Правове становище жінки в аспекті гендерної рівності: загальнотеоретичний аналіз



Сторінка3/10
Дата конвертації19.03.2016
Розмір1.92 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

1.4. Ідея рівноправності статей у політико-правовій думці ХХ століття

На початку ХХ ст. в більшості країн Європи й Америки жінки домоглися значних успіхів у вирішенні питання про політичну і юридичну рівноправність з чоловіками. Вони брали участь у політичних процесах, сфері освіти і зайнятості, а також користувалися значним обсягом майнових і особистих немайнових прав.

Нова система соціального забезпечення Великої Британії передбачала виплату державної допомоги матерям при народженні другої та наступних дітей. І хоча ці заходи були недостатніми для повної економічної незалежності жінок, вони багато в чому полегшили вирішення проблем, пов’язаних із слабким здоров’ям і бідністю. Відбулися значні досягнення й у сфері зайнятості. Під час Другої світової війни біля 80 % заміжніх жінок працювали в різних сферах воєнної промисловості [303], займаючись висококваліфікованими видами професійної діяльності, яка раніше вважалася для них недоступною. Коли після 1945 р. жінок стали витісняти чоловіки, які повернулися з війни, дефіцит робочої сили і необхідність реструктуризації економіки забезпечили подальший розвиток цієї тенденції. До 50-х рр. ХХ ст. як у Великій Британії, так і в Америці спостерігалося збільшення кількості жінок, зайнятих у сфері оплачуваної праці. Через використання складних побутових приладів домашня робота перестала бути рутинною, і домогосподарка могла більше часу приділяти дітям та родині, а ті жінки, які обрали професійну діяльність, успішно робили кар’єру.

Проте формальна рівність жінки і чоловіка була лише прикриттям фактичної нерівності. Жінки становили меншість на всіх рівнях політичного життя, вони були недостатньо представлені на керівних посадах, їх дискримінували у сфері зайнятості та оплаті праці, а соціальні гарантії були розраховані на залежність від чоловіка, тому багатьом жінкам переваги нового «суспільства добробуту» були недоступні. Гармонія і злагода того часу насправді були оманні, невдоволення і протести маскувалися і замовчувалися, а не зникли, тому жіночий визвольний рух став реакцією на це умовчання [15]. Феміністський рух, що виник в 60-х рр., обумовлювався кількома причинами і ґрунтувався на певних політичних традиціях і новій радикальній теорії.

Симона де Бовуар завжди стверджувала, що ніколи «не лише не страждала через жіночу стать, а навпаки, починаючи з двадцяти років користувалася перевагами обох статей» [35, с. 199]. Працюючи над автобіографією, вона вирішила, з’ясувати, що таке бути жінкою. Результатом її дослідження стала праця «Друга стать», опублікована у 1949 р., де використано весь спектр філософського, психологічного, антропологічного, історичного, літературного і життєвого матеріалу, щоб довести, що найголовнішою перешкодою до жіночої свободи є не біологія або політичні та юридичні обмеження, і навіть не економічна залежність жінки, а процес формування суспільством ознак «жіночності». Її знаменита фраза «Жінкою не народжуються, нею стають» [34, с. 310] та роздуми про способи, за допомогою яких виховують дівчат, відмовляючи їм у належному вияві їх людської природи, ґрунтувалися на обговоренні заборонених раніше тем. Подібно радикальним феміністкам, С. де Бовуар визначила, яким чином неполітичні сфери життя (родина) пов’язані зі структурами влади. Однак, як і марксистські феміністки, вона не вважала, що звільнення жінки можливо лише в нових умовах виробництва, коли жінка зможє реалізувати свій потенціал вільної й автономної особистості.

С. де Бовуар застосувала екзістенціолістську теорію, акцентуючи увагу на повній свободі особистості та відповідальності індивіда за власне життя. На її думку, для більшості людей визнання особистої свободи нестерпно, і тому вони її заперечують. Людина схильна до «нерозумних вірувань» і звинувачує за наслідки власних дій обставини, замість того, щоб узяти відповідальність на себе. У той же час індивідуальна свобода є невиправданим обмеженням власної поведінки інтересами інших людей, для яких конкретний індивід є просто об’єктом, і в цьому полягає основний конфлікт людської свідомості. Кожен індивід прагне домінувати, стверджуючи себе як суб’єкт правовідносин, а «іншого» як об’єкт. С. де Бовуар вважала, що конфлікт з «іншим» основою людського буття, а його вирішення суто індивідуальним процесом.

У книзі «Друга стать» вона доводила, що свобода і відповідальність характерні для жінки так само, як і чоловіка, але протягом всієї історії жінкам було в цьому відмовлено. Протягом значного історичного періоду чоловік процвітав через те, що надав жінці статус вічного «іншого»: «Вона самовизначається і виділяється щодо чоловіка, а не чоловік щодо неї. Вона — неістотне поруч з істотним. Він — суб’єкт, він — абсолют, а Вона — інший» [34, с. 28].

Таке становище було споконвічно можливим, стверджувала С. де Бовуар, тому що недостатня фізична сила і дітородна функція жінки виключили її з процесів виробництва. Однак це не означає, що біологічні або матеріальні причини самі по собі пояснюють підпорядкування жінки. Важливе місце серед усіх причин посідає споконвічне прагнення чоловіків домінувати в суспільстві. Проте з появою нових технологій і контрацепції підпорядкування жінки перестало визначатися лише фізичними причинами. Єдине, що перешкоджало жінці сприймати себе суб’єктом права, була сформована суспільством штучна ідея жіночності, яка розглядає жінку як вторинний щодо чоловіка суб’єкт. [27, с. 292] Тому для звільнення жінки необхідно насамперед спростувати зазначені панівні ідеї та зорієнтувати жінок на відповідальність за свою долю, а не на гарантії залежності або «нерозумні переконання», що виражені в реформованому ідеалі жіночності. Таким чином, книга «Друга стать» викрила штучну природу жіночого підпорядкування чоловікові, оскільки ні біологія, ні психіка, ні економіка, не здатні визначити той образ, що приймає в суспільстві людина.

У 60-ті роки ХХ ст. в США розпочалася «друга хвиля» феміністського руху як протест проти того, що суспільство не змогло надати жінкам обіцяні незалежність і самореалізацію, що сприймалися суспільством як найважливіші чинники втілення американської мрії. Фемінізм «другої хвилі» сприймав суспільство у вигляді домінуючої системи, що ненасильницьким шляхом придушує свободу людини, використовуючи такі інститути, як родина, шлюб, любов тощо.

Ідеї ліберального фемінізму найповніше відображені в книзі Бетті Фрідан «Загадка жіночності», в якій авторка доводить, що з часів Другої світової війни американськими жінками маніпулювали, переконуючи, що свої здібності вони можуть реалізувати винятково в домашній сфері. Вимоги ранніх феміністок про освіту і незалежність жінки були замінені тим образом, що Б. Фрідан назвала «загадкою жіночності» [327, с.44 ]. В основі цього образу – переконання, що жінки не можуть бажати собі кращої долі, як прославляти власну жіночність. Цей образ підтримується псевдонауковими теоріями, поширюється жіночими журналами і всією рекламною індустрією, що на думку Б. Фрідан, є більш небезпечним і підступним за попередні традиційні цінності. Суспільству нав’язується думка, що жінкам, які володіють своєю жіночністю, не потрібні кар’єра, вища освіта і політичні права. Усе, що їм необхідно — це з раннього дівоцтва присвятити себе пошукам чоловіка і народженню дітей [327, с. 50]. Оскільки жінці було відмовлено у вираженні власних інтересів, вона змушена «жити чужим життям, або фантазією, або життям членів своєї сімї» [327, с. 380]. Таке життя, заявляла Б.Фрідан, не приносить щастя жінкам, тому що ніяка кількість товарів не може компенсувати відчуття спустошеності, небуття, нереалізованності. Воно призводить до пасивності, або до «похмурого розпачу», який неможливо сформулювати, оскільки його існування заперечується «загадкою жіночності», що тлумачить нещастя жінок як їх власне невміння «пристосуватися до ролі жінки». Домогосподарці, яка ізольована у своєму приміському «затишному концтаборі», «було соромно навіть допустити думку про незадоволеність, вона й уявити не могла, скільки інших жінок відчувають те ж саме». Джерелом «проблеми, у якої немає назви», за словами Фрідан, був той факт, що американським жінкам було відмовлено в будь-якій можливості одержати незалежність та розвивати свою індивідуальність. Найбільш драматичним результатом цього було зростання хвороб серцево-судинної системи, алкоголізму і самогубств серед жінок, що надзвичайно шкідливо відзначилося на наступних поколіннях. Б. Фрідан зазначає, що «створюючи мільйони молодих матерів, які припинили свою освіту, не розкривши власної індивідуальності, без міцного стрижня людських цінностей для передачі своїм дітям, ми творимо попросту геноцид, починаючи з масового поховання американських жінок і завершуючи прогресуючою дегуманізацією їх дочок і синів» [327, с.352]. Отже, враховуючи інтереси суспільства і потреби жінок, необхідно звільнити жінок від їх «загадки(містики) жіночності».



Вырезано.

Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.

Модернізація ісламу відбувається і в аспекті реформування шлюбно-сімейних відносин, наскільки це можливо виходячи з підвалин Корану. Усі світські закони, що регулюють становище мусульманки та її участь у суспільному житті, інтерпретуються згідно з традиційним встановленням предків. Національна самосвідомість, вірність традиціям, повага до предків, любов до батьківщини — ці якості закладаються в сім’ї, і жінка відіграє провідну роль, виховуючи зазначені цінності у своїх дітях. Свідченням підвищеного інтересу арабської громадськості до жіночого питання є скликання в рамках однієї країни або всього регіону з’їздів жінок, створення жіночих організацій, вироблення політичних резолюцій і рекомендацій з вимогами надання демократичних свобод, визнання за жінкою права на працю, освіту, зміни чинного сімейного законодавства [136, с. 309-319].

Модернізація ісламу на сучасному етапі розвитку суспільних відносин відіграє позитивну роль. Вона сприяє залученню широких мас жінок у суспільно-політичне життя, створює сприятливі передумови для успішної боротьби за рівноправність жінки, пробуджує у народів Арабського Сходу прагнення якнайкраще вирішити питання про права й обов’язки мусульманок [104, с. 281-290].

Спостерігається не лише пристосування ісламу до умов, що змінилися, але і нових правових інститутів до ісламу. За умов неграмотності пересічних мусульман, їх фанатичної прихильності до релігії виступи мусульманських діячів із закликом переглянути деякі мусульманські догмати про становище жінки формують позитивне ставлення більшості населення до проблеми жіночої рівноправності. Важливе значення в арабських країнах набуває виховання соціальної активності жінок. Однак обрання жінки депутатом парламенту або висування на посаду судді, прокурора чи керівника навчального закладу — поширюється лише на окремих особистостей, що посіли ці високі посади завдяки перемозі національно-демократичних сил. Набагато важливіше залучити до суспільно-політичного життя широкі маси жінок.



В арабських країнах, що стали на шлях соціально-демократичних перетворень, питання про емансипацію мусульманки стає предметом пильної уваги урядових структур. Помітні зусилля по перетворенню в життя законодавчих заходів і вдосконаленню чинного законодавства. В умовах сучасних демократичних перетворень і розвитку арабського суспільства відбулося чимало змін на краще в соціально-правовому становищі мусульманки, в окремих країнах Арабського Сходу створені необхідні умови для її залучення в соціально-економічне і суспільно-політичне життя.

Висновки до розділу 1

  1. До розгляду питання про роль чоловіка і жінки в суспільному житті зверталися ще філософи античності (Демосфен, Платон, Арістотель). Традиційним був погляд на жінку як на нижчу порівняно з чоловіками істоту. Вперше до теоретичного обґрунтування ідеї рівноправності статей наблизився Платон. Проте є невиправданою оцінка його поглядів як феміністичних, адже надання жінкам і чоловікам рівних прав у трактаті «Держава» стало лише наслідком скасування родини і сімейного виховання дітей. Традиційні погляди часів античності на місце жінок у громадській діяльності зайняли своє місце у філософії Арістотеля, який відвів жінкам другорядну, обслуговуючу роль.

  2. Погляди на роль жінки в суспільному житті зазнали змін з появою християнства, яке поставило звичайну жінку Марію на недосяжну висоту порівно з іншими культами святих та угодників, утверджуючи тим самим моральне панування жінки в суспільстві. Християнська релігія зробила крок уперед на шляху вироблення ідеї рівності статей. Так, християнство визнавало шлюб духовним союзом, в якому чоловік і дружина мають однакові обов’язки один перед одним, а канонічне право встановило, що божественний закон однаковий як для чоловіка, так і для дружини. Однак згодом ці ідеї були замінені церквою на ідею гріховності жінки, яка й стала панівною.

  3. Філософія схоластики через погляд на жінку як на річ, яка принципово не відрізняється від інших речей, знарядь праці і якою чоловік може розпоряджатися на власний розсуд, сформувала уявлення про абсолютистський характер патріархальної влади за аналогією влади Бога, якій повинні підпорядковуватися усі індивіди і яка покликана карати за будь-які відхилення від раціонального плану патріарха. Абсолютизм патріархальної влади у свою чергу був виправданням абсолютизму монархічної влади, що розглядалася як форма «батьківської влади».

  4. Головною ідеєю феміністичної ідеології з самого її зародження в західноєвропейській політико-правовій думці (Христина Пізанська, Ф. П. де ля Барр, Б. Мейкін, М. Астелл та ін.) було визнання підлеглого становища жінок як соціальної групи, яке вони посідають у суспільстві, таким, що суперечить природі суспільних відносин і потребує негайної зміни в напрямку утвердження принципу рівноправності статей.

  5. Епоха Просвітництва ознаменувала появу значної кількості різних, іноді суперечливих точок зору щодо проблеми статі, можливості розвитку жіночих інтелектуальних здібностей і жіночої освіти. Незважаючи на те, що більшість філософів негативно оцінювали перспективи освіти для жінок, вперше в історії політико-правової думки з’явилися теорії демократії, прав людини, рівноправності статей, жіночої емансипації, у яких жінки посідали рівноправне становище поряд з чоловіками. Щодо поглядів на роль жінки у політичному житті, то у творах таких видатних мислителів того часу, як Дж. Локк, Ш. Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, виправдовувалась пасивна роль жінок в управлінні демократичною державою.

Визначальними для цього періоду в історії феміністичної ідеології стали погляди М. Уоллстонкрафт, твори якої відрізнялись від інших трактатів на захист прав жінки вимогою використовувати політичні засоби і законодавчу діяльність для зміни підлеглого становища жінки. «Декларація прав жінки і громадянки», авторкою якої була відома революціонерка О. де Гуж, вперше проголошувала ідею рівноправності статей. У статті Ж. Кондорсе «Про допуск жінок до громадянських прав» переконливо доводилася необхідність надати жінкам політичні права нарівні з чоловіками.

  1. У XIX ст. увага громадськості до «жіночого питання» була привернута творами англійського філософа й економіста Джона Стюарта Мілля, насамперед його роботою «Про підпорядкованість жінки», в якій автор показував, що обмеження прав жінки є однією з найголовніших перешкод людського прогресу, відстоював думку про рівність статей, про необхідність допуску жінок до політичного життя суспільства. Аналогічні ідеї знайшли відображення в творах інших громадських діячів того часу (Е. Дюрінга, Л. Франка та ін.).

  2. Праці мислителів ХVІІІ-ХІХ ст. (Ж.-А. Кондорсе, О. де Гуж, М. Уоллстонкрафт, Дж. С. Мілля, Є. Дюрінга, Л. Франка та інших вчених ліберального напрямку) були пронизані ідеалами рівності, породженими буржуазними революціями. У них сформульовані перші вимоги на захист прав жінки. Ці автори вважали, що причинами нерівного становища жінок є стійкі забобони та консервативні погляди на жінку. Відповідно шляхами жіночої емансипації, на їх думку, повинно бути належне виховання і забезпечення рівноправності з чоловіками. Правова рівність, що встановлюється в результаті визнання за жінкою невід’ємних природних прав, стане її повним визволенням.

  3. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. з появою соціалістичного політичного вчення погляди на роль жінки в суспільстві були переглянуті з принципово інших ідеологічних засад. Соціалісти розглядали боротьбу за рівноправність статей як частину боротьби за зміну суспільного ладу і вважали нерівноправність статей, рас і класів внутрішньо властивими буржуазному суспільству. Марксистське вирішення жіночого питання передбачало, що економічна незалежність жінок, заснована на їх участі у виробництві і звільненні від домашньої праці, неодмінно покращить їх життя за умов, що відносини між чоловіком і жінкою будуть засновані на вільному виборі й рівноправності, а не на залежності й експлуатації.

  4. Новий поштовх середньовічним ідеям про другорядність жінки і закликам на утвердження ідеології патріархату надала течія консерватизму, що виникла у ХІХ ст. у Німеччині (Ф. Шлегель, О. Конт, А. Шопенгауер та ін.). У цей же період з’являються теорії, які намагаються довести підпорядковане становище жінки щодо чоловіка з точки зору психологічних та біологічних особливостей розвитку представників обох статей.

  5. ХХ ст. стало етапом, коли в більшості країн Європи й Америки жінки домоглися значних успіхів у вирішенні питання про політичну і юридичну рівноправність з чоловіками. У цей період принцип рівності статей отримав визнання і закріплення на рівні міжнародно-правових договорів і внутрішньодержавного законодавства, створено юридичний механізм забезпечення реалізації принципу гендерної рівності.

  6. Проведений у першому розділі аналіз поглядів на роль чолова і жінки в суспільному розвитку засвідчив, що формування ідеї рівноправності статей відбувалося у загальному контексті розвитку філософських ідей і збігалося з ним у його головних етапах. Так, можна виділити такі основні етапи розвитку поглядів на жінку як на суб’єкта соціальних відносин:

у період античності домінували ідеї нерівності чоловіка і жінки, антична політико-правова думка одностайно сприймала жінку як особу, нижчу за своєю природою за чоловіка, і тому її функції обмежувалися виношуванням потомства і виконанням домашніх обов’язків, а значущі соціальні відносини були сферою діяльності виключно чоловіків;

у період середньовіччя розвиток християнської думки створив новий погляд на поділ статей і вже не відводив жінці винятково роль народження потомства і ведення господарства. Значним кроком уперед стало визнання християнством шлюбу духовним союзом, в якому чоловік і дружина мають однакові обов’язки один перед одним, а канонічне право встановило, що божественний закон однаковий як для чоловіка, так і для дружини. Відповідно до християнської догматики, чоловік і жінка спільно виражають образ Божий у людині;

розвиток поглядів на місце чоловіка і жінки в епоху Просвітництва характеризувався значною суперечливістю: вперше в історії людства виникла велика кількість різних, іноді суперечливих точок зору на проблему статі, розглядалося питання про можливість розвитку жіночих інтелектуальних здібностей і жіночої освіти;



Новітній час характеризується великою багатоманітністю підходів до визначення ролі жінки в суспільних відносинах, появою нових філософських течій, які звертаються до цього питання, розвитком феміністичного руху, представниками якого висловлювали різні точки зору щодо проблеми рівності чоловіка і жінки.

РОЗДІЛ 2. ПРИНЦИП ГЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ: ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ
2.1. Рівність як загальноправовий принцип

Принцип рівності - один з фундаментальних конституційних принципів, що входить до концепції верховенства права, є важливою умовою розбудови правової держави. Цінність права полягає в єдності таких явищ, як свобода, рівність і справедливість [252, с. 12]. Тому вимога рівності тісно пов’язана з ідеями справедливості і свободи. У сучасній юридичній науці загальновизнаним є положення, що відносини між людьми слід формувати на основі рівності суб’єктів відповідно до уявлень про справедливість, яку розглядають як властивість права, виражену в рівному юридичному масштабі поведінки [89, с. 241]. У сфері реалізації права справедливість проявляється у рівності всіх перед законом [269, с. 46]. Однак концепція справедливості не обмежується вимогою рівності, яка становить лише один з її аспектів – формальну справедливість.

Філософи здавна сприймали рівність як одну з ознак справедливості. Піфагорійці, трактуючи рівність як належну міру у вигляді пропорції, виражали справедливість числом чотири. На їх думку сутність справедливості полягає саме у відплаті рівним за рівне [186, с. 16].

Далі розвиток теоретичних уявлень продовжується реалістичною інтерпретацією софістів, логіко-понятійним аналізом Сократа і Платона. В епоху еллінізму, в умовах втрати давньогрецькими полісами своєї незалежності і переоцінки попередніх цінностей, безумовна цінність моральної основи, полісу і колективного (політичного) життя ставиться під сумнів з позицій індивідуалістичної етики, духовної свободи окремої людини, її моральної автономії. З цих же позицій відкидається попередній поділ людей на вільних і рабів. Свобода починає трактуватися не як соціально-політичне, а як духовне явище, і на цій основі проголошується принцип загальної свободи і рівності людей за божественними законами природи.

На думку Арістотеля, рівність може бути двоякого роду, числова і пропорційна. Згідно з принципом справедливості вона поділяється на два види: урівнювальну і розподільну. Числова справедливість застосовується у правовідносинах, коли відплачується рівним за рівне (наприклад, зобов’язальні відносини), а пропорційна справедливість регулює поділ суспільних благ за заслугами кожного члена суспільства [18, с. 154].

Застосування справедливості, на думку Арістотеля, потребує наявності чотирьох рівних елементів: двох осіб і двох предметів, причому рівність предметів повинна відповідати рівності осіб. Тому рівність предметів лише тоді є справедливою, коли стосується рівних осіб. Присвоєння рівних предметів нерівними особами є несправедливістю. Отже, і нерівне може бути справедливим, коли воно відповідає нерівним особам.

У вченні Арістотеля розглядаються основні поняття рівності і справедливості. Принцип рівності має різне значення залежно від того, в якій сфері він реалізується. У цивільних правовідносинах панує рівність числова, тут люди розглядаються як вільні і рівні перед законом особи. У політичних відносинах, навпаки, принцип рівності повинен бути пропорційним, блага розподіляються відповідно до заслуг громадян.

Аналізуючи розвиток ідеї рівності, необхідно відзначити погляди давньоримського філософа Марка Аврелія Антонія, який розвивав вчення про державу з рівним для всіх законом, яка управляється відповідно до рівності і рівноправності всіх, «царство, в якому найвищим благом є свобода підлеглих». У своїй праці «До самого себе» Марк Аврелій Антоній підкреслює, що спільний для всіх людей духовний початок обумовлює, що всі люди є розумними істотами, якщо ж так, то і розум, який наказує, що робити, а чого не робити, теж буде спільним. На спільності розуму базується спільність закону, який є однаковим для всіх, оскільки всі люди є рівні, всі вони є громадянами, які створюють єдиний громадянський устрій [11, с. 32].

Тома Аквінський запозичив вчення Арістотеля про два види справедливості та відповідні типи соціальних відносин. Одним з елементів його вчення є ідея про людський закон, мета якого — спільне благо людей, тому законом є лише ті встановлення, які, з одного боку, мають на увазі це спільне благо і виходять з нього, а з іншого — регламентують людську поведінку лише в її зв’язку зі спільним благом. З відповідності людського закону природному випливає також необхідність встановлення у позитивному законі вимог, які можуть бути реально виконаними, яких можуть дотримуватися звичайні, недосконалі у своїй більшості люди. Закон повинен визнавати людей такими, якими вони є, з їхніми недоліками і слабостями, не вимагаючи нічого надмірного. Цим обумовлюється однаковість вимог, які встановлює позитивний закон до всіх людей. Таким чином, всезагальність закону означає момент рівності, тобто застосування рівної міри і однакового масштабу до всіх.

Утвердження рівності між людьми набуває основоположного значення в Новий час. Одним з перших, хто висловив припущення, що всі люди рівні за своїми фізичними і моральними якостями насправді не наділені будь-якими особливими характеристиками, а саме силою, особливою мудрістю чи божественною милістю, - був Т. Гоббс [11].

Значення принципу рівності яскраво продемонстровано в законодавчих пам’ятках Французької буржуазної революції. Декларація прав людини і громадянина проголошує, що всі люди народжуються і залишаються вільними і рівними в своїх правах, будь-які суспільні відмінності можуть бути засновані лише на загальній користі; закон є вираженням загальної волі, усі громадяни мають право особисто або через представників брати участь у його складанні; закон повинен бути один для всіх і тоді, коли він охороняє, і тоді, коли він карає; усі громадяни мають однаковий доступ до всіх громадських посад згідно з їх обдарованістю і без будь-якої іншої різниці, крім їх чеснот і талантів [97, с. 246].

Разом з тим слід визнати, що у політичній сфері рівні права мають певною мірою відносний характер. Аналізуючи положення Декларації прав людини і громадянина, І. Бентам писав, що безумовної рівності, яка тут проголошується, бути не може. Люди мають різні властивості і видозмінюють рівність прав, і це повинен враховувати законодавець [30, с. 347].

Коли в Декларації прав людини і громадянина проголошується, що суспільні відмінності можуть бути засновані лише на загальній користі, то тим визнається, що рівність у політичній сфері є відносною (пропорційною). Хоча всі громадяни і мають рівний доступ до громадських посад, однак займають посади відповідно до чеснот і здібностей кандидатів. У цивільних правовідносинах чесноти і здібності суб’єктів не враховуються, усі громадяни розглядаються як рівноправні суб’єкти.

Якщо підійти до цих питань з точки зору міри рівності, то треба враховувати, що кожна особа має різну правосуб’єктність і тому суб’єктивні права, що реалізуються кожним суб’єктом, не є однаковими. Неповнолітній і божевільний не можуть користуватися усіма правами нарівні з іншими особами. Але проголосивши рівність всіх перед законом, Французька буржуазна революція зробила величезний крок уперед у розвитку демократичних принципів громадянського суспільства.

В епоху буржуазних революцій загальну рівність розуміли насамперед як рівність можливостей, тобто як ідею, згідно з якою кожному індивіду повинні бути гарантовані однакові шанси досягти успіхів у житті [98, с. 46]. Її прихильники вимагали усунення штучних перешкод шляхом скасування всіх привілеїв, встановлених для окремих осіб. Вони виходили з пріоритетності індивідуальних досягнень, обумовлених лише здібностями особи, а не її походженням, національністю, кольором шкіри, релігією, статтю тощо, і прагнули правовими методами забезпечити вільну конкуренцію, коли всі перебувають у рівних умовах і додержуються однакових правил. Така рівність можливостей за своїм характером, поза всяким сумнівом, є формальною.

У творі «Роздуми про походження і причини нерівності між людьми» Ж.-Ж. Руссо зазначав, що в додержавному стані панувала абсолютна свобода і досконала рівність через обмежені потреби у людей [279, с. 219]. Фізичні сили людей при однаковому способі життя мали однаковий розвиток, а розумові здібності, що становлять джерело всіх людських бід, були ще зовсім нерозвинені. Цей період, коли існували лише природні відмінності (в тому числі статеві), Ж.-Ж. Руссо називав часом цілковитого блаженства людського роду. Перехід до землеробства спричинив появу приватної власності, що призвела до нерівності між багатими і бідними, які Руссо назвав першим джерелом нерівності серед людей. Звідси виникли розбрати і як наслідок – нова нерівність. Для забезпечення правопорядку і охорони власності були встановлені уряди, а разом з ними з’явилася нерівність між правителями і підданими. Але і ця нова нерівність, замість того, щоб усталити спокій, стала джерелом нових заколотів. Наслідком чого замість первісного народного правління, став деспотизм, а разом з ним з’явилася і третя нерівність між людьми – нерівність господарів і слуг. Нестримним ходом подій природна сутність людини поступово спотворювалася. Встановлений природою порядок замінився об’єднаннями людей зі штучними нахилами, пристрастями і відносинами [279, с. 234].

Ж.-Ж. Руссо вважав неможливим повернення до первісного становища. У своєму суспільному договорі він прямо визнавав, що рівність, яка є метою законодавця, не означає однакової міри влади і багатства. Потрібно, вважав філософ, щоб влада ніколи не припускалася до насильства, а міра багатства була такою, щоб ніхто не міг підкупити іншого і нікому не потрібно було продавати себе [281, с. 734]. Питання про відносини статей Ж.-Ж. Руссо не аналізував, оскільки прагнув особисту свободу замінити свободою політичною, яка здійснювалася чоловіками. Тому і рівність для нього мала насамперед загальнополітичне значення.

Аналізуючи співвідношення свободи і рівності, Г. Маблі визнавав рівність неодмінною властивістю людей, а у свободі бачив засіб її забезпечення. На думку філософа, вступаючи в суспільство, люди жертвували своєю свободою, тоді як рівність залишилася незмінною. Лише в рівності людина може знайти внутрішнє і зовнішнє порозуміння і щастя, в той час як нерівність, збуджує шкідливі людські потреби і пороки. Нерівність, на думку мислителя, захована у самій природі людини, її джерелом є різні уподобання, сили і здібності. Встановлення урядів, що засновані на виборних засадах, частково долає постійну нерівність між людьми, тому що кожен громадянин має однакові права з іншими, бере однакову участь у верховній владі й може займати будь-які громадські посади. Одна лише приватна власність неминуче веде до нерівності, але її встановлення не обов’язкове для суспільства [184].

Г. Бабеф вважав рівність становищ людей ідеалом суспільного життя, якого можна домогтися штучним шляхом. Для того щоб рівність не залишилася порожнім словом, недостатньо однієї рівноправності. Потрібно знищити будь-які переваги однієї людини перед іншою. Тому не лише матеріальні засоби повинні бути в усіх рівні, що досягається зрівнянням майнового становища, але і розумовий рівень повинен бути однаковим в усіх. З цією метою усі громадяни повинні одержати однакове виховання, що обмежується найнеобхіднішим: вмінням читати, писати й рахувати, знати основні події історії і закони батьківщини. Все інше – розкіш, що призводить до розвитку штучних потреб і до перекручування природних властивостей людини. В умовах, коли людські потреби зводяться до найменшої міри, свобода думки стає непотрібною. Промисловість обмежується землеробством і деякими ремеслами, праця стає обов’язковою. Одним словом, встановлюється рівна для всіх загальна, примусова мірка, пристосована до невигадливих потреб маси. Усе, що піднімається над цим рівнем, відтинається як зло [21, с. 175].

Отже, на думку Бабефа, рівність встановлюється послідовно, і для її запровадження необхідно придушити свободу. Якщо формальна рівність, або рівність перед законом, є логічним наслідком однакової для всіх свободи, то рівність матеріальна є прямим її запереченням. Ураховуючи, що сили і здібності людей нерівні, результати їх діяльності будуть різними. Сильний здобуває більше за слабого, розумний більше за глупуватого, працьовитий більше за ледачого.

Класичний ліберальний варіант концепції правової держави проголошує принцип формальної рівності, який передбачає визнання права як однакового для всіх масштабу свободи. Саме формальна рівність дає кожному право на відмінність, фактичну нерівність, і ця нерівність у межах права постає як справедлива нерівність, яка у свою чергу є єдиним природним стимулом і джерелом соціальної активності. Передбачалось, що правова держава, забезпечуючи кожному свободу, стимулюючи конкуренцію, роблячи приватну власність доступною для кожного, сприяючи підвищенню соціальної активності, повинна привести громадян до соціального добробуту. Але цього не сталося. Проголошені в окремих державах індивідуальна свобода, рівноправність та невтручання в справи громадянського суспільства не перешкодили монополізації економіки, загостренню соціальної нерівності, зміцненню рівноправності громадян [12, 34].

Разом з Г. Бабефом і Г. Маблі вважав, що матеріальна рівність неможлива, якщо надати людині свободу. Забезпечення матеріальної рівності потребує не лише зрівняння майна, обмеження права людини розпоряджатися придбаним, але й придушення в ній всього, що піднімається над усередненим рівнем потреб і прагнень [285].

Утопічний соціалізм переніс питання про розподіл життєвих благ із ґрунту приватного на ґрунт суспільний. Сен-Симоністи в основу свого суспільного устрою покладали не числову, а пропорційну рівність, згідно з формулою: «кожному за здібностями». Цей принцип більш придатний до виробничої діяльності і веде до знищення свободи, тому що визначення здібностей надається суспільній владі, яка користується необмеженим правом розподіляти життєві блага на власний розсуд. Ще більш віддалявся від числової рівності Ш. Фур’є, який замінив формулу cен-cимоністів іншою: «кожному за його працею, капіталом і талантом». [328]

Утопічний соціалізм перетворив рівність на абсолютний догмат, виводячи її із загального братерства людей. Деякою мірою це нагадує ідеї християнства, яке визнає усіх синами Божими і братами між собою. Християнство проголошує загальне братерство людей як морально-релігійний принцип, що є обов’язковим для совісті, а соціалізм – як фактичне, примусове, всезагальне зрівняння.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка