Правове становище жінки в аспекті гендерної рівності: загальнотеоретичний аналіз



Сторінка6/10
Дата конвертації19.03.2016
Розмір1.92 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Висновки до розділу 3

  1. У процесі історичного розвитку правосуб’єктність кожної суспільної групи історично визначалася їх соціальною цінністю. Чим вище оцінка, тим ширше обсяг санкціонованих державою прав тієї або іншої категорії суб’єктів права. В умовах науково-технічного прогресу, коли фізична сила перестає бути визначальним чинником виробничих процесів, змінюються уявлення про цінність жіночого початку, що сприяє підвищенню ролі жінки в суспільстві. Процес зміни міри рівності має наростаючий характер. З’являються нові сфери суспільного життя, що освоює жінка, а ті види суспільної праці, що раніше вважалися традиційно чоловічими, – наука, політика, деякі види спорту – опановують жінки.

  2. Відповідно до уявлень про справедливість розширюється правосуб’єктність жінок. Однак ці природні процеси не завжди одержують адекватний правовий вираз і відбуваються нерівномірно в різних країнах з врахуванням культурних і національних традицій. Зі зміною оцінки жіночої ролі в суспільстві змінюються і уявлення про справедливість і правомірність стосовно неї, у дозволеній мірі свободи, що їй надається.

  3. Міра свободи, відображеної в праві, що санкціонується практикою, поступово, але неухильно розширюється. Вона переноситься з території одних на територію інших держав і стверджується як тенденція у світовому масштабі. Вимір свободи, що надається жінці, постійно еволюціонує у бік розширення її правосуб’єктності.

  4. У добуржуазний період становище жінок здебільшого характеризувалось безправ’ям і повною залежністю від чоловіка (батька, брата, подружжя, сина). Обсяг право-дієздатності жінки обмежувався мінімальними правомочностями. Знадобилося чимало часу, щоб жінки отримали право на виділення в окрему власність свого посагу і навіть змогли встановити між подружжям повну роздільність майна. Відтоді шлюб перестав бути для жінки втратою незалежності і особистих прав. Дружина мала свої інтереси і майно, окреме від майна і інтересів чоловіка. Вона могла самостійно управляти цим майном і навіть розпоряджатися ним без дозволу чоловіка, вести з ним рівні переговори, дарувати йому майно та коштовності, одержувати дарунки від нього і навіть судитися зі своїм чоловіком, а також ручатися по його боргах і нести за це юридичну відповідальність.

  5. У період становлення буржуазно-демократичних відносин питання про місце і роль жінки в суспільстві, як правило, обговорювалося у тісному зв’язку з питанням про сутність влади в державі і в сім’ї. Перші спроби відстояти свої права пов’язані не з боротьбою за рівність з чоловіками, а з необхідністю отримати роботу в складні часи економічної кризи кінця ХVІІІ ст.

  6. Першими центрами просвітництва у період становлення буржуазних відносин стали європейські салони як жіночі об’єднання поза родиною, що сприяли формуванню політичної і правової свідомості жінок.

  7. Характерною ознакою законодавства західноєвропейських держав кінця ХIХ ст. було існування відмінностей в правосуб’єктності вдови, незаміжньої та заміжньої жінки. У давні часи такої різниці не існувало ні в римському праві, ні в праві варварів. Лише після епохи буржуазних революцій законодавства країн Західної Європи встановили обмеження в правах не жінки взагалі, а суб’єкта правовідносин не за ознакою статі, а за ознакою сімейного становища. Дружина не мала права брати участь в жодному юридичному правочині без доручення чоловіка, незалежно від майнового режиму шлюбних відносин (спільності чи роздільності майна).

  8. Наприкінці XIX ст. жінки, на жаль, не змогли реалізувати свої плани щодо рівноправності з чоловіками. Проте за ними було визнане право на працю, рівні права в спадкуванні майна, обмежена батьківська влада над неповнолітніми дітьми, надане однакове право розлучення, скасовано закони, що встановлювали покарання жінок за перелюбство.

  9. Найбільших успіхів у вирішенні «жіночого питання» досягли прихильники марксистської ідеології у державотворчій практиці країн колишнього СРСР. І хоча в процесі застосування теоретичних положень виникало багато труднощів, проте саме в СРСР відбулися перші серйозні спроби поширити марксистську теорію на проблеми взаємодії статей, сімейне життя тощо.

  10. Багатовікова еволюція суспільних, в тому числі і сімейних відносин, демонструє розширення демократичних засад розбудови суспільства, сім’ї і держави. Жінка перетворилася із пасивного об’єкта суспільних відносин на повноправного і рівного учасника усіх правовідносин. Проблема правового становища жінки не обмежується формальним проголошенням рівності прав чоловіка і жінки, вона потребує вирішення питання про наданням жінкам реальних рівних можливостей використання рівних з чоловіками прав. Реалізація принципу рівноправності чоловіків і жінок вимагає значної державної підтримки, насамперед забезпечення надійних соціально-економічних гарантій, високого рівня розвитку і стабільності суспільства.

  11. Найбільш яскравий прояв нерівність чоловіків і жінок у радянські часи знаходила у розподілі сімейних обов’язків і в сфері праці, що було пов’язано з пануванням думки про невисоку ефективність жіночої праці через перерви в роботі та подвійне навантаження у зв’язку з народженням дітей і доглядом за ними, оцінкою жінок як осіб, які не прагнуть до підвищення своєї кваліфікації і професійного статусу, і як наслідок залучення жінок у галузях виробництва з рівнем оплати праці на 25–30% нижче середнього; жінки з високим рівнем освіти і кваліфікації часто не могли реалізувати себе нарівні з чоловіками такої самої кваліфікації.

  12. За роки радянської влади в Україні відбулися суттєві зміни у вирівнювання соціально-правового становища чоловіків і жінок. Міжнародно-правове визнання важливості захисту прав людини сприяло подальшій розробці правовою наукою ідеї правової держави. Поряд з принципами верховенства правового закону та поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки важливе місце посів принцип гарантованості державою рівних прав і можливостей людини і громадянина. Правова держава стала визначатися як така, що володіє системою конституційних та формально-юридичних гарантій, які забезпечують недоторканність і плюралізм власності, самостійність і рівну міру свободи виробників і споживачів соціальних благ і взагалі учасників соціального обміну – індивідів і асоціацій

  13. Спільною рисою усіх сучасних держав є проблема глобалізації гендерного рівноправ’я (чоловіків і жінок), про що свідчить проведення під егідою ООН чотирьох Всесвітніх конференцій, присвячених проблемам становища жінок. Процес глобалізації проявляється в трансформації проблеми прав людини взагалі і прав жінки зокрема з суто національного рівня в площину міжнародного права, наслідком чого стало прийняття світовою спільнотою низки міжнародних конвенцій і декларацій, спеціально присвячених питанням гендерного рівноправ’я.

  14. Реальне рівноправ’я чоловіків і жінок є невід’ємною частиною прогресу людства, елементом демократії і важливою умовою розбудови демократичної правової держави. Сучасний стан суспільних відносин не дозволяє ігнорувати знання, навички та творчі здібності жінок, а потребує негайного і повного їх використання. Рівна участь жінок у професійному, політичному та громадському житті повинна бути поєднана з їх рівною відповідальністю при прийнятті рішень на державному рівні.

  15. Прийняття Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», при підготовці якого було враховано світовий досвід з впровадження аналогічних законів, незважаючи на наявність певних недоліків, є безумовно позитивним фактом. Перш за все необхідно відмітити, що цей юридичний акт охоплює порівняно з більшістю аналогічних законів зарубіжних країн досить широку сферу правового регулювання (як правило, охоплюється лише сфера трудових відносин). Крім того, прийняття даного Закону свідчить про визнання існування в Україні такої проблеми, як дискримінація за ознакою статі, та необхідності її подолання. Проте, слід пам’ятати, що ефективне його функціонування і досягнення позитивних результатів у реалізації принципу гендерної рівності можливі лише за умови вироблення механізму впровадження положень даного Закону з урахуванням вимоги не формального, а сутнісного підходу до вирішення вказаних проблем.


РОЗДІЛ 4. ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ЖІНКОЮ СВОЇХ СУБ’ЄКТИВНИХ ПРАВ
4.1. Право на гідність

Право на гідність — одне з основних прав людини, тому не випадково Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., починається саме зі слів: «Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах»(ст.1).

Гідність – це сукупність високих моральних, світоглядних, професійних якостей людини, які дають їй підстави для самоповаги та усвідомлення своєї суспільної цінності. Існує цілий комплекс елементів, умов і передумов дотримання гідності, найважливішою серед яких є особиста недоторканність людини, яка може бути порушена в результаті застосування до неї насильства як у публічній, так і в приватній сферах життя. Уявлення про рівну гідність усіх людей є ідеологічним джерелом їх рівноправності, перешкодою на встановлення безпідставних привілеїв чи обмежень.

Змістом права на повагу до гідності людини є встановлена законодавством та гарантована державою сукупність норм, які надають кожній людині впевненість у своїй суспільній цінності, можливість усвідомлювати себе як особистість, поважати власні моральні принципи й етичні норми, наполягати на повазі до себе інших людей, державних органів та посадових осіб, а також вимагати, щоб будь-які сумніви щодо її моральних якостей та етичних принципів були належним чином обґрунтовані [264, с. 152].

Однаковість гідності кожної людини відображено у ст. 28 Конституції України, яка проголошує, що «кожен має право на повагу до гідності». Ця норма є відтворенням положень, що містяться у ст. 5 Загальної декларації прав людини, статтях 7 і 10 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст. 3 Європейської конвенції з прав людини. Зазначені нормативно-правові акти прямо забороняють застосування катувань людини; жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження з людиною; застосування покарань, які є жорстокими, нелюдськими або такими, що принижують гідність людини; медичні, наукові чи інші досліди щодо людини без її вільної згоди. При цьому в першу чергу наголошується на неприпустимості насильницьких дій щодо людини в публічній сфері, що в більшості випадків є гендерно нейтральним.

По іншому характеризується проблема насильства у приватній сфері життя, де для жінок ризик піддатися насильству набагато вищий порівняно з чоловіками. Тому Генеральна Асамблея ООН 20 грудня 1993 р. для комплексного вирішення цієї проблеми прийняла спеціальну Декларацію «Про ліквідацію насильства щодо жінок». Згідно зі ст.1 Декларації поняття «насильство щодо жінок» визначається як «будь-який акт насильства, вчинений на підставі статевої ознаки, який заподіює чи може заподіяти фізичну, статеву чи психологічну шкоду або страждання жінкам, включаючи погрози вчинення таких актів, примус чи безпідставне позбавлення волі, будь то в суспільному або в приватному житті».



Вырезано.

Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.

Законодавство України приділяє велику увагу спеціальному режиму регулювання охорони праці і здоров’я жінок. Відповідно до ст. 174 КЗпП України забороняється застосування праці жінок на підземних і важких роботах, а також на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, крім санітарного і побутового обслуговування населення.

Проте не слід ототожнювати такі положення, як охорона праці жінок, з дискримінацією жіночої праці. Умови виробництва (вібрація, шум, випромінювання, радіація тощо) завдають шкоду жіночому організмові, й скасування спеціальних норм з охорони праці жінок загрожує не лише здоров’ю жінок, але й народжуваності і благополуччю дітей, молоді, тобто інтересам усього людства. Тому необхідно вдосконалювати охорону праці, як це робиться у розвинених країнах.

Сучасна система організації і управляння охороною праці не відповідає господарським відносинам, що склалися в Україні. Відсутні економічні механізми, які б стимулювали роботодавців виконувати вимоги безпеки праці, не завжди діє система обов’язкового навчання працівників правилам техніки безпеки на виробництві, фактично не фінансуються територіальні та галузеві програми покращення умов праці.

Питання охорони праці є першорядними для усіх працівників, тому Європейська соціальна хартія переглянула зобов’язання держав-учасниць щодо охорони праці жінок, замінивши їх на обов’язок охорони материнства [100, с. 138]. Стаття 3 зазначеної Хартії вимагає гарантування безпечних та здорових умов праці для усіх працюючих незалежно від їх статі.

Стаття 176 КЗпП України не припускає залучення вагітних жінок, а також жінок, які мають дітей віком до трьох років, до робіт у нічний час, вихідні дні та понаднормово, а також направлення їх у відрядження. Проте практика застосування праці жінок у нічний час є досить широкою, що обумовлено бажанням жінок мати більш високооплачувану роботу та компенсаційні пільги. Жінки, які мають дітей і онуків дошкільного і шкільного віку, відзначили певні переваги нічних змін у зв’язку із можливістю догляду за дітьми у денний час. Жінкам важко відмовитися від роботи із шкідливими умовами, коли вона є єдиним джерелом доходів її родини, але процес вивільнення жінок з шкідливих робіт слід продовжувати та забезпечувати їх іншою високооплачуваною роботою [88, с. 42-67]. Сьогодні ця норма (ст. 175 КЗпП України) потребує особливого осмислення. У багатьох країнах з високим рівнем розвитку економіки норми заборони нічної праці для жінок не існує, що пов’язане з істотним поліпшенням умов праці та її оплати [57, с.39-42].

У сучасних умовах реформування економіки слід здійснювати поступовий перехід від деяких норм, що забороняють, до норм, які дозволяють жінці самостійно приймати рішення щодо режиму роботи та умов праці. Наприклад, питання про відрядження жінок, які мають дітей віком до трьох років, слід вирішувати самим жінкам, а не нормами чинного законодавства.

Для повноцінної реалізації кожним громадянином своїх соціально-трудових прав необхідні нові підходи, які будуть враховувати, що питому вагу працівників (чоловіків і жінок) становлять особи із сімейними обов’язками.

Першим кроком у вирішенні цієї проблеми повинно стати визначення кола осіб, що потребують соціальних гарантій у зв’язку із сімейними обов’язками. Виходячи з однакової відповідальності батьків за виховання дітей, необхідно перейти від надання пільг жінкам до надання пільг працівникам із сімейними обов’язками відповідно до Конвенції МОП «Про рівне ставлення та рівні можливості чоловіків і жінок: трудящих із сімейними обов’язками».

Розвиток українського законодавства щодо наданням гарантій працівникам, які виховують дітей, спрямований на досягнення дійсної рівноправності чоловіків і жінок, забезпечення рівних можливостей, поступове скасування спеціальних заходів щодо жінок. Надання відпустки по догляду за дитиною обом батькам повинно підкріплюватися відповідною державною політикою виплати соціальних допоміг і здійснюватися через механізми, що дозволяють не лише зберегти кваліфікацію на попередньому рівні, але й підвищувати її з метою повернення на попереднє робоче місце.

Рівень розвитку соціально-побутової інфраструктури визначає необхідні умови нормальної життєдіяльності сім’ї, можливості поєднання працівниками професійних і сімейних обов’язків. Стрімке руйнування системи дошкільного і позашкільного виховання дітей, обмежена діяльність підприємств служби побуду, установ охорони здоров’я і культури збільшило навантаження на жінок і певною мірою відбилося на зменшенні їх конкурентноздатності на ринку праці.

Законодавство України щодо розвитку соціально-побутової та культурно-освітньої сфери повинно орієнтуватися на скорочення масової комерціалізації сфери соціально-культурного обслуговування, регулювати тарифи на послуги, що надаються населенню підприємствами сфери побуту, посилити заохочення підприємців, які за рахунок власних коштів розвивають соціально-культурну та побутову сферу, сприяти виконанню органами виконавчої влади і місцевого самоврядування їх функцій по розвитку доступної для пересічного громадянина мережі соціально-культурних установ, стимулювати допомогу працівникам із сімейними обов’язками.

Регулювання соціально-трудових відносин у сучасному українському суспільстві потребує реформування багатьох механізмів, що були орієнтовані на патріархальні традиції та державні замовлення, внесення численних змін у чинне законодавство та прийняття комплексної державної програми підтримки жінок на ринку праці.

Висновки до розділу 4

1. Світовий досвід показує, що процес усвідомлення (в тому числі самими жінками) необхідності переходу від пануючої ідеології чоловічої переваги до егалітарних принципів у стосунках між статями не відбувається автоматично. Для цього потрібні активність держави і громадських організацій, об’єктивне висвітлення в засобах масової інформації існуючого нині становища жінок, а також інформування про можливі шляхи його вдосконалення.

2. Основним обмеженням свободи вибору жінкою життєвого шляху є сформовані в суспільстві стереотипи про рольове призначення жінок, які підтримуються державою та забезпечуються правом. Суттєво пом’якшити дію цих перепон можливо лише в умовах соціальної правової держави шляхом упровадження в суспільство ідеології егалітарних відносин між статями. При цьому справжня емансипація — процес двоєдиний. Для чоловіків і жінок повинні бути розкриті сфери, з яких вони протягом століть витіснялися. Такою сферою для жінок є суспільне виробництво, а для чоловіків – виховання дітей і домашнє господарство.

3. Значний внесок у розбудову соціальної держави, соціальну підтримку батьківства, а також трансформацію поглядів на роль і призначення чоловіків і жінок повинно зробити виконання Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», що набрав чинності з 1 січня 2006 р.

4. Гідність – це моральна властивість людини, яка відображає її унікальну, неперевершену цінність. З моменту народження кожного його гідність є однаково рівною із гідністю інших людей. Усвідомлення цього усіма веде до формування в особи почуття власної гідності, очікування поваги до неї з боку інших людей, установку на відстоювання своїх прав, а також визнання рівних прав усіх інших людей. Тому держава повинна створити усі умови і засоби реалізації принципів та норм права, які забезпечують реалізацію, охорону та захист права на гідність і особисту недоторканість осіб в умовах гендерної рівноправності суб’єктів правовідносин.

5. Сімейне законодавство України, виходячи із принципу рівних прав і можливостей чоловіків і жінок, містить низку гарантій, що перешкоджають дискримінації жінок і гарантує рівноправність подружжя. Повноправна і рівна участь жінок у політичному, громадському та культурному житті на національному і міжнародному рівнях є першочерговими завданнями як України, так і міжнародної спільноти.

6. Важливим аспектом забезпечення рівних прав і рівних можливостей чоловіків і жінок є удосконалення виборчого законодавства та законодавства про політичні партії. Доцільним уявляється встановити норму, відповідно до якої кількість чоловіків і жінок у списках кандидатів, не може бути меншою визначеного відсотка від загальної кількості кандидатів, висунутих виборчим об’єднанням.

7. Юридичними гарантіями політичної активності жінок є умови і засоби, що забезпечують їм можливість користуватися проголошеними в Конституції і законах України політичними правами. Насамперед це сприятливий політичний режим, а також наявність механізмів і матеріальних джерел, що забезпечують жінкам рівні можливості у виборчому процесі.

8. На основі проведеного дослідження зроблено такі висновки: представницькі органи залишаються здебільшого сферою діяльності чоловіків, що потребує реформування в напрямі гендерної збалансованості; рівень гендерної свідомості як жінок, так і чоловіків залишається недостатнім для реалізації пропорційного представництва в політичні органи і структури, тому найефективнішим засобом встановлення паритетної демократії в умовах сьогодення є введення гендерних квот у партійних списках під час виборчої кампанії; необхідно встановити на законодавчому рівні норми, відповідно до яких при формуванні керівних органів у системі державної служби і самоврядування рекомендується дотримання представленості чоловіків і жінок пропорційно складу населення; необхідно розробити і запровадити державні кадрові програми з метою істотного збільшення кількості жінок на керівних посадах вищої і середньої управлінської ланки органів державної влади і місцевого самоврядування.

9. Сучасна система організації і управляння охороною праці не відповідає господарським відносинам, що склалися в Україні. Відсутні економічні механізми, які б стимулювали роботодавців виконувати вимоги безпеки праці, не завжди діє система обов’язкового навчання працівників правилам техніки безпеки на виробництві, фактично не фінансуються територіальні та галузеві програми покращення умов праці.

10. Для повноцінної реалізації кожним громадянином своїх соціально-трудових прав необхідні нові підходи, які будуть враховувати, що питому вагу працівників (чоловіків і жінок) становлять особи із сімейними обов’язками. Першим кроком у вирішенні цієї проблеми повинно стати визначення кола осіб, що потребують соціальних гарантій у зв’язку із сімейними обов’язками. Виходячи з однакової відповідальності батьків за виховання дітей необхідно перейти від надання пільг жінкам до надання пільг працівникам із сімейними обов’язками.

11. Регулювання соціально-трудових відносин у сучасному українському суспільстві потребує реформування багатьох механізмів, що були орієнтовані на патріархальні традиції та державні замовлення, внесення численних змін в чинне законодавство та прийняття комплексної державної програми підтримки жінок на ринку праці.



РОЗДІЛ 5. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВ ЖІНКИ
5.1. Національні правові механізми захисту прав жінки

Після Другої світової війни на міжнародній арені поступово втрачала свою безперечність догма про індивідуальний характер прав людини, формувалося третє покоління прав людини, яке одержало назву колективні права соціальних груп населення [246, с. 4-18]. Мова йде про такі категорії громадян, які за соціальними, політичними, фізіологічними і іншими ознаками не мають рівних з іншими громадянами можливостей здійснення загальних для всіх людей прав і свобод і через це потребують певної підтримки як з боку держави, так і з боку міжнародного співтовариства в цілому. Коло носіїв таких прав охоплює, зокрема, молодь і пристарілих, інвалідів і безробітних, жінок, біженців, представників расових меншин тощо.

Охорона колективних прав є необхідною передумовою функціонування не лише правової, а й соціальної держави (ст. 1 Конституції України). Дискримінація за ознаками статі, віку, стану здоров’я, сімейного становища тощо найчастіше обумовлена економічними і соціальними причинами, усунення яких вимагає певних дій як від держави, так і від суспільства (будівництво інфраструктури для інвалідів, створення зручного графіка роботи для окремих категорій осіб у зв’язку із виконанням сімейних обов’язків, надання можливості не працювати в суботу для осіб, що належать до окремих конфесій тощо). У зв’язку з цим у соціальній державі повинно діяти відповідне законодавство і соціальні програми його реалізації. Впровадження позитивних дій має подолати історично сформовані соціальні уявлення про нібито неповноцінність окремих категорій осіб за ознаками раси, кольору шкіри, релігії, національності, статі, що спричиняють приниження особистості, незалежно від того, відбувається це на основі холоднокровно наміру або є просто результатом бездумності, апатії чи обмеженої правосвідомості [47, с. 19-24].

У західноєвропейських країнах поступово склалася думка про публічно-правовий характер колективних прав людини, оскільки в їх захисті зацікавлені не лише конкретний індивід і певна соціальна група, але й суспільство в цілому. Суспільство, законодавець і суди прийшли до висновку, що в багатьох випадках найкраще захищаються права індивіда, коли його розглядають як представника певної нерівності населення відповідно до міжнародних стандартів про права людини.

У сучасній українській юридичній науці проблемами захисту прав людини, зокрема становленням інституту захисту прав жінок і дітей, займалися такі відомі вчені, як М. Баймуратов, М. Буроменський, В. Денисов, В. Костицький, М. Орзіх, П. Рабінович, Ю. Римаренко та ін., які зазначали, що егалітарні права людини, що мають не лише індивідуальний, але й колективний характер, повинні мати й особливий спосіб їх захисту. Можливість опротестування дискримінаційних рішень повинна бути надана законом не лише самому потерпілому, але й у його інтересах — відповідним громадським організаціям.

Про фактичну нерівність жінок і чоловіків в деяких випадках може свідчити концентрація осіб однієї статі у певних сферах праці і громадського життя. У 1979 р. в Канаді кілька жінок звернулися до суду із позовом про незаконну відмову при прийомі на роботу в поліцію, через те, що їх ріст і вага виявилися нижчими за нормативи, які були встановлені для працівників поліції [77]. У ході судового розгляду було виявлено, що під зазначені нормативи підпадають менше половини поліцейських чоловічої статі, і незначна кількість поліцейських жіночої статі. Суд скасував це правило як дискримінаційне і відновив порушені права жінок, які побажали працювати в поліції.

Організація і діяльність органів, які забезпечують захист прав і законних інтересів жінок як соціальної групи, можуть бути ефективними лише за умов їх відповідності міжнародним стандартам. Стаття 2 Конвенції ООН 1979 р. «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок» проголошує основні вимоги до країн-учасниць, які можна поділити на дві групи: 1) включення принципу рівноправності чоловіків і жінок до національних конституції або іншого законодавства, 2) забезпечення за допомогою законів та інших відповідних засобів практичного здійснення цього принципу.

У більшості країн світу, які ратифікували Конвенцію ООН 1979 р., перша вимога виконана. Що ж стосується другої вимоги міжнародних стандартів, то можливість її реалізації становлять труднощі навіть для країн, які називають себе державами з високим рівнем добробуту населення. Це пов’язано з національними традиціями, релігійними і звичаєвими нормами, а також з чинною практикою правозастосування.

Конституції більшості сучасних держав закріплюють у своїх нормах положення міжнародних та регіональних договорів, які гарантують дотримання прав людини. Серед конституційних положень, що стосуються прав жінки, слід зазначити:


  • право на рівність чоловіків та жінок

  • право на захист від дискримінації ;

  • право на однакове ставлення до жінок і чоловіків;

  • право на захист від насильства;

  • право на відпустку у зв'язку з материнством;

  • інші економічні, політичні та соціальні права, що стосуються всіх людей, зокрема право на охорону здоров'я, житло, освіту тощо.

Держави застосовують різні підходи до імплементації правових норм, що означає включення положень підписаних угод у національну правову систему. У деяких країнах міжнародні (у т. ч. регіональні) угоди про дотримання прав людини автоматично стають складовою частиною національного законодавства. Міжнародні договори про права людини суттєво впливають на національну правову систему. Національні суди можуть брати за основу чинні міжнародні та регіональні норми захисту прав людини при вирішенні конкретних справ, і хоча суд не зобов'язаний діяти на засадах міжнародного права, він може дотримуватись їх як керівних настанов.

Держави можуть створювати адміністративні установи для виконання та перевірки дотримання норм міжнародних та регіональних угод. Наприклад, Конвенція про ліквідацію дискримінації щодо жінок вимагає від держав дій, спрямованих на поліпшення статусу жінки. Державні органи, що прямо пов'язуються з виконанням таких дій, є важливим компонентом системи захисту прав людини, так само як неурядові організації, що стежать за тим, як держава виконує взяті на себе зобов'язання.

Міжнародні та регіональні механізми захисту прав людини можуть бути використані для створення національних механізмів захисту прав людини, а саме: при розгляді скарг із приводу порушення прав людини, гарантованих міжнародними та регіональними договорами, якщо такі угоди є складовою національного законодавства або інтегровані в нього;

при використанні положень міжнародних або регіональних норм дотримання прав людини як засобу тлумачення їх у національному законодавстві; судді у своїх діях можуть і повинні керуватися нормами міжнародного права при тлумаченні конкретних юридичних положень;

коли держава шляхом ратифікації договорів бере на себе зобов'язання (наприклад, про скасування дискримінації щодо жінок), прагнучи того, щоб національне законодавство не конфліктувало з регіональними або міжнародними правовими зобов'язаннями;

при використанні міжнародних договорів щодо захисту прав людини як мінімального стандарту захисту, який має гарантувати національне законодавство.

Національні системи захисту прав людини мають такі переваги:


  • вони доступніші для більшості жінок та правозахисних організацій у кожній країні;

  • якщо справи відносно захисту прав людини належать до юрисдикції вищої судової інстанції, то їх вирішення на користь жінки установлює закон, яким можуть скористатись потерпілі жінки.

Національні системи захисту прав людини наближають поняття прав жінки до сприйняття громадськості. Правозахисні групи мають змогу засобами освіти показати, як щоденна практика насильства вдома, дискримінації на роботі, відмови у праві на спадщину є порушенням основних прав жінок.

Національні системи захисту прав жінки надають активістам правозахисного руху більше можливостей для тиску на урядові структури. Цього можна досягти, вимагаючи правових реформ або більш дієвого застосування чинного законодавства. Адвокати можуть домагатись підвищення рівня правової свідомості та обізнаності громадян про права людини, проводити пропаганду серед представників правоохоронних органів та судів.

Національні системи захисту жінки мають і певні недоліки, які різняться залежно від країн. Найпоширенішими недоліками національних правових систем є:


  • залежність від політичного клімату; у країнах, де уряд не сприяє захисту прав людини, національні механізми захисту прав жінки не можуть ефективно захищати її права;

  • залежність від національного законодавства; якщо національні закони дискримінаційні або не захищають права жінки, то національні механізми не передбачають такого захисту;

  • залежність від місцевої адміністрації. Якщо місцева політична, державна або юридична адміністрація негативно сприймає захист прав жінки, то вона перешкоджатиме застосуванню міжнародних, регіональних та національних законів у подібних випадках.

Україна однією із перших країн світу проголосила у своїй Конституції 1918 року рівноправність статей і в усіх наступних Конституціях України (1937 р., 1978 р., 1996 р.) послідовно реалізувала в життя цей важливий демократичний принцип. До того ж Україною ратифікована переважна більшість основних Конвенції ООН та МОП, що регулюють питання рівноправності статей. Проте до повного перетворення в життя відповідних міжнародних стандартів ще досить далеко. Недостатньо погоджена робота різних ланок державно-правового механізму реалізації міжнародних норм у сфері прав людини. Недостатньою є також активність жінок і жіночих громадських організацій у галузі захисту прав людини. Для активізації цих процесів необхідний високий рівень розвитку жіночої особистості, її політичної культури, свідомості, психології, внутрішньої свободи, розвиток політичного плюралізму і багатопартійності в державі [78].

Суд – один з найважливіших інститутів забезпечення законності в демократичному суспільстві, основна гарантія захисту прав і свобод людини, у тому числі в питаннях гендерної рівноправності. Суди здійснюють найбільш повну перевірку доказів, наданих сторонами, судова процедура забезпечує змагальність сторін і гласність судового розгляду.

Проте судовий механізм забезпечення прав людини і громадянина має і певні недоліки. Судова процедура розгляду справ, що включає апеляцію й касацію судових рішень, надто повільна і досить дорога, оскільки її здійснення вимагає певних витрат на участь адвокатів та сплату мита. До того ж у багатьох країнах, зокрема в мусульманських державах, розгляд цивільних і сімейних справ входить у компетенцію релігійних судів, що заважає забезпеченню гендерної рівноправності.

Не менш важливе значення для формування і розвитку інституту судового захисту прав людини має удосконалення процесуальної сторони механізму захисту прав і свобод людини. На потерпілого від дискримінації (у тому числі і за ознакою статі) у справах приватного обвинувачення покладався обов’язок не лише надати докази факту дискримінації, але і довести дискримінаційний мотив у діях порушника. І лише шляхом впровадження принципу справедливості в трудові і цивільно-правові відносини захист прав людини став переорієнтуватися на приватноправовий механізм розгляду скарг про дискримінацію з використанням інституту відшкодування шкоди.

Поряд із судом важливою ланкою в механізмі захисту прав людини, в тому числі і прав жінок у багатьох країнах світу, є уповноважений з прав людини (омбудсмен), який має кілька характерних ознак. Його головне призначення полягає в захисті прав і свобод громадян, забезпеченні гарантій їх дотримання державними органами, органами місцевого самоврядування і посадовими особами. Омбудсмен призначається і звільняється з посади парламентом. При цьому, здійснюючи свої повноваження, він незалежний і непідзвітний будь-яким державним органам і посадовим особам.

На відміну від судових позовів, скарги громадян, адресовані уповноваженому з прав людини, не вимагають дотримання спеціальної форми і сплати мита. Усе це надає інституту омбудсмена особливу демократичність і широку доступність для населення.

У деяких країнах, зокрема у Скандинавських, є спеціалізація омбудсменів щодо кола прав і інтересів громадян, які вони захищають. Серед них є й омбудсмени з питань рівноправності, які наглядають за дотриманням закону про рівноправність жінок і чоловіків. Поряд з цим нерідко створюються і спеціальні органи з питань рівноправності, що розглядають скарги омбудсменів на факти дискримінації осіб за статевою ознакою в різних сферах життя.

До компетенції Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини входить відновлення порушених прав громадян, сприяння гармонізації законодавства Україні відповідно до міжнародних стандартів захисту прав людини, правова освіта населення з питань прав і свобод людини і громадянина, форм і методів їх захисту.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, вивчивши і проаналізувавши інформацію про порушення прав громадян і узагальнивши підсумки розгляду скарг, може направити свої пропозиції і рекомендації відповідним органам і посадовим особам із пропозиціями загального характеру, у тому числі по удосконалюванню адміністративних процедур, звертатися до суб’єктів законодавчої ініціативи з пропозиціями про удосконалення законодавства України.

У випадку грубого або масового порушення прав і свобод громадян Уповноважений може виступити з доповіддю на засіданні Верховної Ради України, а також клопотати про створення парламентської комісії з розслідування зазначених фактів.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка