П’янко пахне матіола, Жаль, що літо утіка. А проте, білява школа Дуже осені чека! Володимир Постолака герб школи



Скачати 443.03 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації09.03.2016
Розмір443.03 Kb.
  1   2   3





... Крилоньки стають не кволі

У школяриків – гусят.

Ступичненській нині школі

Вже, гай-гай, вісімдесят.
В ній іде робота плідна.

Все так юно вигляда.

Тому школа наша рідна

Буде вічно молода.
Влітку вікнами сумними

Десь вдивляється в світи.

В мріях завжди вона з ними,

Бо без учнів – не цвісти.
П’янко пахне матіола, -

Жаль, що літо утіка.

А проте, білява школа

Дуже осені чека!
Володимир Постолака



ГЕРБ ШКОЛИ

Герб школи є офіційним атрибутом самоврядування, невіддільна частина шкільної символіки. Автори герба: Бойко В.В. та Турло Н.С.

Всі елементи в композиції герба взаємопов’язані, доповнюють один одного.

Розгорнута книга в основі герба відображає основне призначення школи – отримання міцних, різносторонніх знань. Над книгою зображена веселка, що символізує чисте, життєрадісне, щасливе дитинство. В центрі герба розміщена квітка – символ становлення особистості учня. Адже основне завдання школи – це формування всебічно розвиненої, здорової, морально-духовної, життєво-компетентної особистості, громадянина, професіонала. Обрамлює квітку пшеничне колосся- символ духовного і матеріального багатства держави, особистості. Вербова гілочка символізує шкільну дитячу організацію «Вербиченька».

В нижній частині герба зображено коровай на вишитому рушникові – символ життя, добробуту, гостинності. Нижче записаний рік будівництва школи.

ПРАПОР


Прапор – символ честі і згуртованості, символ вірності Батьківщині, ідеал добра і справедливості. Прапор школи являє собою прямокутне полотнище із співвідношенням сторін (2:3) жовтого кольору, що є частинкою державного прапора. Символізує справедливість, надію, оптимізм. Обрамлений прапор кольоровою каймою українського стилю.

ГІМН ШКОЛИ

Гімн школи – слова і музика – несуть в собі ідею пошани і любові до рідної школи, яка дає знання, відкриває дорогу в доросле самостійне життя.


Слова і музика Володимира Постолаки
І
Ступичненська школо, квітни, молодій !

Все буя навколо,- серденько радій !

Школа тоне в квітах,- рада дітвора !

Солов’я у вітах чути нам з двора !

Приспів:

Кохана школо, прийми привіт !

Ми тут вчимося багато літ !

Ми щиро вдячні Вам, вчителі,

І Ступичненській святій землі.

ІІ

А у нас уроки,- не до солов’їв!



Ще настануть строки до річок , гаїв!

А поки що треба нам знання тверді,

Щоб сягнути неба, й бути впереді !

ІІІ


Школа нам насправді крилоньки дає,

Учить служить правді, сили додає !

Гнеться гілля долу, знаєм, що робить:

Ступичненську школу нам плекать, любить !

Історія школи нерозривно пов’язана з історією села, з історією України.

Поселення людей на місці с. Ступичне було вже 3-5тис. років тому.

Вперше про село згадується в документах у другій половині 18століття.

« В 1776 р. Катерина ІІ призначила свого фаворита Григорія Олександровича Потьомкіна Новоросійським, Азовським і Астраханським генерал-губернатором. В 1783 р. нагороджує його титулом світлійшого князя Таврійського. Вороги Потьомкіна стали розповсюджувати плітки, що він веде справи в довірених йому губерніях дуже погано. Катерина вирішила перевірити, чи це правда, і на літо 1787р. призначила поїздку в Крим. Потьомкін раніше, уже в кінці 1786р., виїхав на південь і розгорнув кипучу діяльність по підготовці до зустрічі цариці. Заздалегідь спланували і декілька разів уточнили маршрут подорожі. Було визначено 76 станцій від Петербурга до Києва і 35 по губерніях, якими керував Потьомкін. Під його керівництвом проходило будівництво доріг, заселення пустих територій.»

(С книги для чтения по истории с древнейших времён до конца 18 века.

Антонов В. Ф., Москва « Просвещение» 1988г.)

З цього приводу існує легенда.

« Побачивши красиву місцевість, де протікала невеличка річечка, князь вирішив до приїзду цариці заселити її. Він звелів побудувати тут сто печей- сто будинків і заселити в них сто пар переселенців. Від словосполучення «сто печей» і пішла назва села Ступичне.»

Пізніше про село згадується у книзі Л. К. Похилевича 1864р.

«Село при безіменній річці, яка впадає біля села Вікнено за 6 верст в річку Вербівець. Жителів обох статей 995. З 1855 року належить Київському громадянському губернатору, генерал-лейтенанту Павлу Івановичу Гессе, по купівлі від Адріана Лопухіна.

Про назву села люди розповідають слідуюче: коли околиці належали ще до Смілянщини, то одного разу князь Любомирський, полюючи із своїми друзями в просторих лісах, похвалив це місце і забажав, щоб на ньому було село. Оточуючі його, вирішили виконати задум вельможі відразу. Вирубали, не гаючи часу, ліс, побудували церкву, сто будинків, сто печей в них, зібрали сто пар
молодих людей і, до повернення князя з полювання, приготували сто весіль. Звідси і назва села, дана блазнем князя.

Церква Богородична, дерев’яна – землі має 51 десятину, невідомо в якому році побудована. В селі 378 дворів, жителів – 1760 чоловік. Головне заняття жителів – хліборобство. Відстань від повітового міста до села 30 верст (Звенигородський повіт). До найближчих залізничної станції – 23 версти, телеграфу і пошти (казенної) – 23 версти, пошти (земської) – 5 верст. В селі числиться землі – 3282 десятини, частина із них належить нащадкам генерала Миколи Васильовича Ісакова. Господарство в маєтку веде управляючий Віктор Сергійович Шпанов по трипільній системі, як і селяни. В центрі села на майдані церква. Неподалік од церкви чималий будинок, де живе у достатку піп Микола Коломойцев – «отець Миколай» зі своєю жінкою – «матушкою» Марією Андріївною. Довкола селянські хати, переважно під солом’яними стріхами, а край села, по той бік греблі, стоїть занедбаний панський будинок з флігелем у дворі. Велике подвір’я, а за ровом розкішний фруктовий сад на кілька десятин. Понад ровом липова алея, що відділяє панське подвір’я від саду. В селі є 2 кузні, 16 вітряних млинів, 2 запасні хлібні магазини, сільський банк.»

(Зібрав Похилевич Л. К., в типографії Київсько- Печерської лаври, 1864р.)

Розвиток промисловості вимагав хоч трохи освічених робітників, тому в селах починають відкриватися церковно – парафіяльні школи, де вчили читати, писати, рахувати, співати релігійні пісні. Така церковно - приходська школа була і в селі Ступичне, побудована з попівського лісу під керівництвом Могили Дениса. Навчання велося російською та церковно – слов’янською мовами. Вчителював дяк на прізвище Химерик.

Та згідно шкільної реформи 1863 року, почали відкриватися державні міністерські початкові школи – одно- і двокласні народні училища, де вивчалося більше предметів. Так у Ступичному теж було таке училище.

Колишній панський будинок і двір було віддано під школу, флігель і десятину

саду - для вчителів, а решта саду перейшла селянам. За навчання треба було платити 3 – 5 рублів на рік, що дорівнювало базарній ціні одного-двох пудів м’яса

свинини, або одного– двох відер молока. Тому не всі діти мали можливість відвідувати школу і залишалися неписьменними.

Незабаром в село прислали двадцятип’ятирічного педагога Івана Федотовича Цимбала. Народився він 3 листопада 1875 року в місті Черкаси у сім’ї кантоніста

(солдатського сина, від народження закріпленого за військовим відомством). Після закінчення початкової двокласної школи Іван Федотович став займатися самоосвітою. Йому вдалося екстерном скласти екзамени в Черкаській гімназії на звання вчителя народних шкіл. Деякий час працював на канцелярській роботі у Черкасах, потім в Управлінні залізниць у м. Смілі. Чотири роки працював у

с. Жидівська Гребля. А влітку 1900-го року він був направлений на посаду завідувача школи у с. Ступичне Звенигородського повіту Київської губернії. За розпорядженням міністерства у цьому селі вирішено було відкрити двокласну школу – рівень навчання в наявній там церковно-парафіяльній школі викликав постійне нарікання селян. Іван Федотович повинен був відремонтувати занедбаний панський будинок та флігель у найкоротший час, обладнати школу потрібним приладдям, щоб у вересні розпочати навчання. З властивою йому енергією і сумлінням Іван Федотович взявся до роботи. А в кінці серпня в Ступичне приїхала молода вчителька з чорним кучерявим волоссям і великими чорними очима. Лідія Йосипівна Волошина народилася 15 березня 1880 року в м. Смілі на Черкащині. Після закінчення курсу навчання в Києво – Фундуклеївській Маріїнській гімназії одержала диплом на звання домашньої вчительки. Рік була помічницею вчителя Довжицької народної школи Подільської губернії, а влітку 1900-го її направили вчителювати у с. Ступичне.


У вересні в шкільному будинку розпочалося навчання. Перші три групи вела

Лідія Йосипівна Волошина, четверту і п’яту – Іван Федотович. Працювати було важко. Рятувало те, що авторитет вчителі мали величезний. Невдовзі закінчився ремонт флігеля і вчителі оселилися в ньому. Флігель складався з двох квартир з різними ходами: двокімнатна з кухнею для завідуючого і однокімнатна вчительці.

Так минув рік. Спільність поглядів майже у всіх питаннях, велике кохання спричинили до того, що молоді люди вирішили одружитися. 16 вересня 1901р.

вони повінчалися у Яблунівській церкві біля Сміли, а весілля справили у батька Йосипа Петровича Волошина в Смілі, де народилася Лідія Йосипівна. Повернувшись до Ступичного, прорубали стіну, що розділяла їхні квартири і зажили спільним подружнім життям.

Іван Федотович мав прекрасний слух. Він організував учнівський хор. А Лідія Йосипівна володіла чудовим голосом – ліричним сопрано. Вона допомагала розучувати з дітьми пісні.

Наближалось Різдво. Вчителі вирішили організувати у школі ялинку. З великою енергією готувались всі: вчителі і учні. Ще заздалегідь Іван Федотович почав розучувати з дітьми ялинкові пісні: «Елка, елка, прелесть – диво», пісню композитора Вебера «Что в свете милее охотничьей жизни» з опери « Чарівний стрілець», розучили декламації, поставили живі картини « Зима і весна», «День і ніч». А де взяти потрібні кошти? Трохи вклали своїх грошей, трохи зібрали батьки учнів. У Киселівці жили шестеро учнів, батьки яких працювали на цукроварні. Вони звернулись до директора заводу Брискмана і той виділив їм на ялинку якусь суму. На всі гроші купили ялинкові прикраси, свічки, бенгальські вогні, ласощі. А хтось вирубав і привіз гарну ялинку – струнку та високу, аж до стелі. Встелена білою ватою, немов снігом, срібними блискучими нитками вона сяяла і переливалась різнокольоровими казковими вогнями.

Бажаючих поглянути на таке, нечуване доти диво, крім школярів, набилось вщерть і в кімнатах, і в коридорі, і під вікнами, і навколо будинку. Коли засвітили різнокольорові свічки на ялинці, присутні завмерли від здивування, а як запалили

бенгальські вогні, від захвату перехопило подих. Ніхто з селян не уявляв , що можливе таке диво. У чудовому концерті щасливі батьки серед учасників

пізнавали своїх дітей, ніби вперше їх бачили. Потім почалися танці довкола ялинки, співи, масові ігри. А хто з мешканців села не зміг побачити цього свята, був у розпачі, тому наступного вечора його довелося повторити. Всю зиму тільки й розмов було, що про ялинку.

Клубу, бібліотеки, читальні в той час не було. Крім церкви нікуди було піти. Вчителі почали міркувати, як заповнити цю прогалину. На грубій гілляці великої липи почепили гойдалку, купили крокет, зробили городки, і в неділю, і в святкові дні біля школи збиралась молодь, лунали жарти, сміх.

« Вчителі виховували народ не лише наукою, - пише Тетяна Цимбал, - а й прикладом власного життя. Селяни, зголоднілі за освітою, радо й охоче посунули до школи. Тим більше, що вчителі були приязні, щирі, сердечні по відношенню до людей, розмовляли такою ж мовою, як розмовляв увесь народ… Віддавалися праці до самозабуття, намагались якнайбільше знань передати своїм учням. А в неділю до школи сходилися дорослі селяни, і вчителі читали їм уголос українські книжки, вчили грамоти, пробуджували національну й людську гідність, пояснювали питання національної та соціальної кривди. Іван Федотович їздив до Києва, купував та передплачував на власні кошти українську, тоді переслідувану літературу, що видавалася у Києві та Львові, й давав селянам читати додому».

(Богдан Горинь. Туга Віктора Цимбала. – К.: Університетське видавництво

«Пульсари», 2005. )

Лідія Йосипівна мала вроджений талант артиста – читця. Читала просто, щиро, емоційно. Могла читати годинами і не втомлювалась. Люди слухали, затамувавши подих, а жінки проливали гіркі сльози, переживаючи за Шевченкових Катерину, Наймичку, за героїв Марка Вовчка, а потім до упаду сміялися, коли вона переходила до «святої та божої» баби Палажки Нечуя – Левицького.

Не було в селі лікаря. В сусідній Киселівці жив досвідчений фельшер Паращак, якому люди довіряли, але хіба добіжиш чи доїдеш в разі нагальної потреби. Іван Федотович і в цьому питанні відчував на собі моральну


відповідальність. Він купував у Києві відповідну медичну літературу і, в міру своїх сил, подружжя допомагало хворим.

18 квітня 1902 року у закоханої пари народився їхній первісток, якому дали ім’я Віктор. Згодом народилися Олександр (29. Х. 1903 – VІІ. 1914), Ольга

(24. VІІ. 1905 – 17. VІІ. 1986) та Тетяна (10. ІV.1908 – 23. ХІІ. 1995).


Віктор Іванович Цимбал (18 (30) ІV 1902 – 31 V 1968)

Перші безжурні роки Віктора Цимбала , відомого на весь світ маляра, графіка, політичного діяча, мецената, минали у селі Ступичне під ласкавим українським сонцем, серед буйної зелені, під наглядом молодих дівчат – служниць Мотрі і Христини. Любов до малювання в нього появилася мало не з колиски. «Малював де міг і чим міг. Брав вугіль і малював на стінах. Але кращої розваги для нього не було, як дати аркуш паперу, олівці. Годинами міг сидіти і малювати, забуваючи про все на світі. Змальовував з картин, змальовував з натури, що побачив, малював те, про що йому читали, розповідали і просто фантазував. Ті безхмарні дитячі роки він часто буде згадувати. Коли минуло шістдесят і почував себе хворим, просив маму, щоб вислала йому фотографію «…ту, на якій я у платтячку вишневого кольору з білим брилем на голові стою на столі звенигородського фотографа: вона була зроблена тоді, коли ми ще жили в Ступичні, а мені було три чи чотири роки. Пам’ятаєш?»

(Богдан Горинь. Туга Віктора Цимбала. – К.: Університетське видавництво

«Пульсари», 2005. )


Перед наближенням революції 1905 року Іван Цимбал поринув у громадську роботу. Цукроварня в Киселівці належала комерсанту Якову Заксу, що мав величезні бурякові плантації. Селяни навколишніх сіл ходили працювати на буряки. Чоловікам платили щоденно 50 копійок, жінкам – 25 копійок. Перед революцією 1905 року назрівали незадоволення, страйки. Селяни постійно звертались до Івана Федотовича за порадами. Найчастіше під час недільних читань. Ці читання набули розголосу, сходились не лише ступичани, а й мешканці навколишніх сіл. Школа часом не могла вмістити всіх. Лідія Йосипівна читала для одних, Іван Федотович у другій кімнаті давав поради іншим. Біля нього згуртувався актив бідніших селян: Степан Пікало, Микита Дзюнь, Микола Деревецький, Макар Квасниця та інші. Ходили вони до комерсанта і вимагали підвищення заробітної платні, страйкували. І таки домоглись свого: чоловікам почали платити один карбованець, а жінкам 50 копійок.

На початку 1905 року в Звенигородці відбувся нелегальний учительський з’їзд, на якому головував Юрій Войцехівський, а за секретаря був Іван Цимбал. З’їзд мав активізуючий вплив на політичне життя повіту. Григорій Степанович Пікало – син Степана Федоровича Пікала, що був одним із соратників Івана Федотовича, розповідав: «…Іван Цимбал був главарем в проведенні революційної роботи в селі Ступичне , він мав зв’язок із соціал – демократами Києва і одержував різні листівки. Мій батько ці листівки розклеював на телеграфних стовпах від с. Мокрої Калигірки до с. Скотареве. За цю роботу його зіслали на три роки у Вятську губернію».

Організаційна діяльність Івана Цимбала, його рідкісна енергія і активність не могли пройти мимо уваги поліції.

«Не було таємницею, що завідувач Ступичнівської (авт.) двокласної школи разом з товаришами керував страйками, протестами, давав поради селянам навколишніх сіл. Коли революцію було придушено, почалися арешти. Знаючи про великий авторитет Івана Федотовича в Звенигородському повіті, його


спочатку не чіпали. Зробили трус, забрали деякі папери. І хоч поліція нічого вартого уваги не знайшла (заборонену літературу вдалося заховати), та все ж у

спокої Цимбала не залишили. 1906 року київський генерал-губернатор видав постанову, щоб вислати його за межі Київської губернії. Його перевели в Острозький повіт Волинської губернії, в село Новокраї, заселене лояльними до влади чеськими колоністами. До чоловіка, який забрав із собою малолітніх синів, переїхала дружина з донькою Олею. 23 грудня 1906 року Лідія Цимбал, повертаючись із Острога, куди їздила за новорічними подарунками для учнів, побачила, що назустріч, у запряжених кіньми санях, поліцай і пристав везуть її чоловіка в Острог.

Брат Івана Цимбала Артем вирішив забрати Лідію Йосипівну з дітьми до себе в Хмільник, де працював лісничим. Сам не міг приїхати, тому перевезенням зайнявся найстарший брат Мусій…

З тяжким трудом в лютий мороз Лідія Йосипівна добралася з дітьми до Хмільника. Олександр відморозив ніжки, а Оля захворіла на дифтерит. Вже в Хмільнику дізнались, що Івана Федотовича перевезли з Острога до Києва, в Лук’янівську в’язницю. Там він деякий час був в одній камері з Сергієм Єфремовим. З Києва перевели до Звенигородки – «за місцем злочину». Лідія Йосипівна клопоталася за чоловіка перед знайомими, доклала чимало зусиль, щоб його випустили під заставу. Внесла завдаток 200 рублів і чекала. Дочекалась: Іван Федотович вийшов на волю».

(Богдан Горинь. Туга Віктора Цимбала. – К.: Університетське видавництво

«Пульсари», 2005. )

А в селі Ступичне ще довго ходили чутки, що Івана Федотовича видав жандармам піп Коломойцев. Коли пристав і урядник під’їхали до школи, то всі люди були в полі на роботі. Та шкільний сторож Теофан Дудник звелів дітям мерщій бігти у поле і розповісти селянам про біду. Люди покидали роботу, примчали, оточили шкільну садибу і не дали заарештувати свого вчителя.

Проте невдовзі учителя зняли з роботи і арештували. Ступичани їздили, возили передачі, підтримували морально. Після звільнення під заставу, під нагляд

поліції, з забороною вчителювати. Пподальше життя Цимбалів пов’язане з Києвом

У 1906 році вчителем початкової школи було призначено Коваленка Антона Трохимовича, який працював до 1908 року. Про це свідчить лист від його сина- ректора Кам'янець-Подільського педінституту Коваленка Леоніда Антоновича.

Стихія Української революції покликала до життя нові навчальні заклади. В добу Центральної ради реорганізовувались і змінювали свої назви й програми старі початкові, середні і вищі школи.

У 1927 році в центрі села було збудовано нову школу – семирічку на 360 місць. Перший випуск сьомого класу відбувся у 1934 році.



В 1928 році в школі була створена піонерська організація, де першою піонервожатою була вчителька Корольова Анна Анісіївна. Піонерський загін налічував в своїх рядах 22 піонери. Першими піонерами були:

Король Марія Марківна

Котенко Катерина Павлівна

Слободяник Фросина Савівна

Дишлюк Софія Данилівна

Царинник Фросина Андріївна

Бойко Михайло Михайлович

Стройовий Іван Давидович

До Великої Вітчизняної війни директором школи працював Заліський Микола Іванович. Він також виконував обов’язки голови колгоспу під час окупації. Матеріальний стан учнів, відсутність навчального приладдя , підручників, зошитів

не дали можливості вести нормальне навчання і діти припинили відвідування школи. В приміщенні школи в той час фашисти тримали коней.

Після визволення села від німецьких загарбників 12 березня 1944 року, навчання відновилося. Набиралися різновікові класи, адже за 3 роки діти переросли, тим, хто мав іти в 1 клас, було вже по 11 років. До складу педагогічного колективу входили такі вчителі: Клименко Євдокія Артемівна, Кравченко Марія Яківна, Карнаушенко Леонід Семенович, Семенюк Іван Семенович, Семенюк Галина Василівна, Лозіцька Олександра Федорівна, Поліщук Олена Семенівна, Котова Меланія Данилівна, Манжула Галина Андріївна, Ільченко Віра Михайлівна, Дейнега Євдокія Анастасіївна. Директором школи був Височанський Олекса Федорович.Умови роботи були важкими. Зошити зшивалися з окремих листків паперу, їх розграфлювали для каліграфії та письма. Після закінчення уроків в школі вчителі вільного часу майже не мали: підготовка до уроків, відвідування батьків, робота агітаторами, художня самодіяльність, випуск стінгазет, полівок, політінформації, читання лекцій.

Важкі матеріальні умови воєнних і післявоєнних років не давали змоги матерям забезпечити своїх дітей – учнів одягом та взуттям. Часто в сім’ях була лише одна пара чобіт на кількох учнів, яку носили по черзі. У сильні холоди учні залишалися вдома – не було теплого одягу.




Педколектив Ступичанської семирічної школи, 1952 рік.
До 1959 року виконував обов’язки директора школи Цокало В.Ф.

В 1958 році на роботу прибув завучем і вчителем російської мови та літератури Колісник Пилип Григорович, який разом зі своєю дружиною Колісник Галиною Андріївною відразу завоювали велику любов і повагу серед учнів, колег та жителів села. Манжула Галина Андріївна після закінчення Черкаського педінституту була направлена в 1945 році вчителем початкових класів Ступичанської семирічної школи, а з 1948 року – викладачем української мови та літератури в 5 – 7 класах.

Манжула Галина Андріївна з учнями. Ступичне, 1946 рік
Пилип Григорович народився 10 жовтня 1923 року в селі Ступичне Катеринопільського району. В 1941 році закінчив Мокрокалигірську середню школу з атестатом відмінника. В липні цього ж року був призваний до лав Червоної Армії і направлений до Першого Київського Червонопрапорного артилерійського училища. Після його закінчення в квітні 1942 р. перебував на фронті спочатку командиром вогневого взводу, а з жовтня 1943 р. - командиром батареї.

Був тричі поранений, з них двічі тяжко, останній раз в квітні 1945 р. Закінчив війну капітаном. Нагороджений орденами: Червоного прапора, Червоної Зірки, «Великої Вітчизняної війни І ст.», «Богдана Хмельницького», медалями.

Після війни Пилип Григорович вступив до Київського педагогічного інституту на мовно-літературний факультет. Після закінчення з 1947 року по 1957 рік працював секретарем редакції районної газети «Трибуна колгоспника», «Більшовик перемоги».

І ось в 1958 році Пилип Григорович прибув у рідне село вчителювати. З 1963 по 1965 рік очолював колектив Ступичненської школи. А з 25 серпня 1965 року


подружжя Колісників, переїхавши в Мокру Калигірку, до виходу на пенсію працювали в місцевій середній школі.
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка