Пояснювальна записка фахове вступне випробування з української мови є не тільки перевіркою теоретичних знань І практичних навичок абітурієнтів, які здобувають освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста, з усіх лінгвістичних дисциплін



Сторінка6/9
Дата конвертації20.02.2016
Розмір1.66 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тематично-жанровий діапазон драматургії.

Мелодрама на тему громадянської війни: І.Дніпровський (І.Шевченко) «Любов і дим» (1925), «Яблуневий полон» (1926).

Тема ідейного фанатизму порушувалася в Західній Україні. Я.Галан – «Дон Кіхот із Еттенгайму» (1925-1927), «Вантаж» (1927-1928), «Вероніка» (1928-1929). Поетика модернізму. П’єси 30-х рр. позбавлені цих рис: памфлет «99 %», «Човен хитається» – 1930; «Осередок» (1932).

Драматичні етюди: Я.Мамонтов «Dies irae» (1922), «Третя ніч» (1922), «Захід» (1922).

Ліричні драми, п’єси романтичного, символічного спрямування: Я.Мамонтов «Дівчина з арфою» (1922), «Веселий Хам» (1926).

Фантастична п’єса, що тяжіє до антиутопії: Є.Кротевич «Син сови» (1923); І.Кочерга – п’єса-феєрія «Марко Проклятий» (1928), «Майстри часу» (1934); М.Ірчан «Радій» (1927). Іншу функцію фантастика виконує у «Думі про Британку» (1937) Ю.Яновського.

Історична драма. Найпомітніші постаті – Богдан Хмельницький і Тарас Шевченко, яких позбавлено історичної конкретики й перетворено на символ національної історії в її класовому варіанті: О.Корнійчук «Богдан Хмельницький» (1938), драматичний етюд П.Тичини «Шевченко і Чернишевський»; К.Буревій «Павло Полуботок» (1928), І.Кочерга «Алмазне жорно» (1927), «Свіччине весілля» (1930), І.Микитенко «Маруся Шурай» (1934).

Соціально-побутова комедія: Я.Мамонтов «Рожеве павутиння», І.Микитенко «Соло на флейті» (1933-1936), «Дні юності» (1931-1936).

Соціально-психологічна драма сучасної авторам тематики: М.Ірчан «Дванадцять» (1923) – реальні події (революційні виступи в Галичині 1922 р.); «Родина щіткарів» (1924), «Отрута» (1927); І.Микитенко «Диктатура», «Світіть нам, зорі» («Кадри») – 1930, «Справа честі» (1931), «Дівчата нашої країни» (1933), «Як сходило сонце» (написана 1937, надрукована 1962), «Бастилія божої матері» (1933).

Сатиричні п’єси: К.Буревій «Хами» (1925), «Овечі сльози» (1930), «Опортунія», «Чотири Чемберлени» (1931).

Жанр трагікомедії (політичної, ідеологічної, психологічної) розробляв М.Куліш.

Жанрово-тематичне багатство сатиричної спадщини Остапа Вишні. Новаторство письменника у створенні жанру усмішки. Ідейно-художня своєрідність “сільських”, “закордонних”, “мисливських” та інших усмішок. Майстерність засобів комічного зображення дійсності.

Жанрово-тематичне розмаїття сатиричної спадщини (памфлети, фейлетони, гуморески, оповідання, новели, пародії, нариси, мемуари). Новаторство митця у створенні жанру усмішки, її особливості: м’який гумор, влучність, дотепність, іронічність, обов’язкова присутність “всюдисущого автора” – усміхненого, іронічного, проникливого (в ліричних відступах, окремих репліках оповідача). Утвердження засобами “позитивного гумору” народної моралі, ідеалів добра. Тематичне багатство та художня довершеність усмішок Остапа Вишні (сільських, кримських, закордонних, автобіографічних, мистецьких, мисливських та ін.). Особливості індивідуального стилю творів Остапа Вишні. Могутній, рідкісний талант гумориста. Пошуки нових прийомів і засобів творення комічного. Глибоке знання життя, людей. Провідні засоби творення комічного. Освоєння і дальший розвиток традицій вітчизняної та світової (сатиричної) літератури й народної творчості. Розмаїття художніх форм, неповторність гумористичного письма. Тонке відчуття комічного, осягнення його природи і законів, перевага м’якого, доброго гумору, майстерні діалоги, обігравання влучних деталей. Світла сонячна тональність гуморесок Остапа Вишні. Народні витоки гумору митця (гіпербола, каламбур, парадокс, іронія, гротеск, доказ від зворотного, нанизування однотипних понять, контрасти неспівпадіння, русизми, різні прошарки розмовної лексики, риторичні фігури, звуконаслідувальні слова тощо). Словесні, ситуаційні і словесно-ситуаційні засоби гумору.

Художнє осмислення теми голодомору у творчості Уласа Самчука («Марія»), Василя Барки («Жовтий князь»). Трансформація біблійних мотивів та образів. Жанрова специфіка творів, їх стильові особливості. Роман “Марія” – трагічний життєпис українського селянства в добу тоталітаризму. Жанрові особливості твору (роман-хроніка, художня агіографія). Побудова роману в манері художнього життєпису святих і подвижників християнської церкви (агіографічний жанр). Три частини роману – хронологічне відображення основних етапів страдницького життя головної героїні – Марії (“Книга про народження Марії”, “Книга днів Марії”, “Книга про хліб”). Філософська система духовності українського селянства (Бог, земля, праця, рід, честь). Морально-етична проблематика.

Художнє осмислення трагедії голодомору в романі В.Барки “Жовтий князь”. Життєва основа твору. Жанрова своєрідність (сімейна хроніка, роман-мартиролог). Багатоплановість і композиційні особливості роману. Основні ідейно-тематичні лінії твору: реалістичне змалювання трагедії голодомору, психічний стан людини в умовах голоду на рубежі смерті, метафізичне (духовне) пояснення буттєвих, апокаліптичних процесів у суспільстві. Трагічна доля родини Катранників.

Олександр Довженко – письменник і кінорежисер. Новаторство митця у створенні жанру кіноповісті. Актуальність національної та морально-філософської проблематики у кіноповістях “Україна в огні”, “Зачарована Десна” та у “Щоденнику”. Новаторство митця у створенні жанру кіноповісті. Синтез художньої літератури і засобів кіномистецтва: модифікація класичної повісті, у якій є традиційний сюжет і розкриття характерів, монтаж окремих епізодів і картин, вирішальна роль кадру, докладно описаного епізоду-картини, детальна розробка діалогу, увага до кольорів, переміщення просторових і часових площин. “Україна в огні” – чесна і неприхована правда про гіркі уроки Другої світової війни. Зображення воєнних подій через трагедію української землі, страждання і понівечені долі окремих людей. Велич простої людини на війні. Проблема джерел патріотизму. Художні особливості, риси експресіоністичного стилю в кіноповісті. Несправедлива критика твору у добу тоталітаризму. Соцреалістичний канон та сміливий естетичний пошук у творчості митця. Національні та загальнолюдські проблеми у кіноповістях, їх філософська заглибленість, масштабність думки, романтичний пафос. Формування нового типу особистості, сім’ї, міжнаціональних відносин; гуманізм, філософічність, народнопоетична основа творів.

Проблемно-тематичне коло “Щоденника” – своєрідного літописа історії війни, справжньої енциклопедії страждань українського народу – і водночас складного філософсько-літературного твору. Гнівне викриття тоталітаризму, державного ладу антинародного СРСР, злочинної КПРС, гнилої системи керівництва червоної армії, закріпаченого українського села. Зображення денаціоналізованого учительства, низького рівня так званої радянської культури, насильства соцреалізму над мистецтвом, свавілля над його творцями, згубні наслідки русифікації. Роздуми про національну історію, її уроки; проблеми національної самосвідомості, історичної пам’яті, виховання молоді, становища вчителя. Гуманістичний пафос щоденникових записів, щире вболівання за долю української нації. Багатоликий образ України у “Щоденнику”, пророкування її трагічного майбутнього. Геніальний дар всебачення і провісництва. Роздуми про власну творчу долю і про мистецтво. “Щоденник” як джерело до вивчення історії життя митця та історії трагічної доби. Філософічність записів, їх афористичність. Стильові особливості мемуарних записів: емоційна схвильованість, пристрасність, багатство риторичних засобів, глибокий душевний біль. Історія написання, перші публікації “Щоденника”, пошуки літературознавцями повного тексту. О.Довженко – спадкоємець традицій Т.Шевченка.

Проза І.Багряного – художній документ тоталітарної епохи. Показ духовної незламності «багрянівської людини» в романах і повістях (“Сад Гетсиманський”, “Тигролови”, «Огненне коло»). Художня трансформація біблійних мотивів та образів. Майстерність неоромантичної поетики творів. Автобіографічний зміст творів. Жанрово – тематичне багатство прози митця ( романи: “Тигролови”, “Сад Гетсиманський”, “Людина біжить над прірвою”, повісті: “Огненне коло”, “Маруся Богуславка”, “Буйний вітер”. Автобіографічність, наскрізний гуманістичний пафос прозового доробку, його життєствердний мотив. Неоромантизм індивідуального стилю, образи-символи, фольклорні засоби поетики. Сильний тип української людини – головний герой прози І.Багряного. Поняття “багрянівська людина”. Екзистенційна тенденція у його творах. Своєрідність стилю І.Багряного-прозаїка. Емоційно напружений, експресивний, високохудожній стиль творів митця.

Роман “Сад Гетсиманський” як художній документ сталінської епохи. Поєднання документалізму, публіцистичності та художнього вимислу. Новаторство автора у створенні жанру “тюремно-табірного” роману. Реалістичний та містичний плани в романі. Поєднання зовнішньої детективної сюжетної лінії та внутрішньої психологічної. Роман як енциклопедія радянської політичної в’язниці. Біблійні мотиви та їх роль у розкритті ідейного задуму твору. Актуальність проблематики твору. Стильові особливості роману: синтез суворого реалізму та романтичної стихії. Викривальний пафос у змалюванні страхіття сталінських катівень. Глибокий психологізм, майстерність у використанні засобів психологічного зображення героя.

Національна ідея та її художнє втілення у романі І.Багряного “Тигролови”. Жанрова своєрідність твору - авантюрний, пригодницький роман, його риси: напружений сюжет; мотив гонитви; “розкиданість” експозиції; екзотика далекосхідної природи. Автобіографічність твору. Динаміка сюжету, його неоромантизм. Роль умовної образної символіки та фольклору у розкритті невмирущості людського духу. Риси неоромантичного світобачення в романі. “Тигролови” як новаторське явище в українській літературі: синтез пригодницького жанру, національної ідеї та сильної особистості.

Українське шістдесятництво: суспільно-естетична природа, витоки і наслідки. Національна, гуманістична та патріотична ідея та її художнє втілення у поезії В.Симоненка. Жанрово-тематичне розмаїття сатиричної спадщини митця. Синтез романтизму та неонародництва як визначальні риси світовідчуття поета. Демократизація суспільного життя у добу “хрущовської відлиги” – світоглядне підгрунтя шістдесятницького руху. Основні риси другого етапу ренесансу в українській літературі 60-х років ХХ століття. Дискусії навколо поняття “шістдесятництво” в літературознавстві. Світоглядні ідеї шістдесятників, неонародницькі тенденції в їх творчості. Активізація національно-патріотичних та гуманістичних ідей. Світоглядна роздвоєність офіційного шістдесятництва. Естетичні наслідки шістдесятницького руху в українській літературі. Український літературний процес у роки “застою”. Репресії щодо інтелігенції, їх причини та згубні наслідки для української літератури. Роль УГС у розгортанні дисидентського руху.

Неонародницькі тенденції в поетичній творчості В.Симоненка: переконаність у суспільному призначенні літератури. Гуманістичне спрямування поезії: гостре, шевченківське співчуття людям, знедоленим і покривдженим; утвердження самоцінності життя конкретної особистості. В.Симоненко – поет національної ідеї. Суперечливість образу України. Жанрово-тематичне багатство сатиричного доробку Симоненка (сатиричні вірші, байки, шаржі, інвективи, казки). Проблема національної самосвідомості у сатиричній “Казці про Дурила”. Алегоричний підтекст і притчевий зміст казки. Стильові особливості поезії В.Симоненка: народнопоетична образність, афористичність, сюжетність, традиційна версифікація тощо.



Чорнобильська тема в українській літературі другої половини ХХ ст.: жанрова специфіка, художньо-образне втілення («Чорнобильська мадонна» І.Драча, «Сім» Б.Олійника, «Чорнобиль» Ю.Щербака, «Марія з полином у кінці століття» В.Яворівського.

«Постчорнобильський синдром» в украïнськiй лiтературi 80-90-х рокiв. Жанрово – стильові пошуки у прозі та ліро-епосі, представники цих жанрів. Перспективи розвитку чорнобильської теми в українській літературі.

Ідейно-художня своєрідність поеми І.Драча “Чорнобильська мадонна”. Жанрово-композиційна специфіка твору (ліро-епічна поема; поема-фреска); роль “Пролога” у розкритті ідейного задуму автора. Синтез конкретно-реалістичного, лірико-філософського, міфологічного та сюрреалістичного планів у змалюванні образу Мадонни; проблема материнства і його втрати. Ідейно-художнє навантаження біблійно-християнської символіки у поемі І.Драча. Стильові особливості поеми: містифікація, гротеск, сюрреалістичні метафори, синтез ліричного та епічного начал.

Художньо-документальне вiдтворення чорнобильськоï трагедiï у повiстi Ю.Щербака «Чорнобиль». Спроба встановити діагноз хворому на бездуховність суспільству. Поєднання документалізму, публіцистичності та риси художнього твору.

Ідейно-художня своєрідність роману В.Яворiвського «Марiя з полином у кiнцi столiття». Жанрова специфіка твору (сімейний роман, роман-притча). Художня трансформація біблійного мотиву морального грiха i покари в романі. Проблема моральної неготовності людини до наукових відкриттів. Роль умовної символіки (чорнобиль, коріння, колесо, цвинтар, вогонь тощо); багатство етнографічного матеріалу. Фотографічність як основний композиційний прийом роману, його стильові особливості.

Творчість О.Гончара як явище лірико-романтичної прози ХХ ст. Майстерність жанру проблемно-філософського роману (“Людина і зброя”, “Собор”, “Твоя зоря”). Актуальність національної, філософської, морально-етичної проблематики. Художня майстерність О.Гончара у створенні жанру проблемно-філософського роману. Планетарність мислення як визначальна риса світосприйняття митця. Гострота й актуальність проблематики романів : історична пам’ять і національна свідомість; духовність сучасного українця; нищення українського села; охорона навколишнього довкілля; шляхи розвитку людської цивілізації; загроза атомної війни, тероризму; сенс людського буття тощо. Несправедлива критика і замовчування роману “Собор” за національну проблематику. Викриття національного нігілізму, батьковідступництва, морального убозтва в романі “Собор”. Образ гармонійної особистості як естетичний ідеал автора. Неоромантична поетика творення образу Собору, його символіка.

Риси романтичного світобачення О.Гончара. Продовження традицій О.Довженка у пристрасному прагненні до краси й ідеалу. Зображення героїв за ціннісно-смисловою установкою, рівнем духовності і моральності. Контрастне змалювання образів персонажів-творців краси і “апостолів руїнництва”. Тяжіння до символізації образів, роль символів-асоціонімів. Романтична піднесеність оповіді, ліричні та публіцистичні відступи. Роман “Твоя зоря” як вершинне досягнення автора у створенні проблемно-філософького роману. Актуальність проблематики “планетарного звучання”.



Тенденції розвитку українського історичного роману другої половини ХХ ст. Проблематика та художня майстерність історичної романістики П.Загребельного, Р.Іваничука. Показ нерозривності історичних епох. Утвердження духовного багатства народу-творця у циклі романів про Київську Русь (“Диво”, “Первоміст”, “Євпраксія”, “Смерть у Києві”). Новаторський підхід письменника у трактуванні історичного минулого українського народу, осмислення його під кутом зору соціальних, національних та загальнолюдських критеріїв. Принцип часової розімкненості, проектування минулого на сучасне. Синтез історичної достовірності і художнього вимислу у психологічному розкритті історичних постатей (Ярослава Мудрого, Євпраксії та ін.). Філософська і національна проблематика роману “Диво”. Образ Софії Київської як пам’ятки архітектури і художнього символу волелюбного духу народу, його невмирущості і нескореності. Осмислення болючої проблеми насильницького впровадження християнства у Київській Русі. Мистецтво творення людських характерів у романі. Образ художника-будівника Сивоока. Суперечливість образу князя Ярослава Мудрого. Осмислення ролі жінки в українській історії (“Роксолана”). Зображення образу Роксолани в широкому історичному контексті своєї доби. Національна проблематика та патріотичні мотиви в романі. Психологічна реконструкція історичної постаті. Художнє дослідження внутрішньої драми Роксолани.

Творчий внесок Р.Іваничука в розвиток історичної романістики. Проблема національної самосвідомості українців у романі “Мальви”. Історична основа твору, глибокий психологізм у змалюванні людських характерів. Контрастне зіставлення двох світів у романі – світу султанської Порти і втраченого українського світу. Несправедлива критика твору у добу тоталітаризму. Баладно-драматична основа сюжету роману, його фольклорні джерела. Символізація як характерна риса стилю твору. Художня трансформація біблійного мотиву Руїни в романі Орда. Синтез конкретно-аналітичного та химерного засобів у зображенні історичних та вигаданих персонажів. Історичний та міфопоетичний аспекти твору. Переосмислення міфів про вовкулаку та Діву-Лебедицю. Жанрова специфіка твору (історично-химерний, гротескно-історичний роман). Майстерність художньої символіки, гротеску та алегорії у моделюванні образу “царства Карликів”. Художня версія образу неопророка у романі. Психологічне дослідження химерності української душі.



Тематична багатоплановість та художня довершеність поезії Ліни Костенко (збірки “Сад нетанучих скульптур”, “Неповторність”, “Над берегами вічної ріки”, “Вибране”, “Інкрустації”). Художнє утвердження духовних та історичних цінностей українського народу в романі “Маруся Чурай”. Мужня життєва позиція Л.Костенко у “застійну” добу: відсутність конформізму, “внутрішнього цензора”, будь-якої заідеологізованості. Творчість поетеси – боріння людського духу, протистояння кон’юктурним віянням, утвердження морального максималізму і стоїцизму. Провідні мотиви поетичних збірок “Над берегами вічної ріки”, “Неповторність”, “Сад нетанучих скульптур”, “Вибране”, “Інкрустації”. Багатство емоційного світу в любовній ліриці. Риси творчого стилю Л.Костенко: трагедійний характер світовідчування, потужна інтелектуальна напруга, філософічність, афористичність; тяжіння до культурництва, традиційна тропіка та версифікація.

Роман “Маруся Чурай” – енциклопедія духовного життя України ХУП століття. Історична основа та фольклорні джерела твору. Жанрово-композиційні особливості. Утвердження безсмертя українського народу та його пісні. Морально-етична проблематика твору.



Творчість Григора Тютюнника як явище неореалістичної прози в українській літературі ХХ ст. Продовження традицій у створенні жанру психологічної новели. Особливості «тютюнниківського» стилю. Творчий внесок Гр.Тютюнника в розвиток української психологічної новели. Жанрові особливості новелістики митця. Несправедлива критика і замовчування творів Гр. Тютюнника за “асоціальність”, відсутність “актуальних проблем і героїв” у “застійний період”. Проблема духовного зубожіння людей у новелах “Вуточка”, “Поминали Маркіяна”, “На згарищі”. Маргінальна проблематика та її художнє освоєння (“Оддавали Катрю”, “Син приїхав”). Поетизація кохання як найвищого злету людських почуттів (“Зав’язь”, “Три зозулі з поклоном”). Мистецтво психологічного зображення у новелах про дітей (“Обнова”, “Сито, сито…”, “Перед грозою”). Художня майстерність психологічної деталі та подробиці, “ліплення” героїв виключно засобами мови. Гр.Тютюнник – представник психологічного реалізму в українській прозі ХХ сторіччя.

Лірико-химерний напрям в українській прозі 70-80-х років ХХ століття: фольклорно-міфологічні витоки. Стильові особливості жанру “химерний роман”. Дилогія В.Земляка “Лебедина зграя”, “Зелені млини” як феномен химерної прози. Нові якості "химерного роману" у творчості В.Шевчука ("Дім на горі"). Лірико-химерна проза як естетичний феномен. “Химерна проза” як можливість уникнення штампів прози “соцреалізму”. Її традиції: фольклор “низове бароко”, “котляревщина”, творчість М.Гоголя, О.Стороженка, М.Йогансена та ін. Засвоєння досвіду світової літератури (Є.-Т.-А. Гофман та ін.). Проблема існування лірико-химерної ( фольклорно-міфологічної, умовно-асоціативної, умовно-алегоричної) прози як окремого стильового напряму в літературознавстві, як міфологічної течії світової літератури. Першовитоки “химерної прози” у творчості О.Ільченка (роман “Козацькому роду нема переводу...”): поштовх до пошуків національних джерел поетики; утвердження умовних форм відображення дійсності у творі на історичну тематику. Художньо трансформована фольклорна поетика в романі: введення народних оповідань, анекдотів, небилиць безпосередньо в сюжет; дотримання принципу умовності дії, базованому на фольклорі; образ козака Мамая як утілення рис збірного героя українського казкового епосу. Суперечливі оцінки роману в літературознавстві.

Дискусії у вітчизняному та діаспорному літературознавстві навколо лірико-химерної прози (М.Павлишин, О.Ковальчук, А.Кравченко та ін.). “Химерна проза” у типологічному ряді з творами магічного реалізму (А.Карпент’єр, Ж.Амоду, М.А.Астуріас та ін.). Невиправдання “химерною” прозою тих естетичних завдань, які на неї покладалися. Жанрові модифікації “химерної” прози: міфологічно-поетичний (“Дім на горі” В.Шевчука); алегорично-поетичний ( “Сіроманець” М.Вінграновського); гротескно-фантастичний (“Хроніка міста Ярополя” Ю.Щербака); гротескно-історичний («Орда» Р.Іваничука); історико-“легендний” (“Жбан вина” Р.Федоріва); притчевий (“Старий у задумі” Ю.Мушкетика) тощо.



Естетичні та суспільні умови розвитку української “химерної” прози, основні її риси: використання фольклорних джерел, засобів міфопоетики, умовності, різноманітних засобів гумору. Жанрово-композиційні особливості дилогії В.Земляка. Необарокові риси у творі: химерність, загадковість українського національного характеру; гротеск, бурлескне зображення героїв, жартівливий тон оповіді, ідейно-смислове навантаження імен та ін. Художня трансформація біблійної символіки (Вавилон, “вавилонське стовпотворіння” тощо), міфологічних вірувань та фольклорної обрядовості. Образ філософа Фабіяна як композиційний центр роману. Античні мотиви у творі. Новаторство митця у трактуванні теми класових протиріч в українському селі 1930-х рр.

Творчість українських письменників-дисидентів (І.Світличний, М.Руденко, І.Калинець та інші) в драматичному контексті духовного життя в Україні «застійної доби» . Філософські та художні виміри "естетики страждання" Василя Стуса (збірки “Зимові дерева”, “Свіча в свічаді”, “Веселий цвинтар”, “Палімпсести”, “Дорога болю”). Амбівалентність образу України – «рідної чужини» – в поезії В.Стуса. Трагічна доля поета в добу тоталітаризму. Огляд поетичних збірок (“Птах душі”, “Зимові дерева”, “Веселий цвинтар”, “Палімпсести”, “Дорога болю”). Внутрішня суперечливість образу України - “рідної чужини”, його фольклорні та літературні джерела (“На колимськім морозі калина”, “Сосна із ночі випливла, як щогла”, “За літописом Самовидця”, “Яка нестерпна рідна чужина”, “Горить сосна” та ін.). Естетична та експресивна функція біблійних образів у ліриці В.Стуса (“Господи. Гніву пречистого”, “Немає Господа на цій землі”, “Гойдається вечора зламана віть”, “Як тихо на землі”, “О Боже, тиші дай” та ін.). Екзистенційна ідея “трагічного стоїцизму” в поезії В.Стуса. Образ ліричного героя: мотиви самоти, “самособоюнаповнення”, “невгнутої чесності”. Символіка художнього часопростору тюремної лірики (“Уже Софія відструменіла”, “Весь обшир мій – чотири на чотири”, “Тюремних вечорів смертельні алкоголі”, “Терпи, терпи – терпець тебе шліфує”, “Невже я сам – один на цілий світ”, “Церква святої Ірини”, “Сто дзеркал спрямовано на мене” та ін.). Стильові особливості лірики В.Стуса: ускладнена метафорична образність, експресивність вислову, герметизм та ін.

Творчість В.Шевчука як явище інтелектуально-філософської, психологічної прози в українській літературі ХХ ст. (стильові особливості, жанрове розмаїття). Творчість В.Шевчука як явище інтелектуально-філософської, психологічної прози в українській літературі ХХ ст. Жанрово-стильові особливості інтелектуально-філософської, психологічної прози. Творча полеміка з естетичними засадами «химерної» прози, обстоювання принципів елітарної літератури, орієнтація на культурологічні джерела епічних структур. Стильова своєрідність прози митця: тяжіння до умовно-асоціативних форм самовираження, філософічність, притчевість, «неохимерність», необароко. Творення нового типу українського роману, що синтезує модерні філософські віяння з виразним екзистенційним насиченням, глибинні джерела фольклору та міфології.

Міфологемний концепт роману В.Шевчука «Дім на горі». Жанрова специфіка твору (модернізація балади); оригінальність композиції: повість-преамбула «Дім на горі» та цикл новел-притч «Голос трави». Міфопоетика повісті-преамбули; символіка міфу «дому на горі». Барокові мотиви небесної дороги, самотності, блудного сина. Романтичний мотив творчого осяяння. Художня трансформація демонологічних образів. Барокові мотиви мандрів, ясновидінь, творчого осяяння. Фольклорно-міфологічна основа циклу «Голос трави». Умовно-химерне переплетіння реального й фантастичного у новелах «Панна сотниківна», «Перелесник», «Відьма», «Швець», «Голос трави» та ін. Притчевий дискурс циклу.

Проблематика, художні особливості історичної прози В.Шевчука. Художня трансформація притчевого модусу в романі «На полі смиренному». Джерельна основа роману-притчі – Києво-Печерський патерик. Новелістична структура, притчевий зміст роману. Проблема внутрішнього роздвоєння, складного боріння духу з плоттю. Образ героя-книжника – Семена-Затворника. Його оповідь – своєрідне психологічно-філософське дослідження

Екзистенційні мотиви у прозі В.Шевчука на сучасну тематику: самотності людини, її відчуженості від суспільства, монотонного абсурдного існування, страху, суїциду, смерті тощо. Проблемно-тематичне коло «міської» прози В.Шевчука. Екзистенційна проблема конфлікту особистості і суспільства («Середохрестя», «Юнаки з вогненної печі»). Екзистенційний мотив абсурдності людського існування, самотності людини у повістях «Дзиґар одвічний», «Камінна луна», «Двоє на березі». Проблема метафізичного страждання, зіткнення людини з абсурдним світом («Набережна, 12», «Гість удома», «Білецькі», «Середохрестя»). Екзистенційний конфлікт між демонічною жіночістю та пересічною чоловічістю («Чортиця», «Горбунка Зоя», «Місяцева зозулька з ластів’ячого гнізда», «Жінка-змія»). ґендерна проблематика прози.



Конкретно-аналітична (неореалістична) стильова течія в українській прозі 60-80-х років та її риси. Криза реалістичного роману та її причини. Рух української прози від лірико-романтичного до конкретно-аналітичного відтворення дійсності. Посилення епічного та аналітичного начала у прозі. Нові ресурси для побудови художнього образу, тяжіння до об’єктивнішого пізнання характеру. Розширення системи героїв: естетичне урівнювання позитивних і негативних героїв з метою відображення реального життя у всій повноті його суперечностей. Актуалізація психологічного роману з його орієнтацією на багатогранний характер героя, поява «незапрограмованого» героя. Утвердження концепції характеру, який саморозвивається, тобто розвивається не відповідно до авторської настанови, а завдяки своїм внутрішнім потенціям. Зображення героя у двох вимірах – внутрішньому і зовнішньому. Основні риси конкретно-аналітичного (реалістично-аналітичного, реалістично-публіцистичного) стилю: орієнтація на об’єктивність зображення, на мінімальний «ефект присутності» автора, розкриття соціальних явищ передусім з побутового їх боку; тяжіння до розгалужених, неквапливих авторських о характеристик з великою питомою вагою психологізму. Причини кризи реалістичного роману у 70-80-ті рр.

Художні пошуки у прозі А. Дімарова. Становленння епічного таланту у романах «І будуть люди», «Біль і гнів». Гострота й актуальність морально-етичної та соціальної проблематики в сільських, містечкових та міських «історіях» («Зінське щеня»,; «Сільські історії», «Містечкові історії», «Боги на продаж. Міські історії»). Образ українського містечка, подробиці й деталі у його змалюванні. Зображення провінційного життя в усій його складності і суперечностях у «Містечкових історіях». Викриття потворного єства духовних провінціалів, істот з розтрощеною духовною конституцію, які втілюють соціальні аномалії. Викриття аморальності, фальші, лицемірства. Реалістичне дослідження причин знівечених людських доль в «історіях», їх густа населеність. Моделювання сучасної дійсності з тотальним пануванням обивательщини. Художнє освоєння маргінальної та екзистенційної проблематики. Специфічна жанрова форма «історій» - своєрідних епічних бувальщин. Феномен стилю А.Дімарова: глибоко народний психоколорит і пов’язана з ним оповідність вираження через слово; просвітленість інтонаційної палітри і саркастичні нотки, роль описів із широкими соціальними узагальненнями.

Джерела та еволюція творчого мислення Б.Харчука. Жанрово-стильове розмаїття прози. Конкретно-аналітичне дослідження теми «маленької» людини на війні у повістях «Палагна», «Панкрац та Юдка», «Двоє». Тема воєнного дитинства у повісті «Теплий попіл». Тема духовної деградації та морального розтління у повістях «Світова верба», «Мар’яна», «Онук». Заглиблення автора у психологію факту, освоєнння найтонших механізмів мотивації людської поведінки. Увага автора на сенсі життя окремого героя, назвивання твору його іменем, тонкий аналіз людської психіки. Зображення драматичних подій боротьби УПА з радянською владою у повісті «Вишневі ночі». Проблематика твору: пріоритет вічного над класовим, вірності і зради, національної честі, примирення. Соціальна проникливість та прозірливість, філософська глибина, самобутність Харчукового епосу.

Жанр реалістично-психологічного роману в творчості Р.Андріяшика. Психологічна тема повоєнної спустошеності чоловічої душі у романах «Люди зі страху», «Додому нема вороття», «Сад без листопаду», «Полтва». Антимонументальний характер прози: відстутність епохальних подій, ідей-пам’ятників, руйнування псевдоепічної цілісності світу у радянську епоху. Лірико-трагічна тональність як домінанта стилю. Насичення текстів різними філософськими, поетичними ремінісценціями, цитатами. Антивоєнна тематика роману «Люди зі страху». Показ першої світової війни як абсурдної і безглуздої для українців. Проблема чоловічої долі (образ Прокопа Повсюди). Роман «Додому нема вороття» як продовження художнього дослідження теми війни. Трагедія самотнього і зіпсованого життя (образ Оксена Супора). Твори Андріяшика у типологічному ряді прози Ремарка, Гемінгвея. Проблема національного самопочуття як наскрізна у романістиці Р.Андріяшика. Історія польської окупації Галичини у романі «Полтва» («Думна дорога»).



Культурно-історичні умови розвитку сучасного літературного процесу в Україні. Альтернативні письменницькі об’єднання, дискусії поколінь. Типи дискурсів у сучасній українській літературі: неонародництво, неомодернізм, постмодернізм. Активне співіснування у літературному процесі різних мистецьких течій, шкіл, напрямів. Проблема літературних генерацій в українському письменстві. Генераційний та географічний підходи до класифікації сучасної літератури. «Києво-житомирська» та «галицько-станіславська» школи. Повна свобода творчого самовияву. Усунення будь-яких політичних чи інших обмежень. Альтернативні письменницькі об’єднання к. ХХ – п.ХХІ ст. Активне співіснування у літературному процесі різних мистецьких течій, шкіл, напрямів: Спілка письменників, Асоціація українських письменників, “Нова література”, творча асоціація “500”. Типи дискурсів у сучасній українській літературі: неопозитивізм, неомодернізм, постмодернізм як моделі національно-культурного самоусвідомлення. Активне співіснування представників різних мистецьких шкіл, течій, напрямів (романтизму, і реалізму, і імпресіонізму, і символізму, і натуралізму, і авангардизму, і необароко). Стильовий синкретизм як найвизначальніша прикмета літературної творчості 80-90-х.

Конфлікт письменницьких поколінь. Позитивні наслідки дискусії: визначення шляхів розвитку української літератури в нових історичних умовах. Співіснування в літературному процесі митці різних поколінь: шістдесятників, дисидентев-сімдесятників,письменників часів занепаду раданської імперії – вісімдесятників, дев’ятдесятників – покоління, якому властивий естетичний плюралізм – від класицизму до авангарду. Нове покоління поетів і прозаїків - дев‘ятдесятники або “третя хвиля”. Поява генерації постдев’яностівців чи „міленіумного поколінням”. Характерні риси цього покоління: скандальність, масовім, «віртуальний» пафос, заперечення традиції 90-х, побутовізм, маргінальність, філософічність.



Киïвська школа поезiï як явище українського літературного андеграунду і найбільш оригінальний модерний проект в українській літературі другої половини ХХ ст. Естетичні засади школи. Витоки «Київської школи»: внутрішній розкол «шістдесятництва» відгалуження молодих поетів, опозиційних до соцреалізму, СПУ, заангажованої літератури, формування «Київської школи». Світоглядні засади представників школи: свобода поетичного творення, свобода особистості, свобода народу, неприйняття конформізму. Кристалізація естетичних принципів іманентного мистецтва. Знищення першої збірки В.Голобородька «Летюче віконце». Вимушена «внутрішня» еміграція В.Голобородька, В.Кордуна, М.Воробйова, М.Григоріва та близьких до них В.Рубана, С.Вишенського. Проблема членства «Київської школи» в українському літературознавстві. Модерністична поетика «українських герметиків» – представників КШП. Спільні та відмінні характеристики «Київської школи», шістдесятників і Нью-Йоркської групи. «Київська школа» як найбільш радикальна модерна пропозиція в українській поезії другої половини ХХ ст. Повернення поетів у літературу у 80-ті рр.

Міфопоетичний світ В.Голобородька. Світогляд і життєва позиція митця. Своєрідність міфопоетики В.Голобородька: синтез національного і модерного начал поезії. Метафора етногенетичної пам’яті в ліриці (зб. «Зелен день», «Ікар на метеликових крилах», «Калина об Різдві»). Художня трансформація язичницької міфосвідомості та фольклору («Кривий танець», «Поріг білої папороті», «Балада про кривавих солов’їв», «Квітка на воді», «Ладо моє» та ін.). Ірраціоналізм, алогічність як естетичне підґрунтя авторського міфотворення. Мистецтво «другого плану», інакомислення («Хотів бути чоловіком», «Катерина Білокур: виготовлення пензлика», «Дорога через літо», «Соловейкове тьохкання», «Хлопчик, який стоїть через літо», «Традиційне вбрання»). Модернізація традиційної поетики у розвінчуванні міфів доби тоталітаризму («Ми вже не подібні», «Самовбивці», «Ми йдемо», «Село змінює обличчя», «Живі і мертві», «Наша мова», «Село у маю», «Хоч раз», «Шукачі могил», «Без імені», «Іванові»).



Поетична генерація вісімдесятників. Стильовi течiï у сучаснiй украïнськiй поезії. Дистанціювання поетів від суспільно історичного плину. Зорієнтованість молодих поетів на глибинні, естетично взмістовлені асоціативні пласти художнього мовлення. Проникнення поетичної думки в позачасові онтологічні етичні й суто естетичні виміри. Розрив єдиного часового плину, прощання із ідеологічною вічністю. Творення авторських поетичних міфів. Проголошення абсолютної творчої свободи митця, його незалежності від будь-якої ідеології та офіціозу. Ігнорування псевдоактуальної проблематики, звільнення поезії від неонародницьких тенденцій.

Етногенетичні мотиви епічної лірики В.Герасим’юка в масштабах цивілізаційних катаклізмів сьогодення (Збірки „Смереки”, „Потоки”, „Космацький узір”, „Діти трепети”, „Поет у повітрі”). Епічний характер поетичного мислення В.Герасим’юка. Язичницько-християнський синкретизм в осмисленні актуальних проблем сьогодення. Художня трансформація есхатологічних мотивів (“Кроки на смерековім помості”, “Дві ранкові пісні”, “Влітку, наприкінці 1980”, “Жива ватра”, “Старовинне світло” та ін.).



Міфологізм поетичного мислення „вісімдесятників” І.Малковича, І.Римарука. Національна, історична, екзистенційна проблематика їх поезії. Мистецтво інакомовлення, тяжіння до езотеричного письма. Тяжіння до асоціативно-езотеричного письма у поезії Івана Малковича (зб. “Білий камінь”, “Ключ”, “Вірші”, “Із янголом на плечі”). Міфопоетичний струмінь лірики; схильність до притчевості й алегорії; свідомо унаївленого мислення, метафорична гра; утвердження первозданної краси як першооснови пантеїстичного світу (“Риба, яка проти річки протяжно пливе”, “Я загубив свій ключ”, “Нав’язливий сон”, “Пташина буколіка”, “Коза-дереза”, “Пісенька про черешню” та ін.). Тяжіння до притчевості й алегорії, свідомо унаївленого мислення; синтез традиції та модерну в поезії І.Малковича;

Інтелектуальні медитації інакомислення Ігоря Римарука (зб. “Висока вода”, “Упродовж снігопаду”, “Нічні голоси”, “Діва Обида”). “Апокрифічні”, альтернативні до традиційної стилістики віршові форми поета. Суспільно-філософська узмістовненість Римарукових строф. Поважність вислову, позірна стриманість інтонацій, ретельна стилістична ограненість.Мотиви лірики І.Римарука: осмислення сенсу творчості, покликання митця, трагічної долі поета в тоталітарному суспільстві, роздуми про історичну памяить і національну свідомість. Риси стилю: інтелектуалізм, міфопоетика. «Апокрифічні», альтернативні до традиційної стилістики віршові форми поета. Апокрифічність поетичного мислення І.Римарука;

Світ культури, мистецтва, Біблії та кохання в поетичній творчості О. Забужко (“Феєрія про диригента свічок”, “Коментар до дій св. Апостолів”, “Клітемнестра”, “Полон Рогніди”, “Офелія та “мишоловка”, “Світ без любові”). Особливості модерністичної поетики О.Забужко. Поезія О.Забужко у контексті естетичних пошуків вісімдесятників та дев’ятдесятників. Омислення проблеми “митець і суспільство”, поетизація світу мистецтва у творчості О.Забужко. Культурологічний мотив у поезії. Синтез культурних ремінісценцій та трансформованого міфу. Особливості урбаністичної лірики. Образ Києва. “Світ без любові” в поезії О.Забужко: художня своєрідність інтимної лірики, її індивідуально-психологічний характер. Модернізація традиційних мотивів громадянської лірики.

„Афганська” тема в поетичній творчості В.Слапчука. Проблема співвідношення добра і зла; честі і безчестя; смерті і безсмертя (збірки „Мовчання адресоване мені”; „Навпроти течії трави”; „Німа зозуля”; „Трикнижжя Явіна”; „Як довго ця війна тривала”; „Укол годинниковою стрілкою”; „Сучок на костурі подорожнього”). Відкритість, інтимність у філософському осягненні таїни драматичних конфліктів свого часу



Стильовi течiï у сучаснiй украïнськiй поезії (традицiйна, модерна, авангардистська), їх естетичні засади та представники. Украïнський поетичний неоавангард кінця ХХ ст. Основнi риси поетики неоавангардистських груп (“Бу-Ба-Бу”, “Пропала грамота”). Дискусії в літературознавстві навколо неоавангардизму. Авангардистські пошуки в поетичній творчості Ю.Андруховича, В.Неборака. Необарокові риси їх поезії.

Украïнський поетичний неоавангард кінця ХХ ст. як естетичне явище. Український поетичний неоавангард. Поява авангардистських угруповань в кінці 1980-х – п. 1990-х років. Епатаційний пафос неоавангардизму кінця 80-х, укрупнення псевдохудожніх принципів “соцреалізму” в інтерпретації поетичних груп “Бу-Ба-Бу”, “Пропала грамота”, “Лугосад”. Поетика неоавангардизму “третьої хвилі”. Іронічно-саркастичне переосмислення попередніх текстів та постколоніальної культурної епохи. Різке відмежування від фальшивої патріотичної риторики, загострена зневага до ідеологічних приписів. Традиції та відмінність неоавангардизму від бароко та футуризму, використання досвіду бурлеску. Еволюція “Бу-Ба-Бу” (Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець), її завершення акцією “Імперіал Крейслер”. Бахтінський принцип карнавальної сміхової культури – естетичне підґрунтя поезії неоавангардистів.

Неоавангардистські мотиви поезії “бубабістів”: багатоплановість бурлеску, пародіювання, карикатуризація історії у творчості Ю. Андруховича. Ретроспективний підхід в осмисленні історичних явищ. Тяжіння поета до неокласичних пошуків (“класицистичний бубабізм”, модернізація жанру сонета), до канонічних форм, надання їм авангардного епатажного звучання. Естетична гра в поетичний карнавал у поезії В. Неборака: художня трансформація барокового мотиву смерті, епатажність, іронічність, карнавалізація дійсності, барокові пошуки у формі вірша.

Гоголівські традиції у творчості поетів групи “Пропала грамота” (Юрко Позаяк, Семен Либонь, Віктор Недоступ). Використання різноманітних масок, гротеску, “чорного гумору”, ненормативної лексики, розхитаної структури вірша. Бароковий характер творчості поетів-авангардистів, її філософічність. Провідні барокові мотиви – проголошення особистої свободи і земних насолод, у єдності з перебільшеними грішними варіантами життя, часом з гіпертрофованою аморальністю; мотив марноти марнот. Реставрація котляревщини як архетипічної моделі нової української літератури. Глухі кути неоавангардизму (В.Цибулько).



Естетичний феномен Нью-Йоркськоï поетичноï групи: генеза назви, витоки, творча платформа (Віра Вовк, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Патриція Килина та ін.). Модернiстичнi засади творчостi поетiв Нью-Йоркськоï групи. Сюрреалістичні візії світу; національні корені міфопоетики; культурологічна стихія лірики. Роль митців у розвитку української культури в західному світі.

Проблема витоків Нью-Йоркської групи: генеза назви, членство, оцінка діаспорним та вітчизняним літературознавством. Естетичні засади НЙГ: творча й інтелектуальна співзвучність митців; категоричне заперечення суспільної заангажованості літератури, неприйняття неонародницьких тенденцій шістдесятників; рішучий поворот до естетичних критеріїв мистецтва; антитрадиційність, відмежування від національної традиції, настанова абсолютної свободи творення, сюрреалізм мислення з його ірраціоналізмом, потоком свідомості, автоматизмом письма; герметизм лірики; відкидання канонічних літературних форм, тяжіння до вільного вірша.

Поетична творчість Віри Вовк: синтез національної традиції і новаторства. Трансформація української обрядовості та фольклорної символіки (збірки «Елегії», «Чорні акації», «Меандри»). Поєднання бразильської екзотики з фольклорними мотивами. Баладний драматизм пейзажної лірики, перейнятість її міфологічними віруваннями. Стильові особливості поезії: ускладнена рослинна символіка, сюрреалістичні образні сполуки, сонні візії, багатство музичних образів.

Модерністичні тенденції в ліриці Богдана Бойчука ( збірки «Час болю», «Спомини любові», «Вірші для Мехіко», «Мандрівка тіл», «Подорож з учителем», «Третя осінь» та ін.). Стильові особливості поезії: створення власної етичної дійсності, багатство емоційних станів, складна метафоричність, тяжіння до рельєфної метафори, увага до конкретної деталі, окремого епізоду, мистецтво поетичного малярства, культурологічна стихія, барвистість мови, нерегулярне застосування пунктуації та ін.

Поетика герметизму Юрія Тарнавського (збірки «Спомини», «Життя в місті», «Поезія про ніщо», «Без нічого», «Їх немає» та ін.). Високий рівень версифікаційної свободи, деструкція на словесно-предметному та проблемно-семантичному рівнях Деструкція на проблемно-семантичному рівні. Розширення поняття поетичного, естетизація потворного («Пісня міських дітей»). Екзистенційне поняття «Ніщо» в поезії Ю.Тарнавського («Сон», «Поклоніння ідеальній жінці ІІ», «Квіти на день народження»). Своєрідність герметичної поетики Ю. Тарнавського. Сюрреалістичне світобачення, тяжіння до містики, інтерпретації снів. Максимальне наближення до екзистенції людського «Я», багатство внутрішніх емоційних станів.

Інтелектуальний світ поезії Богдана Рубчака. Подвижницька праця митця на терені україністики (поетична творчість, видавнича, перекладацька діяльність, літературознавчий доробок). Поетична індивідуальність Богдана Рубчака як «поета культури». Культурологічна стихія лірики, образи діячів світової культури; інтертекстуальні перегуки. Тяжіння до поетики сюрреалізму, до філологічної гри у збірках «Камінний сад», «Промениста зрада», «Дівчині без країни», «Особиста Кліо», «Марену топити». Національні корені міфопоетики Б.Рубчака, трансформація фольклорних і міфологічних мотивів. Особливості поетики Б.Рубчака. Змістовність, негерметичність його лірики, модерн в межах «допустимих обмежень».

Сюрреалістичні візії світу в поезії Емми Андієвської. Завзяття словотворчого експериментаторства, пошуки несподіваних формотворчих ефектів у сюрреалістичній поезії (збірки «Поезія», «Народження ідола», «Риба і розмір», «Спокуси святого Антонія», «Літературні ансамблі», «Кав’ярня» та ін.). Тенденція до герметизації віршованого тексту. Усунення ліричного «Я» з вірша як основний засіб «закодування поезії». Сюрреалістичний світ сну у ліриці Е.Андієвської. Багатоплощинність метафори у творенні сонних візій. Елементи символізації, синтаксис і фоніка поезії. Залюбленість поетеси у традиційну форму вірша, модернізація жанру сонету; необарокові риси поетичної мови Е.Андієвської. Відсторонено-філософська, метафізична проблематика лірики.

Постмодернізм як естетичне явище, його специфіка в українській літературі. Дискусії в літературознавстві навколо постмодернізму. Своєрідність постмодерністської естетики в романах Ю.Андруховича (“Рекреації”, “Перверзія”, “Московіада”). Основні ознаки постмодернізму. Концепція “сміхової культури” М.Бахтіна (“теорія ігр”, “соціологія ролі”, “рольова функція”, “людина, що грає”, “карнавальне світовідчуття”, “метафізика маски”) – естетичні засади постмодернізму. Риси постмодернізму в літературі: інтертекстуальність, іронічність, еклектизм, елітарність, масовість, гра з мовною стилізацією, карнавалізм та ін. і будується в таких параметрах: модернізм / постмодернізм; закрита форма – відкритість дискурсу; цілеспрямованість мистецтва – мистецтво як гра, карнавал; художня майстерність – реконструкція, мовчання; закінчений твір – хепінг, перфоманс, кіч.

Специфіка українського постмодернізму як явища постколоніальної культури. Відмінність від “західного” постмодернізму. Постмодерне світовідчуття як «буття-після-сучасності», «буття-після-Чорнобиля». Український постмодерністський текст як постчорнобильський текст. Східноєвропейський постмодернізм, зокрема й український, - передусім посттоталітарне, постколоніальне мистецто. Дискусії в українському літературзнавстві навколо проблем постмодернізму.

Карнавальний напрям постмодерної літератури. Орієнтація на бахтінську карнавалізацію як основний спосіб відображення буття, його зв’язок з бурлескно-травестійною традицією І.Котляревського, з бароковою поетикою (літгурти «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСАд», «Пропала грамота»; проза Ю.Андруховича, В.Неборака, Володимира Діброви, Ю.Винничука, Б.Жолдака). «Низький» стиль «бубабістів» та інших «карнавалістів». Наскрізна інтертекстуальність як елемент філологічних розваг. „Споживання” чужих текстів, що створюї ефект філологічної гри.

Посткарнавальна література як друга течія постмодернізму в українській літературі (В.Діброва, Ю.Винничук, Ю.Іздрик, Б,Жолдак, О.Ульяненко, “Нова дегенерація”, “Червона фіра”, “Пси святого Юра” тошо). Деконструювання міфів, абсолютизація тексту, кінцесвітня химерність, переорієнтація людського сенсу з історії до філософії, прочитання тексту індивідуальної реальності, яка єдина ще визнається оригінальною.



Ю.Андрухович – найпомітніший творець постмодерного роману. Поетика Карнавалу у романі “Рекреації”. Вигадлива система літературних алюзій, насиченість тексту ремінісценціями й натяками, образами й сюжетними мотивами з “Енеїди” Котляревського, роману “Майстер і Маргарита” Булгакова, з М.Гоголя. Бахтінський принцип “багатоголосся” як визначальний у повіствуванні роману: нарація у формі чергування голосів персонажів, їхніх внутрішніх монологів. Символіка назви твору. Текст “Рекреацій” як гра: перехрещення реальних та карнавальних площин з використанням прийомів вертепної драми. Багатофункціональна символіка в романі. “Роман жахів” Ю.Андруховича “Московіада” – постмодерне відтворення постколоніального синдрому. Основні засоби карнавалізації щодо загиблої вже імперії. Викриття постімперського дискурсу. Мовна гра, словесні кліше та лакуни (неофіційна лексика) – поле самовираження і свободи постколоніального українського суб’єкта. Мотив кінця Карнавалу у романі “Перверзії”. Жанрова специфіка твору – постмодерний травестійний роман. Мотив мандрів героя роману. Філологічна поліфонія як наслідок перегуку текстів. Завершення епохи Карнавалу в романі. Своєрідність Станіславського феномену.

Українська жіноча проза к. ХХ – п. ХХІ ст. Нова концепція особистості жінки. Морально-етична та ґендерна проблематика прози Євгенії Кононенко («Зрада», «Імітація»), Надії Тубальцевої («Визига по-тьмутороканськи», «З нами Бог»), О.Забужко («Дівчатка», «О, сестро, сестро», «Польові дослідження з українського сексу», «Казці про калинову сопілку»): іпостасі образу жінки, зміна традиційних жіночих ролей; зубожіння патріархальної моделі суспільства, розвінчуваня ґендерних стереотипів посттоталітарної доби.

Термін “жіноча література” (“жіноча проза”, „жіноча поезія”, “жіноче письмо”). Розрізнення жіночої та феміністичної літератури. Специфіка жіночої літератури і, зокрема, жіночої прози. Відношення „жіночої літератури” до фемінізму. Проблема репрезентації жінки жіночою літературою. Основні чинники об’єднання творчості жінок-прозаїків у єдине явище – «жіноча проза». Концепція “феміністичної” критики в українському літературознавстві 1990-х років. Дискусії навколо основних засад феміністичної естетики (Т.Гундорова, Н.Зборовська, О.Ковальчук, С.Павличко, Ж.Дусова та ін.). „Нова хвиля” жіночої прози (О.Забужко, С.Майданська, С.Йовенко, О.Пахльовська та ін.).



Місце О.Забужко в “новій хвилі” жіночої прози української літератури порубіжжя. ґендерна та філософська проблематика прози О.Забужко. Проблема взаємовпливу двох світів – людського та віртуального світу телебачення у повісті О.Забужко “Я, Мілена”. Роздвоєння особистості жінки під тиском влади віртуальності. Проблема незреалізованої української жінки як проблема доби у романі О.Забужко “Польові дослідження з українського сексу”. Гострі дискусії в літературознавстві навколо твору. Проблема втраченого сестринства як наслідок конфлікту особистості з тоталітаризмом („Сестро, сестро”) та втрати духовності (“Дівчатка”). Художня трансформація традиційного сюжету про Каїна та Авеля з жіночого погляду в повісті „Казка про калинову сопілку”. Риси постмодерністської естетики у прозі О.Забужко. Синтез масового й елітарного. Утвердження жіночої цінності національного світу.

Мотив “переживання кінця” у повісті С.Йовенко “Жінка в зоні”. Образ зони як замкненого. відокремленого простору. Зображення місця жінки в чоловічому світі. Художня трансформація біблійного мотиву “Божої кари” у романі С.Майданської “Землетрус”. Екзистенційно-психологічне наповнення образу зони лихоліття. Художнє осмислення природного лихоліття як біблійного покарання за гріх. Проблема екзистенційного страждання людини в постчорнобильському світі. Морально-етична та ґендерна проблематика прози Євгенії Кононенко («Зрада», «Імітація»), Надії Тубальцевої („Визига по-тьмутороканськи”, «З нами Бог»): іпостасі образу жінки, зміна традиційних жіночих ролей; зубожіння патріархальної моделі суспільства, розвінчуваня ґендерних стереотипів посттоталітарної доби.



Особливості постмодерної естетики поетів-«дев’ятдесятників». Об’єднання митців у поетичні гурти. Естетична програма „Нової дегенерації” у контексті постмодернізму: епатаж, деструкція, саркастично-гротескне розвінчування постколоніальної свідомості; жорстке звинувачення посттоталітарному суспільству (Степан Процюк, Іван Ципердюк, Іван Андрусяк). Формування естетики, суголосної пошукам поетичної генерації 90-х, у творчості В.Махна, С.Жадана, П.Вольвача. Естетична своєрідність поезії, її провідні мотиви.

Формування нової генерації поетів-“дев’яностиків” (“дев’ятдесятники”, “люди перелому”,”покоління національної депресії”) (Іван Андрусяк, Степан Процюк, Іван Ципердюк, Юрій Бедрик, Сергій Жадан, Василь Махно, Ігор Бондар-Терещенко, Ростислав Мельників, Роман Скиба, Василь Габор, Павло Вольвач, Ліда Мельник, Олександр Гордон, Оксана Забужко, Мар’яна Савка та ін.).

Особливості естетики поетів 90-х років. Дискусії в літературознавстві навколо творчості дев’ятдесятників: формування в умовах національної депресії, свідома відмова від спрофанованого національного ідеалу, дезінтегрованість світогляду. Основні мотиви поезії 90-х. Групування поетів 90-х у творчі гурти. Художній світ поезії Василя Махна. Поетичні збірки “Схима”, “Самотність цезаря”, “Книга пагорбів та годин”, “Лютневі елегії та інші вірші”. Прийоми поетики В.Махна. Поетична творчість представників літгурту „Нова дегенерація” (Івано-Франківськ) у контексті посмодерністичних тенденцій в українській літературі кінця ХХ ст. Розвінчування постколоніальної свідомості. Спільні риси із “Бу-Ба-Бу”: елемент клоунади, створення шуму, галасу, крику (ефект “ряжених”). Інша мета гурту: не карнавальність, іронічний сміх, а нищівне розвінчування радянських ідеологем. Назва «Нова дегенерація» як епатаж, намагання констатувати дегенеративність світу і пострадянської дійсності. Поетична творчість Івана Андрусяка. (Зб.“Депресивний синдром”, “Отруєння голосом”. Риси стилю І.Андрусяка. Поетична творчість Степана Процюка (Зб. “На вістрі двох правд”, “Апологетика на світанку”. Продовження у поезії традицій українського авангарду 20-х рр. (М.Семенко, В.Поліщук, Гео Шкурупій).

Сергій Жадан зачинатель поезії дев’ятдесятників, учасник літгурту “Червона фіра”. Поетичні збірки: “Рожевий дегенерат”, “Цитатник”, “Генерал Юда”, “НЕП”, “Динамо Харків”, “Пепсі”.Джерела поезії С.Жадана: авангард, поезія М.Семенка. Модерністське трактування традиційних в українській поезії мотивів. Насиченість збірки “Цитатник” уламками різнотипних авторських “я”; відсутність внутрішньої цілісності. Риси формально-образної поетики Жадана – прийом епатажу, екзотики, переосмислення бурлескно-травестійної традиції від авангарду. Наскрізні ремінісценції, колажність, інтертекстуальність як риси постмодерністськлї естетики. Деміфологізування дійсності..

Павло Вольвач – автор поетичних збірок „Маргінес”, „Кров зухвала”, „Південний Схід”. Перевага громадянської лірики: відродження волюнтаристичної ліричної традиції: культ честі, волі, сили. Поезія П.Вольвача як акт постмодерністської творчості к. ХХ ст.: еклектичне поєднання образів та алегорій, рим та віршованої прози; широкий асоціативний ряд поезії; поднання різних стилів, різних шарів лексики; сюрреалістичні колажі митця.

Типи новел в українській „малій прозі” к. ХХ – поч. ХХІ ст. (неореалістична і неонатуралістична); експериментальна (фантастична, міфопоетична, необарокова і неготична; психоаналітична), їх представники. Проблематика, стильові особливості новелістики (О.Лишега, В. Даниленко, Є.Кононенко, В.Шевчук, М.Рябчук та ін.). Художня своєрідність сучасної неоготичної новели, її репрезентанти (В.Портяк, В.Даниленко, В.Габор, О.Жовна).

Специфіка „малої” прози 90-х: перехід малої прози від закритого монологічного письма до відкритого монологічного, що нагадує віртуальну дійсність. Два типи новел в сучасній українській новелістиці – традиційна й експериментальна з підтипами – неореалістична і неонатуралістична (оповідання Є.Кононенко, Ю.Андруховича, Ю.Винничука, О.Ульяненка та ін.); фантастична новела, міфопоетична, необарокова і неоготична (В.Габор, В.Портяк, В.Даниленко, Ю.Покальчук, В.Шевчук). Психоаналітична новела з різновидами еротичного твору і філософсько-аналітичного (Ю.Покальчук, О.Ульяненко, В.Медвідь) з посиленою роллю потоку свідомості і гри з фраґментами традиційної психологічної новели, як і “драмоновела” зі сполученням епічно-родової якості з драматичною (Ю.Винничук, В.Даниленко, Є.Кононенко).

Сучасна експериментальна новела: її підкреслена дифузність жанрових і стильових начал, активне використання езотерики, форм суґестивного впливу, тяжіння до містики і фантазійності (В. Даниленко, Є. Пашковський, В. Медвідь).

Іронічний напрям в українській прозі к. ХХ – п. ХХІ ст. Викривальний пафос, особливості комічного у творчості представників сатиричної прози. Сплеск сатири та іронії в українській літературі порубіжжя. Використання всієї палітри комічного: іронії, сарказму, чорного гумору, карнавальності. „Суржиковий”, сленговий і „нецензурний” мовний вибух у сміховій творчості. Неоднорідний мовностильовий потік пострадянських текстів (збірник „Опудало”).

Дискурс київсько-житомирської сміхової альтернативи (В.Діброва, „Бурдик”, В.Даниленко, „Дзеньки-бреньки”; новели В.Врублевського, В.Шнайдера, М.Малюка). Класична сатира: новела М.Рябчука „До Чаплі на уродини”, тексти Ю.Винничука та Ю.Іздрика. Слабкі риси сучасної сатиричної прози: обмеженість звичайного безтурботного сміху, його безпроблемність.

Сатирична проза Юрія Винничка („Спалах”; „Діви ночі”, „Діви ночі-2”, „Житіє гаремноє”, „Вінка застиглого часу”). Поєднання лірики й іронії, прийоми постмодерніста Джойса. Політична сатира, її переплетіння з поетичною вигадкою, літературними жахами та чорним гумором ( „Ги-Ги-и!”). Обігрування буденних ситуацій з „маленькими” людьми урбанізованого суспільства („Спалах”). Сучасна «коляревщина» у романі Ю.Винничука «Мальва Ланда». Світ дитинства у книзі «Вікна застиглого часу». Повість «Ласкаво просимо у Щуроград»: сюжет і композиція твору; саркастичний погляд на суспільство-політичні проблеми;

Богдан Жолдак - автор книжок прози „Спокуси”, „Яловичина”. Представник комедійного соц-арту: деміфологізація комплексів гомосовєтікуса; трагікомічне відчуття світу. Особливості суржика, досягнення максимальної реальної мовної ситуації („Шле колє бульо красте грігх”). Сарказм як основний викривальний засіб. Відмінність гумору Б.Жолдака: відсутність смакування „брудним” гумором, властивого Ю.Винничику чи В.Врублевському.

Трагіфарс, естетична гра у романі Ю.Іздрика „Подвійний Леон”. Роман «Воццек»: відтворення «історії хвороби» головного героя. Художні особливості: високий романтизм та нащадна іронія, філософські забави і чорний гумор. Проблематика, пошуки власного «я».


1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка