Політологія як наука. Предмет політології



Сторінка23/28
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.69 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

Антитехнології.


На відміну від справжніх технологій, як систем і способів і шляхів послідовного досягнення бажаного результату, в політичних антитехнологіях ставка робиться на досягення одиничного або невіддаленого результату, при ігнорування загальних і довготривалих наслідків рішень, що приймаються.

Характерною рисою антитехнологій є те, що вони базуються, як правило, на незадоволенні тих чи інших соціальних груп та прошарків, тобто на тому будівельному матеріалі політики, який завжди є під рукою, і в достатній кількості, бо в будь-якому достатньо самокритичному і вільному суспільстві були є і будуть невдоволені громадяни, групи громадян і цілі шари суспільства. При цьому вихідним матеріалом антитехнологій може бути не тільки експлуатація невдоволення великих прошарків реальними явищами або реальними особистостями, політичні хитрощі можуть будуватися на ненависті мас до ілюзорних об’єктів.

Антитехнології мають спільну рису – всі вони виходять з парадигми незалежності політики від моралі, а точніше залежності моралі від політики (Макіавеллі – вивід політики за дужки моралі); модель політики як абсолютно вільної зони, яке не підпорядковується ні моральним законам ні релігійним табу; ще гірше ситуація, коли мораль не просто відкидають у бік а примушують її прислуговуватися політиці (ідеології “ремісницького соціалізму” минулого століття ), в якій рекомендувалося велику приватну власність вважати аморальною, а дрібну моральною.

Популізм – це сенситивність великих людських мас до простих пояснень складних проблем, до примітивних яскравих лозунгів, а також політичні дії політиків, що намагаються використовувати цю сенситивність. Популізм є набором антитехнологій.

Центральна серед цих антитехнологій, базується на тій особливості політичної ментальності широких мас, яку можна було б назвати презумпцією істинності простих рішень.

Інший різновид – презумпція значимості малих і конкретних справ (спроби звести політику до тисяч конкретних дрібниць).

Ще одна популістська антитехнологія – помста охлократам (ставка на політичний нюх натовпу, якою рухають не знання і компетентність, не політична культура, а стихійні пориви та сплески емоцій.

Популярна і дієва популістська антитехнологія – ідеологічне клішування (навішування ярликів).

Антитехнологія в політичних текстах та промовах.


  • проковтання кінцівок фраз – тобто антитехнологія порушує синтаксичні структури.

  • “політичне шпигунство” – аналіз лексики політичного опонента і пошук взаємозв’язків між використаними їм термінами та закріпленої в мові психології чужого класу.

  • антитехнологія метафори – засіб підміни понять.

  • “розбавлення водою троїзмів” протилежних понять в промові політика, що дає змогу в одному виступі догоджати і правим і лівим.

  • мовний прийом, що заснований на впливові на свідомість цифрового матеріалу.

  • підміна або звуження теми.

Національні особливості як інструмент антитехнологій.

  • апокаліпсизм – віра у диво.

  • фетишизм – прагнення поклонятися чому-небудь.

Антитехнологія помилкової парадигми.

(парадигма – сума поглядів, що визначають теоретичний світогляд)



  1. Виходять з постулату про те, що владу не дають, а беруть.

  2. Виходять з формули Клаузевица про сутність політики, як мистецтві можливого.

  3. Прийоми, які базуються на зведенні політики до економічної основи за відомою формулою “політика концентрований вираз економіки”.

  4. “Stop-Go” – не забороняти опозиційні рухи і організації і часом навіть стимулювати, але одночасно створювати на їх шляху штучні перепони, які видаються за природні труднощі.

Проблеми формування і функціонування політичної влади в Україні

Політична система, що нині формується в Україні, лише тоді ста­не стабільною й ефективною, коли буде здатною вирішити ряд проблем, центральне місце серед яких належить організації суспільного життя та влади на демократичних засадах.

З падінням тоталітарного режиму та розпадом СРСР в Україні, як і в інших країнах СНД, розпочався досить тривалий період демокра­тичного реформування суспільства, головними складовими якого є перехід до ринкової економіки, становлення громадянського су­спільства та правової держави, формування багатопартійної політич­ної системи.

Перспективи розвитку демократії в Україні та становлення державності багато в чому залежать від погодження інтересів різних верств населення країни.

Як переконливо свідчить історична практика, влада, що так по­трібна в Україні, має бути сильною, аби забезпечити в суспільстві "системну згоду". А щодо всього іншого, то в нашій державі повинні діяти звичайні демократичні структури та інститути. Існуючі ж сьо­годні в нашій країні суперечності перехідного періоду та зв'язана з цим нестабільність суспільної ситуації позначаються на характері та діяльності політичної влади, яка вимушена балансувати між різни­ми політичними силами і рухами. Щоб ефективно функціонувати, влада має вміти бачити політичні реалії, тверезо оцінювати існуючу ситуацію, гнучко переходити від рішучих дій до спокійних форм буденної роботи, і навпаки, вміти закріпити отримані результати, щоб своєчасно розпочати новий етап реформ. Владні структури тільки тоді ефективно діятимуть, коли в свої політичні програми зможуть увібрати всю різноманітність інтересів суспільства, подолати руйні­вну конфронтаційність і створити атмосферу для конструктивного діалогу та згоди різних суспільних сил.

Саме такий шлях обрали представники державної влади нашої республіки, коли підпи­сали конституційний договір між Верховною Радою та Президен­том. Цей договір помітно поліпшив політичну ситуацію в Україні, сприяв зосередженню зусиль всіх гілок влади не на конфронтації, а на продуктивній роботі, на ефективному виконанні своїх функцій. Цей конструктивний процес взаємодії різних гілок влади знай­шов логічне завершення в підготовці та прийнятті Конституції Ук­раїни.

Як свідчить світовий історичний досвід, а також практика здійснення демократичних перетворень в Україні, шлях до розбудо­ви державності і зв'язаного з цим ефективного функціонування вла­ди дуже складний, і на ньому суспільство повинно обминути багато небезпечних місць.

Однією з таких небезпек є надмірна концентрація влади в руках певних осіб чи окремих інституцій. За умов нинішнього ослаблення ^владних структур здається, на перший погляд, що підняти рівень ефективності влади можна за рахунок її зосередження в руках органів або осіб, наділених особливими або навіть надзвичайними повнова­женнями, до чого прагнув у свій час Л.Кучма, коли ще був прем'єр-міністром. Аргументи на користь цього є переконливими: щоб влада діяла швидко й рішуче, треба звільнити її від затяжних та емоційних дискусій у представницьких органах демократії, від численних по­годжень, що можуть зменшувати дійовість та послідовність рефор­маторського курсу. Суспільна практика і справді свідчить, що демок­ратичний процес зв'язаний з деякими втратами ефективності управ­ління, бо вимагає зусиль і часу для виявлення й обліку різних інтересів та думок. Ці втрати особливо великі нині в українському суспільстві, яке перебуває у початковому періоді формування демократії. Але роз­виток подій в Україні та інших посттоталітарних суспільствах пе­реконливо свідчить також, що для подальшого демократичного роз­витку необхідна не концентрація влади, а її чіткий розподіл та сумлін­не відпрацювання механізмів і процедур демократичного прийняття рішень та їх виконання. Без цього завжди залишатиметься можливість відновлення недемократичних, авторитарних та реставраційних про­цесів.

Інша небезпека — елітарний авангардизм. До його поши-1 рення може призвести досить широко культивована в суспільстві теза про те, що народ, мовляв, не готовий до демократії. На практиці це означає, що еліта обраних, яка знає, "що треба роби­ти", повинна "ощасливити" народ, узявши на себе всю повноту вла­ди та очоливши демократичні зміни в суспільстві. Така ситуація цілком відповідає досить поширеній серед радикальної інтелігенції ідеї, яка базується на абсолютизації в політиці ролі свідомої мен­шості. Такий елітарно-авангардистський снобізм не може не бути антидемократичним за своїм змістом. Як свідчить політична прак­тика, народ ніколи не буде готовий до демократії, якщо його усунуто від "великої політики", а правляча еліта, постійно натрапляючи на нерозуміння народом її програм та ідей, неминуче рано чи пізно по­верне від демократичної риторики до авторитаризму.

Іншим варіантом тієї ж небезпеки елітарного авангардизму є до­сить поширена нині ідея бажаного виходу демократів з владних струк­тур в опозицію. Як і в першому випадку, в основі цього варіанту роз­витку лежить та сама теза про неготовність народу до сприйняття програм і планів демократів. Прибічники такого підходу заявляють, що нехай, мовляв, реформи здійснюють старі кадри звичними для них та зрозумілими народу методами, а демократи, очікуючи свого часу, займуться критикою та освітою населення. Такий заклик є пе­реконливим свідченням слабкості деяких верств української демо­кратії, — розгубленості певних її представників перед масштабами та складністю завдань, що постали перед суспільством. Цілком зро­зуміло, що заклик до виходу в опозицію — це не що інше, як спроба знайти ідеологічне виправдання для тих, кого хвиля демократії ви­падково винесла нагору і хто тепер злякався труднощів. Слід мати на увазі, що не лише народ, а й авангардна еліта ніколи не буде готова до демократії, якщо в неї не вистачить терпіння й волі пройти сувору школу практичної участі в політичному житті суспільства.

Ще одна небезпека для ефективного функціонування влади — це антидержавний анархо-лібералізм. Прибічники цієї політичної течії вважають, що з держави треба повністю зняти функції регулювання суспільного життя.

Слід особливо наголосити, що ніде в світі немає саморегулюван­ня без взаємодії з державним регулюванням. А тому для українсько­го суспільства, де тільки робляться перші кроки з формування рин­кових відносин, подібні рецепти просто згубні. Як свідчить наш осо­бистий державницький досвід, спроби деяких представників влади відмовитися від державного регулювання остаточно могли б втягну­ти наше суспільство в анархію та хаос.

Рух до сучасної демократії, її принципів і форм в Україні відбу­вається через боротьбу як в теорії, так і на практиці. Суперечність тут в основному полягає в тому, що змінюється політична система, створюються демократичні інститути, а економічної бази для функ­ціонування демократичного режиму немає. Демократичні зміни підтри­мує більшість народу, але ця довіра поступово втрачається, оскільки влада своєчасно не розв'язує актуальних для суспільства проблем. Суспільство за цих умов починає шукати "сильної особистості", ви­нуватців економічних негараздів і політичних невдач. Відтак вини­кає політична демагогія, щедра роздача обіцянок, які неможливо з об'єктивних причин виконати, оживають старі й виникають нові міфи та утопічні ідеї, люди втрачають ініціативу, чекаючи соціально-еко­номічного дива, зростають можливості для політичного авантюриз­му.

І все ж таки, якою б глибокою не здавалася криза, що в ній пере­буває наше суспільство, на які б труднощі не натрапляла і ще на­траплятиме наша молода демократія, побудова незалежної демокра­тичної України — це реальний процес. По-перше, реалізувати таке завдання вже спромоглися багато країн. Так, успішно вийшли з кри­зи у післявоєнний період Німеччина, Японія, Південна Корея та ряд інших держав. Їхній досвід для нас має надзвичайно велике значення.

По-друге, реформи, що проведені в Україні, хоч і не були ради­кальними, але вже відіграли і продовжують відігравати позитивну роль. Головний результат реформування нашого суспільства полягає в тому, що більшість вже усвідомила, що повернення назад немож­ливе, що треба йти далі по шляху світової цивілізації.

1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка