Режіна Дефорж Анна Київська Режіна Дефорж — відома сучасна французька письменниця. Її перу належать романи «Бланш і Люсі»



Сторінка12/18
Дата конвертації21.02.2016
Розмір3.04 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18

Розділ двадцять сьомий

КАРЦЕР

Жоффруа Мартель подався до свого замку в Анже, а Генріх — до свого в Парижі. Король переказав Анні, яка хотіла була вийти зустрічати чоловіка, без його на те волі не з’являтися йому на очі. Тож Анна залишилася в Санлісі.

Олів’є Арльського кинули до карцеру, де вода підіймалася йому до щиколоток. Тьмяне світло цідилося з вузенької шпарини високо над головою. Добра вдача й сопілка, яку залишили в’язневі, допомагали йому в перші дні легше зносити довге чекання й ланцюги, що сковували його рухи. Він був певний, що Генріх не забариться звільнити його. Король захотів дати йому урок, але любов примусить його швидко забути образу. Та минали дні, і зголоднілого, закляклого від холоду трубадура вже починали брати сумніви. Відкинувши самолюбство, він став благати наглядача роздобути йому перо й папір. Той, сам бувши неписьменний, відмовився зробити це, але сказав, що як Олів’є вчитиме його грати на сопілці, то він розповість про хлопцеве прохання начальникові королівської варти, завсідникові шинку його сестри. До Олів’є повернулося трохи надії.

— Чи то не твоя сестра тримає шинок на березі Сени, якраз навпроти замку нашого короля?

— Еге ж, моя.

— Її звати Жізель?

— Атож. Ти її знаєш? — раптом підозріливо спитав наглядач.

— Якщо ти їй дещо перекажеш, тобі перепаде чимало золотих монет.

— Золотих? Мабуть, ти й сам їх ніколи не бачив!

— Піди до сестри й скажи, що Олів’є, друг Рубцюватого, опинивсь у в’язниці.

— Нікуди я не піду, мені треба стояти на своєму місці. Замовкни, хтось іде!

Наглядач швидко вийшов. Зі щемом у серці Олів’є почув, як на дверях знову позасувалися засуви і кроки почали віддалятися. Тільки рінь у підземеллі шурхотіла під ногами в наглядача.

Цілих десять днів до карцеру не долинав жоден звук. Уже давно в’язень проковтнув останній шматок пліснявого хліба, за який він завзято бився з пацюками, що до крові покусали йому руки й обличчя. Спрагу він погамовував гнилою водою, в якій плавали його екскременти та набряклі тіла пацюків, що їх йому вдалося забити. Щоб не стояти весь час у брудній воді, він назгрібав трухлявої соломи, яку кинули сюди, коли його замикали в цій домовині, сів навпочіпки й почав із завошивленою чуприною та бородою чекати смерті — такий виснажений голодом і лихоманкою, що бунтувати вже й гадки не мав. Решту сили, яка ще лишилася в нього, Олів’є витрачав на те, щоб видобути із сопілки чарівні, до болю тужливі звуки, і ті, хто їх чув, не могли стримати сліз. Двоє закоханих, які лежали біля підніжжя муру, полинули подумки до раю; рибалка впав у човні навколішки, гадаючи, що то голос річкової русалки; чернець бив поклони Богові; праля упустила за водою єдину свою сорочку, а вартові втирали рукавами сльози…

Вранці одинадцятого дня двері відчинилися. Хтось увійшов із смолоскипом у руці до карцеру. Світло різко вдарило в’язневі у вічі, і він закліпав повіками. Олів’є спробував підвести кволу руку, щоб затулити очі, але йому забракло сили.

— Ох!.. Мій сердешний Олів’є!

Чиїсь міцні руки підняли тіло бідолахи, який аж закричав від болю: той, хто підіймав, не помітив ланцюгів, якими Олів’є був прикутий до муру. Тоді незнайомець скинув із себе накидку, простелив її на підстилку і обережно поклав на неї свого товариша.

— Пилип! Філіпп!

Рубцюватий навіть не подумав про те, звідки юнак дізнався про його справжнє ім’я. Щоб урятувати хлопця, Пилип ладен був назвати своє ім’я перед самими королем і королевою.

— Відв’яжи його, — наказав Пилип наглядачеві, який увесь аж тремтів.

— Добродію, я не можу цього зробити. Я ризикував життям з любові до музики, тому й привів вас сюди, але чогось більшого від мене не вимагайте.

— Негідник! Ти не сказав мені, що він тут конає!

— Пане, можна я напою його молоком? — озвалася жінка, що прийшла разом із ними.

— Звичайно, люба Жізель!

Кілька ковтків теплого молока додали Олів’є сили. Він розплющив очі й спробував усміхнутися. Та його занудило, і він почав блювати жовчю. Знесилений гострими спазмами, юнак знепритомнів.

Коли він прийшов до тями, його засліпило сяйво яскравого світла в карцері. В’язень спробував підвестись і здивувався, що більше не відчуває ні важких ланцюгів, ні вогкого холоду, що доти наскрізь пронизував його тіло; тепер він, навпаки, відчував м’яке тепло.

— Пити, — прошепотів Олів’є.

Цього разу він уже не виблював молока. Через кілька хвилин Жізель нагодувала його намоченим у молоці хлібом. Швидко наситившись, юнак заснув.

— Пане, тепер треба віднести його на місце.

— Ти приготував інший, сухий карцер, свіжу воду, жбан вина, хліб і пиріг із м’ясом?

— Так, пане.

— А про свіжу солому й ковдру не забув?

— Ні, пане.

— Гаразд. Я тобі вже добре заплатив. 1 ти отримаєш іще більше, якщо годуватимеш свого в’язня й по-людському з ним поводитимешся. Що ж до кайданів, то заковуй його тільки на ніч. І ще одна порада: не думай мене зрадити — це коштуватиме життя тобі й твоїм дітям.

— Знаю, пане. Та зраджу я вас чи ні, а якщо моє начальство дізнається, що я привів вас сюди, то я таки заплачу своїм життям. Ох, ця проклята музика так мене зачарувала!

— Рандоку, не кажи так, — озвалася Жізель, перехрестившись.

— У його музиці немає ніяких чарів, просто ти — добра й чуйна людина.

Наглядач здивовано подивився на Пилипа: вперше в житті йому сказали, що він — добра людина! І зробив це чоловік із срібним обличчям, схожим на обличчя ангела — чи радше на обличчя демона!

— Брате мій, не забувай, що ти заприсягнув на святому хресті.

Ще раз поглянувши на Олів’є, що мирно спав, Пилип разом із Жізель вийшов із в’язниці.

Надворі стояв погожий надвечірок. Рубцюватий удихнув на повні груди паризьке повітря. Йому, людині, що звикла до широких руських просторів та неосяжних французьких лісів, ув’язнення здавалося найгіршою з мук. Треба якомога швидше забрати трубадура з цього небезпечного місця! Не маючи змоги підійти ні до королеви, ні до короля, він вирішив попросити допомоги в Гослена Шонійського, який, хоч Рубцюватий і виїхав у Нормандію, ставився до нього так само по-дружньому. І вже наступного дня Пилип постукав у двері до свого колишнього господаря.

— Я не можу нічого зробити для Олів’є, він підняв шпагу на короля.

— Я знаю. Тому прошу вас тільки про одне: повідомити про долю Олів’є Арльського королеву.

— Навряд чи королева схоче подбати про колишнього улюбленця свого чоловіка.

— Ваша вельможносте, прошу вас! Ви ж знаєте, я люблю Олів’є як молодшого брата… Хіба він — не ровесник одного з моїх братів?.. Я знаю, що ви, хоч він і вельми хоробрий у бою, ставитеся до нього не дуже шанобливо. Не судіть Олів’є за його минуле життя, то лихі люди втягли хлопця в розпусту. Незважаючи ні на що, він лишився чистий і порядний. Він хотів відмовитися від того життя…

Гослен Шонійський із заклопотаним, поораним зморшками обличчям, широкими, похиленими від віку плечима ходив сюди-туди по кімнаті. Нарешті він зупинився перед тим, кого колись прийняв був у свій дім.

— З любові до тебе я побалакаю про трубадура з королевою, а також із графинею Фландрійською, яка має чималий вплив на брата.

— А хіба не ви сказали мені, що вона ставиться до бідолашного Олів’є зневажливо?

— Це правда, вона ставиться зневажливо до всіх улюбленців короля. Але Олів’є показав себе не таким жадібним, як решта, — про це вона якось обмовилася при мені.

— Я молитиму Всевишнього, щоб графиня згадала про це!

— Гаразд, повертайся до Парижа. Звістку від мене дістанеш у тому шинку, який ти мені назвав. Тільки не роби нічого такого, що могло б викрити наші наміри.

— Мені не вистачить цілого життя, щоб вам віддячити…

— Прибережи свою вдячність на потім, сину мій. Хай завжди з тобою буде Пресвята матір Божа!

Пилип прийшов на берег Сени й побачив під муром, за яким сидів ув'язнений Олів’є, гурт людей. Весела юрба показувала пальцями на труп, який погойдувався на вежі й на який накидалися ворони. Охоплений страшним передчуттям, Рубцюватий подався до шинку. І тут він побачив, як вояки викочують надвір бочки, розганяючи кийками роззяв. Раптом із вікон вдарили язики полум'я. Вслід по цьому з дверей вийшов, тримаючи в руці смолоскип і вишкіривши зуби, той чернець, що образив Пилипа й Олів'є під час їхньої першої зустрічі в цьому шинку. Ох, ця постать, довкола якої палахкотить полум’я… Цей сміх!.. На очах у Пилипа відбувалася жахлива сценка.

— На коліна, нечестивці! Настав час Господньої кари!.. Божий вогонь очистить це пропаще місце… Він послав мене виконати Його волю. Моліться до Пресвятої діви Марії! Благайте страдників і святих… якщо не хочете згоріти у пекельному вогні або висіти на вірьовці, як проклятий Рандок, кайтеся, нечестивці! Наближається Судний день… Ох! Ох!.. Мерзенні розпусники й розпусниці з огидними утробами, для вас настає кінець світу! Хто наважиться піднести руку на посланця Всевишнього?!

— Я, демоне!

— Хто ти, чому не покажеш свого обличчя?

— Кілька років тому я вже був дав тобі лупки й ладен дати ще раз, якщо не скажеш мені, де жінка, яку звати Жізель?

— Гадаєш, я знаю імена всіх повій у нашому прекрасному Парижі?

— Кажи, а то вб’ю!

— Ти не наважишся піднести руку на Божу людину, — проскиглив чернець.

— Якщо ти той, за кого себе видаєш, то краще нехай мене повісять, як отого бідолаху…

— Той бідолаха, мабуть, сказав би тобі, де та жінка, яку ти шукаєш: вона була його сестрою!

Пилип сподівався почути зовсім інше, і ця відповідь приголомшила його. Він трохи послабив руки, однак не дав «Божій людині» вислизнути від нього. Чернець помітив його збудження.

— Той сердега більше не забалакає. Він потрапив у зашморг через свій язик. Якби він не хвалився, що отримав золото від ангела, бо пообіцяв допомогти втекти одному королівському в'язневі… А він скрізь розповідав, що той ангел був у масці… в такій, як твоя!.. Часом не ти той ангел?.. Ой, рятуйте!.. Так само, як Бог зруйнував Вавілон, він зруйнує Париж, що став оселею демонів, пристанищем нечистих сил… Адже це місто споїло всі нації вином, штовхнуло їх на гріхи, розбестило…

Вістря кинджала урвало цей крик.

— Ще одне слово, і тобі кінець!

— Зглянься… Я Божий слуга…

— Не ганьби його пресвятого ім’я! В тобі є щось від брудної тварюки… Мені здається, ніби я бачив тебе на лісовій галявині, яку ти зросив кров’ю немовляти.

Обличчя в ченця зблідло й укрилося потом; з його лахміття вдарив гострий запах.

— На тебе колись нападе мана, — пробелькотів він.

— Сподіваюся, вона не мине й тебе. А тепер кажи, де Жізель.

— Вони повісили її брата й пішли шукати ту жінку…

— Хто вони? — Королівські воїни.

— Ти певен цього?

— А хіба в ці прокляті часи можна бути чогось певним?

Розпитуючи ченця, Пилип пильно стежив за трьома молодиками з жорстокими й водночас безвольними обличчями, які повільно підступали до нього. Раптом один із них кинувся до Пилипа, наче хижий звір, з кинджалом у руці. Та не встиг він ударити Рубцюватого, як той жбурнув ченця, якого тримав у руках, на простягнутий уперед кинджал. Молодик страшенно розгубився й злякавсь. Він оторопіло дивився на червону пляму, що розпливалася на чернечій сутані. Потім упав навколішки й, бризкаючи слиною, пудячи під себе, забелькотів:

— Владико!.. Ох, владико!.. Я не винен!.. Не бийте мене, згляньтеся наді мною, владико!

Чернець рвучко висмикнув із свого тіла кинджал і глухо скрикнув. Він затупцяв на місці, але не впав. Потім зневажливо подивився на бідолаху, що повзав біля його ніг, підніс угору руку, по якій стікала кров, і встромив кинджал у похилену перед ним потилицю.

Гурт воїнів відштовхнув Пилипа від пораненого ченця, той скористався з метушні й утік. Вслід за ним подалися й двоє товаришів того невдахи, що тепер під байдужними поглядами воїнів спливали кров’ю. Але Пилип не приєднався до них.

Уже давно на землю опустилась темна холодна ніч, на небі від місяця не лишилося й сліду. Знесилений, увесь трусячись, Пилип звалився на пісок в заростях очерету. Відомості про пообідні події, які йому вдалося зібрати, були суперечливі. Одні запевняли, нібито бачили, як повз них проїхав вершник, схожий за прикметами на Олів’є; другі казали, начебто його кинули в Сену; а треті — що взагалі нічого не бачили. Незабаром утома здолала його, і він міцно заснув.

Розбудив Пилипа якийсь вогкий дотик. По його обличчю ковзнула чиясь крижана рука, і він ураз схопив її. А що та рука була маленька, то він здогадався, що вона жіноча. Пилип пошепки спитав:

— Хто ти?

— Я Жізель, — озвався приглушений голос.

— Нарешті я тебе знайшов! Розповідай! Де Олів’є?

— Добродію, мені боляче!

Пилип відпустив її руку.

— Де він?

— Гадаю, в короля.

— У короля?! Виходить, його врятовано!

— Ні, тепер він пропав!

Рубцюватий оціпенів і не міг сказати й слова.

— Я несла вашому другові їсти. Знайомий вартовий пропустив мене. Я саме підходила до вартівні, коли почула крик. Я злякалася й забилась у куток. І побачила, як озброєні довгими ножами чоловіки тягли на вірьовці, накинутій на шию, мого сердешного брата. Обличчя в нього було закривавлене, а спина мовби кігтями подряпана. Він кричав: «Я вам усе сказав… Я не знаю, як його звати… Це був рицар у масці… Згляньтеся наді мною, не вбивайте!.. Спитайте в моєї сестри…»

— Чорт забирай, зрадник!

— Не кажіть так, добродію! Якби ви побачили, що вони з ним скоїли…

— Кажи голосніше, я тебе не чую.

Голос у Жізель дедалі слабшав.

— Даруйте, добродію, але мені несила більше…

— Розповідай швидше. Я знаю, що сталося з твоїм братом. А що вони зробили з Олів’є?

Перепочивши трохи, Жізель повела далі, карбуючи кожне слово:

— Я пішла… до карцеру… Його там уже не було… лишилися тільки сліди крові… Я пішла по них… вони вели до дверей підземелля…

— Якого підземелля?

— Брат… мені сказав… воно…

— Розповідай далі!

— …на подвір’я… будиночка… який належить королеві…

— Де той будиночок?.. Кажи! Жізель!..

Пилип схилився над дівчиною й поторсав її. Голова Жізель з довгим мокрим волоссям відкинулася назад. Бідолашна дівчина знепритомніла. Пилип обережно підклав їй під голову руку. Між його пальцями сочилася якась тепла рідина.

— Жізель, дитино моя!

— Ваша дитина помирає, добродію…

— О ні, цього не може бути, я тебе врятую!

— Ні… надто пізно… З любові до вас… я нічого не сказала… Олів’є… Королівський будиночок… біля джерела в монастирі Сен-Жермен… з високою брамою… О, Пречиста Маріє… болить… мені холодно… добродію… віддайте мене благословенній землі… Як мені холодно… холодно…

Пилип ще довго пригортав нещасну дівчину, яка, рятуючи його друга, віддала своє життя. Потім він скинув з себе накидку, загорнув у неї тіло Жізелі й сховав його в очереті під листям дикої м’яти.

— Незабаром ти, бідолашна моя дитино, спочинеш у християнській землі.

Пішов рясний дощ.

Розділ двадцять восьмий

СЛЬОЗИ КОРОЛЕВИ

Від самого початку осені не вщухали дощі, і ліси та поля обернулися на болота, що стали на заваді полюванню й війнам. Вельможі в замках нудилися й тремтіли від холоду, збавляючи час за пиятиками. Ці пиятики часто закінчувалися оргіями зі служницями та селянськими дочками, яких вельможі вимінювали в їхніх родин щонайбільше за мішок зерна.

Анна сиділа в залі санліського замку, тримала на колінах шитво й дивилася крізь зеленувату шибку вузького вікна на сіре небо, з якого, здавалося, назавжди зникло сонце. По її щоці покотилася сльоза й упала на руку.

— Мамо, чому ви плачете?

Королева похилила голову й усміхнулася хлопчикові, що грався біля її ніг.

— Чому ви плачете? — знову спитав він.

— Я не плачу, любий синку, то на щоку мені ненароком упала крапля дощу.

Хлопчик недовірливо подивився на матір.

— Іди пограйся з братиком.

— Я не люблю гратися, мені хочеться весь час бути з вами, — сказав хлопчик і пригорнувся до неї.

Кілька хвилин вони сиділи, обійнявшися мовчки; в залі згасало останнє світло сумного дня.

У каміні тріснуло поліно, сипонувши іскрами.

Раптом у другому кінці великої зали почулася чиясь важка хода, потім брязкіт і сміх. Прибігли три служники із смолоскипами і закріпили їх на стінах.

— А ти, сину мій, весь час тримаєшся за мамину спідницю?

Захоплені зненацька, королева й маленький Філіпп аж скинулися. Хлопчик сховався за бильце крісла, з якого підвелася королева.

— Пора вже забирати цього хлопця в жінок. Скільки йому?

— Рівно п’ять років.

— Ви надто пестите його, ще зробите з нього боягуза!

— Це мене дуже здивувало б, володарю. Він найкращий у замку вершник серед дітей свого віку.

— І то правда, — мовив король уже трохи лагідніше. — Мені казав про це граф Валуа. А ви знаєте, що моя небога Матільда Нормандська забрала до себе Сімона, графового сина, щоб бути йому за матір?

— Вона казала мені, що має намір це зробити, якщо чоловік не стане їй на заваді. До речі, хіба він не згодився на прохання графа Валуа взяти його сина у свій дім за служку, коли малому виповниться сім років?

— Еге ж. Рауль де Крепі не має собі рівних, коли добивається якоїсь вигоди для себе або для своїх родичів.

До короля підійшов, маніжачись, юний хлопець із довгим чубом, надто червоними губами і зухвалими, сміхотливими голубими очима.

— Ваша величносте, ви обіцяли послухати мою пісню.

— Я не забув, голубе. Побудь із своїми товаришами. Я підійду до вас.

Коли Анна побачила гарного співака, в неї защеміло серце. Після згубного походу на Нормандію вона більше не бачила Олів’є Арльського. Генріх відмовився відповідати на її запитання, і жоден із трубадурових товаришів не міг чи не хотів сказати їй щось певне. Вона не розуміла поведінки свого чоловіка, який доти не міг прожити без коханця жодного дня.

Тож Анна вирішила поспитати ще раз.

— А ви не знаєте, що сталося з трубадуром Олів’є? Чому його більше не видно при дворі? Він уже вам не подобається? Може, він припустився якоїсь помилки? Чи не спіткало його нещастя? Я сумую без нього.

— Сумуйте собі, скільки вам завгодно, але при мені про нього більше й не згадуйте!

— Чому ви так гніваєтеся? Благаю вас, скажіть, що з ним усе гаразд.

— Годі! Більше ні слова про нього! Це вас не стосується… Сину мій, ви теж наважуєтесь звести на мене руку? — промовив Генріх, піднімаючи хлопчика, який відбивався й кричав. — Замовкніть, сину мій, а то я накажу замкнути й вас у дуже темний карцер.

Олена вирвала малого з королевих рук і, наскільки їй дозволяла її огрядність, кинулася навтіки. Анна, стримуючи сльози, побігла їй услід і зникла за завісками, що відгороджували від зали її молитовний куток. Із зали до неї долинав спів і сміх.

Скільки часу вона пробула в цьому пригніченому стані? Холод вивів її із сумних роздумів. Анна взяла хутряну накидку, загорнулася в неї і лягла на килим, утупившись очима в полум’я нічника.

— Анно… Анно Ярославно, прокинься!

— Це ти, Олено? Мені снилося, нібито я в батьковому палаці…

— Дочко моя, тебе кличе король.

— Мене кличе король?

— Еге ж, у своє ліжко.

— Щоб поділити його з одним із його любчиків?

— Не будь такою злою, дочко, він же твій чоловік!

— Поганий чоловік. Він з огидою лягає зі мною в ліжко. А втім, після народження моєї бідолашної дитини він ще жодного разу не підходив до мене й щовечора відсилає мене спати до придворних дам та служниць! Не піду!

— Невже ти забула, що найперший твій обов’язок як королеви Франції — народжувати йому синів?

— Я вже йому двох народила.

— Цього мало, коли згадати про те, скільки народила твоя мати Індігерда…

— Мої мати й батько любили одне одного. Для них кохатися було так само природно, як їсти й пити. А про короля цього не скажеш. Йому здаються природними пестощі не дружини, а слуг. Отож нехай і робить їм дітей!

— Замовкни, а то ще хтось почує!

Анна зареготала.

— Сердешна Олено, тут усі знають, що король віддає перевагу хлопцям, а не жінкам.

— Королева не повинна цього знати!

— Годі розбалакувати про Генріха та його пестунчиків. Іди й скажи йому, що я нездужаю.

— Але ж…

— Поквапся виконати мій наказ, я стомилася.

Анжель Люссакська саме докінчувала заплітати королеві коси, коли король відсунув завіску.

— Ця опасиста селючка Олена сказала мені, що ви занедужали. Звісно, вона, за звичкою, висловилася невдало, бо ви, я бачу, маєте чудовий вигляд. Чи не так, любий Тьєррі?

Тьєррі Лісовий — хлопця називали так через те, що мисливці знайшли його в санліському лісі,— погойдав білявими кучерями, і на обличчі в нього з’явилася гримаса невдоволення й сумніву.

— Ні?.. Одначе королева — чи не найвродливіша жінка у Французькому королівстві. До речі, спитай у Байстрюка Нормандського, що він думає про це…

— Генріху!

— Що, моя пані?

— Ви забагато випили!

— Лише стільки, скільки треба, щоб забути про ваш холодок, моя рибонько. Але я згоден усе вам вибачити. Ходіть, погрійте свого старого чоловіченька… Нам треба народжувати принців для Франції!

Вони перетнули велику залу; попереду йшли два юнаки із смолоскипами в руках. То тут, то там на солом’яних матрацах спали слуги й служниці, зброєносці.

Король розсунув завіски біля просторого ліжка й повалив Анну; вона, скорившись, заплющила очі й чекала, коли чоловік накинеться на неї. Незабаром вона почула стогін та якесь дивне шарудіння й зрозуміла, що Генріха попередньо пестить гарний білявчик, аби той міг виконати свій подружній обов’язок. Коли король був готовий, він задер на ній сорочку й за допомогою чужої руки встромив у неї прутня. Анна відвернула обличчя, щоб приховати сльози сорому й огиди. Дуже швидко Генріх обм’як і відірвався від тіла, до якого відчував саму відразу. Потім, зітхаючи, пригорнувся до Тьєррі, який переможно дивився на королеву.

Король кохався так із королевою щоночі майже цілий рік — аж до того дня, коли Анна сказала йому, що, мабуть, знову завагітніла. І від цього обоє відчули неабияку полегкість.

У королівстві знову запанував голод. Дощі вимолотили хліба на пні і зрештою згноїли убогий урожай зовсім. На розгрузлих дорогах знову з’явилися юрби злидарів, яких голод вигнав з їхніх хиж. Вони товпилися біля брам міст, замків та монастирів, сподіваючись вижебрати шматок хліба. Анна розпорядилася відчинити двері церков і прихистити в них безпритульних. У лікарні, заснованій з її волі, опікувалися хворими та маленькими сирітками. Незважаючи на вагітність та лютий мороз, вона щодня провідувала хворих. Анна намагалася бодай трохи втішити їх, а потім дбала про похорон тих, хто помер уночі. Наглядала вона й за уроками у своїй школі, допомагала роздавати гарячий суп у церквах, накладала податки на вельмож та знатних жінок. Кожне з них мало зробити свій внесок. Найщедріший серед усіх був, як завжди, Рауль де Крепі; на превелике невдоволення Ірини, чиї ревнощі, на якийсь час погамовані, спалахнули ще з більшою люттю, він надав королеві необмежений кредит.

Якось увечері, коли Анна поверталася з лікарні в супроводі тільки одного слуги, до ніг їй кинулася жінка, простягла пергаментний згорток, а тоді так швидко втекла, що королева не встигла й слова промовити. Паж нічого не помітив. Надворі було надто темно, щоб читати послання, і Анна подалася до школи. Діти вже були в оселі, вчителі молилися в каплиці, класна зала стояла порожня. На вчительському місці ще горів маленький вогник. Анна, спровадивши слугу, примостилася біля цього світла.

Що могли означати ці незграбно накреслені знаки? Вони нагадували їй… О ні, цього не може бути! Тут ніхто, крім Олени та Ірини, що розмовляли з нею, а також маленького Філіппа, який белькотів лише кілька слів, київською мовою писати не вмів. Анна ледве розшифровувала ці знаки. І що далі вона читала, то дужче переймалася почуттям радості з домішком нестерпної туги. Саме мовою її країни хтось давав їй звістку про Олів’є Арльського! Таємницю невідомого автора листа Анна вирішила розгадати потім. А зараз їй треба якнайшвидше розшукати місце, де король тримає Олів’є. В листі писалося, що трубадур перебуває не в паризькому будиночку, а найімовірніше, в одному з королівських замків, либонь, у санліському. Невідомий благав королеву в ім’я її вільного й щасливого дитинства допомогти йому врятувати Олів’є.

Врятувати трубадура — це було її найбільше бажання! Але чи то хтось не приготував для неї пастку? В кого спитати поради? Кому довіритись? Ох, як же їй знову бракувало Матільди!

Анна знала про взаємини між Іриною та Раулем де Крепі, але не знала, яку ненависть відчуває до неї ця молода жінка. Анна часто захищала її перед матір’ю, Оленою, яка так мріяла про багатого нареченого для своєї дочки й жила в горі та соромі. Тож королева й вирішила розповісти Ірині про свій намір потай зустрітися з графом Валуа.

Коли королева й не померла того ж таки вечора від отрути у вині, яке призначалося для неї, то тільки тому, що надто жадібний слуга, перше ніж подати склянку їй, підніс її до своїх губів і сконав у жахливих муках на очах у приголомшеного двору. Після цієї пригоди всіх, хто мав доступ до вина, кинули у в’язницю, а слуг зобов’язали куштувати кожну страву й кожен напій, що їх подавали на королівський стіл.

Зрештою ці обставини примусили Ірину виконати свою місію.

Анна саме насипала останній ополоник супу хворим у лікарні, коли до палати в супроводі зброєносців увійшов Рауль де Крепі.

— Королево, ви запрошували мене, ось я й прийшов.

Молода жінка зробила прихильний жест, і граф це помітив.

— Здається, ви здивувались, побачивши мене. Невже я не так зрозумів ваше бажання?

— Даруйте мені, графе, я дуже заклопотана цими бідолашними людьми. Я хотіла подякувати вам від їхнього імені й від себе за вашу щедрість.

— Ви, пані, вже мені подякували. Я сподівався, що ви хочете попросити в мене чогось іще.

Анна з полегкістю зітхнула. Він давав їй змогу поговорити з ним наодинці.

— Ходімо, графе, я покажу вам новий покій. Його ще ніхто, навіть сам король, не бачив. Але це якийсь час ще має лишатися таємницею.

Рауль де Крепі наказав зброєносцям зачекати на нього, а сам пішов за королевою.

— Як вам подобається цей покій? Тут можна буде поставити сорок ліжок.

— Справді, справді, гарний покій, — пробурмотів де Крепі з насупленим виглядом.

— Графе, вислухайте мене не перебиваючи. Але спершу заприсягніть на хресті, що жодне слово з нашої розмови звідси не вийде.

Від подиву граф прикипів до місця. Невже ця жінка, якої він так прагнув стільки років, хоче таємно поговорити з ним? Щоб цю таємничість зробити ще глибшою, він ладен був поклястися їй у всьому, хоч би чого вона забажала.

— Ну, графе, я чекаю! Присягайте на хресті або йдіть звідси.

Ох, ця її блідість, цей невдоволений вираз, цей заклопотаний погляд… Яка ж вона гарна!

— Присягаю на хресті, що ніколи вас не зраджу.

— Я хочу просити вас допомогти мені розшукати Олів’є Арльського…

— Він…


— Не перебивайте мене. Гадаю, він у цьому замку. Я оглянула всі закутні, крім підземелля, — воно замкнене і його охороняють озброєні люди. Прошу вас, проведіть мене туди.

— Вас? Королеву?

— Прошу вас, я хочу розшукати його живого…

— А чому ви гадаєте, що він іще живий?

— Я це відчуваю.

— Зрештою, якщо його замкнули в цьому замку, то це зроблено за розпорядженням короля. Невже ви хочете, щоб я пішов супроти наказів свого короля?

— Якщо ви не допоможете мені, він його вб’є.

— Чого ви так побиваєтеся за цього трубадура? Ви його любите?

— Так. Як сина, як брата.

— Одначе він був…

— …коханцем мого чоловіка. Ви це хочете сказати? Це не має для мене жодного значення. То ви згодні допомогти мені?

— Те, чого ви в мене просите, королево, річ вельми небезпечна.

— Ви боїтеся, графе?

Рауль стенув плечима.

— Чи можете ви, у свою чергу, поклястися, що вами не керують інші почуття, крім звичайної приязні?

— Клянуся вам!

— Що ви дасте мені за мою допомогу?

— Я подумала про це. Я маю неподалік від ваших володінь чимале господарство, яке дає добрий прибуток. Підписана мною на ваше ім’я купча зробить вас його власником.

— Я знаю це господарство, воно й справді непогане, але я не візьму його. Не цього я хочу від вас.

— Тоді чого ж ви хочете?

— Поки що нічого, хіба тільки якийсь фант.

— Як вірному рицареві?

— Еге ж.

Анна розв’язала свій пояс — довгу полотняну стрічку з вишитим придворними дамами дубовим листям — і простягла його графові, той узяв пояс, уклякши одним коліном на підлогу.

— Тримайте, графе, ось вам запорука моєї довіри. Я кладу до ваших рук свою честь і спокій.

— Я зроблю все, щоб виявитись гідним першого, й загину, якщо треба буде захищати друге. Якщо цей трубадур тут, то я з любові до вас розшукаю його!

Він поцілував поділ її сукні, підвівся й сховав дорогоцінний фант під сорочку, притиснувши його до грудей. Графа сповнювало почуття радості й могутності водночас.

— Через два дні приходьте звітувати переді мною.

Рауль де Крепі вклонився й вийшов.

Кінець цієї зустрічі мав свого свідка: Ірину. Вона впізнала в руках свого коханця пояс, який вишивала й сама. Коли королева дала Раулеві такий особистий фант, який може її скомпрометувати, то це означає, що вона бачить у графові не просто знатного вельможу… Пристрасть Ірини до графа примушувала її думати, що всі жінки — її суперниці, ладні викрасти його в неї. Ірина вирішила стежити за кожним їхнім кроком, дослухатися до кожного їхнього слова. Задля цього вона не нехтувала звертатися по допомогу до санліських жебраків, дрібних грабіжників, до тих, кого наймали на всіляку брудну роботу.

— Ви маєте слушність, вашого підзаступного тримають у цьому замку.

— Ви його бачили?

— Ні. Хлопця тримають у підземеллі, яке спорудили ще римляни. Його розчистив король Гуго Капет і замикав у ньому повсталих баронів. До підземелля важко дістатися, бо туди веде тільки один хід, до того ж підземелля глибоке, як криниця.

— Чому король кинув Олів’є до тієї темниці?

— Хлопець підняв на нього меча.

— Ого!


Це був дуже великий злочин, чи не найбільший. За такі злочини її батько карав на смерть навіть своїх найхоробріших товаришів.

— Особисто я вбив би його на місці. Безперечно, король обрав куди витонченішу помсту…

— Відколи це королі мстяться сердешним музикам?

— Олів’є був для свого володаря не просто музикою. Я чув, трубадур збирався покинути його… А такого не прощають.

— Звичайно, він заслуговує смертної кари саме за свій вчинок, а не за щось інше. Чи маємо ми бодай якийсь шанс вирятувати його звідти?

— Коли судити з того, що я знаю про підземелля, то ніякого. Це можна було б зробити лише тоді, коли б удалося підкупити вартових. Та я сумніваюся, що це пощастить зробити: їм добре платять, і вони ладні будуть накласти життям, аби лиш не допустити, щоб Олів’є втік.

— Тоді що ж нам діяти?

— Лишається тільки одне: домогтися в короля помилування.

— Уже багато місяців щоразу, коли я заводжу мову про Олів’є, він наказує мені замовкнути.

— Спробуйте звернутися до нього ще раз. Скажіть, що ви знаєте, де Олів’є.

— Я цього не зроблю ніколи!

— В такому разі вам залишається тільки молитися й чекати чуда.

Королева розмірковувала, походжаючи сюди-туди по порожньому шкільному класу. А граф, наче мисливець у засідці, не спускав з неї очей. Жодна жінка ніколи ще не бентежила йому душу так, як Анна. По колах під її очима, по повільних рухах, по ході він здогадувався, що вона знову чекає дитини. Граф відчував водночас гнів і ніжність. І як тільки отій бабі Генріхові вдається запліднювати дружину? З іншого боку, граф уявляв собі її гріхопадіння, хоч і знав, що вона непогрішна, і ще більше прагнув цієї жінки. Граф був певен, що Анна ще не спізнала справжньої втіхи й не кохала жодного чоловіка. А те кохання замолоду, про яке йому розповіла Ірина, вона, либонь, уже давно забула… Коли Рауль побачив її вперше, то поклявся, що колись заволодіє нею. І він таки доб’ється свого, навіть якщо доведеться вбити її чоловіка! А поки що граф повинен домогтися в неї якщо не кохання, то бодай довіри.

— Один із вартових має дати мені детальний план в’язниці. Якщо існує якась можливість, хоча б найменша, врятувати Олів’є, то ви можете покластися на мене.

Сніг перестав. Анна з Раулем знову зустрілися через кілька днів під час полювання на лиса. Вони «заблукали» й опинилися біля покинутої сільської хижі. Граф, допомагаючи королеві спішитись, пригорнув її до себе надовше, ніж було треба; всупереч його сподіванню, вона анітрохи не пручалася. Ні він, ні вона не почули стогону, що злився із завиванням вітру.

— А ви знаєте, визволити Олів’є Арльського хочете не тільки ви… Пригадуєте рицаря в масці, якого називають Рубцюватим, — того, що перейшов служити до герцога Нормандського?

Чому королева так раптово занепокоїлась?

— Пригадую.

— Цей рицар дізнався, сам не знаю як, що я зацікавився його другом. Він запропонував об’єднати наші зусилля.

— Ви згодились?

— Так, бо він розвідав про місце ув’язнення набагато більше, ніж ми. Крім того, він має свою людину серед вартових.

— У нього є якась звістка про Олів’є?

Королева помітила, як Рауль де Крепі знітився.

— Кажіть! Що ви знаєте?

— За словами Рубцюватого, трубадур нібито дуже ослаб і вже не ходить.

— Боже мій! Як можна таке допустити?

— Його, кажуть, катували…

Ірина побачила, як Анна вийшла з хижі, бліда як полотно, Рауль її майже ніс. Ірина хотіла накинутися на обох з кинджалом, та нараз до цієї пари під’їхали король і його почет.

— Що тут діється, графе?

— Королеві стало погано, я привів її сюди перепочити.

— Моя пані, ви ж знаєте, ваш стан не дозволяє вам ходити на полювання. Нехай подадуть повіз для королеви. Куди поділися ваші придворні дами?

— Я тут, ваша величносте, — озвалася Ірина, виходячи з-за куща.

— Подбайте про свою господиню. Графе, ви їдете з нами?

— Ваша величносте, не можна залишити королеву без охоронця.

— Маєте рацію. Ну, тим гірше для вас, зоставайтесь!

Анна з полегкістю дивилась, як віддаляється Генріх. Він нагнав на неї жаху. Рауль де Крепі весь цей недовгий час не спускав очей з Ірини, побоюючись, щоб вона не завдала королеві фатального удару. Побачивши, як Ірина вискочила з-за кущів із сердитим виглядом і піною в кутиках губів, він здогадався, що вона їх вистежила. Граф уже давно стомився від Ірининих пестощів та ревнощів і приберігав цю жінку тільки для того, щоб задовольняти свої ниці бажання. Тепер він вирішив позбутись її.


1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка