Правове становище жінки в аспекті гендерної рівності: загальнотеоретичний аналіз



Сторінка4/10
Дата конвертації19.03.2016
Розмір1.92 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Вырезано.

Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.

Політика радянської держави, забезпечена кадровими й інституціональними ресурсами, була спрямована на реалізацію цих прав лише в декількох сферах: освіті, професійній підготовці жінок, у сфері зайнятості, сімейних правовідносинах тощо. Але це не означало, що права жінки були однаково реалізовані в кожній із зазначених сфер. Дослідження багатьох вчених (Н. Бондаренко, І. Вєтухова, Т. Мельник, І. Лавринчук, О. Руднєва, Н. Чижмар та ін.) доводили, що в усіх цих сферах існували суттєві гендерні відмінності — сегрегація ринку праці, гендерний розрив у рівнях заробітної плати, особливості просування по службі, переваги для чоловіків при найманні на роботу, в управлінні виробництвом і як наслідок в управлінні державою [245]. Офіційна ідеологія рівноправності статей певною мірою маскувала фактичну дискримінацію жінок в усіх сферах життя суспільства, спираючись на патріархальну ідеологію другосортності й сімейного призначення жінки [59].

Іншою причиною поширення міфологеми про рівноправність статей була політика СРСР у створенні й застосуванні норм міжнародного законодавства в сфері прав людини і прав жінки, яка певною мірою була одним із напрямків ідеологічної боротьби між СРСР і США. Тому цілком зрозуміло природу обмеженості та подвійності прийнятих як у СРСР, так і в США заходів у галузі внутрішньої політики щодо становища жінки. У СРСР про цю подвійність свідчить той факт, що хоча Конвенція ООН про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок була ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 19 грудня 1980 р., але вперше масовим тиражем була опублікована лише через 10 років у Віснику Міністерства іноземних справ СРСР. Тому не дивно, що Конвенція не могла застосовуватися в системі радянського судочинства, адже була маловідомою навіть для юристів і суддів. А в США Конвенція ООН «Про ліквідацію дискримінації щодо жінок» не ратифікована і понині.

Ще однією причиною зміцнення міфологеми «досягнутої рівності за ознакою статі» був механізм звітності СРСР перед Комітетом ООН по ліквідації дискримінації щодо жінок, відповідно якого держава повинна сама оцінити юридичну рівність чоловіків і жінок. Дослідження Комітету ООН з прав людини свідчать, що бажання держав сховати існуючі порушення прав громадян були досить поширеними: «Доповіді багатьох держав-учасниць містили інформацію про законодавство, адміністративні заходи і судові рішення, що пов’язані з захистом від дискримінації в законодавстві, однак у них часто була відсутня інформація про дискримінацію на практиці. Коли держави повідомляли подібну інформацію, вони звичайно обмежувалися констатацією відповідних положень у національних конституціях, не аналізуючи ситуацію з реальною рівністю прав. Звичайно, така інформація важлива, однак Комітет бажає також знати про проблеми дискримінації на практиці, через дії посадових осіб, організацій або суспільства у цілому. Комітет бажає одержати інформацію про правові приписи й адміністративні заходи, спрямовані на ліквідацію дискримінації на практиці» [1]. Таким чином, у законодавствах СРСР й інших країн склався механізм формальної оцінки рівних прав.

Проблеми з розумінням «дискримінації за ознакою статі» виникали не лише в Комітеті з ліквідації дискримінації щодо жінок, але й в Комітеті з прав людини, який виходив з того, що термін «дискримінація» вживається в Пакті про громадянські і політичні права 1966 р., і його варто розуміти не лише як «будь-яке розрізнення, виняток, обмеження» за ознакою статі, але й «переваги». Комітет з прав людини підкреслював, що користування правами людини на рівних не завжди припускає рівне ставлення. З іншого боку, не всяке обмеження належить кваліфікувати як дискримінаційне. Наприклад, ті обмеження, що спрямовані на досягнення цілей Пакту і є об’єктивно обумовленими цим Пактом, не можна розглядати як дискримінаційні. Комітет з прав людини у своїх коментарях неодноразово підкреслював, що запобігання дискримінації припускає не лише прийняття законів або утримування від дій, що приводять до дискримінації, але й вироблення державою ефективної політики з метою створення рівних можливостей для реалізації прав людини, тобто мова йде про позитивні дії» [1, с. 18].

Довгі роки проблема ліквідації дискримінації щодо жінок розглядалася винятково через механізми чинного законодавства, а сфера юридичної практики залишалася осторонь. С.В. Поленіна відзначає, що на певному етапі розвитку концепції міжнародного права в сфері прав людини жіночий рух у різних країнах світу звернув увагу, на те, що формальне закріплення прав і декларування намірів у чинному законодавстві державами не призвело до зникнення фактичної соціальної нерівності. Вона вважає, що серед перших, хто не лише усвідомив внутрішню суперечливість свободи і рівності як основи правового статусу людини, але й розпочав конкретні кроки подолання та пом’якшення цього протиріччя, в 60-ті роки XX століття виявилися Скандинавські країни.

Почався період, коли поняття дискримінація, закріплене в Загальній декларації прав людини і Міжнародних пактах про політичні, громадянські, а також соціально-економічні і культурні права, стало набувати, особливо щодо проблеми рівноправності статей, нових відтінків [247]. У ці роки розпочалася дискусія про соціальні і гуманітарні наслідки дискримінації, про можливості виділення її «негативних» і «позитивних» підвидів. Негативною дискримінацією є будь-які обмеження в правах, а позитивною — будь-які пільги і переваги. Ці форми дискримінації можуть бути не лише прямими, тобто закріпленими в законодавстві, але й непрямими, тобто такими, що фактично існують у суспільних відносинах.

Поняття дискримінація за ознакою статі, як правило, цитується відповідно до ч 1. ст. 1. Конвенції ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок» як «будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, спрямовані на ослаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій галузі» [161].

Поняття «дискримінація за ознакою статі» визначається через сукупність методологічно складних понять і правових категорій, які щораз наповнюються змістом або в ході судового розгляду конкретної справи, або в процесі законотворчості, коли використовуються ці поняття для розширення сфери формальної та практичної дії права.

Поняття «дискримінація за ознакою статі», а точніше «дискримінація щодо жінок» характеризується такими ознаками:

1. Визначається певними діями, а саме: розрізненням, винятками, обмеженнями.

2. Вказує на обов’язковий об’єкт цих дій та/або бездіяльності – стать – відносно якого відбуваються розрізнення, винятки або обмеження.

3. Умовами, за яких дій та/або бездіяльність визнаються дискримінаційними за ознакою статі, є лише такі, що спрямовані на ослаблення або зводять нанівець визнання, користування або здійснення жінками їхніх прав.

4. Нормою, відповідно до якої оцінюється спрямованість зазначених дій та/або бездіяльності, є рівноправність статей.

5. За стандарт порівняння береться існуючий стандарт визнання, користування або здійснення прав жінки нарівні з чоловіком.

6. Підкреслюється незалежність обсягу прав жінки від її сімейного становища.

7. Визначаються сфери реалізації прав і основних свобод людини, а саме: політична, економічна, соціальна, культурна, громадянська або будь-яка інша галузь суспільних відносин.

Найчастіше критеріями класифікації видів дискримінації є суб’єкти, які стали її потерпілими особами (дискримінація жінок, інвалідів, літніх людей, представників національних меншин тощо), і певні ознаки, що покладені в основу дискримінації (дискримінація за ознакою статі, раси, кольору шкіри, соціального становища тощо). Крім того, слід враховувати можливість дискримінації за кількома ознаками. Так, наприклад, Комітет ООН проти расової дискримінації в Загальних рекомендаціях звернув увагу на «гендерно обумовлені підстави расової дискримінації». Йдеться про те, що, наприклад, жінка-представник певної національної меншини може бути жертвою дискримінації і за ознакою статі, і за ознакою національності одночасно, що ставить її в ще більш невигідне соціальне становище.

Глибшому розумінню такого складного і багатоаспектного явища, як дискримінація, сприяє виділення двох її видів: юридичної (de jure) і фактичної (de facto). Юридична дискримінація виявляється в наявності дискримінаційних положень у чинному законодавстві. Фактична дискримінація полягає в тому, що принцип рівності чоловіка і жінки не реалізується на практиці. Це може бути спричинено низкою причин, зокрема, неефективністю механізму реалізації законодавчих положень, відсутністю санкцій за їх порушення. Сьогодні фактична дискримінація жінок обумовлена переважно відсутністю комплексного підходу до подолання усталених у суспільстві стереотипів щодо соціальних ролей жінок і чоловіків.

Поняття «дискримінація за ознакою статі» потребує врахування кількох аспектів, що становлять її фактичну сутність, і визначають спеціальні тимчасові заходи, які спрямовані на встановлення фактичної рівності між чоловіком і жінкою та повинні бути скасовані, коли будуть досягнуті цілі рівності у можливостях статей і рівноправні відносини між ними. Насамперед, це спеціальні заходи, які спрямовані на охорону материнства і які не повинні розглядатися як дискримінаційні.

У ст. 2 Конвенції ООН «Про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок» зазначені політико-правові заходи, які держави-учасниці зобов’язані запроваджувати з метою ліквідації дискримінації:


  • включити принцип рівноправності чоловіків і жінок у свої національні конституції;

  • забезпечити законодавче закріплення і практичну реалізацію цього принципу;

  • встановити де це необхідно санкції, що забороняють усяку дискримінацію щодо жінок;

  • надати рівний з чоловіками юридичний захист прав жінок за допомогою неупереджених судів та інших державних органів і установ, забезпечити ефективний захист жінок від будь-яких актів дискримінації;

  • утримуватися від здійснення будь-яких дискримінаційних актів або дій щодо жінок;

  • гарантувати, що державні органи й установи будуть діяти відповідно до цих обов’язків;

  • приймати усі необхідні міри для ліквідації дискримінації щодо жінок з боку будь-якої особи, організації або підприємства;

  • застосовувати усі належні заходи для зміни або скасування чинних законів, постанов, звичаїв, і практики, що містять дискримінаційні елементи щодо жінок.

Дискримінація призводить до порушення принципу рівності. Справа в тому, що термін «рівність» для жінки, згідно з поширеним розумінням, означає «право бути рівною з чоловіком». Підстава для такого розуміння виникла внаслідок того, що жінки, стикаючись з нерівністю щодо можливостей працевлаштування, оплати праці, доступу до охорони здоров’я, сімейних прав та прав, пов’язаних із громадянством, прагнули мати рівні з чоловіками можливості. В умовах, коли до жінки і чоловіка, що перебувають в однакових умовах, висуваються однакові вимоги до поведінки, надаються однакові можливості для реалізації своїх прав, жінка потрапляє в невигідне становище через відмінності між нею і чоловіком.

Відповідно до формальної моделі рівності чоловік і жінка вважаються рівноправними, тому з жінкою слід поводитися так само, як і з чоловіком. Прихильники такої моделі наводять аргументи на користь забезпечення для жінки рівних із чоловіком можливостей, але надалі чекають, що жінка, діставши однакові з чоловіком можливості для реалізації своїх прав, діятимє відповідно до тих самих правил і норм, що й чоловік. Усе, що не відповідає такому підходу, на їх думку, призводить до того, що жінка вважається обмежаною в правах, а значить – стає жертвою дискримінації.

Формальна модель рівності не враховує біологічні відмінності між жінкою і чоловіком і тому призводить до того, що жінки мають рівні з чоловіками можливості, проте їм набагато складніше їх реалізувати. Так, наприклад, відповідно до формальної моделі рівності жінки і чоловіки мають рівні права на працю. При цьому прихильники даної моделі заперечують необхідність існування додаткових гарантій для реалізації жінками своїх трудових прав, пов’язаних зокрема з репродуктивною функцією жінок.

Протекціоністський підхід вимагає, щоб жінки були усунені від участі в деяких сферах професійної діяльності заради їх власного інтересу. Даний підхід проводить відмінності між жінками і чоловіками, але розцінює ці відмінності як слабкість жінок, чим виправдовує їх підлегле становище. Протекціоністський підхід обмежує права жінок, призводить до їх дискримінації. Наприклад, згідно з протекціоністським підходом, жінкам може бути категорично заборонено працювати в нічний час у зв’язку з тим, що вони повинні реалізовувати свою репродуктивну функцію.

Аналіз принципу гендерної рівності передбачає осмислення того, яким має бути рівне ставлення до людей, які відрізняються один від одного у важливих аспектах. Як зазначав Арістотель, подібні випадки слід розглядати подібним способом, а відмінні випадки слід трактувати залежно від їх відмінності [16, с. 599]. Право вимагає однакового ставлення до всіх людей у найважливіших сферах [149, с. 114] і встановлює справедливу диференціацію правового регулювання лише в окремих питаннях.

Зміни, що відбулися в суспільних відносинах у другій половині XX ст. позначилися на розумінні принципу рівних можливостей. Під впливом альтернативної концепції (рівності результатів) сучасна концепція рівності доповнює класичну ідею формальної рівності ідеєю створення реальних можливостей для членів суспільства конкурувати з іншими його членами, причому з достатніми шансами на успіх [98, с. 496]. Для забезпечення подібних реальних можливостей необхідно насамперед гарантувати справедливий розподіл соціальних благ між конкуруючими сторонами. Водночас слід розуміти, що справедливий розподіл соціальних благ зовсім не вимагає їх рівномірного розподілу; він передбачає забезпечення рівності можливостей з тим, щоб зробити конкуренцію за ресурси справедливою, а не лише досягти їх більш рівномірного розподілу. Саме така природна в умовах соціальної держави діалектика формальної і фактичної рівності дозволяє забезпечити «чесну рівність можливостей» [99, с. 113], яка сьогодні є провідною інтерпретацією ідеї рівності. Саме так вона проявляється у сфері правового регулювання. Враховуючи ідею чесної рівності можливостей, сучасне право повинне гарантувати справедливий баланс між вимогами формальної і фактичної рівності.



Формальна рівність можливостей реалізується в праві за допомогою пов’язаних між собою загальних принципів: 1) рівності перед законом; 2) рівності перед судом; 3) рівності прав і свобод людини і громадянина та 4) рівності обов’язків людини і громадянина.
Фактична рівність можливостей реалізується в праві за допомогою двох основних принципів: 1) диференціації правового регулювання і 2) позитивної дискримінації.

Таким чином, ідея правової рівності доповнюється принципом недискримінації або заборони дискримінації, який означає заборону необґрунтованого відмінного ставлення (а саме встановлення розрізнень, винятків, обмежень чи переваг) до осіб, які перебувають в однаковій ситуації, чи однакового підходу до осіб, які перебувають в різних ситуаціях [295, с. 102].

Міжнародний механізм захисту прав жінки на сьогодні спрямований на впровадження в суспільне життя «субстантивної» моделі рівності. У ній підкреслюється важливість створення і забезпечення рівних можливостей для жінки і чоловіка щодо реалізації своїх прав. Рівність можливостей повинна забезпечуватися відповідними законодавчими і правозастосовними заходами. Одночасно Конвенція наголошує на необхідності забезпечення рівності результатів. Це важлива гарантія прав людини. Свідченням того, чи виконує држава-учасниця Конвенції свої зобов’язання, є не лише заходи, які застосовує держава, але факти, чого досягає держава стосовно реальних позитивних змін щодо жінок. Прихильники даного підходу до забезпечення гендерної рівності визнають, що оскільки жінка і чоловік різні, з ними слід поводитися по-різному для того, щоб вони одержували однакові результати. Це може виражатися у вигляді надання додаткових гарантій для жінки. Такі заходи називають позитивною дискримінацією. Так, робота жінки у нічний час не повинна заборонятися у зв’язку з тим, що жінка виконує репродуктивну функцію. Забезпечення прав жінки не повинне здійснюватися у формі встановлення обмежень і заборон на реалізацію нею свої прав. У такому разі ми маємо класичний варіант дискримінації – права жінки обмежуються за ознакою статі. Відповідно до субстантивної моделі рівності жінка, за її згодою, може бути прийнята на роботу в нічний час, проте, враховуючи, що вона виконує репродуктивну функцію, для неї повинні існувати додаткові гарантії, спрямовані на охорону її здоров’я, – додаткові дні відпустки, вихідні тощо. Заходи, метою яких є реалізація прав жінки, повинні компенсувати відмінності, нерівність або невигідне становище жінки у певних сферах громадського життя.

З метою забезпечення фактичної рівності можливостей держава може вдаватися до так званої позитивної дискримінації (англ. - positive discrimination), яка передбачає відмінності в підходах правового регулювання і реалізується як тимчасовий захід з метою створення сприятливих умов для певної категорії осіб на шкоду іншій категорії і таким чином компенсує існуючу між ними фактичну нерівність.

Перші заходи позитивної дискримінації було запроваджено у США в період правління президента Л. Джонсона (1963-1969). Вони були спрямовані на покращання становища чорношкірого населення та інших меншин, встановлення для них рівних можливостей з іншими членами суспільства, які не зазнали, безпосередньо та/або через своїх батьків дискримінаційного ставлення. Подібні заходи (відмінності в підходах) мали тимчасовий характер і повинні були припинитися з досягненням фактичної рівності. Однак, як показує досвід, тимчасові постанови досить часто мають тенденцію сприйматися як завоювання права. США приступили до реалізації програми Позитивних дій і вже в наступне десятиліття поширилася політика квотування місць для вступу в університет, прийому на роботу в солідні державні або приватні компанії, розподілі вакансій на державному ринку праці тощо [278].

У 1974 р. Верховний суд США визнав конституційний характер компенсаційних заходів на користь жінок, а в 1978 р. прийняв аналогічне рішення за расовою ознакою. В Іспанії Конституційний трибунал в 1989 р. підтвердив законність заходів для створення сприятливих умов для жінок. Основний закон ФРН 1949 р. встановив: «До того, що є рівним повинен застосовуватися рівний підхід, до того, що є різним, – відповідно до відмінностей». Конституційний суд ФРН наприкінці 1980-х рр. визнав конституційність заходів, що сприяють покращанню становища жінок [278].

Таким чином, позитивна дискримінація є не лише північноамериканським, але й європейським поняттям. Очевидно, що конституційний суд у всіх випадках стежить за природою і масштабом цієї дискримінації, що залежать від історичної і культурної специфіки тієї або іншої країни [278].

Рівність статей – це не просто правове питання. Насправді мова йде про одну з найважливіших антропологічних проблем, що постає перед суспільством. Статева приналежність указує головним чином на біологічну складову, де визначальним є поділ людського роду за цією ознакою, тоді як гендер належить до культурних елементів цього поділу. Певні труднощі полягають у тому, щоб поєднати між собою обидві ці класифікації, які не завжди збігаються. Представник тієї або іншої статі може поводитися інакше, ніж та гендерно визначена модель поведінки, яку від нього очикують, що обумовлена домінуючими цінностями конкретного суспільства. У цьому значенні розвиток кожної людини, чоловіка або жінки, здійснюється між двома полюсами - жіночності і мужності. З іншого боку, залишається вічне питання про зв’язки, що існують між природними і культурними даними: чи має поділ між родами природні «підвалини» або він пояснюється винятково соціальними, політичними й історичними чинниками? Нарешті, і природний, і культурний поділ, і обидва разом не є науковим поняттям, оскільки вписуються в основне русло еволюції сучасних суспільств і часом призводять до культурних конфліктів з населенням європейських імміграційних шарів. Зважаючи на це, у західному суспільстві склався певний консенсус, що виражає прагнення якщо не скасувати, то хоча б знизити рівень соціально-економічної нерівності між чоловіком і жінкою.

На думку одних, той факт, що до останнього часу в більшості суспільств жінки були жертвами негативної дискримінації, означає, що в майбутньому повинна з’явитися диференційована мета, споконвічно заснована на визнанні кращого становища жінок, що знаходить свій вираз, зокрема, у позитивній дискримінації. Ця модель скоріше характерна для англосаксонської культури, що завжди поважала принцип диференціації.

На думку інших, усе те, що поєднує жінок і чоловіків, є незмірно вищим за те, що їх роз’єднує, отже, відмінності статей не означають відмінностей роду, а чоловік і жінка співпрацюють у межах людського співтовариства. Це модель європейської культури, що спирається на республіканську традицію зрівняння (при цьому не слід забувати, що і тут знадобилося не одне століття, щоб визнати за жінками право на участь у виборах, і що більшість діячів революції зберігали тверде переконання в природній неповноцінності жінок). Через це жодний захід, що сприяє залученню жінок до участі в політичному житті, яким би шляхетним і виправданим він не був (пріоритет чоловіків у цій сфері значний), не може набувати форму позитивної дискримінації, оскільки остання спрямована на виділення половини роду людського в особливу категорію. Замість знищення старої нерівності чергове введення поняття відмінностей між родами підспудно призведе до її реставрації: виходячи з ідеї, що жінки відрізняються від чоловіків, її проповідники неминуче прийдуть до висновку про неповноцінність жінок. Як писала Симона де Бовуар у заключних рядках свого твору «Друга стать», рівність у відмінностях має всі шанси виявитися пасткою: «Ті, хто говорить про «рівність у відмінностях», навряд чи стануть сперечатися зі мною, що в такому випадку повинні існувати і відмінності в рівності» [34]. З іншого боку, подібний захід міг би виявитися досить заразливим і викликати посилення тиску з боку меншин, стурбованих визнанням свого особливого статусу, в результаті чого республіканські підвалини піддалися б ще одному невеликому руйнуванню. Кожна з цих посилок має свою логіку, і кожну з них при бажанні можна довести.

Сьогодні світова спільнота виходить з того, що правильно спроектовані програми позитивної дискримінації не суперечать вимогам рівності і недискримінації. Як зазначається в преамбулі Протоколу № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 2000 p., принцип недискримінації не заважає державам-учасницям уживати заходів для сприяння повній та реальній рівності, якщо ці заходи є об’єктивно й обґрунтовано виправданими.

У статті 3 Конвенції визначаються сфери, в яких ООН очікує найбільш активної недискримінаційної діяльності держав, що підписали Конвенцію: «Держави-учасниці вживають в усіх галузях, і зокрема в політичній, соціальній, економічній і культурній, усіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, для забезпечення всебічного розвитку і прогресу жінок, для того, щоб гарантувати їм здійснення і користування правами людини й основними свободами на основі рівності з чоловіками». Параметри і критерії для ідентифікації прояву дискримінації в кожній із суспільних сфер наводяться в статтях 5-16 Конвенції ООН.

У статті 4.1. Конвенції пропонується вводити «тимчасові спеціальні заходи» для скорочення соціально-економічної і політичної нерівності. Це означає, що дискримінація за ознакою статі має суто соціально-політичну й економічну природу. Уведення цих заходів обумовлено історично сформованою дискримінацією за ознакою статі і тому носить компенсаційний характер.

Введення «спеціальних заходів» для охорони материнства повинно забезпечити особливі потреби жінок у зв’язку з материнством. Охорона здоров’я, створення безпечних умов праці в зв’язку зі збереженням функції продовження роду (стаття 11 підпункт 1), надання необхідних додаткових соціальних послуг для того, щоб дозволити батькам поєднувати виконання сімейних обов’язків із трудовою діяльністю й участю в суспільному житті, зокрема, за допомогою створення і розширення мережі установ по догляду за дітьми (стаття 11 підпункт 2), повинні надаватися на основі рівності жінок і чоловіків.

Особливої уваги потребує розгляд питання про впровадження позитивних дій (у міжнародному праві прав людини вони отримали назву спеціальних тимчасових заходів, яка більшою мірою відображає їх природу). Позитивна дискримінація спрямовує попередні форми дискримінації в діаметрально протилежному напрямку. Її очікувана справедливість повинна спиратися на доцільність або соціальну гармонію, на створення більш сприятливих можливостей або на відшкодування заподіяної шкоди. Якщо метою є рівні можливості, тоді слід визначитися, за яких умов вони повинні бути рівними, що необхідно для забезпечення такої рівності та в який спосіб потрібно узгоджувати право на рівні можливості з іншими правами, які їм можуть суперечити.

Прикладом позитивних дій може бути квотування місць для жінок у списках партій під час парламентських виборів, що, до речі, було передбачено одним із законопроектів, який не отримав підтримки парламенту України; надання кредитів жінкам-підприємцям на більш вигідних умовах тощо. Слід відзначити той факт, що незважаючи на різке неприйняття нашим суспільством можливості запровадження позитивних дій, у світі такі заходи набули широкого використання. У деяких країнах спеціальні тимчасові заходи вводяться на державному рівні як загальнообов’язкові норми, в інших – у законодавстві закріплюються рекомендаційні норми, які передбачають можливість проведення тимчасових спеціальних заходів різноманітними інститутами громадянського суспільства (політичними партіями, громадськими організаціями, приватними фірмами, закладами освіти тощо). Так, наприклад, в Аргентині більшість партій ввели 30 % квоту для жінок у своїх партійних списках. Як результат, кількість жінок у парламенті становить більше 30 %. У Бельгії результатом аналогічних дій стало те, що жінки займають більше 35 % місць в парламенті. У цілому досить велика кількість країн (Австралія, Австрія, Велика Британія, Венесуела, Греція, Данія, Канада, Польща, Німеччина, Іспанія, Італія, Литва, Мексика, Словаччина, Туреччина та ін.) досягла збільшення політичної активності серед жінок через використання квотування місць у партійних списках. При цьому використовувався різний розмір квот залежно від ситуації в кожній країні (від 20 до 50 %) [199].

Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» передбачає можливість введення спеціальних тимчасових заходів як на державному рівні через закріплення їх в окремих нормативно-правових актах і застосування державними органами, так і на недержавному рівні. Закон не вказує, які конкретно позитивні дії можуть застосовуватися, а лише передбачає абстрактну можливість їх впровадження. Позитивні дії, можливість застосування яких, зокрема, передбачена статтями 1, 3, 7, 12, 16, 19 Закону, що свідчить про широку сферу їх використання, можуть бути дієвим засобом при реалізації принципу гендерної рівності. Проте, необхідно пам’ятати, що позитивні дії є складним механізмом, який при неправильному його застосуванні може призвести до негативних соціальних наслідків. Для запобігання подібним ситуаціям використання тимчасових спеціальних заходів повинен враховуватися міжнародний досвід їх застосування, аналіз якого дає можливість виділити характерні ознаки позитивних дій:


  • спрямованість на подолання негативних наслідків існуючої в минулому або чинної дискримінації щодо осіб певної статі, причиною якої може бути практика, що склалася в суспільстві, стереотипи та моделі поведінки чоловіків і жінок, а результатом – фактична нерівність жінок і чоловіків;

  • особливий зміст, який полягає у створенні більш вигідних умов для реалізації особами певної статі своїх прав;

  • особлива сфера застосування, що обмежена конкретною галуззю, в якій реалізується певна група прав;

  • тимчасовий характер, оскільки термін застосування позитивних дій обумовлений досягненням певного соціального результату;

  • обгрунтованність застосування, оскільки позитивні дії впроваджуються на основі глибокого аналізу існуючої ситуації, становища осіб певної статті, щодо яких існує дискримінація;

  • постійний контроль компетентного органу за динамікою суспільних відносин у сфері застосування тимчасових спеціальних заходів.

Для ілюстрації вказаних ознак звернемося до конкретного прикладу позитивних дій – квотування місць у списках політичних партій. Впровадження таких спеціальних тимчасових заходів спрямоване на подолання дискримінації жінок в політичній сфері, яка знаходить прояв у недостатній представленості жінок у парламенті держави. Недостатня репрезентація жінок у парламенті, як правило, є наслідком поширених у суспільстві як серед чоловіків, так і серед жінок стереотипів, що «політика є не жіночою справою». Впровадження квотування створює для жінок більш вигідні умови порівняно з чоловіками для реалізації свого політичного права бути обраними і обмежується конкретною сферою суспільних відносин, а саме – політичною сферою. Застосування квотування має бути тимчасовим і повинно завершитися, як тільки кількість жінок в парламенті буде приблизно постійною і не становитиме менше 20-30 %.

Дискримінація за ознакою статі може проявлятися в двох формах:

1) пряма дискримінація (direct discrimination), яка має місце тоді, коли ставлення до особи є менш сприятливим, аніж те, яке має або мало б місце щодо інших осіб у співмірній ситуації на будь-якій підставі, коли дискримінація заборонена. Наприклад, прямою дискримінацією за ознакою статі є несприятливе ставлення до жінки, пов’язане з вагітністю чи материнством, сексуальні домагання (sexual harrasment); прямою дискримінацією за ознакою расового або етнічного походження є будь-яка небажана поведінка, пов’язана з расою і етнічним походженням, що здійснюється з метою чи є наслідками приниження гідності особи чи створення умов залякування, ворожнечі, зневаги і образи (harrasment).

Проте якщо ситуація не є співмірною, то нерівність не є дискримінацією. Наприклад, не вважаються дискримінаційними об’єктивно виправдані, адекватні і необхідні вимоги щодо віку працівника, стану здоров’я, його професійного досвіду або стажу, рівня знань для працевлаштування тощо. Так, вимоги щодо високого рівня володіння державною мовою є об’єктивно виправданими для державного службовця чи вчителя, проте не є необхідними для роботи, що передбачає ручну працю;

2) непряма дискримінація (indirect discrimination), яка має місце тоді, коли на перший погляд нейтральне законодавче положення, критерій або практика ставить осіб будь-якої захищеної групи в особливо несприятливе становище порівняно з іншими особами, крім випадків, коли законодавче положення, критерій або практика є об’єктивно виправданими легітимною метою, а заходи, що реалізують цю мету, є належними і необхідними. Наприклад, непрямою гендерною дискримінацією є значна різниця в оплаті праці працівника на повній і неповній ставці, коли працівниками на неповній ставці є переважно або виключно жінки.

Пряма позитивна дискримінація на користь жінок повинна базуватися виключно на їх репродуктивній функції, правах, що пов’язані з вагітністю, народженням, вигодовуванням дитини. Непоширеність цих прав на чоловіків через відсутність у них подібної анатомічної і фізіологічної здатності, не може розглядатися як дискримінація. Однак усі права, що пов’язані з батьківством і материнством, тобто доглядом за дітьми та їх вихованням, є сферою прав і обов’язків обох батьків. В Україні в цьому питанні існує певна асиметрія на користь жінки, отже, дискримінованими виявилися чоловіки. Причому, враховуючи додаткову зайнятість жінки, що виникає в результаті подібних рішень, це може обмежувати можливості жінки у сфері трудових відносин, професійного і культурного росту, інтелектуального розвитку, політичної активності тощо.

Отже, для реалізації недискримінаційної державної політики законодавство кожної держави повинно гарантувати: забезпечення принципу рівності чоловіків і жінок; запровадження «тимчасових спеціальних заходів» для досягнення фактичної рівності; «спеціальних заходів, спрямованих на охорону материнства»; «додаткових заходів» у зв’язку з виконанням батьківських функцій.

Для з’ясування сутності дискримінації принципове значення має практика Європейського суду з прав людини і його попередника - Комісії з прав людини [352, с. 289]. Ці органи в процесі розгляду справ, пов’язаних з порушенням ст. 14 Конвенції, систематизували елементи, що утворюють дискримінацію:

1. Мають бути встановлені факти, що свідчать про різне ставлення до осіб, що перебувають в однаковому становищі.

2. Ця відмінність у ставленні є не виправданою відповідно до легітимної мети, тобто відсутнє об’єктивне і розумне обґрунтування мети і результатів відповідного заходу.

3. Відсутня розумна співмірність між засобами, що використовуються, і метою, що досягається.

Отже, Європейський суд з прав людини при розгляді спорів про дискримінацію досліджує три питання:

1) про наявність дійсної відмінності в ставленні за аналогічних обставин. Слід зазначити, що Судом не вироблено чітких загальних критеріїв для визначення того, чи є аналогічними ситуації, в яких знаходяться заявник та інші особи. Це обумовлено насамперед складністю вироблення таких критеріїв. Подібна оцінка здійснюється лише для певної категорії справ.

Наприклад, Судом були визнані такими, що перебувають в аналогічній ситуації: дружини і чоловіки іноземців, що постійно проживають у державі (щодо права на проживання в цій державі); працюючий чоловік і жінка (щодо оподаткування); політичні партії, що мають різне представництво в парламенті (щодо надання їм ефірного часу).


Водночас, на думку Суду, не перебувають в аналогічних ситуаціях: наймані робітники і підприємці, одружені і неодружені пари (щодо оподаткування); адвокати і представники інших вільних професій (щодо надання безкоштовних послуг); власники житлових і нежилих приміщень (щодо користування своїм майном); військові і цивільні особи (щодо дисциплінарної відповідальності); члени парламенту і преса (щодо обговорення суспільно значущих питань) [129, c. 117];

2) про виправданість відмінності в ставленні до осіб, що перебувають в аналогічних ситуаціях. Виходячи із практики Суду, відмінність у ставленні повинна мати об’єктивне і розумне обґрунтування, тобто переслідувати легітимну мету. У загальному вигляді відмінність у ставленні держави зазвичай виправдовують публічним інтересом і Суд в цілому приймає таке обґрунтування.

Наприклад, Суд визнавав правомірними (такими, що виправдовують різне ставлення) такі цілі: захист здоров’я і прав дітей, заохочення зайнятості заміжніх жінок для досягнення реальної рівності статей, захист демократичних інститутів, забезпечення правової визначеності, підтримка військової дисципліни, захист внутрішнього ринку робочої сили, житлова політика влади, проведена в зв’язку з обмеженою пропозицією житла і для захисту інтересів незаможних, запобігання «профспілковій анархії», підтримання спеціального правопорядку в межах Європейського союзу тощо;

3) про додержання розумної співмірності між засобами, що використовуються, і метою, що досягається. Ця вимога випливає з принципу пропорційності і передбачає справедливий баланс між захистом публічного інтересу і повагою до основних прав людини.

Відповідь на ці три питання дозволяє виокремити розрізнення, які є правомірними, від тих, які є неприйнятними, і таким чином констатувати наявність чи відсутність дискримінації.

Недискримінація є також фундаментальним принципом Європейського Союзу. Стаття 13 Договору, що засновує Європейське Співтовариство, передбачає застосування заходів, потрібних для боротьби проти дискримінації на основі статі, раси, етнічного походження, релігії чи віри, психічних чи фізичних вад, віку чи сексуальної орієнтації.

Про неприпустимість дискримінації говорить проект Договору про запровадження Конституції для Європи (2003/С169/01). Згідно зі ст. II-21 Хартії основоположних прав Союзу (частина II проекту Договору) заборонено будь-яку дискримінацію на будь-якій підставі, такій як стать, раса, колір шкіри, етнічне чи соціальне походження, генетичні риси, мова, релігія чи віра, політичні чи будь-які інші погляди, належність до національної меншини, власність, походження, фізичні чи психічні вади, вік чи сексуальна орієнтація. У сфері застосування Конституції, без порушення окремих її положень, заборонено будь-яку дискримінацію на підставі державної належності.

Відповідно до ст. 13 Договору в ЄС було запроваджено стратегію боротьби із дискримінацією, яка, зокрема, відображена в:

Директиві Ради Європейського Союзу 2000/43/ЄС від 29 червня 2000 p., яка застосовує принцип рівного ставлення до людей незалежно від расового або етнічного походження (вона забезпечує захист при доступі до зайнятості, індивідуальної праці і професії, включаючи просування по службі; доступі до професійно-технічної освіти і професійної освіти; зайнятості і умов праці, включаючи звільнення і оплату праці; членства в організації працівників чи підприємців або у професійних організаціях; освіти; соціального захисту, включаючи соціальне забезпечення і охорону здоров’я; соціальних пільг, доступу до товарів і послуг, доступних публіці, включаючи житло);

Директиві Ради Європейського Союзу 2000/78/ЄС від 27 листопада 2000 p., яка встановлює загальні засади рівного ставлення у сфері зайнятості і професійної діяльності (була схвалена з метою боротьби з дискримінацією за ознаками релігії або переконань, фізичних вад, віку або сексуальної орієнтації при працевлаштуванні та трудовій діяльності);

Директиві Ради Європейського Союзу 2004/1 ІЗ/ЄC від 13 грудня 2004 р. про імплементацію принципу рівного ставлення до чоловіків і жінок в питаннях доступу до товарів і послуг та їх надання;

Директиві Європейського Парламенту і Ради 2006/54/ЄС від 5 липня 2006р. про імплементацію принципу рівних можливостей і рівного ставлення до чоловіків і жінок у питаннях зайнятості та професійної діяльності;

Рамочній стратегії Спільноти щодо гендерної рівності на 2001-2005 рр. (Рішення Ради Європейського Союзу 2001/51/ЄС від 20 грудня 2000 р.) і «Дорожньої карти» для досягнення рівності між жінками і чоловіками - 2006-2010 рр., прийнятої Європейською комісією 1 березня 2006 р.;

Програмі дій Спільноти на 2001-2006 рр. (Рішення Ради Європейського Союзу 2000/750/ЄС від 27 листопада 2000 р.) по боротьбі з дискримінацією з усіх підстав, перелічених у ст. 13 (крім статі) .

Ці Директиви ЄС проголошують принцип рівного ставлення, що означає відсутність дискримінації за будь-якою ознакою, і передбачають заборону дискримінації.

Незважаючи на те, що в основу механізмів захисту прав людини (механізму ООН і європейського механізму) покладено різні підходи до розуміння дискримінації, низка загальних положень, вироблених практикою Європейського суду з прав людини, може сприяти розвиткові концепції недискримінації, що склалася в рамках ООН. Узагальнений аналіз правових позицій Європейського суду дозволяє зробити такі висновки:



  1. Принцип недискримінації не передбачає заборони різного ставлення при здійсненні прав і свобод, проте таке різне ставлення має спрямовуватися виключно на коригування фактичної нерівності;

  2. Дискримінація полягає в застосуванні без об’єктивних і розумних підстав різного ставлення до осіб, які перебувають в однаковій ситуації; Європейський суд зазначав, що підставою або мотивом дискримінаційного ставлення є особисті ознаки, якими особи або групи осіб відрізняються одна від одної відповідно до переліку, що закріплений ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;

  3. Класичне поняття дискримінації не вичерпує змісту заборони будь-якої дискримінації. Право на здійснення прав, гарантованих Конвенцією, на недискримінаційній основі також порушується, якщо держави не застосовують без об’єктивного та обґрунтованого пояснення різне ставлення до осіб, які перебувають в істотно різному становищі. У цьому випадку дискримінація полягає в однаковому ставленні до людей, які перебувають у різному становищі, при здійсненні одного і того ж права, визнаного Конвенцією. Наприклад, установлення обідньої перерви однакової тривалості для всіх працівників, у т. ч. для матерів, що годують.

Сьогодні світова спільнота виходить з того, що правильно спроектовані програми позитивної дискримінації не суперечать вимогам рівності і недискримінації. Як зазначається, зокрема, в преамбулі Протоколу № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 2000 p., принцип недискримінації не стоїть на заваді державам-учасницям уживати заходів для сприяння повній та реальній рівності, якщо ці заходи є об’єктивно й обґрунтовано виправданими.

У сучасних умовах, коли телекомунікаційний зв’язок охоплює увесь світ, коли активно діють міжнародні правозахисні організації й інформаційні агентства, важко приховувати інформацію про порушення прав людини в будь-якій країні [357, с. 223-224]. Стурбованість ситуацією з правами людини в будь-якій країні світу не можна розглядати як втручання в її внутрішні справи. Міжнародне співтовариство розробляє ефективні механізми контролю в гуманітарній сфері, а країни, що порушують права людини, зазнають економічного і політичного впливу з боку міжнародної громадськості.

Україна критично оцінює ситуацію, пов’язану з порушенням прав людини і громадянина, зокрема проявами дискримінації за ознакою статі. Вона визнала дискримінацію за ознакою статі як явище, що існує в українському суспільстві, ратифікувавши згадану Конвенцію ООН «Про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок», готуючи періодичні доповіді про реалізацію Конвенції, прийнявши Конституцію, яка покращила правове становище жінок, прийнявши Державну програму з утвердження гендерної рівності в українському суспільств на період до 2010 року, видаючи закони та підзаконні акти з недискримінаційними заходами, прийнявши Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Але необхідно забезпечити їх виконання реальними механізмами і засобами реалізації; прийняти законодавчі та інші заходи, включаючи санкції, що забороняють дискримінацію; установити юридичний захист прав жінки на рівні з чоловіками і забезпечити за допомогою судів і інших установ ефективний захист жінок проти будь-яких актів дискримінації.

Міжнародно-правове визнання важливості захисту прав людини сприяло подальшій розробці правовою наукою ідеї правової держави. Поряд з принципами верховенства правового закону та поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки важливе місце посів принцип гарантованості державою рівних прав і можливостей людини і громадянина. Правова держава стала визначатися як така, що володіє системою конституційних та формально-юридичних гарантій, які забезпечують недоторканність і плюралізм власності, самостійність і рівну міру свободи виробників і споживачів соціальних благ і взагалі учасників соціального обміну – індивідів і асоціацій [342,с. 61-62].

Спільною рисою усіх сучасних держав є проблема глобалізації гендерного рівноправ’я (чоловіків і жінок), про що свідчить проведення під егідою ООН чотирьох Всесвітніх конференцій, присвячених проблемам становища жінок. Процес глобалізації проявляється в трансформації проблеми прав людини взагалі і прав жінки зокрема з суто національного рівня в площину міжнародного права, наслідком чого стало прийняття світовою спільнотою низки міжнародних конвенцій і декларацій, спеціально присвячених питанням гендерного рівноправ’я [343, с. 3-6]. Свідченням актуальності цього питання є визнання суб’єктом міжнародного права з усіма правами, обов’язками і можливостями будь-якої особи, незалежно від її статі. Спеціальні міжнародно-правові документи надають жінкам додаткові повноваження і можливості з реалізації їх прав.

Україна визнає пріоритет міжнародних норм права відповідно до норм національного права, узгоджує державну політику з міжнародними стандартами прав людини і послідовно впроваджує принцип гендерного рівноправ’я в українське суспільство. Конституція України 1996 року заклала правові основи реалізації активності жінок у різних сферах суспільного життя, зокрема ст. 24 Основного Закону гарантує рівність жінки й чоловіка, що забезпечується наданням рівних можливостей у громадсько-політичній та культурній діяльності, здобутті освіти і професійній підготовці.

Реальне рівноправ’я чоловіків і жінок є невід’ємною частиною прогресу людства, елементом демократії і важливою умовою розбудови демократичної правової держави. Сучасний стан суспільних відносин не дозволяє ігнорувати знання, навички та творчі здібності жінок, а потребує негайного і повного їх використання. Рівна участь жінок у професійному, політичному та громадському житті повинна бути поєднана з їх рівною відповідальністю при прийнятті рішень на державному і суспільному рівнях.

Таким чином, у сучасних умовах саме закріплення рівності перед законом разом із забороною дискримінації та політикою позитивних дій має на меті забезпечення універсального дотримання принципу рівності як чесної рівності можливостей.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка