Правове становище жінки в аспекті гендерної рівності: загальнотеоретичний аналіз



Сторінка7/10
Дата конвертації19.03.2016
Розмір1.92 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Вырезано.

Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.

Дисбаланс у питаннях рівноправності статей через традиції, релігію і звичаї довгі роки був характерний і для Європи. Частково така ситуація зберігається і понині. Хоча в Данії в середині 70-х років XX ст. була прийнята ціла низка законів, покликаних забезпечувати рівні права і рівні можливості чоловіків і жінок, дія цих законів не поширюється на Фарерські острови і Гренландію, де лише з прийняттям у 1988 р. Закону про власність на землю жінки вперше одержали право успадковувати землю нарівні з чоловіками [199].

У багатьох державах і регіонах світу, поряд з дискримінацією за ознакою статі, збереглися і просто варварські звичаї щодо жінок і дівчат. Йдеться насамперед про «вибракування» дівчат ще до їх народження, що стало можливим з розвитком медицини і техніки, яка дозволяє визначати стать ще не народженої людської істоти. З такими актами доводиться зіштовхуватися в ряді держав Азії, зокрема, в Індії і Пакистані. Такими видами культурних традицій, що існують у громаді протягом багатьох поколінь, є: шлюби в ранньому віці; заборони жінкам контролювати народження дітей; перевага дітям чоловічої статі й умертвіння новонароджених дівчат; знахарська практика родопомочі; перевірка на цнотливість тощо.

Особливо небезпечними є операції по видаленню хірургічним шляхом деяких чи усіх найбільш чутливих частин жіночих статевих органів. Це — вікова практика, яка пояснюється існуванням відповідних звичаїв. Вона поширена в країнах Африки, Азії, Близького Сходу і Аравійського півострова. У деяких громадах такі операції, що калічать дівчат, є важливою частиною обряду, який знаменує дорослішання дівчини. Такі операції роблять і жінкам під час укладання шлюбу. Вважається, що за допомогою подібних операцій можна контролювати сексуальність жінки, однак насамперед мається на меті збереження жінкою невинності до шлюбу і гарантування її цнотливості надалі. Фактично такі операції приносять жінкам і дівчатам численні фізіологічні ускладнення і великі психологічні проблеми. Практика застосування операцій на жіночих статевих органах давніша за християнство й іслам. У Давньому Римі їх застосовували, щоб перешкодити появі потомства у рабинь. У Середньовічній Англії жінок змушували носити металеві пояси цнотливості, щоб не допустити зради дружин під час довгої відсутності їхніх чоловіків. У тій чи іншій формі така практика існувала до XIX ст. в Англії, Франції, США, царській Росії й інших країнах [258].

Більшість із зазначених традицій є актами насильства щодо жінок і дівчат з боку родини і громади, але держава найчастіше не звертає на це увагу, в тому числі на такі факти, як побиття і зґвалтування особи членами сім’ї. Міжнародне співтовариство довгий час не займалося питаннями насильства щодо жінок, оскільки вважалося, що ця проблема входить у приватну сферу, на яку не поширюється дія міжнародних конвенцій. Однак через зростання кількості національних конфліктів виявилося, що від насильства страждають не лише окремі жінки, але і цілі соціальні групи — жінки-біженки, жінки-мігранти, жінки, що належать до національних меншостей, жінки-інваліди, жінки-в’язні тощо. Усе це привело до формування в міжнародному співтоваристві думки, що насильство щодо жінок є проявом історично сформованого нерівного співвідношення сил між чоловіками і жінками в суспільстві, одним з основних соціальних механізмів, за допомогою якого жінок змушують займати підлегле становище порівняно з чоловіками. Такі обставини вимагали встановити відповідальність держав перед своїми громадянами за недотримання гарантованих міжнародним співтовариством прав і свобод, що проголошені в багатьох міжнародних документах.

Бажаючи додати такому підходу характер міжнародного зобов’язання, Генеральна Асамблея ООН прийняла 20 грудня 1993 р. Декларацію про ліквідацію насильства щодо жінок. Особливої уваги заслуговує ст. 2 цієї Декларації, що визначає види насильства щодо жінок: фізичне, статеве і психологічне не лише в сім’ї та суспільстві, але і насильство з боку чи при потуранні держави, де б воно ні відбувалося. Важливою є і ст. 4 Декларації, яка орієнтує держави на позитивні дії. На жаль, виявлені порушення прав жінки нерідко залишаються безкарними і виправдовуються як невід’ємна частина культури, релігії чи людської природи. Огляд міжнародної правозахисної практики свідчить, що міжнародні і регіональні правозахисні конвенції дуже рідко застосовуються в судовій і адміністративній практиці уповноважених органів різних держав [172, с. 46-47].

Сьогодні спільним для всіх держав світу є процес глобалізації гендерної рівноправності, яка з правової точки зору проявляється в переміщенні проблеми прав людини в цілому і в прав жінки зокрема з національного рівня на рівень міжнародного права, наслідком чого є прийняття низки міжнародних конвенцій і декларацій, присвячених гендерній проблематиці, визнання індивіда, незалежно від статті, рівноправним суб’єктом міжнародного права. Перед світовим товариством постає завдання вироблення багатоцільової стратегії забезпечення гендерної рівноправності осіб на національному, регіональному та міжнародному рівнях.

5.3. Міжнародно-правові механізми захисту прав жінки

Створення належного механізму захисту прав жінки на міжнародному рівні, налагодження його ефективної роботи вимагає цілеспрямованої міждержавної політики усіх зацікавлених держав. Відповідні рішення на міжнародному рівні були прийняті вперше на Всесвітній конференції прав людини, що проходила у Відні в 1993 р, після чого усі документи ООН з прав людини стали включати питання про права жінки, а гендерний підхід став враховуватися в усіх міжнародних заходах, що проходять під егідою ООН та її органів.

Поняття міжнародного механізму захисту прав людини, в тому числі жінки, включає такі складові елементи, як міжнародні документи (конвенції, декларації, договори); міжнародні організації та їхні органи; практику застосування міжнародних документів та міжнародний контроль і процедури розгляду спорів.

Питання про необхідність створення спеціального механізму захисту прав жінок вперше було поставлене на міжнародному рівні на початку ХХ століття. У 1919-1923 роках Міжнародною організацією праці було прийнято цілий ряд Рекомендацій і Конвенцій, спрямованих на захист прав жінок. Серед них, зокрема, такі:



  • Рекомендація щодо захисту жінок і дітей від сатурнізму, яка була прийнята 29 жовтня 1919 р., в якій рекомендувалося членам Міжнародної організації праці, щоб жінки та підлітки віком молодше 18 років не допускалися до роботи на таких виробництвах з огляду на їхню небезпечність для функцій материнства і для фізичного розвитку дітей та підлітків;

  • Конвенція про працю жінок у нічний час, прийнята також 29 жовтня 1919 р., закріплювала положення, відповідно до якого жінки, незалежно від віку, не можуть використовуватись на роботах у нічний час на державних або приватних промислових підприємствах чи в будь-яких філіях таких підприємств, за винятком підприємств, на яких працюють лише члени однієї родини;

  • Рекомендація щодо праці жінок у нічний час у сільському господарстві, прийнята 25 жовтня 1921 р., рекомендувала членам Організації забезпечити жінкам достатній період для відпочинку, який становив би не менше 9 годин;

  • Рекомендація щодо загальних принципів організації систем інспекції для забезпечення втілення в життя законів і правил стосовно захисту працівників, прийнята 22 жовтня 1923 р., встановлювала, що кожна держава повинна передбачити систему інспекції, в якій мають брати участь жінки, для того щоб забезпечити запровадження в життя законів і правил щодо захисту працівників, та ін.

Проаналізувавши зміст вказаних документів можна зробити такі висновки:

    1. Вперше питання про захист прав жінок було поставлене у зв’язку з необхідністю забезпечення їх прав у сфері праці.

    2. Урегулювання трудових відносин, в яких беруть участь жінки як окрема соціальна група, обґрунтовувалося у переважній більшості випадків необхідністю захисту функції материнства.

    3. Створення механізму забезпечення прав жінок відбувалося без врахування принципу гендерної рівності та мало патерналістській характер, який полягає в тому, що держава здійснює захист прав жінок через встановлення для них ряду заборон і обмежень, мотивуючи це необхідністю збереження функції материнства.

У середині ХХ ст. починається новий етап підвищення уваги з боку міжнародної спільноти до проблеми захисту прав жінок. У цей час приймається ряд міжнародно-правових документів, які для нас становлять інтерес перш за все тому, що закріплюють принцип рівності жінок і чоловіків, базуються на визнанні рівності прав і можливостей жінок і чоловіків. Так, наприклад, у ст. 29 Рекомендації Міжнародної організації праці щодо мінімальних норм соціальної політики на залежних територіях, прийнятій 20 квітня 1944 р., передбачалося, що одним із завдань політики всіх компетентних органів влади є вживання таких заходів, з урахуванням місцевих умов, які є доцільними і здійсненними для надання жінкам рівних можливостей щодо загальної освіти, професійного навчання і роботи; захисту від фізично шкідливих умов праці та економічної експлуатації, включаючи охорону материнства; захисту від особливих форм експлуатації; справедливого і рівного ставлення до чоловіків і жінок у тому, що стосується винагороди та інших умов праці. Але в той же час зберігався і патерналістських підхід: у цій самій Рекомендації встановлювалась заборона для жінок працювати вночі на будь-яких промислових підприємствах чи у будь-яких їхніх філіалах, на підземних роботах у будь-яких шахтах чи в копальнях.

Одним із основних принципів Загальної декларації прав людини, прийнятої 10 грудня 1948 р., став принцип рівноправ’я чоловіків і жінок. Згідно зі ст. 2 даного міжнародного акта кожна людина повинна мати всі права та свободи, проголошені Загальною декларацією, незважаючи на расову приналежність, колір шкіри, стать, мову, релігію, політичні або інші переконання, національне або соціальне походження, майнове, станове або інше становище. Згідно зі ст. 7 Декларації всі люди рівні перед законом і мають право, незважаючи ні на що, на рівний захист закону. Усі люди мають право на рівний захист від будь-якої дискримінації та підбурювання до такої дискримінації.

У 1947 році було створено Комісію Організації Об’єднаних Націй щодо становища жінок. Цим органом були розроблені такі міжнародні документи: Конвенція про політичні права жінок від 31 березня 1953 р., Конвенція про громадянство заміжньої жінки від 20 лютого 1957 р. та ін. Ці документи проголошували принцип рівності жінок і чоловіків. Крім того, вони значно розширили сферу суспільних відносин, які стали предметом правого регулювання з точки зору положення в них жінки й які раніше обмежувалися переважно трудовими відносинами.

Комісія ООН з питань становища жінок готує звіти та рекомендації щодо прав людини та проблем, які стосуються становища жінок. Вона відіграла свою роль при розробці сучасних актів щодо прав жінок - Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, а також у започаткуванні ООН програм, що стосуються жінок. Останніми роками Комісія є органом підготовки важливих міжнародних конференцій і спрямовує свою діяльність в основному на поліпшення політичного, економічного та соціального становища жінок.

Відділ удосконалення становища жінок діє в системі ООН як координуючий центр, де сходиться вся інформація, пов'язана з проблемами гендера. Комісія з питань становища жінок домагається відповідних ресурсів, щоб приділяти увагу конкретним порушенням прав людини. Комісія засідає раз на рік протягом трьох тижнів. На початку 80-х pp. Комісія розглядала повідомлення, що стосуються порушень прав жінок, які були джерелом інформації для досліджень, і не могла впливати на факти порушення прав жінки. Згодом роль Комісії була розширена: вона брала участь в механізмі моніторингу з правом проводити власні розслідування.

Комісія має право приймати повідомлення (скарги) від окремих осіб або груп, що скаржаться на порушення їх прав від будь-якої держави. Повідомлення, отримані згідно з Процедурою 1503, що стосуються становища жінок, можуть бути передані до даної Комісії для розгляду за цією процедурою.

Робоча група Комісії розглядає повідомлення і подає висновок про форму та тенденції дискримінації, однак до її компетенції не входять рекомендації щодо певних дій стосовно кожної окремої справи. Уряду пропонується дати відповідь на повідомлення, яке його стосується, а Комісія тоді може на свій розсуд подавати рекомендації до ЕКОСОР.

Роль захисника прав жінки у процедурі незначна, вони практично лише подають до розгляду первинне повідомлення, яке не розголошуються, і Комісія донедавна навіть не мала права повідомляти автора подання про можливі рекомендації у відповідь на його скаргу. Процедура розгляду повідомлень має потенційні можливості. Імовірно, коли нею частіше користуватимуться захисники прав жінок, Комісія перетвориться на ефективний орган моніторингу.

Комісія не проводить розгляду кожного окремого повідомлення з тим, щоб допомогти жертві усунути порушення прав людини. Ресурси Комісії обмежені, а її можливості вплинути на уряди так, щоб вони змінили свою політику, незначні

7 листопада 1967 р. була прийнята Декларація про ліквідацію дискримінації щодо жінок, текст якої був підготовлений Комісією щодо положення жінок. Значення цього міжнародно-правового документу полягало у тому, що це був перший спеціальний міжнародний акт, спрямований на ліквідацію дискримінації щодо жінок. Стаття 1 Декларації проголошувала дискримінацію щодо жінок, що призводить до заперечення чи обмеження їх рівноправ’я з чоловіками, несправедливістю й злочином проти людської гідності. Головними шляхами подолання дискримінації щодо жінок називалася такі:



  • скасування чинних законів, звичаїв, практики, які є дискримінаційними по відношенню до жінок;

  • встановлення належного юридичного захисту рівноправ’я чоловіків і жінок;

  • включення принципу рівності до конституції чи іншим чином гарантувавання його дотримання на законодавчому рівні;

  • ратифікація й повне втілення у життя міжнародних актів Організації Об’єднаних Націй і спеціалізованих установ, які стосуються ліквідації дискримінації щодо жінок;

  • викорінення забобонів, зміна суспільної думки, звичаїв та іншої практики, що засновані на ідеї неповноцінності жінок.

Серед прав, можливість користування якими для жінок на рівних умовах з чоловіками в першу чергу має бути забезпечена державами, в Декларації були передбачені:

І. У політичній сфері:



  • право голосу на виборах і право на обрання до публічно виборних органів;

  • право голосувати на референдумах;

  • право доступу до державної служби і право виконання всіх громадських функцій.

ІІ. У шлюбно-сімейних відносинах:

  • право на набуття або спадкування власності;

  • право на управління, користування і розпорядження власністю, у тому числі власністю, набутою в період шлюбу;

  • право на рівну з чоловіками право- і дієздатність;

  • право на вільне пересування;

  • право на вільний вибір подружжя і вільно вступати до шлюбу виключно у разі повної згоди;

  • рівні права жінок і чоловіків як батьків.

ІІІ. У сфері освіти:

  • право на однакові умови доступу до навчання в навчальних закладах усіх типів;

  • рівні можливості у доступі до однакових програм навчання, однакових іспитів, викладацького складу тієї ж кваліфікації, навчальних приміщень і обладнання однакової якості;

  • рівні можливості отримання стипендій та інших дотацій для навчання;

  • рівні можливості доступу до програм подальшого навчання тощо.

ІV. У соціально-економічній сфері відносин:

  • право на отримання професійної підготовки, роботи, вільний вибір професії або зайняття, вдосконалення своєї кваліфікації;

  • право на рівну з чоловіками оплату і рівне з чоловіками матеріальне забезпечення за рівну працю;

  • право на оплачувану відпустку, пенсійне забезпечення. Матеріальне забезпечення на випадок безробіття, хвороби та в інших випадках втрати працездатності тощо;

  • право на захист від звільнення при вступі до шлюбу або вагітності, гарантування права на повернення на попередню роботу, забезпечення необхідних соціальних послуг, включаючи можливість догляду за дітьми.

Отже, Декларацією була охоплена значна сфера суспільних відносин. Основним засобом подолання дискримінації щодо жінок цей міжнародний документ називає прийняття державами заходів на законодавчому рівні. Сьогодні ні для кого не секрет, що законодавчого визнання принципу рівності прав жінок і чоловіків далеко не достатньо для зміни ситуації. Проте, закріплення у Декларації лише законодавчих заходів ліквідації дискримінації є цілком виправданим і очікуваним, оскільки головним завданням міжнародних договорів з прав людини не є вироблення конкретних механізмів подолання дискримінації, які б могли застосовуватися на національному рівні. Вони лише вказують на проблему та її прояви, констатують необхідність її вирішення, передбачають механізми і процедури, за допомогою яких дана проблема може вирішуватись на міжнародному рівні, закріплюють лише ті засоби внутрішньодержавного вирішення проблеми, які є універсальними і можуть застосовуватись на території будь-якої держави (як, наприклад, законодавчі заходи). Держави ж, отримавши таку загальну вказівку, мають виробити ефективні засоби вирішення даної проблеми на території своєї країни, врахувавши національну специфіку, внутрішньодержавну ситуацію тощо.

У зв’язку з тим, що Декларація про ліквідацію дискримінації щодо жінок носила виключно рекомендаційний характер, мала лише моральну й політичну силу, не зобов’язуючи держави виконувати її положення, у 1972 р. Комісія ООН щодо становища жінок обговорила можливість розроблення міжнародного акта, який би надав Декларації 1967 року реальної сили, забезпечив виконання її положень і передбачав би ефективну процедуру її виконання. Таким актом стала Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1979 р. Конвенція набула чинності 3 вересня 1981 р., на третій день після ратифікації її двадцятою Державою-членом ООН.

Конвенція передбачає механізм контролю за виконанням кожною державою, яка її ратифікувала і тим самим погодилась на обов’язковість її положень для себе, зобов’язань, закріплених у даному міжнародно-правовому договорі. Контроль здійснюється спеціально створюваним для цього органом ООН – Комітетом з ліквідації дискримінації щодо жінок. Сам текст Конвенції передбачає таку форму контролю, як розгляд Комітетом державних доповідей про виконання положень Конвенції на території окремої держави, які подаються до Комітету кожні чотири роки. У 1999 р. Генеральною Асамблеєю ООН був прийнятий Факультативний протокол до Конвенції, який запровадив ще одну форму контролю за виконанням положень Конвенції – прийняття і розгляд Комітетом індивідуальних скарг від жертв порушення положень Конвенції.

Крім вказаних форм контролю за виконанням Конвенції державами, який здійснюється на міжнародному рівні, Конвенція містить вказівки на шляхи реалізації її вимог на внутрішньодержавному рівні. Крім законодавчих заходів, даний міжнародний договір пропонує державам застосовувати тимчасові спеціальні заходи. Стаття 4 Конвенції називає такі їх ознаки:



  • спрямованість на прискорення встановлення фактичної рівності між чоловіками і жінками;

  • необхідність скасування таких заходів після досягнення цілей рівності можливостей і рівноправного ставлення.

Сьогодні практично кожний документ, який приймається на міжнародному рівні, розробляється з урахуванням принципу гендерної рівності і містить положення про обов’язкове забезпечення його реалізації. Так, наприклад, Договір про заснування Європейського Співтовариства (консолідована версія) у пункті 2 статті 2 проголошує, що Співтовариство має на меті ліквідувати нерівність і підтримувати рівноправність між чоловіками та жінками.

Ще однією тенденцією є приділення уваги до необхідності подолання дискримінації щодо осіб, які є її жертвами не за однією, а за декількома ознаками, наприклад:



  • щодо жінок-інвалідів (Рекомендація щодо професійної реабілітації та працевлаштування інвалідів, прийнята Генеральною конференцією Міжнародної організації праці 1 червня 1983 р., у пункті 8 закріплює положення, відповідно до якого під час організації професійної реабілітації і сприяння інвалідам у працевлаштуванні слід дотримуватися принципу рівності ставлення і можливостей для працюючих чоловіків та жінок);

  • щодо жінок-інфікованих на СНІД (Паризька декларація «Жінки, діти й синдром набутого імунодефіциту (СНІД)», затверджена Міжнародною конференцією про наслідки СНІДу для здоров’я матері та дітей 27-30 листопада 1989 р.);

  • щодо жінок, які проживають у сільській місцевості (стаття 14 Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок);

  • щодо жінок, які належать до національних меншин (Резолюція 47/135 Генеральної Асамблеї ООН «Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин», прийнята 18 грудня 1992 р., в Преамбулі якої було вказано, що даний міжнародний документ приймається на підтвердження віри в основні права людини, гідність та цінність людської особистості, рівноправ’я чоловіків та жінок та рівність великих і малих націй) тощо.

Та все ж таки особлива роль з погляду міжнародно-правового захисту прав жінки залишається за Конвенцією ООН 1979 р. «Про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок», специфіка якої полягає не лише в широкому охопленні гендерних проблем, але й тому, що до цього часу вона ратифікована більшістю держав світу, до яких, однак, не входять США.

У зв’язку з цим постає питання, чому ж визнана як міжнародний еталон гендерної рівноправності Конвенція ООН 1979 р. виконується далеко не в усьому світі і які заходи необхідно вжити міжнародному співтовариству, щоб домогтися її більшої ефективності? По-перше, багато держав, ратифікуючи Конвенцію ООН 1979 р., зробили при цьому велику кількість досить істотних застережень і заяв. І, по-друге, неефективно працює регламентований нормами міжнародного права механізм подання і розгляду індивідуальних заяв з приводу гендерних правопорушень даної Конвенції.

За даними Комісії ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок Конвенцію ратифікувало 182 держави світу, що свідчить про масштабність зазначеного документа, але разом з тим вона є договором, стосовно якого держави-учасниці висловили найбільшу кількість істотних застережень (54). Низка цих застережень позбавляє жінок не лише гарантій, зазначених у Конвенції, але й гарантій рівності і недискримінації відповідно до інших міжнародних механізмів захисту, зокрема в питаннях громадянства дітей, народжених у шлюбі з іноземцем, рівності прав чоловіка і жінки на розлучення, права на свободу вибору занять і професій, придбання, розпорядження і користування власністю тощо.

На думку Комісії з ліквідації дискримінації щодо жінок, численні застереження впливають на ефективність застосування Конвенції, створюють перешкоди в реалізації її положень, обмежують мандат Комісії і негативно впливають на весь механізм захисту прав людини. Деякі держави стурбовані колізією між статтею 2 Конвенції і законами ісламського шаріату. Пункт «д» ст.2 Конвенції ООН 1979 р. зобов’язує держави-учасниці скасувати положення кримінального законодавства, які є дискримінаційними щодо жінок. Однак, ратифікуючи Конвенцію, Бангладеш зробила застереження, що не вважає себе обмеженою цією нормою, тому що «вона вступає в конфлікт із шаріатським правом, заснованим на Святому Корані і Сунні» [100]. Аналогічні застереження зробили при ратифікації Конвенції ООН 1979 р. Єгипет, Ірак і Лівія, що значно звужує сферу її дії.

Право держав робити при ратифікації або приєднанні застереження до Конвенції ООН 1979 р. закріплено в ст.28 цього міжнародного документа, де проголошується неприпустимість застережень, несумісних з цілями і завданнями Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Передбачено також можливість зняття в будь-який час попередніх застережень шляхом відповідного повідомлення на ім’я Генерального секретаря ООН. За роки, що пройшли з моменту підписання Конвенції 1979 р., правом на зняття застережень скористалася низка держав, проте чинними залишилися ще багато істотних застережень до Конвенції 1979 р., що перешкоджають досягненню справжньої гендерної рівноправності в багатьох країнах і навіть регіонах світу [199, с. 12].

Відповідно до рішень Віденської Всесвітньої конференції по правах людини Комісія періодично розглядає доповіді держав-учасниць про хід виконання Конвенції ООН 1979 р., аналізуючи питання про сумісність застережень з цілями і завданнями Конвенції 1979 р. відповідно до сучасного розуміння проблеми гендерної рівноправності та інформує про висновки держави. У разі виявлення істотних розбіжностей Комісія вправі звернутися до Генерального секретаря ООН з проханням доповісти про цей факт Генеральній Асамблеї, яка може звернутися в Міжнародний Суд із клопотанням про надання консультативного висновку про те, чи не вступає нове застереження до Конвенції 1979 р. у протиріччя з цілями і завданнями гендерної рівноправності.

Додатковий імпульс цьому процесові дало схвалення 6 жовтня 1999 р. Генеральною Асамблеєю Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, що допускає право подання жінками і неурядовими жіночими організаціями індивідуальних скарг про порушення Конвенції окремими особами, групою осіб або організаціями, які зазнали шкоду або в іншій формі потерпіли в результаті порушення прав, передбачених Конвенцією.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка