Політологія як наука. Предмет політології



Сторінка24/28
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.69 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

Політична еліта

І. Дослідження природи елітизму. Школи елітизму.



Перші спроби науково-теоретичного осмислення феномену елітизму сягають найдавніших часів. Стародавні мислителі усвідомлювали, що народ сам нездатен управляти суспільством і що історію творять вибрані представники панівних верств. Так, китайський філософ Конфуцій вирізняв у суспільстві дві основні норми поведінки: одна для "вибраних", інша — для народу, що мусить підкорятися. Глибоке обгрунтування ці ідеї дістали у Платона, Макіавеллі і Ніцше. Однак перші концепції еліт у їх сучасному розумінні з'являються лише наприкінці XIX — на початку XX ст. і пов'язані з іменами Гаетано Моски, Вільфредо Парето і Роберта Міхельса.

Гаетано Моска (1858—1941) — італійський дослідник, один з основоположників політичної науки — поділяв суспільство на панівну меншість (еліту) і політичне залежну більшість (масу). Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Саме правлячий "політичний клас" визначає історичний процес. Владу меншості над більшістю Г. Моска пояснював кращою організованістю. Народовладдя, реальна демократія і соціалізм — утопії, несумісні із законами суспільного розвитку і людською природою. Влада може бути від народу, для народу, але ні в якому разі владою самого народу. Соціальна стабільність без оновлення еліти неможлива. Окрім того, будь-яка еліта, на думку вченого, має тенденцію до перетворення на "закриту", спадкову, що призводить до її відчуження від мас. Запобігти цьому можуть лише реальний вплив суспільства на процеси формування еліти, який спонукає "політичний клас" до оновлення, дає змогу тримати його у певних межах і усувати в тих випадках, коли він більше не відповідає інтересам країни. Отже найбільш ефективною визнається система коли провідну роль в політичній системі відіграє політична еліта, але при цьому суспільство шляхом демократичних механізмів може впливати на еліту.

Вільфредо Парето (1848—1923) — італійський соціолог і економіст — обґрунтовував свою елітарну теорію біопсихічними якостями індивідів. Поділ на спроможну управляти суспільством еліту й нееліту він вважав суттєвою ознакою всіх людських суспільств, а кругообіг еліт (тобто їхню стабілізацію і подальшу деградацію) — рушійною силою суспільного розвитку. Згідно з його концепцією люди від природи наділені схильністю до маніпулювання, хитрощів і обману (цих представників еліти він називав "лисами") або ж здатністю до використання насильства ("леви"). Відповідно існують два типи суспільно-політичного правління, які послідовно змінюють один одного. Якщо правляча еліта не займається цілеспрямованим самооновленням, тоді вона деградує, що веде до соціальної революції.

Роберт Міхельс (1876-1936) - німецький вчений, один з основоположників політичної соціології — дослідив соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства, і вивів так званий "залізний закон олігархії". Суть його полягає в тому, що створення великих організацій веде до їхньої олігархізації і формування еліти. Людська ж цивілізація неможлива без великих організацій, керівництво якими може здійснюватися здебільшого лише вузьким колом осіб. Це зумовлене насамперед необхідністю досягнення ефективності у діяльності тих чи інших організацій, яка, в свою чергу, потребує керівного ядра й апарату, що поступово, але невідворотно виходять з-під контролю рядових членів, відриваються від них, підпорядковують політику власним інтересам і починають турбуватися виключно про збереження свого привілейованого становища. Маси ж через недостатню компетенцію та активність залишаються байдужими до політичної діяльності. Отже, робить висновок Міхельс, навіть демократичним суспільством завжди фактично править олігархічна, елітарна група.

Вищезгадані концепції сучасної елітарної теорії належать до макіавеллістської школи. Попри всі розбіжності вони (включаючи сучасних дослідників) мають цілий ряд спільних положень: елітарність будь-якого суспільства; особливі психологічні якості еліти; усвідомлення елітою своєї винятковості; право еліти на політичне управління суспільством, широкими масами; незмінність владних відносин між елітою і простим людом, починаючи з найдавніших часів; конкурентність і зміна еліт у ході боротьби за владу. Ця течія визнає необхідність існування еліти і те, що розвиток кожного суспільства залежить від якостей політичної еліти в ньому.

Поряд з макіавеллістською школою в західній політології розрізняють вартісні теорії еліт, елітарні теорії демократії, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні концепції та ін.

Ціннісні теорії еліт (X. Ортегаі-Гассет, М. Бердяєв, В. Ропке та ін.) розглядають еліту як найбільш продуктивну й ініціативну частину населення, наділену високими моральними якостями. Формування її — результат природного відбору в суспільстві. Соціальна рівність є рівністю стартових можливостей, що сама по собі спричиняє висування з маси найактивніших фізично й найбільш підготовлених інтелектуально представників. Завдання ж суспільства полягає в тому, щоб здійснювати цілеспрямоване рекрутування (пошук і залучення) найбільш результативної еліти.

Елітарні теорії демократії (Р.Даль, С. Ліпсет, Л. Зіглер та ін.). Вони розглядають еліту як групу, покликану не лише управляти, але й оберігати суспільство від неконтрольованого тиску й неврівноваженості мас.

Плюралістичні теорії еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен та ін.) визнають множинність еліт у будь-якому суспільстві. Жодна з них не здатна домінувати в усіх сферах суспільної діяльності. Еліти поділяються на професійні, регіональні, релігійні та інші, кожна з яких покликана виражати інтереси своїх базових груп. Згідно з цими теоріями з допомогою різноманітних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, впливу преси, груп тиску) можна обмежити або й відвернути дію "залізного закону олігархії", втримати еліти під впливом мас.

Ліволіберальні концепції (Ч. Міллс, Р. Мілібанд та ін.) базуються на таких основних положеннях: головний елітоутворюючий чинник — не видатні якості представників певної еліти, а володіння командними позиціями, керівними постами; еліта, що здійснює владу в суспільстві, не обмежується політичними діячами, а включає керівників корпорацій, найвищих державних службовців, офіцерів, а також інтелектуалів з високим суспільним статусом; між елітою й масою існують значні відмінності, реальних шансів зайняти високі посади у представників народу майже немає; основна функція еліти в суспільстві — забезпечення власного панування.

Отже бачимо, що підходи до проблеми еліти є досить різними, але об'єднує їх те, що всі школи визнають еліти, як необхідний компонент любого суспільства, який визначає розвиток останнього.

ІІ. Поняття та суть політичної еліти.

Що таке еліта, найчастіше до неї належать: люди, що досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності (Парето); найактивніші у політичному відношенні люди, орієнтовані на владу (Моска); особи, що інтелектуально чи морально стоять над масою, з розвинутим почуттям відповідальності (Ортега-і-Гассет); наділені владою люди (Етціоні); особи, які мають формальну владу в організаціях та інститутах, що визначають суспільне життя (Дай); особистості, наділені харизмою (Фройнд); творча меншість суспільства (Тойнбі); найкваліфікованіші фахівці: менеджери, найвищі службовці у системі бюрократичного управління (послідовники технологічних теорій). Кожен з вищерозглянутих напрямів елітарних теорій відображає певні аспекти політичної дійсності, орієнтується на конкретні історичні періоди й країни. Однак попри всі ці розбіжності найважливіші риси й аспекти суспільно-політичного розвитку даного феномена дають змогу визначити еліту в найзагальнішому розумінні.



Політична еліта — це достатньою мірою самостійна, найвища, відносно привілейована частина суспільства, наділена непересічними психологічними соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Однак не треба думати, що політична еліта є однорідною за структурою. Політична еліта внутрішньо диференційована. Це правляча еліта, яка безпосередньо володіє державною владою, і опозиційна (контреліта). Головною метою першої є утримання влади. Контреліта зорієнтована на відвоювання її у панівної еліти, найчастіше з метою не привласнення влади, а реалізації певної політичної доктрини, концепції, програми. Саме взаємодія цих двох еліт не дає еліті перетворитися в закриту з послідуючою деградацією.

Розрізняють також відкриту еліту, що рекрутується із суспільства, й закриту, самовідновлювану з власного середовища. Еліта поділяється на вищу, яка безпосередньо впливає на прийняття загальнозначущих для всього суспільства рішень, і середню (службовці, менеджери, вчені, інженери, інтелектуали). До політичної еліти, що безпосередньо бере участь у процесі прийняття політичних рішень, відносять адміністративну еліту, до якої входять службовці-управлінці.

1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка