Режіна Дефорж Анна Київська Режіна Дефорж — відома сучасна французька письменниця. Її перу належать романи «Бланш і Люсі»



Сторінка17/18
Дата конвертації21.02.2016
Розмір3.04 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Розділ тридцять восьмий

ПОСВЯЧЕННЯ КОРОЛЯ ФІЛІППА В РИЦАРІ

Повернувшись із Нормандії, Анна й Рауль, усе ще закохані одне в одного, провели кілька днів у своєму замку в Крепі. Тут граф Валуа дізнався, що, попри настійливі його вимоги, єпископ Верденський Тьєррі не сплатив йому данину — ту саму, яку попередники цього єпископа ретельно сплачували, вважаючи, що заступництво володаря цілком варте двадцяти ліврів. А Тьєррі гадав інакше. Рауль не звик до такого непослуху, отож страшенно розлютився й підняв військо. Вдершись до графства Верден, він ущент спустошив його, влаштував облогу міста, спалив його й повбивав силу-силенну верденців. Приголомшена такою жорстокістю чоловіка, Анна замовила молитви за упокій душі нещасних жертв.

Почувши про загибель зятя, хороброго короля Норвезького Гаральда, Анна дуже засумувала. Вона потерпала за долю сестри Єлизавети й небожа, які перебували, наскільки вона знала, в Англії, і Рауль де Крепі надіслав Вільгельмові Нормандському листа, в якому розпитував, що з ними сталося. Відповідь надійшла через два тижні; Гаральд виявив велике благородство, він відіслав королеву й слуг на батьківщину, пообіцявши більше не наступати на Англію. З трьохсот суден, що відпливли від Шетландських островів, до норвезького порту дісталися лише вісімдесят чотири. Анна написала сестрі довгого листа, в якому зазначила» що Єлизавета завжди буде бажаною гостею Французького королівства.

Юний Філіпп з нетерпінням чекав свого повноліття. Не тому, що його обтяжувало опікунство Бодуена Фландрійського, а тому, що розповіді про звитяги Вільгельма — його тепер називали не інакше, як Завойовником — надихали хлопця, і він прагнув одного: якомога швидше приєднатися до славетного переможця. Це не могло не занепокоїти його опікуна, якому поки що вдавалося тримати Францію осторонь від сварки між англійцями та нормандцями. Звістка про коронування 25 грудня 1066 року герцога Нормандського заспокоїла графа Фландрійського. Коли Вільгельм став королем Англії, війна скінчилась.

На початку наступного року Бодуен Монський, син графа Фландрійського, на подвір’ї почестей санліського замку посвятив Філіппа в рицарі. Королю тоді ще не виповнилося й п’ятнадцяти. Провівши ніч у молитвах біля церковного престолу, Філіпп висповідався перед капеланом Годефруа, вислухав відправу й причастився. На двох високих трибунах, застелених фландрійськими килимами, повсідалися знатні дами, прелати й вельможі. Серед дам сиділа королева-мати, вроду якої підкреслювала яскраво-червона парчева сукня, підбита білячим хутром, та зелена накидка з виготовленого в Брюгге сукна, бо була застебнута на плечі на золоту застібку, а також гарні рукавички й чобітки. Хоч сяяло сонце, надворі було дуже холодно. Слуги подавали довгими кліщами кухлики з гарячим, міцно приправленим прянощами вином. Біля королеви сиділи Адель Фландрійська, Аделаїда де Ла-Ферте, Біота Понтуазька, Гільдебранда Валуа й Бланш Арльська. Анна повернулася в бік другої трибуни й кивнула головою своїм давнім вірним друзям Гослену Шонійському, архієпископу Жерве Реймському, Готьє де Мо, а також Раулеві де Крепі, такому прекрасному в своєму чорному, розшитому золотом та сріблом костюмі.

Філіпп, надто високий і міцний як для свого віку, стояв простоволосий, у білому бліо[6], схрестивши руки й заплющивши очі.

Гослен Шонійський спустився з трибуни, підійшов до Філіппа, надяг йому сталеві латні рукавиці й вручив золоті остроги; Рауль де Крепі натяг на нього кольчугу, а Бодуен Монський прочитав йому рицарські заповіді:

— Ти віритимеш у все, чого навчає церква, й дотримуватимешся її заповідей. Ти захищатимеш її. Перейматимешся співчуттям до всіх слабких і будеш їхнім оборонцем. Любитимеш країну, де народився. Не відступатимеш перед ворогом. Вестимеш нещадну й непримиренну війну з єретиками. Виконуватимеш свої рицарські обов’язки. Ніколи не обманюватимеш і дотримуватимеш свого слова. Будеш щедрим і даватимеш усім милостиню. Скрізь і завжди захищатимеш правду й добро від несправедливості й зла.

На шию Філіппові наділи ремінець із батьковим щитом. А тоді Філіпп укляк навколішки. Бодуен Монський помазав йому чоло єлеєм і вручив меча, промовивши:

— В ім’я Бога, святого Михаїла й святого Георгія я посвячую тебе в рицарі. Будь витязем!

Новопосвячений рицар, вельми розхвильований, підвівся й пішов уклонитися матері. Анна нахилилася й наділа йому яскраво-червоний шолом.

Привели улюбленого Філіппового коня. Хлопець ураз скочив у сідло, не скориставшись стременами, чим викликав бурхливі оплески, потім схопив ясенового списа із сталевим вістрям і помчав чвалом збивати опудало — рухливого манекена, що правив за мішень.

Хоч погода стояла погана, розваги тривали до вечора.

Незважаючи на хутряний одяг та гаряче вино, холод мало не став фатальним для королеви-матері: наступного дня після свята, влаштованого на честь її сина, вона злягла з великою гарячкою. Вона не одужала зовсім до самого Великодня й не змогла поїхати до Нормандії на свято з нагоди повернення Вільгельма. Король Філіпп дав згоду на те, щоб за відсутності його самого та матері Францію там представляв граф Валуа як вітчим короля.

При французькому дворі ще довго й заздрісно говорили про гостинність короля Вільгельма, про розкішно оздоблені шати його баронів, англосаксонську знать із довгим волоссям, золотий і срібний посуд, різьблені буйволячі роги, численні незнайомі страви, про музик та турніри, де змагались англійці й нормандці, про переосвячення монастирської церкви |Богоматері на церкву святого Петра, про щедроти й добрі діла, що їх герцог-король зливою вихлюпнув на свій народ. Філіпп, повернувшись із чергової поїздки до Фландрії, із заздрістю вислухав розповіді про все це.

Першого вересня помер граф Бодуен, переобтяжений літами й почестями. За два місяці до цього пішов у кращий світ і архієпископ та канцлер Реймський Жерве. Тепер Аннин син мусив правити країною сам.

У травні наступного року королева-мати поїхала до Англії, щоб узяти участь у коронуванні герцогині Нормандської. Худенька, у важкому вбранні, Матільда вся аж сяяла, коли в церкві Вестмінстерського монастиря архієпископ Йоркський Ельдред поклав їй на голову королівську корону. Вона була при надії й залишилася разом з Анною до пологів в Англії. Батько проголосив новонародженого сина, названого Генріхом, спадкоємцем усіх своїх англійських володінь, і це рішення схвалили й місцеві вельможі. Четвертий син переповнив Вільгельма радістю.

Повернувшись до Франції, Анна разом із сином Гуго та чоловіком Раулем проводила час у короля Філіппа спершу в Парижі, потім в Орлеані, Комп’єні та Суассоні.

Здавалося, Філіпп і Гуго пробачили матері її друге одруження, вони ввічливо поводилися з графом Валуа та його синами Готьє і Сімоном. Сімон мав великий авторитет в обох французьких принців, бо він супроводжував Вільгельма до Англії. Звісно, Сімон був усього лиш один із герцогових зброєносців і через свій юний вік тримався далеко від найзапекліших боїв. Проте на прохання Філіппа хлопець довгими вечорами розповідав про найважливіші моменти битви. Зручно повмощувавшись на м’яких подушках перед величезним каміном у просторій залі санліського замку, принци, графи, рицарі й зброєносці захоплено слухали розповідь юнака:

— Роллонів син Тюстен підніс угору нормандський прапор. Засурмили сурми, і грізні воїни пішли в наступ із криком: «Тhог аїе!» Наші лучники першими пустили стріли, які понесли смерть у лави супротивника, а він відповів таким густим градом каміння, що ми мусили відступити. Англійські сокири хоч і не надовго, але все ж улаштували справжню січу в наших рядах. Бретонці кинулися тікати, зчинилася товкотнеча, і в ній наших людей загинуло не менше, ніж від англійських стріл. Раптом у цій метушні пролунав чийсь крик: «Герцог загинув!.. Герцог загинув!» І тоді почалася безладна втеча. Але тут над натовпом здійнялася закривавлена постать рицаря, який розмахував мечем, намагаючись затримати втікачів. Він зірвав із себе шолом і вигукнув: «Погляньте на мене, я живий і з Божою допомогою переможу! Що за дурість штовхнула вас на втечу? Ви — зграя боягузів! Ви дозволили відкинути й убивати себе тим, кого самі можете перерізати, мов худобу! Ви втікаєте від перемоги й вічної слави і рветесь до поразки та страшної ганьби. Якщо ви втікатимете й далі, то ніхто з вас не уникне смерті!» Побачивши свого герцога живим і почувши його гнівні слова, нормандці сповнилися хоробрості й кинулись до бою з таким завзяттям, що невдовзі англійці вкрили землю, пошматовані нормандською зброєю. Найзапекліше бився сам Завойовник, який махав важким мечем, наче ціпом. Довкола нього лежали гори трупів. Ніхто з тих, хто на нього нападав, не вцілів. Герцог мав у бою лише одного рівного собі воїна, який завжди був поряд із ним у найзапекліших сутичках: це той, кого ми між собою називали Рицарем у масці або Рицарем із блискучим обличчям. Вони вдвох перерубали більше ворожого війська, ніж це могла б зробити ціла сотня хоробрих вояків! Не раз ми думали, що наш командир загинув. Троє коней упало, порубані під ним. З дивовижною спритністю як на свій високий зріст і огрядність він щоразу встигав сплигнути на землю й помщався за свого бойового коня. Двічі він, щоб збити з пантелику ворога, наказував своєму війську вдати, ніби воно відступає, і обидва рази ця хитрість йому вдавалася: сотні англійців склали голови на полі бою. Запалені успіхом, нормандці вже не відчували ні болю, ні втоми й знову йшли в наступ з таким жахливим войовничим криком, що навіть найхоробріші воїни не могли слухати його, не здригаючись. Бойовий дух у них підтримував під час коротких перепочинків відважний бард Тайєфер. Сидячи на коні, він, байдужий як до ворожого, так і до свого каміння та стріл, читав бійцям епопею про Роланда та його богатирів:

Скрізь, де не глянь, лютує сильний бій.

Ба й граф Роланд не криється за других;

Вдаряє списом, поки служить спис,

Аж і зламавсь з п’ятнадцятим ударом.

Тоді схопив за меч, за Дюрандаля,

Вколов коня й пустивсь на Чернубаля.

Розбив шолом, брильянтами світючий,

Розтяв йому волоссям вкритий череп,

Розтяв надвоє і лице з очима,

3 густими защіпками панцир ясний,

Враз із грудьми від шиї аж до стегна,

Враз із сідлом, що злотом мерехтіло.

Меч зупинився тільки на коні,

Та ще й хребет розтяв, усім на диво.

Граф, трупи два в траву зелену вклавши,

Сказав: «По лихо ти прийшов тут, мавре!

Твій Магомет тобі не допоможе,

Босяк, такий, як ти, не переможе»[7]

Сімонову розповідь раз у раз уривали войовничі вигуки надмірно збуджених юнаків з оточення короля Філіппа: «Каміння!.. Святий Денисе!.. Тhог аїе!» Потім усі сміялися, попиваючи приправлене прянощами вино з ріжків, що їх підносили служники, не менш збуджені, ніж господарі.

— Ох, яка ж гарна буває війна! — вигукнув Філіпп.

— Гарна й бажана, мов жінка! — докинув Сімонів брат Готьє.

— Ні, брате, війна — це жахіття… Наш володар Вільгельм зрозумів це першого ж дня ввечері, коли переступав через усі ті трупи, серед яких лежали й більшість його друзів. Я бачив, як він плакав — він, найвідчайдушніший з-поміж усіх воїнів у цих жорстоких боях. Діставши поранення, він спирався на руку Рицаря в масці. По його закривавленому обличчю котилися сльози, і він шепотів: «Діти мої, бідолашні мої діти!..» Потім Вільгельм опустився на мох, ноги його були в багнюці. Коли споночіло, я сидів біля нього. Слуги принесли смолоскипи, і він устромив їх у розгрузлу землю; йому подали їсти, але він відштовхнув миску і тільки повільно й мовчки випив вино. Довкола було чути лише стогін поранених, каркання ворон та крики чайок. Незважаючи на перемогу, всі ми були пригнічені. Нарешті герцог промовив: «Хай ніхто з вас ніколи цього не забуває. Чи варта таких втрат земля, яка належить тобі по закону?» — «Брате мій, — озвався єпископ Одон, скидаючи шолома, — то Господь благословив нашу зброю на перемогу, то він озброїв нашу руку. Йому хотілося, щоб ті витязі, загинувши, перейшли до його воїнства і стали праведниками. Нарікати на нього однаково, що плакати, як стара баба!» Всі застигли на місці. Як Завойовник зреагує на ці грубі слова? Навіть не намагаючись приховувати сльози, Вільгельм підвів обличчя до брата: «Я молю Господа Бога, щоб ви мали слушність, єпископе де Байє. Але Божа рука надто важка!» — «Брате мій, хай збудеться воля його, а не наша. Погляньте, ось підійшов бард Тайєфер, якого Бог боронив весь сьогоднішній день. Барде, розкажи нам про смерть графа Роланда!» Тайєфер дістав з-під кольчуги невеличку ліру, взяв кілька акордів і заспівав:

В обіймах смерті чується Роланд:

Чоло та серце холод огортає.

Він спішно йде на пагорб під ялину,

Лягає долілиць в траву зелену.

І, меч і ріг вкриваючи собою,

Він повернувсь лицем та головою

До сарацинів краю, бо бажав,

Щоб кожен рицар, щоб король сказав:

«Оце був граф! Як витязь умирав».

А там, покаявшись своїх гріхів,

Він Богу й жертві рукавицю дав.

Тепер усі юнаки заплакали.

Оповідач, теж у сльозах, укляк навколішки.

— Друзі, помолімося за упокій душі хороброго Роланда та його товаришів. Помолімося й за нормандців та англійців, які загинули на славу Бога й герцога-короля!

Король подав приклад, уклякши поряд із Сімоном де Крепі. Решта слухачів теж повклякали.

Роки після завоювання Вільгельмом Англії були для Анни найщасливіші в її житті. Вона з великим хвилюванням одружила Філіппа з Бертою — дочкою графа Голландського Флорана та Гертруди Саксонської і пасербицею Роберта Кучера. Та дуже скоро новій королеві стали не подобатися тісні зв'язки, що єднали матір і сина. Анна з прикрістю дізналася про це й вирішила з’являтись у королівському дворі якомога рідше.

1072 рік, що почався королівським весіллям, скінчився слізьми й жалобою. В битві під Вітрі, що неподалік від Реймса, загинув, б’ючись поряд із королем Франції, старший Раулів син Готьє. Ця втрата завдала графові Валуа великого болю. Він влаштував величний похорон, на якому були король Філіпп, його брат, чимало баронів та єпископів. З цієї нагоди граф зробив великий дар монастиреві святого Ремі й попросив його ігумена єпископа Ерімана багато разів помолитися за упокій душі Готьє. Зі згоди Анни та Сімона граф на якийсь час подався до ам’єнських ченців ордену святого Августіна, але не знайшов там того спокою, якого шукав.

До Крепі повернувся згорьований, стомлений і вже постарілий чоловік. Ніжність і піклування Анни були марні. Рауль топив своє горе в пиятиці, яка незабаром перейшла в оргії. В місті зникало багато дівчат, декотрих із них знаходили голими в лісі, вони щось плутано розповідали, часто згадуючи графове ім’я. Всі вони були зґвалтовані, проте жодна не скаржилася на те, що її катували. Графиня підбирала декого з цих бідолах і віддавала до монастирів. Над усім графством панував страх. У графовому товаристві знову з’явилися люди з фізіономіями веселунів, якими Рауль колись любив оточувати себе: розстрижені священики, пропащі дівчата, підозрювані в чаклунстві жінки, запеклі розбійники, ченці, що поставали грабіжниками та злодіями. Цілий рік вони сіяли на землях графа Валуа жах і сльози. Утікши до своїх дітей, Анна проводила час, молячись та лікуючи жертв свого чоловіка.

Якось, повертаючись з одного із таких гультяйських походів на Мондідьє, Рауль загинув. Виснажений розпустою, він упав з коня й розбив собі черепа об каміння, що лежало на дорозі. Графові товариші обібрали його й повтікали, покинувши труп вовкам. Рауля знайшли лісоруби; хоч вовки вже й пошматували трупа, лісоруби впізнали його. Вони відвезли тіло до Мондідьє, де його поховали в склепі, збудованому графом заздалегідь.

Анна довго дивилася на тіло чоловіка, якого так кохала і який теж так ніжно й так нестямно кохав її, аж поки знову став жертвою своїх демонів. Анна молила Бога відпустити йому гріхи й простити його, як прощала його вона за всі страждання та образи, яких зазнала після загибелі Готьє. Вона благала Пречисту діву Марію, яка спізнала біль утрати свого сина, заступитися за Рауля.

Відтак графиня Валуа замкнулась із Сімоном у замку міста Крепі.

Розділ тридцять дев’ятий

ЛИСТ ВІД ВІЛЬГЕЛЬМА

Після Раулевої смерті Анна зосталася жити на самоті в Крепі, незважаючи на те, що Філіпп запрошував її в королівський двір до себе й Берти.

«Сину мій, — писала вона йому, — облиште мене, мені треба відпочити тілом і душею. Смерть мого любого чоловіка так вразила мене, що я злягла. Не турбуйтеся, мій пасинок Сімон піклується про мене, як про рідну матір. Ми разом молимося за упокій душі графа, благаючи Господа Бога прийняти його до вічного царства, незважаючи на його тяжкі гріхи й на те нещастя, що він помер не серед віруючих. Ми дійшли спільної згоди покинути наше житло в Мондідьє і повернути ці землі, що їх несправедливо захопив мій сердешний чоловік, їхнім законним спадкоємцям. Папа Григорій цілком підтримує наш намір. З другого боку, я прошу вас, мій любий сину, поговорити з вельможею де Бруа, аби він повернув Сімонові міста Вітрі, Бар-сюр-Об, Ла-Ферте, які він по-зрадницькому захопив. Мені сказали, що то ви підбурили його на цю, як я вважаю, братовбивчу війну, але я не можу в це повірити. Ще не так давно ви з Сімоном були братами! До речі, я дякую вам за доброту, яку ви виявили до моїх каноніків монастиря святого Вінцента, й за ваше піклування про мою дорогу церкву. Мине ще трохи часу, і я переберуся до того божественного дому. «Блаженні покликані на весільну вечерю Агнця!» Та, перше, ніж піти з цього світу, я хочу поїхати й помолитися на могилі моєї матері в Новгороді. Смиренно прошу в свого сина-короля дозволу вирушити до мого рідного краю, як тільки в мене поліпшиться здоров’я. Молю Пречисту діву Марію та святих апостолів захищати вас. Прийміть найщиріші побажання від вашої люблячої і нещасливої матері. Анна».

У відповідь на лист королеви-матері король Філіпп захопив землі графа Валуа до самого Ам’єна. Сімон подався до Рима просити поради в папи. Папа Григорій порадив йому боронити своє добро. Діставши таку міцну підтримку, Сімон повернувся додому й у запеклій битві переміг Філіппа; потім підписав мирну угоду, забравши свою спадщину назад.

Ці події дуже вразили Анну. Проте вона знайшла в собі сили поїхати розрадити Матільду, яка недавно втратила сина Річарда — він загинув у Англії під час нещасливого випадку на полюванні. Подруги міцно обнялися й поплакали. Вільгельм мовчки переживав смерть улюбленого сина, вбачаючи в цьому кару за лиходійства, вчинені нормандцями в Суссексі та Гемпшірі. Каючись, він щедро роздавав милостиню й просив відправляти в церквах служби Божі. Кілька довгих місяців Вільгельм не виходив з фалезького замку. Аннин приїзд спонукав його вийти із своєї в'язниці й покинути ту гнітючу атмосферу, яка так непокоїла його оточення. Він знову погнався за оленями та лисицями. Тепер стало зрозуміло, що він подолав своє горе. Якось, коли Вільгельм повернувся з полювання, Анна спитала його:

— Я не побачила серед ваших рицарів чоловіка, якого називають Рубцюватим. Невже його більше немає при вашому дворі? Що з ним?

Вільгельм кинув на неї гострий погляд.

— Чого вам від нього треба? — спитав він набагато брутальніше, ніж цього хотів.

Здивована таким різким тоном, Анна тільки відповіла:

— Побачити його.

Тепер уже герцог-король здивувався з цієї простої відповіді.

Вони довго мовчали. Вільгельм заговорив перший:

— Даруйте мені, люба, але мене дуже турбує доля Рубцюватого, тому я так вам і відповів.

— Що ви хочете сказати?

— Два роки тому він пішов на обітовану землю, і відтоді я не маю від нього жодної звістки. Я тільки дізнався від двох торговців, що він дійшов до місця, — вони його там бачили. Але більше нічого я про нього не чув…

Анна ще дужче зблідла.

— Бог дасть, він повернеться, — прошепотіла вона.

Вільгельм, замислившись, поглянув на королеву. Роки вкрили її руді коси сивиною, але у Вільгельмових очах Анна й далі лишалася гарною. Здавалося, час не позначився на ній. Материнство не зіпсувало її постаті мисливиці, обличчя зберегло молодечий вираз. Після другого свого повдовіння Анна не знала більше чоловіків, і в ній з’явилась якась незбагненна млявість. Чи догадувалась вона, хто цей Рицар у масці насправді? Пилип не пояснив йому, що його спонукало вирушити до Єрусалима, але Завойовник був певен, що він пішов туди через цю жінку. Чому вона так зблідла, чому її голос раптом сповнився тривоги?

— Я попросила у короля, свого сина, щоб він дозволив мені поїхати до мого краю…

— Ваше місце біля нього, а не там.

— Вільгельме, я тут більше не королева. Королева Берта ревниво ставиться до свого титулу, і моя присутність для неї нестерпна. Що ж до мого сина, то він мститься мені за моє одруження з Раулем де Крепі, захоплюючи його володіння. Я відчуваю, що жити мені вже не довго. Я весь час думаю про мого батька, Ярослава Мудрого, про матір, святу Індігерду, про братів…

— Усі вони повмирали, там уже ніхто на вас не чекає,— грубо сказав герцог.

— Я знаю, друже, але ці мої любі покійники кличуть мене до себе. Я щоночі бачу у снах ліси й ріки моєї країни, особливо великий Новгород. Я намагалася перебороти ці спогади, та марно. Я повинна повернутися додому.

— То ви задля цього бажаєте побачитись із Рубцюватим?

Анна знітилася.

— У Рубцюватого немає батьківщини, і мені здалося, що він міг би мене супроводити.

— Королево, чи можете ви присягти перед Богом, який дивиться на нас, що у вас немає інших причин?

Анна поглянула йому просто у вічі й, стомлено всміхнувшись, мовила:

— Ні…

Вони знову довго мовчали. Цього разу тишу порушила Анна.



— Друже Вільгельме, якщо і є інші причини, то це — моя таємниця. Одначе запам’ятайте: з цим чоловіком мене пов’язує щось таке, чого не може розірвати ніхто, навіть Бог.

— Ви ображаєте Бога! А коли те, що Рубцюватий побачить вас знову, прирече його на вічне прокляття?

— Якщо це той, за кого його приймає моє серце, то він не з таких, ще бояться пекла.

— Анно, ви з глузду з’їхали! Ви та жінка, яка колись зачарувала мене з першого погляду, — Мора!

— Я не з’їхала з глузду, і в усьому цьому немає ніяких чарів. Є тільки чоловік і жінка, яких Бог звів одного з одним, і тільки він знає навіщо. А що коли Бог замислив цю зустріч у глибині германських лісів з однією метою: щоб сьогодні ви мені допомогли?

— Щоб я вам допоміг?

— Так. Спершу розшукати цього чоловіка, а потім дозволити мені, якщо мій син король буде проти цього, повернутися вмирати на береги озера Ільмень.

— Не сподівайтесь нічого від мене! Гадаю, у вашого сина вистачить мудрості заборонити вам цю подорож. Ви були королевою Франції, ви — матір короля; ваше місце тут.

— Ні, любий Вільгельме. Нате ось, візьміть: як побачите Рицаря в масці, передайте йому це і скажіть, що я чекаю на нього.

— Я цього не зроблю!

— Ви зробите це з любові до мене.

Повернувшись до замку в Крепі, Анна проводила довгі дні біля ліжка свого пасинка, тяжко пораненого Філіпповими воїнами. Сімон молив Пречисту діву Марію зберегти йому життя, щоб він міг виправити батькові помилки. Богоматір, зцілителька хворих, почула Сімона й зглянулася на його благання. Тоді Сімон виявив бажання покинути світське життя й постригтися в ченці. Зі згоди мачухи він перевіз батькове тіло з Мондідьє до церкви святого Арну в Крепі. Коли перезаховували останки, Сімон захотів знову побачити батькове обличчя, але час своє зробив.

— Невже це тіло Рауля, воїна, який так володів мистецтвом влаштовувати облоги?! Ось де закінчується слава сильних світу цього! — скрикнув Сімон.

Це тільки збільшило його бажання піти до монастиря.

Вексен він залишив французькому королеві.

Королева-мати зрештою вволила синову волю: спершу поселилася в Мелені, а потім у Санлісй, де знову стала провідувати бідарів та школи, що їх колись створила.

23 травня 1075 року вона супроводила Філіппа до Блуа, де підписала дарчу грамоту на користь монастиря Понлевуа.

Коли Анна повернулася з цієї подорожі, до неї звернувся з проханням прийняти його посланець від герцога Нормандського, який вручив їй листа від свого господаря та перстень. Побачивши персня, Анна скрикнула й знепритомніла. До неї кинулися придворні дами, але вона скоро прийшла до тями. Посланець, уклякши одним коліном на землю, стривожено дивився на королеву; герцог звелів бідоласі переказати йому після повернення кожне слово королеви й описати кожен її жест. Та чи не покарають його за те, що він несамохіть так приголомшив королеву?

Віднедавна в Анни почав слабнути зір, і вона не змогла прочитати Вільгельмового листа. Королева покликала Бланш де Шовіньї, єдину з придворних дам, що вміла читати, й попросила її пошепки прочитати листа. Решта жінок вийшли з кімнати. Бланш, затинаючись, почала читати.

— «Королево Анно, отримавши цього листа й персня, ви зрозумієте, ще мій васал і друг, Рицар у масці, повернувся додому. Побачивши вашого персня, він мало не впав мертвий. Те, чого не змогли зробити невірні, міг зробити ваш подарунок. З любові до вас і до мого друга я згоден бути вашим посередником у короля Філіппа. Я беруся за це з великою прикрістю, але страждання мого друга, його щира віра в Бога й бажання дотримати присяги, а також, звісно, ваше настійливе прохання так вплинули на мене, що сьогодні я згоден зробити те, в чому колись вам відмовив. Посланець, який приїхав до вас, має листа для вашого сина короля; там ідеться про те, що я не заперечуватиму проти передачі йому графом Сімоном де Крепі Вексена, але лише за умови, що він дозволить вам поїхати помолитися на могилі матері й що я надам у ваше розпорядження судно та рицарів, щоб ви здійснили цю благородну подорож. Судно те ви добре знаєте, бо я спорудив його завдяки вашій щедрості й щедрості моєї любої дружини; на ньому я, рішучий і гордий, вирушав завойовувати Англію. Одне слово, я маю на увазі «Мору». Ви, певна річ, здогадуєтеся, що ми, королева Матільда і я, довіряючи ваше дорогоцінне життя цьому любому нам судну, засвідчуємо вам свою любов. Хай Господь Бог, Пречиста діва Марія і святий архангел Михаїл будуть вашими проводирями в цій небезпечній подорожі. Я вже замовив молитви за її успішне звершення й за ваше найшвидше повернення до нас. Вільгельм, герцог Нормандський, король Англії».

Бланш де Шовіньї, прочитавши листа, стояла навколішки перед королевою і дивилася на неї сповненими сліз гарними очима.

— Ох, не покидайте нас, королево! Що буде з нами без вас?

— Твої сльози зворушують мене, дитино моя. Витри їх, сама ж бачиш, ще я щаслива.

— Візьміть мене з собою!

— Якщо король дозволить, я візьму тебе, моя голубко. Будеш моїми очима, бо невдовзі я вже нічого не бачитиму.

Філіпп, отримавши Вільгельмового листа, страшенно розгнівався й пригрозив розірвати недавно укладений мир. Дружина його, королева Берта, яка ніколи не любила свекрухи, зауважила йому, що нейтралітет нормандців щодо Вексена куди важливіший, ніж задумана подорож. Король досить легко згодився з нею, особливо коли довідався, що це нічого йому не коштуватиме: Анна володіла чималими багатствами, які їй подарував іще за життя Рауль де Крепі.

Філіпп згодився, щоб Анна вирушила в дорогу наступної весни.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка