Прикарпатського



Сторінка1/21
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.94 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Прикарпатський національний університет

імені василя стефаника
ВІСНИК
ПРИКАРПАТСЬКОГО

УНІВЕРСИТЕТУ
Філософські і психологічні науки
Випуск 16

Видається з 1995 р.


Івано-Франківськ

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

2012


ББК 87-88

В53



Редакційна рада: д-р філол. наук, проф. В.В. ґрещук (голова ради); д-р філос. наук, проф. С.М. Возняк; д-р юрид. наук, проф. В.А. ВАСИЛЬЄВА; д-р філол. наук, проф. В.І. Кононенко; д-р іст. наук, проф. М.В. Ку­гутяк; д-р пед. наук, проф. Н.В. ЛИСЕНКО; д-р фіз.-мат. наук, проф. Б.К. Оста­фій­чу­к; д-р техн. наук, проф. П.І. ФЕДОРУК; д-р хім. наук, проф. Д.М. Фреїк; д-р політ. наук, проф. І.Є. ЦЕПЕНДА.


Редакційна колегія: д-р філос. наук, проф. С.М. Возняк (голова ре­дак­ційної ко­ле­­гії); канд. філос. наук, доцент М.Ю. Голянич (відповідальний секретар); д-р філос. наук, проф. М.В. Кашуба; д-р філос. наук, проф. С.Р. Кияк; д-р психол. наук, проф. З.С. Карпенко; д-р філос. наук, проф. В.К. Ларіонова; д-р філос. наук, проф. М.Г. Мар­чук; д-р психол. наук, проф. В.П. Москалець; д-р психол. наук, проф. Л.Е. Орбан-Лембрик; д-р філос. наук, проф. М.Ю. Савельєва; д-р психол. наук, проф. М.В. Савчин; д-р психол. наук, проф. Н.В. Чепелєва.

Адреса редакційної колегії:

76018, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57,

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника.

Тел.: 59-60-15.



Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. 2012. Вип. 16. 171 с.
У віснику вміщено статті з теоретико-методологічних проблем філософії, філо­софсь­­кої україністики, історії філо­со­фії, філософської антропології, соціальної філософії, психології, історії і теорії етики, релі­гіє­знавства.

Для науковців, викладачів, аспірантів, студентів.


Newsletter of Precarраthian University. philosophy and Psychology. 2012. Іssue 16. 171 p.
The bulletin contains the articles dealing with theoretical and methodological problems of Philosophy, Philosophic Ukrainian Studies, History of Philosophy, Philosophic Antro­pology, Social Philosophy, Psychology, History and Theory of Ethics, Religious Studies.

For scientists, professors, postgraduates, students.

© Кафедра філософії Прикарпатського національного

університету імені Василя Стефаника, 2012

© Видавництво Прикарпатського національного

університету імені Василя Стефаника, 2012




теоретико-методологічні проблеми філософії




УДК 1 (111.6)

ББК 87.631 Роман Пятківський

ЦІННІСТЬ ПРАКСЕОЛОГІЇ
У статті автор розмірковує над важливістю ознайомлення найширшого кола громадськості з основними принципами та положеннями праксеології. Значущість науки аналізується крізь призму її місця в системі загального філософського знання й того якісного потенціалу, який здатний привнести праксеологічне знання в людську діяльність.

Ключові слова: праксеологія, діяльність, цінність, ефективність.
Здавалося б, сучасна тенденція підносити успіх на вершину життєвих цілей лю­дини й проголошувати його одним із ключових критеріїв оцінки особи, з одного боку, і нарікання, що не вщухають, на низьку ефективність, інертність і бюрократизацію діяль­ності значної частини працівників і цілих трудових підрозділів, з другого, мали б стати підставою не просто активізації людей як суб’єктів діяльності, а їх глибокого за­цікавлення загальною методологією результативної дії. Однак в абсолютній більшості випадків усе обмежується констатацією цих прикрих, але незмінних фактів і тільки. Основна проблема полягає в тому, що в сучасному суспільстві ми переважно маємо справу радше із праксеологічними гаслами, аніж із праксеологічною реальністю. Тому слід визнати, що нам бракує культури праці, яку, насправді, можна виховати, під­вищити не лише безпосередньо в процесі діяльності (мовляв, “навчишся працюючи”), але й, як демонструє західний досвід, засобом “праксеологічної” просвіти.

Незважаючи на те, що ідеї праксеології як теорії організації й оцінки діяльності неодноразово ставали предметом наукових праць багатьох українських і російських дослідників (зокрема, В.Абушенка, А.Авілова, В.Андреєва, В.Андрущенка, В.Ару­тю­нова, В.Афанасьєва, І.Бичка, Е.Вінограя, Л.Комахи, О.Льовкіної, І.Нарського, С.Позд­нєва, А.Уйомова, В.Хромова, Ю.Шинкаря, А.Шумана та інших), потенціал цієї науки недостатньо використовується у вітчизняній суспільній практиці через незначну обі­знаність громадян із проблемами й нормами цієї науки, слабку інтеграцію прак­сеології як предмета в навчально-виховний процес вищої школи України і, у кращому випадку, її розщеплення на дрібні галузеві розгалуження.



Мета нашої статті – окреслити методологічне значення праксеології для вивчення феномену людської діяльності та справи її вдосконалення.

Ціннісний підхід до речей і феноменів випливає із природи людини як живої істоти, що має потреби та інтереси, а також із визначальних завдань громадського життя. У чому ж тоді полягає світоглядно-нормативна значущість праксеології для особи й суспільства в цілому?

Я
© Пятківський Р., 2012 Я.
к теоретичне знання праксеологія має особливий зміст і характер. У широкому окресленні свого об’єкта праксеологія цікавиться проблемою діяльності людини – питанням, яке займає провідну нішу в предметному полі філософії, що охоплює весь комплекс взаємин людини зі світом. Діяльність є способом буття людини. Цій унікальній здатності, яка є не менш важливою, ніж спроможність мислити, людство завдячує всім своїм поступом.
Адже саме завдяки діяльності людина є причиною змін у бутті, здійснює діалектичну взаємодію зі світом, стверджує та реалізує себе. Однак “праксеологія передбачає більш широкий розгляд самої праці – не тільки як умови існування й розвитку суспільства, але і як надзвичайно важливого напряму розвитку сутнісних сил людини, її потенцій і здібностей, які дозволяють їй з більшим ступенем ефективності й задоволення брати участь у трудовому процесі й представляють вирішальну форму життєдіяльності людини, – зауважує В.Андреєв. – Праксеологія по­кликана формувати потребу людини в гуманізації праці, творчій, конструктивній діяльності, виробляючи в неї раціональну систему внутрішніх мотивів до активної перетворювальної діяльності й засвоєння соціального досвіду” [1, с.15].

Для праксеології справді цінною є не просто діяльність, її спрямування, а якість праці. Нераціональна, екстенсивна дія швидше нагадує позбавлену значимих резуль­татів “Сізіфову працю”, яка зазвичай перетворюється на тягар для свого виконавця. Якість діяльності значною мірою залежить від її організації. Тому поява теоретичної науки, яка б прагнула покращити будь-яку працю шляхом з’ясування основних закономірностей реалізації трудового процесу, була лише справою часу.

У вужчому визначенні, у якому, власне, ідея праксеології й була сформульована її фундатором, польським філософом і логіком Т.Котарбінський, – це комплекс дослі­джень, який стосується загальної теорії ефективної організації діяльності. “Необ­хідність і можливість розробки такої дисципліни зрозумілі, – зазначав мислитель. – Адже рецепти ефективної роботи бувають більш або менш спільними” [2, с.20].

Визначаючи зміст нової науки, Т.Котарбінський наголошував, що праксеологія має реєстраційно-впорядковуючий характер стосовно норм організації ефективної діяльності. Головне її покликання – знайти загальні закони будь-якої людської діяль­ності й на цьому ґрунті виробити найбільш загальні норми такої діяльності. Із цією метою праксеологія піддає раціональній систематизації велику кількість найріз­номанітніших джерел: народну творчість (прислів’я, приказки, байки, казки тощо), художню, філософську та наукову літературу, дані різних видів мистецтв, спорту, військової справи, медицини тощо.

Цікаво, що праксеологічний метод здобуття універсального знання про працю нагадує окреслений ще у філософії Нового часу знаменитий емпірико-раціоналістичний “шлях бджоли” Ф.Бекона: подібно до того, як бджола, збираючи з квітів соки, пере­робляє їх на корисний мед, науковець повинен піддати розумовій обробці матеріал, нагромаджений досвідом. Для виявлення праксеологічних правил Т.Котарбінський так само широко використовує логічну індукцію, яка забезпечує здобутим узагальненням правдоподібний зміст. “Важлива особливість праксеології, як й інших наук про загальне, полягає в тому, що виведені нею правила мають статистичний характер, – від­мічає Г.Попов. – Це правила не із шифром “завжди”, а із шифром “часто” [3, с.10]. Проте дослідник не сумнівався, що “така інтегруюча наука, яка, не відміняючи інших наук і мобілізуючи їх досягнень для тієї ділянки, якій вона себе присвятила, – орга­нізації роботи – безперечно, корисна” [3, с.17]. Учений підкреслює корисність і до­цільність застосування праксеологічного підходу в методологічних цілях не лише стосовно тих наук, матеріали яких вона використовує, але і як теоретичної підстави нових наукових дисциплін і напрямів, що виникають на межі кількох наукових сфер.

Таким чином, праксеологія як філософська наука певною мірою сприяє реалізації завдань, які ставили перед філософією представники позитивізму та прагматизму, на­ма­гаючись “оживити” останню шляхом перетворення її на своєрідну “теорію наукових відкриттів” і “методологію практичної діяльності”. Так, згідно з ученням Ч.Пірса, філософія повинна переслідувати “прагматично-праксеологічну” мету – включити ро­зум у практичну діяльність людини й тим самим підвищити її ефективність. Виконання філософією адаптивної функції – по змозі підготувати людину до конкретних життєвих ситуацій через пояснення фактів реальності, на думку американського вченого, робить вивчення цієї науки бажаним, хоч і не обов’язковим. Однак засновник прагматизму був переконаний, що одна справа – добровільне прилучення людини до філософії та інших наук через ознайомлення й власні розмірковування над універсальними факторами світу і, як наслідок, повільний та органічний вплив останніх на її життєву позицію, і зовсім інша – намагатися приєднати індивіда за допомогою якоїсь “універсальної” тео­рії до натовпу [4, с.101].

Т
Роман Пятківський. Цінність праксеології

.Котарбінський наголошував, що ціль праксеології насамперед пропагандист­ська, адже остаточне рішення завжди залишається за людиною, яка вільно вибирає чого прагнути та як саме діяти. Загалом праксеологи консолідуються із прагматистами в думці
, що остаточно правильність обраної індивідом позиції та методів досягнення цілі продемонструють лише практичні наслідки їх застосування, те, наскільки вони ви­являться корисними й функціональними, тобто наближатимуть його до мети, а не в бік від неї (критерій вигідності). При цьому Т.Котарбінський був переконаний, що “… якщо навіть дослідження в царині теорії хорошої роботи не дадуть визначних результатів, її завдання залишаться гідними праці” [2, с.33].

Образно називаючи праксеологію “граматикою дії”, Т.Котарбінський уважав парадоксом, що “homo faber не наважився створити граматику дії, хоча б за прикладом людини як істоти, що розмовляє” [2, с.27]. Безперечно, парадокс сьогодення міститься також у тому факті, що, погоджуючись із необхідністю вивчати, скажімо, норми письма, читання, лічби, поведінки, правила будь-якої гри тощо, недостатню увагу відводимо розвитку культури мислення (засобом логіки) і роботи (завдяки реко­мендаціям праксеології). І це при тому, що, логіка обіцяє завдяки правильному мислен­ню уможливити здобуття істинного знання, а праксеологія, за умов дотримання загальних принципів підготовки та здійснення роботи, значно підвищує ймовірність досягнення виконавцем запланованого результату.

Попри тісний зв’язок праксеології й логіки, яка теж розробляє характеристики й критерії оцінки методів дослідження, формує й обґрунтовує системи понять, праксеологічні правила не варто відносити виключно до світу належного. Їх апробацію можна часто спостерігати в реальному житті. Однак праксеологія допомагає зробити використання результативних засад діяльності більш осмисленим і системним, адже вона покликана надати осмисленості діям, задати напрям руху й зробити ціле­спрямовані зусилля людини більш ефективними, а позитивний результат більш імо­вірним. Особа у своїй діяльності прагне реалізувати певні цілі та інтереси, а прак­сео­логія здатна сприяти їй у цьому, озброюючи того, хто діє знанням норм і правильного алгоритму результативної праці.

Таким чином, особливістю праксеології, порівняно з більшістю інших філо­соф­ських дисциплін, є її практичний, “прагматичий” характер, а також те, що вона займає проміжне місце між науками про суще та науками про належне. Т.Котарбінський поміщав праксеологію серед філософських наук, а саме бачив її в етиці й логіці. Аналізуючи підставу такого підходу, Т.Пщоловський пояснював: “Етика охоплювала б тоді міркування над людськими справами з точки зору не тільки справедливості, але також задоволення й довершеності. Праксеологія розміщається в логіці як загальна методологія” [5, с.253]. Одночасно теорія ефективної діяльності тісно пов’язана із со­ціальною економікою, соціологією, загальною та соціальною психологією, педаго­гікою, математикою, такими синтетичними науками, як наука про працю, наука орга­нізації й управління, кібернетика, аналіз операцій, теорія подій тощо. Без урахування цього зв’язку засвоєння норм праксеології буде ускладненим або навіть помилковим.

Якщо, скажімо, метою пізнання є істина, то вершиною праксеології є майстерність – дія, яка є найвищою мірою досконалою, під будь-яким поглядом заслуговує похвали. “Нашим ідеалом є довершеність дії – майстерність дії, надання їй усіх позитивних якостей та одночасно позбавлення всіх негативних. І так само, якомога порівнюючи, оцінювати досконалість, так можна оцінювати й майстерність” [5, с.227]. Отже, прак­сеологія маніфестує ідеал майстерності як зразок і мету діяльності, а майстра оцінює як ідеального робітника, підтримуючи народну мудрість, що проголошує: “Будь-яке діло потребує майстра”. Не випадково праксеологія намагається простежити динаміку прогресу майстерності людини, забезпечуючи тих, хто вивчає цю науку, неоціненним досвідом.

Праксеологи прагнуть розв’язати ще одне допоміжне завдання: здійснити всебічний аналітичний опис елементів та форм дії (діючих суб’єктів, матеріалу, засобів, цілей, методів, продуктів тощо) і встановити принципи їх взаємозв’язку з метою забезпечення результативної діяльності. Для цього застосовується насамперед метод системно-структурного аналізу. Цей же підхід включено до системи праксеологічних принципів, на основі яких відбувається покращення організації колективної діяльності та управління. Важливість глибоких досліджень у цій сфері Я.Зеленевський пояснював тим, що “чим крупніші організаційні одиниці переважають у структурі даного суспільст­ва, тим більш важливим є питання їх організації на науковій основі, оскільки тим більші збитки можуть відбутися у випадку помилок в їхній організації та їхньому функціонуванні” [6, с.19]. Одночасно польський праксеолог підкреслював, що загаль­нотеоретичні дослідження проблеми організації мають не тільки безпосереднє значення для практики, але й можуть сприяти прогресу спеціалізованих “ергологічних” дис­циплін (зокрема, методології досліджень і організації праці, теорії прийняття рішень, психології та фізіології праці, психометрії, соціології праці, економіки праці, дидактики тощо).

Важливою справою праксеології є допомога суб’єкту здійснити планування діяльності та її підсумкове оцінювання. Однак суб’єктивність людського сприйняття процесу праці та її результатів нерідко спричиняє багато непорозумінь та ускладнень під час організації діяльності та здійснення контролю. Тому, як наука про належну організацію та оцінку діяльності, праксеологія зближується з аксіологією.

Праксеологія не тільки визначає зміст і види цілей, але й формулює вимоги до правильної постановки мети (чіткість, реальність, моральність, доцільність, належна спланованість), допомагає вибрати оптимальні методи її досягнення. Не менш важ­ли­вими є зусилля праксеологів, спрямовані на виокремлення й обґрунтування об’єк­тив­них критеріїв оцінки діяльності, що знаходяться, так би мовити, “по той бік усіх об’єк­тів і суб’єктів”. Ознайомлення громадян як суб’єктів діяльності з основними (ефек­тив­ність, вигідність, економічність) і допоміжними (енергійність, простота, старанність, точність, раціональність, надійність) критеріями оцінки діяльності є, безперечно, суттєвим внеском праксеології в справу звільнення людини від помилок і непотрібних суперечок.

Таким чином, вивчення праксеології допоможе зробити думки людини ясними, а переконання обґрунтованими, підкаже, як успішно вирішити завдання, поставлені пе­ред нею життєвими обставинами. Про це аргументовано висловився Я.Зеленевський: “Практична користь, яку здобувають від розвитку загальнотеоретичних розробок в організаційній тематиці, полягає насамперед у тому, що, застосовуючи поєднання загальних організаційних принципів і знаючи межі й умови їх застосування, кожний діючий суб’єкт (тобто кожна людина), приступаючи до діяльності, може систематично аналізувати її ефективну організацію без загрози пропусити якийсь важливий момент, ніж коли він це робить, не користуючись таким комплексом організаційних принципів. Крім того, за допомогою цих принципів він може найбільш логічним способом визначити фактори, які сприяли або завадили успіху. Збір в єдине ціле й систематичне ознайомлення із сукупністю або хоча б зі значною частиною теоретично можливих варіантів діяльності полегшує також практику вибору найбільш доцільного в цій ситуації варіанта” [6, с.18].

Н


Роман Пятківський. Цінність праксеології

а жаль, людина далеко не завжди рефлексує про граничні підстави (цінності), принципи та результати своєї діяльності. Це нерідко спричиняє кризи й небезпеки в житті особи, а інколи ставить під сумнів перспективи всього світу.

З іншого боку, особа живе у світі соціальних зразків, у світі нормативних систем, які визначають її вчинки, у тому числі в процесі праці. І добре було б, якби ці моделі діяльності були праксеологічними, адже праксеологія, зі свого боку, забезпечує людину особливим ціннісним смислом, орієнтуючи її на відповідну “ідеальну модель” по­ведінки в процесі діяльності, що включає вимоги доцільної цілеспрямованості, ефек­тивності, вигідності, економності, відповідальності.



У процесі навчання може бути засвоєна й закріплена будь-яка система цінностей. Тому, на нашу думку, праксеологію як теоретико-практичну науку варто ширше залу­чати до процесу засвоєння та закріплення молоддю нової, позитивної системи цін­ностей, у якій поважне місце займатимуть ідеали майстерності та конструктивного результату. Сьогодні українське суспільство потребує ефективних спеціалістів із високою підготовкою у сфері аналізу, організації та експертної оцінки діяльності, здат­них якісно проявити себе, незалежно від специфіки трудового посту, який вони займа­тимуть після закінчення навчального закладу. Попри деяку абстрактність і фрагмен­тарність, праксеологія є перспективною й корисною наукою, яка формує в кожній лю­дині перші навики правильної організації роботи. Уже згадуваний англійський філософ Ф.Бекон переконував, що “знання є сила”. Однак особливою силою здатні нагородити людину праксеологічні знання, покликані сформулювати загальні норми досягнення позитивного результату у всіх сферах її діяльності, у тому числі повсякденному житті. Звичайно, гносеологічно значущий потенціал праксеології як “мистецтва діяльності”, незважаючи на його цінність, може бути й надалі недостатньо затребуваний в україн­ській дійсності, однак за таких обставин буде втрачено можливість підвищити ефек­тивність індивідуальної та групової активності порівняно нескладним й економічно вигідним шляхом підвищення культури мислення її суб’єктів у сфері праці.


  1. Андреев В. Предисловие к русскому изданию / В. Андреев // Пщоловский Т. Принципы совершенной деятельности : (Введение в праксеологию). – К. : Ин-т праксеологии, 1993. – С. 5–15.

  2. Котарбинский Т. Трактат о хорошей работе / Т. Котарбинский. – М. : Экономика, 1975. – 270 с.

  3. Попов Г. Праксеология и теория управления / Г. Попов // Котарбинский Т. Трактат о хорошей работе. – М. : Экономика, 1975. – С. 5–19.

  4. Пятківський Р. Людина і філософія: прагматичний аналіз взаємин у теорії Чарлза Сандерса Пірса / Р. Пятківський // Науковий вісник Чернівецького університету : зб. наук. пр. Філософія. Вип. 410–411. – Чернівці : Рута, 2008. – С. 98–102.

  5. Пщоловский Т. Принципы совершенной деятельности : (Введение в праксеологию) / Т. Пщоловский. – К. : Ин-т праксеологии, 1993. – 271 с.

  6. Зеленевский Я. Организация трудовых коллективов : Введение в теорию организации и управления / Я. Зеленевский. – М. : Прогресс, 1971. – 311 с.


In the article an author reasons above importance of acquaintance of the widest circle of public with basic principles and positions of praxeologia. Valua of the science is analysed through the prism of its place in the system of general philosophical knowledge and that high-quality potential which praxeological knowledge is able to add in human activity.

Key words: praxeology, activity, value, efficiency.

УДК 1(091): 316.4

ББК 87.6 Володимир Закревський

СОЦІАЛЬНІ ТЕХНОЛОГІЇ ЯК ІНСТРУМЕНТИ ПЕРЕТВОРЕНЬ
У статті здійснено аналіз онтогносеологічного статусу соціальних технологій, виявлено підходи до розуміння соціальних технологій у східнослов’янському й англосаксонському типах філософування. Окреслено межі соціально-технологічних смислових просторів Заходу і Сходу. Здійснено спробу типологічної класифікації теорій соціальних технологій. Показано напрями трансформації ролі та функцій соціальних технологій у світовому соціальному процесі. Розроблено практичні рекомендації щодо активізації досліджень предметного поля соціальних технологій, їх реалізації в соціальній практиці, а також підготовці професіоналів відповідного профілю в дослідницьких університетах України.

Ключові слова: соціальні технології, типологічна класифікація, інноваційний потенціал, перетворювальні можливості.
Суто теоретичні й соціально-практичні проблеми соціально-філософського фено­мену “соціальні технології” свого часу були предметом досліджень: вітчизняних учених – В.Андрущенко, Н.Алієвої, В.Афанасьєва, В.Барабаша, Т.Басюк, В.Безпалько, Г.Га­лієвої, Н.Зимівець, І.Іванової, Х.Кулей, О.Льовкіної, В.Лутая, В.Матвієнко, Ю.Мелкова, М.Михальченка, Ю.Сурміна, А.Теслінової, А.Толстоухова, Л.Тюпті, М.Чавеса, Ю.Шевченко, А.Шохова та ін.; російських – Ю.Аверіна, В.Агранович, В.Взятишева, О.Горюнова, В.Дудченко, Л.Дятченко, А.Зайцева, Є.Жукової, В.Іванова, В.Іванової, Ю.Красовського, І.Корнілова, В.Курбатова, Я.Маргуляна, М.Маркова, В.Патрушева, А.Пригожина, В.Романова, М.Руднєвої, С.Сергієнко, Н.Стефанова, Н.Туленкова, Б.Федотової, В.Щербини, Ю.Яковця та ін.; учених далекого зарубіжжя – О.Хелміра, Б.Берника, Т.Гордона, Й.Хейзінга, А.Макфі, Д.Інді, М.Бунге, M.Брунера, К.Ван ден Ховена, Дж.Вескерта, Т.Котарбинського, В.Бікера, Дж.Лава, П.Штомпки тощо.

Вважаємо, що проблема незадовільного застосування в Україні соціальних технологій містить у собі три взаємопов’язані складові. Перша – невизначеність їхнього онтогносеологічного статусу. Друга – нетехнологічність інтелектуального продукту соціальної філософії. Третя – відсутність державного замовлення соціальним і гума­нітарним наукам на створення соціальних технологій, орієнтованих на інноваційні перетворення в усіх сферах життєдіяльності, а також системі освіти на підготовку кваліфікованих соціальних технологів.

Загальна мета дослідження полягає в тому, щоб віднайти адекватні відповіді на актуальні питання соціально-технологічного проблемного поля. Водночас обсяг цієї роботи дозволяє здійснити фрагментарні розвідки лише стосовно її першої частини. Відтак провідне завдання статті вбачаємо в аналітично-критичному огляді існуючих підходів до розуміння сутності, змісту та функцій соціальних технологій.

У
© Закревський В., 2012


науковому контексті термін “соціальна технологія” вперше було вжито 1966 року в колективній монографії О.Хелміра, Б.Берник, Т.Гордона [11]. За час, що минув, смислове наповнення поняття неодноразово й повсюдно змінювалося. На сучасному етапі загальновизнаним вважається розуміння соціальної технології як інструмента впливу на певний фрагмент суспільної діяльності з метою його зміни й перетворення. А.Шохов визначає соціальну технологію як спосіб подолання труднощів, що виникають у соціальній взаємодії. Отож кожен суб’єкт відносин як основний засіб розв’язання життєвих завдань застосовує ефективні стратегії відносно тієї ділянки соціальної дійсності, яка належить до його безпосереднього життєвого простору. Згідно з прагматичною інтерпретацією згаданого науковця технологія постає як етично нейтральний інструмент вирішення завдань. Певною мірою вона нагадує “ніж, яким однаково успішно можна різати і хліб, і горло” [9]. Соціальна технологія Н.Зимовець розуміється як спосіб діяльності й метод управління суспільними відносинами, що забезпечує функціонування й відтворення соціальних систем за такими параметрами, як якість, властивості, обсяг, цілісність [2].

С


Володимир Закревський. Соціальні технології як інструменти перетворень



ьогодні типологічна класифікація соціальних технологій проводиться за низкою критеріїв і показників. Найбільш ґрунтовно розроблено сукупність технологій, застосовуваних у соціальній роботі. Однак певний тезаурус (реальних і можливих) соціальних технологій властивий усім без винятку сферам життєдіяльності. Під час розгляду соціально-технологічного проблемного поля слід зазначити, що в кожен “скрутний момент” соціальної взаємодії одночасно залучено два класи соціальних технологій – “впресовані” тисячоліттями в колективний досвід і ті, що народжуються в поточному життєтворчому процесі. Технологічна культура органічно включає обидва класи соціальних технологій. Водночас тільки другому притаманний інноваційний потенціал. Способи інтеграції традиційних та інноваційних технологій у локальних соціокультурних просторах знаходяться в широкому діапазоні відмінностей залежно від оригінальних композицій історичних факторів та умов. Оптимальність поєднання зазначених вище класів технологій визначає рівень соціально-економічної ефективності та духовно-моральної самодостатності людських спільнот. Як позитивні соціально-етичні приклади з повним правом можна назвати Японію, Китай, Бутан.

Хоча проблема критеріїв класифікації соціальних технологій у сучасному суспіль­ствознавстві залишається невирішеною, ми все ж спробуємо коротко охарактеризувати деякі з них. Л.Тюптя та І.Іванова вважають, що основою типології соціальних техно­логій можуть бути такі показники: “Ступінь асоційованості об’єкта впливу (осо­бистість, суспільство, соціальні групи, трудовий колектив); масштаб та ієрархія впливу (глобальні, континентальні, регіональні тощо); сфера соціалізації й життєдіяльності людей (виробнича, політична, соціальна, духовна); ступінь зрілості соціальних об’єктів; інструментарій, спосіб і засоби впливу, що використовуються для розв’язання постав­лених завдань; галузь громадського життя: економіка, творчість, охорона здоров’я, наукова діяльність; рівень розробки… (теоретичний, конкретно-прикладний); мета, реа­лізована в результаті застосування певної технології” [8, с.159]. В.Банерушев пропонує таку схему класифікації технологій: глобальні; демографічні; економічні; військові; продовольчих криз, конфліктів, катастроф [5]. Н.Алієва та Ю.Шевченко розподіляють соціальні технології з такими видовими нішами  упроваджувальні, навчальні, інно­ваційні, минулого досвіду, приватні, універсальні; за рівнями, сферами застосування й характером розв’язуваних завдань: глобальні, регіональні, управлінські, конфлік­тологічні, організаційно-адаптаційні, прогнозні, людинознавчі, соціологічні, підприєм­ницькі, організаційні, демографічні, психофізіологічні, політичні, педагогічні, когніто­логічні (евристичні), інформаційні, історичні, проектно-програмні, аналітичні, управ­лінські, ціннісно-орієнтаційні, духовно-культурні, кар’єрно-професійні. За специ­фіч­ною змістовно-функціональною спрямованістю вищеназвані автори розрізняють адаптаційні, експериментальні, діагностичні, рутинні, мотиваційно-стимуляційні, ради­кальні, модифікаційні технології, квазітехнології, антитехнології, а також технології взаємодії [1].

У контексті нашого дослідження особливий інтерес становлять гуманітарні техно­логії як інструменти самореалізації людей, а також гуманістичні технології згоди, що відкривають значні можливості для соціально-етичної оптимізації взаємодії колек­тивних суб’єктів світового соціуму. В.Іванов та В.Патрушев відповідно до запрова­дженого ними в соціальну філософію поняття “процес соціальної технологізації” ви­окремлюють такі типи соціальних технологій, орієнтованих на якісну трансформацію соціальних об’єктів і систем: “ ... формування і розвиток соціальних спільнот; зміна характеру соціальних відносин між цими спільнотами; зміна... соціальних якостей... спільнот і охоплених ними індивідів...; зміни в умовах життя людей... зміни потреб та інтересів людей, соціальних спільнот, їхнього способу життя; виникнення, розвиток, зникнення, перетворення соціальних інститутів... зміни в соціально-психологічних структурах... або в інших соціальних групах; виникнення, зміна, зникнення соціальних норм; виникнення, розвиток, посилення, ослаблення, зникнення соціальних рухів; зміни в системі відносин між соціальними спільнотами та окремими особистостями...; зміни соціального статусу людей; зміни... в оцінках людьми різних сторін і явищ суспільного життя... ” [3, с.74].

М.Руднєва й П.Павленок здійснюють типологічне класифікування соціальних технологій, спираючись на дещо інший набір критеріїв, а саме:



  • за рівнем соціальної діяльності;

  • за характером вирішуваних завдань;

  • за характером впливу на соціальні процеси;

  • за часом дії;

  • за видами діяльності;

  • за результатами;

  • за стимулюючим впливом;

  • за рівнем впливу;

  • за джерелами змін у соціальній системі;

  • за інвестиціями в людський капітал  посередницькі; атрибутивні; прагматичні; динамічні [4, с.247].

У контексті розширення можливостей гуманістичної трансформації світового соціуму великого значення набувають універсальні технології системного знання. В.Курбатов поділяє соціальні технології на базові й спеціальні, уточнюючи при цьому, що другим також притаманна дворівнева диференціація. У смисловому просторі цієї роботи особливий інтерес представляє позитивний перетворювальний потенціал прос­тих і складних програм впливів на соціальні об’єкти – соціальні системи, індивідуальні й колективні суб’єкти соціальної взаємодії, соціальні інститути, організаційні струк­тури – з метою їх гуманістичної оптимізації [8].

В.Іванов та В.Патрушев актуальними напрямами соціально-технологічного інно­ву­вання вважають: процеси у світовому соціумі, розвиток корпоративних структур, відносини власності, інформатизацію суспільних відносин, техногенну аварійність, ви­користання інтелектуальної власності, творчі потенціали індивідуальних і колективних суб’єктів соціальної взаємодії, соціально-етичний статус еліт, технологічну культуру суб’єктів соціального керівництва. Науковці поділяють технології соціальної діяльності на гуманістичні й інструментальні за соціально-етичним критерієм. Не вдаючись до детального аналізу їхніх відмітних особливостей, відзначимо, що гуманізація корпо­ративних стратегій і тактик є можливою лише в антропологічних соціальних техно­логіях. Означене положення набуває особливої актуальності, позаяк сучасна соціальна філософія побудована на соціоцентричній методології, яка істотно ускладнює гуманізацію суспільних відносин [3, с.74].

Новий, корпоративно-центричний (псевдо-капіталістичний), соціальний устрій визначив експлуататорський тип трудових відносин – тривалість й умови праці, гра­біжницька система оплати, відсутність соціальних гарантій, абсолютна атрофія проф­спілок, нейтральне ставлення органів адміністративного управління до порушень робо­то­давцями трудового законодавства. Без цілеспрямованого впровадження гуманітарних технологій у проблемні ділянки суспільства поступальне вдосконалення соціально-економічної системи України є неможливим.

Високі гуманітарні технології, на думку Н.Алієвої та Ю.Шевченко, поділяються на телекомунікаційні, обробки даних, управління, автоматизації офісу, прийняття рішень, експертних систем, мережеві, а також суто техно-технології: біологічні, на­півпровідникові, когнітивні та нанотехнології [6]. Ми не схильні розділяти це трактування гуманітарних технологій, будучи переконаними, що їхня номенклатура чітко обмежується виключно гуманітарною сферою. Вважаємо, що тверезомислячі люди не назвуть виделку, машину чи протез гуманітарними технологіями, зважаючи на зручності, які забезпечують названі інструменти й “механізми”.

В
Володимир Закревський. Соціальні технології як інструменти перетворень



идається, що соціальні філософи та соціологи Заходу перебільшують значення матеріально-речових складових соціальної динаміки або навмисно технократично інтерпретують їхнє значення. Це видається дивним, адже найсучаснішою методологією англосаксонського суспільствознавства епохи розвинутого постіндустріалізму стає постматеріалізм соціолога Р.Інглехарта – наукового керівника глобального проекту дослідження світового щастя. Велика частина такого роду винаходів є суто технічними, і було б правильніше міркувати про їхні соціальні ефекти – підвищення рівня комфортності життя тощо, але не про радикальне перетворення соціальної реальності. Сучасні засоби масової комунікації, іменовані на Заході гуманітарними технологіями, істотно прискорили циркулювання потоків у глобальному інформаційному просторі, проте не зробили людей гуманнішими й щасливішими. Вважаємо, що гуманітарно-гуманними мають право іменуватися технології, народжувані у вільній етноментальній динаміці локальних людських спільнот.

У демократично розвинених суспільствах Заходу сформувалось уявлення про те, що за специфікою предметних областей соціальні технології діляться на дві не- рівновеликі частини: громадський сектор і приватний сектор – права людини й урядова політика. І тільки канадські вчені Р.Кнопф і Т.Фланаган комплексно розглядають і права людей, і політику соціального керівництва, що забезпечує їх [9]. Відповідно до істотних відмінностей у розумінні та інтерпретації соціальних технологій, що стрімко трансформуються в східнослов’янській і англосаксонській філософських традиціях, їх науковий дискурс тільки починається. Таким чином, у В.Бікера і Дж.Лава є всі підстави стверджувати, що поняття “соціальна технологія” залишається поки проблематичним. Утім, згадані автори схильні іменувати онтологічний статус людства (спосіб життєдіяльності) соціальною технологією [10].

Про необхідність звернення більш пильної уваги сучасного суспільствознавства на перетворювальний потенціал засобів масової комунікації (Інтернет) переконливо свідчить успішна практика застосування глобальних соціальних технологій 2011 року – хвиля антидиктаторських Інтернет-революцій у Північній Африці, масові (тисяча міст Європи й США) виступи проти всевладдя фінансового капіталу, “піратські партії”, що набирають силу й стають національними (Швеція, Німеччина) і міжнародним (Євро­парламент, “піратський” інтернаціонал) політичними феноменами. Комунікаційні мож­ливості Інтернету, якими однаково успішно користуються по обидві сторони віртуаль­ної барикади, збудованої світовою фінансовою кризою (2008), сприяли визначенню основного протиріччя початку третього тисячоліття  між “працею” і “фінансовим капіталом”.

Згідно з радикальною зміною комунікативних детермінант світового соціально-політичного процесу, однією з важливих проблем сучасності стає гуманістичний вимір швидкоплинних соціальних технологій. Як і технотехнології, соціотехнології амбіва­лентні за іманентним їм соціально-етичним перетворювальним потенціалом. Нагаль­ною стає проблема смислового конфігурування суб’єкт-суб’єктної і суб’єкт-об’єктної взаємодії в соціально-технологічному універсумі. Розширення сфери дії соціальних технологій звужує простір свободи для одних і розширює його для інших. Поки що життєздатність соціального консерватизму значно перевищує сукупний потенціал гуманітарної соціальної творчості. Однак і масштабний розвиток останньої не обіцяє навіть у середньостроковій перспективі лише позитивних результатів.

Незважаючи на теоретичну різнорідність і неоднозначність сучасного соціально-технологічного проблемного поля, ми все ж спробуємо представити його узагальнений концептуальний конструкт.

Онтогносеологічний статус: об’єкт філософських досліджень; складова культури й невід’ємний компонент творчого процесу; форма соціальної самоорганізації; засіб соціального пізнання; способи й прийоми впливу на соціальні об’єкти [13].

Роди сферні: економічні, управлінські, політичні, соціальні, педагогічні, духовні; роди геосоціальні: універсальні (метатехнології) – складноструктуровані міжпредметні знаннєві комплекси, призначені для реалізації мультипарадигмальних гуманістичних стратегій, орієнтованих на радикальне перетворення сутності й напрямів розвитку світової соціальної системи; мезотехнології – трансформаційні програми середнього рівня, призначені для оптимізації життєдіяльності великих людських спільнот або крупних субрегіонів світу; мікротехнології – оперативно-процедурні алгоритми, що включають тезауруси тактик реалізації діяльнісних потенціалів соціальних індивідів і груп.

Види: інтелектуальні, творчі, прогнозні, соціально-психологічні, маніпулятивні, універсальні.

Функції: виявлення та актуалізація прихованих потенціалів розвитку соціальних систем; розв’язання суперечностей, що виникають у соціальній взаємодії [12]. Якісна трансформація соціальних об’єктів і систем. Форми: статичні – проекти, ідеї, інновації ініціативи, програми, стратогеми, плани, мрії, колективні міфи; динамічні – методики (комплекти інструментів), призначені для реалізації в соціальній практиці статичних форм.

Рівні досліджень: загальнотеоретичний, приватно-теоретичний, емпіричний [7].

Критерій ефективності: відповідність рекомендаційно-імперативних складових закономірностям розвитку, етноментальним особливостям людських спільнот, їхнім ціннісно-нормативним системам, а також ситуативним факторам й умовам.

На завершення звертаємося до особистісного виміру соціальних технологій. Швид­ке формування особистих інформаційних просторів та оперативне звернення до масових цільових Інтернет-аудиторій істотно розширюють функціональний арсенал глобального позиціонування соціальних індивідів. Про це свідчить надзвичайна попу­лярність таких “героїв” сучасності, як Дж.Ассандж, В.Навальний, які зуміли придбати широку популярність завдяки задоволенню елементарної людської потреби в правді (істині). Технологічний центр мистецтв університету Нью-Мексико, фонд Рокфеллера, центр мистецтв університету Міннеаполіса (США) енергійно працюють у спільному проекті, орієнтованому на створення мережевого протоколу й графічного інтерфейсу для візуалізації процесу абсолютно адекватного перекладу з будь-якої мови на бажану. У разі успіху цієї інформаційної інновації можливості міжлюдської комунікації роз­ширяться багаторазово. Отож, на нашу думку, такого роду інтенсифікація соціальної взаємодії може мати непередбачувані (позитивно-негативні) наслідки.



Задля належної реалізації в соціальній практиці гуманітарно-гуманних технологій украй необхідно: визначити механізми перетворення онтологічно обґрунтованих смис­лових конструктів змістовних результатів соціально-філософських досліджень у при­датні для використання організаційні програми; здійснити концептуальне конструю­вання стратегічних сферно-модельних соціально-філософських технологій, призна­чених для підвищення рівня практичної реалізованості інтелектуального продукту соціальної філософії – самостійних робіт, рефератів, дипломів, дисертацій, монографій, заключних звітів про виконання науково-дослідних робіт. Центральним органам соціального керівництва спільно з лідерами громадської думки громадянського су­спільства можна було б визначити сфери життєдіяльності, що потребують радикаль­ного реформування. До Національного класифікатора професій (ДК 003:2010) Україні доцільно ввести спеціальність “Соціальний технолог”. Випускаючим кафедрам дослід­ницьких університетів, з урахуванням специфіки галузей народногосподарського комп­лексу, належить розробити навчальні програми за спеціальністю “Соціальні технології” й розпочати підготовку фахівців цього профілю з подальшим їх гарантованим пра­цевлаштуванням в органах адмінстративного управління та місцевого самоврядування. Міністерству науки і освіти, молоді та спорту України в разі схвалення вищеподаних рекомендацій необхідно буде включити соціально-технологічну проблематику в перелік пріоритетних напрямів досліджень, а також істотно підсилити відповідну складову в паспорті спеціальності “Соціальна філософія і філософія історії”.


Володимир Закревський. Соціальні технології як інструменти перетворень






  1. Абдужамалова М. А. Проблема взаимодействия современных технологий и социума / Абдужамало­ва М. А., Алиева Н. З., Шевченко Ю. С. // Международный журнал экспериментального образования.  2011.  № 8.  С. 156.

  2. Безпалько О. В. Покращення якості соціальних послуг дітям та сім’ям в громаді: узагальнення досвіду проекту : інформ.-метод. матеріали / Безпалько О. В., Басюк Т. П., Зимівець Н. В.; за ред. Безпалько О. В.  К. : Наук. світ, 2006.  80 с.

  3. Иванов В. Н. Инновационные социальные технологии государственного и муниципального управ­ления / В. Иванов, В. Патрушев.  М. : Экономика, 2001.  328, [1] с.  (Энциклопедия управ­ленческих знаний).

  4. Руднева М. Я. Технологии социальной работы в различных сферах жизнедеятельности / М. Руднева, П. Павленок.  М. : Инфра, 2009.  384, [1] с.

  5. Соціальні технології: світовий досвід та тенденції розвитку в Україні : [монографія / за ред. В. В. Ба­рабаша]. К. : Центр перспект. соц. дослідж. М-ва праці та соц. політики України та НАН України. Херсон : Вишемирський В., 2008. 339, [1] с.

  6. Социальные технологии управления обществом: региональный уровень / [под ред. Я. А. Маргуляна].  С. Пб. : Санкт-Петербургская академия управления и экономики, 2010.  436 с.

  7. Социальные технологии : Толковый словарь / [отв. ред. В. Н. Иванов].  М. ; Белгород : Луч-Центр, 1995.  309 с.

  8. Тюптя Л. Т. Соціальна робота : Теорія і практика DOC / Л. Тюптя, І. Іванова.  К. : ВМ УРОЛ “Україна”, 2004.  408 с.

  9. Шохов А. С. Сознание: инструкция пользователя / Шохов А. С.  Одесса : Астропринт, 2009.  464, [1] с.

  10. Bijker W. K. Shaping Technology. Building Society : Studies in Sociotechnical Change / W. Bijker, J. Law.  Cambridge MA : MIT Press, 1992.  704, [1] p.

  11. Helmer O. P. Social Technology / Helmer O. P., Bernice B., Jordon T.  New York : Basic Books, Social Science, 1966.  108 p.

  12. Knopff R. L. Human Rights and Social Technology : The New War on Discrimination / R. Knopff, T. Flanagan.  Ottawa : Carleton University Press, 1989.  233, [1] p.

  13. The Handbook of the Philosophy of Social Sciences. Social Technology. York University, North York, Canada UNED, Madrid, Spain, SAGE Publications Ltd, 2011.  772 p.



We carried out an analysis of ontognoseological status identified approaches to understanding social technololgies of East and Anglo-Saxon type of philosophizing. Delineated the boundaries of social and technological semantic spaces of the West and East. The attempt of the typological classification of theories of social technologies. Show the direction of transformation of the role and functions of social technologies in the global social process. Practical recommendations to enhance the research objective of the field of social technologies and their implementation in social practice, as well as training for professionals in the appropriate profile research universities in Ukraine.

Key words: social technologies, typological classification, innovation potential, the possibility of converting.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка