Політологія як наука. Предмет політології



Сторінка3/28
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.69 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Політологічні школи світу

Політична думка сучасного світу продовжує перебувати під знач-ним впливом теоретичних розробок видатних вчених, що жили на стику XIX — XX ст, таких як М.Вебер, В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельс та інші.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864 — 1920) здобув широке визнання в західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як "державна бюрократія", Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це "концентрований вираз раціональності". В сучасному суспільстві, підкреслював М.Вебер, бюрократична система державної організації за своєю надійністю й дисципліною перевершує будь-яку іншу суспільну систему. Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, відзначав він, то такий механізм має вигляд машини у порівнянні з немеханічними видами виробництва. Саме в цьому німецький дослідник вбачав переваги бюрократичної системи державної організації і її можливість відповідним чином планувати і визначати функціональну ефективність діяльності людей у суспільстві.

Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М.Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип влади відзначається наявністю традиційних норм. на які весь час посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, який зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може позбутися і своєї влади.



Харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади базується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть "магічні" здібності.

Раціональний, якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація — неминуча доля західного світу, і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір політичного правителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями.

Значний внесок у розвиток політичної думки XX століття зробили представники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концепції В.Парето (1846-—1923), Г.Моски(1858—1941)та Р.Міхельса (1878— 1936). Як зазначав В.Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, яка виступає як добірна частина населення, а їй протистоїть інша частина. В суспільстві еліта створюється в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя, а також поділяється на "правлячу (панівну) еліту" і "неправлячу еліту". На думку вченого, існування "правлячої еліти" випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав'язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт шляхом їхньої циркуляції, кругообігу: стара пануюча еліта з часом поступається місцем новій. Слід також відзначити, що нова еліта висувається з найбільш обдарованих представників низових верств суспільства, які гостро відчувають потребу у владі. Проходить час, і нова еліта в процесі боротьби змінюється новітньою.

Необхідно підкреслити, що, на думку Г.Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політичне залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. В процесі розвитку суспільства постійно змінюються склад, структура "правлячого класу" без зміни його функцій. Здійснення влади меншості над більшістю стає можливим за рахунок кращої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г.Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним.

Ще один представник теорії еліт Р.Міхельс також стверджував, Що суспільство не може існувати без панівного "політичного класу''. З цією метою дослідник обгрунтував свій "залізний закон олігархічних тенденцій". Згідно з цим законом, демократичний розвиток суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної організації. А цей процес неможливий без виділення в суспільстві еліти — активної меншості, якій маса має довіряти через об'єктивну неможливість прямого контролю широких верств населення над великою організацією. За таких умов, на думку Р.Міхельса, демократія неминуче повинна трансформуватися в олігархію.

Цікавим явищем у політичній науці стало зближення і спроби інтеграції елітарних та плюралістичних концепцій. Сучасний американський політолог Р.Даль, наприклад, розробив теорію плюралістичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як правління лідерів кількох елітарних груп, що досягли стабільного порозуміння між собою. Даль назвав цю ситуацію "поліархією". Суть її полягає в такому. За всієї демократичності політичних інститутів західних суспільств обов'язково існують еліти та їхня влада. Роль політичної системи полягає в тому, щоб кожній еліті дати альтернативу і можливість змагатися між собою, тоді як центральна влада має проти-стояти їм і врівноважувати їх.

Поліархія поліпшує і доповнює принцип демократії, управління більшості шляхом удосконалення системи народного представництва, сильнішої гарантії прав меншості, використання електорального та інших засобів для управління представниками більшості, усунення різних видів політичної нерівності.

Від гегемоністського управління еліт поліархія відрізняється можливістю опозиції заперечувати урядову політику, наявністю відкритих конфліктів між політичними лідерами, а також відкритим змаганням для підтримки претендентів на лідерство (особливо за допомогою виборчого голосування), періодичним проведенням місцевих і національних виборів за участю політичних партій, що змагаються.

Цікавою теорією є біхевіоризм як специфічний метод дослідження політичного життя. Як принципи біхевіористської політології виступають наукова нейтральність, опора на результати вибіркових емпіричних досліджень, що виконані на базі систематичних та математичних обробок, точне формулювання та емпірична перевірка гіпотез.

Класиком політичного біхевіоризму вважають Гарольда Лассуелла (1902-1979), найбільш відомого спеціаліста в американській політичній науці. Значення праць Лассуелла полягає в тому, що він у своїх дослідженнях широко використовував фрейдистський підхід і сформулював на його основі теорію "політичного психоаналізу". Згідно з цією теорією одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості.

З досліджень Г.Лассуелла випливає, що існує певний зв'язок між психологічним типом особистості і виконанням нею відповідних політичних ролей. Запропонована Г.Лассуеллом класифікація психологічних типів особистості враховує також особливості психіки політичних лідерів. Так, наприклад, на думку американського політолога, "вождями-агітаторами" рухає почуття провини. Вони "шукають собі полегшення за допомогою таких механізмів, як обвинувачення інших". Ідеологічні лідери — це індивіди, котрі пережили в дитинстві катастрофу багатьох надій. Психологічна особистість, що марить лідерством, як підкреслює Лассуелл, також часто намагається прийти в політику. "Викинуті з політики шукачі влади мають можливість виходу в бізнес, профспілки, організовану злочинність, де вони можуть сподіватися ... панувати над іншими". На думку Г.Лассуелла, для таких суб'єктів не має значення, як і де вони стверджуватимуться, головне для них — мати владу над людьми.

Значний вплив на політичну думку нашого століття справив фрейдизм. Хоч більшість політологів вважають спірним пояснення всіх соціально-політичних відносин з погляду перетворених форм сексуальних імпульсів, але психоаналітична методологія безумовно дає чимало корисного, якщо її використати для дослідження проблем "лідер — маса", "лідер — певна група" тощо. Ідеї З.Фрейда продовжують жити й поширюватися, наприклад, у працях американського вченого Е.Фромма (1900—1980).

На відміну від Фрейда, котрий вивчав позасоціальні особливості індивіда, Фромм виходить з тези про первісне існування в людському суспільстві соціалізованого індивіда. В центр уваги він ставить аналіз потенційних людських якостей, що виявляються протягом "пристосування" людини до конкретної соціально-економічної діяль-ності.

Людина вільна, за Фроммом, тільки на рівні її антрополого-екзистенціальної ситуації, але соціально-економічні умови протягом історії не дозволяли (не дозволяють і досі) наповнити її життя сенсом повнокровного буття, щоб прожите воно було "по-людському". В таких умовах життя для конкретного суб'єкта починає втрачати сенс, все більша кількість людей впадає в неспокій та відчай.

На її читачів справив велике враження психологічний аналіз передумов становлення й формування фашистської системи в Німеччині. Аналіз цей не втратив актуальності й сьогодні, хоча нас зараз він цікавить в дещо іншому аспекті. Про це говорив і сам Фромм, коли підкреслював, що будь-якому суспільству необхідно мати на увазі небезпеку, що виходить з особливостей людського характеру, а саме "готовність прийняти будь-яку ідеологію і будь-якого вождя за обіцянку гарного життя, за пропонування політичної структури та символів, що надаватимуть життю індивіда якусь видимість сенсу і порядку".

Е.Фромм справедливо звертає увагу на те, що терор і демагогію нацистів та апатію німецьких мас, що мали своїм наслідком встановлення фашистського режиму, справді не можна пояснити виключно економічними, соціальними й політичними причинами.

Тверезий аналіз Е.Фромма показав, що сучасне суспільство здатне або грубо й силоміць, або тихо й непомітно викорінювати людське в людині і що кінець-кінцем деградація людини може стати необоротною. Не потрібно ідеалізувати будь-яке суспільство, не треба забувати про небезпеку, котру може нести людству прогрес. Саме про це свідчать твори видатного німецького й американського вченого Е.Фромма.

Одним із найвпливовіших представників американської політичної науки був також Ганс Моргентау (1904—1980) — провідний теоретик США з зовнішньополітичних питань.

Підкреслюючи, що національні інтереси є головним рушієм зовнішньої політики будь-якої держави, Моргентау, ясна річ, особливу перевагу надавав американським національним інтересам. Для цьо-го, на його думку, необхідно було вживати всіх можливих заходів для забезпечення політичного лідерства США в Європі та балансу сил у Європі та в Азії.

Обґрунтовуючи концепцію національних інтересів, Г.Моргентау великого значення надавав силі. Політика, на думку американського вченого, ніколи не зможе бути ефективною, якщо вона не підкріплена економічною, військовою та політичною міццю. Ось чому досягнення могутності й сили, згідно з Моргентау, є головним завданням і визначальною рисою держави.

Найбільш впливовим французьким політологом є нині Моріс Дюверже (народ. 1917). Однією з центральних проблем його творчості є проблема демократії. Вивчаючи її, Дюверже намагається серйозно осмислити й проаналізувати відповідний політичний досвід демократичного розвитку західних країн. Дослідження цього питання привело французького політолога до висновку, що західні країни живуть в умовах плутодемократії, тобто в умовах такого політичного правління, коли владою володіють одночасно і народ (demos) і багатство (plutos).

Але таке політичне правління — це тільки псевдодемократія, в яких би формах вона не здійснювалася. Справжня демократія, на думку М.Дюверже, — це дещо інше: більш скромне й більш реальне. Вона визначається через "свободу для Народу та для кожної час-тини народу, як це записано у Французькій конституції 1793 p. Сво-бода не тільки для привілейованих через народження, примху долі, посаду, набуту освіту, — але реальна свобода для всіх, що зумовлює більш високий рівень життя, освіти, соціальної рівності та політичної рівноваги".

XX століття — століття небачених раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична наука не залишає цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямок політології—теорія конфліктів. Найбільш вагомий внесок у її розробку зробили Л.Ко-зер, Р.Дарендорф та К.Боулдінг.

Л.Козер стверджував, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що соціальні конфлікти мають позитивне значення для функціонування суспільних систем та їхньої зміни. Свою концепцію, що отримала назву "концепція позитивно-функціонального конфлікту.

Р.Дарендорф — німецький соціолог та політичний діяч — вважає конфлікт перманентним станом соціального організму. Не наявність, а відсутність конфлікту, стверджував Дарендорф, є чимось дивним та ненормальним. У кожному суспільстві завжди присутня дезінтеграція і конфлікт. "Все суспільне життя є конфліктним, оскільки воно змінюється. В людських суспільствах не існує стабільності, оскільки немає в них нічого стійкого. А тому саме в конфлікті можна знай-ти творче ядро будь-яких співтовариств і можливість свободи, а також засоби для раціонального оволодіння та контролю над соціальними проблемами".

Американський політолог та економіст К.Боулдінг, автор "загальної теорії конфлікту", намагався створити цілісну наукову теорію конфлікту, описуючи в її межах всі явища живої і неживої природи. індивідуального та суспільного життя. У своїй книзі "Конфлікт та захист. Загальна теорія" Боулдінг відзначив, що "всі конфлікти мають спільні елементи і спільні зразки розвитку, і саме вивчення цих спільних елементів може представити феномен конфлікту в будь-якому його специфічному вияві". Це положення несе основне методологічне навантаження в "загальній теорії конфлікту".

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка