Програма з української літератури передбачає години для ознайомлення учнів з літературою рідного краю



Сторінка1/3
Дата конвертації19.02.2016
Розмір0.58 Mb.
  1   2   3
Програма з української літератури передбачає години для ознайомлення учнів з літературою рідного краю. Мета таких уроків – осягнення учнями глибинної сутності спадщини митців свого краю, національного духу, реалій дійсності, сприйняття й поціновування їхнього художнього здобутку, плекання почуття гордості за славних краян.

Завданнями уроків літератури рідного краю є:

  • поглиблювати відомості про життя та творчість митців даної місцевості;

  • розвивати інтерес до їхнього творчого доробку та спадщини;

  • виробляти особистісне ставлення до письменників рідного краю, розвиваючи вміння висловлювати свої думки про автора твору, героїв, художні образи;

  • прищеплювати високі естетичні смаки, виховувати почуття прекрасного, вміння насолоджуватися художнім твором;

  • поглиблювати знання про історію рідного краю, його найвидатніших діячів культури та мистецтва;

  • розвивати логічне та образне мислення, культуру мовлення та читання;

  • виробляти вміння вести діалог і полілог у парі, групі, будувати монологічне висловлювання, вступати в дискусію з проблемних питань твору, узагальнювати і систематизувати знання та робити висновки;

  • прищеплювати повагу до видатних людей рідного краю, їхнього внеску в національно-визвольну боротьбу, спонукати наслідувати їх у своєму житті;

  • плекати працелюбність, милосердя, гуманне ставлення до людини, природи тощо;

  • розвивати комунікативно-мовленнєві вміння учнів, практикуючи твори малої форми в усному та писемному варіанті (переказ-мініатюра з творчим завданням, багатоваріантні міні-твори в контексті певної жанрово-стильової манери письма).

Уроки літератури рідного краю повинні бути яскравими й пам’ятними, не схожими на інші, з різноманітними формами і прийомами роботи:

    1. Полтавщина літературна. Літературний процес у краї: події, імена, твори (лекції, учнівські виступи про окремих письменників, виставка творів, учнівських ілюстрацій). Знайомство з літературною картою краю.

    2. Літературний календар.

    3. Антологія одного вірша (виразне читання напам´ять вибраної поезії, мотивація свого вибору, повідомлення про автора).

    4. Розгляд яскравого прозового твору (обмін враженнями, з´ясування теми та проблематики, цінності твору для всієї української літератури).

    5. Урок, присвячений ювілею відомого письменника.

7. «Поезія – це завжди неповторність…» (огляд поетичної збірки автора).

8. Тематичні уроки.

Уроки літератури рідного краю можуть бути як традиційними, так і нестандартними: урок-конкурс, заочна подорож, інстенізація, урок-дослідження, урок-конференція, семінар, диспут, екскурсія…

Тема: «Нев’януча свіча кохання» (за творчістю Наталки Баклай)

Мета: познайомити старшокласників з лірикою сучасної поетеси рідного краю Наталки Баклай, розвивати усне мовлення, мислення, інтерес до пізнання художнього слова, творчі здібності учнів, збагачувати словниковий запас, з допомогою поезії формувати моральні переконання. Виховувати прагнення самовдосконалення, почуття прекрасного, відповідальність за кохану людину.

Тип-уроку: літературна вітальня

Обладнання: презентація про Н.Баклай, твори поетеси, аудіозаписи ліричних мелодій.
Любов – ніжне, крихке, капризне дитя мужності

В.Сухомлинський.

Ведучий: переповідає легенду «Що таке кохання…»

Коли Бог створив світ, він навчив усіх живих істот продовжувати свій рід. Поселились чоловік і жінка в полі, навчилися будувати собі житло, сіяти, ростити. Минає рік, сидять чоловік і жінка біля куреня, перед ними дозріває хліб на ниві, поруч із ними – в колисці дитина спить. А чоловік і жінка дивляться то на рожеве небо, то у вічі один одному. У ту мить, коли очі їхні зустрічаються, можна бачити невідому силу, незбагненну красу. Ця краса прекрасніша неба й сонця, землі й пшеничного поля, прекрасніша за все…Це кохання.



Ведуча: Ідуть роки, подружжя старіє. А в очах чоловіка і жінки випромінюється ще могутніша і вічна краса Кохання, до якого долучилася ще й Вірність. Ні вічна молодість, ні безсмертя не можуть зрівнятися із коханням…

Ведучий: Любов’ю хворіли в усі епохи. Про кохання проспівано багато пісень, написано безліч картин, складено цілу низку поезій… Поетеса нашого рідного полтавського краю Наталка Баклай теж пише про любов. Усі її збірки осяяні її величністю Любов’ю.

Ведуча: Навчи мене жить, як інші,-

Щоб серце тримать в лещатах,

І щоб не писати вірші,

І щоб про любов мовчати.

Навчи мене жити просто –

Не бачить зірок і неба.

Ходити до когось в гості,

Не думать, не знать про тебе.

Навчи мене жити прісно –

Навіщо мені ті свята,

Навіщо без тебе пісня,

Як нікому заспівати?



Виходять дівчата в довгому вбранні зі свічками в руках і розповідають «Молитву любові» Наталії Баклай . Звучить тиха мелодія.

Учениця 1: Любове моя! Мною вимолена ночами, вишептана ранками, вимріяна у віршах, Богом мені на щастя послана. Любове моя! Чекання моє довге. Мука моя єдина. Зілля моє цілюще. Доля і радість моя!

Не крала я тебе, Любове моя. Бо хіба вкрадеш небо, якщо воно над тобою, бо хіба вкрадеш землю, якщо вона тобі дарована, бо хіба вкрадеш пісню, якщо вона вже склалася, бо хіба вкрадеш тебе, якщо ти моя, Любове!?



Учениця 2: Любове моя! Молитво моя празникова, хранителю мій! Вустами припадаю до тебе, як віруючий припадає до святої ікони. Слухаю тебе – і не наслухаюся, дивлюся на тебе – і не надивлюся, голублю і гортаю тебе як молитовник, і в кожній літері бачу своє зцілення.

Перевій мене своїми вітрами хмільними, викупай мене водою несамовитою, визбирай з мене горошини сліз, благослови мене за моє терпіння і воздай за Любов.



Учениця 3: Любове моя! Тільки тобою сильна, тільки тобою ніжна, тільки тобою люблена, і тільки твоя. Диво моє! Дивоцвіте мій!

В сльозі моїй – твоя печаль, в зажурі моїй – твоє мовчання, тугою в мені – дні без тебе, Любове моя. Не минай у мені, бо ти мені найдорожча усіх скарбів світу, і немає на землі тобі подібної, бо незрівнянна ти. Красо моя! Дарунку мій, Любове моя!



На сцену виходять юнак і дівчина.

Він: Спасибі, що ти є, як гарний день,

Серпневий мій, медово-полиновий…

Збіднів би світ цей без твоїх очей,

Без них він був би просто вечоровий.



Вона: Спасибі, що ти є, як ця печаль,

Така солодка, що аж серцю тісно.

Мій берег, мій омріяний причал,

Мій вірш останній і найперша пісня.


Він: Спасибі, що ти є, як неба даль,

Як сонце, як сльоза, як два зап’ястя…

Так думалось, що ти – це просто дань,

А виявилось – ти зовешся щастям.



Вона: Ясноокий, високочолий!

Ще не осінь у нас, ще ні…

Просто літо ішло додому

Та й спинилося на стерні.

Розгубилося, розтривожилось

Та й задумалось в напівсні,

Просто щастя у нас помножилось,

Стали біди на двох – одні.



Він: А Матір Божа схожа на мою

Простіть нас двох, моя і Божа мати,

Що я тебе приречено люблю

Що ти мене не вмієш забувати.

Простіть нас двох за цей один вогонь,

За цю печаль одну гріховно-тайну.

Дві матері, благословіть любов –

Найпершу,

найсвятішу,

найостанню…



Ансамбль дівчат виконує акапельно пісню «Сіла птаха»

Виходить дівчина, розповідає:

Божевілля якесь, божевілля.

Я в любові оцій не вільна,

Чи то наслано, чи пороблено,

Що без тебе, як світ без обрію.

Я без тебе – земля приречена,

Одиноке гніздо лелечене.

Я без тебе – журба-самітниця,

Я на небі – зоря без місяця.

Я без тебе – весна без повені,

Я твої два весла без човена.

Я без тебе – Сула по осені,

Я – твої береги некошені.

Наче день без тепла і світла,

Я – верба, що не знала літа,

Як земля без дощу і вітру,

Я – твій сад, що немає цвіту.

Не скажу я: «О Боже! Вільна!»

Божевілля моє, божевілля…

Виходить ще одна дівчина, у руках тримає дві хустки – чорну та білу:

Чорна магія ночі. Біла магія дня…

Кличу сили земні і бездонні.

Промовляю твоє найсолодше ім’я,

Щоб скарати тебе в любові.

Викликаю вогнем.Замовляю дощем.

Заклинаю, а не проклинаю.

Над свічами ночей – засвічуся плачем

І під сонцем твоїм згораю.

Опадаю листком,

Проростаю ростком,

Усі чари кладу на плаху.

Спопеляюсь в золі,

Воскресаю в пітьмі,

Віддаю себе всю по краплі.

Ну яка ворожба? Он і руки тремтять.

Тільки вірші писать і вмію…

Ось востаннє закличу мене кохать

І спалю чорну магію й білу…

Підходить до цих двох дівчат циганка, ворожить:

А в тебе, доню, доленька – чужа…

Чужий король до ніг тобі лягає,

Ось , бачиш, чорна карта – це межа,

І він її ніяк не подолає.

Та ти й сама утомишся нести

З чужого саду яблуко в долоні,

І шлях тобі, ой, буде непростий,

Бо кинеш виклик окаянній долі.

Не тіло звабить, а душа його,

Не молоді цілунки, а сивини.

Кохатимеш ти , доню, одного,

А всі судитимуть, що у любові винна.

Ой пада карта сумом біля вас,

А ще – неслава, а ще й брехні , дочко,

Але сьогодні ти ще маєш час,

Щоб не занапастить свої годочки.

А обпечешся, доню, та ще й як!

Ой заболить… А стільки ж того діла?!

Я маю зілля… Дай мені п’ятак.

Я – пороблю, щоб ти його не стріла… ( Усі виходять зі сцени)
На сцені з’являється дівчина:

Неповторність гріха – повторю.

Стигле яблуко викраду з раю.

Буду проклята Богом, я знаю.

Та себе я уже не спиню.

Неповторність гріха – повторю.

Буду вигнана з саду Едем…

Вслід за Євою бита камінням.

І не Богу – тобі стану вірна,

І нестиму свій хрест до людей.

Буду вигнана з саду Едем.

Ти – спокуснику мій на землі,

Ти – моє запозичене яблуко,

Серед райського саду мій звабнику,

Євин гріх, що у спадок мені,

Євин хрест, що несу на землі.

Ти – моє запозичене яблуко…

До дівчини виходить хлопець , звертається зі словами:

Замкнене коло, в якому замкнулися ми.

Крутиться колесом, тисне на наші зап’ястя,

(бере дівчину за руки, крутяться колом)

Вже від тих обертів не зупинить голови

П’янко від щастя…

Мабуть, на світі бувало таке ще й не раз.

Замкнене коло. Не вийти ніяк із напастя.

Крутиться колесом, крутить із швидкістю нас –

Гірко від щастя…

Дівчина звертається до хлопця, тримаючись за руки вони йдуть вперед:

Зав’яжи мені світ, зав’яжи…

Щоб ні буднів, ні свят, ні слави.

Зацілуй мене, заворожи

Не медами, лише словами.

Зав’яжи мені світ, зав’яжи…

Щоб минуле, як небо смеркло,

Поведи до тієї межі,

Де лиш рай, а тоді – хоч пекло.

Зав’яжи мені світ, зав’яжи…

Щоб нікого крім тебе більше.

Розкажи мені, розкажи…

Я байки всі сприйму, як вірші.

Зав’яжи мені світ, зав’яжи…

Заблукаю в любові карій.

Гей ви там, міражі чужі,

Мені світ зав’язав коханий! (ховається за куліси)

Звучить пісня про кохання

На сцені з’являються юнак і дівчина:



Він: Серед житейських радощів і мук

Чекаємо, надіємось, кохаєм.

Живем на грані зустрічей-розлук,

Наснагу їх до краплі випиваєм.

І ти мовчиш, і я собі мовчу,

Та в надвечір’я, а чи в рань погожу

Ти знаєш – я до тебе прилечу,

Не прилетіти просто я не можу.



Вона: Люблю тебе до самозабуття,

До відчаю, до злочину, до болю,

Помилувана й карана тобою,

Засліплена, не хочу каяття.

Люблю тебе до самозабуття.

Люблю тебе, люблю тебе, люблю,

Хоч пекло, хоч потоп, хоч кара Божа,

Хоч кинь мене – ніщо не допоможе.

Нема замків на світі від вогню.

Горить вогонь, а в ньому – я горю.

Згораючи, тебе благословлю

Єдиною молитвою: «Люблю!»



Ведучий : Моральна чистота кохання – це дзеркало людської душі. У справжньому коханні розум допомагає почуттю, вдихає в нього моральну силу, морально облагороджує душевні поривання, а не піддає почуття розрахунку, логічному аналізові, не змушує людину зважувати залежність свого добробуту від того, кого вона любить. Любов благородна там, де в моральній прив’язаності однієї людини до іншої злиті в одне почуття і думки.

Ведуча: Диспут

- Де кохання реальніше: в житті чи в мистецтві?

- Чи буває кохання в житті таким палким і хвилюючим, як у кінофільмах, художніх творах?

- Чи вірите ви у кохання з першого погляду?

- Чи є кохання в наш час?

- Чи може кохання з першого погляду бути першим і останнім, на все життя?



Ведучий: Отже, справжнє кохання – великий, священний обов’язок на все життя. В.Сухомлинський говорив: «Любов – це відповідальність за ту людину, яку ти полюбив, за її долю, за її майбутнє»

Звучить пісня про кохання

Тема: Інтимна лірика у творчості В.Тарасенка

Мета: познайомити учнів з життєвим і творчим шляхом полтавського письменника Володимира Тарасенка, допомогти усвідомити майстерність його поетичних творів, смислову значущість образів інтимної лірики;розвивати комунікативні здібності, вміння виразно, усвідомлено читати, аналізувати поезії;виховувати любов до літератури рідного краю,естетичні смаки, повагу до жінки.

Обладнання: фотографії письменника, видання його творів.

Тип уроку: урок - дослідження
ХІД УРОКУ

Отак і йдем дорогами життя:

То юністю , то зрілістю зігріті.

Й кохання- найсвятіше почуття--

Тримає нас на вічнім білім світі.

В. Тарасенко
І.АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

- Подивіться, будь ласка, на літературну карту Полтавщини. Вона рясніє непересічними талантами: Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Євген Гребінка, Панас Мирний, Остап Вишня та багато інших письменників, чиї імена увійшли в духовну скарбницю українського народу.

- Назвіть сучасних письменників Полтавщини.

(Марійка Бойко, Микола Костенко, Петро Ротач, Галина Вовченко, Михайло Любивий, Володимир Тарасенко, Любов Пономаренко)



  • Назвіть відомі твори полтавських літераторів. («Апостол праведної ліри» В. Тарасенка, «Книга Велеса» М. Костенка, « Не згасай, моя зоре любові» Т. Голобородько», «Вогонь вечірнього багаття» І. Моцара та інші.)

ІІ.МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ШКОЛЯРІВ.

ПОВІДОМЛЕННЯ ТЕМИ ТА МЕТИ УРОКУ

На сьогоднішньому уроці ми познайомимося із життям та творчістю члена Національної спілки письменників України, заслуженого працівника культури України Володимира Тарасенка. Творчість письменника – багатогранна, але ми зупинимося на інтимній ліриці поета.



ІІІ.СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

Повідомлення групи «Біографи»

В.Тарасенко «Автобіографія»

В поселенні козацькім Бориси,

З якого в світ ведуть усі дороги,

Я в повоєнні народивсь часи

І тут зростав, і тут ставав на ноги.

Хлоп’ям у школу з радістю ходив,

Портфелика узявши в праву руку,

Щодень уроки на п’ятірки вчив,

З медаллю завершив шкільну науку.

Своє село завжди боготворив,

З безмежним степом серцем обіймався,

І карасів та коропів ловив

В ставку, що з давнини Козацьким звався.

У той дитинства неповторний час

Під небом променисто – сонцеликим

Гусей, овечок і корівку пас,

Про недосяжне мріяв і велике.

Коли ж юнацьке пробував крило

І гартувати взявсь і дух, і силу,

Кохання перше тут мене знайшло

І тепло мою стежку освітило.

А потім вуз в Полтаві закінчив

Й, попробувавши хліба журналіста,

Солдатом у Туркменії служив,

Там, на кордоні, став я комуністом.

Новій державі я тепер служу,

Що зветься незалежною віднині,

Але квиток партійний бережу:

Для мене він – це совість і святиня.

Не знаю, що там думали вожді,

Які манили комунізму раєм,

Здобув його я в ратному труді,

На нім неправди й крапельки немає.

І друзі мої - праведні орли,

Багаті і на душу, і на вроду.

В нас комсомол і партія були

Взірцем служіння рідному народу.

Як дівчину красиву покохав,

Яка в Полтаві в медицині вчилась,

Синок у нас з’явився Владислав,

Пізніш – Оленка - донька народилась.

Життя собі вперед кудись текло,

Нові чекали долі перегони.

Нелегко у міліції було,

Хоч мав і підполковницькі погони.

Коли ж себе вже вичерпав до дна,

Поринув знов у справи невідомі.

Зустріла мене рада обласна

Й той кабінет, де працював в обкомі .

Роботою тримався я і жив,

І з радістю спішив до неї зранку,

Й свою державну службу завершив

Уже в структурі обласній Нацбанку.

В полоні всіх отих державних справ,

Які мені судились на Вкраїні,

О, скільки гарних друзів я надбав

І дружбу цю ціную щиро нині.

І зізнаюся вам, товариші,

Куди б свої не прямував я кроки,

Поезія жила в моїй душі

Лірична, незглибима і широка.

Як діти, мої книги в світ пішли,

І пісня над Полтавщиною лине…

А потім мене в січні прийняли

В письменницьку когорту України

У ній я, друзі, вже п'ятнадцять літ,

Шануючи і землю, і природу,

Як можу, осягаю білий світ,

Про кращу долю мрію для народу.

У сумнівах ще дух мій не помер,

Я не політик і не реформатор,

У видавництві я труджусь тепер -

Це рідний наш «Полтавський літератор».

Який в розгулу рейдерського мить,

Коли руйнують видавницькі хати,

Немов державний прапор , майорить

І прагне наше слово рятувати.

Хоч маєм безліч непростих проблем,

Ведем себе як всі нормальні люди:

Ще не здались, ще уперед ідем ,

А як то воно, друзі, далі буде ?!



Повідомлення групи «Психологи»

Про любов сказані мільйони слів і написані гори книг. Але як і раніше, духовний світ людини, її естетична сутність – це, мабуть ,одна з найменш пізнаних наукою сфер життя на Землі. І саме тому практично неможливо дати чіткого визначення вищим людським почуттям, одним з яких є любов. Складність і важливість любові обумовлені тим , що в ній зливаються в одне ціле і фізичне, і духовне, індивідуальне і соціальне ,особисте і загальнолюдське, зрозуміле і незрозуміле. Любов як вище людське почуття- це частина життя кожного з нас. І думаю, що кожен погодиться з висловом Ван Гога, який говорив:



« Я- людина і людина з пристрастями. Я не можу жити без любові…інакше я змерзну і перетворюся на камінь».Так говорив великий художник про любов до жінки. Більше того, без любові не може формуватися моральне обличчя людини, не відбувається нормального розвитку. Вона може бути різною мірою розвинена, але її не може не бути. Усвідомлення кохання як морального почуття дозволяє розвинути такі почуття в людини як повага, жалість до близького, безкорисливість у вчинках. Всі ці якості просто необхідні для виховання всебічно розвиненої людини. Любов як моральне почуття дозволяє розвинути смак до життя, уміння помічати прекрасне і потворне.

СЛОВО ВЧИТЕЛЯ. Міняються часи і влада, міняється життєвий уклад і людський світогляд. Але незмінними лишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити. Тема кохання в усіх народів, від прадавніх часів до наших днів,- завжди актуальна для мистецтва, особливо для літератури. Загальновизнаними рисами української натури є м'який ліризм, схильність до тонкого світовідчуття, до поетизації інтимних почуттів. Тому українські поети незмінно чаруючі і прекрасні в інтимній ліриці. Як же висвітлює почуття кохання у своїх творах полтавський поет Володимир Тарасенко?

Повідомлення групи «Літературні критики»

Щедре , глибоке серце даровано поетові Володимиру Тарасенку. Воно кожною клітиною відчуває велич всежиттєвої й окремнішньої людської краси, особливо ж щемно жіночої і дару кохання. Кожна його поезія - то дивовижні копалини-розмаїття інтимних почуттів. Серцева повінь! Почуття кохання в ліриці Тарасенка- красиве, духовно, піднесене:

Це почуття, небесне і розкуте,

Нас робить незбагненними по праву.

Не зміг ніхто й ніколи осягнути

Його глибинні витоки й появу.

Завжди незмірна у своїй основі,

Любов буває перша і остання.

І гостро пізнається у любові

Ціна розлуки і ціна чекання.

(Зі збірки«Магія кохання»)


  • Чи вмирає любов, чи безсмертна вона? Відповідь на це запитання знаходимо у вірші зі збірки «Човен кохання»:

За весною й літом не журися-

Ще до їх повернемось доріг.

Упаде на землю жовте листя,

А пізніш-холодний білий сніг.

Відгудуть хурделиці й морози,

Та проснуться ріки й верболіз.

І умиють землю чисті сльози

Перших гроз і трепетних беріз.

Знову в небі райдуга заграє,

Де легка хмаринок сивина.

Бо любов ніколи не вмирає -

З часом лиш мудрішає вона.



  • Чи підвладне кохання вікові? Можливо, воно живе тільки в душах юних? Як говорить про це наш поет?

Отак і йдем дорогами життя:

То юністю, то зрілістю зігріті.

Й кохання - найсвятіше почуття -

Тримає нас на вічнім білім світі.

В краю, де бусол чисті роси п,є,

Де грози обіймають буйні трави,

Без нього ми безкрилими стаєм,

Поринувши в свої буденні справи.

Хоча коханню вже мільйони літ,

Хто з ним зустрівся,той напевно знає:

Воно – душі ясний весняний цвіт,

Який і в люту зиму не згасає.

( Збірка « Човен кохання»)
Живе в ній неповторності краса,

Квітує день у сонячній обнові,

Творить на світі справжні чудеса

Одвічна, справжня магія любові.

Кого вона торкнулася на мить,

Уже не зможе, як раніше ,жити,

Дотла в святому полум’ї горить

І не спішить в собі його гасити.

Той, на кому кохання є печать,

У юності, а чи у зрілім літі

Зумів велику таїну пізнать

І не даремно жив на білім світі («Магія кохання»)




  • Любов у душі людини сильніша над усе. Поет переконаний, що цей благословенний божий дар прилучає людство до вічного:

На тлі жахливих світу протиріч,

На фоні стресів, вибухів і крові,

Яке це щастя в тиху теплу ніч

Сполохано проснутись від любові…

…І вірити в надії золоті,

Зринати в небеса, відважно й круто.

І дивуватися, невже в житті

Таке ще є, таке ще може бути?

(Збірка «У затінку лелечого крила»)
IV. ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

Учитель. Існує така християнська легенда: «Коли створив світ Бог, він взяв горіх, розколов його на дві половинки і кинув між людей. Відтоді кожен шукає свою половинку. Коли знаходимо половинку, щасливі живемо в парі свій вік. Коли трапляється половина не свого горіха, тоді не мріяти про щастя».Кожна людина на землі шукає собі пару для гармонійного , щасливого життя. Самотність же не може бути щасливою:

Налягла на плечі втома,

В хмарах сонце не сяйне.

Йду поволеньки додому-

Чи стрічатимеш мене?

Берегти любов не вміли-

І вже випили до дна.

Надто пізно зрозуміли,

Що не вернеться вона.

Знову – так!- не покохати…

В чудо вірити - дарма.

…Стріли мальви коло хати,

Вже засніжені. Зима…

(«Засніжені мальви»)


Проблемні запитання

- Як ви гадаєте, чи існує справжнє кохання?

-Чим відрізняється почуття кохання від почуття любові?

-Чи є ідеал кохання? Який він ?

-Що означає вислів «муки кохання»?
V. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ

Інтерактивна вправа «Мікрофон»

Актуальність проблем творів В.Тарасенка в наш час, на мій погляд, полягає в тому…

Сьогоднішній урок був для мене корисним, тому що…



VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Написати есе «… кохання - найсвятіше почуття –

Тримає нас на вічнім білім світі.»

Як він ішов

(Літературно-музична композиція про

життєвий та творчий шлях В. А. Симоненка)

Мета: поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях В.Симоненка, ознайомитись із творами поета-земляка; розвивати навички виразного читання та образного мислення, послідовного викладу думок, виховувати почуття поваги та любові до матері, до Батьківщини.

Оформлення. Гілки сосни, прикрашені калиною, книжкова виставка, портрет,рушники, вислови, написані на папері, фотографії.

Ведучий. Вечір присвячений геніальному поетові української літератури

В. А. Симоненку (звучить пісня на слова поета «Виростеш ти, сину...»)

Не шукаю для тебе

Ні стежки, ні броду, -

У чолі і в руках,

Упаду я зорею,

Мій вічний народе,

На трагічний і довгий

Чумацький твій шлях.

Так писав Василь Симоненко - великий син України, її геніальний поет.

Здраствуй, сонце, і здраствуй, вітер, Здраствуй, свіжосте нив.

Я воскрес, щоб із вами жити,

Під шаленством весняних злив.

Учень 1. Невелике полтавське село Біївці. На зеленій вулиці над Удаєм-рікою стоїть сиротою старенька селянська хата, де 8 січня 1935 року народився майбутній український поет Василь Андрійович Симоненко. Через ту непомітну і печальну хату пройшли голод і холод, її не проминула велика війна, всі лихоліття нашого віку. Спасибі ж добрим людям, які зберегли і ту хату, і ту піч, що будуть найтеплішою згадкою у ранній творчості поета.

Читець 1. Читає вірш В. Симоненка „Прощання конюха Федора із старою хатою".

Учень 2. Дитинство поета пройшло серед прекрасної природи. Босими ногами він бігав до Баєвого урочища, на гору Лисак і Паращину гору, а також до знаменитої криниці, що була описана М. Коцюбинським у документальному оповіданні «Як ми їздили до криниці».

Читець 2. Читає уривок з оповідання М. Коцюбинського «Як ми їздили до криниці».

Учень 2. (продовжує) Василь спочатку навчається у Бієвецькій початковій школі, а десятирічку закінчив у сусідньому селі Тарандицях. Вчився добре. На уроках був серйозний, аж занадто. Ніколи не сміявся, не тинявся по шкільному подвір'ї. У класі виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, своїм розумом. Дуже багато читав. Часто він писав вірші до шкільної і класної газети. Десятирічку закінчив із золотою медаллю. Дорога до школи була для нього мукою. Через багато років у новелі «Дума про діда» Симоненко не забуде згадати першу шкільну дорогу: «...я ходив тоді у восьмий клас. Дев'ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало!» Та це тільки в один кінець дороги!

Читець 3. Читає вірш «Грудочка землі».

Учень 3. Хто ж вони, - перші наставники Василя!

Читець 4. Читає вірш «З дитинства».

Учень 3 (продовжує). Дід Федір був першим Василевим другом і наставником. Він був мудрою, начитаною людиною. Малому онукові, умостившись на печі, дід розповідав нашу давню-прадавню історію. У оповіданні «Думи про діда» читаємо:

Ведучий. Читає уривок з оповідання В. Симоненка «Думи про діда».

Учень 3 (продовжує). На горі Лисак, де знаходиться сільське кладовище, ридма ридає Василь, бо хоронить свого діда Федора; найпершого вчителя і мудрого наставника. Того діда, про якого він згодом напише одного з найсильніших своїх віршів.

Читець 5. Читає вірш «Дід умер».

Учень 4. Читає вірш «Матері», а потім розповідає:

У колі синівських друзів її ласкаво називають тіткою Ганною. Проста сільська трудівниця, живучи у традиційно мудрому оточенні своїх односельців, засвоїла і їхню кмітливість, і велику любов до рідної мови, яку щедро дарувала синові, аби потім він, помноживши своїм талантом, передав людям у чистих гранях поезії. Пізніше уже, гостюючи у Біївцях, а також проживаючи в Черкасах, хоч і малописьменна, але спостережлива, Ганна Федорівна зібрала чимало прислів'їв, приказок, промовок і записала їх в окремий зошит під назвою «Перлини поміж людей». Свої записи вона спорядила словами: «Люди народжуються і вмирають, а прислів'я летять через століття. Ніхто не знає, хто першим випустив цю пташку, що має такі міцні крила».



Читець 6. Читає вірш «Кривда».

Учень 1. Батько, що залишив Василеві тільки прізвище, майже зовсім не впливав на його виховання. А був, із слів тітки Ганни, вродливий, мав хист до малювання, гарно співав. Не одне дівоче серце вмлівало за ним. Та сталося так, що обидві його наречені в одному пологовому будинку народили синів водночас. Чи то із сорому, чи то з людського поголосу, але зник невдалий жених із Біївців: десь примостився в райцентрі й ніколи не цікавився своїми дітьми. Згодом Василь Симоненко тавруватиме подібних зальотників у фейлетоні під в'їдливою назвою «Пошти батько», а в своїх анкетах і автобіографіях завжди писатиме про «татуся»: «місце перебування невідоме» або «загинув».

Ганна Федорівна у своїй розповіді якось обмовилася: «По війні приїхав Андрій до села - справний, офіцерська форма з голочки, на погонах - зірки. А совісті, як не було, так і не прибавилось. Подумайте: зайшов до хати, глянув на хлоп'я, навіть, здається, пригорнув, а щоб принести жменю цукерок чи дати дитині якусь копієчку - так, ні! Що ви хочете - перекотиполе.."



Учень 2. Баба Онися. Маленька і худенька бабуся. Майже непомітна. А в неї три сини полягли на фронті. Це знали старі і малі односельці. Василь Симоненко написав про неї, як про матір-героїню.

Читець І. Читає вірш «Баба Онися».

Цей вірш знала і баба Онися. Біївчани розказують, як сільські школярі прибігли до неї із тою газетою, де були вірші поета і його портрет. Як почула стара Онися вірша про себе, то заплакала-заридала над газетою, а потім поцілувала Василів портрет і тихенько сказала: «Спасибі тобі, Васю, що уважив стару Онисю...»



Учень 3. Час невпинно тече. Проминули студентські роки. В. Симоненко виходить на нову стежку життя. У Шевченків край після закінчення університету приїхав молодий поет і журналіст. Тут, у Черкасах, найповніше розкрився його самобутній талант поета і журналіста. Він спершу працює в обласній газеті «Черкаська правда», потім – «Молодь Черкащини». Саме в цей час виходить його збірка «Тиша і грім».

Читець 2. Читає вірш «Ти знаєш, що ти – людина».

Читець 3. Читає вірш «Україні».

Учень 4. Василь умів любити так щиро, так ніжно, так самозречено, як, мабуть, ніхто на землі. Але він умів і ненавидіти підлість, свавілля, лицемірство. По-лицарськи поет боровся зі зрадою.

Читець 4. Читає вірш «Злодій».

Тяжко жилося поетові такої громадянської мужності. Оті «відгодовані й сірі», «демагоги й брехуни» не могли йому подарувати такого нечуваного вільнодумства, простити правду. І не прощали. В останній рік життя у В. Симоненка залишається єдиний, вірний, незрадливий друг-папір.

18 вересня 1962 року поет розпочинає свій чесний і трагічний щоденник.

Читець 5. Зачитує запис щоденника від 19.09.1962 р.

Ведучий. Не випадково у своєму інтерв'ю українському радіо після виходу в світ першої книги поет скаже: «Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне й добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією».

Читець 6. Читає вірш «Перший».

Ведучий (продовжує). «Найбільше люблю землю, людей, поезію... і село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів».В. Симоненко

Він любив свій народ, свою землю, рідну українську мову.



Читець 1. Читає вірш «Моя мова».

Тож «крамола» не могла пройти непоміченою. За його поезію, а згодом за його особою прицільно стежило «недремне око». Воно й вкоротило йому життя, і не тільки методами психологічного тиску. Адже Василь Симоненко переступив межу забороненого. Одного разу на станції Шевченка його було дуже побито. І невдовзі, а точніше, о 2 годині вечора 13 грудня 1963 року в лікарні навіки зупинилося серце поета. На 28 році згасла Симоненкові зоря. Та навіки залишилася з нами його любов і туга, його радість і гнів, його вогненна поезія. Саме тому, що Симоненко так жив, любив і ненавидів, творив і боровся за рідну землю, за людей - Україна повік не забуде його:

У селі, де Удай повносило

Береги прорізав, як багнет,

Вперше світ побачив ти, Василю,

Непоправний мрійник і поет..

Посивіла до світанку ненька,

Нагло так ударила зима.

Гляньмо ж в очі віршам Симоненка,

Тим, що є, і тим, яких нема!..



Тема уроку: Страшна війна очима Василя Симоненка (новела «Весілля Опанаса Крокви»).

Мета уроку: ознайомити учнів із прозовими творами В. Симоненка; аналізуючи новелу «Весілля Опанаса Крокви», визначити композиційні засоби, шляхи створення образів-персонажів, розкрити авторський задум; виховувати патріотичні почуття поваги до свого народу і любові до України.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Обладнання: портрет В. Симоненка, збірка «Вино з троянд», аудіозапис текст новели «Весілля Опанаса Крокви»
План уроку

  1. Слово про Симоненка – прозаїка.

  2. Огляд збірки «Вино з троянд».

  3. Прослуховування новели «Весілля Опанаса Крокви».

  4. Текстуальне вивчення новели.

  5. Підсумкова бесіда.

  6. Домашнє завдання.


Епіграф уроку:

Вийшов він з того дитинства, що його в самій зав'язі опалила війна своїми чорними ураганами, звідки з'явивсь, де гули жорна окупаційні, ті ненависні жорна біди, що їх «…із кам’яного віку на танках варвари з Європи привезли».

Олесь Гончар


  1. Актуалізація опорних знань. Повідомлення учнів про В.Симоненка.

  2. Огляд збірки «Вино з троянд» В. Симоненка (усні повідомлення учнів).

Тематичні групи збірки:

  1. Життя сільської молоді («Вино з троянд», «Бенкет на току»).

  2. Події війни та спогади («Весілля Опанаса Крокви», «Дума про діда»).

  3. Непрості стосунки в сім'ї та суспільстві («Білі привиди», «Наївне
    дівчисько»)

  4. Проблеми взаємин молоді («Чорна підкова», «Сірий пакет»).

  1. Прослуховування аудіозапису новели «Весілля Опанаса Крокви».

  2. Текстуальне вивчення новели.

Експозиція

- Ніхто не розумів, що гелготів довготелесий та сухоребрий
каратель. Але всі бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони
довго сичали в вухах, а потім їхнє сичання перекладав на людську
мову переляканий учитель з сусіднього села.

В експозиції твору гнітюча атмосфера створюється змалюванням образу карателя за допомогою дієслова гелготав, прикметників довготелесний і сухоребрий, метафори - гадюки з рота. Мові карателя протиставлено переклад її на людську мову вчителем, але вже те, що він переляканий, не віщує нічого доброго.



Зав'язка

  • Він каже, що під вашим хутором вчора застрелено троєсолдатів. Якби це трапилось тут , вони б забили всіх до одного.
    А так хочуть повісити лише тих, у кого в сім'ях є партизани.
    Якщо не видасте партизанських родичів, то будете знищені всі.


Монолог учителя — дослівний переклад. Мова есесівця суха, лаконічна. Так не розмовляють з гідним супротивником, у ній відчувається зверхність сильного над слабким. Сичання гадюк матеріалізується в страшній, нелюдській вимозі карателя.

Розвиток дії. Двісті дідів, бабів, жінок та дітей стояли під божевільногарячим сонцем, але їм було холодно. Цівки мороз уструменілиз чорних отворів автоматів і кулеметів, націлених у всіх разом і ні в кого зокрема. Над натовпом висіли переджнивна спека іпередсмертне мовчання. Потім знову з есесівського ротапоповзли гадюки.

  • Він каже, що ви можете мовчати ще 10 хвилин, а тоді він звелить стріляти.

10 хвилин бігали зморшки по чолах, 10 хвилин стікало мовчання сонця. 10 хвилин задубілими очима вдивлялися в закручений шпориш, ніби хотіли віднайти в ньому якийсь порятунок. Потім натовп заворушився, і озерце людей вихлюпнуло наперед 100-літнього Опанаса Кровку. Він забув навіть уклонитися людям, а пішов прямо на вчителя.

Розкривається моторошна невідповідність: партизанами забито трьох вояків - смерті чекають двісті старих, жінок і дітей. Фізично відчутний контраст між божевільно гарячим сонцем, байдужим у високості, і холодом передсмертного чекання, оскільки джерелом смерті є чорні отвори автоматів, з яких струменять цівки морозу. Психологія натовпу приречених розкривається точністю деталі: люди чекають кулю кожен особисто в себе і водночас - ні. У мовчання знову вповзає сичання гадюк, на цей раз за підкресленою стислістю обіцянки і педантичністю (10 хвилин на роздуми)- жорстокість звичного до вбивства карателя. Напруга посилюється градацією: 10 хвилин (невмолимо стікає сонце) - 10 хвилин (зморшки) - 10 хвилин (невмолимо стікає сонце) - 10 хвилин (очі вже задубіли). Невідворотність страшного збільшується відчайдушною спробою знайти захисток у закрученому споришеві. Нарешті озерце людей вихлюпнуло Опанаса Кровку, вік якого свідомо гіперболізовано автором.



Кульмінація. Скажи цьому кнурові, що то мої сини забили тих вилупків. І ще скажи, хай не сміють мене бити, бо я коростявий, хай просто вішають.

  • Скільки ваших синів у лісі? — переклав читель запитання есесівця,

  • Та всі до одного.

  • А хто у вас є дома?

  • Була баба, та вмерла.

  • А щоб тобі язик відсох! — висунулась з юрби сива жіноча постать, хіба на яке століття молодша від Опанаса. – Живою мене до могили кладе, та ще й прилюдно. Не втечеш ти від мене, іроде, і на той світ!

Есесівець реготав довго і смачно, коли вчитель переклав йому цей монолог старої.

  • Це ваша баба? - спитав Опанаса.

  • Угу. Моя. А чия ж іще?

  • Правду казав дід, що ваші сини в партизанах? - допитувались у баби.

  • А правду. Хіба такий збреше? Усі соколята наші в лісі гніздяться...

Відбувається розмова між Опанасом, есесівцем і Орисею.

Мова Крокви - буденна, лайлива (скажи цьому кнурові, забили тих вилупків), а в пересторозі хай не б'ють, бо я коростяновий - зневага до фашистів і гидування ними, презирство до смерті (хай просто вішають) і готовність за всіх. Мова баби Орисі зіткана з усталених виразів: язик не відсох, живою до могили кладе, не втечеш і на той світ, дітей - партизанів порівнює із соколятами, які гніздяться в лісі. Останні слова Орисі - найвища дяка і зізнання Опанасові, на які здатна жінка. Каратель реготав довго і смачно, йому, звиклому до вбивств, незрозумілий вчинок цих двох старих людей, а за лайливим монологом він не може (не здатен!) побачити величі людської душі і серця.



Розв'язка. Їх повісили на гігантському в'язі біля колишньої церковки. Здивованими очима дивилися вони на врятованих ними людей і показували вслід карателям свої сині прикушені язики.

Опанас Кроква зроду не мав дітей, а баба Орися, що поєднала з ним вірьовкою, ніколи не була його дружиною. Кажуть, у юності вони дуже кохалися і хотіли побратися, але батьки не дозволили. Видали Орисю за багатшого.

Образ в'яза - гігантський - асоціюється з віком страчених. Опанасу й Орисі вдалося врятувати людей (здивовані очі), й обдурити карателів (показували язики). Останнім повідомленням про минуле героїв новели автор розкриває зміст назви твору і завершує розповідь сумовитою, але оптимістичною нотою.



Постпозиція.

- Може, це правда, а може, людська фантазія творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрі зачала життя.

Запитання:

  1. Про які події розповідається в новелі?

  2. Як протягом оповіді змальовується фашистський каратель?

  1. Якими засобами передається психологічний стан людей перед загрозою страти?

  1. Як мова, діалог розкривають образи Опанаса й Орисі?

  2. Чому вік героїв гіперболізовано?

  3. Яку мету ставив перед собою автор, створюючи новелу?

  1. Як ви пояснюєте високу жертовність Опанаса Крокви і баби Орисі?

  2. Чи відповідає ідеї новели теза В. Симоненка:

«Живе лиш той, хто не живе для себе.

Хто для других виборює життя».

9. Чи можна провести паралелі між новелою і оповіданням О. Довженка
«Мати»?

10. Які почуття викликала у вас новела В. Симоненка «Весілля Опанаса Крокви»?



Домашнє завдання

Обґрунтувати відповідь на питання: чому літературознавці наголошують, що Василь Симоненко і в прозі - поет?


Тема: Панас Мирний «Пригода з «Кобзарем»

Мета: продовження знайомлення школярів з письменниками Полтавщини, зокрема із життям і творчістю Панаса Мирного, проаналізувати зміст його твору «Пригода з «Кобзарем»; розвивати усне мовлення школярів, пам'ять, увагу; вміння грамотно висловлювати свої думки, робити узагальнення, висновки; формувати естетичний смак у школярів; виховувати повагу до культурних надбань нашого народу, любов до рідної мови, чесність, доброту.

Обладнання: портрет Панаса Мирного, бібліотечка його творів, ілюстрація до оповідання.

Хід уроку

I. Організаційний момент.

II. Актуалізація опорних знань. Бесіда за питаннями.

* Які письменники рідного краю вам знайомі?

* Про що пишуть письменники Полтавщини?

* Чи хотіли б ви стати письменником? Про що б ви писали?

* Назвіть літературні жанри.

* Що характерне для оповідання як літературного жанру? (Оповідання – невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному епізоді з життя одного персонажа ( іноді кількох).* Хто такий оповідач? ( Оповідач – особа, від імені якої розповідається про події та людей ).



III. Оголошення теми, мети уроку. Мотивація навчальної діяльності школярів.

IV. Основний зміст уроку.

Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова,

ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку

народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування. Панас Мирний



1. Вступне слово вчителя.

Полтавщина… Земля, яка подарувала українській землі багатьох відомих письменників. Один із них – Панас Мирний. Діти, з якими поняттями у вас асоціюється слово «Мирний»? (Спокійний, урівноважений, не войовничий, світлий, не конфліктний і т.д.).

Непростим було життя Панаса Яковича. А докладніше про це розповість наш біограф.

2. Розповідь біографа.

Життя і творчість Панаса Мирного.
13 травня 1849 року у місті Миргороді на Полтавщині в сім’ї бухгалтера повітового казначейства народився Панас Мирний (Панас Якович Рудченко).

Пізніше письменник про своє дитинство писав: «Батькове жалування у ті часи було дуже невеличке, і якби не своя земелька, то довелося б сім’ї голодувати. А сім’я уже була хоч і невеличка, та й не мала на такий достаток: окрім старшого Івана, було ще два хлопці та дівчина. Кожного треба було й одіти і ще про невеличку освіту потурбуватися…»

Початковою освітою Панаса були школи Миргорода та Гадяча. Навчався він дуже добре, багато читав, мав чудовий почерк. Найбільшою втіхою для хлопця були книжки. Вчителі радили батькам продовжувати навчання сина в гімназії, а потім – університеті. Але у тих умовах дітям чиновника єдиний стелився шлях – у писарі, в казначеї, в бухгалтери. Така доля призначалася й Панасові.

Свій трудовий шлях Панас Рудченко розпочинає у 1863 р. в канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода. Щодня його оточувала одноманітна праця, яка була йому зовсім нецікавою. Перші спроби літературної творчості та фольклористики Рудченка припадають саме на цей час.

З 1871 р. і до смерті Панас Рудченко живе і працює в Полтаві.

Літературна праця стає справжньою втіхою і відрадою для Панаса. Перші твори ( вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав») були підписані прибраним ім’ям Панас Мирний.

Крім службової та літературної діяльності, Мирний займався громадсько-культурною. Він брав участь у спорудженні та відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві, у щорічних Шевченківських святах, у випуску часопису «Рідний край» (1905-1907) тощо. До речі, саме в ньому він опублікував оповідання «Пригода з «Кобзарем».

Панас Мирний підтримував тісні зв’язки з діячами української культури: М. Коцюбинським, Лесею Українкою, М. Старицьким, М. Лисенком.

Після революції П. Мирний очолював невелике дитяче видавництво «Зірка», продовжував службу. Помер 28 січня 1920 року в Полтаві, де й був похований.

Вчитель. Ми всі добре знаємо про збірку поезії Тараса Григоровича Шевченка «Кобзар». Саме навколо неї і розгортаються події в оповіданні Панаса Мирного «Пригода з «Кобзарем». А які ще значення має слово «кобзар»?

3. Енциклопедична розвідка

Кобзар — український народний співець.

Кобзар – українське прізвище.

Кобзар — село, Дніпропетровська область, Васильківський район.

« Кобзар» — назва збірки віршів Т. Г. Шевченка

Літературне об'єднання «Кобзар» — всеукраїнська громадська організація, створена установчими зборами 20 серпня 2009 року в Києві.

Кобзар (видавництво) — українське видавництво в Канаді, створене в 1966 році в місті Торонто на базі Робітничо-фермерського товариства. Видавництво публікувало твори української художньої літератури, зокрема твори канадських авторів українського походження та класиків: Тараса Шевченка, Лесю Українку, Василя Стефаника та інших.

4. Розповідь літературознавця

Це цікаво знати.

Панас Мирний протягом усього свого життя перечитував «Кобзаря», і образи, створені поетом, не переставали його вражати. Ще в юності значною мірою під впливом Шевченкової Катерини він створив повість «Лихий попутав», в якій розповів про окрадену долю дівчини-сироти. Вивчаючи життя підневільних селян, письменник спостерігав, що поезії Тараса Шевченка глибоко хвилюють людей з народу, бентежать їхні душі. Про це і написане оповідання «Пригода з «Кобзарем».

5. Опрацювання твору

Короткий зміст оповідання

Питання. Про що розповідається у творі?

Ми бачимо події через сприймання дитини ( оповідача), доньки заможного пана, який не втратив людяності, цікавиться рідною культурою, користується повагою оточуючих. Його донечка, героїня оповідання, товаришує із служницею Мартою. Одного разу батько дістав "Кобзаря", який написаний був "простою мовою". Дуже дівчинці хотілося прочитати цю книжку Марті, і вона без дозволу бере книгу. Вчасно книгу повернути не змогли, чекали слушної нагоди. Та одного разу за читанням їх застала пані. Марта взяла всю провину на себе, за що за наказом господині була покарана. Дівчинка все це тяжко переживала , жаліла і співчувала Марті, адже і її була в цьому провина. Вона все ж таки знаходить в собі мужність призналася татові про свій вчинок і просить за Марту.



Дійові особи твору

Завдання. Назвіть головних персонажів оповідання, охарактеризуйте їх.

Панночка Ліда – донька панів, 13 років. Її готували до інституту, але через хворобу ще на рік було вирішено продовжити навчання вдома. Найкраща її подруга – покоївка Марта, яку пані називала «циганською кобило». А дівчинка так говорить про свою прислугу: «А я так любила оту циганську кобилу, що й душі в ній не чула! Я їй, як рідній, сповіряла і свої малі радощі, і своє дитяче горе. Не було в мене нічого такого, з чим би я затаїлася перед своєю Мартою».



Орієнтовний план характеристика

1. Ліда – тринадцятилітня панночка.

2. Добра душею.

3. Розумна.

4. Найкраща подружка дівчинки – покоївка Марта.

5. Любить слухати розповіді «простою мовою».

Пан – поміщик середнього достатку. Було 300 десятин землі та душ із сорок кріпаків. Його поважало все повітове панство, вважало за розумного чоловіка і кожен раз вибирало за повітового суддю. «Був низького зросту, натоптуватий, обличчя мав кругле, червоне. Волос чорний, очі виразні, темно-карі; у них завжди жевріли якісь іскорки, немов він усміхався ними, жартував. З себе він був тихий, спокійний, обхідчастий, хоч на річ дуже гострий і правдивий, а тільки він завжди оздоблював її ласкавими словечками або пересипав смішними приказочками, так що кожний, слухаючи його ущипливу мову, ніколи не ображався».

« А папа одно наказував мамі вести діло так, щоб менше було розходу».

« Уставав раніше всіх і, нашвидку поснідавши, не вмиваючись, виходив наглядати по хазяйству; часто заклопотавшись там , спізнювався до чаю або сніданку; не в одну пору вертався з служби додому…

Мама дуже сердилася на такі непорядки, не раз змагалася з папою… Раз тілько, як дошкулило йому оте мамине змагання, суворо одказав їй:

- Держатися такого порядку, якого тобі хочеться, можна тільки тоді, як самому нічого не робити та панувати, а я до цього не звик.

- Мужик! – сердито одказала йому мама й гнівно та величаво, неначе цариця, мерщій напрямилась у свою хату.

- Якби оцей мужик та не робив діла за вас, панів, то довелося б вашій вельможності з голоду пальчики кусати…

Після цього мама вже ніколи не зачіпала папи, і тілько він один, незважаючи на заведений порядок, робив усе по-своєму…»



Орієнтовний план характеристики

1. Пан – поміщик середнього достатку.

2. Користується повагою серед панів.

3. Розумний. Справедливий.

4. Хазяйновитий.

5. Піклується про свою родину.

6. Живе за своїми законами.

7. Не цурається «простої мови».

8. Захоплюється творчістю Т. Шевченка.

Мама «..була білява, високого зросту, статна, з себе показна. Голову завжди несла якось високо, немов дивилася на всякого згори вниз… і хоч річ її була ласкава, отже якась сувора, неприємна – холодом несло від її ласкавої речі.

Розмовляючи з ким-небудь, вона ніколи не забувала додати, що вона вчилася аж у столиці, в патріотичному інституті, де їх частенько наглядала сама цариця».

«…у мами нічого не було, хоч вона була з дуже значного і багатого роду. Ходила чутка, що за неї обіцяно було дати маєток у тисячу десятин, та як вона не захотіла вийти заміж за того, за кого бажалося її батькові та матері, а пішла за нашого папу, та ще й неабияк, а утоком, то за неї нічого й не дано».

«Ми, малі діти, помічали, що ніхто нашої мами з повітових панів та паніїв не любив».

«За приводом маминим життя в нашому домі було розмірене й завжди однакове: яке сьогодні, таке й завтра».

« Мама гостро наглядала за тим, щоб усе робилося, як вона установила, і щоб ніхто не посмів порушити її наказів.

Один тільки папа не зважав на те й робив усе, як йому хотілося або як випадало. …всякого ж іншого, хто б ослухався маминого наказу, не минала нудлива докора, а часом і сувора кара».

«Мама каже, що проста мова годиться тілько задля темних мужиків, а не задля книжок, що їх пишуть учені люди,…що мужича мова погана, недотепна ні до чого».

Орієнтовний план характеристики

1. Пані – донька дуже заможних батьків.

2. Ради кохання зреклася посагу.

3. Любить своїх дітей, намагається дати їм достойну освіту.

4. Гордовита. Строга.

5. Усі в будинку, крім пана, її бояться і живуть за її законами.

6. Сусіди її недолюблюють.

7. Зневажливо ставиться до «простої мови».

Покоївка Марта

«І дивно мені: оця Марта така некрасива, що, здається, повинна одвертати від себе, а про те, вона не те що не одвертала, а завжди кожному кидалася в очі, привертала до себе й найбільш усього білими та рівними, наче жорна, зубами та великими чорними очима, котрі завжди виглядали якось ласкаво, жевріли та вигравали темними іскорками, що так і сипалися із її зрачків, неначе вона ними гралася-перекидалася, говорила любі та втішні речі.. І голос у неї був тихий, якийсь співучий та ласкавий, що так і прокрадався у саму душу, доходив до самого серця. І здатна вона була до всього діла, до всякої роботи, мала великий хист до всього. Ніхто краще за неї не гаптував на п’яльцях, ніхто рівніше не виводив прутика, не виплутував найдрібніші мережки; ніхто не вмів виробляти таких штучних та красивих квіток із паперу, як вона. Через це тілько мама й держала її у дворі.

- Якби вона не була така майстерна в роботі, - казала не раз мама, - то я б однієї години не держала при домі оту циганську кобилу».

Орієнтовний план характеристики

1. Марта – покоївка у панській родині.

2. Гарна майстриня.

3. Розумна.

4. Чудова оповідачка.

5. Добра, співчутлива.

6. Поважає і захищає свою «просту мову».

Ідейний зміст оповідання

Бесіда. Які теми автор порушує в оповіданні?

Як автор у творі розкриває питання рідної мови, ролі книжки у житті людини, відносини між людьми різних соціальних станів? (Відповіді підтвердити уривками з твору. Читання за ролями).

«- Що ж це – усе я та я тілько розказую вам, а ви мені ніколи нічого не розказуєте? – якось раз нам каже Марта.

- Ми не вміємо… не знаємо, одказуємо їй.

- То що, як не знаєте? Зате ви вмієте читати. От би й прочитали мені, щоб і я почула, що там у тих книжках пишуть.

«Що ж би їй такого прочитати?» - задумалася я.

- Хочеш, - питаю, - я прочитаю, як бог творив світ і перших людей, як вони жили в раю, як согрішили й що їм було за те?

- Прочитайте, моя панночко! Прочитайте, моя голубочко!

Узяла я книжку й почала читати. Марта прислухалася, водячи за мною очима по книжці та зупиняючи мене на якому-небудь невідомому їй слові. Довго я їй читала, а вона слухала.

- Добре, каже. – От якби тілько воно було по-нашому написано, а то багато деяких слів не второпаю.

- Книжки, – одказую їй, – простою мовою не пишуться.

- Чому? – питає Марта. – Хіба нема книжок, написаних простою мовою?

- Не знаю, – кажу. – Мабуть, немає, бо мама каже, що проста мова годиться тілько задля темних мужиків, а не задля книжок, що їх пишуть учені люди.

- Звісно, як пани ті книжки складають, то вони їх і пишуть по-своєму, по-панському; а якби ми, мужики, вміли писати, то ми їх і складали б по-своєму, по-мужицькому, – відповіла Марта.

- Мама каже, що мужича мова погана, недотепна ні до чого!

- От дивіться! – дивується Марта. – Чому недотепна ні до чого! Скілько людей нею балакає, і всім вона й люба… От і ви слухаєте казок, що я розказую, та ще як слухаєте?! І барин часто балакають по-нашому… то бариня не люблять нашої мови, так вона їм і здається поганою, надотепною!

- Мама каже, що й наша панська мова не така делікатна, як то французька.

- А мені своя найделікатніша! – усміхнувшись, каже Марта.

- Її я люблю, як ти розказуєш, – кажу я Марті. – Ти дотепна до цього.

- А я таки бажала б послухати книжки на нашій мові! – нарешті додала Марта. Швидко після того довелося мені те жадання Мартине задовольнити.»

«Раз якось папа вернувся з служби додому, тілько-тілько що ми сідали обідати.

- Це щось, видно, дуже незвичайне скоїлося, що ти якраз поспів на обід! – усміхаючись, каже йому мама по-французькому.

- Ось воно, те незвичайне, що мене примчало додому, – каже папа і показує мамі якусь невеличку посилочку, загорнену в полотно.

- Що ж воно таке? – зацікавилася мама.

Та папа, не вдаряючи на ту цікавість, мерщій пішов із своєю посилочкою до кабінету. Незабаром він вернувся й мовчки сів за стіл.

- Що ж там таке ти привіз ти? Чого мовчиш? Хвалися вже! – напосідала мама.

- Дай спершу наїстися добре, та тоді вже й похвалюся, - весело граючи очима, каже папа.

Ми всі теж зацікавилися: дивимось на папу й ждемо, коли-то він почне хвалитись; а папа, не вдаряючи на те, мовчки їсть.

Отак мовчки трохи не увесь обід пройшов. Перед тим уже, як уставати, папа, повертаючись до мами, сказав:

- То мені один земляк наш, що служить у столиці, заслав подарунка. Та якого ще подарунка, якби ти тілько знала!.. «Кобзаря»! – нарешті, випалив він.

Мама призро глянула на папу і, закопиливши губу, промовила по-французькому:

- У нас отих обірванців, що з кобзами по ярмарках швендяють, хоч греблю гати! Коли вже вони тобі такі любі, то міг би їх і тут назбирати, а він ще з столиці виписував!

- Ти не глузуй, а спершу сама подивись, що то за кобзар, – одказав папа. – Це книжка така, що один кріпак із нашого краю написав. Приятель пише, що книжку ту він на велику силу роздобув, хоч вона вже давно у світ вийшла: як тілько вийшла, то наші земляки зразу її розхватали, і тепер тії книжки ні за які гроші не добудеш.

- Воображаю, какая это должна быть прелестная книжка, написанная необразовным крестьянином, да еще, может быть, и по-малороссийски! – одказала мама по-руському.

- Авжеж, по-нашому! – скрикнув папа. – Тобі не люба наша проста мова, кажеш: і груба вона, і недотепна ні до чого путнього, а тілько задля того, щоб варнякати нею. А ти прочитай, то сама побачиш, як чоловік з таланом може може орудувати тією простою мовою. Які він чудові вірші понаписував! Поет, настояний поет! – радісно додав папа і, швидко схопившись, чимдуж почимчикував до кабінету. Обід скінчився, то й ми всі повставали з-за столу й перейшли в гостинну, куди незабаром прибув папа з книжкою в руках. Він сів у своєму кріслі і, розгорнувши книжку, почав читати «Думи мої, думи мої».

Мама , як тілько зачула просту мову, зараз перепинила папу і сказала гувернантці одвести нас гуляти.

- Їм не пристало слухати таку мову, – додала вона по-французькому.

Як нам не хотілось іти, як бажалося почути, що папа буде читати! Та не послухатися маминого наказу не можна, і ми з братом нехотя вийшли з хати».

Бесіда


* Які твори Т. Шевченка згадуються в оповіданні?

* Який твір особливо схвилював панночку й Марту? Як ви думаєте, чому?

* Як даний епізод характеризує обох героїнь твору?

« - Ось вона, та книжка, що я хвалилася тобі! Давай будемо читати, – кажу Марті, і ми прийнялися за книжку. Марта, схилившись над п’яльцями , вишивала, а я, примостившись біля неї на стулі, почала читати «Думи мої».

Марта слухала і якось тихо зітхала, а я, дочитавши до половини, припинилась.

- Це скучне, – кажу. – Я не розберу, що воно той , хто книжку писав, хоче сказати.

- А я все розбираю, – одказує Марта. – То він журиться, що не знає, де свої думи подіти, кому їх сповістити… Та й гарно ж як!

- А мені не подобається, – кажу я. – Давай другого чого цікавішого пошукаємо. – І почала переглядати книжку, що в ній було надруковано.

- Ось «Перебендя»… Що то таке – «Перебендя»? – питаю.

- То так старців у нас називають, – каже Марта.

- Я про старців не хочу читати! Подивлюся далі!.. Ось «Катерина»… Чуєш, Марто, «Катерина»? Хочеш – про Катерину прочитаю? – питаю я, перегортаючи листочки в книжці, щоб дознатися, чи довга та «Катерина».

Не встигла Марта одказати, як я скрикнула:

- О-о-о, довга яка! Давай коротшого пошукаємо… Ось – «Тополя». Це не довга. Читати тополю?

- Та читайте вже! – нетерпляче відказує Марта. – А то як кинуться нас шукати, то так нічого й не прочитаєте.

Почала я читати «Тополю». І короткі стрічечки, і дзвінкі вірші зразу подобались мені; а сумне оповідання про кохання дівоче, про журбу та горенько, як милий покинув її, зацікавили й мене, і Марту. Вона, покинувши вишивати і підвівши голову, дивилась у вікно, сиділа, наче закам’яніла, слухала, боячись, щоб і словечка не пропустити. Далі оповідання ще стало цікавіше, так і тягло нас за собою, як почала я вичитувати, як мати, невважаючи на журбу доччину, силувала її йти заміж за багача старого, як дочка з горя пішла до ворожки поворожити про милого… пекучий жаль і гіркі сльози проймали мене. Як же я почала читати пісню, що дівчина, випивши зілля, заспівала, то мене наче хто здавив за горло… голос мій тремтить, бринять у ньому сльози, а Марта так і залилася ними! Як горох, посипалися вони в неї з очей та так і впали на роботу у п’яльцях. Мерщій вона підвела руки, ухопилася за виски долонями і закрилася від мене ними, щоб я не бачила, як вона плаче… Ледве-ледве я дочитала до кінця та й сама розплакалася.

Завдання. Описати ілюстрацію до твору

Бесіда.


*Як далі розгортаються події з «Кобзарем».

* Як ви розцінюєте вчинок Марти, яка взяла провину за зниклий «Кобзар» на себе?

* Як ви ставитесь до покарання, яке отримала покоївка? Чи справедливе воно?

* Поясніть фразу пана: «Ото бач, донечко, як погано не по правді жити!»

Свої думки підтверджуйте епізодами з оповідання, життєвими фактами.

V. Підсумок уроку

Метод «Мікрофон».

- Панас Мирний – вірний син української землі, тому що…

- Оповідання «Пригода з «Кобзарем» мене…



VI. Оголошення результатів навчальної діяльності школярів

VII. Домашнє завдання

Написати твір-мініатюру «Мова – то цілюще народне джерело, і хто не припадає до нього вустами, той сам висихає від спраги».



Тема. Дмитро Луценко – поет-лірик, поет-пісняр.

Мета: ознайомити з творчістю письменника-земляка, формувати вміння аналізувати поезії; сприяти усвідомленню ролі літератури як духовної, моральної, культурної цінності народу; удосконалювати навички продукувати висловлювання відповідно до мети та умов спілкування.

Обладнання: портрет письменника, фотографії, виставка книжок Д.Луценка, мультимедійний проектор (або слайдоскоп).

Тип уроку: урок-творча майстерня

Хід уроку
Епіграф уроку:

Усе любов’ю зміряне до дна.

Д.Луценко.



Учитель.

  • Доброго дня, добра людино! Так щиро й рідно міг привітатися із усіх знаних мені людей тільки один чоловік – незабутній Дмитро Омелянович Луценко, згадує Ярема Гоян, директор видавництва “Веселка”.

Дозвольте й мені привітатися з вами так. Доброго дня, добрі люди! Щиро вітаю дорогих гостей і вас, мої любі, на уроці, присвяченому творчості Дмитра Луценка.

Хто не знає його пісень “Хата моя, біла хата...”, “Мамина вишня”, “Києве мій”? Та не всі знають поета як неперевершеного, глибокого лірика, ніжного й трепетного, як яблунева пелюстка в росі.

Синій кінь любисткової ночі

Залишив зачаєні сліди...

Я любив твої озерні очі,

Повні тайн та смутку, як світи...

Ти була і горда, як царівна,

І лякливо-трепетна, як лань,

І душа, як молодість наївна,

Лебеділа щастям ожидань.

Припадімо ж до життєдайного джерела луценківської лірики, бо тут “усе любов’ю зміряне до дна”.

Демонструються слайди із зображенням інтер’єру шкільного музею Дмитра Луценка

Готуючись до сьогоднішнього уроку, учні знайомилися з біографією поета, читали його твори. Відповідно до завдання кожен вивчив напам’ять поезію, яка зворушила по-справжньому. Хто перший наважиться поділитися своїми роздумами?



1 учень. Пригадується вислів Льва Толстого, що для справжнього художнього твору потрібні тільки три речі: це щирість, щирість і щирість. Познайомившись зі збіркою “Усе любов’ю зміряне до дна”, я зупинив свій вибір на поезії “Моя біографія”. Саме вона є, на мою думку, щирою розповіддю автора про його життя. Без прикрас, без надуманості.
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка