Пояснювальна записка фахове вступне випробування з української мови є не тільки перевіркою теоретичних знань І практичних навичок абітурієнтів, які здобувають освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста, з усіх лінгвістичних дисциплін



Сторінка5/9
Дата конвертації20.02.2016
Розмір1.66 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Новаторство прози Марка Вовчка

Питання авторства Марка Вовчка в літературознавстві. Мала проза Марка Вовчка українською мовою: специфіка оповіді, образ оповідача, художня специфіка. Марко Вовчок - продовжувачка традицій попередників (Г. Квітка-Основ’яненко, М. Гоголь, Т. Шевченко). “Народні оповідання” Марка Вовчка як якісно нове явище в українській прозі: проблематика; образ жінки-трудівниці; гнівний осуд кріпосництва. Народність художніх засобів оповідань

Твори романтично-баладного характеру, їх художні особливості. Поетика українських повістей письменниці. Жанри й тематика творів Марка Вовчка російською мовою. Творчість Марка Вовчка російською мовою, її тематично-художня специфіка. Формування принципу художнього психологізму у прозі Марка Вовчка. Значення творчості Марка Вовчка для розвитку української літератури.



Проблематика та жанрово-стильові особливості творчості Леоніда Глібова.

Основні етапи життєвого шляху письменника. Педагогічна діяльність Леоніда Глібова. Традиції та новаторство Глібова-байкаря. Художні особливості лірики письменника. Традиції та новаторство автора в жанрі загадок, акровіршів.


Проблематика та жанрово-стильові особливості творчості Анатоля Свидницького

Основні етапи життєвого шляху письменника. Характерні риси поезії Анатоля Свидницького. Художні особливості малої прози. “Люборацькі”: поетика, жанрова специфіка твору. Історія написання і видання. Композиційні особливості “Люборацьких”. Особливості типізації та індивідуалізації персонажів. Проблематика. Місце твору в спадщині А. Свидницького та в європейському і українському літературному процесі.

Художня специфіка поетичної творчості Степана Руданського.

Новаторство Степана Руданського у створенні гуморесок, у розробці фольклорних мотивів та образів. Своєрідність жанру співомовок. Франко про поетичну спадщину письменника.

Українська драматургія в середині ХІХ століття. М.Костомаров – зачинатель української історичної драматургії. Перші українські трагедії „Сава Чалий" і „Переяславська ніч". Особливості драматургії Пантелеймона Куліша. Драматичні твори Юрія Федьковича.

М.Костомаров – зачинатель української історичної драматургії. Перші українські трагедії „Сава Чалий" і „Переяславська ніч". Фольклорна основа драми „Сава Чалий", часове зміщення й довільне трактування історичного факту. Історизм твору „Переяславська ніч"; висунення на перший план особистої драми закоханих романтизованих героїв. Перший у новій українській літературі образ мужньої жінки-патріотки.

Особливості драматургії Пантелеймона Куліша. Драмована трилогія як відображення історіософських поглядів письменника. Значення перекладацької спадщини, літературно-критичної і видавничої діяльності письменника.

Драматичні твори Юрія Федьковича.



Основні тенденції розвитку української літератури 70–90-х років ХІХ ст. Соціально-економічна та культурна ситуація 70 – 90-х років ХІХ століття. Реалізм як провідний художній напрям. Розвиток української преси. характеристика літературно-критичних та загальнотеоретичних виступів. Літературно-критична діяльність Михайла Драгоманова.

Олександр Кониський. Творчість О.Кониського в оцінці сучасників. Біографія письменника. Поетична творчість О.Кониського. Пошуки митця у прозових жанрах. Тематика і проблематика малої прози («Панська воля», «Дмитро Книш», «Суддя Гарбуз», «І ми – люде!», «Народна педагогія», «Доля одного письменника», «Ранком в Алупці». стильові особливості малої прози. ідеал «нової людини» у повісті «Юрій Горовенко».

Іван Нечуй-Левицький. Творча біографія І.Нечуя-Левицького. «Перехідний» характер ранньої прози («Дві московки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа»). Класичні твори з народного життя («Микола Джеря», «Бурлачка», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти»). Образ духовенства у творчості І.Нечуя-Левицького («Старосвітні батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт» та ін.). Твори з життя інтелігенції («Хмари», «Над чорним морем», «Навіжена», «Гастролі», «Неоднаковими стежками», «На гастролях в Микитянах», «Дивовижний похорон» та ін.). історичні твори Івана Нечуя-Левицького: проблеми поетики («Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський» та ін.). Драматургія митця. Значення творчої спадщини І.Нечуя-Левицького для розвитку українського літературного процесу.

Олена Пчілка. Життєвий шлях Олени Пчілки. Творча біографія письменниці. Своєрідність поетичного доробку. Творчі пошуки Олени Пчілки у ліро-епічних жанрах. Поетика прозової спадщини. Проблематика оповідань для дітей («Увінчаний співець», «Сосонка», «Малий музика Моцарт», «На хуторі» та ін.). Проблематика та стильова своєрідність новелістики Олени Пчілки («Збентежена вечеря (Різдвяна пригода)»). Новаторство письменниці в драматургії.

Дмитро Маркович. Біографічні відомості про письменника. Загальний огляд творчості. Образ степу у творах Д.Марковича. Тематика та проблематика оповідань. Д.Маркович-юрист і Д.Маркович-письменник: взаємодія двох іпостасей.

Розвиток українського роману у другій половині ХІХ ст.: жанрово-тематичне багатство. Новаторство Панаса Мирного у створенні жанру соціально-психологічного роману. Проблематика, жанрова своєрідність композиційно-сюжетно структура, система образів роману Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні”.



Життєвий і творчий шлях. Суспільно-політичні та літературно-естетичні погляди. Творче продовження традицій попередників (оповідання "Лихий попутав"). Повість «п’яниця» як виразний новаторський крок, виявлення художньої індивідуальності молодого письменника. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?..» панаса Мирного як соціально-психологічний роман. повість «Лихі люди» Панаса Мирного як твір нового літературного характеру. роман «Повія» як психологічне дослідження Панаса Мирного. Проза Панаса Мирного 80 – 90-х рр. ХІХ ст.: проблематика, ідейно-тематичне спрямування, образи.

Наталя Кобринська. Творча біографія Наталі Кобринської. Еволюція образу жінки у прозовому доробку письменниці («Перша вчителька», «Душа», «Чортище», «Брати»). Жанрова та стильова своєрідність творів Наталі Кобринської. Місце творчості Наталі Кобринської у розвитку української літератури.

Трохим Зіньківський. Біографічні відомості. Особливості байкарської творчості Т.Зіньківського. Поетика малої прози письменника. Художній синтез соціології у казках («Історична казка», «Кудою йти?», «Різдвяна повістка»). Ідейно-художня своєрідність оповідань («Сидір Макарович Притика», «Сон (Мрія)»). Публіцистична спадщина Т.Зіньківського, її ідейно-художня специфіка.

Тимотей Бордуляк. Творчий і життєвий шлях письменника. Загальний огляд творчості Т.Бордуляка. Проблематика та стильова своєрідність новелістики («Дай, боже, здоровля корові!», «Бузьки», «Жебрачка»). Тема еміграції у спадщині митця (трилогія «Ось куди ми пійдемо, небого!», «Бузьки», «Іван Бразілєць»). Місце письменника у розвитку української літератури.

Борис Грінченко. Біографія митця. Загальний огляд творчості. Тема інтелігенції у повістевій спадщині Б.Грінченка («сонячний промінь», «На розпутті», «Брат на брата»). Соціальна дилогія «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами». Пошуки Б.Грінченка у жанрі оповідання. Стильова своєрідність прозових творів. Провідні мотиви й образи поезії Б.Грінченка. Творчі пошуки митця в жанрі поеми і балади. Українська історія у ліро-епосі Бориса Грінченка (балада «Смерть Отаманова», поема «Лесь, преславний гайдамака»). Біблійна історія у народній легенді «Перша жінка». «Книга казок віршем» як обробка старовинних легенд, балад і казок. Звернення до інонаціональних тем і сюжетів («Матільда Аграманте», «Беатріче Ченчі», «Дон Кіхот», «Галіма»). Творчі пошуки Бориса Грінченка в жанрі байки.

Уляна Кравченко. Творча біографія Уляни Кравченко (Юлії Шнайдер). Стильова своєрідність поетичних творів («Люблю», «Шовк порвався», «З народних мотивів», «Забуду – не забуду», «На новий шлях», «Вагання»). Афористична проза Уляни Кравченко («Голос серця», «З афоризмів», «Розгублені листочки», «Люблю», «Моя книжка», «Замітка», «Цвіти навколо…», «Фіалка», «Маки», «Цвіт папороті», «Хризантеми», «Dianthus Diadematus», «Hedera Helix»). Місце письменниці у розвиткові української літератури.

Євгенія Ярошинська. Загальний огляд творчості Євгенії Ярошинської. Феміністичні тенденції у новелістичній спадщині письменниці («Женячка на виплат», «Гість»). Жанрова та стильова своєрідність творів Ярошинської. Місце творчості Євгенії Ярошинської у розвитку української літератури.

Дніпрова Чайка. Творчий шлях Дніпрової Чайки. поезія в прозі: своєрідність жанру («Шпаки», «Самоцвіти», «Плавні горять»). Літературна казка у творчості Дніпрової Чайки («Скеля», «Дивний ткач», «Краплі-мандрівниці», «Казка про Сонце та його сина», «Грецька казка», «Новик», «Буряк», «Казка»). Філософсько-етичний підтекст в оповіданнях-притчах («Образ великого»). Фантастика і реальність в оповіданнях-легендах («Тополі», «Морське серце», «Дівчина-чайка», «Мара»). Оповідання Дніпрової Чайки. Художній світ лірики.

Марко Кропивницький. Творча біографія драматурга. Підпорядкування традиційного сюжету новій темі у п’єсі «Дай серцеві волю, заведе в неволю». соціальна забарвленість драми «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». Етнографізм та мелодраматизм у драмах Марка Кропивницького. Проблематика і соціальний характер конфлікту драми «Глитай, або ж Павук». Жанр водевілю у творчості драматурга («По ревізії»). Місце Марка Кропивницького в історії української драматургії.

Михайло Старицький. Творча біографія драматурга. Драми з народного життя М.Старицького: проблеми поетики («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Не судилось», «Талан»). Жанр водевілю та оперети у драматургії М.Старицького («За двума зайцями», «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «По-модньому», «Чарівний сон»). Історична драма у творчості М.Старицького («Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч»). Новаторство драматургії Михайла старицького. Місце і значення творчої спадщини Михайла Старицького у розвитку української драматургії. Пошуки М.Старицького у жанрах малої прози. Визвольна війна 1648 – 1654 рр. в інтерпретації М.Старицького (роман-трилогія «Богдан Хмельницький»). Повість «Облога Буші» як підготовчий етап до написання трилогії. Спроба об’єктивного відтворення суспільної діяльності Івана Мазепи у романі «Руїна». Фольклорна стихія роману М.Старицького «Разбойник Кармелюк». Доба Коліївщини як історичне тло повісті «Останні орли». Провідні теми лірики. Вірші про завдання й покликання поета ("Поету", "До М.Лисенка", "До Шевченка», "На роковини Шевченка", "На спомин Котляревського"). Образи рідного краю й народу ("Весна", Край рака", "Швачка", "До України"). Патріотична лірика Михайла Старицького ("До молоді", "Чудова ніч", "Борвій", "Поклик до братів-слов'ян", "До борні!", "До Дунаю"). Інтимна лірика митця ("Виклик", "Нива", "На морі"). Своєрідність композиції і проблематики історичної поеми «Morituri».

Іван Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). Творча біографія драматурга. П’єса «Мартин Боруля» – нове явище в українській драматургії. Гострота сатири у п’єсі «Сто тисяч». «Хазяїн» як зразок сатиричної комедії соціального змісту. оригінальність Івана Карпенка-Карого як комедіографа. Психологічна драма у творчості І.Карпенка-Карого («Наймичка», «Безталанна»). Новаторство у жанрі психологічної драми. Історична тема у драматургії І.Карпенка-Карого («Бондарівна», «Сава Чалий»). Новаторство у жанрі історичної драми. Дилогія «Суєта» і «Житейське море» як соціальна комедія. Естетичні погляди Івана Карпенка-Карого, втілені у дилогії.

Іван Франко. Життєвий і творчий шлях митця. Світогляд, літературно-естетичні погляди. Періодизація поетичної творчості: лірика «молодечого романтизму»; поезія пророцтва й бунту; філософія «болю існування»; трансцендентність художнього слова; поезія духовної катастрофи. Рання поетична творчість: збірка «Балади і розкази». збірка «З вершин і низин» як втілення нової «реальної» лірики. Збірка «Зів’яле листя» як лірична драма. збірка «Мій ізмарагд» І.Франка: морально-філософські пошуки поета. Парадигма світу у збірці «Semper tiro» І.Франка. Збірка «Із днів журби» як своєрідно інтермецо у поетичній творчості І.Франка. Збірка «Давнє і нове» як розширене видання збірки «Мій Ізмарагд». Цикл «Вольні вірші» як критика «молодомузівського» модернізму. Збірка «Із літ моєї молодості» як підсумок поетичної діяльності І.Франка.

Жанрова різноманітність ліро-епосу І.Франка. Жанр поеми-казки у творчості митця («Лис Микита», «Абу-Касимові капці», «Коваль Басім», «Коли ще звіри говорили») Своєрідність соціально-побутових поем ("Панські жарти", "Сурка"). Відображення боротьби українського народу проти польської шляхти в поемі "На Святоюрській горі". Продовження Франком традицій кращих поетів світової літератури (Й.-В.Гете, Дж.Г.Байрон, Т.Шевченко, О.Пушкін). Пошуки в розв'язанні проблеми позитивного героя ("Три князі на один престол", "Святий Валентій", "Цар і аскет", переклади "Фауста", "Каїна" та ін.). Історична поема "Іван Вишенський", риси неоромантизму у творі. Поема «Великі роковини»: українознавчий аспект прочитання. Психологічне розкриття трагедії невизнаного героя у поемі «Смерть Каїна». Еволюція світогляду головного героя. Каїн як романтичний чи неоромантичний герой; дискусія в літературознавстві навколо даної проблеми. Художня реалізація суспільних взаємин крізь призму давньої легенди в поемі «Похорон». проблематика поеми «Мойсей»: реалізація мотиву неволі і виходу з неволі; паралель «стародавній Ізраїль – Україна»; художнє розкриття причини трагедії Мойсея. «Пролог» до поеми та його спрямування. Образ «цілого чоловіка» у філософських поемах Івана Франка. Проблема «вождя для народу» та її вирішення у філософських поемах Івана Франка.

Погляди І.франка на драматургію. «Украдене щастя» як соціально-побутова психологічна драма. Проблема деморалізації особистості у драмі «Учитель». Барокова образність у драматичних поемах І.Франка («Сон князя Святослава», «Кам'яна душа», «Суд святого Николая»). Сучасне життя як об’єкт драматичних творів І.франка («Рябина», «Майстер Чирняк», «Учитель, «Украдене щастя», «Будка, ч. 27»).



Місце художньої прози в багатогранній літературній спадщині І.Франка. Актуальність, політична гострота, багатство тем і проблем прозових творів, їх філософське спрямування. Жанрова різноманітність прозових творів (етюд, нарис, новела, соціально-побутові, сатиричні оповідання, повісті й романи, соціальні, історичні притчі. казки, політичний фейлетон, памфлет та ін.). Романтичний характер повісті «Петрії і Довбущуки». Новаторство І.Франка в опрацюванні робітничої теми (цикли оповідань «борислав», «Рутенці»). Соціальна злободенність повістей «Boa concristor» та «Борислав сміється» Івана Франка. Оповідання й повісті з життя села: проблематика, жанрова різноманітність, образний світ. Світ дитинства в оповіданнях Івана Франка. проблематика творів з тюремного життя («На дні», «До світла», «Панталаха»). Жанрове й тематичне розмаїття сатиричних творів. Історична тема у прозі Івана Франка (повість «Захар Беркут»). Новела «Сойчине крило» Івана Франка як твір модерної літератури. повість «Основи суспільності» Івана Франка як зразок психологічної кримінальної прози. «Перехресні стежки» Івана Франка як новітній суспільно-психологічний роман. Повість «лель і Полель» як твір з життя інтелігенції. Тема жіночої емансипації в оповіданні «Маніпулянтка».

Василь Мова (Лиманський). Життєвий і творчий шлях письменника. Здобутки В.Мови в поетичній творчості. «Старе гніздо й молоді птахи» – нове слово в українській драматургії. Перекладацька діяльність Василя мови.

Павло Грабовський. Життєвий і творчий шлях письменника. Еволюція світогляду, літературно-естетичні погляди. Основні мотиви збірок "Пролісок", "З Півночі", "Кобза". Розробка теми ролі митця і мистецтва в громадському житті, завдання поета і поезії. Мотиви народної долі у поезії П.Грабовського. Своєрідність патріотичної лірики. Автобіографізм поезії. Образ природи у ліриці Павла Грабовського. Перекладацька діяльність Павла Грабовського.

Яків Щоголів. Життєвий і творчий шлях поета. Романтичні погляди Я.Щоголева. мотиви й образи ранньої поезії (збірка «Ворскло»). Еволюція поглядів Я.Щоголева у поетичній книжці «Слобожанщина». Програмні вірші «Струни» та «Багато мочі і краси» як літературно-естетичні декларації поета. Міфопоетичні сюжети епічної поезії.

Іван Манжура. Життєвий і творчий шлях поета. Жанр поеми-казки у творчості І.Манжури («Іван Голик», «Трьомсин-богатир», «Казка про хитрого Лисовина»), соціальний підтекст казок. збірка віршів "Степові думи та співи": основні мотиви, образи збірки. Тематичні та стильові особливості лірики. Жанрово-ритмічне розмаїття та сюжетно-композиційні особливості лірики. Мотиви інтимної лірики. Своєрідність пейзажної лірики. Мотиви й образи громадянської лірики. Вірші-обробки фольклору "Пан-брехун", "Зайка та жаба", "Лиха година".
Ідейно-тематичне багатство новелістики М.Коцюбинського. Поєднання реалізму та імпресіонізму в повістях “Fata Morgana”, “Тіні забутих предків”. Багатство міфопоетичного світу в повісті „Тіні забутих предків”. Новаторство Коцюбинського в зображенні життя національних меншин України (“Для загального добра”, “Пе-коптьор”, “На камені”). Тема психологічної роздвоєності митця в етюді “Цвіт яблуні”. Тема революції 1905 року (“Сміх”, “Він іде”, “Подарунок на іменини”, “Intermezzo”, “Коні не винні”).

Повість “ Fata Morgana” – твір новаторського трактування традиційної теми села. Творчий підхід у використанні фольклору, міфології у повісті “Тіні забутих предків”.



Провідні мотиви та стильові особливості лірики Лесі Українки. Жанрово-тематичне багатство, філософська, національна та морально-етична проблематика драматургії Лесі Українки (“Лісова пісня”, “Бояриня”, “Оргія”, “Одержима”, “Камінний господар”). Утвердження ролі художнього слова як зброї у визвольній боротьбі народу (“Слово, чому ти не твердая криця”, “Де поділися ви, голоснії слова”, “Поет під час облоги”). Заклик до визвольної боротьби (“Contra spem spero”, “Досвітні огні”, “Товаршці на спомин”, “Пісні про волю”). Ідейно-тематичний, зоровий, музичний принципи композиції ліричних циклів (“Подорож до моря”, “Сім струн”, “Кримські спогади”, “Весна в Єгипті”, “З подорожньої книжки”).

Утвердження духовно багатого творчого життя людини в драмі-феєрії “Лісова пісня”. Жанрові особливості, тип конфлікту драми, фольклорні джерела та образна система. Філософська ідея вірності високим ідеалам.



Філософська, феміністична, морально-етична проблематика повістей О.Кобилянської (“Земля”, “У неділю рано зілля копала”). Психологічна характеристика героїв. Проблематика повісті “Земля”. Тема трагічного становища селянства, обездоленого і залежного від влади землі. Відповідність авторської концепції, вираженої в образній формі, історичній правді, історичній тенденції свого часу. Філософський зміст твору “В неділю рано зілля копала”. Модифікація фольклорних образів. Оригінальне психологічне трактування драматичного конфлікту народної пісні. Глибока психологізація вчинків героїв повісті; поетизація краси почуттів, піднесених до рівня високої трагедії.

Ідейно-тематичне спрямування та жанрові особливості прози В.Винниченка (“Сонячна машина”, “Слово за тобою, Сталіне”, “Поклади золота”, “Федько-халамидник”, “Кумедія з Костем”). Філософська та морально-естетична проблематична драматургії В.Винниченка. Романи, їх проблематика, ідейно-тематичне спрямування. Своєрідність композиційної структури. Характер художнього узагальнення дійсності. Особливості мови. Образи дітей в оповіданнях “Кумедія з Костем”, “Федько-халамидник”.

Порушення соціальних і моральних проблем, своєрідність їх втілення у п’єсах “Брехня”, “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Пригвождені”. Драма “Між двох сил”.



Рання лірика Павла Тичини – новаторське явище в українській поезії (зб. “Сонячні кларнети”, “Замість сонетів і октав”, “Плуг”, “Вітер з України”). Особливості поетики митця. Трагізм творчої долі Тичини в епоху тоталітаризму. Проблематика ранньої лірики: індивідум і природа, реальна дійсність (імперіалістична війна, національно-визвольний рух), мистецтво і життя (“Дух народів горить”, “Розкол поетів”), ідеал гармонії всесвіту, протест проти антигуманізму воєн (“Скорбна мати”), романтичний ідеал національного визволення та свободи (“Золотий гомін”). Новаторство поетики збірки “Сонячні кларнети”. Риси символізму і імпресіонізму. Синтез традицій і новаторства. Проблеми визвольних змагань народу у поезіях збірок “Плуг”, “Замість сонетів і октав”. Суперечливість розвитку творчості поета в період сталінщини. Піднесення творчості Тичини у воєнні роки (“Похорон друга”, “Я утверждаюсь”).

Експериментальний характер творчості футуристів.

Футуризм – один із напрямів авангардизму. Представники: М. Семенко, М. Бажан, В. Поліщук, Г. Шкурупій, О. Влизько, М. Йогансен та ін. Етапи розвитку футуризму в українській літературі: кверо- (перед-)футуризм, 1914–1918 рр.; панфутуризм, 1918–1927; епоха «Нової генерації», 1927–1930. Заслуга українського футуризму в захисті національної суверенності українського художнього слова. Проголошення українськими футуристами деструкції (руйнування) форми, епатажу (скандальної витівки). Звернення до урбаністичних мотивів, творення алогічної (заумної) мови, вживання надмірно приголосних.

Михайль Семенко (1892–1937) як найпослідовніший митець-футурист, руйнівник класичних форм вірша і поетики, впроваджувач дисонансів і верлібру. Переважання у перших збірках «Прелюд» (1913), «Дерзання», «Кверофутуризм» (1914) метафоричної гри понять та образів, присутність слідів символістської поетики.

Риси футуристичної поетики в ліриці М. Семенка: культ урбанізму (авангардні прийоми стилю, так званий «телеграфний» стиль; поєднаність урбаністичної лексики з традиційною; синтаксичний максималізм; введення розмовно-побутової лексики та науково-технічної термінології); культ вітаїзму (обожнювання життя, емоційно загострений життєпафос); зумисний деілюзіонізм та підкреслено відверті еротичні мотиви, грубий прозаїзм, дошкульний і не завжди виправданий епатаж, демонстративна агресивність, декларативний патетизм програмових віршів. Пародіювання заштампованих поетичних прийомів, глузування з традиційних уявлень про поезію, «естетство навиворіт»; заклик «випустити слово на волю». Оновлення поетичної мови. Проголошення необхідності модернізації традиційного словника.

Експериментування з формою: численні формальні експерименти, динамічна естетика звукопису, лексичних новотворів, деструктивно-конструктивних метафор, прозаїзмів та вульгаризмів. Віртуозний звукопис, вибудований за семантичним, музикальним, динамічним принципом. М. Семенко – новатор у вживанні верлібру.

Улюблений прийом Семенка – маскування, маска блазня (цикли «П’єро мертвопетлює», «Осіння рана», «П’єро кохає»). Риси романтики, ліризму.

Гео (Григорій) Шкурупій (1903–1937) як одним із організаторів футуристичних угрупувань. Перша збірка «Психотези» (1922), наповнення її модерністською урбаністичною лірикою. Відбиття у другій збірці «Барабан» (1923) сподівань митця на оновлення життя, віри в духовну силу людини нової доби. Маніфестація розриву з традиціями й канонами, навмисне нагнітання прозаїзмів, епатаж читачів незвичним словом і ламанням класичних строф. Поетика збірок «Жарини слів» (1925), «Для друзів, поетів, сучасників вічності» (1929). Новаторство в жанрі мариністичної лірики («Пісня зарізаного капітана» та ін.)

Занепад футуризму: тиск радянської ідеології, переключення творчості «на конструктивний шлях функціональних мистецтв» (репортаж, памфлет, марш); свідоме ігнорування художності, політизація мистецтва; відмова від футуристичної теорії та перехід до реалістичного мистецтва.

Традиції футуристів у сучасній поезії (збірки А. Мойсієнка «Шахопоезія» (1997), «Сонети і верлібри» (1998), «Сім струн» (1998), «Віче мечів» (1999), В. Гайди «Ефемериди» (1996) та ін.

Художня своєрідність поезії неокласиків. «Неокласицизм» як філософія консервативної модернізації (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт). Провідні мотиви і стильові особливості поезії М.Зерова (зб. “Камена”). Перекладацька та літературна спадщина митця. Традиції неокласицизму та новаторство в ранній ліриці М.Рильського (зб. “На білих островах”, “Під осінніми зорями”, “Синя далечінь” та ін.), провідні мотиви пейзажної, інтимної, філософської лірики митця. Риси неокласицизму: система світосприймання, позначена рисами «аристократизму духу» та творчого інтелекту; тяжінням до гармонії між раціональною сферою та почуттями, власне до сподіваної «калагатії», високої культури мислення та поетичного мовлення. Звідси – захоплення досконалістю античної лірики, художньою філігранністю французьких «парнасців», доробком російського «срібного віку», що поєднувалося з інтересом до української класики, розбудови національної, перейнятої «вітаїстичною» енергією культури. Спростування власними творами закидів вульгарної критики у відстороненості від дійсності..

Микола Зеров (1890–1937) – основоположник неокласичної школи поетів; тлановитий митець, неперевершений перекладач античної поезії, історик літератури, блискучий та ерудований критик і полеміст, педагог і палкий патріот. Концепція відродження української літератури М.Зерова: бережливе ставлення до класичного набутку й засвоєння культури минулого. Основні видання: перекладена з латинської «Антологія римської поезії» (1920), антології «Нова українська поезія» (1920), «Слово» (1923), збірка поезій «Камена» (1924), нариси «Леся Українка», «Нове українське письменство», збірник статей «Ad fontes» («До джерел», 1926), «Від Куліша до Винниченка» (1928) та ін. Культурологічний та історіософський характер поезії М.Зерова, дисциплінованість думки, майстерність формою; «окультуреність» емоцій, контролювання їх тонким розумом і вишуканим смаком.

Михайло Драй-Хмара (1889–1939), поет, учений-філолог, славіст, перекладач П. Верлена, С. Малларме, М. Метерлінка, А. Пушкіна та інших видатних поетів. Поетична збірка «Проростень» (1926): тема мистецтва і його роль у новій добі, національне відродження України в ХХ ст., екзистенціальні (лат. existentia – існування) мотиви буття людини, її самотності, вибору, глибока віра в людину, заклики до героїчної боротьби зі антигуманною дійсністю. Алегоричний характер сонета «Лебеді» (1928). Вплив символізму, «невпорядкована» чуттєва стихія, вторгнення емоційно «випадкового»; наявність таємничості, позараціонального залишку, прихованого життя душі. Спостерігаються елементи сюрреалізму, «позараціоналістичної» поетичної мови, мови уяви, підсвідомості та інтуїції.

Максим Рильський (1895–1964), поет, учений-філолог, перекладач, академік АН УРСР, АН СРСР. Досягнення найвищого розвитку традиційної поетики у його творчості, поєднання простоти і глибини. Дебютна збірка «На білих островах» (1910); наступні збірки «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929) та ін. Поєднання в художній системі М. Рильського при єдності загальних стильових принципів різноманітних манер і стилістичних розгалужень. Ліричний імпресіонізм ранньої творчості автора, медитативність поезії, майстерність у жанрі «побутово-конкретного описового малюнка» (Л. Новиченко). Суперечливий характер творчості М.Рильського 30-х років: збірки «Знак терезів» (1932), «Київ» (1935) та ін.

Ліро-епос М. Рильського: жанрово-тематичне багатство. Полеміка про культурну спадщину в поемі «Чумаки» (1923), драматичні контрасти поеми «Крізь бурю й сніг» (1925), соціально-національна проблематика поеми «Марина» (1938). Елегійний характер ранньої прози М. Рильського: «Бабине літо» (1967).

Павло Филипович (1891–1937). Ліризм і розкутість, елементи народнопоетичної та модерністської поетики, безпосередність у вираженні громадянських проблем, вольове начало в поезії, вплив символізму. Поетичні збірки «Земля і вітер» (1922), «Простір» (1925). Висока філологічна культура поезії, самостійність художнього мислення, щирість самовираження. Медитативність лірики П. Филиповича, особливе багатство інтимної лірики автора. Поезія «Різьбярі» як естетичне кредо автора.

Освальд Бургардт (1891–1947) – учений, поет, перекладач. Майстерність у галузі перекладу з німецької, англійської та ін. Найвизначніші твори написані на еміграції (з 1931) – поеми «Прокляті роки» (1937) та «Попіл імперій» (1943–1947); історіософський пафос спрямований проти деспотизму, політичного, національного й морального пригнічення людини і людства. Збірка «Каравели» (1944): переплетення античної героїки, європейської лицарської романтики з українською культурною традицією.

Явище стрілецької поезії. Репрезентують автори Василь Бобинський (1898–1938), Олесь Бабій (1897–1975), Роман Купчинський (1894–1978), Юра Шкрумеляк, Микола Голубець, Левко Лепкий та ін.

О. Бабій, В. Бобинський, Ю. Шкрумеляк – фундатори групи поетів-символістів «Митуса» (1922). О. Бабій, активний учасник літературно-мистецького життя Львова як письменник і журналіст. Автор збірок «Ненависть і любов» (1921), «Поезії» (1923), повісті «Перші стежі» (1937). Р. Купчинський учасник походів січових стрільців (роман-трилогія «Заметіль» – «Курилася доріженька», «Перед навалою», «У зворах Бескиду»). Пісні на його слова, інколи з йогого музикою («Зажурились галичанки…», «Човник хитається», «Накрила нічка…», «Їхав стрілець на війноньку» та ін.). Збірка поезій «Недоспівані пісні» (1983), видана в Нью-Йорку (упорядник Б.Бойчук). В. Бобинський, учасник Першої світової війни, в 1920 р. перейшов на бік Червоної Армії, став комуністом; повернення 1921 до Львова, редактор різних легальних і нелегальних видань – органів КПЗУ, з 1927 р. – редактор місячника «Вікна», навколо якого групуються письменники прорадянського спрямування. 1930 р. за рекомендацією ЦК КПЗУ переїхав до Харкова; репресований.

Прихильність поетів до символізму. Особливості: поєднання В. Бобинським витонченості версифікації європейських поетів з українською фольклорною символікою, вміння передати тонкі порухи підсвідомості; поезії споглядально-рефлексивного плану О. Бабія, порушення у віршах проблеми людської цивілізації, життя і смерті, таємниці буття, використання точної і несподіваної метафори; любов до персоніфікації природи у Р.Купчинського: або психологізація пейзажу, або матеріалізація через природні явища власного психологічного стану.

Празька поетична школа” як естетичне явище в українській літературі. Історіософська концепція „пражан”. Ідея українського державотворення в житті і творчості О.Ольжича, Є.Маланюка, О.Теліги, Ю.Дарагана та інших. Синтез романтизму, неокласицизму та символізму як засадничі риси стилю поетів. Об’єднання у Празькій школа самобутніх і близьких за світоглядом поетів: Юрій Дараган, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Юрій Клен, Олег Ольжич, Наталя Лівицька-Холодна, Юрій Липа, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Галя Мазуренко, Олена Теліга, Андрій Гарасевич та інших. Володимир Державин як автор назви «празька школа» в роботі «Три роки літературно­го життя на еміграції (1945-1947)».Дискусії в літературознавстві навколо проблеми визначення естетичного феномену школи.

Участь О. Ольжича у національно-визвольній боротьбі, його провідна роль в ОУН. Мотиви героїчного життя, заглиблення в історію України, утвердження національної ідеї в поезіях збірок “Рінь”, “Вежі”, “Підзамчя”. Інтелектуалізм поезії. Синтез неоромантизму, неокласицизму, імпресіонізму. Героїчний життєвий шлях О.Теліги, участь у національно-визвольній боротьбі. Неоромантизм як визначальна риса творів О. Теліги. Вплив символізму, експресіонізму. Сплав глибоко інтимних почуттів з патріотичним обов’язком (зб. “Душа насторожі”, “Пропори духа”). Участь Є. Маланюка у боротьбі за незалежність України. Синтез символізму, неоромантизму, експресіонізму. Історіософізм поетичного мислення. Патріотичний пафос лірики зб. “Стилет і стилос”, “Гербарій”, “Земля і залізо”, “Земна мадонна”.

Новаторський характер лірики Б.І.Антонича (1909–1937) та С.Гординського (1906–1993).

Б.І. Антонич. Збірки: «Привітання життя» (1931), «Три перстені» (1934), «Книга Лева» (1936), «Зелена Євангелія» (1938), «Ротації» (1938). Кожна збірка доповнює попередню, вирізняючись своєрідною тематикою, стильовими особливостями. Головне спрямування поетичної спадщини автора: переосмислення народнопоетичних мотивів та образів у поезії Б.-І.Антонича («Село», «Яворова повість»); своєрідність інтерпретації біблійних мотивів («Різдво», «Скарга терену», «Терен співає», «Балада про пророка Йону»); «біологізм» як поетична концепція («До істот з зеленої зорі», «Сад», «Пісня про незнищенність матерії», «Вишні»); сюрреалістичні тенденції в поезії Б.-І.Антонича («Сурми останнього дня», «Страшний суд»).

С. Гординський. Збірки: «Барви й лінії» (1933), «Буруни» (1936), «Слова на каменях» (1937), «Вітер над полями» (1938), «Легенди гір» (1939), «Сім літ» (1939). Ліричний герой протистоїть убогому животінню обивателя, подеколи епатує його смаки в дусі А.Рембо, М.Семенка чи О.Влизька, при цьому ніколи не втрачає інтелігентності. Для стилю характерний своєрідний еклектизм: нагромадження романтизованих елементів футуризму, «неокласицизму» та неоромантизму. Тематика: здебільшого тема мистецтва, пейзажна лірика.

Жанрово-тематичний діапазон прози 20-30-х рр. ХХ ст.

Початок 20-х рр.: бурхливий розвиток короткої епічної форми: ескіз, етюд, шкіц, новела, оповідання, згодом — повість і роман. Паралельне функціонування багатьох стильових течій, напрямів і художніх манер письма: символізм (Г. Михайличенко, Галина Журба), експресіонізм (О. Турянський, І. Дніпровський, І. Сенченко), імпресіонізм (М. Івченко, М. Ірчан, Г. Косинка, А. Головко), орнаменталізм (М. Хвильовий, П. Панч), неоромантизм (Г. Епік, О. Досвітній, Ю. Яновський, О. Довженко) та ін. Змалювання неспокійної дійсності багатоаспектно й багатогранно: поруч із реалістичним принципом правдоподібності, відтворення життя «у формах самого життя» проза використовує романтичні засоби, умовно-асоціативні форми, фантастику, гротеск, алегорію.

Новелістика. Розквіт новели; демонстрування високої художньої майстерності у змалюванні драматизму життя і долі людини. Твори національні за духом, але модерні за формою і стилем. Збірки «Новели» (1922) Г.Михайличенка, «Сині етюди» (1923) М.Хвильового, «Дівчина з шляху» (1923), «Червона хустина» (1924) А.Головка, «Мамутові бивні» (1925), «Кров землі» (1927) Ю.Яновського, «Твори. Т. 1» (1920), «Проблема хліба» (1927) В.Підмогильного, «Переможець дракона» (1925) Гео Шкурупія та ін.

Жанрові різновиди: на початковому етапі – етюди, ескізи, акварелі, новелетки (А. Заливчий, Г. Михайличенко, В. Чумак, В. Еллан-Блакитний), у 20-х рр. – імпресіоністична (А. Головко, Г. Косинка), реалістична новела, сповнена аналізу непростих людських стосунків, нових конфліктів і перипетій, вчинків і розв’язків; новела й оповідання з філософським спрямуванням (В. Підмогильний, А. Любченко, Г. Шкурупій), пригодницько-фантастичного змісту, сатирично-гумористичного спрямування. Створення О. Вишнею нового жанру — усмішку, що синтезує у собі жанрові ознаки гумористичного оповідання й фейлетона.

Повість. Новаторський характер жанру повісті; відображення ідейних, духовних і етичних шукань людини першої третини ХХ ст. Основа – національна традиція. Розвиваються жанрові різновиди: родинно-побутова, соціально-побутова, історична, пригодницька, психологічна, фольклорно-лірична повість. Експериментування письменників, застосування ними новітніх прийомів письма: монтаж, часові зміщення, асоціативне мислення, мозаїчна композиція, «потік свідомості» та ін. Символістська повість «Блакитний роман» (1919) Г. Михайличенка: насиченість символікою, алегоричними образами, багатою кольористикою, ліризмом; моделювання у такий спосіб перебігу революційних подій в Україні. Ретроспекції, зміщення подій, пролепсис (забігання наперед) – ознаки структури повісті «Байгород» (1927) Ю. Яновського.

Лірична повість. Розповідь ведеться від імені ліричного «я». Органічне поєднання ліризму з достовірністю, конкретністю, документальністю зображуваних подій. Використання імпресіоністичної поетики. Повісті «Шуми весняні» (1919), «Горіли степи» (1923), «В тенетах далечини» (1924) М. Івченка, «Можу» (1922), «Червоний роман» (1923), «Зелені серцем» (1924), «Пасинки степу» (1924) А. Головка.

Великі аналітичні й пізнавальні можливості жанрової палітри повісті: використання детективної і сатиричної поетики (Ю. Смолич, М. Хвильовий), збагачення мотивами пригодництва (О. Досвітній, Ю. Яновський), історичного біографізму (С. Васильченко). Жанр кіноповісті: поєднання жанрових ознак епосу й кіно – сюжет і авторські описи, коментарі, відступи, характеристики героїв (ознаки повісті), розбивка дії на дрібні сценки, лаконічні діалоги, монтажний принцип поєднання й чергування епізодів тощо (ознаки кіно). О. Довженко («Звенигора», «Арсенал», «Щорс», «Земля»), А. Головко, М. Бажан, Ю. Яновський, М. Йогансен, Ю. Тютюнник та ін.

Роман. Новий рівень художнього синтезу в романі. Посідання з кінця 20-х рр. панівного місця в літературному процесі. «Американці» (1925) О. Досвітнього, «Останній Ейджевуд» (1926) Ю. Смолича, «За плугом» (1926) Варвари Чередниченко, «Бур’ян» (1927) А. Головка – перші твори цього жанру; змалювали історично правдивий і епічно широкий погляд на епоху і її людей.

Естетичні відкриття в романній формі: «Майстер корабля»(1928), «Чотири шаблі» (1930), «Вершники» (1935) Ю. Яновського, «Мати» (1932) А. Головка, «Місто» (1928), «Невеличка драма» (1930) В. Підмогильного, «Недуга» (1928) Є. Плужника, «Вальдшнепи» (1927) М. Хвильового. Традиції та новаторство: збереження традиційних засобів розкриття конфлікту (боротьба героїв, діалог, авторський коментар, ясна розв’язка тощо); застосування новаторських засобів (підтекст, позафабульні компоненти, деталі, що набувають символічного лейтмотиву, використання прийомів кіно).

Жанрові різновиди: новелістичний роман («Чотири шаблі», «Вершники» Ю. Яновського), роман-розв’язання («Майстер корабля», Ю. Яновського, «Вальдшнепи» М.Хвильового) роман-панорама («Мати» А. Головка), роман-памфлет («Сорок вісім годин» Ю. Смолича), соціально-побутовий і психологічні романи («Місто», «Невеличка драма» В. Підмогильного, «Визволення» О. Копиленка, «Чад» Я. Качури), біографічний («Аліна і Костомаров», «Романи Куліша» В. Петрова-Домонтовича), історичний («Мазепа» Б. Лепкого, «В степах» С. Божка), сатиричний («Інтелігент» М. Скрипника, «По той бік серця» Ю. Смолича, «Голландія» Д. Бузька, «Недуга» Є. Плужника), науково-фантастичний і пригодницький («Сонячна машина» В. Винниченка, «Прекрасні катастрофи» Ю. Смолича, «Чорний Ангел» О. Слісаренка, «Двері в день» Г. Шкурупія). Культивування В. Підмогильним, В. Домонтовичем («Без ґрунту», «Доктор Серафікус») інтелектуальної прози: насичення творів глибоким психологізмом, філософськими роздумами, парадоксальними судженнями, полемічністю.

Особливості стильового вираження прози. Новаторська тенденція «лівого», «модерністського» характеру, спроба «очуднення», експериментування із формою, парадоксального конструювання, демонстрування «прийому» та деконструкції, намагання поєднати психологізм з напруженою інтригою, з ігровим сюжетом (Д. Бузько, Г. Шкурупій, Л. Скрипник; М. Йогансен). Друга тенденція – творчість письменників, які не були принципово націлені на стильове новаторство, виходили з традиції класиків, але прагнули поглибити і збагатити їхній досвід (Г. Косинка, М. Івченко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, І. Дніпровський, А. Головко, І. Сенченко, П. Панч, А. Любченко). Відхід від описового реалізму, схиляння до орнаментальності, імпресіонізму та експресіонізму, ритмомелодійної індивідуалізації стилю.

Функціонування прозових жанрів у Західній Україні та на еміграції. У літературі Західної України та емігрантській домінували найавторитетніші представники старшого покоління: В.Стефаник, Марко Черемшина, О.Маковей, О.Кобилянська, Б.Лепкий, В.Винниченко, хоча не всі зберігали творчу активність.

Тематика: страждання та руїна в часи Першої світової війни: О.Турянський «Поза межами болю», новелістика В.Стефаника, Марка Черемшини, О.Маковея, К.Гриневичевої та ін.;

стрілецька тема: О.Бабій «Голгофа українських полків», Р.Купчинський «Заметіль»;

визвольна війна (подається в романтичних барвах): Ф.Дудко «Отаман Крук» (повість, 1924), «В заграві», «Чорторий», «Квіти і кров»; Клим Поліщук «Отаман Зелений» (роман у двох частинах, 1922), роман «Гуляйпільський батько» (1925); О.Бабій «Дві сестри» (1936); Ю.Горліс-Горський «Холодний Яр» (1937); та ін.;

історична проза: К.Гриневичева, О.Назарук, Ю.Опільський, Н.Королева (Кармен-Альфонса-Естрелья-Наталена), В.Будзиновський, В.Бірчак та ін;

психологічна проза (І.Вільде, Б.-І.Антонич та ін.).

Проза представників «Празької школи». Ю.Липа «Нотатник» (у 3 тт.), «Козаки в Московії»; Л.Мосендз «Євшан-зілля», «Останній пророк»; О.Теліга «Або-або»; Г.Мазуренко «Не той козак, що поборов, а той, що вивернеться» та ін.

Григорій Косинка – продовжувач традицій В.Стефаника, М.Коцюбинського у створенні жанру психологічної новели. Лірико-імпресіоністична поетика ранньої новелістики. Фрагментарність світобачення, імпресіоністичні риси ранньої новелістики митця. Трагічний світ протистояння “своїх” і “чужих” у новелах “Десять”, “Темна ніч”. Художня майстерність психологізму у розкритті селянської психології (“Політика”, “Змовини”). Стильова еволюція новелістики Г.Косинки: рух від імпресіонізму до психологічного реалізму.



Творчість Миколи Хвильового: жанри, проблеми, стильові особливості. Микола Хвильовий (1893-1933), справжнє прізвище М.Фітільов. Дебют 1921 р. у столичному Харкові як поета: збірки «Молодість» (1921) і «Досвітні симфонії» (1922). Збірки прози: 1923 р. – «Сині етюди», 1924 р. – «Осінь», 1927 – «Твори. Т. 1», 1928 – «Твори. Т. 2». 1930 р. – «Твори. Т. 3», 1929 р. – повість «Іван Іванович», оповідання «Ревізор» тощо. Незакінчені романи «Іраїда» (початок у 1925 р., 1930 р. видано твір під заголовком «Зав’язка»); «Вальдшнепи» (ж-л «Вапліте», 1927 р. № 5, друга частина опублікована в наступному номері, але весь наклад журналу був конфіскований). Активний учасник дискусії 1925-1927 рр. Покінчив життя самогубством 13 травня 1933 р.

Виділення дослідниками у творчій еволюції письменника (Г. Костюк, В. Агеєва та ін.) двох етапів: перший (1923–1926) – романтична, лірико-експресіоністична, в основному безсюжетна проза; другий (1926-1927) – період поступового переходу до врівноваженішої конкрет­но-реалістичної манери письма, опанування майстерністю сюжетобудови у великих прозових формах, по­силення іронічних, сатиричних інтонацій.

Мотиви творчості: амбівалентний характер революції («Життя», «Шляхетне гніздо», «Кіт у чоботях», «На глухім шляху»); «Я (Романтика)»; постреволюційний синдром «втраченого покоління» («Юрко», «Синій листопад», «Заулок», «Кімната, ч.2»); «Повість про санаторійну зону»; безвихідь як спосіб існування («Редактор Карк», «Силуети»); «Сентиментальна історія», «Вальдшнепи»; мотив смерті (загибелі) («Солонський Яр», «Бараки, що за містом»); сатира і гротеск («Колонії, вілли…», «Свиня»); пародійна модель світу («Чумаківська комуна»).

Різностильовість творчості письменника: проза переважно лірико-експресивна, з елементами неоромантизму, вплив імпресіонізму. Імпресіоністичні риси: зміни настою; потік вражень персонажа, автор не втручається в зображуване, герой – цільний, однозначний, описи передають враження, які вони справили на героя, наголошується окрема деталь. Експресіоністичні риси: незвичайні пристрасті та авантюри, увага до історичних подій, лозунг активізму, орієнтація на сильну, діяльну особистість, увага до моментів пробудження стихійної сили, поетизація стихійності, підкорення грубим чуттєвим інстинктам, персонажі – інваріанти людського типу, контраст рядового героя і незвичайних обставин, які вимагають герочних зусиль і боротьби, колорит – трагедійно-похмурий, пом’якшений авторськими ліричними репліками, контаст потворного і піднесено-прекрасного. Необарокові елементи (Ю.Безхутрий): хронотоп: поєднання різних часових шарів; простір поліцентричний, розгерметизованим для динамічних переміщень героїв; візуальний спосіб організації тексту (афіші, оголошення, записки, листівки, особливе розташування тексту); макаронічна мова; театральність (оголення прийому, образ-маска). Екзистенційні риси: самотність, внутрішній конфлікт, смерть як вирішення проблеми безвиході (браунінг), неможливість порятунку душі, безвихідь становища, трагічний фінал. Катастрофізм прози М.Хвильового.



Проза Валер’яна Підмогильного:проблематика, образи, художні засоби. Валер’ян Підмогильний (1901–1937). Прозаїк (оповідання, новели, повісті, романи), перекладач з французької класики (Вольтер, Д. Дідро, В. Гюго, О. Бальзак, А. Доде, Г. де Мопассан, П. Меріме. А. Франс). Збірки прози: «Тво­ри. Том І» (1920), «Війсь­ковий літун» (1924), «Проблема хліба» (1927), повісті «Остап Шаптала» (1921), «Третя революція» (1925), романи «Місто» (1928), «Невеличка драма» (1930), «Повість без назви» (1934).

Художні домінанти прозаїка: людина і обставини, колективне й особисте, сліпі інстинкти природи й зобов'язуюча суспільна мораль, суперечності прагнень розуму й серця.

Основна тема: людина і революція; проблема міста і села.

Художній світ прози Віктора Петрова (Домонтовича). Віктор Петров (1894–1969) (псевдоніми В. Домонтович, В. Бер) – оригінальний про­заїк, літературознавець, етнограф, фольклорист, мовознавець, філософ, історик, археолог. Перший твір – новела «Розмови Екегартові з Карлом Гоцці» (написана біля 1925 р., опублікована 1946). Романи «Дівчина з ведмедиком» (1928), «Аліна й Костомаров» (1929), «Романи Куліша» (1930). Розділи повісті «Напередодні (Гракх Бабеф)» (журнал «Життя й революція», 1934 р.); роман «Доктор Серафікус» (за свідченням автора, написаний 1927–1929 рр., опублікований 1947 р.).

Дві жанрові групи прози: романізовані історико-біографічні твори; психологічна проза. Інтелектуальний, екзистенціальний, ірраціональний, «театральний» («автори як маски, тексти як шифри»), сексуальний дискурси прози В. Петрова (С. Павличко).

Приналежність романів В.Петрова до нового для української літератури типу інтелектуального роману (переважання думки над формою; романи-дискусії). Зосередженість на універсальних проблемах людського існування.

Новаторський характер творчості Майка Йогансена. Майк Йогансен (1895–1937) – письменник, літературознавець, мовознавець. Збірки поезій: «Д’горі» (1921),«Кроковеє коло» (1923), «Революція» (1924), «Пролог до Комуни» (1924), «Балади про війну і відбудову» (1933), збірки прози «17 хвилин» (1925), «Оповідання про Майкла Паркера» (1931), «Житія Гая Сергійовича Шайби» (1931), романи «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» (1925), «Подорож ученого док­тора Леонардо і його майбутньої коханки Альчести у Сло­божанську Швайцарію» (1930), «Югурта» (нанадрукований, зберігся в російському перекладі П.Зенкевича), теоретичні розвідка «Елементарні закони версифікації (віршування)» (1922), «Як будувати оповідання» (), кіносценарій «Марево землі» (), книги нарисів «По­дорож людини під кепом: Єврейські колонії» (1929), «Подо­рож у радянську Болгарію» (1930), «Три подорожі» (1932), «Під парусом на дубі» (1933), «Подорож у Дагестан» (1933) та «Кос-Чагил на Ембі» (1936).

Особливості поезії: «міфологізована» поетична гра, тонкий імпресіоністичний інструментарій, спроба згармонізувати модель «людина і світ».

Найприкметніші риси прози: яскраво виражена фабульність, чітка конст­рукція і захоплюючий, гострий, незрідка авантюрний сюжет.

Побудова роману «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» за кращими традиціями жанру пригодниць­кого роману, яскраво виражена кінематографічність викладу, напруженість подій, змінюваність «кадрів» та місця їхнього розгортання (Амери­ка, Британія, Франція, Африка, Україна), демонстративний, подекуди епатажний, монтаж окремих епізодів.

Експериментальний характер роману «Подорож ученого док­тора Леонардо і його майбутньої коханки Альчести у Сло­божанську Швайцарію». Вигадливий тон викладу; химерний зміст, пародійно-іронічні містифікації. Ліричність викладу, наявність поетичних вставок.

Два напрямки розвитку українського театру в 20-30-х рр. ХІХ ст.: психологічний та експериментальний.

Професійний театр 20-30-х рр. розвивався у двох напрямах, які умовно можна назвати «психологічним» та «експериментальним» театром. «Психологічний» напрям пов’язаний з театром ім. І.Франка, керованим Г.Юрою. «Експериментальний» тип театру – це, насамперед, пошуки «Березолю», керівник якого Л.Курбас намагався створити так званий «театр дії», «рефлексологічний» театр, який на відміну від театру «психологічного» спирався на активну позицію глядача і був здатний втілювати найскладніші речі світового (насамперед західноєвропейського) репертуару. Характерним є те, що і театр ім. І.Франка, й «Кийдрамте», з якого виріс «Березіль», обидва походять з Молодого театру, що існував у революційні роки. Теоретичні пошуки Л.Курбаса мали в основі загальноєвропейські джерела, з якими режисер був ґрунтовно обізнаний. Водночас його концепція перетворення багато в чому випередила ідеї часу та збіглася певною мірою з науковими уявленнями сучасної психології. За Л.Курбасом, мистецтво, щоб осягти діалектику дійсності, повинне вдаватися до образного перетворення, яке засноване на законах асоціативного мислення.

У 1926 р. «Березіль» переїздить до столиці (Харків), стає централізованим українським театром. Вистави «Народного Малахія» та «Мини Мазайла» за творами М.Куліша дали привід для політичного цькування Л.Курбаса як режисера, так і М.Куліша як драматурга. Театр Л.Курбаса – М.Куліша був, по-перше, філософським, тобто охоплював трагізм нового життя, а, по-друге, він був по-європейському національним. Тому й нависла над ним загроза знищення.

Драматургію пореволюційної доби неможливо уявити без народної трагедії М.Куліша «97», постановкою якої театром ім. І.Франка (режисер Г.Юра) у 1924 р. починається славне десятиріччя українського театру, яке трагічно завершилося в 1933 р. «97» – єдина п’єса М.Куліша, щодо якої не було, як з іншими п’єсами, вбивчої карколомності в оцінках. В п’єсі побачили нове психологічне мистецтво, змістом якого є повернення до революційних ідей та загибель одного сільського комнезаму під час голоду 1921 р. Сучасники, на думку Т.Свербілової, не змогли побачити в п’єсі умовного психологізму, справжньої народної трагедії нації, осліплення чужою ідеєю.



1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка