Процес розвитку і формування особистості



Скачати 166.65 Kb.
Дата конвертації05.03.2016
Розмір166.65 Kb.

школи створення психолого-педагогічних умов формування гармонійно досконалої особистості учня через сутність особистісно-зорієнтованого підходу як інноваційно-педагогічного підходу в роботі з дітьми, через ефективну співпрацю суб’єктів навчально-виховного процесу освітньо-культурного процесу на основі гармонізації стосунків між ними

. Педагогіка як наука про виховання
Предмет педагогіки та її основні категорії. Роль спадковості і середовища в розвитку і формуванні особистості. Виховання як провідний фактор розвитку і формування особистості. Загальна характеристика логіки і методів науково–педагогічного дослідження.

Процес розвитку і формування особистості

Поняття особистості та індивідуальності людини, їх формування та розвиток у шкільному віці. Залежність процесу виховання особистості від віку, природних задатків, темпераменту, характеру, інтересів та соціальних умов. Теорії виникнення явища акселерації.

Авторитет батьків та їх вплив на формування особистості дитини
Сім’я як соціальний інститут суспільного розвитку. Поняття про сім'ю як один з факторів розвитку особистості. Типи сімей за стилем виховання. Шляхи і засоби підвищення психолого-педагогічної культури батьків. Вимоги до батьків у процесі виховання дитини

Особливості процесу соціального виховання у школі


Виховання як цілеспрямований процес формування гармонійно розвиненої особистості. Етапи становлення особистості через виховання. Соціальні завдання школи. Особливості та технології соціального виховання, використовувані прийоми в сучасній школі.

Інваріантні характеристики методів навчання


Сучасна психолого-педагогічна наука і виховна практика щодо вдосконалення процесу формування і розвитку підростаючої особистості. Реалізація особистісно орієнтованого підходу до виховання дитини. Утвердження педагогом позитивної особистості учня.

Предмет і завдання педагогіки. Функції вчителя


Сутність, основні категорії педагогіки - науки, яка вивчає процеси виховання, навчання та розвитку особистості. Виховання, як цілеспрямований та організований процес формування особистості. Вчитель, його функції, соціально-педагогічні якості і вміння

Формування особистості в сучасному світі


Необхідність і етапи вдосконалення формування та розвитку підростаючої особистості в сучасній педагогічній практиці. Використання особистісно орієнтованого підходу до дитини, його особливості та моделі, оцінка впливу на ефективність виховного процесу

Поради вчителю при підготовці до уроку


 Кожен урок має сприяти ефективній реалізації основних функцій дидактичного процесу — освітньої, розвиткової, виховної та самовдосконалення. В контексті сучасних концепцій навчання на перший план, замість освітньої, виходить виховна функція дидактичного процесу — формування всебічно та гармонійно розвинутої особистості. Це вимагає, безумовно, зміни парадигми уроку з метою формування духовного світу учня, допомоги в його самоактуалізації та самореалізації, визнання права бути суб'єктом навчального процесу і формування суб'єкт-суб'єктних взаємин на кожному уроці. Така парадигма має бути гуманною і особистісно спрямованою. Відповідно, грунтовно змінюється зміст цих функцій та вимоги до уроку.

Загальні вимоги до уроку :


проведення уроку на основі сучасних наукових досягнень, передового педагогічного досвіду, закономірностей навчального процесу;
• проведення уроку на основі методик гуманних дидактичних концепцій;
• особистісна спрямованість, тобто забезпечення учням умов для самореалізації та ефективної навчально-пізнавальної діяльності з урахуванням їхніх інтересів, потреб, нахилів, здібностей та життєвих настанов;
• оптимальне поєднання і системна реалізація на уроці дидактичних принципів;
• встановлення міжпредметних зв'язків, які усвідомлюються учнями;
• зв'язок із раніше засвоєними знаннями, навичками, уміннями, опора на досягнутий рівень розвитку учнів;
• актуалізація, стимулювання й активізація розвитку всіх сфер особистості учня: мотиваційної, пізнавальної, емоційно-вольової, фізичної, моральної тощо;
• логічність, вмотивованість і емоційність усіх етапів навчально-пізнавальної діяльності учнів;
• ефективне застосування сучасних дидактичних засобів, особливо — комп'ютерних;
• тісний зв'язок із життям, першою чергою — з особистим досвідом учня;
• формування практично необхідних знань, навичок, умінь, ефективної методики навчально-пізнавальної діяльності;
• формування мотивації навчально-пізнавальних дій, професійного становлення, потреби постійної самоосвіти;
• діагностика, прогнозування, проектування і планування кожного уроку.

Виховні вимоги до уроку:

— формування і розвиток в учнів національної свідомості, самосвідомості та ментальності, провідних рис громадянина своєї держави;

— формування в учнів високої духовності, підвалину якої мають становити загальнолюдські, національні та професійні цінності, широка моральна, правова, екологічна, політична, художньо-естетична й фізична культура;

— формування і розвиток в учнів активної життєвої настанови, допомога в самоактуалізації та самореалізації у навчальному процесі та майбутній професійній діяльності;

— вміле поєднання дидактичних, розвиткових і виховних завдань кожного уроку та їх творче спрямування на формування і розвиток всебічно і гармонійно розвиненої особистості;

— формування ( розвиток мотивації постійного самовдосконалення і змістовної професійної діяльності шляхом реалізації потенційних інтелектуальних, фізичних та інших можливостей;

— підпорядкування виховної мети кожного уроку загальній меті виховання тощо.

Розвиткові вимоги до уроку:

— спрямованість кожного уроку на максимальний розвиток духовних, інтелектуальних, фізичних і творчих здібностей кожного учня, його провідних психічних рис;

— направленість кожного уроку на «зону найближчого розвитку» учня та її творче проектування і реалізація;

проведення занять з урахуванням індивідуально-психічних особливостей кожного учня та активна допомога в його самовдосконаленні тощо.

Дидактичні вимоги до уроку:

— чітке визначення освітніх завдань кожного уроку та їх творче поєднання із загальною метою вивчення конкретного предмета й формування особистості учня в навчально-виховному процесі;

— оптимальне визначення змістового компонента кожного уроку з урахуванням особистісної спрямованості навчально-виховного процесу;

— широке використання методів, прийомів і способів активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів та їхнього творчого розвитку;

— творчий підхід до обгрунтування методики проведення кожного уроку;

— опора на загальнолюдські цінності в застосуванні принципів навчання;

— забезпечення активного зворотного зв'язку, дієвого контролю

і управління тощо.

Крім зазначених, обов'язково слід мати на увазі й інші вимоги до уроку:

— організаційні (чіткість, раціональне використання часу, обладнання, дисципліна тощо);

— управлінські (цілеспрямованість, оперативність, конкретність, стиль управління тощо);

— санітарно-гігієнічні (температура, освітленість, працездатність, перевтома тощо);

— етичні (рішучість, вимогливість, принциповість, справедливість, тактовність тощо);

— психологічні (врахування індивідуально-психічних особливостей учнів, психічного стану учнів і вчителя, настрою вчителя та ін.) тощо.



ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ ДУХОВНИХ ІДЕАЛІВ ОСОБИСТОСТІ

   В даній роботі висвітлюються основні психолого-педагогічні підходи до формування духовних ідеалів особистості. А також проаналізовані погляди різних вчених на дану проблематику.


   Ключові слова: духовність, формування, духовний ідеал, особистість, суспільство, душа, психологічні умови, розвиток, діти, вчитель.
   Важливим завданням сучасної школи є формування соціально активного, духовного, високоморального, з належною культурою праці та поведінки громадянина незалежної України. Розв'язання такого завдання вимагає формування соціальних, духовних та ціннісних орієнтацій, морального становлення особистості ще у дитинстві. На практиці старі ідеали не є дієвими, а нові практично відсутні.
   У структурі нинішніх зусиль щодо вдосконалення суспільства одним з найпопулярніших є напрямок на розвиток духовної сфери кожного індивіда, збагачення його духовності. Це розглядається сьогодні як одна з найперших умов формування досконалої особистості, здатної забезпечити належні горизонти соціально-економічної розбудови української держави. Саме тому серед тих лексичних понять, котрі активізувала нині хвиля новітнього відродження, одне з головних місць займають категорії духу, душі, духовності [4, с 212-213].
   Успішність процесу духовного розвитку особистості залежить як від внутрішніх, психологічних умов, так і від зовнішніх впливів. До внутрішніх умов слід віднести потенціал, з яким дитина приходить у світ і який проявляється з перших років її життя у нахилах та інтересах. Надалі цей потенціал закріплюється у рисах характеру, дається взнаки при виборі життєвих цінностей, принципів і сенсів життя.
   Зовнішні умови - це особливості сімейного виховання, події дитинства, специфіка спілкування з дорослими, наявність прикладів для наслідування, особливості навчання та професійної самореалізації.
   У цілому ж і соціальні, й індивідуально-психологічні умови духовного розвитку слід розглядати у взаємозв'язку, оскільки життя сучасної людини неможливо відокремити від життя сім'ї і соціального середовища [2, с 117-125].
   У нинішніх умовах економічної і духовної кризи в суспільстві частина людей зневірилася і втратила справжні ідеали високого призначення людини. Прагматизм і раціоналізм виховання дітей у сім'ї і школі не здатні самі по собі створити цілісну картину світу. Саме тому необхідний докорінний перегляд духовних і моральних основ формування особистості. Найперше, що необхідно зробити, це повернути людям високі духовні ідеали. В сфері духовних ідеалів, як основоположних цінностей людини, ведеться невпинна боротьба за саму людину. І це, слід зазначити, люди знали давно. Адже справжні духовні цінності, ідеали можна замінити псевдоцінностями, псевдоідеалами. Духовне легке, невидиме, непідвладне фізичним і навіть психофізичним органам людського чуття. Саме тому, очевидно, набутий досвід, інтуїція, розум і воля людини та глибока віра в Добро, Любов, Справедливість спроможні уберегти людину від спокуси спроби “нових ідеалів”, “нової віри”, “нового вчення”.
   Отже, у християнському віровченні основою істинності, мірилом Любові, Добра і Справедливості є Бог. Сім'я - це перехідний елемент, що стоїть між формами колективної та індивідуальної діяльності в соціальному і духовному розвитку людей.
   Основою духовного виховання дитини в сім'ї є передача їй певними педагогічними способами і методами духовних, естетичних, морально-естетичних, ідейно-політичних ідеалів, ідей, уявлень народу, вираженій в народній творчості: казки, пісні, легенди та інші художньо-мистецькі цінності, у повсякденній поведінці та поглядах, ставленні батьків до виконання найважливіших громадських обов'язків.
   Формування цих ідеалів починається з любові до колискової, до маминої пісні, до отчого порогу, такого високого в своїй моральній чистоті і значущості, з якого кожен робить перший кроку великий світ.
   Виховання почуттів патріотизму, любові до рідного слова, без якої людина не може відчути у всій красі звуків і барв свого народу і свою до нього кровну причетність і духовну приналежність є першоелементом істинного виховання. Як відомо, характерними ознаками ідеалу є ставлення до праці як до духовної цінності людини і особливо бажання трудитися, ставлення до суспільства, суспільного укладу життя народу та інших народів. Як показують дослідження, несформованість духовного і морального ідеалу у дітей і підлітків веде до проявів бездуховності, байдужості, споживацтва в найрізноманітніших сферах, а часто і до прямих правопорушень, карних злочинів, до активізації такого потворного явища, як сатанізм, ідеологічною основою якого є антихристиянство.
   Ось чому так важливо в ранньому дитинстві, підлітковому та юнацькому віці прищепити дітям любов до рідної культури народу, його мистецтва, звичаїв, традицій та обрядів, виховати повагу до інших народів.
   Отже, духовною основою української родини, з одного боку виступає, які раніше, віра людини, індивіда, особистості (для віруючих) в божественність походження людини та необхідність жити і думати у відповідності з настановами, догмами, звичаями і традиціями християнського віровчення (не зважаючи на конфесії), за будь-яких умов зберігаючи оптимізм, високу моральність та діяльність у сферах, які визначаються як ціннісні, або такі, які можна вдосконалити, з якими можна взаємодіяти.
   Коли мораль життя людини не живиться духовністю свого народу, людина втрачає Віру в себе, Любов до самого життя, родини, людей, вона не має Надії на краще майбутнє, продовження роду. Сухе дерево не дає доброго плоду. Недухотворена людина приречена на вічне забуття [6, с 36-42].
   Дослідження психології духовності у вітчизняній науці здійснювали, зокрема, М. Боришевський, О. Киричук, Ж. Юзвак. Проблемам духовного виховання присвячено праці І. Беха, В. Бондаровської, М. Боришевського, І. Зязюна. Духовний розвиток особистості також відображений у працях таких вчених, як А. Адлер, В. Артюнов, А. Гармаєв, С. Гроф, О. Климишин, О. Киричук, Г. Мурніна, Т. Пашукова, Г. Райх, К. Роджерс, О. Семашко, В. Сивков.
   Так, у дошкільному віці основним рушійним фактором формування моральної свідомості та духовності є позитивний приклад дорослих (І.Д. Бех, Г.К. Гумницький, Н.М. Дятленко, Д.Б. Ельконін, Е.О. Помиткін, Є.В. Таранова та ін.). Як свідчать дослідження М.І. Болдирєва, О.С. Богданової, Н.А. Побірченко, В.А. Роменця, О.О. Худякової та ін., становлення моральних вчинків та духовних ідеалів пов'язане з етичними знаннями та способами їх реалізації у соціальній поведінці та вчинками, які притаманні іншим, наприклад, лідерам мікрогруп, моральним ідеалам референтних осіб. Дослідники проблеми морального становлення дитини (Л.І. Божович, І.С. Булах, М.Г. Іванчук, В.У. Кузьменко, О.О. Лосський, О.В. Скрипченко, Є.В. Суботський та ін.) виявили, що у молодшому шкільному віці відбувається лібералізація ціннісних уявлень, зміна моральних ідеалів, перенесення морального зразка з батьків, вчителів на референтну групу, усвідомлення своїх дій, тобто правильне розуміння змісту власної поведінки, мотивів своїх дій, передбачення результатів, наслідків, адекватна оцінка своєї поведінки відповідно до моральних норм та цінностей суспільства.
   На думку авторів (Л.І. Божович, А.А. Бодальова, B.C. Мухіна, Т.А. Рєпіна та інших) дитина як найбільш чуттєва частина соціуму виявляється незахищеною від негативних впливів.
   Аналіз джерел з проблеми духовного виховання свідчить, що в навчально-виховному процесі для розвитку духовних якостей важливі такі чинники:
   - гуманізація (одухотворення) шкільних предметів, які безпосередньо впливають на формування цілісної людини;
   - аналіз духовних якостей серця, розуму і волі, які слід культивувати на шляху самовдосконалення;
   - ознайомлення з різноманітними методами, за допомогою яких можна досягти розвитку цих душевно-духовних якостей.
   Для становлення духовності людини важливо формувати її високі почуття, особливо виховувати сердечні якості.
   Формування цілісної людини передбачає виховання і самовиховання тіла, душі, духу. Формування людини біоінформаційного рівня має спрямовуватися від самопізнання до пізнання Бога у собі. На цьому шляху можна виділити такі етапи:
   - самоспостереження, самоаналіз, самоконтроль своїх фізичних якостей, пристрастей, почуттів, думок, виявлення власних світлих та тіньових сторін;
   - духовно-фізичне самовдосконалення;
   - формування позитивних душевних якостей (конструктивні думки, вищі почуття, виховання вищої волі);
   - робота в напрямку виходу за межі власного “Я” і злиття з Творцем.
   Духовне життя і духовний порятунок, саме утвердження людського духу як єдиної реальності буття особистості у структурі “Ми” в “Універсумі” мають своїм витоком вчителя і наставника, яким є або принаймні покликаний бути шкільний вчитель.
   Упродовж останніх десятиліть у суспільній свідомості утверджувалася думка про те, що школа, будучи навчально-виховним закладом, головним своїм завданням має навчання учнів. І її діяльність оцінювали в основному за успішністю дітей та якістю проведення уроків. Щодо оцінки результатів виховної роботи, то тут, як правило, розглядали поведінку та старанність школярів, кількість проведених заходів, а реальний рівень їх вихованості (як і рівень вихованості кожного учня) фактично не вивчали і до уваги не брали.
   У сучасних умовах, коли український народ вступив в еру розбудови власної незалежної суверенної держави, школа, яка за словом В.О. Сухомлинського, є колискою народу, здійснюючи єдиний, неподільний, навчально-виховний процес, пріоритетним завданням своєї діяльності має вважати громадянина країни, незалежно від його національної належності. Ідейно-моральною основою виховання мають стати перевірені багатовіковим досвідом духовні надбання українського народу, його мудрість, соціальний досвід [5, с 173-180].
   Педагогіка, як наука і мистецтво виховання (за словами О.В. Духновича “художество художеств”), прагне до ідеалу досконалої людини. Аналіз і синтез культурно-історичної спадщини дає можливість намалювати ідеал українця як людини з сильним і мужнім характером, лагідної і щирої душі, щедрої, гостинної і доброзичливої, свободолюбивої і чуйної, дотепної і жартівливої, талановитої і працьовитої. Це вічний правдошукач, славний господар, добрий хазяїн, мужній захисник свого родоводу і Батьківщини [1, с 94].Щоб керувати формуванням особистості дитини, треба знати умови її особистості, що вже склалися, тобто внутрішні умови, на які впливає навколишнє середовище. Видатний педагог В.О. Сухомлинський вважав, що все починається з дитинства, що моральне обличчя підлітка залежить від того, як виховувалась людина в дитинстві. Вища нервова система досягає в молодшого школяра досить високого рівня розвитку. Молодший школяр дуже активний, діяльний і рухливий. Не можна вважати, що від природи молодший школяр здатний до постійного руху. При достатньому інтересі молодший школяр стає досить стриманим, дисциплінованим і посидючим, але його енергії і потребі в руках треба давати розумний вихід: активні й різноманітні заняття на уроці, проведення фізкультхвилинок, можливість порухатися на перерві - все сприяє тому, щоб молодший учень, міг керувати собою [3, с 76].
   Духовність, людяність, совісність, милосердя - це ті якості, що забезпечують і родинне, і громадське виховання окремого індивіда як людини, як особистості.
   Проблеми впливу різноманітних факторів на формування духовних ідеалів залишаються незмінно гострими протягом всього розвитку психологічної науки та практики. Взаємозв'язок психологічної атмосфери в сім'ї та рівня розвитку дитини заслуговує уваги не лише спеціалістів у галузях психології, педагогіки, але й, перш за все, батьків, вихователів.
   Про те, наскільки велике значення має вдосконалення внутрішнього світу людини засвідчує віднесення проблеми духовності до числа найвагоміших у нашому суспільстві. В багатьох програмах національного розвитку дуже сильно звучить тема духовного відродження України. Наголошується пряма залежність соціально-економічного розвою від гуманістичного потенціалу української людності.
   Враховуючи національні особливості школярів, необхідно всі сили зосередити на тому, щоб виховати їх розумними освіченими людьми, які вміють керувати своїми почуттями і мають міцну волю для досягнення задуманого.
   Центральною ланкою виховання таких громадян повинна стати національна школа, вчителі якої мають сформувати у вихованців гордість за свою національну історію, культуру, мистецтво, прагнення примножувати культурно-історичні здобутки народу, вміння відстоювати свій народ і свою землю від усяких посягань.
   Оскільки духовність суспільства повниться духовними витоками кожної окремої особистості, головна увага всіх виховних структур спрямовується найперше на фундаментування сили Духу як першооснови людини. Накреслюється і реалізується велика і змістовна робота з вдосконалення внутрішнього світу індивіда за напрямами Істини, Добра і Краси. Вишита сорочка, козацькі шаровари, народні пісні, колядки, розмаїті писанки - все це елементи духовного. Проте, основне - засіяти зернами духовності поле внутрішнього світу людини і -насамперед - дитини.
   Духовне багатство особистості, її погляди, потреби та інтереси, спрямованість та різні здібності багато в чому залежать від того, в яких умовах іде формування в дитячі та юнацькі роки. Майбутньому вчителеві треба добре знати ці умови та враховувати їх у своїй виховній діяльності.
   Консервативні напрями в психології та педагогіці вирішальну роль відводили спадковості, а прогресивні напрямки доводили, що дитина не народжується доброю чи такою під впливом життя та виховання. Ця дискусія триває й досі, і в залежності від того, як вона розв'язується, перебуває саме існування педагогіки та її розвиток.
   Духовний світ людини, духовність її, отже, - це першооснова мотиваційної сфери особистості, внутрішніх спонукань, за стереотипною схемою поведінки, до гуманного, шляхетного, подвижницького. Кожна дія чи вчинок, відповідно, ще на стадії помислу співставляються з критеріями совісності, людяності і лише після цього набувають практичної реалізації. Тому духовність виступає ніби еталоном вибору орієнтирів і рівнів активності практичних дій, суджень і висновків. На його основі люди аналізують своє життя, свої прагнення і забезпечують глибинні процеси самовдосконалення особистісної структури. Завдяки цьому духовний світ людини набуває обрисів стрижневого модулю індивідуального сповідування системи загальнолюдських вартостей. У духовно багатої людини всі уявлення про добро і зло, про світ і Всесвіт, про себе і своє оточення, а також численні способи виявлення свого ставлення до життя обов'язково корегуються і регулюються її душею.
   Отже, наведені міркування підказують висновок, що механіка духовності і духовного найбільше зрозуміла, якщо розглядати її як певний стан пошуково-творчої активно означуваної аналітично-критичної самосвідомості особистості. Духовний компонент у структурі особистісних якостей людини виконує функцію високогуманного морально-етичного і емоційно-образного регулювання стосунків індивіда з навколишнім середовищем на засадах суб'єктно-обє'ктних відношень між його внутрішнім світом і повсякденними реаліями життя. Звідси духовність - це система мотивацій людини ідеологічного, соціально-політичного, національно-культурного і соціально-психологічного змісту, що забезпечують відповідні характеристики її особистісного життя в атмосфері загальнолюдського визнання суб'єктної значущості індивіда [4, с 214-217].
   Оптимальне вирішення проблеми духовності, формування духовної культури потребує поєднання зусиль за багатьма напрямними науково-теоретичного і дієво-практичного пошуку. Скажімо, від філософських наук очікуються зараз нові футурологічні ідеї щодо перспективи людства з відповідними новим епохам ідеалами людини. Від педагогів, вчителів, вихователів чекають нових методичних схем спрямування людської особистості на максимальне виявлення нею своєї індивідуальної природи в сповідуванні духовної спадщини свого народу. В цьому плані вже сьогодні очевидна необхідність уточнення змісту окремих принципів навчально-виховної роботи з учнівською та студентською молоддю. Так, скажімо, недостатньо і поверхово розглядати зміст гуманітаризації освіти лише як резерв підвищення якості суто ділових, виробничо-професійних характеристик спеціаліста. Набагато більше значення, при всій вагомості першого, має те, що на засадах гуманізму формується Людина. І насамперед Людина потрібна нашому суспільству і нашій державі. Людина високої культури, глибокої духовності, з багатим національно-культурним потенціалом. Це основний модуль економічного, політичного, соціального життя країни і запорука її виробничих успіхів, наукових здобутків і світового визнання. Аби така установка щодо забезпечення глибокої духовності життя нашого суспільства була реалізована, необхідна узгоджена співпраця багатьох структурних ланок української держави. Потрібна ґрунтовна розробка теоретичних засад міжнаціональних відносин всіх етнічних груп України з урахуванням їх традицій, звичаїв, ментальності і проектування цих чинників на сповнене людинолюбства внутрішнє, життя кожного індивіда. У зв'язку з цим дуже гостро і невідкладно стоять питання дослідження національної психології та самосвідомості і механізмів їх впливу на формування особистісних установок та стереотипів життєвої активності людини [4, с 218].

ЛІТЕРАТУРА



1. Бабанський Ю.К. Комплексный подход к воспитанию школьников. - М., 1980. - 190 с.
2. Гроф С. Духовный кризис: Статьи и исследования. - М., 1995. -255 с.
3. Колыиинский Реан. Социальная пед-психол. - К., 1999. - 230 с.
4. Сіркізюк В.В. Основи національного виховання: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К., 2005. - 304 с
5. Сухомлинський В. А. Сто порад вчителеві. - К.: Радянська школа., 1988. - 304 с.
6. Франк С. П. Духовные основы общества. - М., Республика., 1992. -75 с.


  • Спорт в системі формування особистості Спорт в системі формування особистості - На жаль, нині практично здоровими  є лише 27% дітей дошкільного віку, лише 65% дітей...фізично  гармонійно розвинені.



База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка