Програма виховання «Основні орієнтири виховання учнів 1-12 класів загальноосвітніх шкіл України»



Сторінка1/9
Дата конвертації07.03.2016
Розмір0.99 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9

Міністерство освіти і науки України

Академія педагогічних наук України

Інститут інноваційних технологій і змісту освіти



НАЦІОНАЛЬНА

програма виховання

«Основні орієнтири виховання

учнів 1-12 класів

загальноосвітніх шкіл України»

Київ – 2007



Розділ І. Концептуальні засади основних орієнтирів виховання учнів 1-12-х класів

загальноосвітніх навчальних закладів України

Процес становлення незалежної демократичної України з її праг­ненням стати повноправним членом європейської спільноти перед­бачає всебічне утвердження в суспільному та індивідуальному бутті цивілізованих норм життя на основі загальнолюдських цінностей та духовних, моральних і культурних засад життя українського народу. Тому мета сучасного освітнього процесу — не тільки сформувати необхідні компетенції, надати ґрунтовні знання з різних предметів, а й формувати громадянина, патріота; інтелектуально розвинену, духовно і морально зрілу особистість, готову протистояти викликам глобалізації життя.

У глобальному світовому суспільстві молодь не повинна втра­чати свою індивідуальність, глибоке відчуття єдності з українським народом, повагу до його духовних, моральних і культурних над­бань. Незалежно від своєї національності та світогляду учень має змогу дізнатися про духовне коріння української нації, моральні традиції інших національностей, які складають єдиний народ України. Засвоєння основ знань про традиційні духовні, моральні і культурні цінності, про духовну культуру української та інших національностей, які живуть в нашій державі, сприятиме взаємному порозумінню, консолідації українського народу, вихованню поваги до кожного, а також тих, хто має відмінні погляди.

Філософія і методологія освіти виконують важливу роль у справі формування свідомості молодого покоління. Та для різнобічного і гармонійного розвитку зростаючої особистості треба, щоб освіт­ній процес будувався не тільки на науковому осмисленні дійсності, а й на духовних, моральних і культурних цінностях українського народу і всього людства.



Духовно-моральний стан суспільства

Основою сучасного виховного процесу є людина як найвища цінність. Головною тенденцією виховання стає формування систе­ми ціннісного ставлення особистості до соціального і природного довкілля та самої себе. Набирає сили тенденція гармонійного поєд­нання інтересів учасників виховного процесу: вихованця, котрий прагне вільного саморозвитку і збереження своєї індивідуальності; суспільства, зусилля якого спрямовуються на моральний самороз­виток особистості; держави, зацікавленої у тому, щоб діти зростали громадянами-патріотами, здатними забезпечити країні гідне місце у цивілізованому світі.

Сучасному вихованню має бути повною мірою властива випе­реджувальна роль у демократичному процесі державотворення, воно має стати засобом відродження національної культури, зупинення соціальної деградації, стимулом пробудження високих моральних якостей — совісті, патріотизму, людяності, почуття громадянської і власної гідності, творчої ініціативи тощо; засобом самоорганізації, особистісної відповідальності дітей та молоді; запо­рукою громадянського миру і злагоди в суспільстві.

Нині значно розвинулись громадянські цінності виховання, освіт­ні заклади стали відкритими для батьків, громадських організацій. Розширюється кількість суб'єктів виховного впливу, узгоджуються їхні дії. Успішно здійснюються всеукраїнські заходи й акції з акти­візації моральної позиції дітей та учнівської молоді.

Стан духовної культури і моралі суспільства як у світі, так і в Украї­ні викликає занепокоєння. Корозія усталених духовних цінностей є наслідком прагматизації життя, пропаганди насилля, нехтування правових, моральних, соціальних норм і за своїми масштабами становить глобальну соціальну проблему.

Відсутність у частини молоді навичок конструктивного спіл­кування, загальних принципів розуміння сутності найпростіших соціальних процесів і явищ призводить до конфліктів, стресових ситуацій, неадекватної соціальної поведінки. Як наслідок — «втеча молоді від реальної дійсності» в алкоголізм, наркоманію, віртуальне комп'ютерне середовище.

Духовні чесноти українського народу втрачають свою дієвість. Упродовж останнього десятиріччя зруйновано традиційні для укра­їнців цінності, які гармонізують відносини людини з суспільством. Для досягнення матеріального життєвого успіху як головної мети пропагуються аморальні засоби. Це спричиняє загальну кризу моральності.

Сучасна психолого-педагогічна наука вважає джерелом моти­вації вчинків людини, її поведінки систему та ієрархію внутрішніх цінностей. У психічно здорової людини ця система має три рівні: на нижчому рівні — особисті та матеріальні цінності (власні потре­би, задоволення); на середньому — культурні цінності (мистецтво, наука, загальнонародні надбання, правопорядок); на вищому — духовні цінності (ідеали, ціннісні настанови, обов'язок перед сус­пільством).

Соціальні умови, що продукують меркантильність і цинізм, при­зводять до деформації системи цінностей у доволі значної кількості громадян України. Знецінюється одвічне: любов, сім'я, культурні цінності; гіпертрофується матеріальне та культивуються особисті потреби і задоволення. Зниження рівня суспільної та особистої моралі, сприйняття молоддю гедоністичних настанов, раннє статеве життя ведуть до формування особистості, котра не здатна створити міцну сім'ю, народити і виховати дітей. Як наслідок — поглиблю­ється демографічна криза.

Складні проблеми постали перед інститутом сучасної сім'ї. Діти, які виростають у неблагополучних сім'ях, недостатньо соціально зрілі, агресивні, а тому адекватно не сприймаються однолітками, що утруднює їхній особистісний розвиток.


Мета та принципи виховання

Метою виховання є формування морально-духовної життєво компетентної особистості, яка успішно самореалізується в соціумі як громадянин, сім'янин, професіонал. Виховна мета є спільною для всіх ланок системи виховання та є критерієм ефективності виховного процесу.

У процесі привласнення особистістю вироблених людством морапьно-духовних цінностей коригується її потребнісна, когнітивна та діяльнісна сфери. Загальній меті виховання підпорядковується спеціально спроектована система супідрядних, поетапно конкре­тизованих цілей за напрямами виховання, сконцентрованих на вихованні цінностей природи, культури, соціальних цінностей та цінностей «Я». Послідовне досягнення цих цілей дедалі більше наближає вихователя до мети як ідеального образу вихованої особистості.


Основні принципи виховання

Принцип національної спрямованості. Передбачає формування національної самосвідомості, виховання любові до рідного краю, свого народу, шанобливе ставлення до його культури; повагу, толерантне ставлення до культури всіх національностей, які про­живають в Україні.

Принцип культуровідповідності. Вихованець і педагог спільними зусиллями перетворюють зміст історичного морально-етичного досвіду людства на систему відкритих проблем. Така проблемати-

зація моральної культури слугує джерелом особистісного розвитку дитини, умовою засвоєння нею загальнокультурних надбань, а саме виховання здійснюється як культурологічний процес, формування базису культури особистості.



Принцип цілісності. Виховання організується як системний педагогічний процес; спрямовується на гармонійний та всебічний розвиток особистості, формування в неї цілісної картини світу. Передбачає наступність в реалізації напрямів та етапів виховної роботи на різних освітніх рівнях: охоплює всі сфери життєдіяльності дітей та учнівської молоді; здійснюється різними соціальними інсти­тутами, а також у навчальній та позанавчальній діяльності.

Акмеологічний принцип. Вихователь будує виховний процес так, щоб вихованець засвоїв найвищі морально-духовні цінності; ство­рює умови для оптимальної самореалізації підростаючої особистос­ті, розвитку її індивідуальних можливостей і здібностей. Напрями виховної роботи втілюються у відповідних результатах — міцно й органічно засвоєних загальнолюдських і національних цінностях, стратегії життя, яка передбачає постійний рух до здійснення нових, соціально значущих задумів; формування умінь долати труднощі, прогнозувати наслідки своїх учинків; здатності свідомо приймати рішення.

Принцип суб'єкт-суб'єктної взаємодії. Учасники виховного про­цесу є рівноправними партнерами у процесі спілкування, ставлять­ся уважно до поглядів один одного, визнають право на відмінність, узгоджують свої позиції. Вихователь уникає жорстких приписів, не ставиться до вихованця як до пасивного об'єкта своїх впливів; зважає на його психічний стан, життєвий досвід, систему звичок і цінностей; виявляє емпатію, вдається до конструктивних та про­дуктивних виховних дій; схильний до творчості та педагогічжзї рефлексії.

Принцип адекватності виховання до психологічних умов розвит­ку особистості. Вихователь зосереджує свою увагу на дитині, бере до уваги її вікові та індивідуальні особливості, не форсує її розвитку, задовольняє фундаментальні потреби дитини (у розумінні, визнанні, сприйнятті, широкому ставленні до неї); виробляє індивідуальну програму її розвитку; стимулює розвиток в особистості свідомого ставлення до своєї поведінки, діяльності, життєвого вибору.

Принцип особистісної орієнтації. Означає, що загальні закони психічного розвитку проявляються у кожної дитини своєрідно і непо­вторно. Педагог культивує у зростаючої особистості почуття само-цінності, впевненості у собі, визнає її право на вільний розвиток та реалізацію своїх здібностей; не обмежує її в правах почуватися індивідуальністю; виробляє оптимістичну стратегію розвитку кож­ного вихованця; спрямовує зусилля на розвиток світогляду, само­свідомості, культури потреб, емоційної сприйнятливості, довільної поведінки, базових якостей особистості.

Принцип превентивності. Держава, виховні інститути здійсню­ють профілактику негативних проявів поведінки дітей та учнівської молоді, допомагають їм виробити імунітет до негативних впливів

соціального середовища. При цьому має бути забезпечена сис­тема заходів економічного, правового, психолого-педагогічного, соціально-медичного, інформаційно-освітнього характеру з фор­мування позитивних соціальних настанов, запобігання вживанню наркотичних речовин та різним проявам деструктивної поведінки, відвернення суїцидів та формування навичок безпечних статевих стосунків.



Принцип технологізації. Виховний процес передбачає науко­во обгрунтовані дії педагога та відповідно організовані ним дії вихованців, підпорядковані досягненню спеціально спроектованої системи виховних цілей, що узгоджуються з психологічними меха­нізмами розвитку особистості та ведуть до кінцевої мети виховання. Побудований таким чином виховний процес має ознаки проективності, певною мірою гарантує позитивний кінцевий результат.

Вказані принципи складають певну систему. Кожний принцип як важлива складова системи взаємопов'язаний з іншими, їх гармо­нійне поєднання є запорукою ефективного виховного процесу.


Зміст виховання

Сучасний зміст виховання в Україні — це науково обгрунтована система загальнокультурних і національних цінностей та відповідна сукупність соціально значущих якостей особистості, що характери­зують її ставлення до суспільства і держави, інших людей, природи, мистецтва, самої себе. Виховання здійснюють для ідентифікації вихованця із загальновизначеними цінностями і якостями. Система цінностей і якостей особистості розвивається і виявляється через її власне ставлення.



Ціннісне ставлення особистості до суспільства і держави виявляється у патріотизмі, національній самосвідомості, правосві­домості, політичній культурі та культурі міжетнічних відносин.

Патріотизм виявляється в любові до свого народу, повазі до українських звичаїв і обрядів, відчутті своєї належності до України, усвідомленні спільності власної долі з долею Батьківщини, доскона­лому володінні української мовою. Національна самосвідомість — це особиста ідентифікація із своєю нацією, віра в духовні сили та майбутнє; воля до праці на користь народу; усвідомлення мораль­них та культурних цінностей, знання історії, звичаїв, обрядів, сим­воліки; система вчинків, які мотивуються любов'ю, вірою, волею, осмисленням відповідальності перед своєю нацією. Розвинена правосвідомість виявляється в усвідомленні особистістю своїх прав, свобод, обов'язків, свідомому ставленні до законів та дер­жавної влади. Політична культура — це політична компетентність (наявність знань про типи держав, політичні організації та інституції, принципи, процедури й регламенти суспільної взаємодії, виборчу систему), а також лояльне й водночас вимогливе ставлення грома­дян до держави, її установ, органів влади, здатність брати активну участь в ухваленні політичних рішень. Культура міжетнічних від­носин передбачає поважання дітьми та учнівською молоддю прав

людини; сформованість інтересу до представників інших народів; толерантне ставлення до їхніх цінностей, традицій, мови, вірувань; уміння виважено поступатися своїми інтересами на догоду етнічним та релігійним групам заради громадянської злагоди.



Ціннісне ставлення до людей виявляється у моральній актив­ності особистості, прояві чуйності, чесності, правдивості, працелюб­ності, справедливості, гідності, милосердя, толерантності, совісті, терпимості до іншого, миролюбності, доброзичливості, готовності допомогти іншим, обов'язковості, добросовісності, ввічливості, делікатності, тактовності; вмінні працювати з іншими; здатності про­щати і просити пробачення, протистояти виявам несправедливості, жорстокості. Показник моральної вихованості особистості — це єдність моральної свідомості та поведінки, єдність слова і діла, наявність активної за формою та моральної за змістом життєвої позиції.

Характер ставлення особистості до соціального довкілля змі­нюється з віком. У молодшому шкільному віці дитина оволодіває елементарним умінням та навичками підтримки та збереження міжособистісної злагоди, запобігання та мирного розв'язування конфліктів; здатністю брати до уваги думку товаришів та опо­нентів; орієнтацією на дорослого як носія суспільних еталонів та морального авторитета. У підлітковому віці зростає цінність друж­би з однолітками, відбуваються емансипація від безпосереднього впливу дорослих, розширюється сфера соціального спілкування, засвоюються суспільні цінності, формуються соціальні мотиви поведінки, виникає критичне ставлення до людей як регулятор поведінки. У юнацькому віці збільшується кількість виконуваних старшокласником соціальних ролей, зростають вимоги до відпо­відальності за дії та вчинки, формуються мотиви самовизначення/ вдосконалюється вміння керуватися свідомо поставленою метою, зростає роль самостійних форм діяльності: формується суспільна активність.



Ціннісне ставлення до природи формується у процесі екологіч­ного виховання і виявляється у таких ознаках: усвідомленні функцій природи в житті людини, самоцінності природи; почутті особистої причетності до збереження природних багатств, відповідальності за них; здатності особистості гармонійно співіснувати з природою; критичній оцінці споживацько-утилітарного ставлення до при­роди, яке призводить до порушення природної рівноваги, появи екологічної кризи; вмінні протистояти проявам такого ставлення доступними способами; активній участі у практичних природоохо­ронних заходах: здійсненні природоохоронної діяльності з власної ініціативи; посильному екологічному просвітництві. Ціннісне став­лення до природи і сформована на його основі екологічна культура є обов'язковою умовою сталого розвитку суспільства, узгодження економічних, екологічних і соціальних чинників розвитку.

Ставлення вихованців до природи має специфічні вікові осо­бливості. Молодшому шкільному віку властиве непрагматичне ставлення, що грунтується на суб'єктифікації, коли природні об'єкти

стають «значущими іншими»; посилюються мотиви спілкування з природою. Для підліткового віку характерне ставлення до природи як до об'єкта охорони, а не користі. Наприкінці цього віку виникає «об'єктна» настанова користі. При цьому виявляється суперечли­вість у ставленні до природи: прагматичні настанови декларуються природоохоронними мотивами. Юнацькому віку властиве об'єктно-непрагматичне ставлення до природи, що грунтується на естетичній настанові.

Ціннісне ставлення до мистецтва формується у процесі есте­тичного виховання і виявляється у відповідній ерудиції, широкому спектрі естетичних почуттів, діях і вчинках, пов'язаних з мистецт­вом. Особистість, якій властиве це ставлення, володіє системою елементарних мистецьких знань, адекватно сприймає художні твори, здатна збагнути та виразити власне ставлення до мистецтва, прагне та вміє здійснювати творчу діяльність у мистецькій сфері.

Естетичне виховання спрямоване на розвиток у зростаючої особистості широкого спектра почуттів — здатності збагнути та виразити власне ставлення до мистецтва. Важливим є сприймання об'єктів довкілля як естетичної цінності, ерудиція у галузі мистецтва (володіння системою елементарних мистецьких знань, понять, термінів, адекватне сприйняття художніх творів, творча діяльність в мистецькій сфері), власний погляд на світ, здатність радіти за інших як ознака духовної зрілості.

Використовуючи мистецтво як основний чинник естетичного виховання, педагог враховує вікові особливості школярів: відкри­тість учнів початкової школи до сприймання художніх творів, їхню емоційну мобільність та готовність з насолодою виконувати творчі завдання; концентрацію підлітків на пізнанні свого внутрішнього^ світу, а отже, використанні мистецтва як засобу духовного станов­лення, що проходить шлях від почуттєвого сприймання до осмис­лених естетичний дій; усвідомлення старшокласниками (вік, коли почуття набувають якісно нового характеру, переживання стають змістовнішими і доволі глибоко впливають на емоційне сприйняття життя) того факту, що мистецтво безпосередньо пов'язано з жит­тям народу, його культурою.

Ціннісне ставлення до праці є важливою складовою змісту виховання особистості. Воно передбачає усвідомлення дітьми та учнівською молоддю соціальної значущості праці, розвинену потребу в трудовій активності, ініціативність, схильність до підпри­ємництва; розуміння економічних законів і проблем суспільства та засобів їх розв'язання, готовність до творчої діяльності, конку­рентоспроможності й самореалізації за умов ринкових відносин, сформованість працелюбності як базової якості особистості.

Трудове виховання є системою виховних впливів, мета яких полягає у морально-психологічній підготовці учнів до майбутньої професійної діяльності. Високий рівень її розвитку передбачає оволодіння особистістю загальними основами наукової організації праці, вмінням ставити мету, планувати її досягнення, організову­вати своє робоче місце, раціонально розподіляти сили і засоби

досягнення бажаного результату, аналізувати процес і наслідки власних трудових зусиль, вносити необхідні корективи.

Основним завданням молодшої школи є формування в учнів уявлення про важливість праці для суспільства і для кожного з них. Педагог ознайомлює учнів з різними видами праці, з світом про­фесій та якостями особистості, потрібними сучасному працівникові. Трудове виховання учнів основної школи — це розвиток свідомого ставлення до праці, знайомство з працею людини у різних галузях економіки, формування вмінь працювати у колективі, на становлен­ня професійних інтересів, творення реального образу «Я». Одним із результатів трудового виховання і професійної орієнтації на цьому етапі є вибір учнем напряму майбутньої трудової діяльності та відповідного йому профілю навчання у старшій школі. Головними завданнями навчально-виховної роботи з старшокласниками є формування в них здатності до усвідомленого вибору майбутньої професії, розвиток загальнотрудових та професійно важливих якостей особистості.



Ціннісне ставлення до себе передбачає сформованість у зрос­таючої особистості вміння цінувати себе як носія фізичних, духовно-душевних та соціальних сил. Воно є важливою умовою формування у дітей та учнівської молоді активної життєвої позиції.

Ціннісне ставлення до свого фізичного «Я» — це вміння осо­бистості оцінювати свою зовнішність, тілобудову. поставу, розвиток рухових здібностей, фізичну витривалість, високу працездатність, функціональну спроможність, здатність відновлювати сили після фізичного навантаження, вольові риси, статеву належність, гігієніч­ні навички, корисні звички, стан свого здоров'я та турбуватися про безпеку власної життєдіяльності, здоровий спосіб життя, активний відпочинок.

Ціннісне ставлення до свого психічного «Я» передбачає вихованість у дітей та учнівської молоді культури пізнання власного внутрішнього світу — думок, переживань, станів, намірів, прагнень, цілей, життєвих перспектив, ідеалів, цінностей, ставлень. Важливо навчити зростаючу особистість сприймати себе такою, якою вона є, знати свої позитивні і негативні якості, сприяти формуванню в неї реалістичної «Я»-концепції, готовності та здатності до само­вдосконалення, конструктивної самокритичності.

Ціннісне ставлення до свого соціального «Я» виявляється у таких ознаках: здатності орієнтуватися та пристосовуватися до нових умов життя, конструктивно на н ■вптвати: визначенні свого статусу в соціальній групі, налагоджені спільної праці з доросли­ми та однолітками; вмінні запобігати юонфпктам. справедливому і шляхетному ставленні до інших яццвй-

Характер ціннісного ставлений особистості до себе істотно змінюється з віком. У молодшому шняьмому віці розвивається рефлексія, формується рмиід ацмоват» себе як предмет змін. У підлітковому віці формується і прагнення до самоствердження, з'являється хворобливе переживання неуспіху, зростає роль самооцінки в регуляції поведінки. У юнацькому віці актуалізується потреба у самовизначенні, оцінці своїх здібностей і можливостей; виникає процес визначення сенсу життя та свого місця в ньому.



Технологія виховного процесу

Зміст та організацію виховного процесу визначає його мета як очікуваний ідеальний результат. Кінцева мета виховання поетапно конкретизується, виділяються проміжні виховні цілі, проектуються дії педагога й вихованців, орієнтовані на досягнення виділених цілей.

Технологічний підхід дає змогу активізувати, інтенсифікувати процес виховання, наблизити його до оптимального. Технологія є основою сучасного виховного процесу, оскільки як форма вихов­ного впливу характеризується високою наукоємністю і цим самим оптимізує його.

Особистісне долучення вихованців до спільної з вихователем діяльності у процесі застосування сучасних виховних технологійздійснюється через розв'язання соціально-моральних завдань, що ставлять вихованців в умови свідомого вибору і практичної реалі­зації особистісної позиції, стилю поведінки.

Технологія виховного процесу з поєднанням педагогічних при­писів, здійснюваних на рівні етапів та дій суб'єктів, з широкою варі­ативністю операціональної структури суб'єкт-суб'єктної взаємодії. Водночас вона є проявом індивідуальної майстерності педагога за умов використання ним оптимальних форм, методів та прийомів впливу на розвиток особистості.

Процес виховання окрім власне наукового підходу складається з творчих актів, засадами яких є відчуття вихователем конкрет­ної життєвої ситуації, його тактовність. Ця особливість виховної діяльності має переваги у ситуаціях екстремальних, недостатньо детермінованих, плинних, змінних.

Складовими виховних технологій є форми організації та спо­соби виховання. Процес виховання здійснюється у певних орга­нізаційних формах (індивідуальні, групові, колективні, масові). Сфера виховання є відкритою до пошуку альтернативних способів виховання.

Використання виховної технології є завжди вибором стратегії, прі­оритетів, системотвірних чинників взаємодії вихователя і вихованців, а також вибором тактики та стилю виховної роботи з ними.

Високий суб'єктивний компонент виховних технологій, пріоритет унікальності кожної особистості вимагає відповідального ставлення до технологізації виховного процесу, високого професіоналізму педагога.
Виховний простір розвитку особистості

Головне завдання сьогоднішньої практики — створення вихов­ного простору. Виховний простір — це не тільки середовище, а й духовний простір учня і педагога, це простір культури, що впливає на розвиток особистості. У ньому має бути представлений весь комплекс цінностей культури і культурних форм життя. Це простір соціальних, культурних, життєвих виборів особистості, котра само-реалізується у різних виховних середовищах (академічне середо­вище, клубне, середовище творчих майстерень тощо). Основні вимоги до створення виховного простору: •психологізація як здатність враховувати у комплексі всі зовнішні й внутрішні впливи на дитину й одночасно творити духовно-творче розвивальне середовище, нейтралізуючи негативні з них та посилюючи позитивні;

• відкритість соціуму — діяти у співпраці з сім'єю, громад­ськістю;

• залучення дітей до розв'язання суспільно значущих і особис-тісних життєвих проблем — формувати досвід громадянської поведінки;

•розвиток творчого потенціалу всіх суб'єктів навчально-виховного процесу;

•спонукання школярів до самостійного розв'язання власних життєвих проблем у нестабільному суспільстві;

• життєтворчість як здатність забезпечити дитині можливість облаштувати власне життя, творити колективні і міжособис-тісні взаємини;

• педагогічна культура вчителів і вихователів, невід'ємними осо­бливостями якої є людяність, інтелігентність, толерантність, розуміння, здатність до взаємодії;

•педагогічний захист й підтримка дітей у розв'язанні їхніх життєвих проблем та в індивідуальному саморозвитку, забез­печення їх особистісної недоторканості і безпеки;

• самореалізація людини в особистісній, професійній та соці­альній сферах її життєдіяльності.


Структура виховної моделі національного виховання

Виховна система — це цілісний організм, який виникає у процесі інтеграції основних компонентів виховання (мета, суб'єкти вихован­ня, їх діяльність, спілкування, відносини, кадровий потенціал, мате­ріальна база), що сприяє духовному розвитку і саморозвитку осо­бистості, створенню своєрідного, за визначенням К. Ушинського, «духу школи».

Виявлення, узагальнення, впровадженн в практику роботи передового досвіду

Методична робота з актуальних проблем виховання молоді

Реалізація індивідуальних потенцій вчителя



Серцевиною виховного процесу є особистість - її нахили, здібності, потреби, інтереси, соціальний досвід, самовідданість, характер.

Одним із визначальних принципів виховної системи є взаємо­зв'язок впливів: родини; вчителя; соціальних об'єктів; довкілля (освітнього простору).

Родина, її цінності є складниками суспільства, яке будується на родинних принципах співжиття, дбайливого ставлення до дитини на тих чинниках, що допомагають розкрити її творчий потенціал.

Залучення до співпраці управлінської, духовної, культурно-мистецької еліти та громадських інституцій створює унікальне середовище координації та інтеграції всіх ланок виховної системи.

Розуміючи українську національну систему виховання як самобут­нє і водночас споріднене з вселюдським культурно-історичне явище, акцентуємо увагу на усвідомленні педагогами кінцевого результату своєї праці — виховання свідомого громадянина, патріота.


Організаційно-структурна модель виховання

Реалізація сучасних технологій виховної роботи на практиці мож­лива на основі проектування розвитку особистості. Таким чином від­бувається перехід від «педагогіки заходів» до педагогіки формування особистісних рис і якостей. У цьому підході (див. таблицю) основними елементами розвитку особистості виступають: вікові особливості дитини (1); власне зміст виховної діяльності як спільної діяльності вихователя і вихованця (2); та основні очікувані результати на пев­ному етапі вікового розвитку, що складаються з трьох основних елементів, — набуті знання і цінності (3), сформовані ставлення деГ себе, оточуючого природного і соціального світу (4), життєві компе­тентності (5), тобто можливість діяти у конкретній життєвій ситуації відповідно до власних цінностей, ставлень та знань.


Структура планування та оцінки ефективності виховання

Вікові особливості дитини

Зміст виховної діяльності

Критерії

Виховні досягнення учнів

Життєві компетентності

1

2

3

4

5
















Такий підхід дає можливість оцінити ефективність проведеної виховної роботи на кожному віковому етапі розвитку вихованця. Оцінка здійснюється через порівняння очікуваних результатів виховної роботи з її реальними результатами. При цьому стає можливою оцінка ефективності виховання як окремої особистості, так і класу та школи в цілому.
Розділ II. Пояснювальна записка

Виховання учнів в сучасній школі здійснюється в контексті національної і загальнолюдської культури, охоплює весь навчально-виховний процес, ґрунтується на свободі вибору мети життєдіяльності та поєднує інтереси особистості, суспільства, держави і нації.

Нині особливо актуальним є фундаментальне методологічне положення видатного українського психолога Г.С.Костюка про те, що виховувати – означає проектувати поступове становлення якостей особистості і керувати здійсненням накреслених проектів.

Національна програма виховання є результатом проектно-цільової діяльності, що враховує найважливіші компоненти навчально-виховного процесу, а саме: діагностування; визначення й обґрунтування педагогічних завдань; моделювання і прогнозування; проектування і планування, організацію різних видів діяльності з учнями; моніторинг динаміки рівня життєвої активності вихованців; корекцію (самокорекцію) та регуляцію (саморегуляцію) відхилень у їхньому розвитку; аналіз та прогнозування виховних ситуацій.

Програмою передбачається залучення учнів до різних форм творчої та суспільно-корисної діяльності, зокрема: пізнавальної, оздоровчої, трудової, художньо-естетичної, спортивної, пропагандистської, ігрової, культурної, рекреаційної, екологічної, що організовуються у години дозвілля, тобто у позакласний час.

Метою програми виховання є створення ефективної системи виховної діяльності класного керівника (вихователя) та гуманістичної виховної системи класного колективу.

Для досягнення означеної мети передбачено реалізацію таких завдань:

- дотримання принципів виховання, визначених концептуальними засадами національної програми;

- організація виховного процесу в класному колективі та з батьками на засадах проективної педагогіки та за принципом концентризму;

- створення програми виховання для кожного класу з урахуванням власних педагогічних можливостей класних керівників, батьків, а також – результатів вивчення рівнів фізичного, соціального, психічного та духовного розвитку учнів;

- наповнення програми виховання змістом, відповідно до вікових особливостей учнів;

- задоволення базових потреб особистості вихованця (фізіологічних потреб, потреби в безпеці, любові та прихильності, визнанні та оцінці, в само актуалізації) в умовах ЗНЗ;

- реалізація у процесі роботи особистісно орієнтованого, діяльнісного, системного, творчого та компетентнісного підходів до організації виховного процесу в шкільному та класному колективах;

- оптимальне поєднання форм організації виховної роботи: індивідуальної, групової, масової;

- створення належних умов для особистісного зростання кожного вихованця (створення ситуацій успіху та підтримки), його психолого-педагогічний супровід;

- співпраця з органами учнівського самоврядування, дитячими громадськими організаціями;

- інтеграція зусиль батьківської громади, представників державної влади, громадських та благодійних організацій, правоохоронних органів та установ системи охорони здоров’я.

Програма виховання розрахована на весь період виховної діяльності з учнями конкретного класу з урахуванням їхніх вікових, інди­відуальних та психолого-педагогічних особливостей (для роботи з учнями 1-4 класів, 5-9 та 10-12 класів).

Структурними елементами програми є:

- концептуальні засади, в яких закладена основна ідея, принципи та структура виховання моделі;

- пояснювальна записка, в якій визначається мета й завдання виховної діяльності учнів, особливості структури і змісту програми, рекомендації класним керівникам (вихователям) щодо створення організаційно-педагогічних умов та застосування різних форм і методів виховної діяльності;

- змістове наповнення програми для всіх ступенів навчання (початкова, основна, старша школа) побудоване за 6-ма основними напрямами;

- списку використаної та рекомендованої літератури.

Змістове наповнення програми побудоване з дотриманням принципу концентризму, що відповідає концептуальним засадам національної програми виховання і визначається цінностями і ставленями особистості до суспільства і держави, людей, природи, праці, мистецтва і до себе. Після кожної змістової лінії подаються характеристики вікових особливостей учнів, зміст та форми виховної діяльності, критерії і вимоги до виховних досягнень учнів. У змісті виховної діяльності запропоновано орієнтовні форми проведення виховних справ та їх тематика для різних вікових категорій з урахуванням творчого підходу класних керівників, батьків та дітей на основі їхніх інтересів, запитів та потреб.

У програмі визначено орієнтири для роботи з конкретними класними колективами. Кожна програма виховання з конкретним класом має носити творчий характер, вирізнятися власною специфікою, що зумовлюється особливістю соціальної ситуації розвитку, провідною діяльністю, виховних впливів мікро- та макросоціумів, рівнів розвитку особистостей та класних колективів, власними можливостями педагога.

В проектній діяльності увага класного керівника (вихователя) акцентується на таких аспектах:

- розвиток творчої особистості дитини;

- виявлення та становлення індивідуальних особливостей школярів;

- рівні особистісно-виховних досягнення учнів;

- створення відповідних умов у школі для всебічного розвитку учнів;

- функціонування системи медично-психологічного та соціально-педагогічного забезпечення процесу розвитку школярів.

У процесі поетапної реалізації програми виховання класний керівник (вихователь) керується особистісно орієнтованим підходом до інтересів, потреб, здібностей, нахилів кожного учня, тим самим створюючи умови для самореалізації, саморозвитку, самовдосконалення на основі національних та загальнолюдських цінностей.

Програма виховання учнів реалізується шляхом:

- навчально-виховного процесу;

- позаурочної та позакласної діяльності;

- позашкільної освіти;

- роботи органів учнівського самоврядування;

- взаємодії з батьками, громадськими організаціями;

Виходячи з того, що дитина є суб’єктом виховного процесу, слід докорінно змінити технологію виховного процесу на основі використання таких педагогічних технологій, які ставлять за мету не нав’язування правил і норм та примусове їх виконання, а створення умов для осмислення суті моральних правил і норм, їх доцільності, добровільного їх сприйняття, творчого застосування, набуття досвіду морально-ціннісного ставлення до навколишнього світу, до людей, до самого себе. А це потребує розвитку таких механізмів морального становлення особистості як ідентифікація, децентрація, позитивний образ «Я», емпатія, совість, рефлексивно-вольові механізми.

Для комплексної реалізації програми необхідно створення відповідних психолого-педагогічних умов у навчальному закладі, а саме:

- відповідність виховної практики засадам особистісно орієнтованої гуманістичної парадигми освіти;

- ставлення до особистості дитини як до суб’єкта виховання;

- перцептивна, комунікативна, інтерактивна взаємодія всіх суб’єктів виховного процесу;

- створення необхідних умов для розвитку творчого потенціалу особистості, перспектив її саморозвитку у колективі;

- захист і підтримка інтересів особистості дитини;

- самоідентифікація та суспільно-значуще особистісне самовизначення дитини ;

- стимулювання ініціативності та життєвої активності дитини;

- створення і набуття практичних навичок, необхідних для особистісної гармонізації;

- інтеграція виховних впливів освітнього середовища;

- практичне спрямування виховного процесу навчального закладу;

- культивування цінностей особистості.

Урахування вікових та індивідуальних особливостей старших школярів передбачає вибір доцільного змісту, форм і методів та відповідних виховних технологій:

- предметні виховні (формування необхідних знань, стійких поведінкових норм);

- особистісно орієнтовані (створення ситуацій взаємодії, емпатії,

- використання активних та інтерактивних технік);

- культурологічні;

- дитиноцентричні (основа виховного процесу – створення умов для розвитку дитини);

- соціоорієнтовані.

Для кожної вікової категорії прийнятними є використання індивідуальних (консультації), групових (тренінги, дискусії, дебати, ділові і рольові ігри), колективних (проекти) форм роботи.

Водночас, враховуючи вікові особливості, особистісні новоутворення школярів, важливо використати: метод створення проблемних ситуацій та їх аналіз; етичне оцінювання та співвіднесення з іншими еталонами гуманної поведінки; морально-етичні вправи, етичні тренінги; комунікативні ігри; «проективні» методики; театр-експромт; практичні акції, презентації, операції; метод виявлення самооцінки з елементами бесіди, гри; метод привчання, колективні творчі справи, групові справи, колективні творчі проекти. Доцільно використовувати також традиційні методи: спостереження, опитування, анкетування, бесіди, диспути, години спілкування, різні форми роботи з книгою, плакатами, ілюстраціями, періодичною пресою, усні журнали, ведення щоденників, тематичних зошитів; екскурсії, «заочні експедиції»; мандрівки; ранки, свята, вікторини, конкурси, змагання тощо.

Для забезпечення ефективної реалізації програми на перспективу необхідно розробити навчально-методичні посібники та методичні рекомендації.
Розділ III. Вікові особливості учнів

пОЧАТКОВА ШКОЛА


Молодший шкільний вік - є важливим у становленні особистості дитини, бо саме в цьому віці, враховуючи надбання довкілля та сімейного виховання, закладаються основи особистісного розвитку учнів початкової школи.

До вікових особливостей дітей 1-4 класів та їх особистісних взаємин можна віднести: незначний соціальний та моральний досвід, підвищену емоційність, вразливість і одночасно пластичність до морально-етичних впливів, імпульсивність та безпосередність поведінки дитини, бажання постійно розширювати коло спілкування. Тому узгодження поведінки та усвідомлення моральних явищ життя характеризуються емоційними узагальненнями, аналізом ситуацій та вчинків, які відповідають загальнолюдським етичним цінностям. Розрив між знаннями моральних принципів і відповідною поведінкою – найхарактерніша властивість дитини цього віку. Подальшого розвитку набуватимуть такі моральні почуття: провини, сорому, обов’язку, відповідальності, справедливості, власної гідності, сумління.

Основними потребами дитини в початкових класах є: потреби спілкування з людьми, в емоційному контакті, визнанні, оцінці своїх дій та вчинків, виявленні власних позицій у ставленні до інших, світу, потреба у дружбі, товариськості, повазі особистості, у самоповазі, набутті нових знань та вмінь для пізнання довкілля.

Перед вчителем постає важливе завдання: вирізняти мотив вчинку, роз’яснюючи їй його сутність і правильність в різних типових життєвих ситуаціях, даючи їм можливість емоційного “переживання“ разом із практичним застосуванням отриманих знань.

На основі спільних видів діяльності учні вчаться будувати свої взаємини із однолітками, входити в колектив ровесників, у них виникає потреба до взаємовимогливості і взаємодопомоги.

На цьому віковому етапі у дитини формується ядро особистості (моральні почуття, цінності, переконання), відбувається набуття досвіду моральної поведінки. Вона вчиться не лише виконувати вимоги колективу, а й бере активну участь у постановці вимог, виборі доручень, справи, яка їй до душі. В учнів виникає ще одне новоутворення – відносно стійки форми поведінки і діяльності, які в майбутньому становлять основу формування її характеру.

Після закінчення 1 класу залишається певна частина дітей, в яких не до кінця сформовані особистісні новоутворення, характерні для дошкільнят. А саме:


  • недостатнє усвідомлення сприйняття шкільного життя, необхідності впорядкувати, організувати його за певними законами і правилами співжиття;

  • недостатнє усвідомлення внутрішньої етичної інстанції, такої як совість (орієнтування лише на зовнішній контроль з боку дорослих, невміння діяти за їх відсутності), що викликає у школярів почуття невпевненості у собі, спричинює конфлікти у спілкуванні;

  • відсутність переваг та продуманих дій над імпульсивними (стримування бажань відбувається лише в разі очікування винагороди чи покарання);

  • несформованість адекватної самооцінки.

Вчителеві в 2 класі слід продовжувати виховну роботу, спрямовану на корекцію цих недоліків для будування специфічних для молодших школярів особистісних новоутворень: довільність психічних процесів, внутрішній план дій та рефлексію, інтелектуалізацію життя дитини.

У вчинках дітей наприкінці другого року навчання проглядається вже позиція у ставленні до того, що їх оточує. Розвиваються і змінюються внутрішні етичні інстанції, формуються моральні мотиви поведінки; розвивається здатність співпереживати, співчувати, а отже, і співдіяти з дорослими та однолітками.

Молодший шкільний вік (за І. Бехом) виявляється сприятливим щодо виховання у дитини фундаментального для її морального розвитку новоутворення, яким є здібність цінувати особистість людини.

Головним новоутворенням навчальної діяльності є формування теоретичного мислення дитини, що знаходить відповідне вираження і в рівні сформованості у дітей особистісних моральних якостей, першооснов багатьох моральних понять: доброти (гуманності), людяності, милосердя, чуйності, співчуття, чесності, справедливості, терпеливості та ін.

Формування особистості молодшого школяра значною мірою визначається реалізацією у виховному процесі діяльнісного підходу, згідно з яким моральні правила і норми засвоюються дитиною активно, в процесі діяльності та спілкування з дорослими, од­нолітками, старшими та молодшими дітьми. Основна функція її полягає в тому, що в ній набувається досвід ставлення дитини до світу, до людей, до самої себе.

Виховання молодших школярів здійснюється у процесі навчально-пізнавальної діяльності як провідної шляхом: внесення ціннісних складових у зміст навчальних предметів, відведення належного


місця "спільно-взаємодіючій діяльності" як на уроках, так і в позаурочний
час, на виховних заняттях; гуманізації взаємин у системах "учитель — учень", "учень — учень"; використання вчителем демократичного стилю спілкування з учнями; створення умов для творчої самореалізації кожної особистості.

Важливим є особистісно зорієнтований підхід у вихованні молодших школярів, оскільки для дітей цієї вікової групи характерна особлива сенситивність до морально-етичних впливів, а надто сприйняття норм культурної поведінки, спілкування, мовного етикету, культури взаємовідносин.

Дуже часто внутрішнє самопочуття, емоціональний настрій дитини буває залежить від особистості вчителя початкових класів, оскільки для учнів 1-2 класів учитель залишається центральною фігурою, арбітром, авторитетом. Лише в 3-4 класах самооцінка, оцінка однолітків починає переважати оцінку вчителя.

Зовнішнім вираженням позиції дитини є роль у різноманітних ситуаціях дитячого життя. Вона проявляється в залежності від очікувань вчителя і дитини. Діти з невиправданими очікуваннями стають часто агресивними або, навпаки, пригніченими; боязкими або недовірливими, соціально інфантильними або неспокійними. Ці аспекти необхідно враховувати у роботі з дітьми та батьками.

Головне завдання вчителя – навчитись створювати і використовувати у шкільному житті ситуації, де знання і дії були б злиті та дозволили б фіксувати динаміку морально-духовного розвитку дитини, суть якого полягає у вмінні дитини самостійно, а іноді за допомогою вчителя реалізувати свої здібності до практичної діяльності. Вчитель має допомогти дитині просуватись від елементарних навичок поведінки до більш високого рівня, де необхідні самостійність у прийнятті рішень і моральний вибір.

Ефективність різних видів виховання залежить від спрямованості виховного процесу, форм і методів його організації. Пріоритетними для учнів початкових класів є активні методи, що спрямовані на самостійний пошук істини та сприяють формуванню критичного мислення, ініціативи й творчості.

Оскільки в молодшому віці у дітей домінує образне мислення, то найбільш характерними є такі форми діяльності: ситуаційно-рольова гра, сюжетно-рольова гра, гра-драматизація, інсценування, гра-бесіда, гра-мандрівка, екскурсія, ігрова вправа, колективне творче панно, бесіда, тематичний зошит, ранок, свято, усний журнал, групова справа, оформлення альбому, уявна подорож, конкурси, ігри, школа ввічливості, демонстрація, розповідь, моделювання, інсценізація, вікторина, екскурсія, виставка малюнків, операція-рейд, виставка-ярмарок, перекличка повідомлень, добродійна акція, хвилини з мистецтвом, година спостереження, година милування, спортивні змагання, козацькі забави, театральна вистава, ляльковий театр, ведення літопису класного колективу, веселі старти, естафети, догляд за рослинами і тваринами.

ОСНОВНА ШКОЛА


Підлітковий вік – складний відповідальний період становлення особистості (за Л. І. Божович, це період другого народження особистості) в якому формується соціальна спрямованість і моральна свідомість: моральні погляди, судження, оцінки. Уявлення про норми поведінки запозичені у дорослих. Шлях оволодіння ними відбувається через реальні стосунки, через оцінки їх діяльності дорослими. Але підліітки прагнуть до вийняткових умов, щоб виявити себе, тому вони важко сприймають буденні справи, наприклад, що волю загартовує і навчання, що відкрите визнгання своїх помилок свідчить про сміливість, що усвідомлення своєї провини – крок до відповідальності. Знання моральних норм та еталонів взаємин розуміють не завжди глибоко, важко сприймається моральний релятивізм, тому оцінки вчинків інших категоричні, безкомпромісні. Моральні переконання ще нестійкі, але вони стають специфічними мотивами поведінки. З’являються власні погляди, оцінки, які ще можутиь швидко змінитись, але й протилежну точку зору підліток буде захищати так самопристрасно, як і минулу.

Важливі зміни відбуваються в мотиваційній сфері: потреба в самоповазі, в самоствердженні, у визнанні товаришів, у позитивному ставлеенні з боку значущих товаришів. З’являється орієнтація на майбутнє: мрія, ідеали, перспективні плани, віддалена мета. Проте для підлітка характерна й відмова від поставленої мети всупереч її об’єктивній значущості, бо воля ще слабка. Підлітки частіше діють за найбільш сильним мотивом, власною ж поведлінкою вони ще не володіють і самі визнають відсутність у себе вольових якостей.

Педагогічне завдання – розвивати у підлітків вольову поведінку, використовуючи для цього емоційно привабливі цілі, підтримувати їх наміри й уявлення про можливість досягти власного рівня домагань. За Л. І. Божович, у підлітків у вольовому акті слабо ще представлена виконавська частина. Очима підлітків основною причиною їх неуспішності в школі є лінощі. Практика свідчить, що не менше значення має забезпечення пізнавальної мотивації, розвиток інтересів. Підлітків характеризує легкість виникнення переживань, емоційної напруги. Їм важко стримувати свої й радість, й горе,йобразу, й гнів. Їх емоції відрізняються ригідністю – інертністю, негнучкістю, навіть тенденцією до самопідтримування. Підлітки “купаються ” у власному горі, або в почутті провини. Вони вічувають задоволення від будь – яких переживань, відчувають потребу в сильних емоційних насиченнях. Супуречливі прагнення, які виникають досить часто, ще більше підсилюють загальний емоційний фон, і це веде до виникнення стану афекту. Афективний стан може бути досить тривалим і виникати з незначного приводу. Треба вчити підлітків володіти своїми емоціями, усвідомлювати їх, говорити про них, виявляти в культурних формах.

Відбувається інтенсивний розвиток самосвідомості: виникає інтерес до свого внутрішнього світу, що веде до поглиблення та ускладнення процесу самопіднання. Підліткова рефлексія спрямована на розуміння самого себе% особлива увага приділяється власним якостям особистості, тому підвищується чутливість до оцінок з боку оточуючих, виникає орієнтація на реальні досягнення. Рефлексія відкриває недосконалість “Я”, що глибоко та гостро переживається. Найбільший сплеск рефлексивності в 7-8 кл. Зростає критичність з приводу власних недоліків, наприклад, вже в 6 класі з’являються діти, які не вважають себе здібними до жодного з предметів.

Моральна мотивація ще не стійка, тому підліток легко піддається навіюванню таким формам соціальної поведінки, які роблять його дорослим у власних очах.

Образи “Я”, що створює в своїй свідомості підліток, дуже різноманітні: це фізичне “Я” (уявлення про свою зовнішність), про писхічне “Я” (про риси характеру, про свої здібності тощо). Але ставлення до всіх цих рис свого “Я” залежить від системи цінностей, яка формується завдяки впливу членів своєї сім’ї та ровесників. Саме тому одні гостро переживають відсутність зовнішньої краси, а інші – фізичної сили, дехто всю увагу спрямовує на підвищення результатів у спрті. Образ “Я” ще не стабільний, уявлення про себе рухливе. Іноді випадкова фраза, комплімент або посмішка надовго порушують спокій душевного життя підлітка.

З образом “Я” пов’язана самооцінка . Для підлітка важливо знати не тільки, який він є , але й на скільки значущі його індивідуальні особливості для оточуючих, а тому й для самого себе. Постійнго відбувається порівняня: “Я такий ,як усі ” або “Я не такий, як усі”. Але в ідеалі самооцінка повинна складатися із порівняння самого себе сьогодні із самим же собою, але вчора: “Я вчора і я сьогодні, а яким я стану ( повинен стати) завтра?”. Це складно, але ефективно. Самооцінка має загальний характер та ще й занижена: підлітки перебільшують свої недоліки, успіхи дещо занижують. Але за заниженою самооцінкою може ховатись високий рівень домагань, на основі цього розвивається феномен "дискомфорт успіху“. Підліток, маючи таку самооцінку, знецінює досягнення своїх ровесників, радіє їх невдачам. Така конфліктна самооцінка виникає при завищенних вимогах з боку батьків, або песимістичних уявленнях про можливості свого сина або доньки. У підлітка тоді виникає сильна реакція навіть на справедливі зауваження. Він шукає зовнішніт причини для виправдовування своїх реальних невдач або тих, що прогнозуються. Такий “афект неадекватності” вимагає пошуку психологічного захисту у вигляді знецінення успіхів інших. Висока самооцінка повинна поєднуватись зі здатністю диференційовано оцінювати свої досягнення і в той же час бачити недоліки, й перспективи покращення результатів за рахунок усунення недоліків.

Підлітки адекватно оцінюють товаришів, але перебільшують оцінку себе. М.І.Лісіна висловила гіпотезу про продуктивність дещо завищеної самооцінки у порівнянні з заниженою. Загальне позитивне ставлення до себе, до своїх можливостей повинно залишатися незмінним, а недоліки сприйматись як тимчасові, які можна усунути, якщо постаратись надалі.

Самооцінка поступово емансипується від оцінок оточуючих і набуває все більшого значення як регулярно власної поведінки.

Крім раельного “Я” виникає й “Я – ідеальне”. Якщо рівень домагань високий, а свої можливості усвідомлюються недостатньо, тоді “Я – реальне” буде дуже відрізнятися від “Я – ідеального”. Такий стан веде до невпевненості в собі, а в поведінці це виявиться в образливості, впертості, навіть в агресивності. Якщо “Я – ідеальне” сприймається досяжним, воно спонукає до самовиховання, здійснення якого сприяє розвитку саморегулювання. Саморегулювання вміщує в собі вільну постановку мети та вибір засобів її досягнення. Деякі старші підлітким (3%) розробляютть навіть програму самовдосконалення, але не всі мають силу волі та наполегливість, щоб здійснити її. Здатність ставити мету, усвідомлювати засоби її досягнення, використовувати свої можливості, передбачати результати є показником високої зрілості особистості, що з’явиться пізніше. Проте наприкінці підлітковогго віку виникає потреба в життєвому самовизначенні (закінчується 9 клас), спрямованість на майбутнє, визначення свого життєвого шляху, майбутньої професії. Ця потреба конкретизується в новій соціальній позиції, яка розгортається на наступному віковому етапі.

Враховуючи вікові особливості учнів основної школи, у роботі з ними доцільно використовувати такі форми роботи: година спіл­кування, класні збори, година класного керівника, анкета думок, зустріч, відверта розмова, просвітницький тренінг, ярмарок солідар­ності, конкурс, гра-експрес, спартакіада народних ігор, родинне свято, родинна вітальня, рольова гра, вікторина, веселі старти та естафе­ти, колективна творча справа (КТС) (жива газета, випуск газети, свято-презентація, усний журнал та ін.), проект, школа етикету, операція, виставка-конкурс, ведення літопису класного колективу, фестиваль, колективне ігрове спілкування, похід, спартакіада, турнір, гра-анкета, колаж, ігрова програма, пошукова гра, акція (милосердя, благодійна, екологічна та ін.), екологічна стежка, художня галерея, конкурс-ярмарок, виставка творчих робіт, трудовий десант, конкурс-інсценізація, конкурсна програма, інтелектуальна гра.

Старша школа


Старший шкільний вік, що охоплює період розвитку дитини від 15 до 18 років, у віковій психології прийнято вважати старшим підлітковим віком. Одним із важливих аспектів психічного розвитку старшокласників є інтенсивне дозрівання, провідна роль у якому відводиться розвитку мислення. У цьому віці учні виявляють більше самостійності в заняттях, у них інтенсивно розвиваються моральні сили, формуються та визначаються риси характеру, відбувається ста­новлення світогляду. Основною особливістю особистісного розвитку старшокласника є помітний розвиток самосвідомості, самооцінки, що грунтується на самостійному аналізі й оцінці власної діяльності, що не завжди через складність цього процесу є об'єктивним.

Старший шкільний вік є сенситивним у формуванні світогляду, виробленні стратегії життя, визначенні життєвих планів, формуванні вміння творити власну долю, активно відповідально та ефективно реалізувати громадянські права і обов'язки.

Разом із розвитком абстрактного й цілісного мислення в учнів старших класів відбувається перехід до вищих рівнів мовлення, виникає прагнення до його самовдосконалення, намагання зробити його більш виразним, точним. Старшокласники вже вільно корис­туються комп'ютером, інтернетом, енциклопедичними словниками і зіставляють інформацію з різних джерел.

У старшокласників помітно розвивається самоспостережливість, уміння аналізувати поведінку. Для них характерне поглиблене усві­домлення психологічних процесів. Помітно зростають сила волі, витримка, наполегливість, самоконтроль. Інтереси стають зрілішими і водночас тривалішими, стійкішими, міцнішими. Розвиваються пізна­вальні інтереси, зокрема, до самостійних видів навчальної роботи.

У результаті пізнавальної діяльності старшокласники повинні уміти: поповнювати словниковий запас, сприймати інформацію та визначати нові ідеї, володіти достатнім обсягом інформації, вико­ристовувати засвоєний матеріал за нових умов, критично мислити, вирішувати складні проблеми, встановлювати причинно-наслідкові зв'язки, інтегрувати й синтезувати інформацію, відрізняти незначні відмінності, досконало аналізувати ситуацію, передбачати наслідки, оцінювати процес і результати, міркувати, будувати гіпотези, засто­совувати ідеї на практиці, узагальнювати та робити висновки.

Під час навчання у цей період виникають нові мотиви професійно­го та життєвого самовизначення. Старшокласники, визначаючи сис­тему цінностей, керуються планом свого індивідуального розвитку та соціальною значимістю життєвих цілей. Соціальні мотиви старшо­класників стають більш диференційованими і дієвими, що зумовлює використання у роботі з ними таких форм роботи: диспут, брифінг, відверта розмова, етичний тренінг, ярмарок професій, конкурс, діло­ва зустріч, етичний тренінг, тестування, екологічний десант, турнір ораторів, моделювання розвивально-виховних ситуацій, музична вітальня, тематична дискотека, клуб веселих та кмітливих (КВК), шоу-програма, проект, благодійна акція, брейн-ринг, сократівська бесіда, телефон довіри, філософський стіл, складання індивідуаль­них програм саморозвитку, дебати, похід, екскурсія, бенефіс, колаж, бал, презентація, агітбригада, прес-шоу, телеревю, аукціон, десант, експедиція (фольклорна, краєзнавча та ін.), вечір (поезії, пам'яті та ін.), круглий стіл, прес-конференція, фоторепортаж, мобільний консультаційний пункт, презентація-захист, інтернет-форум, відкри­та кафедра, вернісаж, творчий портрет, школа лідера, театральна вистава, мистецькі шкільні колективи (театральні, хорові, хореогра­фічні), тематичний діалог, конкурс творчих робіт, захист проектів, поетична вітальня, бал, самотестування, публіцистична вистава, рух учнівської молоді, експедиція, літопис класного колективу, конкурсна програма, вікторина, інтелектуальна гра, трудові загони, табори праці та відпочинку, шкільні лісництва, учнівські виробничі бригади.



Розділ ІV Реалізація програми

пОЧАТКОВА ШКОЛА


Вікові особливості учнів

Молодший шкільний вік - є важливим у становленні особистості дитини, бо саме в цьому віці, враховуючи надбання довкілля та сімейного виховання, закладаються основи особистісного розвитку учнів початкової школи.

До вікових особливостей дітей 1-4 класів та їх особистісних взаємин можна віднести: незначний соціальний та моральний досвід, підвищену емоційність, вразливість і одночасно пластичність до морально-етичних впливів, імпульсивність та безпосередність поведінки дитини, бажання постійно розширювати коло спілкування. Тому узгодження поведінки та усвідомлення моральних явищ життя характеризуються емоційними узагальненнями, аналізом ситуацій та вчинків, які відповідають загальнолюдським етичним цінностям. Розрив між знаннями моральних принципів і відповідною поведінкою – найхарактерніша властивість дитини цього віку. Подальшого розвитку набуватимуть такі моральні почуття: провини, сорому, обов’язку, відповідальності, справедливості, власної гідності, сумління.

Основними потребами дитини в початкових класах є: потреби спілкування з людьми, в емоційному контакті, визнанні, оцінці своїх дій та вчинків, виявленні власних позицій у ставленні до інших, світу, потреба у дружбі, товариськості, повазі особистості, у самоповазі, набутті нових знань та вмінь для пізнання довкілля.

Перед вчителем постає важливе завдання: вирізняти мотив вчинку, роз’яснюючи їй його сутність і правильність в різних типових життєвих ситуаціях, даючи їм можливість емоційного “переживання“ разом із практичним застосуванням отриманих знань.

На основі спільних видів діяльності учні вчаться будувати свої взаємини із однолітками, входити в колектив ровесників, у них виникає потреба до взаємовимогливості і взаємодопомоги.

На цьому віковому етапі у дитини формується ядро особистості (моральні почуття, цінності, переконання), відбувається набуття досвіду моральної поведінки. Вона вчиться не лише виконувати вимоги колективу, а й бере активну участь у постановці вимог, виборі доручень, справи, яка їй до душі. В учнів виникає ще одне новоутворення – відносно стійки форми поведінки і діяльності, які в майбутньому становлять основу формування її характеру.

Після закінчення 1 класу залишається певна частина дітей, в яких не до кінця сформовані особистісні новоутворення, характерні для дошкільнят. А саме:



  • недостатнє усвідомлення сприйняття шкільного життя, необхідності впорядкувати, організувати його за певними законами і правилами співжиття;

  • недостатнє усвідомлення внутрішньої етичної інстанції, такої як совість (орієнтування лише на зовнішній контроль з боку дорослих, невміння діяти за їх відсутності), що викликає у школярів почуття невпевненості у собі, спричинює конфлікти у спілкуванні;

  • відсутність переваг та продуманих дій над імпульсивними (стримування бажань відбувається лише в разі очікування винагороди чи покарання);

  • несформованість адекватної самооцінки.

Вчителеві в 2 класі слід продовжувати виховну роботу, спрямовану на корекцію цих недоліків для будування специфічних для молодших школярів особистісних новоутворень: довільність психічних процесів, внутрішній план дій та рефлексію, інтелектуалізацію життя дитини.

У вчинках дітей наприкінці другого року навчання проглядається вже позиція у ставленні до того, що їх оточує. Розвиваються і змінюються внутрішні етичні інстанції, формуються моральні мотиви поведінки; розвивається здатність співпереживати, співчувати, а отже, і співдіяти з дорослими та однолітками.

Молодший шкільний вік (за І. Бехом) виявляється сприятливим щодо виховання у дитини фундаментального для її морального розвитку новоутворення, яким є здібність цінувати особистість людини.

Головним новоутворенням навчальної діяльності є формування теоретичного мислення дитини, що знаходить відповідне вираження і в рівні сформованості у дітей особистісних моральних якостей, першооснов багатьох моральних понять: доброти (гуманності), людяності, милосердя, чуйності, співчуття, чесності, справедливості, терпеливості та ін.

Формування особистості молодшого школяра значною мірою визначається реалізацією у виховному процесі діяльнісного підходу, згідно з яким моральні правила і норми засвоюються дитиною активно, в процесі діяльності та спілкування з дорослими, од­нолітками, старшими та молодшими дітьми. Основна функція її полягає в тому, що в ній набувається досвід ставлення дитини до світу, до людей, до самої себе.

Виховання молодших школярів здійснюється у процесі навчально-пізнавальної діяльності як провідної шляхом: внесення ціннісних складових у зміст навчальних предметів, відведення належного


місця "спільно-взаємодіючій діяльності" як на уроках, так і в позаурочний
час, на виховних заняттях; гуманізації взаємин у системах "учитель — учень", "учень — учень"; використання вчителем демократичного стилю спілкування з учнями; створення умов для творчої самореалізації кожної особистості.

Важливим є особистісно зорієнтований підхід у вихованні молодших школярів, оскільки для дітей цієї вікової групи характерна особлива сенситивність до морально-етичних впливів, а надто сприйняття норм культурної поведінки, спілкування, мовного етикету, культури взаємовідносин.

Дуже часто внутрішнє самопочуття, емоціональний настрій дитини буває залежить від особистості вчителя початкових класів, оскільки для учнів 1-2 класів учитель залишається центральною фігурою, арбітром, авторитетом. Лише в 3-4 класах самооцінка, оцінка однолітків починає переважати оцінку вчителя.

Зовнішнім вираженням позиції дитини є роль у різноманітних ситуаціях дитячого життя. Вона проявляється в залежності від очікувань вчителя і дитини. Діти з невиправданими очікуваннями стають часто агресивними або, навпаки, пригніченими; боязкими або недовірливими, соціально інфантильними або неспокійними. Ці аспекти необхідно враховувати у роботі з дітьми та батьками.

Головне завдання вчителя – навчитись створювати і використовувати у шкільному житті ситуації, де знання і дії були б злиті та дозволили б фіксувати динаміку морально-духовного розвитку дитини, суть якого полягає у вмінні дитини самостійно, а іноді за допомогою вчителя реалізувати свої здібності до практичної діяльності. Вчитель має допомогти дитині просуватись від елементарних навичок поведінки до більш високого рівня, де необхідні самостійність у прийнятті рішень і моральний вибір.

Ефективність різних видів виховання залежить від спрямованості виховного процесу, форм і методів його організації. Пріоритетними для учнів початкових класів є активні методи, що спрямовані на самостійний пошук істини та сприяють формуванню критичного мислення, ініціативи й творчості.

Оскільки в молодшому віці у дітей домінує образне мислення, то найбільш характерними є такі форми діяльності: ситуаційно-рольова гра, сюжетно-рольова гра, гра-драматизація, інсценування, гра-бесіда, гра-мандрівка, екскурсія, ігрова вправа, колективне творче панно, бесіда, тематичний зошит, ранок, свято, усний журнал, групова справа, оформлення альбому, уявна подорож, конкурси, ігри, школа ввічливості, демонстрація, розповідь, моделювання, інсценізація, вікторина, екскурсія, виставка малюнків, операція-рейд, виставка-ярмарок, перекличка повідомлень, добродійна акція, хвилини з мистецтвом, година спостереження, година милування, спортивні змагання, козацькі забави, театральна вистава, ляльковий театр, ведення літопису класного колективу, веселі старти, естафети, догляд за рослинами і тваринами.
І Ціннісне ставлення особистості до суспільства і держави


Критерії:


Виховні досягнення учнів

1

2

Сформованість почуттів любові до Батьківщини, її національних цінностей;

Повага прав людини (толерантність, миролюбність) на початковому рівні.




Усвідомлення приналежності до української держави і народу.

Шанування історії і мови свого народу, країни.

Почуття гордості та поваги до своїх батьків, роду, народу, місця, де народився.

Знання культури свого народу і прагнення дотримання традицій.



Розуміння правил взаємодії людей у сім’ї, суспільстві; безконфліктного прагнення проживання з іншими народами, виконання правил у житті.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка