Політологія як наука. Предмет політології



Сторінка9/28
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.69 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   28

Розвиток політичної думки в Україні

Найважливішими передумовами формування політичної думки на українських теренах були: перехід українського сус­пільства від варварської (докласової, доцивілізованоі) фази розвитку до стадії цивілізованості (станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними механізмами ре­гулювання суспільних суперечностей); інституціоналізація політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень — племінних княжінь у державно-політичні макро-об'єднання імперського взірця); поширення давньої писемності, освіти, наукових знань; прихід християнства та його запро­вадження як офіційної релігійної доктрини Київської Русі; синтез орієнтальних (східновізантійських) та окцидентальних (західноєвропейських) культурних впливів.

На початкових етапах своєї еволюції, а надто на першому з них, — часів Київської Русі (X—XIIIст.) українська політична думка розвивалась у різноманітних виявах інтелектуальної, духовно-естетичної діяльності (в художній літературі, історич­них творах, публіцистиці, правових документах, релігійних проповідях і текстах тощо). Це пояснювалося синкретизмом суспільної свідомості та слабкою диференціацією інтелекту­альної діяльності. Тому політичні ідеї, що вперше були сфор­мульовані у творах державних діячів, церковних ієрархів, лі­тописців Київської Русі, стосувалися питань виникнення української державності, її суспільно-політичного устрою, від­носин влади і церкви, влади та особистості, місця Русі серед інших народів і держав світу та інших проблем. Найбільш ві­домими серед цих творів були «Слово про закон і благодать» (1052) першого митрополита з русинів Ілларіона; «Руська Прав­да» (XI ст.), що складалася з трьох частин — «Правди Ярос­лава» (початок XI ст.), «Правди Ярославичів» (1073—1076) та широкої редакції «Руської Правди» (початок ХП ст.); «Повість минулих літ» (1113—1116), написана монахами — літописця­ми Нестором і Сильвестром, — перший загальнодержавний документ історичного змісту, споріднений із середньовічними західноєвропейськими хроніками; «Повчання» (близько 1117), написане великим князем київським Володимиром Мономахом (1053—1132); «Слово про Ігорів похід» (1185 чи 1187), на­писане невідомим автором, — найвизначніша поетична пам'ятка Київської Русі.

У згаданих творах було порушено такі політичні пробле­ми: забезпечення незалежності та єдності Русі; утвердження рівноправного статусу Київської Русі серед інших країн світу; закріплення норм права і християнської моралі в суспільних і міжособистісних стосунках; дотримання присяги та норм пра­ва князями; верховенство світської влади над церковною; об­ґрунтування ідеї соціальної відповідальності влади перед на­родом (захист простих людей від утисків, сваволі привілейова­них груп населення та княжої адміністрації); засудження кня­зівських міжусобиць, селянських і міських заворушень як чин­ників, що дестабілізували становище всередині країни і полег­шували її загарбання іноземними завойовниками.

Наступний етап розвитку української політичної думки пов'язаний з галицько-волинським і польсько-литовським пе­ріодами української історії (XIV — перша половина ХVП ст.). Його початок збігся в часі з утратою Україною національної незалежності й переходом під владу іноземних держав — Зо­лотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі. Ста­новище тимчасово стабілізувалося лише з Люблінською унією 1569 p., за умовами якої більша частина України була інкор­порована до складу Польського королівства. Розвиток укра­їнської політичної думки за цих умов значно загальмувався. Певною мірою пам'ятками політичної думки в Україні можна вважати Судебник 1468 p. (прийнятий за Казимира IV) і три Литовські статути — 1529 p. (за Сигізмунда І Старого), 1566 p. (за Сигізмунда II Августа) і 1588 p. (за Сигізмунда ПІ). У цих документах поряд із правовими ідеями викладено й певні полі­тичні погляди — щодо централізації держави, зміцнення ко­ролівської влади тощо. Але практично до середини XVI ст. скільки-небудь помітних і яскравих виявів пожвавлення полі­тичної думки не спостерігалося.

Від середини XVI ст. українська політична думка розвива­лась у двох напрямках: гострополітичному, або полемічному (В. Суразький, С. Оріховський, 3. Копистенський, І. Борецький, І. Вишенський, Г. і М. Смотрицькі), та культурно-освітньому (Ю. Рогатинець, К. Ставровецький, С. і Л. Зизанії). Ідеї мо­рального консерватизму (традиціоналізму) та шанування за­кону (легізму), що складалися ще за часів Київської Русі, ви­явились у творчості С. Оріховського (1513—1566; основна пра­ця — «Напучення королю польському Сигізмунду»), який на­магався синтезувати демократично-правові традиції Київсь­кої Русі з сучасними йому гуманістичними поглядами та об­ґрунтувати потребу оптимізації форми правління і політично­го режиму Речі Посполитої. Він екстраполював принципи гу­манізму в суспільно-політичну площину і підкреслював такі положення: пріоритетність закону перед будь-яким рішенням монарха чи інших осіб; роль моралі та освіченості монарха в управлінні державою; конечну необхідність врахування полі­тичною елітою досягнень науки про керівництво суспільством і принципи справедливості. «Найсправедливіше, — радив Орі­ховський королю, — щоб ти перебував у межах свого обов'яз­ку»; «...король вибирається задля держави, а не держава за­для короля існує...»; «закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко кращим за непевну державу та біль­шим за короля»; «...король є вустами, очима й вухами закону». Фактично, Оріховський уперше в українській політичній думці сформулював демократичні принципи правової держави (за­довго до виникнення самої концепції правової держави): вер­ховенство права в суспільному та державному житті, зв'яза­ність законами дій державної влади тощо.

Визначними політичними мислителями в Україні наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. були також X. Філалет (?—?), Вишенський (1560—1620), П. Могила (1597—1647).

X. Філалет (основна праця — «Апокрисис») будував свою кон­цепцію у вигляді антитези поглядам польського єзуїта П. Скарги, викладеним у праці «Синод брестський» (1597). Концепція Філалета випливала з таких положень: захист у релігійній формі ідеї рівності людей незалежно від соціального статусу; обов'язковий елемент суспільного клімату — релігійна толе­рантність, свобода совісті; необхідність дотримання прав наро­ду його володарями; право народу на захист порушених сво­бод (у тому числі збройний); заперечення абсолютної влади королів, магнатів і папи римського; підпорядкованість дій феодалів суду підданих. X. Філалет одним із перших українсь­ких мислителів, які перебували в річищі гуманістичної та ра­ціоналістичної традицій, запропонував та обґрунтував ідеї сус­пільного договору і природного права, обмеження влади зако­ном тощо.

Проблема співвідношення релігії та політики, влади ду­ховної та світської посідала центральне місце в політичних концепціях І. Вишенського та П. Могили. І. Вишенський, автор численних полемічних памфлетів, спрямованих проти всевладдя духовних і світських можновладців, намагався обґрунтувати свої погляди, спираючись на ідею необхідності повернення до гуманістичних і демократичних принципів раннього християн­ства. Він, зокрема, визначив ці принципи (рівність, братерство, свобода, справедливість) наріжними для побудови справедли­вих суспільних відносин у сфері як релігійного, так і світсько­го життя; базуючись на ідеї рівності, висловив думку про не­обхідність соборного правління християнської церкви людьми духовного сану та мирянами: стверджував рівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові; відки­нув як абсолютно безпідставну, необгрунтовану і невиправда­ну доктрину католицького універсалізму та абсолютного цен­тралізму папи римського; піддав гострій критиці дії світської влади, що порушували ідеали раннього християнства; велику роль відводив правосуддю, зокрема судовому захистові грома­дянських прав і свобод у разі їх порушення з можновладцями.

Продовжуючи аргументацію І. Вишенського, П. Могила об­стоював ідею верховенства церкви над державою, що об'єк­тивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади папи римського і польського короля існування Української право­славної церкви та збереженню ідентичності українського на­роду. Погляди П. Могили на співвідношення впливів церкви й держави в суспільному житті поділяли багато його сучасників і набули значного поширення з утвердженням російського впли­ву на українських теренах у XVII—XVIII ст.

Національно-визвольна революція середини XVII ст. і ство­рення козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку української політичної думки (середина XVII— XVIII ст.). Цей період її еволюції характерний насамперед по­силеною увагою до осмислення проблем міжнародних союзів і міждержавних об'єднань України з Польщею, Росією, Османсь­кою імперією, Кримським ханством та іншими суб'єктами то­гочасної міжнародної політики, визначенням політичного ста­тусу українського народу і створенням перших конституцій­но-правових документів.

Розв'язання порушених проблем було запропоноване на державному рівні Б. Хмельницьким (1595—1657) у «Березне­вих статтях» 1654 p. та І. Виговським (?—1658) і Ю. Немиричем (1612—1659) у «Гадяцькому трактаті» 1658 p. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного (передусім воєнного) союзу з Росією, у другому — про створення феде­ралістського об'єднання Польщі, Великого князівства Литовсь­кого та України. Обидва політико-правові документи не були повністю зреалізовані: у першому випадку через свідоме по­рушення Росією умов укладеної угоди, у другому — через відсутність соціальної бази.

Продовжувачами ідей П. Могили та І. Гізеля у першій чверті ХУШ ст. виступили Ф. Прокопович (1682—1736) і С. Яворський (1658—1722). Каменем спотикання в накреслених ними концепціях було ставлення до реформ Петра І. Ф. Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист повного підпоряд­кування Української церкви Російській державі та за вста­новлення абсолютистсько-монархічної форми правління — царського самодержавства, залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частково запозичену навіть із модерних на той час західноєвропейських доктрин суспільного договору та природного права. С. Яворський, навпаки, засуджував ро­сійський «цезарепапізм» і прагнув обґрунтувати самостійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади світського монарха.

Величезне значення для розвою української політичної думки мав документ, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом (1672—1742), П. Герциком і А. Войнаровським та відомий як «Конституція П. Орлика» (1710 p.). Хоча ця «Конституція» не мала юридичної сили, оскільки не набрала чинності в Україні, її поява свідчила про спорідне­ність української політико-правової традиції з західноєвро­пейською Перша конституційна пам'ятка Європи нового часу містила низку демократичних і прогресивних ідей: умотивову­вала національно-державну незалежність України; закріплю­вала права та свободи козаків та інших соціальних груп укра­їнського суспільства; передбачала обмеження влади правом; забезпечувала поділ державної влади; гарантувала спадковість українських козацьких традицій демократизму, рівності й спра­ведливості.

Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки за попередні два століття слід уважати погляди Г. Ско­вороди (1722—1794). Його політична концепція нагадує вит­риману в ранньохристиянському дусі конструкцію І. Вишенського і містить такі базові положення: нищівну критику існую­чого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синте­зованого з просвітницькою ідеологією; майбутню форму прав­ління (в ідеалі) — демократичну республіку, де буде забезпе­чено соціальну рівність усіх громадян; способи досягнення ок­ресленого суспільного ідеалу — просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви «загальної любові», «доброї волі», «доброчесності» тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   28


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка