Програма з української літератури передбачає години для ознайомлення учнів з літературою рідного краю. Мета таких уроків осягнення учнями глибинної сутності спадщини митців свого краю, національного духу, реалій дійсності



Сторінка1/3
Дата конвертації19.02.2016
Розмір0.52 Mb.
  1   2   3
ВСТУП

Технологія підготовки та проведення уроків літератури рідного краю.

Програма з української літератури передбачає години для ознайомлення учнів з літературою рідного краю. Мета таких уроків – осягнення учнями глибинної сутності спадщини митців свого краю, національного духу, реалій дійсності, сприйняття й поціновування їхнього художнього здобутку, плекання почуття гордості за славних краян.

Завданнями уроків літератури рідного краю є:



  • поглиблювати відомості про життя та творчість митців даної місцевості;

  • розвивати інтерес до їхнього творчого доробку та спадщини;

  • виробляти особистісне ставлення до письменників рідного краю, розвиваючи вміння висловлювати свої думки про автора твору, героїв, художні образи;

  • прищеплювати високі естетичні смаки, виховувати почуття прекрасного, вміння насолоджуватися художнім твором;

  • поглиблювати знання про історію рідного краю, його найвидатніших діячів культури та мистецтва;

  • розвивати логічне та образне мислення, культуру мовлення та читання;

  • виробляти вміння вести діалог і полілог у парі, групі, будувати монологічне висловлювання, вступати в дискусію з проблемних питань твору, узагальнювати і систематизувати знання та робити висновки;

  • прищеплювати повагу до видатних людей рідного краю, їхнього внеску в національно-визвольну боротьбу, спонукати наслідувати їх у своєму житті;

  • плекати працелюбність, милосердя, гуманне ставлення до людини, природи тощо;

  • розвивати комунікативно-мовленнєві вміння учнів, практикуючи твори малої форми в усному та писемному варіанті (переказ-мініатюра з творчим завданням, багатоваріантні міні-твори в контексті певної жанрово-стильової манери письма).

Уроки літератури рідного краю повинні бути яскравими й пам’ятними, не схожими на інші, з різноманітними формами і прийомами роботи:

    1. Черкащина літературна. Літературний процес у краї: події, імена, твори (лекції, учнівські виступи про окремих письменників, виставка творів, учнівських ілюстрацій). Знайомство з літературною картою краю.

    2. Літературний календар.

    3. Антологія одного вірша (виразне читання напам´ять вибраної поезії, мотивація свого вибору, повідомлення про автора).

    4. Розгляд яскравого прозового твору (обмін враженнями, з´ясування теми та проблематики, цінності твору для всієї української літератури).

Василь Захарченко - оповідання «Чорна піхота», роман «Прибутні люди».

    1. Урок-зустріч з письменниками (Сергієм Носанем, Наталією Віргуш, Василем Захарченком, Володимиром Даником, Олексою Озірним, Олексієм Лищенком, Ігорем Забудським).

    2. Урок, присвячений ювілею відомого письменника

(Т.Г. Шевченка, В. А. Симоненка, В. І. Захарченка, Тодося Осьмачки).

7. «Поезія – це завжди неповторність…» (огляд поетичної збірки автора). А. Легіт. Збірка «Калинові шуми».

8. Тематичні екскурсії: музей «Кобзаря» Т. Г. Шевченка, музей

В. Симоненка.

9. Співпраця з обласною юнацькою бібліотекою імені В. Симоненка:


  • зустріч з письменниками, лауреатами обласної премії «Берег надії» імені В. Симоненка;

  • літературні зустрічі із М. Слабошпицьким, О. Озірним, І. Дробним;

  • презентація книг письменників-земляків: В. Захарченко – романи «Довгі присмерки», «Прибутні люди»; М. Слабошпицький – «Поет із пекла», «25 поетів української діаспори»; І. Забудський – «Завтра моє».

  1. Тематичні уроки: «Проблема Голодомору в оповіданні

В. Захарченка «Десь там, куди він не знає дороги»; «Той поет, хто без щастя родився»; «Мобілізовані війною» (за оповіданням В. Захарченка «Чорна піхота).

Уроки літератури рідного краю можуть бути як традиційними, так і нестандартними: урок-конкурс, заочна подорож, інстенізація, урок-дослідження, урок-конференція, семінар, диспут, екскурсія…



Методичні розробки уроків

Урок № 1

Тема уроку: Василь Захарченко. Оповідання про війну «Чорна піхота».

Мета уроку: провести розмову за проблематикою творів письменника про війну, з'ясувати, що письменник прагне осмислювати тему війни небуденно, зосереджуючи увагу на трагедіях воєнного лихоліття, «чорних плямах» війни; поглиблювати в учнів почуття гуманізму, милосердя, усвідомлення війни як трагедії.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

КМЗ: фотопортрет письменника, виставка його творів, репродукції картин та ілюстрацій воєнної тематики, грамзапис пісень періоду війни.

Хід уроку

  1. Оголошення теми і мети уроку.

  2. Реалізація завдань уроку.

  1. Слово вчителя або підготовленого учня про життєвий та творчий шлях В. Захарченка.

  2. Тема війни у творчості письменника.

  3. Коментар вчителя про оповідання «Чорна піхота».

  4. Бесіда за оповіданням «Чорна піхота».

ІІІ. Підсумок уроку.

ІV. Домашнє завдання. Прочитати повість Д. Міщенка «Батальйон необмундированих».



Матеріали уроку

  1. Слово вчителя або підготовленого учня про життєвий та творчий шлях В. Захарченка.

На цьому й на інших етапах уроку використовуються стенди «Сьогодні на уроці» і виставка книг письменника.

Матеріали до біографії письменника

В. Захарченко народився 13 січня 1936 р. на хуторі Гутерівка на Полтавщині. Дитинство випало нелегке, обпалене війною. Шкільні роки, далі – факультет журналістики Київського університету, робота у періодичних виданнях Донбасу. Саме там, на Донбасі, перші періодичні публікації, видання книг «Співучий корінь», «Трамвай о шостій вечора», «Стежка», прийняття до Спілки письменників України.

На початку 70-х років В. Захарченка за любов до України, до рідної мови було виключено зі Спілки, заарештовано і засуджено.

Із початку 80-х років ми говоримо про «друге пришестя» письменника в літературу після тривалого, 13-літнього вимушеного мовчання.

Після проголошення незалежної Української держави із 1991 року голос письменника прозвучав повносило і в художніх творах, і в численних публіцистичних виступах у загальноукраїнській й регіональній пресі.

Апогеєм популярності письменника став 1995 рік, коли В. Захарченку судилося зазнати й великого душевного піднесення, викликаного присудженням найавторитетнішої державної відзнаки в галузі літератури – Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка за роман «Прибутні люди», і великого болю від брутального несправедливого судилища, створеного відвертими недругами української державності.

Василь Захарченко з мужнім стоїцизмом переживає нелегке випробування, із властивою йому мудрістю, очевидно, сприймає його і за чергове сходження на свою Голгофу, і за чергову спокуту свого давнього, як він пише, «маловірного зречення», і за виконання давньої батьківської настанови «не гнутися».

В. Захарченко – письменник-прозаїк, публіцист, автор книг «Співучий корінь», «Лозові кошики», «Велика Ведмедиця», «Клекіт старого лелеки», «Трамвай о шостій вечора», «Брат милосердний», «Прибутні люди», «Великі лови», «Довгі присмерки» та інших.

1. Тема війни у творчості письменника займає помітне місце. Завжди в центрі уваги прозаїка не сама війна, а людина на війні, її стан, почуття й переживання. Причому В. Захарченко осмислює добу воєнного лихоліття з позицій глибоко гуманістичних, відтворюючи всю трагедійність, природність сполучення понять «людина і війна». Тому й немає в його творах захоплюючого лицарства, «голої» героїки, молодецьких рейдів і подвигів, а є сувора, непідретушована правда війни, з її незмінними атрибутами-смертями, кров'ю, брудом, втомою, відступом і наступом, поразками й перемогами.

2. Коментар вчителя про оповідання «Чорна піхота».

«По дорогах Полтавщини йде на фронт «чорна піхота». Так називали мобілізованих селян, що не одержали ще військового одягу. Але дух цієї піхоти – над усякі похвали. Вони ходять в атаку як леви. Вони вмирають, якщо доводиться, але в агонії роблять ще один крок уперед.

Юрій Яновський, стаття «Шлях війни», запис 05.11.1943 р.

У 1968 р. вийшов «Собор» Олеся Гончара , і там «чорносвитникам» було присвячено кілька сторінок, сповнених болю і трагізму.

Діти пішли аж до Дніпра за батьками, куди їх повели напередодні в бій молоді лейтенанти. І ось очам дітей відкрилася моторошна картина: «Були тільки німі задніпровські горби, що зеленіли озиминою, а по схилах горбів, по тому зеленому, всюди – темні цятки, цятки… І враз аж змоторошніли від страшної догадки: та то ж вони! В піджаках! Батьки наші!!!»

«Сьогодні Віктор Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвистками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться, як на винуватих. «Один генерал дивився на них у бою – і плакав», - розповідав мені Віктор».

О.П. Довженко. Щоденник: запис 28.11.1943 року.

3. Бесіда за оповіданням Василя Захарченка «Чорна піхота».

1. Користуючись текстом, дайте характеристику героєві оповідання Лаврінові Барильченку.

2. Що нового для себе ви дізналися з оповідання?

3. Як ви оцінили описані в оповіданні події? А яка позиція письменника? Поясніть це, користуючись текстом оповідання.

4. До яких засобів характеротворення вдається письменник? (Зверніть, зокрема, увагу на те, як автор передає мову офіцерів).

ІІІ. Підсумок уроку.

ІV. Домашнє завдання. Прочитати роман В. Захарченка «Прибутні люди».


Урок № 2

Тема: Василь Захарченко. Оповідання «Десь там, куди він не знає дороги». Проблема голодомору 1932-1933 років в Україні як результат винищення людського роду.

Мета: ознайомити учнів із творчістю талановитого, яскравого письменника Черкащини В. Захарченка; розкрити гуманістичні завдання, що ставить письменник через розкриття проблеми трагедійного і національного; виховувати в учнів любов до рідного краю, повагу і шану до свого роду і народу.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Методи і прийоми: проблемно-пошукове дослідження.

КМЗ: портрет письменника, текст оповідання, ілюстрації.

Якби мене запитали, від чого б я міг бути

найщасливішим, я б сказав:

«Від здобуття Української волі.»

Той день, коли б це сталось,

оповиився б для мене священним сяєвом,

і того сяєва вистачило б мені до кінця моїх днів.

В. Захарченко. З автобіографії.


Клас заздалегідь поділено на 2 групи. У кожної групи своє проблемно-пошукове завдання.

І група досліджує і розкриває проблему голодомору в Україні у 1932-1933 роках через призму сприйняття і розуміння цієї трагедії головним героєм оповідання «Десь там, куди він не знає дороги».

ІІ група досліджує проблему роду, родини, народу в оповіданні.

І. Оголошення теми і мети уроку.

ІІ. Сприйняття і засвоєння учнями нового матеріалу.


  1. Слово вчителя.

Сьогодні на уроці ми переглянемо ще одну сторінку у вивченні творчості письменників рідного краю.

В. Захарченко йшов до свого нинішнього видання своїх творів довго і ой як нелегко. Наскільки довго і нелегко, що цілком доречними були б образи хресної дороги чи тернового вінка… а заради чого все це? Можна було б відповісти словами самого письменника (вчитель зачитує епіграф до уроку з автобіографії.

2. Виступи біографів із кожної групи.


  1. учень із і групи: основні віхи життя та творчості письменника.

  2. учень із ІІ групи: нагороди В. Захарченка за плідну творчу працю.

3. Слово вчителя.

Творчість В. Захарченка певною мірою автобіографічна, і за нею можна простежити якщо не все свідоме життя письменника, то принаймні більшість важливих його вік. А писалися твори для авторського самовираження, для художнього «оприлюднення» авторських роздумів про сенс життя, по його багатогранність і багато проблемність.

Сьогодні ми спробуємо дослідити на основі оповідання «десь там, куди він не знає дороги» дві гострі та болючі проблеми:


  1. Проблема голодомору в Україні 1932 – 1933 років;

  2. Проблема родини, роду, народу.

ІІІ. Робота в групах

  1. Дослідження І і ІІ груп, виведення проблемних питань.

1 група

1 літературознавець: головний герой твору Іван Іванович Залізничний, інженер, має сім'ю – дружину та двох доньок. Вихованець дитячого будинку, куди ще зовсім маленьким потрапляє в часи страшного лиха і нечуваного на Україні геноциду 1932 – 1933 років. Чому на благодатній, щедрій землі маленькій дитині не вистачило шматка хліба в сім'ї? Що призвело до такого страшного лиха? Як це вплинуло на долю головного героя? Ці та інші питання ми спробуємо розв’язати сьогодні.

Читець.

Пекельні цифри та слова



У серце б'ють неначе молот.

Немов прокляття ожива

Рік тридцять третій…

Голод… Голод…

2 літературознавець: пам'ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та багато сторінок її вписано кривавими та чорними кольорами. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху.

Історик 1.

Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор. У 1933 році Сталін, говорячи про підсумки 1-ї п’ятирічки, заявив: «Ми, безперечно, досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що запеклі вороги Радянської влади».

Історик 2.

Ще в жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі. За кілька місяців викачали у селян внутрішні фонди – продовольчий, фуражний, насіннєвий.

Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селянства. Смерть косила людей до літа 1933 року.

Робота в І групі.

3. Проблемні запитання ставить учитель.



  1. Які спогади постійно бентежать думку Івана Івановича і змушують холодною гадюкою заповзати в груди?

  2. Як Іван із сестрами опинився у дитбудинку?

  3. Чому герой не переносить солов’їного щебету?

  4. Як склалася подальша доля Івана?

  5. Чи можна виправдати Сашка за скоєне? «… За те, що вигнав із дому, із села, пустив по світу без Батьківщини» (слова головного героя).

  6. Якого страшного горя зазнала земля рідна, весь рід людський?

Виступ істориків.

1 учень.


Наприкінці зими 1932 року голод в Україні набув велетенських масштабів.

Люди в селах їли мишей, щурів і горобців, траву, борошно з кісток, кору дерев. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де навесні скасовували хлібні карточки і можна було купити хліб. Проте сільським жителям хліба не продавали. Дороги, що вели до міста, були блоковані, але тисячі селян усе ж пробиралися туди та, не знаходячи порятунку, вмирали прямо на вулицях. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, під будинками. Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи.

2 учень.

То був не просто голод, що швидко минає, а голодність, люте безхліб’я. Страшне лихо спіткало Україну, творилося повне беззаконня в ім'я якогось міфічного прийдешнього щастя трудящих. Часто з голоду люди доходили до божевілля, вживали в їжу все, що тільки можна було жувати. Почався канібалізм.

Читець.

Ні крихти в роті вже стільки діб…



Немов в гарячці, я марю їжею.

Раптом десь голосно: «Свіжий хліб!

Кому, громадяни, свіжого хліба?»

Що кажете? Хліб? Біля нашого дому?

А голос, мов дражнить, лунає на ганку.

І я задихаюсь…

І раптом кричу в нестямі:

- Дайте!


Ви чуєте? Дайте, бо збожеволію…

Мені! Хоч скоринку! Ви чуєте, люди?

Мені! Я благаю! Нехай не свіжого…

Ні-ні, я не їсти, нюхати буду.

Понюхаю тільки і знаю – виживу…
Учень.

Хто се? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця»? Хто водить запаленими очима-криницями, очима, в які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського? Чий же це мільйонноголосий стогін? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде в холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу?

Ні труни, ні хрестів,

І не тризни!

Прямо в яму

Навіки – віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни.

І її затамований гнів.

Читець.

В селі вена повзе на ліктях,



Повзе по мертвих і живих.

В долоні сонце ловлять діти,

Що дзвінко капає зі стріх.

І п'ють опухлими вустами

Оту живицю молоду.

Їм жить і жить, а над полями

Знов ворон каркає біду.

М. Булянський «Весна».

7) Чи полегшало на душі Іванові від самопізнання і розуміння світу, в якому народився?

8) Чи усвідомлює Іван увесь трагізм ситуації, трагізм людських душ усього народу?

ІV. Підсумок проблемного питання (робить вчитель разом з учнями).

ІІ група.

Читець.

Ой роде наш красний,



Роде наш прекрасний,

Не цураймося, признаваймося –

Не багацько нас є!

Що перший цвіточок –

То рідний батенько,

Хорошенько цвіте.

А другий цвіточок –

То рідна ненька,

Хорошенько цвіте.
V. Слово вчителя. Ось ми і перейшли до розгляду проблеми роду в оповіданні В. Захарченка. Надаємо слово учням ІІ групи.

1. Літературознавець.

До свого роду звертається автор пісні «Не цураймось, признаваймось – небагацько нас є!»

На дошці вивішена картинка або малюнок, на якому велике дерево з відтятим коренем.

Учень 1. Уявіть сильне і могутнє дерево. Але в нього відтятий корінь. Що станеться з таким деревом? Так, воно зів'яне, всохне. Адже бере сили від землі корінням.

Проблемне питання ставить перед собою група.

Учень 2.

Що станеться з людиною, якщо її вирвати із рідного дому, позбавити щастя мати сім'ю, рідних, чуття родини?

Учень 3.

Коли Іванові було 4,5 років, брат Сашко посадив його на потяг і відправив разом із сестрою до міста, рятуючи від голоду. Минуло багато років, але образ домівки стояв перед очима головного героя: мак, чебрець, пригадалось тепло долонь матері.

На одній із станцій Іван раптово вибігає із вагона і впізнає село і знаходить старих людей, які пам’ятають його родину.

Проблемні питання до учнів ІІ групи.

Як же у творі розкрито тему роду, родини, народу?

Літературознавець.

У творах В. Захарченка тема рідних порогів, проблема збереження людиною невитратної пам'яті про предків і таке ж бажання посіяти зерна вірності своєму роду в нащадків була актуальною завжди. Ця проблема поширюється на іншу площину – національну. Збережеться рід – буде жити весь народ.

Народознавець.

У В. Захарченка образ хати, простої, селянської, часто навіть непоказної на вигляд, але наділеної рисами живої історії. Хата – надійний оберіг, хранителька роду і багатьох людських цінностей.

Смерть хати – смерть роду.

Літературознавець.

У творі герої хату Івана називають од мирською, бо вмер рід.

Це символ втрати роду, зв’язку з ріднею.

Проблемні питання до групи ставить учитель.

Чи бідкається Іван про своє коріння, про духовний занепад, порожнечу всередині?

Учень.


Хотілося б відповісти цитатою, словами героя: «Іван Семенович Кононенко. І придумали ж – Залізничний. Могли б ще: Вуличний, Безпритульний, або ж як Сава Григорович хату називав?.. Одмирський…»

Учень.


Йому болить те, що він позбавлений самого найдорожчого – тепла рідних. А чужим до нього діла не було.

  • Страшно й придумати: вмерли люди, і хату пограбували, розвалили. Чому автор вводить епізод про розграбування хати?

Історик.

Не сама хата розвалилась, а допомогли люди. На цьому акцентує автор. Система розвалила підвалини роду, а місцеві покручі, манкурти направили людей один до одного, знищили в них усе людське.



  • Як ви розумієте слова: «Занепала хата – занепала пам'ять»?

Учень.

Зникла хата, померли люди, скоро помруть і ті, хто пам’ятав щось про цю трагедію, про долі людей, що колись тут жили.

Слово вчителя.

Отже, через символ хати автор розкриває і характеризує героя твору, переймаючись болями і трагедією людини.

Народознавець.

Не лише вражаючим є образ – символ саду – то передовсім «сад душ людських», сад уособлює не тільки красу естетичну. Але й морально – етичну суть, активну творення. Заперечує руйнацтво і бездуховність.

Учень.

Але у творі яскраво вимальовується старий сад у селі.



Це свідчення того, що занепав сад духовного відродження, занепадає село, рід, народ. Лишились лише старі люди, які вже віджили своє, а з ними разом відживає й пам'ять, звичаї, традиції.

Як почуває себе Іван Залізничний після того, як дізнався гірку, але правдиву історію свого народу?

Учень.

Він розуміє, що тепер не зможе жити, як досі. Зізнався собі на подвір'ї рідної хати, що це був великий гріх жити в такому незнанні про непоправну трагедію свого народу, його історичного горя. Досі він сприймав своє сирітство як щось окреме, випадкове.



Як саме Іван зрозумів, що це історія не про нього, а про ще одну загублену душу, але таку схожу на його?

Учень.


Не співпадали спогади про матір. У Івана старшою сестрою була Катря, а у спогадах людей – Марія. І не знали вони того діда Савку, який постійно говорив, коли лаявся: «Качалочки тобі в голови, а пранички в боки!»

Чому герой не зізнався селянам, що помилились у цій історії всі, сприймаючи його за іншого? І він сам теж.

Учень.

Він зрозумів, що насильницько підтято родове дерево нашого роду. Що сотні, тисячі таких безбатченків, як він, Іванів – безрідних ходить дорогами життя і шукає свого місця під сонцем, люди без Батьківщини.



Учень.

Але не все втрачено. Ще є надія. Адже живі люди, які знають ще історію, їх пам'ять жива, її необхідно відновити.

ІV. Підсумок за доповідями груп. Оцінювання відповідей.

V. Домашнє завдання.

Прочитати інші прозові твори Василя Захарченка.

Урок № 3

Тема уроку: «Хто поет, той без щастя народився»

(матеріали про життя і творчість Андрія Легота).



Мета уроку: детально ознайомити учнів з долею поета, розкрити своєрідність поезії, визначити місце і роль творчості Андрія Легота в контексті літератури свого часу. Розвивати естетичні смаки учнів, вміння виразно читати і сприймати поезію, аналізувати почуте і прочитане, вміння спілкуватися; виховувати любов до рідного краю, вчити дітей співпереживати.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

КМЗ: портрет письменника, збірка «Калинові шуми», примірники віршів.

Хід уроку

  1. Організація класу (перевірка кількості учнів і готовності їх до уроку).

  2. Мотивація навчальної діяльності учнів, оголошення теми, мети уроку. Учитель і два учні читають напам'ять поезії А. Легота «Надросся», «Травень, а сонця нема», «Запало в душу, в серці дзвонить щось...»

Слово вчителя. Усі ці вірші про українську землю, про рідний край належить перу нашого земляка Андрія Легота, письменника, літературознавця, громадського і політичного діяча, широко знаного у Великій Британії та українській діаспорі. Не так давно ім'я Андрія Легота стало відомим і в рідній та дорогій для нього Україні.

Доля Андрія Легота схожа з долею Олександра Олеся, Івана Багряного, Тодося Осьмачки і Євгена Маланюка. А скільки ще втрачених надій, загублених доль...

Оголошую тему і мету уроку.


  1. Сприймання і усвідомлення учнями нового матеріалу.

Огляд життєвого та творчого шляху Андрія Легота.

Я лиш пилинка з піль твоїх розлогих

На часу вихорі, куточку рідний.

Андрій Легіт

Народився Андрій Легіт 25 грудня 1916 року. В одній із поезій він написав:

Мій батько був звичайний селянин,

У сірій свитці залишивсь у згадці,

Він мав земельки десяти із сім,

Воли, корови... й їдаків дванадцять.

Батьки гордились, що їхні сини Ілько, Андрій, Олександр і Микола закінчили педагогічну школу (тобто педагогічне училище). Андрій, «п'ятий у родині син між сімома соколами-синами», став згодом викладачем української й російської мов та літератур у неповній середній школі села Юхнів на Київщині і заочно навчався в Київському педагогічному інституті. Після двох курсів заочного навчання перейшов на стаціонар. І, звичайно, «складав вірші безсонними ночами». Творче натхнення покликало до поезії ще з 12 років. Його поезії читали Павло Тичина і Володимир Сосюра, від них він одержав поради. Після закінчення інституту два роки викладав українську мову і літературу в селі Потоки на Київщині. У 1939 р. був мобілізований до армії, а під час Другої світової війни потрапив до німецького полону.

У першій збірці поезій «За дротами», що вийшла друком у 1958 році в Лондоні, поет об'єднав вірші, написані в 1945 -1948 роках. Збірка мала посвяту: «Усім колишнім військовополоненим України - так званим «ремінцям» присвячую цю збірку».

Вірші писалися за колючими дротами таборів військовополонених українців у Австрії, Італії та Англії. Деякі з них друкувалися на сторінках таборових та емігрантських газет.

У передмові автор попереджує читачів про глибокий песимізм деяких поезій, причиною чого є його сумна вдача і тодішнє невідрадне становище.

З віршів цієї збірки читач дізнається про думки, настрої і переживання полоненого українського вояка за дротами, на чужині, коли девізом кожного з них були слова великого Шевченка: «Караюсь, мучусь, але не каюсь».

Учні читають напам'ять вірші «Не ридай», «Свята любов».

Поет жив палкою мрією про щасливе майбутнє в України, плекав надію на зустріч із нею, вільною, сонячною. У далеких краях він марив Батьківщиною:

Рідне слово і рідні пісні,

Рідна мова і рідна держава,

Україно, явися ві сні,

Україно, явися в уяві!

Учні читають вірші «Серп і молот», «Невже весь вік?»

Назви поезій недвозначно відбивають стан душі автора, бо в

них - бажання бути з Україною, вона для нього, емігранта, - «перша любов і остання».

Після капітуляції Німеччини майже всі вояки, сержанти й офіцери УНА, які були на території Австрії, здалися в полон англійській армії.

Учень зачитує уривок з автобіографії поета про ті часи.

1953 року Андрій Легіт поселився в Лондоні. Працював на різних фабриках, здебільшого харчової промисловості, спочатку робітником, а останні двадцять років - інженером якості.

Час йшов. Мріялося про Україну, вірилось у її щасливе майбутнє.

Учень читає вірш «Ну і що ж...»

В еміграції поет написав понад тисячу поезій, створив епічні поеми, гумористичні твори, численні переклади англійських, німецьких і слов'янських поетів. Його перу належать наукові розвідки з українського літературознавства: про життя і творчість С. Руданського та І. Франка,

Л. Щоголіва, Б. Грінченка, І. Карпенко-Карого, І. Нечуя-Левицького,

М. Хвильового. Збагатив Андрій Легіт українське літературознавство і дослідженнями про сучасних літераторів діаспори: Я. Славутича, Б. Барки.

Є в його доробку чимало статей з мовознавства та методики навчання рідної мови дітей, народжених в Англії.

Він щосуботи навчав дітей у школі українознавства, постійно працював, відвідував читальню Британського музею і «радий, що приклав і своїх зусиль та вміння, щоб наша молодь, яка народилася не в Україні, не асимілювалася й пам'ятала - «хто ми і чиїх батьків діти».

Гірка чужина, неволя, постійне відчуття втрати, свіжа рана

пам'яті -розлука з матір'ю, з коханою, рідною землею - ось чим роки й роки боліла душа поета.

Учень читає вірш «Чому?»

З поезії Андрія Легота постає перед нами трагедія невільника, закоханого в рідну землю:

О тату мій знедолений, прости! Вернувся б я - та доля невмолима,

Бо тут неволя, варта і дроти,

А там Сибір чекає несходимий.


Не плач ночами, любий, не журись,

Сушить очей на світі цім не треба, Молися Богу, стрінемось колись... Якщо не тут, то в Господа на небі.

А ось рядки про ту, яка залишилася в ріднім краю; мабуть пам'ять про неї допомогла вижити, вистояти:

І коли із блакиті чужини

Ясен місяць промінням сія,

То до тебе думками я лину

На Вкраїну, голубко моя.

А ще Андрію Леготу допомогло вижити українське слово, з яким він ніколи не розлучався, - талановите, задумливе, печальне. Воно ж повернуло нам в Україну її сина, її солов'я.

Він став лауреатом премії Києво - Могилянської академії у 1983 р.

Про себе поет каже: «Я немов пересаджений цвіт, що на іншому ґрунті зів'яв».

Учень читає вірш «Приснилося».

Часто Легіт звертається до себе: «Ти не тільки минулим, сучасним, України майбутнім живи», передчуваючи, що щось має статись:

Ще прийдуть сподівані ранки, Після років зрадливих, як Юда, Усміхнеться століть полонянка, Вільний вітер чоло їй остудить.

Лірика поетова неголосна, сумовита і якась ніжно-лагідна, що відповідає його псевдонімові - Легіт. Його коріння тут, біля синьоокої Росі. Свою віру й вірність, любов до рідної землі проніс поет через усі надлюдські випробування. І тому йому так хочеться ступити на жаданий берег надії.

На роздоріжжі історії розійшовся Андрій Легіт з рідною Україною, щоб усе життя тягнутися до неї душею і словом. Сьогодні в рідному Корсуні, на березі сріблястої Росі, живе його поезія.

Не так давно вийшла в Україні найдорожча його збірка, мрія його життя «Калинові шуми». Зустріч з цією невеликою книжечкою без сумніву стане святом для кожного шанувальника вистражданого слова.

Безслідно літо віку вже мине,

І вересень надходить без плодів.

Лиш душу в пісню вилито до дна,

Єдиний скарб, яким я володію.



  1. Підсумок уроку.

  2. Повідомлення домашнього завдання.

Один з віршів поета вивчити напам'ять.

Травень, а сонця нема,

Сіро, до болю сіро,

Над переулком туман,

Місто немов зомліло.
Свято весни. - Та де?

Це не весна, а осінь,

Рветься не пісня з грудей -

Сум за ясним Надроссям.


ЛЮБОВ
Щастя в світі нема без святої любові:

День ясний, наче ніч, воля, наче острог,

Де любов, цвіт душі, де любов, голос крови,

Де любов, там і Бог.

Землю-матір люби, як Антей той у міфі,

Сонце в небі ясне, що нам радість несе,

Рідних й друзів своїх і краї всі на світі,

Та свій край - над усе.

Бо священна любов - вічна сила велика,

То є світлість думок, серця в грудях биття,

Що і смерть подола. Бог любити нас кликав,

Бо любов - це життя.


Чому сумний у тиші вечеровій

Ти проклинаєш метушню земну,

З землі прийшов, у землю підеш знову,

Там будеш мати вічну тишину.

Людина ти, тримай чоло високо,

Не нахиляй безсило голови,

Життєвий шлях пройди бадьорим кроком,

Ввесь вік учись, трудись, борись - живи!

Життя - це сум у присмерку осіннім,

Не тихий плач у тишині голубій,

А рух вперед, палких сердець горіння,

До сонця гін, за світлі мети бій.

ПРИСНИЛОСЯ

Приснилося: вертаюсь я додому,

І ти мене стрічаєш, дорога,

Встає дуга веселки після грому,

Як символ щастя, райдужна дуга.

Затихнув бур розкотистий відгомін,

Озон в повітрі - тільки пий і пий,

Усе тут рідне, все таке знайоме:

І луг, і гребля, й погляд твій ясний.

Звільнивсь наш край, доволі жити різно,

Безбарвних років щезла каламуть,

Цвітуть-цвітуть лілеї білосніжні,

На світлім плесі радісно цвітуть.

Приснилося: йдемо ми понад ставом,

Шумлять привітно верби нам услід,

Пливуть хмарки легенькі, кучеряві,

У синім небі з заходу на схід.
СЛОВО-СЛОВО

Слово-слово, розрадо одна,

Чом на шелест листви ти похоже,

Коли край мій тиран розпина

І закони осквернює Божі?!

Коли воля в в'язниці на дні

І потоптані святощі рідні,

Слово-слово, служи у борні,

Будь, як зброя, як сурма похідна
ПАТРІОТ

Двадцять років прожив, як «ді-пі»

Записався родився «на кресах»

Членом партії семи був і пив,

На противникові гнівом кипів,

Розгромляв їх нещадно у пресі.

Двадцять років людей він дурив,

Що віддавсь Україні в офіру

І себе, і свій творчий порив...

... Та одержав листа від сестри

Десь із Тули й за місяців три

Пише один московському звіру.

ПО СМЕРТІ

Я не вмер, як поет, я не вмер, як людина,

Для Вкраїни душею й по смерті живу.

Щоб вітали нащадки вітчизну єдину,

Незалежну та вільну, не в сні, а наяву.
Я був вірний їй завжди, ніколи не зрадив,

На далеких шляхах не міняв на чужу,

Я за неї ішов у вогонь канонади

Й не у рідній землі, а в чужій цій лежу.


ДО СЕРЦЯ

На вітрі сердитім епохи

Гартуйсь, моє серце, гартуйсь!

Я хочу пожити ще трохи,

Щоб здійснену стрінуть мету.
Спасибі за працю невтомну,

За ніжність, натхнення, тепло,

У дні буревійні, безмовні

Та віру й любов зберегло.


Хоч часом було й у печалі,

Тремтіло від горя, як ртуть,

Та віршами душу квітчало,

Душі не давало заснуть.


Всіх віршів із тебе не вилив:

Не сяв України зеніт,

На часу жорстокого крилах

Не здійснився юності міт.


Він здійсниться, свято я вірю,

Чекаю, дарма, що старий,

Промінням незгасної віри

Гори, моє серце, гори



Урок № 4

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка