Політологія як наука. Предмет політології



Сторінка12/28
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.69 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   28

Український націонал-комунізм


Його поява й поширення спричинені насамперед слабкіс­тю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками ук­раїнізація (з 1923 p.) навіяли деяким представникам українсь­ких лівих надію на те, що можна виправити критичне стано­вище, в якому опинилася Україна, методом порозуміння, ком­промісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної держав­ності. Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на ґрунті спільної (марксистської) доктрини, українські націо­нал-комуністи об'єктивно сприяли подальшому розколові єди­ного фронту боротьби за самостійність України і прирікали себе на політичну поразку.

Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кіль­ка напрямів:

1) ліва течія в УСДРП (1917—1918 pp.; головні представни­ки — П. Буценко, В. Врублевський, Е. Касьяненко, Ю. Медведєв, Е. Неронович);

2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918—1919 pp.; головні представники — Г. Лапчинський, С. Мазлах, В. Шахрай, пев­ною мірою М. Скрипник);

3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше — УКП (боротьбис­ти) (1918—1920 pp.; головні представники — Г. Гринько, В. Ел-лан-Блакитний, О. Любченко, О. Шумський);

4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укаїгісти) (1920—1925 pp.; головні представники — М. Авдіенко, А. Дра-гомирецький, Ю. Кулиниченко, А. Річицький (Пісоцький), М. Ткаченко);

5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919— 1920 pp.; головні представники — Е. Касьяненко, Я. Ландер, Г. Лапчинський, П. Попов);

6) закордонна група УКП (1920—1922 pp.; головні пред­ставники — В. Винниченко, 3. Висоцький, В. Левицький, В. Мазуренко, певний час М. Чечель).

Найяскравішим представником націонал-комунізму пись­менник і публіцист М. Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він уважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості («малоросійства»), виплеканих століттями російського панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями іде­алу європейської людини фаустівського типу — людини-гро­мадянина, носія етики активізму, творця культурних і сус­пільно-політичних цінностей та рушія історії.

Гасло культурного Ренесансу на українських теренах проголошене М. Хвильовим, було наслідком відмови від однобіч­ної орієнтації на Росію («Дайош Європу!» — закликав мисли­тель), наслідком обраного курсу на засвоєння культурної спад­щини «психологічної Європи». Оскільки для М. Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов'язаними з політични­ми, він вважав боротьбу за самостійність української культу­ри складовою процесу кристалізації української нації та ство­рення повноцінного й незалежного від Москви державного ор­ганізму у формі радянської соціалістичної республіки. Він ви­явився фактично і найпослідовнішим поборником ідеї самос­тійної комуністичної України.

Націонал-комуністичні ідеї набули «другого дихання» на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-ті pp.). їх обстоювали тоді І. Дзюба, Л. Плющ, М. Руденко та ін. Націо­нал-комунізмом був пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства — праця І.Дзюби «Інтер­націоналізм чи русифікація?» (1965 p.), в якій викривалися від­хилення радянської національної політики в Україні від ле­нінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Нада­лі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули. Концепція «загірної комуни» (М. Хвильовий) з українським «обличчям» виявилась утопічною й нежиттєздатною.

Інтегральний націоналізм


Як модерний напрям політичної думки та ідеологічна під­става організованого (чинного) націоналістичного руху проми­нув у своїй еволюції три стадії:

1) ранню, або романтичну, пов'язану майже виключно з ім'ям М. Міхновського (1873—1924);

2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д. Донцов (1883—1973), М. Сщборський (1897—1941), С. Бандера (1906—1959), Я. Стецько (1912—1986);

3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя, уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ, УНА—УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні постулати своїх поперед­ників.

Романтичний націоналізм М. Міхновського (основні праці — «Самостійна Україна», 1900; «Програма» та «10 заповідей УШІ», 1906; «Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського», 1905) виник у формі соціал-самостійництва — суміші незалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом. Ран­ній націоналізм об'єктивно був споріднений з галицькою са­мостійницькою платформою В. Будзиновського та Ю. Бачинсь-кого (праця останнього — «Україна ірредента», 1895) та знач­ною мірою посприяв еволюції І. Франка від соціалізму до наці­онал-демократії (праця «Поза межами можливого», 1900).

Запеклим ворогом України М. Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного руху вважав «брак націоналізму се­ред широкого загалу» '. Завдання-мінімум, поставлене перед ук­раїнством М. махновським, — відновлення історичного легіти­мізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 p. — перебувало в річищі консервативної традиції та не мало ре­альних підстав для реалізації. Досягнення повної незалежності України мислитель вважав метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло «Україна для українців», яке стало не­від'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції М. Міх­новський визначив нову («четверту») українську інтелігенцію.

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д. Донцова (ос­новні праці — «Підстави нашої політики», 1921; «Націоналізм», 1926; «Політика принципіальна і опортуністична», 1928; «Дур­ман соціалізму», 1936; «Де шукати наші історичні традиції», 1938; «Росія чи Європа», 1955; «Від містики до політики», 1957;

«Клич доби», 1968). Як і М. Міхновський, Д. Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши при­нцип західноєвропейської «життєвої філософії» у своїх публі­цистичних творах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його концепції інтегрального націоналіз­му домінували такі тези: треба «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії»; необхідно плекати «стремління до боротьби та свідомість її конечності»; у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати войовни­чість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдсь­ким цінностям; імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики; «творче насильство ініціативної меншості» має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти сусідів.

У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20—30-ті pp.), ідеї Д. Донцова набули величезної популярності в середовищі галицької молоді. А втім, спроба Д. Донцова підпорядкувати тоталітаризмові український національний рух не була єдиною, тим більше, що сам ідеолог руху організацій­но не належав до націоналістичних структур. Свою модель май­бутньої української державності запропонував один із чіль­них лідерів ОУН М. Сціборський (основні праці — «Націокрагія», 1935; «Нарис проекту основних законів (Конституції) Ук­раїнської держави», 1940). Піддавши гострій критиці демокра­тію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував ство­рення альтернативної державної форми — націократії як «ре­жиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціальне корисних верств, об'єднаних — відпо­відно до їхніх суспільно-продукційних функцій — у представ­ницьких органах державного управління». М. Сціборський, об­стоюючи гасло «держава вище партій і класів», заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та роз­глядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення держав­ної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. На­селенню, за схемою М. Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських орга­нізаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту — Дер­жавної Ради.

Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтеграль­но-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебу­ваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили врахо­вувати такі суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відпо­відно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова «демок­ратизація» інтегрального націоналізму.

Завдяки публіцистичним творам В. Мороза («Серед снігів», «Репортаж із заповідника імені Берія») інтегрально-націона­лістичні ідеї потрапили в середовище українських дисидентів, хоча ні в 60—80-х pp., ні згодом помітного успіху вже не мали.

Роки української незалежності (після 1991 p.) отримали досить потужне філософсько-політичне осмислення. Аналізом соціально-економічної та політичної ситуації займалися укра­їнські фахівці всіх напрямів суспільствознавства, а також полі­тичні лідери, урядові функціонери та найвищі державні керів­ники. Дискусії здебільшого породжували питання спрямова­ності та швидкості руху від тоталітаризму.

Представники однієї орієнтації (Д. Видрін і Д. Табачник («Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз», 1995), В. Гриньов («Нова Україна, якою я її бачу», 1995), А. Деркач, С. Веретенников та А. Єрмолаєв («Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четьіре года пуги», 1995), критикуючи націонал-лі­бералізм, пропонують обрати за основу державної стратегії лівоцентристську ідеологію, складовими якої мають стати такі положення: формування авторитарного режиму в межах пре­зидентського правління; федералізація України; формування єдиного Євразійського союзу й подальше зближення з Росією та іншими країнами СНД; засудження розвалу СРСР, тоталь­ної «українізації» та «вестернізації» («американізації»); збере­ження монопольних позицій державного сектора в національ­ній економіці та створення «згори» соціальне орієнтованої мо­делі ринкової економіки.

Виразники протилежної орієнтації — Є. Бистрицький, О. Дергачов, С. Макєєв, В. Полохало, М. Томенко та ін. наголо­шують на необхідності відмовитися від продовження етатистського курсу в державній політиці та віддають пріоритет роз­в'язанню проблеми формування в Україні громадянського сус­пільства («Політологія посткомунізму: політологічний аналіз посткомуністичних суспільств», 1995; «Українська державність у XX столітті: історико-політологічний аналіз», 1996; «Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби», 1997). Так, зокрема, М. Томенко (основна праця — «Ук­раїнська перспектива: історико-політологічні підстави сучас­ної державної стратегії», 1995) виступив за синтез кращих (на­ціональних і світових) здобутків соціал-демократії, лібераліз­му та консерватизму у вигляді українського соціального лібе­ралізму (або «сучасного українського традиціоналізму») та ут­ворення руху «нової демократії», ідеологічна платформа якої має спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості; вер­ховенство права в суспільному житті; поділ державної влади; механізм ухвалення рішень — консенсус між різними група­ми суспільства; правові гарантії діяльності політичної опозиції.

Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних навчальних закладах, наукових уста­новах та громадських об'єднаннях (Інститут держави і права, Інститут національних відносин і політології, Українська ака­демія політичних наук, Асоціація молодих українських політо­логів і політиків, Українська асоціація політологів, Асоціація полі­тичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політо­логії спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської політичної культури; формування національ­ної демократичної доктрини, створення концепції широкої полі­тичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні; пуб­лікацію першоджерел національної політичної думки, відрод­ження забутих імен визначних вітчизняних політичних мисли­телів, а також переклад і видання праць сучасних закордонних політологів; налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами світової науки та освіти.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   28


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка