) вона таки залишається заангажованою на соціально-побутово-етнографічному матеріалі, а її автори – іконами, до яких моляться лиш по святах, та й то обережно, щоб не стерти позолоти на німбах, не заплямувати цнотливий образ. Змінити подібний стан непросто. Занадто довго складалися стереотипи, занадто гостро ставилися до порушників традиції. Та й причини шукати не варто, вони легко пояснюються темрявою бездержавності, необхідністю утверджувати, доводити, спрямовувати. А от «добути «таємницю» письменника, [...] вилущивши живу, соковиту серцевину плоду з численних нашарувань мертвого лушпиння, розгледіти те, що було силоміць накинуте авторові, що ґвалтувало його творчу сутність»1 – це хоч і непросте, але необхідне завдання, виконання якого ставимо собі за мету (підкреслення наше. – С.М.).

Вона суголосна з процесом повернення традицій літературознавчого біографізму. На думку Г. Сивоконя, «можна (…) говорити про реабілітацію, відновлення біографічного методу в літературознавстві, про посильне його збагачення у спосіб не простого зв’язку творчості з біографічними відомостями про письменника, а розкриття складної природи художньої літератури як життєдіяльності, як реалізації таланту в мистецтві й житті»2. Тобто, в умовах відходу від соціологізму, естетизації науки про мистецтво слова особистості митця, його внутрішнього світу, характеру, темпераменту має віддаватись більше уваги. Як зауважує В. Смілянська: «…у полі зору біографа мають бути й біографія почуттів, психологічний портрет письменника»3. Такий підхід підтверджує міркування О. Білецького4 з приводу «психографії» – досить популярної на початку ХХ ст. галузі психології, що предметно досліджувала особистість митця і враховувала спадковість, вплив родини та середовища, антропологічні властивості, сенсорні і моторні властивості, почуття, темперамент, мотиви творчості тощо. Інакше кажучи, біографія душі або ж – психологічна біографія. Разом із традиційними деталями до портрету письменника, інформація про психічні стани і вияви має стати, на наш погляд, необхідним атрибутом уявлення про митця. Цілком аргументованою виглядає й думка В. Фащенка, який твердить, що «…з психологічної точки зору необхідно розширити поняття «портрет» і включити його в сферу того, що тепер дедалі частіше називають “видимою мовою душі”, яке через складний комплекс міміки, пантоміміки відтворює діалектику психічних станів і психологічних властивостей…»5.

Тож сьогодні поруч із активізацією історико-літературних досліджень, зумовлених необхідністю посттотолітарної реабілітації, можемо говорити про спробу повернення літературознавства у русло осягнення світу душі митця, про пріоритет психоаналітичних пошуків. Щоправда, зазначимо, що поняття «психоаналіз», яке увійшло в науковий обіг із чіткою вказівкою на доктрину 3. Фройда та його послідовників, бачиться нами значно ширше, у розумінні повноформатного психологічного аналізу, який враховує увесь спектр психічних проявів того чи іншого письменника: його темперамент, характер, емоційно-вольову сферу, спрямованість і, як наслідок, особистісну структуру.

Питання, яке неминуче виникає, коли намагаємося підібратися ближче до постаті творця, розгадати таємницю творчості або ж беремося за іще складніше завдання – таємницю його особистості, пов’язане із матеріалом, що дає право говорити про об’єктивність. Відсутність «об’єкта вивчення» (живого письменника), неможливість проведення серії тестів, розроблених психологами, що дають змогу з’ясувати ті чи інші психічні характеристики, компенсується феноменом митця як духовної субстанції, яка, на відміну від, умовно кажучи, нетворчої натури, залишає по собі «сліди», «відбитки» своєї душі. Як зауважує Леся Українка у часто цитованому листі до І. Франка з приводу поеми «Одержима», над нею, як і над адресатом, тяжіє фатум писати: «То досить страшний фатум, бо він заміняє діла в слова! [...] Зате, правда, наші слова стають нашими ділами і судять нас люди «по ділах наших»6.

Процес «залишання відбитків» особливо активізується в добу fin de siecle. Зумовлено це передусім глибинним психологізмом, інтересом письменства кінця XIX – початку XX століття до внутрішнього світу людини, яка виривається із обтяжливих соціальних, побутових, вузько етнографічних пут, пориваючись ins Blau. Саме в цей час у художника слова з’явилася можливість відійти від служіння певним ідеям і прийти до самоідентифікації, екзистенційного самозаглиблення, яке виявляється у процесі художньої нарації.

Поштовхом до активізації цих процесів у мистецтві стає розвій психології, яка здійснила безпрецедентну спробу зануритися у досі незбагнені таїни свідомого й підсвідомого. У той же час література стає матеріалом для її дослідів. Найзагадковіший із феноменів буття – людська душа – стає одночасно матеріалом і для наукового дослідження, і для художнього втілення. При цьому художній текст, як ніколи досі, віддаляється від поняття, на якому трималася реалістична традиція, – «типізація». Яскрава індивідуальність приходить у літературі на зміну яскравому типовому, А митці, цілком у дусі Ніцше, «змінюються і спрямовують свої погляди на самих себе»7 (підкреслення наше. – С.М.). Тож цілком закономірно, що наблизитися до окреслення психології окремого письменника, а саме це є нашим надзавданням, значно легше, опираючись на здобутки доби, заангажованої індивідуалізацією, аніж на періоди, коли перед мистецтвом слова стояли інші завдання. Адже «реальна психологія (психологізм у мистецтві), – як запевняє М. Моклиця, – починається там, де мова йде про внутрішній світ конкретної, неповторної особистості»8 (підкреслення наше – С.М.). Виходячи із системного принципу мистецтва як духовної субстанції, з певністю можемо сказати, що «конкретна, неповторна особистість» корелюється із психологізмом у творчості, із системою прийомів, які дозволяють відбити реальні психічні явища у художній формі. Крім того, «письменники-модерпісти відрізняються від митців попередніх епох тим, що не намагаються видати умовну психологію за реальну. Вони чітко поділяють героїв на умовних (змальованих одним штрихом, зовні, таких, що бачаться читачем лише у зовнішніх проявах) і психологічно вірогідних, а отже таких, що мають психологію, спільну з авторською» (підкреслення наше. – С.М.). Отже, художні твори доби модернізму, як у жоден з інших періодів в історії української літератури, є достовірним джерелом інформації про психосвіт митця, в них відбиваються його душевні порухи, емоції, почуття, спрямованість, а за прискіпливого прочитання – і ціла його особистість.

Безумовно, художній текст – це явище автентичне, у кожному елементі якого проступає іпостась автора. Та у той же час абсолютизувати його як єдино можливий варіант експлікації було б щонайменше неефективно: «Художній текст (і тільки) теж не може бути вичерпним джерелом для пізнання особистісної сутності митця: текст твориться в процесі праці, а на цей процес впливає безліч політичних, соціальних, психологічних чинників, котрі здатні як формувати, так і деформувати справжній «образ» письменника»9 (підкреслення наше. – С.М.). Отож митець існує і поза текстом, точніше кажучи, і в інших текстах. Його психологічна структура простежується також у щоденниках, листах, спогадах сучасників тощо. Мемуаристика в цілому фіксує психічні прояви митця і дозволяє, на нашу думку, наблизитися до істини. Про важливість епістолярних, щоденникових і власне мемуарних текстів для експлікації особистості автора у літературознавстві написано чимало. Міркування з цього приводу носять як загальнотеоретичний так і прикладний характер. «Листи, щоденники, мемуари, – зазначає П. Громов, – наскільки б умовними, літературно обробленими вони не були – це документи, матеріали реального життя; використання їх (...) являє собою установку на дослідження людини більш точно, інтимно, поглиблено й достовірно»10. Листуванню у спеціальних дослідженнях11 та опосередковано у висловлюваннях того чи іншого вченого чи письменника відводиться особливе місце. Найпродуктивнішим з огляду на завдання нашого дослідження є так званий «лист-визнання» – термін запропонований польським теоретиком епістолярного жанру С. Скварчинською12. Оскільки це явище у «чистому» вигляді майже не існує, то можемо говорити про вкраплення «зізнань» у «листах-напівдіалогах», «листах-розмовах» (за її ж класифікацією) тощо. Кінцевою метою такого виду нарації є потреба сповіді автора перед самим собою. Ось чому лист стає неоціненним джерелом розкриття внутрішнього світу митця. «Не вимисел, не захоплюючий сюжет, не художні образи ваблять до себе читачів у листах, але дорогоцінні подробиці життя їх авторів, їх прикрощі і радощі (...). Листи розкривають особистість письменника в усій її складності, суперечливості й неповторності»13 (підкреслення наше – С.М.).

Переконані, що об’єктивність народжується на стику різних джерел інформації. Як приклад, що підтверджує наші міркування й демонструє можливості обраного шляху, наведемо фрагмент із листа Лесі Українки до Л. Старицької-Черняхівської: «Я пишу «только в припадке умопомешательства», бо я тільки тоді можу боротися (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітающими інтелект симптомами, коли мене просто гальванізує якась idee fixe, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, – отоді вже приходить демон, лютіший за всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знов лежу Zusammengeklappt, як порожня торбина»14. Відвертість, із якою Леся Українка звертається у листі до подруги дозволяє визначити не лише фізичний стан адресантки («висока температура», «виснаження»), на що найчастіше вказують дослідники, але й стан її психіки, здатної до художньої трансформації підсвідомого («демон»).

Зазирнути у творчу лабораторію письменниці й паралельно простежити психоавтобіографічні деталі дозволяє поезія «Як я люблю оці години праці». У ній Леся Українка представляє підсвідомі порухи творчості як невідому силу, що з’являється в образі «перелесника», який стимулює творчу активність, виступає каталізатором психомоторної діяльності:

І хтось немов схиляється до мене,

І промовляє чарівні слова,

І полум’ям займається від слів тих,

І блискавицею освічує думки»,

і, в той же час, приводить до астенічних наслідків:



«А ранком бачу я в своїм свічаді

Бліде обличчя і блискучі очі...15.

У результаті зіставлення листа і художнього тексту одержуємо інформацію, що дає підстави говорити про психічну організацію авторки, її інтровертованість, яка дещо суперечить загальновизнаному образу екстраверта-борця. Тобто, запропонована методологія дозволяє скорегувати прийняті оцінки, побачити за «іконою», створеною з метою пропаганди певних ідей, особистість митця у всій багатоманітності її проявів. Мова йде, звичайно, тільки про штрихи до психологічного портрету письменниці, який вповні може постати лише у монографічному дослідженні.

Подібні «зізнання» і їх підтвердження текстами знайдемо в листах, щоденниках, спогадах І. Франка, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Винниченка та інших представників української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття – доби, яку без застережень можна назвати добою заангажованою на психологізм, добою «авторської щирості» із читачем, періодом, що дає вдячний матеріал, який ми використаємо в нашому дослідження.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка