Психологічні особливості виховного процесу в сім'Ї стилі сімейного виховання, які повинен враховувати у своїй роботі класний керівник



Скачати 355.54 Kb.
Дата конвертації09.03.2016
Розмір355.54 Kb.
ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ В СІМ'Ї

стилі сімейного виховання, які повинен враховувати у своїй роботі класний керівник

За будь-яких часів родина відігравала значну роль у виховному процесі: інколи (і найчастіше) — головну, інколи — поступалася пальмою першості школі та суспільству, але завжди — саме в сім'ї починався процес виховання дитини. Про сучасну родину багато пишуть і говорять. Адже виховання дітей у XXI столітті — процес поєднання плідної та наполегливої праці як сім'ї, так і школи та суспільства.

Розглянемо більш детально особливості стилів виховання, приділивши увагу результатам кожного з них та врахуванню класним керівником їх у своїй роботі.

Кожен період в історії характеризувався певними стилями виховання: залежно від того, в якому типі особистості було зацікавлене суспільство. Стилі виховання в різні історичні епохи вивчали багато вчених, серед яких Я. А. Коменський, Й. Г. Песталоцці, Ж.-Ж. Руссо та ін.

Отже, під стилем сімейного виховання слід розуміти характерне ставлення батьків до дитини, які застосовують певні засоби й методи педагогічного впливу, що полягають у своєрідній манері словесного звертання та взаємодії.

На сучасному етапі розвитку школи, з огляду на завдання, що стоять перед класним керівником, тісна взаємодія сім'ї та школи є одним із пріоритетних напрямів виховання. Для плідної роботи в цьому напрямі класний керівник повинен досить добре бути обізнаним у стилях сімейно­го виховання. Такі знання дозволять йому визначити, як саме складаються відносини в родині дитини, які методи застосовують батьки для покарання та заохочення, які моральні цінності домінують у родині і — як наслідок — які моральні цінності вона формує, як ставляться батьки до дитини. Для вивчення цього питання доведеться звернутися по допомогу психологів.

У психологічній літературі виокремлюють такі стилі сімейного виховання: потуральний, змагальний, розважливий, запобігливий, контролюючий, співчутливий, гармонійний.

На формування стилів сімейного виховання впливають об'єктивні та суб'єктивні фактори, а також генетичні особливості батьків і дитини. На вибір стилю сімейного виховання впливають:



  • типи темпераменту батьків, їхня сумісність;

  • традиції родин, у яких виховувалися самі батьки;

  • науково-педагогічна література, яку читають батьки;

  • рівень освіти батьків.

Використовуючи дані сучасних психологів, охарактеризуємо кожен із стилів сімейного виховання: ознайомившись із ними, класному керівни­кові буде легше знайти спільну мову з родинами своїх вихованців.

Потуральний стиль сімейного виховання

Майже з пелюшок дитині надано повну, безконтрольну свободу дій. Дорослі в таких родинах частіше за все зайняті собою: власними справами, друзями та роботою, їх майже не хвилює душевний стан дитини, вони байдужі до її потреб і запитів, а іноді просто не вважають за потрібне звертати на них увагу.

Непослідовно й невміло такі батьки використовують методи як покарання, так і заохочення: наприклад, карають дитину й відразу ж заохочують її, лишень би вона не засмучувалася та не заважала батькам.

Головний метод виховання в такій родині — батіг та пряник. Взаємини з дитиною будуються таким чином, що мимоволі провокують її на пошук найбільш вигідних форм взаємодії з оточуючими, стимулюють формування таких якостей, як догідництво, лестощі та підлабузництво. Батьки постійно демонструють дитині нещире ставлення до оточуючих: друзів, сусідів і родичів, у присутності дітей у таких родинах обговорюють інших людей, а в міру дорослішання дитини — разом із нею. Діти занадто рано опановують науку вигоди: вигідні люди, вигідні взаємини, вигідне для родини розв'язання проблем. На перший погляд дитина з такої родини вільна у виборі форм поводження, однак поза власною родиною від неї вимагається формальне прилюдне дотримання правил пристойності. Такі діти зберігають свої таємниці за сімома печатками, тобто весь час перебувають насторожі, у стресовому стані. Навіть інтелектуальну діяльність своїх дітей батьки в таких сім'ях стимулюють для отримання максимальної вигоди. Як наслідок такого виховання — формування конформного соціально-психологічного типу особистості.

У дитячому середовищі молодші школярі конформного типу мають славу наклепників, підлабузників і підлиз. Такі учні полюбляють вихвалятися, не здатні на щире співчуття та співпереживання. Діти цього типу не люблять ані розумової, ані фізичної праці: ця тенденція триває усі вікові періоди життя. Під час уроку молодші школярі такого типу дуже швидко втомлюються і намагаються під будь-яким приводом ухилитися від роботи. Часто такі учні несумлінно ставляться до доручень учителя і різноманітних обов'язків. Для них нерідко не існує заборон і моральних норм: уже з молодшого шкільного віку вони зовсім не налаштовані на навчальну діяльність, бо їх цікавить лише кінцевий результат — оцінка.

Такі учні можуть демонструвати самовпевненість, яка межує з хамством. Виявлятися це починає в молодшому шкільному віці, але наочно спостерігається у старшому. Насамперед це відбивається на батьках, коли підліток починає грубіянити їм, не зважаючи на реакцію дорослих. З раннього дитинства характерові цих дітей притаманно обіцяти, але не виконувати свої обіцянки; вимогливо ставитися до інших, але не до себе.

Педагог, який працює з такими учнями, повинен знати: дітей конформного типу цікавить процес навчання, однак вони за будь-яку ціну вимагають від вчителя кращої оцінки. Такі учні зовсім не сприймають будь-яку критику на свою адресу: завжди знайдеться хтось інший винний. Класний керівник має пам'ятати: за умови, що такій дитині щось вигідно, вона може бути напрочуд цілеспрямованою та ініціативною. Результати психологічних досліджень свідчать про те, що учні конформного типу під час вступу до школи часто виявляють низький інтелектуальний показник, який може значно покращитися на наступних ступенях навчання.

Такі учні не здатні безкорисливо дружити, важко вживаються в дитячий колектив, намагаються весь час бути «на очах» і, якщо такого не відбувається, готові обвинувачувати у своїх проблемах будь-кого, крім себе. Найчастіше манера поведінки таких учнів призводить до конфліктних ситуацій, ними ж і спровокованих. Під час психологічних консультацій батьки нерідко скаржаться на те, що в класі дитину не люблять, не дають їй можливості проявити себе; у класі не проводиться нічого цікавого, класний керівник не приділяє уваги учнівському колективу. Насправді ж дитина сама ігнорує і відкидає пропозиції педагога та однолітків, різко критикує всі колективні заходи, натомість не пропонуючи нічого.

У свою чергу, батьки не вважають за потрібне розібратися в ситуації і цілковито довіряють своїй дитині, весь час підкреслюючи її достоїнства, навіть до вад ставляться з любов'ю і розчуленням. Зазвичай такі батьки кажуть: «Я сам був таким, однак виріс порядною людиною».

Виховуючи таких учнів, класному керівникові треба обов'язково звернути увагу на співпрацю з батьками: залучати до спілкування з однолітками їх дитини, запрошувати на зустрічі з педагогами (навіть якщо в цьому немає нагальної потреби), на свята і заходи класу. Таким чином батькам буде дуже корисно бачити свою дитину в процесі спілкування з однолітками, порівнювати її поведінку з поведінкою інших дітей. Залучення таких батьків до участі р роботі батьківського комітету чи піклувальної ради дозволить їм подивитися на свою дитину іншими очима та на краще змінити взаємини у своїй родині.



Класному керівникові таких учнів необхідно:

  • негайно розв'язувати будь-яку конфліктну ситуацію, пов'язану з проблемною дитиною;

  • обговорювати з учнем ситуацію, що склалася, наодинці; надавати учневі можливість проявити себе, продемонструвати свої здібності в колективі,

  • створювати ситуації, в яких учень зможе об'єктивно порівняти свою поведінку та поведінку однолітків;

  • залучати фахівців до консультацій з такими батьками;

  • заохочувати батьків до участі в батьківських зборах для наведення прикладів позитивного досвіду виховання дітей в інших родинах.

Змагальний стиль сімейного виховання

У разі застосування змагального стилю сімейного виховання батьки з раннього віку вбачають у діях своєї дитини щось видатне і незвичайне, постійно заохочують активність самої дитини, іноді не лише морального, але й матеріального характеру. Батьки постійно порівнюють своє малятко з іншими й дуже страждають, якщо це порівняння не на її користь. Намагаючись розкрити таланти своєї дитини, батьки — іноді всупереч її бажанню — наполягають на багатобічному і не завжди виправданому розвиткові, однак такий різнобічний розвиток, зовсім не пов'язаний з інтересами дитини,— це наслідок батьківського егоїзму. За зручної нагоди такі батьки охоче заявляють про те, що їхній малюк, наприклад, «захоплюється тенісом, займається вокалом» тощо. Врешті-решт це призводить до того, що дитина стає цілком переконаною у своїй перевазі над іншими дітьми. Якщо ж вона раптово зазнає поразки, це надовго вибиває її зі звичної колії і призводить до депресії й апатії. Участь дитини з раннього віку в різноманітних гуртках і секціях інколи спричиняє проблеми, пов'язані з її здоров'ям: перевантаження, хронічна втома згодом можуть позначитися на дитині хворобами.

За змагального стилю сімейного виховання батьки використовують методи як заохочення, так і покарання. Однак, якщо поведінка дитини порушує норми, які прийняті в родині, покарання може бути не тільки суворим, але й невиправдано жорстоким.

У своїй любові до дитини такі батьки інколи не звертають уваги на особистісні якості маляти, захищаючи свою дитину від будь-яких претензій з боку інших, у тому числі школи, вони при цьому не звертають те, права чи не права їхня дитина. Ці батьки не виносять кривдників своєї дитини, не бояться конфліктувати з ними, не зважаючи на те, дорослий це чи дитина.

Внаслідок такого виховання формується пошуковий соціально-психологічний тип особистості..

Батьки в таких сім'ях уважно стежать за інтелектуальним розвитком своїх дітей і заохочують пошукову діяльність дитини похвалою, діти ж, у свою чергу, привчаються демонструвати свої здібності й інтелектуальні досягнення. Для надання допомоги такій родині педагог повинен навчити батьків своїх учнів бачити також і слабкі боки дитини, адекватно реагувати на них і вчасно їх виправляти.

Учні пошукового типу, починаючи з першого класу, можуть навчатися тільки на «відмінно». Вони постійно демонструють свою ерудицію та здібності, внаслідок чого їм уже в початковій школі важко спілкуватися з однолітками. Висока активність цих дітей дозволяє їм легко та швидко досягати значних успіхів, особливо за умов конкуренції. У будь-якій діяльності їх цікавить результат. Такі учні охоче хапаються за будь-які справи в класі, беруть участь в усіх заходах, аби лише їх помітили й оцінили. Психологи вважають, що ці діти можуть виявляти агресивність, якщо результати їхньої діяльності не буде належно оцінено або якщо в них хоча б щось не вийде.

У дитячому колективі такі учні претендують на лідерство й офіційне визнання. Вони полюбляють командувати іншими дітьми й дуже задоволені, якщо хтось потрапляє у залежність від них.

Свої помилки та промахи учні цього типу дуже глибоко переживають. У таких дітей надзвичайно розвинена воля.. Уже з раннього дитинства вони на диво дисципліновані та ініціативні. Їм притаманні самовпевненість, зарозумілість, егоїстичність, перебільшення своїх можливостей, байдужість до інтересів колективу, цілковита зосередженість на демонстрації своїх можливостей. Проте за умови плідної співпраці родини та педагогів такі діти матимуть можливість відкрити все найкраще, що закладено в них природою, та зможуть виявити й товариськість, й інтелект, й упевненість у собі, а також самоконтроль і сумлінність.

Створюючи такому учневі в дитячому колективі умови для прояву його лідерських якостей, класний керівник повинен допомогти йому виявляти ці якості без шкоди для колективу та нього самого. Жодної негативної


ситуації не можна залишати поза увагою, треба аналізувати її разом із дитиною у доброзичливій і спокійній обстановці. Таким школярам легше переживати свої невдачі та помилки віч-на-віч з учителем, тому прилюдне
обговорення їх у колективі виключається. Діти пошукового типу досить болісно реагують на будь-яку критику на свою адресу, особливо з боку дітей-конкурентів. Про досягнення такої дитини класний керівник повинен інформувати батьків і тактовно вказувати їм на проблеми, що вимагають негайного розв'язання.

Виховуючи таких учнів, необхідно звернути увагу на формування критичного осмислення ними своїх вчинків у різних ситуаціях. Особливої уваги вимагають формування культури спілкування з дорослими й однолітками, розвиток уміння слухати та чути не тільки себе, але й інших.

Подоланню шкідливих звичок, формуванню позитивних рис характеру сприятимуть, зокрема, такі заходи: моделювання ситуацій, в яких учня буде поставлено перед вибором між собою та іншими або обранням справедливого й правильного рішення.

Проте класний керівник повинен пам'ятати, що таким дітям властиві прояви агресивності. Аби її подолати, необхідно як у початковій, так і в старшій школі не залишати поза увагою жодного такого прояву.Таких учнів слід привчати до відповідальності й необхідності вибачатися за завдані образи.

У позаурочній діяльності слід приділяти увагу проведенню в класі заходів, які формуватимуть у школярів уміння співчувати, підтримувати інших, допомагати їм у важку хвилину.

У роботі з такими учнями класному керівникові необхідно:


  • не залишати поза увагою жодного негативного прояву в поведінці таких учнів;

  • оголошувати батькам таких учнів об'єктивні результати розвитку їх улюбленців, у жодному разі не прикрашати й не перебільшувати їхніх досягнень;

  • моделювати виховні ситуації, в яких проблемні школярі мали б підго­тувати позакласні заходи, пов'язані з досягненнями однолітків; вчити учнів об'єктивно оцінювати власні успіхи та радіти успіхам інших;

  • позакласні заходи проводити на високому рівні морального напру­ження, що стимулюватиме формування таких особистісних якостей, як співчуття, терпимість, уміння бути добрим і виявляти вдячність іншим;

  • залучати до свого педагогічного арсеналу методики, що сприятимуть подоланню сарказму, іронії, відвертого неприйняття інших.

Розважливий стиль сімейного виховання

Від самого початку дитині надано повну свободу дій, можливість набувати особистого досвіду шляхом власних спроб і помилок. Педагогічний арсенал таких батьків виключає окрики, гримання та докори: батьки вважають, що активність дитини повинна мати природний вихід. У вихованні своєї малечі вони повністю виключають будь-яку примусовість та фізичні покарання, бо вважають, що дитина здатна сама обрати собі діяльність до душі, а вони мають право лише на рекомендацію або пораду.

У таких сім'ях складаються теплі, добрі та відверті взаємини. Діти разом із дорослими беруть участь у сімейних радах, розв'язанні сімейних ситуацій. Батьки опікуються тим, щоб гідність їхньої дитини ніколи не принижувалася ані сторонніми людьми, ані родичами. Крім того, батьки таких дітей з ентузіазмом беруть участь у житті того дитячого колективу, в якому перебуває їхня дитина.

Результатом такого стилю сімейного виховання є сенситивний соціально-психологічний тип особистості.

Діти з малих років шанобливо ставляться до старшого покоління: бо саме так чинять у їхній родині. В такій сім'ї покарання не завжди миттєво супроводжує поганий вчинок — батьки дають можливість дитині обміркувати вчинене, усвідомити свої помилки та провину Таким чином, дитина має змогу осмислити проблему з позицій різних людей, втягнених у конфлікт, у таких родинах діти виростають допитливими й активними. Вже в початковій школі вони добре поінформовані про події навколишнього світу, досить самостійні, не потребують зайвих нагадувань. Педагоги, працюючи з дітьми, в яких уже сформована пізнавальна мотивація, повинні знати: таким учням не можна нудьгувати на уроці, вони повинні весь час діяти.

Однак іноді, якщо шкільні педагоги дотримуються авторитарного стилю управління дитячим колективом, дітям з таких родин дуже важко пристосовуватися до школи й учителів. До учнів колективу «сенситивні» діти швидко звикають, у своїй родині вони привчені до вільного спілкування з дорослими людьми, які зважають на їхню думку. Якщо педагог не візьме цю особливість до уваги, школярі починають відкрито протестувати проти авторитарного управління класом, тому вчителі з авторитарним стилем спілкування називають таких дітей важкими. Подеколи з боку класного керівника необхідні титанічні зусилля, щоб дитина розв'язала подібні проблеми.



Щоб організувати роботу з такими учнями й батьками класному керівникові необхідно:

  • вчасно інформувати батьків про труднощі у взаєминах їхніх дітей;

  • з однолітками та вчителями; звертати увагу вчителів на системи взаємовідносин і цінностей у таких родинах;

  • надавати батькам можливість самостійно аналізувати різноманітні ситуації, пов'язані з вихованням їхніх дітей, для прийняття відповідних рішень;

  • демонструвати авторитарним педагогам досягнення таких учнів;

  • у інших учителів; стимулювати інтереси та мислення учнів, їхню ініціативу.


Запобігливий стиль сімейного виховання

Запобігливий стиль сімейного виховання можуть спричинити як патологічна хворобливість дитини, так і особливості характеру батьків. У випадку, якщо дитина часто хворіє, батьки стають надзвичайно недовірливими й болісно реагують на будь-який прояв її нездоров'я. Вони ані на хвилину не залишають дитину без догляду та опіки. Дитина в такій родині практично позбавлена активної діяльності, лише батьки визначають коло її інтере­сів, ініціюють дитячі ігри, регламентують її поведінку

Таке ставлення батьків можна пояснити ще й тим, що вони страшаться порушити раз і назавжди заведений удома порядок, жахаються будь-яких проявів ініціативи з боку дитини. Ледве не з пелюшок батьки намагаються відсторонити своє дитя від будь-яких покарань з будь-якого боку. Дуже часто в таких родинах заведено задовольняти найменшу примху дитини. Коли дитина дорослішає, батьки починають використовувати матеріальне стимулювання для того, щоб вона не виходила з покори та була слухняною. Батьки вважають, що подібний нагляд захистить дитину і від гормональних змін, і від кризових ситуацій.

Несвідомо виховуючи в дитині інфантилізм, її батьки роблять усе можливе і навіть неможливе, щоб вона уникла будь-яких труднощів, особливо якщо їхнє життя труднощі не оминули. Оскільки такі батьки вважають інших людей джерелом неприємностей для своїх дітей, то усі сторонні люди викликають у них велику осторогу.

Педагогам треба знати, що батьки «інфантильних» дітей готові співробітничати з тими вчителями, які не лише підтримують всі їхні починання, але й співчувають їм, бо найменша самостійна дія дитини викликає у таких батьків тривогу й острах.

На жаль, вихованню моральних цінностей ці батьки приділяють занадто мало уваги, у дітей з таких сімей формується ситуативна мораль: опинившись в тій чи іншій соціальній групі, вони дотримуються моральних принципів цієї групи, із заплющеними очима довіряють чужій думці.

У процесі запобігливого стилю сімейного виховання формується інфантильний соціально-психологічний тип особистості.

Особливу увагу педагог повинен приділити розумовій діяльності таких учнів: у них уже в початковій школі спостерігаються проблеми з навчанням, спосіб мислення таких школярів — від предметної діяльності до абстрагування, а не навпаки. Теоретичний аналіз викликає у них значні труднощі, бо набагато швидше вони сприймають навчальний матеріал, якщо його подано наглядно або як приклад.

У спілкуванні з однолітками такі учні найчастіше байдужі, здатні обмовити або зрадити свого товариша заради вигоди.

Ще однією особливістю учнів інфантильного типу є те, що вони майже не мотивовані на навчальну діяльність. Маючи від природи непогані здібності до навчання, вони зовсім не бажають працювати, що призводить до поганої успішності. Багато проблем виникає з такими дітьми вже в початковій школі, тому що вони цілковито не самостійні, не хочуть виконувати домашні завдання, постійно відволікаються на уроках.

Останнім часом почастішали ситуації, коли батьки, втрачаючи терпіння, виконують домашні завдання за своїх дітей. Такі діти легко потрапляють до поганих компаній, тому що схильні одержувати задоволення негайно: віддалений результат цих дітей не цікавить, їм потрібен миттєвий.

Учні інфантильного типу досить прагматичні. У дитячому колективі ці діти на лідерство не претендують: вони слідують або за лідером, або за більшістю. До критики такі діти дуже часто ставляться байдуже. Вони не здатні до самокритики, самостійного прийняття рішень. У класних колективах поводяться досить спокійно, дисципліну ж порушують просто за компанію.

Головними відмінними рисами цих дітей є пасивність, безвідповідальність, їхні байдужість і флегматизм зникають, якщо запропонована діяльність цікава та незвичайна.

Класному керівникові таких учнів доведеться плідно співпрацювати з родиною, формувати в батьків культуру адекватного сприйняття власної дитини. Батьки потребують індивідуальних консультацій психолога, спільних з дитиною тренінгів батьківської ефективності. Дуже корисним може виявитися активний обмін думками з проблем виховання за участі батьків інших учнів класу. Непоганою підмогою в роботі класного керівника можуть стати тематичні консультації, на які запрошуються фахівці із певної проблеми.



Класному керівникові необхідно:

  • уважно вивчати сімейну ситуацію в таких родинах;

  • доручати таким учням виконання завдань, які вимагають від них прояву ініціативи та самостійності;

  • підтримувати будь-яке їх позитивне починання;

  • проводити в класі консиліуми, які висвітлять реальне становище таких учнів у дитячому колективі;

  • залучати таких учнів до роботи творчих груп різнобічної спрямованості;

  • вчасно й об'єктивно оцінювати прояви мотивованої моральної поведінки.

Контролюючий стиль сімейного виховання

За контролюючого стилю сімейного виховання формується тривожний соціально-психологічний тип особистості.

Цьому сприяють будь-які з таких причин:


  1. Дитина виховується або в дитячому будинку, або в родині опікунів, які досить жорстко поводяться з нею.

  2. Дитина тривалий час живе без батьків: можливо, вона перебувала в лікувальному закладі, де до неї ставилися інакше, ніж у родині. При цьому дитина могла зазнати стресового стану у зв'язку із жорстокістю дорослих, унаслідок чого замкнулася в собі, стала злою й агресивною.

  3. Батьки автоматично перенесли жорстокий стиль виховання родини, у якій вони виховувалися, на власну сім'ю.

  4. Батьки зважають на думку інших людей про власних дітей і керуються нею.

У таких родинах воля дитини суворо регламентується та контролюється: батьки диктують дитині, як одягатися, з ким дружити, визначають її режим дня. Молодші школярі переносять це досить спокійно, але більш старші протестують проти такого ставлення.

Батьки досить активно застосовують методи покарання: це може бути і командний тон, і гримання, і фізичне покарання, причому інколи досить жорстоке фізичне. У подібних родинах діти позбавлені батьківської ласки, тепла та підтримки.

Такі діти занадто добре знають свої слабкі сторони та зовсім позбавлені можливості демонструвати чи якимось іншим чином підкреслювати свої кращі сторони. Якщо ж вряди-годи батьки побачили та відзначили певний вчинок дитини, повз який не можна було пройти, то відразу ж знаходять привід вказати їй на недоліки. Батьки в подібних сім'ях не зважають на думку своєї дитини, говорячи: «Яйця курку не вчать».

Іноді такі батьки карають свою дитину лише задля демонстрації своєї влади над нею. Вони плекають надію на те, що їхня дитина виросте людиною високоморальною. Оскільки поведінка дитини завжди не задовольняє високі батьківські вимоги, то вона росте невпевненою в тому, де і як треба поводитися. Вчинки такої дитини вже в початковій школі можуть бути неадекватними та сприйматися як захисні реакції.

Звичайно, у таких учнів виникають проблеми з навчанням: їхня розумова діяльність позбавлена самостійності, вони не здатні мислити творчо, хоча їм і притаманні творчі здібності, не намагаються боротися за правду. Як наслідок, у них дуже високий рівень тривожності.

Ці діти відрізняються від інших зовні. Вони похмурі, підозрілі, схильні провокувати конфліктні ситуації навіть за відсутності потреби. Учні такого типу занадто нерішучі та замкнені, але цінують товариство і дружбу: саме заради дружби з кимсь вони готові на все. Через жорстокість удома, вони стають грубими та немилосердними до інших.

Такі школярі не здатні зосереджено працювати протягом 15—20 хвилин, однак у початковій школі вони можуть навчатися досить успішно. Якщо згодом педагоги залучатимуть цих дітей до участі в гуртках і секціях, то вони неодмінно потребують успіху, інакше більше ніколи не підуть на ці заняття. Якщо в них щось не виходить або виходить гірше, ніж в інших дітей, вони спроможні знищити все, що пов'язувало їх з цією роботою або забавкою, аби більше ніколи до неї не повертатися.

У дітей тривожного типу в колективі складаються досить непрості взаємини. У школі вони часто конфліктують не лише зі своїми однолітками, але й з учителями, що в колективі призводить до їхньої ізольованості.

За дослідженнями психологів, у таких учнів спостерігається гіпертрофована любов до самого себе. Ці діти практично не сприймають зауваження та критику на свою адресу. Найменша спроба з боку дорослих вказати на помилки викликає досить неадекватну реакцію: посмішку або сльози. Вже и початковій школі учнів такого типу дуже часто педагог «переводить» до розряду некерованих і недисциплінованих.

Класному керівникові треба знати, що школярам із тривожним соціально-психологічним типом властиві прояви таких якостей, як запальність, підозрілість і обережність у взаєминах з людьми, занижена самооцінка, невпевненість у собі, негативне ставлення до будь-якої критики; з позитивних якостей можна відзначити сумлінність, прагнення допомогти близьким, захистити їх.


Класному керівникові необхідно:

  • систематично демонструвати результати позитивної динаміки в навчанні, розвиткові та вихованні таких дітей;

  • сприяти підвищенню самооцінки учнів тривожного типу в очах їхніх батьків;

  • з допомогою різноманітних додаткових навчальних та розважальних заходів розвивати в таких школярів інтелект;

  • навчати учнів плануванню та цілеспрямованості під час самостійної діяльності;

  • висувати до таких учнів лише обґрунтовані вимоги та ставити посильні
    завдання;

  • за участі дітей та їхніх батьків регулярно аналізувати на зустрічах-співбесідах проміжні результати їхніх досягнень.

Співчутливий стиль сімейного виховання

Умовою формування співчутливого стилю виховання є недостатній матеріальний статок родини, погані побутові умови, відсутність духовної спорідненості членів родини або одного з батьків. У таких сім'ях дитина змалку залишається без належного нагляду. За відсутності вікового ігрового матеріалу дитина базує свої ігри, на трудових операціях, які виконують її батьки або інші близькі їй люди. Занадто багато часу такий малюк спостерігає життя батьків. Таким чином, дитина рано починає доросле життя та трудову діяльність, активно допомагаючи батькам. Такі діти переймаються проблемами своїх батьків через плідну та активну працю, однак при цьому вони сильно замикаються на житті родини. Зазвичай такі діти малоактивні, безініціативні, зі звуженим кругозором. У дитячому колективі такі малюки поводяться насторожено, довго придивляються до оточуючих, не бажають говорити ані про себе, ані про свою родину. За такого стилю сімейного виховання немає потреби використовувати методи заохочення або покарання: в цій обстановці діти дорослішають досить рано, бачать і розуміють як труднощі, з якими стикається родина, так і ті радощі, якими вона живе. Потреби дітей у таких родинах задовольняються залежно від можливостей їхніх батьків та в межах розумного, тобто ніхто й ніколи не балує дитину. Батьківське завдання в таких сім'ях —


навчити дитину пристосуватися до життя у світі, долаючи труднощі та радіючи найменшій, але досягнутій власною працею перемозі. У таких родинах намагаються захистити дитину від зайвих переживань та засмучень, не розповідають про проблеми на роботі, не обговорюють та не засуджують людей, які спричинили ці труднощі. Однак діти все бачать і розуміють своїх батьків, намагаються їх підтримати; більш того, поведінка
батьків є для них еталоном і прикладом.

Іноді педагоги, працюючи з такою дитиною, помилково вважають її нездатною до прояву емоцій — просто вона живе у власному світі, допуск до якого дозволений тільки дуже близькій людині. За будь-яких умов батьки не перестають поводитися з дитиною доброзичливо. Саме через це такі діти не охочі до багатолюдних збіговисьок, після уроків у школі намагаються швидше потрапити додому.

Батьки в таких родинах завжди вдячні вчителям за розумну допомогу та підтримку у вихованні їхньої дитини. У свою чергу педагог теж може завжди покластися на них у своїй діяльності: такі батьки найактивніші члени батьківського комітету й охоче підтримують школу та педагогів у всіх їхніх починаннях.

За співчутливого стилю сімейного виховання формується інтровертований соціально-психологічний тип особистості.

Діти інтровертованого типу надзвичайно спостережливі, мають багатий внутрішній світ: вони багато уваги приділяють вивченню поведінки своїх однолітків і дорослих, що формує в них організованість і відповідальність.

У певній діяльності це допомагає їм серйозно і подовгу зосереджено працювати, не вимагаючи уваги до себе з боку педагога. У молодшому шкільному віці такі учні можуть виявляти підвищену сором'язливість, у спілкуванні з однолітками вони обережні, розмовляють тихо та відповідають на уроці невпевнено, хоча й знають усе. Вони не охоче опиняються в полі зору інших людей.

Класний керівник може доручити їм будь-яку роботу в класі: діти завжди й усе виконають сумлінно та вчасно. Такі школярі одержують задоволення від процесу діяльності, однак майже завжди занижують власні здібності, що призводить до важкого початку будь-якої роботи тільки через побоювання, що в них нічого не вийде.

Дитячий колектив у початковій школі для цих дітей має невелике значення: вони не прагнуть вступати з будь-ким у дружні стосунки. З віком вони знайдуть собі в класі друзів, причому ця дружба може тривати довгі роки. Такі учні не дуже примхливі й не страждають через те, що не мають чогось матеріального (дорогих речей, подарунків тощо).

Особливістю їхнього характеру є досягнення поставленої життєвої мети, незважаючи на будь-які перепони. Такі школярі шанобливо ставляться до моральних норм, старших людей, завжди думають про вплив їхніх вчинків на інших. Одним із головних недоліків дітей цього типу є відсутність ініціативи, невміння захистити себе, поразковість у конфліктних ситуаціях. Крім того, вони дуже добре приховують власні переживання.

Педагогові треба бути готовим до того, що такі учні важко переносять критичні зауваження на свою адресу та на адресу своєї родини, особливо якщо вони несправедливі. З усіх представлених типів особистості цей тип найбільш вольовий. Такі діти стійко переносять життєві труднощі й нікого не обвинувачують у них, їм властиві такі риси характеру, як чуйність і уважність, правдивість і чесність, ввічливість і врівноваженість; вони також вирізняються терплячістю, ретельністю, самокритичністю та, як ми вже казали, сильною волею.



Класному керівникові необхідно:

  • відсторонити таких учнів від глузувань однолітків (якщо це наявно та пов'язано з матеріальними можливостями їхніх родин);

  • демонструвати їхні особистісні та навчальні досягнення перед класом і батьками;

  • зміцнювати їхнє становище в колективі;

  • не виявляти до таких учнів недоречної і нав'язливої жалості;

  • не дозволяти іншим школярам виявляти до таких учнів підвищеної і невиправданої уваги;

  • створювати виховні ситуації, які сприятимуть прояву ініціативи учнів,

Гармонійний стиль сімейного виховання

Суть гармонійного стилю виховання вбачається вже в його назві: гармонійний стиль виховання формує гармонійний соціально-психологічний тип особистості.

У таких родинах дитина завжди бажана, батьки задовго до її народження розмірковують над тим, якою людиною вони хочуть виростити та виховати її. Дитина народжується, виховується і росте в теплій і дружній атмосфері, батьки приділяють велику увагу формуванню традицій і звичаїв родини, яких вони й самі суворо дотримуються: незвичайні святкування днів народження, сюрпризи і подарунки членам родини, концерти і спільні ігри — це й багато іншого формують власну значущість дитини, її вміння жити серед людей.

Діти такого стилю виховання вже з раннього дитинства виявляють розважливість і вміння мотивувати свої вчинки, бо батьки вмотивовано й усвідомлено поводять себе. З початкової школи діти такого стилю виховання виявляють чуйність до своїх однолітків й уважність до прохань дорослих. Характерна риса цих дітей — правдивість, а якщо з якихось причин вони й мають таємницю, то ніколи не викажуть її. Такі діти вміють віддано дружити, у спілкуванні завжди відверті та правдиві, не приховують своїх справжніх почуттів.

Для таких школярів однаково значущим є чи то фізичне, чи то розумове навантаження: на всіх уроках вони виявляють активність та ініціативу. Нажаль, іноді дехто з учителів вимагає лише чіткого дотримання інструкцій,
що творчих дітей не лише дивує, але й ускладнює їхнє спілкування з педагогом. ,

У навчанні такі школярі дуже старанні та відповідальні. їх не страшить жодна діяльність, якщо вона для них не заважка, при цьому вони не бояться сказати дорослому про те, чи впораються із завданням. Однак таке ставлення до справи не завжди викликає схвалення дорослого.

У таких учнів дуже розвинена адекватна самооцінка: діти не бояться давати слово та тримати його, свою обіцянку вони обов'язково виконають, навіть на шкоду собі. Найчастіше такі діти обирають собі друзів з важкою долею та позитивно впливають на них. Вони ніколи не розв'язуватимуть конфлікт з позиції сили.

Діти гармонійного типу демонструють абсолютну безстрашність перед будь-якою навчальною діяльністю. Ще з молодшого шкільного віку вони серйозно займаються самовихованням та самоосвітою, ведуть щоденники, описуючи власні переживання та зміни в собі. У цьому віці вони, як і всі інші діти, можуть порушувати дисципліну, але на всі зауваження реагують розумно й, беруть їх до уваги.

Почуття самоконтролю та вольові якості в таких учнів виявляються досить рано. Вже в середній школі немає необхідності «розважати» їх на уроці — вони успішно виконують як монотонну, так і творчу роботу

Цим учням властиві такі якості, як урівноваженість і відповідальність, слухняність і поступливість, непримиренність до недоліків і потворних вчинків інших, правдивість, щирість і ввічливість, реальність оцінки власних можливостей, самокритичність і наполегливість у досягненні мети.

Класному керівникові, на превеликий жаль, не завжди комфортно поруч із такими дітьми. Насамперед це пов'язано з тим, що не всі класні керівники та педагоги впевнені у щирості таких учнів, тому весь час перебувають насторожі в очікуванні зриву в поведінці таких школярів.

Не завжди подобається педагогам і прямота та простодушність цих дітей: вони говорять те, що думають, без прикрас.



За таких умов класному керівникові необхідно:

  • своїми діями та вчинками бути прикладом;

  • розмовляти з дитиною на рівних, не погрожуючи й не наказуючи; не протиставляти дитину родині та родину дитині;

  • вказуючи дитині на недоліки, не принижувати її гідності , не применшувати її досягнень

  • чітко визначати першочергові та більш віддалені перспективи розвитку особистості дитини;

  • всіляко підтримувати ініціативність та творчість дитини, не зводячи, однак, її в категорію недосяжних учнів;

  • формувати чуттєву сферу, будити почуття прекрасного;

  • демонструвати учневі результати його просувань і досягнень для самого себе та, на користь інших людей.

Безумовно, не можна стверджувати, що проаналізовані стилі родинного виховання суворо регламентовані та дитина цілковито відповідає одній з наведених вище характеристик. Проте багато з цього допоможе класному керівникові набагато ефективніше та доцільніше побудувати процес виховання та навчання, уникнути помилок і невдач у виховній роботі, передбачити помилки родини в сімейному вихованні та спробувати допомогти їм ці помилки виправити.

Сподіваємося, що наведена інформація стане у нагоді класному керівникові під час співпраці з батьками й дітьми, дозволить запобігти помилкам і прорахункам, підкаже вихід на випадок будь-яких ускладнень у виховному процесі.

Знання стилів сімейного виховання може істотно вплинути на організацію роботи класного керівника з дитячим колективом, допомогти створити ситуації успіху для багатьох учнів і розв'язати проблеми розвитку деяких дітей.

ТИПИ РОДИН У СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Суспільство, впливаючи на родину як на частину своєї системи формує її певний тип. У свою чергу родина також впливає на процеси й відносини в суспільстві. Працюючи з колективом учнів, педагогові треба мати уявлення про історичні типи родин, які розрізняються за своїми ціннісними орієнтирами. Обізнаність у цій сфері дозволить передбачити вплив відносин у родині на особистісний розвиток дитини, її характер, реакції поведінки. Цими проблемами займаються багато провідних психологів і педагогів. Наприклад, російські психологи виокремлюють кілька типів родин.



Родина патріархальна (традиційна)

Це найбільш архаїчна форма відносин у родині, яка спирається на залежність дружини від чоловіка та, у свою чергу, дітей від батьків. Вищість чоловіка полягає в керуванні економічними ресурсами сім'ї, як наслідок, саме він приймає рішення.

Всередині патріархальної родини панують абсолютна батьківська влада й авторитарна система виховання. Якими людьми найчастіше виростають діти із цих сімей? Насамперед переважно з низькою самооцінкою, невпевнені в собі та у своїх здібностях. Ігнорування батьками інтересів і бажань дитини, позбавлення її права голосу не розвиває в неї інтересу до прояву особистої думки, знищує почуття власної гідності.

Дитячі емоційні проблеми, що виникають у патріархальних родинах, психологи поділяють на чотири групи:



  • «Я недостатньо гарний». Як наслідок — сором'язливість або хамелеонство;

  • «Я безпомічний». У дитини відсутня пошукова активність, вона байдужа до власних успіхів і невдач, постійно озирається на більш сильних, більш успішних;

  • «Я чужий». Це позиція емоційно знедоленої дитини, яка дуже рано втратила контакт із батьками і перш за все з матір'ю. Такі діти неконтактні та нетовариські, відмовляються від допомоги в розв'язанні своїх проблем, недовірливі, жорстокі та агресивні. В подальшому це може мати як наслідок різноманітні сексуальні проблеми;

  • «Я надвідповідальний». Діти цієї групи тривожаться через низьку оцінку або покарання, тому часом поводяться невмотивовано. Проблеми такого типу нерідко виникають у родинах сучасних заможних людей, які вважають, що ступінь їх багатства визначає ще й рівень інтелектуальних можливостей і моральних якостей їхніх дітей. Такі батьки вимагають підпорядкованості не лише на роботі, але й удома. Межі, до яких вони намагаються загнати своїх дітей, часом обертаються стра­жданнями не тільки для самих дітей, але і для дорослих. У таких родинах діти та батьки існують нібито під одним дахом, але в паралельних вимірах: кожен живе власним життям, але підкоряється силі старшого та головного.

Родина дітоцентристська (сучасна)

Дітоцентристський (або сучасний) тип родини виник у середині XIX століття в Європі та характеризується піднесенням приватного життя людини, чуттєвого боку шлюбу й інтимності. Родини цього типу десь упро­довж десяти років народжують одного або двох дітей. У такій сім'ї бажана дитина стає об'єктом батьківської любові та прихильності. У нашій країні поведінка батьків, умотивована емоційною прихильністю до дітей, масово поширилася з кінця 50-х років XX століття: саме відтоді діти почали користуватися значно більшою кількістю матеріальних і духовних благ, аніж 30—40 років до того. Позитивність цього явища виявляється, зокрема, в тому, що у багатьох таких родинах на дітей витрачається від чверті до половини сімейного бюджету.

Водночас система виховання, що складається в родині дітоцентристського типу характеризується і низкою негативних ознак.

Батьки з гіпертрофованим почуттям обов'язку стосовно дітей своєю працею забезпечують задоволення всіх потреб дитини, відсторонюють її від будь-яких турбот, зусиль та труднощів, беручи цей тягар на себе.

Діти ж, у свою чергу страждають від відсувтності самостійності, ініціативи та відповідальності. Їхнє гасло: «Нам дозволено все!» Їм важко в школі, бо родина не прищепила потреби у праці. Багато проблем чекають на них і поза школою, адже вони дуже полюбляють керувати, у спілкуванні з друзями поводяться подеколи істерично та брутально.

Батьківське ж гасло за такого типу виховання: «Дитина завжди права!». Думка їхньої дитини, її «правда» для них важливіша за думки будь-якого дорослого.



Родина подружня (постсучасна) '

Із середини 70-х років XX століття почав формуватися новий тип родини, який називають подружнім, або постсучасним. У родині такого типу стосунки визначаються не спорідненням і не батьківством, а шлюбом. Змінюються норми сімейного життя: і батьки не цілком підпорядковують свої інтереси дитячим. Особливістю таких родин є певна автономія чоловіка та жінки, коли вподобання кожного з них ширші за сімейні, а коло спілкування виходить за межі шлюбу. Тут однаково значущими є як шлюб, так і батьківство, а члени родини керуються не лише звичаями і традиціями, але й ідеалами та морально-етичними цінностям кожного. Таку тактику сімейного виховання називають співробітництвом. Головні цінності родини — співчуття, чуйність та взаємодопомога. Дуже важливо, щоб моральні цінності та мікроклімат родини були щирими, а не брехливими, реальними, а не декларативними. Якщо батьківське слово підкріплюється справою, вчинком або дією то в такій родині не виникне проблем під час виховання дитини.

А. С. Макаренко вважав, що формування духовного складу дітей, їх характерів визначається загальним ладом сімейного життя, що він назвав «спілкуванням, тоном родини», який впливає на дитину незалежно від бажань батьків, а подеколи навіть усупереч ним бажанням. Іноді батьки намагаються приховати від дітей свої суперечки та проблеми. Але дитина гостро відчуває зміну «родинного настрою», найменше виявлення неправди. Отже, існує закономірний зв'язок між психологічним кліматом сім'ї і результатами виховання дітей: міцна, щира, моральна родина виховує відповідно чесний і щирий характер. Чесні та щирі стосунки між батьками та дітьми — запорука вступу останніх до дорослого життя.

БАТЬКІВСЬКИЙ АВТОРИТЕТ

Любов батьків до дитини

Не менш значущим почуттям для дитини є батьківська любов. У сучасному світі, на жаль, не поодинокими є випадки, коли й батьки є, а ось любові немає. На думку психологів, незалежно від віку дитина потребує ласки та любові. Дітей слід обіймати, цілувати разів із чотири-п'ять на день. Іноді батьки ремствують на те, що. підліток, приміром, не підпускає до себе, сахається батьківських обіймів. У цьому випадку причина — не лише в дитині: це може бути пов'язане з тим, що в дошкільному або молодшому шкільному віці прояви батьківської любові дитина відчувала досить рідко, і, як наслідок, потреба в батьківській увазі не сформувалася. Як свідчать соціологічні дослідження, у підлітковому віці батьки обіймають і цілують своїх дітей украй рідко: із 36 дев'ятикласників позитивну відповідь дали тільки п'ять учнів (опитування проводилося анонімно). Але ж саме . в цей період життя дітям, як ніколи раніше, необхідні пестощі та любов: формується особистість, самооцінка, усвідомлення внутрішнього світу, і — найголовніше — проектується власне бачення майбутнього існування та життєвих цінностей. Із 25 малят-четверокласників лише 17 упевнено говорили про батьківські прояви любові, решта відзначили, що батьки вважають їх дорослими і заперечують «телячі ніжності». Учням перших класів було запропоновано назвати ласкаві слова, якими користуються їхні батьки у спілкуванні з ними: із 100 опитаних учнів лише 50 змогли навести пестливі слова батьків на свою адресу, 10% дітей набагато швидше називали різноманітні лайливі слова, які батьки використовують у спілкуванні з ними.

Ці факти красномовно свідчать про те, що сучасні батьки привнесли у свої сім'ї той досвід спілкування з дітьми, який був закладений їхніми батьками та став для них традиційним. Спілкуючись з батьками, які стикаються у вихованні дітей з певними труднощами, переконує їй ся в тому, що батьки іноді соромляться власної любові до дітей: один одному, дітям вони про це не говорять, у свою чергу годі й сподіватися почути слова любові від дітей — але ж без насіння квітка на вікні не виросте!

Любов, тепло та ласка в дитячому віці сповна повернеться в старості турботою й увагою, терпінням 1 терпимістю дітей, які вже самі стануть дорослими.

Батьківська любов необхідна дитині ще й для адекватного реагування на вимоги, які висуваються до неї родиною: якщо вимоги є, але любові не відчувається, то вони так і залишаться невиконаними.

Якщо дитина фізично й духовно відчуває батьківську любов і ласку, вона не прийматиме вимоги батьків у багнети. Любов робить дітей щасливими, вона відповідає базовим фізіологічним і психологічним потребам, що залишаються незмінними упродовж усього дорослішання дитини. Діти, з якими поводяться без любові, розвиваються неправильно, навіть якщо в іншому вони виховані належно.

Батьки з любов'ю повинні шукати у своїй дитині переваги, бо недоліки шукати нема потребі: вони, як правило, завжди на поверхні. При цьому не слід забувати й про те, що недоліки можна виправити тільки тоді, коли сарказму й іронії, знущанням та обвинуваченням немає місця: вони виправляються лише за наявності любові.

Принцип доступності у вихованні

Ще одним важливим принципом у спілкуванні дітей і батьків є принцип доступності, особливо актуальний для родин XXI століття. Під час психологічних консультацій багато хто з батьків пояснює проблеми у вихованні власної дитини катастрофічним браком часу на спілкування, великою зайнятістю на роботі та добуванням шматка хліба.

Однак, зауважимо, бути доступним для дитини — означає будь-якої хвилини відкласти всі свої справи заради спілкування з нею, тому зволікання у спілкуванні іноді подібно до смерті.

Наведемо результати деяких досліджень, присвячених проблемі батьківської доступності. Учням було запропоновано відповісти на таке запитання: наскільки часто вони проводять вихідний день з батьками? Із 100 опитаних дітей лише 38 учнів сказали, що батьки відкладають усі свої справи, щоб провести вихідний день з дітьми. На питання «Хто з батьків найчастіше проводить з вами свій вільний час?» — 20% опитаних відповіли: «Мама і тато»; 25% — «Мама»; 55% учнів відповіли, що батьки не мають часу на спільні забави, ігри та розваги.

Що ж випливає із наведеної статистики? Якщо в дорослих забракло часу на спілкування з власною дитиною сьогодні, то в дитини, яка подорослішала, не буде часу на спілкування з батьками завтра; якщо батьки досить часто спілкуються зі своїми дітьми, то вже з раннього віку дитина розуміє власну необхідність і значущість.

Однак батькам треба пам'ятати, що проводити час із власною дитиною — це означає вчасно відповісти на питання в її очах, поділитися з дитиною своїми переживаннями та вислухати її, проговорити й обговорити їх вчасно. Бути доступним для дитини — означає мати право на спільний пошук істини зі своїм малям.

Одного разу почула такий вислів дитини про батьківську доступність: «Ми живемо з батьками в різних вимірах і тому не знаходимо часу одне для одного». Тільки маючи в батьківському арсеналі визнання та любов власної дитини, можна формувати в ній відповідальність, самодисципліну й усвідомлену здатність до обмежень.

Виховання відповідальності й самодисципліни

Величезне значення у вихованні дитини має формування в щеї звички бути відповідальною за свої вчинки й слова. Чим раніше дитина почне виявляти цю якість, тим більше шансів у неї вирости врівноваженою і зрілою особистістю. Такі поняття, як відповідальність і зобов'язальність, дітям не дуже властиві. Приміром, називаючи свої особистісні якості, багато учнів дев'ятих класів ставлять відповідальність і зобов'язаільність наостаннє чи передостаннє місце.

Величезний вплив на формування в дитини згаданих вище якостей мають поведінка батьків у родині, їхня здатність проявляти ці самі якості в повсякденному житті. Мудрість відповідальних батьків поляпає в тому, що вони завжди виконують обіцянки, що дають дітям, або — за несприятливих обставин — знаходять сміливість визнати своє невміння дотримати обіцянки та намагаються виправити власні помилки. Дійсно відповідальні батьки не бояться критики або справедливих зауважень власної дитини. Якщо батько щодня обіцяє приходити додому тверезим, але не виконує цього, якщо мама обіцяє навчити чогось, що вміє сама, але не робить цього,— це рано чи пізно викличе протест дитини, й у що він виллється — важко передбачити. Відповідальна поведінка батьків коштує дорого, однак варта витрачених зусиль, і саме вона формує в дитини відповідальність і дисциплінованість.

Для формування в дитини навичок відповідальності та самодисципліни необхідні певні умови. Однією з головних є наявність у дитини певних щоденних родинних обов'язків. Батькам при цьому слід бути терплячими та послідовними. Якщо, наприклад, до обов'язків сина або дочки входить прибирання квартири чи винесення сміття, ніхто інший не повинен за них це робити. Звичайно, ситуації трапляються різні, але якщо дитина і здорова, однак просто не хоче нічого робити, то її треба покарати, причому покарання має сприйматися свідомо.

Якщо невідомо, звідки вдома з'явилася чужа іграшка, річ або гроші, батьки повинні з'ясувати їх походження і дати можливість дитині самостійно повернути їх власникові, вибачитися та пережити сором і приниження — для того, щоб більше такого ніколи не робити. Місія батьків — навчити дитину відповідати за свої вчинки. Прийняття ж батьками відповідальності за вчинки власних дітей порочне вже тому, що не ставить дитину перед вибором, не вчить її обмислювати свої дії, не дозволяє розпоряджатися власним життям.

Виховувати в дитини відповідальність означає ще й використовувати як метод виховання обмеження. Якщо батьки не навчилися відмовляти дитині, то життя всієї родини може перетворитися на нескінченну дорогу до пекла.

Дуже важливо, щоб уміння говорити «ні» було обопільним рішенням батьків: немає нічого більш страшного в сімейному вихованні, якщо один із батьків дозволяє, а інший — забороняє. Ще страшніше, коли один із батьків разом з дитиною щось приховують від іншого з батьків з будь-яких причин, потураючи дитині в її непорядних вчинках, приховуючи провини, батьки сприяють вседозволеності, створюють умови для загострення конфлікту, втрачають рештки власного авторитету.

Авторитет батьків — важлива складова успішності виховання дітей у родині. Набуття авторитету в очах власної дитини — копітка праця батька та матері. Думка батьків про рідних і колег, їхня поведінка в родинному колі й поза ним, вчинки, ставлення до роботи, сторонніх людей, одне до одного — все це складові батьківського авторитету. Батьківський авторитет не має залежати від обставин, які можуть вплинути на взаємини з дітьми. Припустимо, у батька на роботі неприємності, які він компенсує, контролюючи щоденник своєї дитини, дорікаючи їй при цьому точно так само, як і йому нещодавно дорікали на роботі. Цей факт не додасть авторитету й поваги з боку дитини, а ось недовіра, ворожість, образа залишаться надовго.

Авторитет батьків в очах дитини — це перш за все бажання дитини розмовляти з батьками відверто.

Авторитетні батьки не ставлять перед собою завдання покарати дитину, для них важливим є усвідомлення дитиною провини як такої. Авторитет батьків — не в тому, щоб підвищувати голос або брати в руки пасок, а в тому, щоб без зайвих істерик проаналізувати ситуацію та висунути до дитини цілком зрозумілі та обґрунтовані вимоги.

Авторитет батьків багато в чому залежить від того, наскільки вони самі вміють вибачати й вибачатися. Консультуючи батьків школярів, я запитую: «Чи можете ви вибачитися перед власною дитиною?» Лише кілька сімейних пар відповіли ствердно, у кількох родинах ствердно відповіли мами, а ось татусі були захоплені зненацька, таке запитання не спадало їм на думку. Однак якщо дитина ніколи не мала подібного досвіду у власній, родині, то не буде просити вибачення.

Ще одна досить важлива умова авторитету батьків в очах своїх дітей — відсутність остраху критики з боку навіть наймолодших членів родини.



Діти XXI століття мають ширші інформаційні можливості, аніж їхні батьки, та вміють набагато більше своїх батьків. Тим, хто прагне зберегти батьківський авторитет, радимо вчитися у власних дітей.






База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка