Правове становище жінки в аспекті гендерної рівності: загальнотеоретичний аналіз



Сторінка2/10
Дата конвертації19.03.2016
Розмір1.92 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана і обговорена на кафедрі теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Результати дослідження доповідалися на міжнародних, всеукраїнських, регіональних та міських наукових конференціях, зокрема на Міжнародній науково – практичній конференції «Жінки за духовну безпеку суспільства» (Харків, 11-12 червня 1999 р.); Науково-практичній конференції «Конституція України – основа модернізації держави та суспільства» (Харків, 21-22 червня 2001 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Методологічні проблеми правової науки» (Харків, 13-14 грудня 2002 р.); Науково-практичній конференції «Проблеми вдосконалення правового регулювання місцевого самоврядування» (Харків, 4-5 грудня 2001 р.); Міжнародній конференції «Проблеми правового забезпечення економічної і соціальної політики в Україні» (Харків, 24-25 травня 2005 р.); Міжнародній науковій конференції «Трансформація політики в право: різні традиції та досвіди» (Харків, 11-12 листопада 2005 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Теоретичні та практичні проблеми реалізації Конституції України» (Харків, 29-30 червня 2006 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Гендер. Екологія. Здоров’я» (Харків, 23-24 жовтня 2007 р.).

Результати дослідження використані при розробці навчальних програм та методичних рекомендацій, під час читання лекцій та проведення семінарських занять з навчальних курсів «Теорія держави і права», «Історія вчень про державу і право», «Порівняльне правознавство». А також при написанні відповідних глав підручників «Загальна теорія держави і права» та «Історія вчень про державу і право».

Публікації. Узагальнені результати дослідження знайшли своє відображення в 34 публікаціях, зокрема, монографії, 2 навчальних посібниках, 24 статтях у провідних фахових виданнях та збірниках наукових праць, перелік яких затверджено ВАК України, 7 тезах доповідей на наукових і науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Відповідно до мети, предмета та логіки дослідження дисертація складається із вступу, п’яти розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку літератури (374 джерела). Загальний обсяг дисертації 392 сторінки, основний текст – 362 сторінки.
РОЗДІЛ 1.

ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ДЖЕРЕЛА РІВНОПРАВНІОСТІ СТАТЕЙ
1.1. Ідея рівноправності статей у політико-правовій думці періоду античності та середніх віків

Окремі фрагменти філософських і літературних творів періоду античності свідчать, що серед людей панувала нерівність, яка обумовлювалася особливостями розвитку античного суспільства і пояснювалася різною системою суспільно-політичних цінностей. Чоловіки і жінки, раби і вільні особи, діти і дорослі вважалися не рівними суб’єктами правовідносин. Знаменитий давньогрецький філософ Демосфен сформулював призначення жінки приблизно так: «гетери служать нам для задоволень, покоївки – для щоденної турботи про нас, а дружини – для виношування нам законних дітей та охорони домашніх вогнищ» [356, с. 166].

Погляди давньогрецького філософа Платона щодо взаємовідносин між статями були на перший погляд нетиповими для періоду античності. У діалозі «Бенкет» він розповідає легенду, що люди в давні часи складалися з двох половинок і мали по дві голови і по вісім кінцівок. Ці люди поділялися не на дві, а на три статі. Третьою статтю були андрогени, які поєднували чоловічі й жіночі якості. Вони були настільки сильними, що кинули виклик богам, за що Зевс велів розірвати кожного на дві половини, з тих пір вони шукають один одного і прагнуть возз’єднання. Платон уперше висловив думку, що любов — це «жадання цілісності і прагнення до неї» [240, с. 150]. Філософія любові Платона настільки прозора, що в діалозі «Бенкет» усе сказане ніяк не стосується відносин чоловіка і жінки. Як більшість сучасників, Платон вважав жінку нижчою істотою, а любов до неї — тваринним почуттям, продиктованим необхідністю розмножуватися. Любов до жінки він називав «вульгарною Афродітою», на відміну від «небесної Афродіти» — любові між чоловіками, позбавленої фізичного компонента (платонічної) [240, с. 111]. У діалозі «Тімей», висловлюючи свою концепцію переселення душ, Платон стверджував, що душі боязливих і безчесних чоловіків після смерті переходять у жінок [241, с. 482].

У трактаті «Держава» Платон виклав модель ідеальної держави, в якій не має ні приватної власності, ні родини (принаймні, у представників вищого стану), ні окремих домашніх господарств, де всі люди дбають про загальне благо. На думку Платона, жінки, які звільнилися від домашніх обов’язків, нарівні з чоловіками можуть брати участь в усіх державних справах [239, с. 246-248]. І хоча природа жінки є іншою, це не впливає на її здібності виконувати будь-які обов’язки нарівні з чоловіком. Відповідно до своїх здібностей жінки можуть бути навіть філософами і воїнами, а виховання дітей покладається на громаду.

Платон вперше наблизився до теоретичного обґрунтування ідеї рівноправності статей, але не слід перебільшувати цей факт і називати його ідеї феміністичними, як роблять це деякі автори [81]. Діалоги «Бенкет» і «Тімей» свідчать, що він дотримувався традиційної для античних часів точки зору про нерівність чоловіка і жінки. А надання жінкам і чоловікам рівних прав у трактаті «Держава» є лише наслідком скасування родини і сімейного виховання дітей.

Як представник афінської школи права Платон вважав, що розум, який відповідає чоловічому початку, є вищою досконалістю і метою, а чуттєвість, що асоціюється з жіночим початком, є виразом недосконалості, хаосу, небуття. Тому принцип підпорядкування жіночого початку чоловічому філософ вважав основним принципом філософського вчення, метою якого є виховання раціонального контролю над почуттями.

Платон стверджував, що лише той, хто здатний досконало володіти своїми почуттями, може розумно і справедливо управляти державою й іншими людьми. Тому у своїй моделі «справедливої держави», описаної в діалогах «Держава» і «Закони», Платон наділив функціями державного управління філософів, які, пройшовши всі необхідні стадії освіти, звільнилися від випадкових устремлінь і піднялися до рівня суто інтелектуального знання. Лише вони, на його думку, здатні приймати справедливі рішення, тому що правління філософів — це не просто суб’єктивне прийняття рішень, а дія поза особистісної Чесноти.

Жіночий початок Платон ототожнював з приватною сферою, де домінують егоїстичні інтереси і жодна функція, що пов’язана з управлінням громадськими справами, не може бути реалізована належним чином [225, с. 47-48]. На його думку, встановлення спільності дружин і дітей у «справедливій державі» дозволить побороти жадібність, власницькі почуття і прагнення правителів діяти в інтересах своїх дружин і дітей, що є загрозою існуванню ідеальної соціальної утопії, оскільки саме жінок Платон вважав відповідальними за антигромадські тенденції в державі і наполягав на вилученні їх з приватних будинків [108, с. 35-53].

Виразником класичного розуміння статі в епоху античності був відомий давньогрецький філософ Арістотель. Аналізуючи місце і роль чоловіка і жінки в суспільстві, він зробив висновок, що чоловік за своєю природою вищий за жінку, тому він править, а жінка підкоряється йому [16, с. 383]. На його думку, чоловік і жінка, так само як раб і вільна особа, мають різну природу і не можуть бути рівними. Проте становище жінки є більш залежним, тому що ґрунтується не на соціальній, а на природній нерівності, що є незмінним, на відміну від становища раба, який потенційно може отримати свободу.

На думку Арістотеля, основне призначення жінки полягає в тому, щоб служити чоловіку, приносити користь родині й державі. У цій якості участь жінок у громадських справах є важливою умовою правильної організації суспільного життя, її функції повинні бути ретельно регламентовані і проконтрольовані. Таким чином, Аристотель вважав, що сферою реалізації жіночих здібностей є виключно приватне життя [18, с. 154]. Більш того, він виступав з критикою платонівської ідеї спільності дружин, реалізація якої, на його думку, буде сприяти не зміцненню, а руйнуванню держави.

Відповідно до філософії Арістотеля, у жінок немає і не може бути ніяких самостійних бажань і властивостей, що не пов’язані із служінням чоловіку, тому єдиним сенсом поділу суспільства на статі є народження дітей, а єдиним призначенням жінки — виношування потомства. У процесі зачаття, вважав Аристотель, чоловік дає дитині «форму», тобто душу, а жінка — лише «матерію», тобто тіло. Душа за своєю природою є божественною і кращою за тіло. Тому існування статей — це випадковість, яка не має законного місця в структурі світобудови. Чоловік є нормою, а жінка — відхиленням, взагалі на думку Аристотеля, «жіночність слід розглядати як деякий природний недолік» [17, с. 184].

Арістотель визнавав участь жінок у громадських справах винятково в аспекті домашнього господарства, патріархальної родини і фактично підсилював авторитет чоловічої влади в родині й державі. На думку філософа, чоловік і жінка мають різні моральні якості, які через різну природу по-різному проявляються для них, наприклад, для жінки мовчання є чеснотою, а для чоловіка — ні. Настільки ж різними є функції чоловіка і жінки в родині: кожен повинен виконувати свої обов’язки, не втручаючись у справи іншого [16, с. 239].

Належне здійснення жінками своїх функцій забезпечується в Арістотеля постійним контролем за дружиною, що здійснюється в родині і державі. Він детально розписав, що повинні або не повинні робити давньогрецькі жінки: наприклад, якими видами діяльності вони можуть займатися, в якому віці вони повинні виходити заміж і народжувати дітей, тощо. Іншими словами, жінка перетворюється в Арістотеля на об’єкт детального описування і контролю, що служить ще більшому зміцненню влади розумної, раціональної чоловічої меншості в античному полісі [282, с. 76-78].

Отже, антична політико-правова думка одностайно сприймала жінку як особу, нижчу за своєю природою за чоловіка і тому її функції обмежувалися виношуванням потомства і виконанням домашніх обов’язків, а значущі соціальні відносини були сферою діяльності виключно чоловіків.

З появою християнства пануюча ідеологія нерівності статей і підпорядкування жінки чоловіку зазнала певних змін. Християнська релігія поставила звичайну жінку Марію на недосяжну висоту порівно з іншими культами святих та угодників, утверджуючи тим самим моральне панування жінки в суспільстві.

Жінкам належить велика заслуга у поширенні християнського вчення в усьому світі, особливо в Європі. Вони були серед перших учнів Ісуса Христа і засвідчили свою віру героїчною самовідданістю, мученицькою смертю від рук інквізиторів та просвітительським життям, повним жертв на користь ближніх. Ісус Христос повідав багато істин Свого вчення жінкам, які висловлювали Йому велику відданість і залишалися поряд з Ним до останніх хвилин Його життя. Висока оцінка жінки в християнстві є частиною нового погляду на поділ статей, що вже не вичерпується необхідністю народження потомства і ведення господарства. Християнство визнавало шлюб духовним союзом, в якому чоловік і дружина мають однакові обов’язки один перед одним, а канонічне право встановило, що божественний закон однаковий як для чоловіка, так і для дружини.

Відповідно до християнської догматики, чоловік і жінка спільно виражають образ Божий у людині. У Біблії сказано: «Й створив Бог людину за образом Своїм, за образом Божим створив його, чоловіка і жінку створив їх» [32, с. 234]. Виразник східно-християнського богослов’я Святий Григорій Нисський зазначав, що поділ на дві статі стосується не духовної, а лише фізичної сторони людського існування [45, с. 184-185].

Уявлення про подвійність образа Божого в людині привели до високої оцінки шлюбу. Метою християнського шлюбу вважалося не лише народження дітей і спільне ведення господарства, але й відновлення споконвічної цілісності людини. Родина ототожнювалася з домашньою церквою, де чоловік уособлював священика, а дружина — парафіян. «Чоловіки, любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву і видав себе за неї... Так повинні чоловіки любити своїх дружин як свої тіла: люблячий дружину свою любить самого себе», — закликав апостол Павло [32, с. 112]. Оскільки шлюб є таїнством, а не просто юридичним інститутом, його не можна розривати: «хто розриває шлюб з дружиною своєю, крім перелюбства, той подає їй привід перелюбства; і хто одружується на розлученій жінці, той перелюбствує» [32, с. 716].


Вырезано.

Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.
Перша спроба вирішити питання про удосконалення становища жінки на позиціях марксистської ідеології була зроблена Н. Крупською, яка, поділяючи погляди Ф. Енгельса, А. Бебеля і К. Цеткін, стверджувала, що зайнятість жінок на виробництві є прогресивним явищем, яке звільнить жінок завдяки їх залученню до активної класової боротьби. Лідер РКП (б) Володимир Ленін наголошував, що справжнє звільнення жінки почнеться лише там і тоді, де і коли розпочнеться масова боротьба пролетаріату проти дрібного домашнього господарства або масова розбудова соціалістичної держави [178, с. 23-25]. Він не лише стверджував, що жінки будуть звільнені за допомогою досягнень науки і техніки та належної організації системи соціального забезпечення, але й вимагав, щоб «..комуністична робота серед жіночих мас, наша політична робота містила в собі значну частину виховної роботи серед чоловіків. Ми повинні витравити стару рабовласницьку точку зору до її останніх дрібних коренів ... Чи існує більш наочний доказ, що чоловіки спокійно спостерігають, як жінки зношуються на дрібних роботах, одноманітній виснажливій і поглинаючій час і сили роботі в домашноьму господарстві; як їх світогляд при цьому звужується, розум тьмяніє, биття серця стає млявим, воля слабкою?» [338, с. 57]. Він визнавав, що через специфіку жіночих потреб і проблем необхідні особливі організаційні методи для залучення їх у революційну політику, тому в 1919 р. підтримав створення жіночого відділу. В. Ленін вважав, що не потрібно створювати окремі організацій жінок, проте необхідно мати спеціальний орган, який відповідав би за роботу по підвищенню самосвідомості широких жіночих мас і навчав би жінок будувати радянську соціалістичну державу [159, с. 382].

Соратник В. Леніна Лев Троцький заявляв, що ігнорування публічної та приватної сторін жіночого гноблення веде до занадто вузького розуміння звільнення жінки. Він стверджував, що домогтися рівноправності в родині набагато важче, чим політичної рівності або рівних можливостей на робочому місці. Найбільш складною проблемою він вважав чоловічі стереотипи, а зміни у формуванні сімейної політики розглядав як важливі кроки розбудови комунізму: «Не можна рухатися вперед, залишаючи жінку в глибокому тилу. Жінка – мати нації. З жіночого рабства виростають забобони і марновірства, що огортають дитинство нових поколінь і глибоко проникають в усі клітини людської свідомості. Найкращий і найглибший шлях боротьби з релігійністю — це шлях усебічної турботи про матір. Треба її підняти й просвітити. Звільнити мати, означає перерізати останню пуповину, що зв’язує людство з темним і марновірним минулим» [312, с. 32]. Необхідно зауважити, що Л. Троцький підтримував ці ідеї лише на словах і не ставив їх у центр своєї політичної діяльності. У цілому комуністичні лідери, хоча і щиро співчували жінкам, але не враховували серйозних практичних і теоретичних проблем, що виникають при забезпеченні жінкам повної соціальної рівності з чоловіками. На їх погляд, це були питання, які марксизм уже визначив, і тому не потрібно піддавати будь-яким сумнівам політичні пріоритети. Залишалося лише групі жінок-активісток знайти шляхи практичного застосування ідей соціальної рівності.

Поділяючи марксистську ідеологію Олександра Коллонтай спочатку виступала проти «дріб’язкового жіночого руху», вимагаючи замінити його на пролетарську солідарність чоловіків і жінок. Однак пізніше зрозуміла, що потреби жінок ігноруються партійною верхівкою, більшість якої становили чоловіки. Тому вона запропонувала створити окремі жіночі організації і активно боролася, щоб жіночі проблеми перебували на передньому плані політичної боротьби.

Марксистське вирішення жіночого питання передбачало, що економічна незалежність жінки, заснована на її участі у виробництві і звільненні від домашньої праці, неодмінно покращить її життя, за умов що відносини між чоловіком і жінкою будуть засновані на вільному виборі і рівноправності, а не на залежності й експлуатації. Проте О. Коллонтай не погоджувалася з думкою, що з економічним прогресом автоматично зміняться стереотипи, на яких будуються відносини між статями. Вона стверджувала, що зміною свідомості в цій сфері необхідно займатися як окремою проблемою, тому що ідеологічна надбудова є не лише відображенням економічного базису, вона може самостійно відігравати певну роль у суспільних перетвореннях.

На її думку, становище жінки не можна змінити державним розпорядженням або системою соціального забезпечення, необхідна кропітка виховна робота, підвищення рівня правосвідомості і освіти жінок, що визначать соціальні зміни і забезпечать рівноправну участь жінок у розбудові соціалізму. Саме цей принцип О.Коллонтай намагалася перетворити в життя за короткий період своєї роботи як завідувачка жіночим відділом ЦК РКПб в 1920-1921 рр. Діяльність жінвідділу була двостороннім процесом: з одного боку, жінки здобували освіту й інформацію про свої права, а з іншого - могли донести свої проблеми до уваги партії. У жінвідділі прагнули поєднати практичну допомогу з теоретичними обговореннями і критикою традиційних патріархальних поглядів. Організаційно жінвідділи діяли як на загальнодержавному рівні, так і на рівні первинних організацій, де існували дискусійні клуби та групи самодопомоги. Передбачалося, що практичний досвід допоможе жінкам у відстоюванні власних інтересів, додасть їм впевненості і сформує необхідні навички для подальшої роботи разом з чоловіками в профспілкових і партійних організаціях. Однак це був період «воєнного комунізму», коли країна боролася за виживання. Голод, економічна криза, відсутність транспорту заважали політичній активності жінок. Створення дитячих установ і жіноча освіта не були пріоритетними завданнями партії та держави, матеріальні умови життя більшості жінок, так само як і більшості чоловіків, різко погіршилися. Це був час, коли партійні лідери з підозрою ставилися до ідеї «революції знизу», на яку О. Коллонтай покладала надії. Її критика зростаючої централізації та бюрократизації партії розглядалася Леніним як загроза партійній дисципліні та єдності. На закритому засіданні X з’їзду партії в 1921 р. була прийнята резолюція про заборону фракцій, і в 1922 р. О. Коллонтай була виключена з центру політичних дискусій і відряджена з незначною дипломатичною місією в Норвегію. Жінвідділ став приділяти основну увагу проблемам соціального забезпечення, а в 1929 р. взагалі був скасований Сталіним за тією підставою, що жіноче питання визнавалося вирішеним.

У ХIХ столітті подальший розвиток дістала мізогеністська лінія середньовічної філософії статі, яку називають консервативною. Позиція консерваторів формувалася в ході полеміки з лібералізмом, що нерідко приводило до суперечливих заяв щодо питання про рівноправність статей. Консерватори вважали, що через відмінність ознак мужності і жіночності безглуздо зрівнювати в правах конкретних чоловіків і жінок.

Відомий французький позитивіст Огюст Конт рішуче захищав традиційні патріархальні погляди на роль жінки в суспільстві і доклав чимало зусиль для наукового обґрунтування цієї думки. Він вважав, що історія постійно доводила суспільну підпорядкованість жінки чоловікові, яка криється в її природній слабості (дитячій організації жіночої статі), завдяки чому жінка не могла посідати в суспільстві становище, рівне з чоловіком. О. Конт був невисокої думки про інтелектуальні здібності жінки через переважання в них почуттів над розумом і вважав шкідливою думку про можливу рівність статей, від якої постраждають, насамперед, самі жінки. Вчений вважав, що оновлене суспільство повинно безповоротно повернути жінку до домашнього гоподарства, від якого вона намагається віддалитися, не розуміючи свого природного призначення [162, с. 127].

Погляди О. Конта про нижчу порівняно з чоловіками природу жінки підтримував відомий філософ Артур Шопенгауер, який ставився до жінки та її ролі в суспільстві так само песимістично, як і до усього іншого світу. Жінка, на його думку, повинна служити цілям людського роду нарівні з чоловіком, який маскує їх спільну мету в особисту у вигляді палко бажаного вищого щастя. Чоловік обирає жінку з огляду, насамперед, на її фізичні властивості — молодість, здоров’я, красиву статуру та інше, а потім оцінює її інтелектуальні і моральні якості [217, с. 61].

Він вважав, що чоловічий і жіночий способи сприйняття світобудови є різними: чоловіки краще сприймають абстрактні ідеї, а жінки більше занурені в царину почуттів. Жінка, на думку А. Шопенгауера, не здатна засвоювати абстрактні ідеї без врахування конкретних обставин. Тому жінки нездатні до неупереджених суджень і не можуть бути суддями. Жінки більш гуманні, але поступаються чоловікам у встановленні справедливості та сумлінному ставленні до професійних справ. «Корінним недоліком жіночого характеру, — писав філософ, — є несправедливість» [354, с. 189]. А. Шопенгауер, на відміну від лібералів і соціалістів, вважав зростання впливу жінок у суспільстві дуже небезпечним явищем і закликав обмежити їх у правах.

Поряд з А.Шопенгауером доцільність підпорядкованого становища жінки в суспільстві намагалися довести натуралісти, виходячи з теорії Ч. Дарвіна про боротьбу за існування і природний відбір як незаперечних умов розвитку суспільства. У цій боротьбі чоловік як найсильніший відводив жінці залежне становище в родині й суспільстві. Анатом Бішоф, антрополог Крживицький і соціолог Летурно вказували на малий розмір жіночого мозку порівняно з чоловічим і призупинення його зростання у віці 25 років, в той час, коли мозок чоловіка ще розвивається [50, с. 105]. Анатомічні і фізіологічні відмінності в жіночому організмі порівняно з чоловічим стали для багатьох вчених приводом, щоб зробити висновок про незмінне призначення жінки - сімейне життя.

Ще більш непримиренно висловлювався проти незалежності жінок Ф. Ніцше, який вважав, що жінки є точним відтворенням першої жінки за індійською легендою. На думку Ніцше, жінка – нерозважлива, примхлива, безтурботна, неприборкана, жадібна до насолод, нездатна до розумових занять особа, яка може лише прикрашати себе, щоб сподобатися чоловіку і панувати над ним. Тому жінки прикидаються і ошукують довірливих чоловіків, виховують у собі чоловічі смаки і схильності на шкоду своєму природному призначенню бути дружиною і матір’ю. Ф. Ніцше наполягав розвивати в жінок природні схильності і вважав, що в такий спосіб буде досягнуте її ідеальне призначення бути «слабкою статтю», яка мимоволі скоряється більш сильній [213, с. 358].

Серед противників жіночої рівноправності був Макс Нордау, який порівнював відносини між чоловіком і жінкою в суспільстві з поведінкою самця і самки у тваринному світі. У більшості тварин самка зберігає видовий тип, тоді як самець часто і значною мірою ухиляється від нього. На думку мислителя, у самок переважає закон спадковості, а у самців — закон особистого розвитку. Так само і в людському світі жінки подібні, одноманітні, позбавлені оригінальності, а чоловіки – різноманітні, мобільні, охочі до швидкої зміни індивідуальних якостей. М. Нордау стверджував, що думка про багатоманітність якостей та мінливість потреб у жінок неправдива. Такі ідеальні літературні образи жінки створені збудженою уявою окремих чоловіків. Жінка є лише представницею виду, ознаки якого вона відтворює за законом спадковості. Тому вона міцно пов’язана з традиціями і вважає будь-яке нововведення майже особистою образою, за винятком моди, за допомогою якої вона підкреслює свої звабливі якості. На думку М. Нордау, жінка завжди була противником прогресу в усіх галузях і формах; він називав жінок «інтелектуальними автоматами, що рухаються лише туди, куди направляє їх заведена пружина, які не можуть самостійно змінити свого характеру» [216, с. 339] .

Зиґмунд Фрейд вважав, що особистість жінки пов’язана з відмінностями її анатомічної структури, яка визначає три можливі лінії розвитку жіночої психіки: одна веде до придушення сексуальних імпульсів і, отже, до неврозів. Друга — до модифікації характеру під чоловічі зразки, для неї характерні прагнення до творчої діяльності на зразок чоловічої соціальної активності. Третя — до природної жіночності, під якою З. Фрейд розумів прагнення володіти тим, що становить предмет заздрощів для жінок (заміжжя і народження сина). Результатом нормального розвитку жіночої психіки і природних компонентів здорової жіночності, за Фрейдом, є пасивність, відсутність почуття справедливості, схильність до заздрощів, незначні соціальні інтереси, нездатність до творчості [325, c. 38].

Вперше концепція жіночих і чоловічих ролей була запропонована американським соціологом Талкоттом Парсонсом, який вважав, що суспільство завжди прагне до стану динамічної рівноваги і стабільності, а окремі елементи соціальної структури виконують службову роль з метою підтримки стабільності, інтеграції і розвитку всієї системи. Механізмом, що забезпечує рівновагу і стабільність системи соціальної взаємодії, Т. Парсонс вважав функціональний поділ сфер діяльності, або диференціацію ролей. Для існування будь-якої соціальної системи, на його погляд, необхідне виконання так званих інструментальної й експресивної функцій. Інструментальна функція забезпечує взаємовідносини системи (родини) із зовнішнім світом, а експресивна функція забезпечує інтеграцію членів системи, встановлення нових моделей відносин і регулювання рівня напруженості серед членів сімейного союзу. Т. Парсонс стверджував, що одна й та сама людина не може одночасно виконувати інструментальну (що потребує владності і твердості) та експресивну (що передбачає поміркованість та здатність долати конфлікти) функції, тому поділ ролей є необхідною умовою ефективного і гармонійного розвитку усіх систем соціальної взаємодії [134; 15].

Т. Парсонс доводить, що роль інструментального лідера в родині завжди належить чоловіку, а жінка є експресивним лідером. Пояснення поділу ролей між біологічними статями полягає у факті, що народження дітей і догляд за ними створює презумпцію первинності відносин матері і маленької дитини. Первинність відносин матері і дитини веде до того, що чоловік, усунутий від цих біологічних функцій, повинен спеціалізуватися в альтернативному, інструментальному напрямку [134, с. 156-157]. Це – загальна модель диференціації статевих і гендерних ролей у сучасному індустріальному суспільстві. Професійна діяльність чоловіка має надзвичайне значення для родини, тому що є основним (а іноді єдиним) джерелом існування для родини, до того ж розмір прибутку і престижність роботи чоловіка визначають його соціальний статус, стандарт і стиль життя родини в цілому. Т. Прасонс вважав, що «єдиний спосіб бути справжнім чоловіком у нашому суспільстві — це мати престижну роботу і заробляти на життя». Для жінки основним є статус дружини свого чоловіка, матері його дітей і особи, яка відповідає за домашнє господарство [60, с. 11]. Соціально престижна професійна діяльність чоловіка визначає його верховенство в родині, а домашня праця жінки, названа Т. Парсонсом «псевдозаняттям», - її підлеглу роль. Такий розподіл ролей інтерпретується ним як механізм подолання руйнівного для шлюбу і сім’ї змагання між чоловіками за владу, статус, престиж, що є необхідним і функціональним.

Т. Парсонс вважав, що професійна праця заміжньої жінки не несе негативних наслідків для шлюбу тоді, коли вона не пов’язана з кар’єрою, є простою зайнятістю і суттєво не впливає на сімейний бюджет, тобто перебуває за межами «змагання з чоловіком», не підриває економічних основ його самоповаги.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка