Правове становище жінки в аспекті гендерної рівності: загальнотеоретичний аналіз



Сторінка8/10
Дата конвертації19.03.2016
Розмір1.92 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Вырезано.

Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.

Питання про відповідальність держав за невиконання своїх міжнародних зобов’язань у галузі прав жінки ускладнена, крім іншого, ще двома моментами. По-перше, не можна не враховувати, що порушення чинної Конвенції, хоча і має міжнародно-правовий характер, однак у першу чергу стосується громадян самої держави. Ця обставина істотно зменшує зацікавленість інших держав-учасниць у запереченні тих або інших застережень, так само як і у виявленні фактів порушення окремих положень Конвенції.

По-друге, порушення прав людини, у тому числі жінок, нерідко виявляється як результат не прямих дій держави-учасника, а її бездіяльності на внутрішньодержавній арені у відповідь на події або ситуації, що стосуються жінок, але мають релігійне, або культурне підґрунтя. Про це свідчать розбіжності між положеннями конституцій мусульманських країн, що забороняють дискримінацію за статевою ознакою, із правилами і звичаями, що регламентують внутрішнє життя сім’ї і відносини між її членами. От чому в ході 100-ї конференції Міжпарламентського Союзу (1998 р.) відзначалася відсутність у національному законодавстві низки країн положень, що вважаються вже ратифікованими цими країнами, або невідповідність фактичного становища формально закріпленому в законодавстві.

Деякі надії на покращення такого становища пов’язуються міжнародною громадськістю з прийняттям Дипломатичною конференцією ООН 17 липня 1998 р. у Римі Статуту постійно діючого міжнародного Кримінального Суду. Специфіка діяльності цього Суду полягає у покаранні конкретних осіб, винних у вчиненні міжнародних кримінальних злочинів. У міжнародному гуманітарному праві вже був механізм припинення його порушень, що накладав на державу зобов’язання почати судове переслідування і розшук осіб, яким інкримінуються серйозні порушення МКП, де б ці особи не перебували. Нині створений новий механізм відповідальності, що заважає особам, винним у порушенні міжнародного гуманітарного права, уникати повної відповідальності.

Згідно із ст. 5 Статуту Міжнародного Кримінального Суду його юрисдикція окреслена тяжкими злочинами, до яких належать: геноцид; злочини проти людяності; військові злочини, незалежно від статі потерпілої особи. Однак деякі з цих норм мають чітко виражену гендерну спрямованість. Так, до злочинів проти людяності (ст. 7), поряд зі зґвалтуваннями, сексуальним рабством, примусовою проституцією, насильницькою вагітністю або стерилізацією й іншими формами сексуального насильства, належать також переслідування груп або колективів за політичною, расовою, національною, етнічною, культурною, релігійною, гендерною або іншою ознаками, що повсюдно визнається неприпустимим за міжнародним правом.

Проте, що Міжнародний Кримінальний Суд запланований як орган, покликаний, крім іншого, боротися з насильством щодо жінок, які стали жертвами в результаті порушення норм міжнародного права, свідчить і передбачений його Статутом порядок вибору суддів даного Суду. Державам-учасницям запропоновано керуватися при цьому не лише представництвом різних основних правових систем світу і географічних зон, але й належним представництвом серед суддів жінок і чоловіків (ст.36). Рекомендовано також брати до уваги спеціалізацію суддів, у тому числі в питаннях насильства щодо жінок і дітей.

Питання забезпечення прав людини є однією із важливіших сфер співробітництва держав на міжнародній арені. Додержання прав людини уповноваженим органами кожної держави свідчить про визнання нею ідеалів світового співтовариства та загальновизнаних принципів міжнародного права, спрямованих на підтримання світового порядку.
Світовим співтовариством на основі гендерного підходу прийнято низку нормативно-правових актів, які містять міжнародні стандарти реалізації та захисту прав жінки і є обов’язковими до виконання державами-учасницями. До того ж в процесі міжнародного співробітництва сформувався і діє міжнародно-правовий механізм захисту прав жінки, який складається з міжнародних норм, принципів та спеціальних міжнародних інституцій, що здійснюють контрольні функції, що є важливим компонентом міжнародного захисту прав людини.


Висновки до розділу 5

1. Державно-правовий механізм забезпечення рівних прав і рівних можливостей чоловіків і жінок складається з: 1) діяльності органів державної влади, до компетенції яких належать питання рівних прав і рівних можливостей чоловіків і жінок; 2) комплексних механізмів формування і розподілу державних ресурсів (бюджет, державні програми, податкова політика, що включає підтримку благодійних, некомерційних, правозахисних організацій, законодавство про соціальне замовлення та ін.); 3) діяльності Уповноваженого з прав людини; 4) судового і адміністративного захисту прав людини і громадянина.

2. Сьогодні кожна розвинута країна світу має в своєму національному законодавстві акти, спрямовані на забезпечення гендерної рівності. Різні держави використовують неоднакову законодавчу політику в цій сфері. У цьому відношенні держави можна поділити на такі групи:


  • держави, в яких діє один антидискримінаційний акт, спрямований на встановлення системи заходів з подолання будь-якого виду дискримінації – за ознакою статі, етнічного чи соціального походження, мови, релігії тощо; ці держави не мають спеціального закону із забезпечення гендерної рівності;

  • держави, в яких діють як антидискримінаційне законодавство в цілому, так і спеціальні акти, що передбачають механізм ліквідації дискримінації за окремими ознаками, зокрема, за ознакою статті;

  • держави, у національній системі законодавства яких немає загального антидискримінаційного законодавчого акта, але є спеціальні акти з подолання дискримінації за окремими ознаками, зокрема, дискримінації за ознакою статі;

  • держави, які обмежуються закріпленням (як правило, у конституції) загальної заборони дискримінації, не приймаючи спеціального законодавства.

4. Вперше питання про захист прав жінок було поставлене у зв’язку з необхідністю забезпечення їх прав у сфері праці. Урегулювання трудових відносин, в яких беруть участь жінки як окрема соціальна група, обґрунтовувалося у переважній більшості випадків необхідністю захисту функції материнства. Створення механізму забезпечення прав жінок відбувалося без врахування принципу гендерної рівності та мало патерналістській характер, який полягає в тому, що держава здійснює захист прав жінок через встановлення для них ряду заборон і обмежень, мотивуючи це необхідністю збереження функції материнства.

5. У середині ХХ століття намітилися зміни у розгляді міжнародною спільнотою шляхів захисту прав жінок, що було обумовлено зміною в їх розумінні. Якщо до цього переважав патерналістський підхід до створення механізму захисту прав жінок, який базувався на відношенні до жінки як до більш слабкої істоти, ніж чоловік, а отже, такої, що потребує додаткового піклування, що призводило до обмеження можливостей жінок (особливо, у сфері праці, кар’єрного росту), то з середини ХХ століття поступово переважає підхід, який визнає, що біологічні відмінності між чоловіками і жінками не повинні бути перешкодою для жінок у реалізації рівних з чоловіками прав, а тому завданням держави є забезпечення жінкам рівних з чоловіками можливостей для їх реалізації. Саме такий підхід був покладений в основу Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, а значить є обов’язковим для всіх держав, що її ратифікували (зокрема, для України).

6. Якщо у першій половині ХХ століття переважали міжнародно-правові договори, які охоплювали виключно сферу трудових відносин, то у другій половині приймаються акти, спрямовані на регулювання практично всіх найбільш важливих суспільних відносин з метою реалізації принципу гендерної рівності (політичні, економічні відносини, трудові, сімейні, відносини у сфері освіти і медичного обслуговування тощо).

7. Було розроблено міжнародно-правовий акт – Конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок – який запровадив ефективні механізми контролю на міжнародному рівні за втіленням принципу гендерної рівності на території кожної держави-учасниці Конвенції.

8. Одним з основних заходів з ліквідації дискримінації, що були передбачені міжнародними договорами, стало прийняття відповідного внутрішньодержавного законодавства, яке б передбачало створення спеціального механізму забезпечення принципу гендерної рівності, закріплювало б конкретні заходи, спрямовані на його реалізацію.

9. Однією з тенденцій сьогодні є увага до необхідності подолання дискримінації щодо осіб, які є її жертвами не за однією, а за декількома ознаками, наприклад: щодо жінок-інвалідів (Рекомендація щодо професійної реабілітації та працевлаштування інвалідів, прийнята Генеральною конференцією Міжнародної організації праці 1 червня 1983 р., у пункті 8 закріплює положення, відповідно до якого під час організації професійної реабілітації і сприяння інвалідам у працевлаштуванні слід дотримуватися принципу рівності ставлення і можливостей для працюючих чоловіків та жінок); щодо жінок-інфікованих на СНІД (Паризька декларація «Жінки, діти й синдром набутого імунодефіциту (СНІД)», затверджена Міжнародною конференцією про наслідки СНІДу для здоров’я матері та дітей 27-30 листопада 1989 р.); по відношенню до жінок, які проживають у сільській місцевості (стаття 14 Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок); щодо жінок, які належать до національних меншин (Резолюція 47/135 Генеральної Асамблеї ООН «Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин», прийнята 18 грудня 1992 р., в Преамбулі якої було вказано, що даний міжнародний документ приймається на підтвердження віри в основні права людини, гідність та цінність людської особистості, рівноправ’я чоловіків та жінок та рівність великих і малих націй) тощо.

10. Права людини як одна з найважливіших сфер міжнародного співробітництва, нормативно визначають ті умови й засоби життєдіяльності людини, які об’єктивно необхідні для забезпечення нормального функціонування індивіда, суспільства, держави і всього світового співтовариства.

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні сформульовано низку висновків і пропозицій, спрямованих на вирішення наукової проблеми – визначення закономірностей формування і розвитку правового становища жінки як суб’єкта права, встановлення змісту гендерної рівності, шляхів її досягнення та правових засобів її забезпечення. Сформульовано основні поняття, що необхідні для викладення загальнотеоретичної концепції правового становища жінки у гендерному вимірі – правова рівність, гендерна рівність, дискримінація за ознакою статі, позитивна дискримінація, принцип недискримінації. Запропоновано класифікацію видів рівності за різними критеріями. Серед висновків, що зроблені в дисертації, найбільш загальними і важливими є такі:



  1. Питання про роль чоловіка і жінки в суспільному житті розглядалися ще філософами античності, які вважали жінку за істоту, яка є нижчою порівняно з чоловіком. Вперше до теоретичного обґрунтування ідеї рівноправності статей наблизився Платон. Проте, як вбачається, є невиправданою оцінка його поглядів як феміністичних, адже надання жінкам і чоловікам рівних прав у трактаті «Держава» стало лише наслідком скасування родини і сімейного виховання дітей. Традиційні погляди часів античності на місце жінок у громадській діяльності зайняли своє місце у філософії Арістотеля, який відвів жінкам другорядну, обслуговуючу роль.

  2. Погляди на роль жінки в суспільному житті зазнали змін з появою християнства, яке поставило звичайну жінку Марію на недосяжну висоту порівно з іншими культами святих та угодників, утверджуючи тим самим моральне панування жінки в суспільстві. Християнська релігія зробила крок уперед на шляху вироблення ідеї рівності статей. Так, християнство визнавало шлюб духовним союзом, в якому чоловік і дружина мають однакові обов’язки один перед одним, а канонічне право встановило, що божественний закон однаковий як для чоловіка, так і для дружини. Згодом ці ідеї були замінені церквою на ідею гріховності жінки, яка й стала панівною.

  3. Філософія схоластики через погляд на жінку як на річ, яка принципово не відрізняється від інших речей, знарядь праці і якою чоловік може розпоряджатися на власний розсуд, сформувала уявлення про абсолютистський характер патріархальної влади за аналогією влади Бога, якій повинні підпорядковуватися усі індивіди і яка покликана карати за будь-які відхилення від раціонального плану патріарха. Абсолютизм патріархальної влади у свою чергу був виправданням абсолютизму монархічної влади, що розглядалася як форма «батьківської влади».

  4. Головною ідеєю феміністичної ідеології з самого її зародження в західноєвропейській політико-правовій думці було визнання підлеглого становища жінок як соціальної групи, яке вони займають у суспільстві, таким, що суперечить природі суспільних відносин і потребує негайної зміни в напрямку ствердження принципу рівноправності статей.

  5. Епоха Просвітництва ознаменувала появу значної кількості різних, іноді суперечливих точок зору на проблему статі, які розглядали питання про можливість розвитку жіночих інтелектуальних здібностей і жіночої освіти. Незважаючи на те що, більшість філософів негативно оцінювали перспективи освіти для жінок, вперше в історії політико-правової думки з’явилися теорії демократії, прав людини, рівноправності статей, жіночої емансипації, в яких жінки посідали рівноправне становище поряд з чоловіками.

  6. Роботи мислителів ХVІІІ-ХІХ ст. (Ж. Кондорсе, О. де Гуж, М. Уоллстонкрафт, Дж. С. Мілля, Є. Дюрінга, Л. Франка та інших вчених ліберального напрямку) були пронизані ідеалами рівності, породженими буржуазними революціями. У них сформульовані перші вимоги на захист прав жінки. Ці автори вважали, що причинами нерівного становища жінок є стійкі забобони та консервативні погляди на жінку. Відповідно шляхами жіночої емансипації, на їх думку, повинно бути належне виховання і забезпечення рівноправності з чоловіками. Правова рівність, що встановлюється в результаті визнання за жінкою невід’ємних природних прав, стане її повним визволенням.

  7. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. з появою соціалістичного політичного вчення погляди на роль жінки в суспільстві були переглянуті з принципово інших ідеологічних засад. Соціалісти розглядали боротьбу за рівноправність статей як частину боротьби за зміну суспільного ладу і вважали нерівноправність статей, рас і класів внутрішньо властивими буржуазному суспільству. Марксистське вирішення жіночого питання передбачало, що економічна незалежність жінок, заснована на їх участі у виробництві і звільненні від домашньої праці, неодмінно покращить їх життя, за умов що відносини між чоловіками і жінками будуть засновані на вільному виборі і рівноправності, а не на залежності й експлуатації.

  8. Новий поштовх середньовічним ідеям про другорядність жінки і закликам на утвердження патріархату надала течія романтизму, що зародилася у ХІХ ст. в Німеччині (Ф. Шлегель, О. Конт, А. Шопенгауер та ін.). У цей же період з’являються теорії, які намагаються довести підпорядковане становище жінки по відношенню до чоловіка з точки зору психологічних вчень.

  9. ХХ ст. стало етапом, коли в більшості країн Європи й Америки жінки домоглися значних успіхів у вирішенні питання про політичну і юридичну рівноправність з чоловіками. У цей період принцип рівності статей отримав визнання і закріплення на рівні міжнародно-правових договорів і внутрішньодержавного законодавства, створено юридичний механізм забезпечення реалізації принципу гендерної рівності.

  10. Аналіз філософсько-правової думки упродовж всієї історії її розвитку дозволяє зробити висновок, що філософи здавна сприймали рівність як одну з ознак справедливості. Важливим вбачається погляд, відповідно до якого рівність не повинна розглядатись з формальної точки зору без урахування існуючої фактичної нерівності. На це звертали увагу ще філософи античності і ця думка знайшла своє відображення у сучасній правовій доктрині гендерної рівності.

  11. Принцип гендерної рівності не може бути визначений поза співвідношенням понять формальної і фактичної рівності, рівності стартових можливостей чоловіка і жінки. Формальною рівністю є рівність суб’єктів права перед законом, яка закріплює рівні юридичні засоби реалізації суб’єктивних прав, рівний захист і рівну юридичну відповідальність за їх порушення. Формальна рівність означає встановлення лише юридичних гарантій реалізації проголошених прав, тому вона має формальний характер. Але всі ці гарантії не можуть повною мірою ліквідувати реально існуючу фактичну нерівність чоловіків і жінок, що породжується фізіологічними, психологічними і соціальними відмінностями. На відміну від формальної рівності фактична рівність полягає не в однаковому становищі чоловіка і жінки, не в їх зрівнялівці, а в створенні дійсно рівних умов для учасників відповідних правовідносин, у наявності і використанні певних матеріальних або нематеріальних благ і цінностей, які є об’єктами відповідних правовідносин.

  12. Правова рівність, на думку авторки, має формальний характер, вона не створює дійсної рівності між суб’єктами права, які є фактично нерівними. Люди суттєво розрізняються за своїми здібностями, природними, фізичними та соціальними можливостями, сімейними станом, інтелектуальним розвитком тощо. Як вбачається, гендерна рівність як один з видів рівності повинна бути побудована з урахуванням усіх можливих вимірів, що здатні компенсувати недоліки формального характеру правової рівності.

  13. Принцип рівності не може бути абсолютизований. Справжній рівності жінки заважає нерівність можливостей, що вона має для здійснення формально проголошених всезагальних прав. Належній реалізації її можливостей і творчих здібностей заважає поряд з факторами, які вже згадувалися, також традиції і мораль, що склалися віками, психологічні стандарти як жіночої, так і чоловічої частини населення.

  14. Рівноправність чоловіка і жінки не слід трактувати як ідентичність їх правового статусу. Як різні суб’єкти права вони наділені різними правомочностями. У тій сфері, яка не пов’язана з природними відмінностями чоловіків і жінок , їх формальна і фактична рівність можуть збігатися.

  15. Авторка виходить з розуміння рівноправності як встановлення для всіх рівних прав, тобто підпорядкування всіх єдиному закону, а не дарування усім однакових матеріальних засобів, однакових розумових здібностей, освіти тощо. Формальна рівність, або рівність перед законом, передбачає свободу індивідів, а рівність у матеріальній сфері навпаки суперечить свободі. В умовах формальної рівності реалізується принцип невтручання кожного в сферу діяльності незалежних індивідів. Право як форма суспільних відносин не скасовує вихідних відмінностей між різними індивідами, воно лише формалізує й упорядковує їх, трансформує фактичні відмінності у формальновизначені нерівні права. У цьому полягають специфіка і зміст, межі і цінність правової форми регулювання суспільних відносин.

  16. На основі проведеного аналізу дається визначення поняття «гендер» як приналежності до певної групи, класу, виду, категорії. Гендер – це соціальна приналежність до певного виду статі, уявлення кожного індивіда про рольові характеристики та поведінкові особливості індивідів тієї статі, до якої він належить.

  17. У добуржуазний період становище жінок здебільшого характеризувалось безправ’ям і повною залежністю від чоловіка (батька, брата, подружжя, сина). Обсяг дієздатності жінки був мінімальним. Знадобилося чимало часу, щоб жінки отримали право на виділення в окрему власність свого посагу і навіть змогли встановити між подружжям повну роздільність майна. Відтоді шлюб перестав бути для жінки втратою незалежності і особистих прав. Дружина мала свої інтереси і майно, окреме від майна і інтересів чоловіка. Вона могла самостійно управляти цим майном і навіть розпоряджатися ним без дозволу чоловіка, вести з ним рівні переговори, дарувати йому майно та коштовності, одержувати дарунки від нього і навіть судитися зі своїм чоловіком, а також ручатися по його боргах і нести за це юридичну відповідальність.

  18. У період становлення буржуазно-демократичних відносин питання про місце і роль жінки в суспільстві, як правило, обговорювалося у тісному зв’язку з питанням про сутність влади в державі і в сім’ї. Перші спроби відстояти свої права пов’язані не з боротьбою за рівність з чоловіками, а з необхідністю отримати роботу в складні часи економічної кризи кінця ХVІІІ ст.

  19. Характерною ознакою законодавства західноєвропейських держав кінця ХIХ ст. було існування відмінностей у правосуб’єктності вдови, незаміжньої та заміжньої жінки. У давні часи такої різниці не існувало ні в римському праві, ні в праві варварів. Лише після епохи буржуазних революцій законодавства країн Західної Європи встановили обмеження в правах не жінки взагалі, а суб’єкта правовідносин не за ознакою статі, а за ознакою сімейного становища. Дружина не мала права брати участь у жодному юридичному правочині без доручення чоловіка, незалежно від майнового режиму шлюбних відносин (спільності чи роздільності майна).

  20. Наприкінці XIX століття жінки, на жаль, не змогли реалізувати свої плани щодо рівноправності з чоловіками. Проте за ними було визнане право на працю, рівні права в спадкуванні майна, обмежена батьківська влада над неповнолітніми дітьми, надане однакове право розлучення, скасовано закони, що встановлювали покарання жінок за перелюбство.

  21. Найбільших успіхів у вирішенні «жіночого питання» досягли прихильники марксистської ідеології у державотворчій практиці країн колишнього СРСР. І хоча в процесі застосування теоретичних положень виникало багато труднощів, проте саме в СРСР відбулися перші серйозні спроби поширити марксистську теорію на проблеми взаємодії статей, сімейне життя тощо.

  22. Багатовікова еволюція суспільних, у тому числі і сімейних відносин, демонструє розширення демократичних засад розбудови суспільства, сім’ї і держави. Жінка перетворилася із пасивного об’єкта суспільних відносин на повноправного і рівного учасника усіх правовідносин. Проблема правового становища жінки не обмежується формальним проголошенням рівності прав чоловіка і жінки, вона потребує вирішення питання про наданням жінкам реальних рівних можливостей використання рівних з чоловіками прав. Реалізація принципу рівноправності чоловіків і жінок вимагає значної державної підтримки, насамперед забезпечення надійних соціально-економічних гарантій, високого рівня розвитку і стабільності суспільства.

  23. Найбільш яскравий прояв нерівність чоловіків і жінок у радянські часи знаходила у розподілі сімейних обов’язків і в сфері праці, що було пов’язано з пануванням думки про невисоку ефективність жіночої праці через перерви в роботі та подвійне навантаження у зв’язку з народженням дітей і доглядом за ними, оцінкою жінок як осіб, які не прагнуть до підвищення своєї кваліфікації і професійного статусу, і як наслідок – залучення жінок у галузях виробництва з рівнем оплати праці на 25–30% нижче середнього; жінки з високим рівнем освіти і кваліфікації, часто не могли реалізувати себе нарівні з чоловіками такої самої кваліфікації.

  24. За роки радянської влади в Україні відбулися суттєві зміни у вирівнюванні соціально-правового становища чоловіків і жінок. Міжнародно-правове визнання важливості захисту прав людини сприяло подальшій розробці правовою наукою ідеї правової держави. Поряд з принципами верховенства правового закону та поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки важливе місце посів принцип гарантованості державою рівних прав і можливостей людини і громадянина. Правова держава стала визначатися як така, що володіє системою конституційних та формально-юридичних гарантій, які забезпечують недоторканність і плюралізм власності, самостійність і рівну міру свободи виробників і споживачів соціальних благ і взагалі учасників соціального обміну – індивідів і асоціацій.

  25. Спільною рисою усіх сучасних держав є проблема глобалізації гендерного рівноправ’я (чоловіків і жінок), про що свідчить проведення під егідою ООН чотирьох Всесвітніх конференцій, присвячених проблемам становища жінок. Процес глобалізації проявляється в трансформації проблеми прав людини взагалі і прав жінки зокрема з суто національного рівня в площину міжнародного права, наслідком чого стало прийняття світовою спільнотою низки міжнародних конвенцій і декларацій, спеціально присвячених питанням гендерного рівноправ’я.

  26. Реальне рівноправ’я чоловіків і жінок є невід’ємною частиною прогресу людства, елементом демократії і важливою умовою розбудови демократичної правової держави. Сучасний стан суспільних відносин не дозволяє ігнорувати знання, навички та творчі здібності жінок, а потребує негайного і повного їх використання. Рівна участь жінок у професійному, політичному та громадському житті повинна бути поєднана з їх рівною відповідальністю при прийнятті рішень на державному рівні.

  27. Світовий досвід показує, що процес усвідомлення (в тому числі самими жінками) необхідності переходу від пануючої ідеології чоловічої переваги до егалітарних принципів у стосунках між статями не відбувається автоматично. Для цього потрібні активність держави і громадських організацій, об’єктивне висвітлення в засобах масової інформації існуючого нині становища жінок, а також інформування про можливі шляхи його вдосконалення.

  28. Основним обмеженням свободи вибору жінкою життєвого шляху є сформовані в суспільстві стереотипи про рольове призначення жінок, які підтримуються державою та забезпечуються правом. Суттєво пом’якшити дію цих перепон можливо лише в умовах соціальної правової держави шляхом упровадження в суспільство ідеології егалітарних відносин між статями. При цьому справжня емансипація — процес двоєдиний. Для чоловіків і жінок повинні бути розкриті сфери, з яких вони протягом століть витіснялися. Такою сферою для жінок є суспільне виробництво, а для чоловіків – виховання дітей і домашнє господарство.

  29. Гідність – це моральна властивість людини, яка відображає її унікальну, неперевершену цінність. З моменту народження кожного його гідність є однаково рівною із гідністю інших людей. Усвідомлення цього усіма веде до формування в особи почуття власної гідності, очікування поваги до неї з боку інших людей, установку на відстоювання своїх прав, а також визнання рівних прав усіх інших людей. Тому держава повинна створити усі умови і засоби реалізації принципів та норм права, які забезпечують реалізацію, охорону та захист права на гідність і особисту недоторканість осіб в умовах гендерної рівноправності суб’єктів правовідносин.

  30. Сімейне законодавство України, виходячи із принципу рівних прав і можливостей чоловіків і жінок, містить низку гарантій, що перешкоджають дискримінації жінок і гарантує рівноправність подружжя. Повноправна і рівна участь жінок у політичному, громадському та культурному житті на національному і міжнародному рівнях є першочерговими завданнями як України, так і міжнародної спільноти.

  31. Важливим аспектом забезпечення рівних прав і рівних можливостей чоловіків і жінок є удосконалення виборчого законодавства та законодавства про політичні партії. Доцільним уявляється встановити норму, відповідно до якої кількість чоловіків і жінок у списках кандидатів, не може бути меншою певного відсотка від загальної кількості кандидатів, висунутих виборчим об’єднанням.

  32. Юридичними гарантіями політичної активності жінок є умови і засоби, що забезпечують їм можливість користуватися проголошеними в Конституції і законах України політичними правами. Насамперед, це сприятливий політичний режим, а також наявність механізмів і матеріальних джерел, що забезпечують жінкам рівні можливості у виборчому процесі.

  33. На основі проведеного дослідження зроблено такі висновки: представницькі органи залишаються здебільшого сферою діяльності чоловіків, що потребує реформування в напрямі гендерної збалансованості; рівень гендерної свідомості як жінок, так і чоловіків залишається недостатнім для реалізації пропорційного представництва в політичні органи і структури, тому найефективнішим засобом встановлення паритетної демократії в умовах сьогодення є введення гендерних квот у партійних списках під час виборчої кампанії; необхідно встановити на законодавчому рівні норми, відповідно до яких при формуванні керівних органів у системі державної служби і самоврядування рекомендується дотримання представленості чоловіків і жінок пропорційно складу населення; необхідно розробити і запровадити державні кадрові програми з метою істотного збільшення кількості жінок на керівних посадах вищої і середньої управлінської ланки органів державної влади і місцевого самоврядування.

  34. Сучасна система організації і управління охороною праці не відповідає господарським відносинам, що склалися в Україні. Відсутні економічні механізми, які б стимулювали роботодавців виконувати вимоги безпеки праці, не завжди діє система обов’язкового навчання працівників правилам техніки безпеки на виробництві, фактично не фінансуються територіальні та галузеві програми покращення умов праці.

  35. Для повноцінної реалізації кожним громадянином своїх соціально-трудових прав необхідні нові підходи, які будуть враховувати, що питому вагу працівників (чоловіків і жінок) становлять особи із сімейними обов’язками. Першим кроком у вирішенні цієї проблеми повинно стати визначення кола осіб, що потребують соціальних гарантій у зв’язку із сімейними обов’язками. Виходячи з однакової відповідальності батьків за виховання дітей, необхідно перейти від надання пільг жінкам до надання пільг працівникам із сімейними обов’язками.

  36. Державно-правовий механізм забезпечення рівних прав і рівних можливостей чоловіків і жінок складається з: 1) діяльності органів державної влади, до компетенції яких відносяться питання рівних прав і рівних можливостей чоловіків і жінок; 2) комплексних механізмів формування і розподілу державних ресурсів (бюджет, державні програми, податкова політика, що включає підтримку благодійних, некомерційних, правозахисних організацій, законодавство про соціальне замовлення та ін.); 3) діяльності Уповноваженого з прав людини; 4) судового і адміністративного захисту прав людини і громадянина.

  37. Сьогодні кожна розвинута країна світу має в своєму національному законодавстві акти, спрямовані на забезпечення гендерної рівності. Різні держави використовують неоднакову законодавчу політику в цій сфері. У цьому відношенні держави можна поділити на такі групи: держави, в яких діє один антидискримінаційний акт, спрямований на встановлення системи заходів з подолання будь-якого виду дискримінації – за ознакою статі, етнічного чи соціального походження, мови, релігії тощо; ці держави не мають спеціального закону із забезпечення гендерної рівності; держави, в яких діють як антидискримінаційне законодавство в цілому, так і спеціальні акти, що передбачають механізм ліквідації дискримінації за окремими ознаками, зокрема, за ознакою статті; держави, в національній системі законодавства яких немає загального антидискримінаційного законодавчого акта, але є спеціальні акти з подолання дискримінації за окремими ознаками, зокрема, дискримінації за ознакою статі; держави, які обмежуються закріпленням (як правило, у конституції) загальної заборони дискримінації, не приймаючи спеціального законодавства.

  38. Прийняття Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», при підготовці якого було враховано світовий досвід з впровадження аналогічних законів, незважаючи на наявність певних недоліків, є безумовно позитивним фактом. Перш за все необхідно відмітити, що цей юридичний акт охоплює порівняно з більшістю аналогічних законів зарубіжних країн досить широку сферу правового регулювання (як правило, охоплюється лише сфера трудових відносин). Крім того, прийняття даного Закону свідчить про визнання існування в Україні такої проблеми, як дискримінація за ознакою статі, та необхідності її подолання. Проте, слід пам’ятати, що ефективне його функціонування і досягнення позитивних результатів у реалізації принципу гендерної рівності можливі лише за умови вироблення механізму впровадження положень даного Закону з урахуванням вимоги не формального, а сутнісного підходу до вирішення вказаних проблем.

  39. Вперше питання про захист прав жінок було поставлене у зв’язку з необхідністю забезпечення їх прав у сфері праці. Урегулювання трудових відносин, в яких беруть участь жінки як окрема соціальна група, обґрунтовувалося у переважній більшості випадків необхідністю захисту функції материнства. Створення механізму забезпечення прав жінок відбувалося без врахування принципу гендерної рівності та мало патерналістській характер, який полягає в тому, що держава здійснює захист прав жінок через встановлення для них ряду заборон і обмежень, мотивуючи це необхідністю збереження функції материнства.

  40. У середині ХХ століття намітилися зміни у розгляді міжнародною спільнотою шляхів захисту прав жінок, що було обумовлено зміною в їх розумінні. Якщо до цього переважав патерналістський підхід до створення механізму захисту прав жінок, який базувався на відношенні до жінки як до більш слабкої істоти, ніж чоловік, а отже, такої, що потребує додаткового піклування, що призводило до обмеження можливостей жінок (особливо, в сфері праці, кар’єрного росту), то з середини ХХ століття поступово переважає підхід, який визнає, що біологічні відмінності між чоловіками і жінками не повинні бути перешкодою для жінок у реалізації рівних з чоловіками прав, а тому завданням держави є забезпечення жінкам рівних з чоловіками можливостей для їх реалізації. Саме такий підхід був покладений в основу Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, а значить є обов’язковим для всіх держав, що її ратифікували (зокрема, для України).

  41. Якщо у першій половині ХХ століття переважали міжнародно-правові договори, які охоплювали виключно сферу трудових відносин, то у другій половині приймаються акти, спрямовані на регулювання практично всіх найбільш важливих суспільних відносин з метою реалізації принципу гендерної рівності (політичні, економічні відносини, трудові, сімейні, відносини у сфері освіти і медичного обслуговування тощо).

  42. Одним з основних заходів з ліквідації дискримінації, що були передбачені міжнародними договорами, стало прийняття відповідного внутрішньодержавного законодавства, яке б передбачало створення спеціального механізму забезпечення принципу гендерної рівності, закріплювало б конкретні заходи, спрямовані на його реалізацію.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка