Програма з української літератури передбачає години для ознайомлення учнів з літературою рідного краю. Мета таких уроків осягнення учнями глибинної сутності спадщини митців свого краю, національного духу, реалій дійсності



Сторінка2/3
Дата конвертації19.02.2016
Розмір0.52 Mb.
1   2   3
Тема уроку: «Іти між люди – не згубити сліду» (поетична творчість Миколи Негоди).

Мета уроку: Ознайомити учнів з життєвим та творчим шляхом поета-земляка М.Т. Негоди; виховувати в учнів глибокі патріотичні почуття.

Тип уроку: формування нових знань.

КМЗ: фотопортрет письменника, виставка книг, аудіозапис пісень на слова М. Негоди.

Хід уроку

  1. Організація класу.

  2. Оголошення теми і мети уроку.

  3. Теми і сторінки журналу, їх зміст.

Сторінка перша: «В синій обрій залюблений змалку» (дитячі роки письменника).

Розповідь учня.

Микола Негода народився 9 січня 1928 року в с. Бузукові, що недалеко від Черкас. «Колись давно, а точніше 1933-го року, 5-річним хлоп'ям мене привела сюди міліція.. до дитячого будинку, що містився в цьому ось приміщенні, - і кивнув головою на старий цегляний особняк неподалік нас. – Привезли напівпритомного, вкрай знесиленого. Виповз я на колію, а міліціонер помітив і підібрав.. ані прізвища свого, ані імені мами, ані назви села я не знав, не пам’ятав. Помітили мене спочатку, як безнадійного, в ізоляторі для д..» - так гірко-іронічно називали в дитбудинку виснажених. Через рік, коли я трошки оклигав, набрався сил, на мене чудом натрапив брат Іван і забрав додому. Досі чую його слова, той його радісний крик: «Колю, браточку! А вдома у нас вже є пиріжки з п..» (М. Негода)

Будучи ще зовсім малим, почав «мудрувати» над віршами М. Негода, а перший його – третьокласника Бузуківської школи – вірш надрукувала газета «На зміну». Цей вірш потрапив на очі П. Тичині. Між поетом-початківцем і поетом-академіком зав’язалося щире листування.

«Чую завжди голос ваш. Чую і вслухаюсь», - пише до юного побратима по перу Павло Григорович. Дитячі мрії-сподівання нагло обірвала війна…

(Перша сторінка перегортається).



Сторінка друга: «Я пішов солдатськими дорогами..»

На початок війни М. Негоді виповнилося тільки 13 років. Та з приходом гітлерівців підліток включився до активної боротьби з ворогом. З січня 1942 року стає зв’язковим у секретаря підпільного райкому Сергія Наумовича Патьоки, а згодом – розвідником партизанського загону під командуванням Петра Антоновича Дубового. Партизани діяли у Холодному Яру. Бойові стежки Миколи скінчилися, коли прийшло визволення, на початку 1944 року. І хоч далі продовжилось н.. навчання – спочатку на атестат зрілості, потім – на «поета», але буремні роки воєнного лихоліття назавжди закарбувалися в пам'яті митця, стали однією з визначальних тем його творчості.

(Використовуються фрагменти з поеми «Син віку», з роману «Холодний Яр», вірші «Побратимова клятва», «Пішли на фронт», «Пам’яті Федора Мицика»)

(Звучить пісня «Степом, степом…»)

(Друга сторінка перегортається).

Сторінка третя: «Діброво зелена, озовись до мене…»

(Микола Негода – поет-пісняр)

Ведучий журналу звертає увагу на пісенну творчість М. Негоди. Називає відомі пісні: - «Летять білі чайки», «Земле, моя земле», «Над колискою сина», «За полем розлогим», «Чигиринська душа».

(Звучать 2-3 пісні в запису).

(Перегортається третя сторінка).

Сторінка четверта: «До Тараса – на тиху розмову».

Кожен митець України вважає за честь торкнутися своєю творчістю до долі й творчості Великого Кобзаря. Тим паче – літератори Шевченківського краю.

У творчості Миколи Негоди Шевченкіана займає одне з найпомітніших місць.

(Звучать фрагменти драматичної поеми «Дума про Кобзаря», вірші із циклу «Тарасовими шляхами»).

(Перегортається четверта сторінка).

Сторінка п’ята: «Мене питають, що таке любов..»

У поетичному доробку поета не так і багато творів, які можуть бути віднесені до розгляду інтимної лірики. Але вони є, вони приваблюють непідробною щирістю, тонким ліричним психологізмом, світлою задушевністю.

(Учні, які готують цю сторінку читають напам'ять вірші «Летіли дві чайки», «Що таке любов», «Етюд», «Ліді», «Пізня зустріч»).

(Перегортається п’ята сторінка).



Сторінка шоста: «Дивлюсь на світ, і світ зорить мені..»

Все творче життя проходить у Шевченковому краї. Він майже 10 років очолював обласну письменницьку організацію.

В Україні й поза нею лунають пісні на слова Миколи Негоди. Нині в репертуарі Черкаського народного хору звучать такі гуманістичні й патріотичні твори поета, як «Степом, степом», «Над колискою сина».

Звучить пісня «Степом, степом».



  1. Підсумок уроку.

  2. Домашнє завдання.

Вірш «Степом, степом» вивчити напам’ять.

Урок № 5

Тема уроку: «Я кохаю усміх твій» (інтимна лірика Олени Журливої).

Мета уроку: детально ознайомити учнів із драматичною долею поетеси, розкрити своєрідність її інтимної лірики, визначити місце і роль творчості письменниці в контексті літератури свого часу.

Тип уроку: комбінований.

КМЗ: фотопортрет поетеси, поетичні збірки, аудіозапис.
Хід уроку

Звучить музика («Пори року» П. Чайковського).

На фоні музики учитель і учні читають напам'ять уривки з віршів

О. Журливої «Весна», «Липневий ранок», «Осінь».

Учитель запитує учнів, хто автор цих поетичних рядків. Учні відповідають, що авторка – наша землячка. Вона залишила нам чудові зразки пейзажної лірики, створивши своєрідний «календаріум» - цикл віршів про різні пори року. Досить плідно розробляла також тему моря, як загадкової, всесильної, незбагненної стихії.

І. Оголошення теми і мети уроку.

ІІ. Сприймання й усвідомлення учнями нового матеріалу.


  1. Огляд життєвого і творчого шляху Олени Журливої. (доцільно зробити у формі лекції, під час якої учні записують у зошити її основні тези).

Трагічною була доля талановитого покоління, чия творчість припала на бурхливі події перших десятиліть ХХ сторіччя. Не всі його представники змогли реалізуватися на повну силу. І лише сьогодні їхня спадщина повертається до шанувальників поетичного слова. Виринає із забуття й поезія Олени Журливої.

Котова Олена Костівна (літературний псевдонім – Олена Журлива) народилася 24 червня 1898 року в місті Сміла на Черкащині в багатодітній сім'ї сільського вчителя.

Природа щедро наділила дівчинку поетичним хистом і співучим голосом. В одинадцять років вона виступила з першими своїми віршами (дебютним був вірш «Чогось нема, чого – не знаю», який вражав не

по-дитячому серйозними роздумами про навколишній світ), тоді ж зачарувала слухачів виконанням народних пісень. Закінчивши початкову школу, Олена екстерном склала іспити в Уманській гімназії і вступила на філологічний факультет Вищих жіночих курсів у Києві, який закінчила 1922 року зі званням кандидата філологічних наук. Опісля вчителювала у школах Києва, Харкова, Дніпропетровська, Москви, Кіровограда. У 1914 році майбутня поетеса була заарештована царською поліцією за участь у демонстрації з нагоди вшанування памя'ті Тараса Шевченка.

Наділена чудовим голосом, Олена Журлива гастролювала по Україні з концертами. А в театральний сезон 1929 – 1930 р.р. була запрошена до столичної Харківської опери. Та все ж головним покликанням її стала поезія. Твори Олени Журливої друкуються в різних антологіях, підручниках, журналах «Глобус», «Українська хата», «Червоні квіти», «Новий шлях» та інших. На тексти її поезій композитори Козицький і Косенко створюють пісні. У 1926 році побачила світ перша збірка «Металом горно».

Уже ранні твори засвідчили, що авторка зуміла витворити досить цікавий і своєрідний власний поетичний світ, здобутись на власний, хай і не дуже гучний, поетичний голос.

Позбавлена декларативності, рання лірика письменниці, подібно до сонячнокларнетної поезії Павла Тичини, вигравала барвами веселки, переливалась музикою, іскрилась очікуванням світлих з нею обмеженнями знята з письменниці постановою життєвих перемін:

Встеліте шлях квітками їй,

Зустріньте дні нової ери –

Назустріч волі молодій

Поодчиняйте ваші двері!

Друга збірка «Багряний світ» (1930) переважно декларативна. Поетеса зірко вдивляється в нове життя і свою радість втілює у пристрасні рядки:

В буянні сил, як сік із грона,

Пливе життя уздовж доріг.

Та невдовзі прийшло гірке розчарування. Приголомшливі сфальсифіковані процеси над вигаданими «ворогами народу», масові арешти інтелігенції вселяють у серце поетеси тривожні почуття і не спонукають до творчості. Оті гіркі передчуття незабаром справдилися. 1938 року в Москві Олену Журливу заарештували. Настала перерва в її творчості і громадському житті. Кілька місяців тривало слідство, і 26 квітня 1939 року Особлива нарада НКВС засудила поетесу на позбавлення волі на три роки у виправно-трудових таборах Алтаю. Заслання тривало до 1944 року. Засвідчено, що 23 листопада 1942 року вона відбула покарання і вказана судимість разом з усіма пов’язаними Особливої наради НКВС 4 березня 1946 року.

27 лютого 1957 року у зв’язку з реабілітацією президія СПУ поновила Олену Журливу в спілчанських рядах і сприяла виданню збірки її вибраних поезій. Згодом вийшло ще кілька книжок віршів: «Земля в цвіту», «Хто знає, як рік минає», «Ой літечко, літо», «У нашої Наталі», «На зеленому городі», «Червоне листя». До них увійшли переважно давно написані поезії. Найбільш ретельно укладена збірка «Червоне листя». Видана 1966 року, вона несла живлющий озон антикультівської відлиги, могутній подих доби «шістдесятників». І за змістом вона була найближча до поетеси справжньої – ніжної, романтичної, чулої.

Роки заслання підірвали здоров'я поетеси. З концтаборів вона повернулася тяжкохворою і останнє десятиліття була прикута до ліжка.

А 10 червня 1971 року обірвалося її страдницьке життя.

2. Виступ підготовленого учня із доповіддю про культурно-мистецьке оточення Олени Журливої (учитель попередньо ставить перед учнями питання: Які чинники відігравали вирішальну роль у творчому самовизначенні поетеси?).

Ще з дитинства Оленка відчувала облагороджуюче тепло славетних родин Косачів і Лисенків, їй у душу навіки запалили іскорки вогню Дочки Прометея й чарівні звуки музики Миколи Віталійовича, награної ним самим. Пізніше Олена Журлива напише проникливі поетичні рядки про зустрічі з велетами українського духу.

Підготовлені учні читають поезії «Огнецвіт», «М.В. Лисенку».

Ті зустрічі, безсумнівно, вплинули на формування самосвідомості юної поетеси, й вона відразу стала віршувати українською мовою.

Суттєву роль у творчому самовизначенні Журливої зіграла та обставина, що загальну атмосферу Києва визначали молоді, але вже авторитетні у письменстві люди, які невтомно клопоталися долею українського художнього слова й мистецтва загалом, його гідним місцем серед інших європейських літератур. Йдеться, насамперед, про О. Олеся,

М. Вороного, В. Винниченка, Г. Чупринку. Більшість із них, в тому числі

П. Тичина, М. Рильський, В. Свідзинський гуртувалися навколо журналу «Українська хата», видання виразно модерного, національно орієнтованого. «Хатяни» однозначно і сміливо стали на шлях оновлення літератури, активно сприяли утвердженню в письменстві неоромантизму з його виразним гуманізмом, пильною увагою до внутрішнього світу людини, багатством виражальних форм і засобів. Юна Олена Журлива охоче вбирала душею новаторські ідеї, прагнула їх реалізувати в своїх віршах. Поетеса мала коло улюблених тем і мотивів, вірність яким зберегла і в наступні, навіть несприятливі періоди творчого життя.

Учні відповідають на раніше поставлене питання.

3. Слово вчителя.

У пошані в «хатян» була любовна лірика. Посівши чи не провідне місце в ранньому періоді творчості, любовна лірика й надалі залишилася тим кришталевим струмком, із якого п'ють і будуть пити чар поезії шанувальники пристрасного слова Олени Журливої.

На фоні музики заздалегідь підготовлені учні декламують вірші

«В вечірний час, коли кругом…», «Не віддам тебе нікому», «Чи ти пригадуєш той день?», «Двоє крил», «Ти ввійшов до самого серця».


Запитання:

  1. Які думки і почуття викликають у вас ці поезії?

  2. Які художні образи вас найбільше вражають?

ІІІ. Підсумок уроку.

Слово вчителя.

Не все в доробку Олени Журливої однаково естетично вартісне. Є в неї твори, написані на «злобу дня», в суціль заідеологізовані, неприродні для тендітної жіночої музи. Але кращі зразки інтимної лірики продовжують хвилювати читачів силою почуття, полум’яною пристрастю, щирим одкровенням, дзвінкими переливами музичного слова.

ІV. Домашнє завдання.

Вивчити напам'ять вірш, який найбільше сподобався.

Урок № 6

Як він ішов

(Літературно-музична композиція

про життєвий та творчий шлях В. А. Симоненка).

Оформлення. Гілки сосни, прикрашені калиною, книжкова виставка, портрет,рушники, вислови, написані на папері, фотографії.

Ведучий. Вечір присвячений геніальному поетові української літератури

В. А. Симоненку (звучить пісня на слова поета «Виростеш ти, сину...»)

Не шукаю для тебе

Ні стежки, ні броду, -

У чолі і в руках,

Упаду я зорею,

Мій вічний народе,

На трагічний і довгий

Чумацький твій шлях.

Так писав Василь Симоненко - великий син України, її геніальний поет.

Здраствуй, сонце, і здраствуй, вітер, Здраствуй, свіжосте нив.

Я воскрес, щоб із вами жити,

Під шаленством весняних злив.

Учень 1. Невелике полтавське село Біївці. На зеленій вулиці над

Удаєм-рікою стоїть сиротою старенька селянська хата, де 8 січня 1935 року народився майбутній український поет Василь Андрійович Симоненко. Через ту непомітну і печальну хату пройшли голод і холод, її не проминула велика війна, всі лихоліття нашого віку. Спасибі ж добрим людям, які зберегли і ту хату, і ту піч, що будуть найтеплішою згадкою у ранній творчості поета.



Читець 1. Читає вірш В. Симоненка „Прощання конюха Федора із старою хатою".

Учень 2. Дитинство поета пройшло серед прекрасної природи. Босими ногами він бігав до Баєвого урочища, на гору Лисак і Паращину гору, а також до знаменитої криниці, що була описана М. Коцюбинським у документальному оповіданні «Як ми їздили до криниці».

Читець 2. Читає уривок з оповідання М. Коцюбинського «Як ми їздили до криниці».

Учень 2. (продовжує) Василь спочатку навчається у Бієвецькій початковій школі, а десятирічку закінчив у сусідньому селі Тарандицях. Вчився добре. На уроках був серйозний, аж занадто. Ніколи не сміявся, не тинявся по шкільному подвір'ї. У класі виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, своїм розумом. Дуже багато читав. Часто він писав вірші до шкільної і класної газети. Десятирічку закінчив із золотою медаллю. Дорога до школи була для нього мукою. Через багато років у новелі «Дума про діда» Симоненко не забуде згадати першу шкільну дорогу: «...я ходив тоді у восьмий клас. Дев'ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало!» Та це тільки в один кінець дороги!

Читець 3. Читає вірш «Грудочка землі».

Учень 3. Хто ж вони, - перші наставники Василя!

Читець 4. Читає вірш «З дитинства».

Учень 3 (продовжує). Дід Федір був першим Василевим другом і наставником. Він був мудрою, начитаною людиною. Малому онукові, умостившись на печі, дід розповідав нашу давню-прадавню історію. У оповіданні «Думи про діда» читаємо:

Ведучий. Читає уривок з оповідання В. Симоненка «Думи про діда».

Учень 3 (продовжує). На горі Лисак, де знаходиться сільське кладовище, ридма ридає Василь, бо хоронить свого діда Федора; найпершого вчителя і мудрого наставника. Того діда, про якого він згодом напише одного з найсильніших своїх віршів.

Читець 5. Читає вірш «Дід умер».

Учень 4. Читає вірш «Матері», а потім розповідає:

У колі синівських друзів її ласкаво називають тіткою Ганною. Проста сільська трудівниця, живучи у традиційно мудрому оточенні своїх односельців, засвоїла і їхню кмітливість, і велику любов до рідної мови, яку щедро дарувала синові, аби потім він, помноживши своїм талантом, передав людям у чистих гранях поезії. Пізніше уже, гостюючи у Біївцях, а також проживаючи в Черкасах, хоч і малописьменна, але спостережлива, Ганна Федорівна зібрала чимало прислів'їв, приказок, промовок і записала їх в окремий зошит під назвою «Перлини поміж людей». Свої записи вона спорядила словами: «Люди народжуються і вмирають, а прислів'я летять через століття. Ніхто не знає, хто першим випустив цю пташку, що має такі міцні крила».



Читець 6. Читає вірш «Кривда».

Учень 1. Батько, що залишив Василеві тільки прізвище, майже зовсім не впливав на його виховання. А був, із слів тітки Ганни, вродливий, мав хист до малювання, гарно співав. Не одне дівоче серце вмлівало за ним. Та сталося так, що обидві його наречені в одному пологовому будинку народили синів водночас. Чи то із сорому, чи то з людського поголосу, але зник невдалий жених із Біївців: десь примостився в райцентрі й ніколи не цікавився своїми дітьми. Згодом Василь Симоненко тавруватиме подібних зальотників у фейлетоні під в'їдливою назвою «Пошти батько», а в своїх анкетах і автобіографіях завжди писатиме про «татуся»: «місце перебування невідоме» або «загинув».

Ганна Федорівна у своїй розповіді якось обмовилася: «По війні приїхав Андрій до села - справний, офіцерська форма з голочки, на погонах - зірки. А совісті, як не було, так і не прибавилось. Подумайте: зайшов до хати, глянув на хлоп'я, навіть, здається, пригорнув, а щоб принести жменю цукерок чи дати дитині якусь копієчку - так, ні! Що ви хочете - перекотиполе.."



Учень 2. Баба Онися. Маленька і худенька бабуся. Майже непомітна. А в неї три сини полягли на фронті. Це знали старі і малі односельці. Василь Симоненко написав про неї, як про матір-героїню.

Читець І. Читає вірш «Баба Онися».

Цей вірш знала і баба Онися. Біївчани розказують, як сільські школярі прибігли до неї із тою газетою, де були вірші поета і його портрет. Як почула стара Онися вірша про себе, то заплакала-заридала над газетою, а потім поцілувала Василів портрет і тихенько сказала: «Спасибі тобі, Васю, що уважив стару Онисю...»



Учень 3. Час невпинно тече. Проминули студентські роки. В. Симоненко виходить на нову стежку життя. У Шевченків край після закінчення університету приїхав молодий поет і журналіст. Тут, у Черкасах, найповніше розкрився його самобутній талант поета і журналіста. Він спершу працює в обласній газеті «Черкаська правда», потім – «Молодь Черкащини». Саме в цей час виходить його збірка «Тиша і грім».

Читець 2. Читає вірш «Ти знаєш, що ти – людина».
Нещодавно вулиця Симоненка з'явилася у нашому місті. І не десь на околиці, а в самому центрі міста, де річечка новоназваної вулиці голосно впадає у широке річище вулиці Шевченка. І це так символічно! Так справедливо! У Симоненка було багато літературних вчителів, але ім'я Великого Кобзаря для молодого поета було дороговказом на шляху до людської правди. Недарма одна старенька вчителька сказала, немов навіки зав'язала: «Наш Василь - це рідний синок Тараса Шевченка». Як гарно і мудро сказано! Не забувайте, що в своїх найкращих віршах Симоненко і справді досягає високого Кобзаревого звучання.

Читець 3. Читає вірш «Україні».

Учень 4. Василь умів любити так щиро, так ніжно, так самозречено, як, мабуть, ніхто на землі. Але він умів і ненавидіти підлість, свавілля, лицемірство. По-лицарськи поет боровся зі зрадою.

Читець 4. Читає вірш «Злодій».

Тяжко жилося поетові такої громадянської мужності. Оті «відгодовані й сірі», «демагоги й брехуни» не могли йому подарувати такого нечуваного вільнодумства, простити правду. І не прощали. В останній рік життя у В. Симоненка залишається єдиний, вірний, незрадливий друг-папір.

18 вересня 1962 року поет розпочинає свій чесний і трагічний щоденник.

Читець 5. Зачитує запис щоденника від 19.09.1962 р.

Ведучий. Не випадково у своєму інтерв'ю українському радіо після виходу в світ першої книги поет скаже: «Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне й добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією».

Читець 6. Читає вірш «Перший».

Ведучий (продовжує). «Найбільше люблю землю, людей, поезію... і село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів».

В. Симоненко

Він любив свій народ, свою землю, рідну українську мову.

Читець 1. Читає вірш «Моя мова».

Тож «крамола» не могла пройти непоміченою. За його поезію, а згодом за його особою прицільно стежило «недремне око». Воно й вкоротило йому життя, і не тільки методами психологічного тиску. Адже Василь Симоненко переступив межу забороненого. Одного разу на станції Шевченка його було дуже побито. І невдовзі, а точніше, о 2 годині вечора 13 грудня 1963 року в лікарні навіки зупинилося серце поета. На 28 році згасла Симоненкові зоря. Та навіки залишилася з нами його любов і туга, його радість і гнів, його вогненна поезія. Саме тому, що Симоненко так жив, любив і ненавидів, творив і боровся за рідну землю, за людей - Україна повік не забуде його:

У селі, де Удай повносило

Береги прорізав, як багнет,

Вперше світ побачив ти, Василю,

Непоправний мрійник і поет..

Посивіла до світанку ненька,

Нагло так ударила зима.

Гляньмо ж в очі віршам Симоненка,

Тим, що є, і тим, яких нема!..


Урок № 7

Тема уроку.: Страшна війна очима Василя Симоненка (новела «Весілля Опанаса Крокви»).

Мета уроку: ознайомити учнів із прозовими творами В. Симоненка; аналізуючи новелу «Весілля Опанаса Крокви», визначити композиційні засоби, шляхи створення образів-персонажів, розкрити авторський задум; виховувати патріотичні почуття поваги до свого народу і любові до України.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

КМЗ: портрет В. Симоненка, збірка «Вино з троянд», аудіозапис текст новели «Весілля Опанаса Крокви»
План уроку


  1. Слово про Симоненка – прозаїка.

  2. Огляд збірки «Вино з троянд».

  3. Прослуховування новели «Весілля Опанаса Крокви».

  4. Текстуальне вивчення новели.

  5. Підсумкова бесіда.

  6. Домашнє завдання.

Епіграф уроку:

Вийшов він з того дитинства, що його в самій зав'язі опалила війна своїми чорними ураганами, звідки з'явивсь, де гули жорна окупаційні, ті ненависні жорна біди, що їх «…із кам’яного віку на танках варвари з Європи привезли».

Олесь Гончар



  1. Огляд збірки «Вино з троянд» В. Симоненка (усні повідомлення учнів).

Тематичні групи збірки:



  1. Життя сільської молоді («Вино з троянд», «Бенкет на току»).

  2. Події війни та спогади («Весілля Опанаса Крокви», «Дума про діда»).

  3. Непрості стосунки в сім'ї та суспільстві («Білі привиди», «Наївне
    дівчисько»)

  4. Проблеми взаємин молоді («Чорна підкова», «Сірий пакет»).




  1. Прослуховування аудіозапису новели «Весілля Опанаса Крокви».

  2. Текстуальне вивчення новели.

Експозиція

- Ніхто не розумів, що гелготів довготелесий та сухоребрий
каратель. Але всі бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони
довго сичали в вухах, а потім їхнє сичання перекладав на людську
мову переляканий учитель з сусіднього села.

В експозиції твору гнітюча атмосфера створюється змалюванням образу карателя за допомогою дієслова гелготав, прикметників довготелесний і сухоребрий, метафори - гадюки з рота. Мові карателя протиставлено переклад її на людську мову вчителем, але вже те, що він переляканий, не віщує нічого доброго.



Зав'язка

  • Він каже, що під вашим хутором вчора застрелено троє
    солдатів. Якби це трапилось тут , вони б забили всіх до одного.
    А так хочуть повісити лише тих, у кого в сім'ях є партизани.
    Якщо не видасте партизанських родичів, то будете знищені всі.


Монолог учителя — дослівний переклад. Мова есесівця суха, лаконічна. Так не розмовляють з гідним супротивником, у ній відчувається зверхність сильного над слабким. Сичання гадюк матеріалізується в страшній, нелюдській вимозі карателя.

Розвиток дії

  • Двісті дідів, бабів, жінок та дітей стояли під божевільно
    гарячим сонцем, але їм було холодно. Цівки морозу струменіли з
    чорних отворів автоматів і кулеметів, націлених у всіх разом і ні
    в кого зокрема. Над натовпом висіли переджнивна спека і
    передсмертне мовчання. Потім знову з есесівського рота
    поповзли гадюки.


  • Він каже, що ви можете мовчати ще 10 хвилин, а тоді він
    звелить стріляти.


10 хвилин бігали зморшки по чолах, 10 хвилин стікало мовчання сонця. 10 хвилин задубілими очима вдивлялися в закручений шпориш, ніби хотіли віднайти в ньому якийсь порятунок. Потім натовп заворушився, і озерце людей вихлюпнуло наперед 100-літнього Опанаса Кровку. Він забув навіть уклонитися людям, а пішов прямо на вчителя.

Розкривається моторошна невідповідність: партизанами забито трьох вояків - смерті чекають двісті старих, жінок і дітей. Фізично відчутний контраст між божевільно гарячим сонцем, байдужим у високості, і холодом передсмертного чекання, оскільки джерелом смерті є чорні отвори автоматів, з яких струменять цівки морозу. Психологія натовпу приречених розкривається точністю деталі: люди чекають кулю кожен особисто в себе і водночас - ні. У мовчання знову вповзає сичання гадюк, на цей раз за підкресленою стислістю обіцянки і педантичністю (10 хвилин на роздуми)- жорстокість звичного до вбивства карателя. Напруга посилюється градацією: 10 хвилин (невмолимо стікає сонце) - 10 хвилин (зморшки) - 10 хвилин (невмолимо стікає сонце) - 10 хвилин (очі вже задубіли). Невідворотність страшного збільшується відчайдушною спробою знайти захисток у закрученому споришеві. Нарешті озерце людей вихлюпнуло Опанаса Кровку, вік якого свідомо гіперболізовано автором.



Кульмінація

  • Скажи цьому кнурові, що то мої сини забили тих вилупків. І ще
    скажи, хай не сміють мене бити, бо я коростявий, хай просто
    вішають.


  • Скільки ваших синів у лісі? — переклав учитель запитання есесівця,

  • Та всі до одного.

  • А хто у вас є дома?

  • Була баба, та вмерла.

  • А щоб тобі язик відсох! — висунулась з юрби сива жіноча
    постать, хіба на яке століття молодша від Опанаса. ~ Живою
    мене до могили кладе, та ще й прилюдно. Не втечеш ти від мене,
    іроде, і на той світ!


Есесівець реготав довго і смачно, коли вчитель переклав йому цей монолог старої.

  • Це ваша баба? - спитав Опанаса.

  • Угу. Моя. А чия ж іще?

  • Правду казав дід, що ваші сини в партизанах? - допитувались у
    баби.

  • А правду. Хіба такий збреше? Усі соколята наші в лісі
    гніздяться...


Відбувається розмова між Опанасом, есесівцем і Орисею.

Мова Крокви - буденна, лайлива (скажи цьому кнурові, забили тих вилупків), а в пересторозі хай не б'ють, бо я коростяновий - зневага до фашистів і гидування ними, презирство до смерті (хай просто вішають) і готовність за всіх. Мова баби Орисі зіткана з усталених виразів: язик не відсох, живою до могили кладе, не втечеш і на той світ, дітей - партизанів порівнює із соколятами, які гніздяться в лісі. Останні слова Орисі - найвища дяка і зізнання Опанасові, на які здатна жінка. Каратель реготав довго і смачно, йому, звиклому до вбивств, незрозумілий вчинок цих двох старих людей, а за лайливим монологом він не може (не здатен!) побачити величі людської душі і серця.


Розв'язка

Їх повісили на гігантському в'язі біля колишньої церковки. Здивованими очима дивилися вони на врятованих ними людей і показували вслід карателям свої сині прикушені язики.

Опанас Кроква зроду не мав дітей, а баба Орися, що поєднала з ним вірьовкою, ніколи не була його дружиною. Кажуть, у юності вони дуже кохалися і хотіли побратися, але батьки не дозволили. Видали Орисю за багатшого.

Образ в'яза - гігантський - асоціюється з віком страчених. Опанасу й Орисі вдалося врятувати людей (здивовані очі), й обдурити карателів (показували язики). Останнім повідомленням про минуле героїв новели автор розкриває зміст назви твору і завершує розповідь сумовитою, але оптимістичною нотою.



Постпозиція

- Може, це правда, а може, людська фантазія творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрі зачала життя.

Запитання:

  1. Про які події розповідається в новелі?

  2. Як протягом оповіді змальовується фашистський каратель?

  1. Якими засобами передається психологічний стан людей перед загрозою страти?

  1. Як мова, діалог розкривають образи Опанаса й Орисі?

  2. Чому вік героїв гіперболізовано?

  3. Яку мету ставив перед собою автор, створюючи новелу?

  1. Як ви пояснюєте високу жертовність Опанаса Крокви і баби Орисі?

  2. Чи відповідає ідеї новели теза В. Симоненка:

«Живе лиш той, хто не живе для себе.

Хто для других виборює життя».

9. Чи можна провести паралелі між новелою і оповіданням О. Довженка
«Мати»?

10. Які почуття викликала у вас новела В. Симоненка «Весілля Опанаса Крокви»?



Домашнє завдання

Обґрунтувати відповідь на питання: чому літературознавці наголошують, що Василь Симоненко і в прозі - поет?




Урок № 8

1   2   3


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка