Політологія як наука. Предмет політології



Сторінка22/28
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.69 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   28

Релігія і політика

(від лат. religio - набожність, святиня, предмет культу) - одна із форм суспільної свідомості у взаємозв'язках з однією із основних підсистем суспільства. Багатоманітні погляди щодо взаємозв'язку релігії і політики грунтуються на трьох змістових центрах. Перша точка зору полягає в тому, що релігія і політика абсолютно не співмірні, що це два різних світи, які не перетинаються. Її прибічники стверджують принципову відмінність між релігією та ідеологією (політичною), яка пов'язана з практичною діяльністю. Вони заперечують будь-яке їх зближення, мотивуючи це тим, що християнством надто часто зловживали для відстоювання вузькогрупових цілей. З іншого боку, християнство згуртовувало людей для відбиття ворожих нападів, подолання внутрішніх криз. Християнство тим самим включалося до кола політичне значущих явищ і в масовій свідомості сприймалось як ідеологія. Через це в свідомості деякої частини людей заперечувалась його претензія на абсолютну істину, можливу вже за межею наукової емпірії. Усвідомлене таким чином християнство стало політичне утилітарним явищем. Це стосується не лише християнства, а й інших релігій. І, нарешті, ще одна точка зору полягає в прямому ототожненні релігії і політики. Вона утвердилась у марксизмі, особливо сталінського зразка. Так, у Маркса критика теології перетворювалась на критику політики, критика релігії пов'язувалась з критикою політпорядків, «які вона освячує і захищає». Це призвело до того, що за Леніна служителі церкви розглядалися як політсупротивники, а антирелігійна боротьба набула політхарактеру. Отже, неприйнятними й невідповідними дійсності є ані протиставлення, ані ототожнення релігії і політики. Найбільш коректною є теза про їх взаємовплив на кількох рівнях:

духовних явищ, організацій, окремих людей. Важливо також розрізняти в політсфері роль релігії як світогляду і роль церкви як соціального інституту.

У сучасних умовах за релігійною ознакою створюються і діють громадські об'єднання і партії, складовою програм яких є релігійні ідеї або вчення. Названі інститути можна поділити на дві групи. Одна з них висуває на передній план релігійну належність як ознаку даного об'єднання (ісламські партії в мусульманських країнах). Друга передбачає згуртування людей з різними поглядами (навіть світських, вільнодумно настроєних громадян, якщо вони визнають значення християнських цінностей).


Збройні сили

Військові формування, що являють собою осн. структурний елемент воєнної могутності д-ви; одне з найваж­ливіших знарядь політичної вла­ди, що створюється й утримуєть­ся д-вою чи держ. утворенням для захисту й забезпечення політ, та ін. цілей. Поняття З.с., як загаль­не для означення армії і флоту, вперше було вжите Ф.Енгельсом. Сучас. поняття З.с. включає: ар­мію (сухопутні війська, флот, аві­ацію і протиповітряну оборону), національну гвардію, службу без­пеки, прикордонні та внутрішні війська. Поняття «армія» інколи використовується у визначенні З.с., однак це різні поняття, які не збігаються. З.с. можуть включа­ти до себе і народне ополчення, тому вони є не тільки державною належністю, але й належністю громадян, сусп-ва. З.с., по-перше, зобов'язані захищати загально-держ. інтереси, а також загально-нац. інтереси. По-друге, гол. озна­кою З.с., яка відрізняє їх від ін. держ. і громад, орг-цій, є те, що вони є сукупністю озброєних орг-цій, як об'єднань озброєних лю­дей. По-третє, З.с. -це держ. війсь­кова орг-ція особливого призна­чення, здатна вести війну, озброє­ну боротьбу на всіх рівнях - так­тичному, оперативному і страте­гічному. Ця здатність досягаєть­ся забезпеченням високого рівня бойової могутності З.с., заснова­ної на таких факторах, як кількість і якість зброї та бойової тех­ніки, професійно підготовленого, високосвідомого, патріотично на­строєного особистого складу, від­повідної організац. структури, розвиненої воєнної науки.

З.с. як соц.-політ. ін-т суспільст­ва виникають на терені сусп. жит­тя одночасно зі створенням д-ви. Виникнувши в давні часи, З.с. без­перервно розвивалися і удоскона­лювалися як невід'ємний елемент д-ви. Виникнення й розвиток З.с. - закономірний процес. Існує дві групи закономірностей, дії яких підпорядковані розвиток і вдос­коналення З.с. Перша з них - за­кономірності соціально-полі­тичні, які відображають залеж­ність З.С. від сусп-ва, його окре­мих сфер. Закономірності першої групи вивчаються різними сусп. науками, в т.ч. й політологією. Друга група закономірностей -це специфічні, воєнно-технічні закономірності, які поряд з пер­шими визначають розвиток орга­нізації З.с., їх озброєння, техн. ос­нащення, комплектування, війсь­кового управління і т.п. З.с. є од­ночасно об'єктом і суб'єктом політики. При цьому дуже важ­ливо, щоб суб'єктивність З.с. за­вжди залишалась на рівні її пов­ної відповідності Конституції д-ви, в ін. випадку вони можуть перетворитися в антиконституц., наддержавну силу. З.с. -дуже не­безпечний інструмент політики. Тому в сучас. умовах необхідно підтримувати й розвивати тен­денцію посилення держ. і особли­во громадського контролю над З.с., забезпечувати повну відпо­відність їх діяльності Конституції та чинному законодавству Укра­їни.

(також дивись питання № 3 “теорія сили у політиці”)


Технології і антитехнології в політичному процесі в умовах міжпартійного суперництва



Сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політ, результату. Вони включають в себе, насамперед, вивчення та набуття знань щодо реально існуючих об'єктивних умов, у яких відбувається діяльність суб'єктів політики. Це означає володіння інформацією щодо того, які соціальні групи, залежно від їх причетності до форм власності, до рівня доходів та ін. показників, проживають на території країни чи конкретного регіону; який відсоток становить кожна група щодо всієї маси населення; які потреби, інтереси, сподівання у кожної з цих груп; у яких відносинах вони перебувають стосовно одна одної, а також щодо органів держ. та місцевої влади (взаєморозуміння, поваги, недовір'я, ворожнечі та ін.). Необхідне володіння також інформацією стосовно нац. груп, якщо територія багатонац. Важливою складовою знань про реальні об'єктивні умови є інформація про розстановку політ, сил, вплив політ, партій, рухів, громадсько-політ. об'єднань, а також засобів масової інформації на конкретні соц. (національні) групи населення. Не менш важл. значення мають знання про найбільш гострі соц. проблеми в країні чи регіоні, а також про те, як відбиваються ці проблеми у свідомості соц., нац. та ін. груп. Володіння цією та ін. інформацією дає можливість свідомо здійснювати політичну діяльність і , насамперед, продумано й цілеспрямовано формувати її стратегію як найбільш важливий і складний елемент Т.п. Набута попередньо інформація, як правило, розробляється у вигляді програм суб’єктів політики. В умовах складної соціальної структури населення розробку програми доцільно починати з пошуку та формування екстраординарної мети, тобто такої, яка, по-перше, є найбільш важливою для країни чи регіону, і, по-друге, яка була б привабливою для всіх груп населення й орієнтована на широкий загал. Під реалізацією цієї мети формується й змістовна сторона програми. Зарубіжний та вітчизняний досвід свідчать, що обов’язковими принципами побудови змісту програм є акумуційний, інноваційний, мобілізаційний, принцип конкретності та ясності. Акумуляційний принцип передбачає формулювання таких положень у програмі, які б могли кваліфіковано акумулювати і адекватно відображати інтереси різних соц. та нац. груп. Інноваційний принцип передбачає висунення у програмі нових ідей, забезпечує оригінальність та свіжість програм. Мобілізаційний принцип вимагає, щоб закладені у зміст програми положення та ідеї мобілізувалиті чи ін. соц. групи на їх реалізацію через максимальне відображення їх інтересів та потреб. Принцип конкретності та ясності передбачає, щоб у програмі були показані механізми та шляхи реалізації чи ін. положень. Це переконує населення в тому, що суб'єкт політики здатний на конкретні дії. Важл. значення у технології побудови програми має і формальний бік справи, тобто сама форма викладення змісту. Це, насамперед, доступність її мови для розуміння різними соц. групами. Слід мати на увазі, що стратегія, розроблена у вигляді програми, не досягне своєї мети, якщо не буде враховувати менталітет народу, історичні, національні, релігійні, психологічні особливості та традиції населення країни чи конкретного регіону. Ще однією важл. частиною Т.п. є тактика як сукупність засобів і методів досягнення локальних, тимчасових результатів. Від вибору прийомів, продуманості їх застосування багато в чому залежить реалізація стратегічної лінії.

Оволодіння Т.п. дає можливість підвищити рівень і результативність політичної діяльності, сприяє цілеспрямованому впливу на розвиток політичної ситуації.


1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   28


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка