Режіна Дефорж Анна Київська Режіна Дефорж — відома сучасна французька письменниця. Її перу належать романи «Бланш і Люсі»



Сторінка18/18
Дата конвертації21.02.2016
Розмір3.04 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Розділ сороковий

АННА ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Про свої два роки, проведені в Палестині, Рицар у масці нічого не розповів, хоч як цього домагався Вільгельм та його барони. Пилип лише запевнив їх, що ні разу не зганьбив своєї честі й що поцілував гроб Господній. Він привіз у золотій скриньці порох із цього гробу й вручив скриньку герцогові-королю.

Після бенкету, влаштованого на честь повернення Пилипа, Вільгельм забажав поговорити з ним віч-на-віч. Герцог сказав другові, що дуже радий бачити його живим і хотів би назавжди залишити його в себе. Щоб іще дужче зміцнити їхні зв’язки, Вільгельм запропонував йому руку однієї зі своїх дочок. То була велика честь для Пилипа, і він саме так це й зрозумів. Пилип укляк на одне коліно й, не приховуючи хвилювання, відповів просто:

— Вельможний королю, ніхто не був такий великодушний до мене, як ви. Невже ви бажаєте пов’язати долю однієї з принцес із долею бідолашного мандрівного рицаря, що має лише коня та зброю, якою завдячує вашій доброті? Я не виявив би вам своєї вдячності й любові, коли б не згодився прийняти те, що пропонує мені ваша дружба. Але ви й так заплатили мені дуже багато за все, що я робив для вас тільки тому, що ви ставилися до мене, як до… брата.

— Ти сказав правду, я ставлюсь до тебе, як до брата, тож і хочу вшанувати тебе, як брата. Ти не бідний, бо сьогодні я відписав тобі в подарунок замок у Серізі, землі й маєтки, що належать, до нього, а також великі володіння в Англії. Мій майбутній зять має бути гідний свого нового титулу.

— Ваша величносте, ви робите мені великий подарунок, але я не можу його прийняти.

— Ти ображаєш мене. — Я не можу його прийняти, — повторив Пилип глухим голосом. — І ви це самі знаєте.

Вільгельм теж розхвилювався, довго дивився на друга, а тоді промовив:

— Даруй мені. Я хотів випробувати тебе, пересвідчитися, чи ти її не забув.

— Королю, там я намагався забути її то в молитвах, то в найбруднішій розпусті, то навіть у кривавих бійках. Та не зміг. Один святий чернець звільнив мене від моєї присяги, але все марно, зробити це може тільки вона.

— Отже, ти й досі кохаєш її, незважаючи на час…

— Час тільки зміцнив моє кохання. Якби вона навіть дуже постаріла і чоло вкрилося зморшками, я все одно впізнав би новгородську княжну.

— Новгородську… І ти не забув про те місто?

— Я багато подорожував, але кращого міста й привітніших людей ніде не бачив.

— Хотів би туди повернутися?

Перше ніж відповісти, Пилип, схвильований, довго мовчав.

— Без неї?.. Хіба ти, королю, не розумієш, що те місто було найкраще, бо схоже на неї, бо горде й вільне, як вона? Новгород без княжни — це вже не Новгород, а звичайнісіньке місто.

— Гаразд. На ось, це вона тобі передала.

Коли Пилип узяв перстень, подарований Анні ним-таки стільки років тому, йому здалося, що він ось-ось помре від щастя. Вільгельм, побачивши, як Пилип скам'янів на місці, занепокоївся.

— Друже, отямся!.. Гадаю, ти не розкиснеш, мов жінка.

По срібному Пилиповому обличчю покотилися сльози. Вільгельм підвівся й відв’язав маску на другові. З’явилося нещасне порубцьоване обличчя. Герцог обійняв Пилипа й заплакав разом з ним.

— Брате мій, королева Анна запрошує тебе до себе. Вона хоче помолитися на могилі своєї матері. І бажає, щоб ти супроводив її в дорозі.

Грім не вдарив би з більшою силою, ніж ця звістка. Пилип укляк на землю, мов скам’янілий. Вільгельм став навколішки біля нього й почав молитися.

Повернувшись додому з Вернея-Етрана, Анна стала готуватися до подорожі. З допомогою Аделаїди де Ла-Ферте і Бланш де Шовіньї вона давала лад своїм речам, переглядала сукні й прикраси. Анна залишила синові Філіппу свою Пречисту діву Новгородську, з якою ніколи не розлучалась і якою так дорожила.

— Можна подумати, що ви збираєтесь померти й зоставити отак усе своє багатство, — сказала Аделаїда.

Королева-мати відвернула голову й зашарілась. Прозірливість її подруги нагнала на неї страху. Стомлена й хвора, Анна помалу втрачала зір і здогадувалася, що скоро помре. Їй хотілося, щоб це сталось на руській землі. Тепер усі сили були спрямовані на досягнення цієї мети. Вона почувала себе хворою дужче, ніж вважали лікарі, але приховувала це від усіх, щоб її не затримали. Їй важко було казати неправду Аделаїді — адже та добре її знала, однак Анна зуміла ошукати й подругу.

Зі згоди Філіппа Анна підписала таку грамоту на користь санліського монастиря святого Вінцента:

«Усі сини святої Церкви знають, що Творець світу, Бог Отець, створив усе суще задля того, щоб приготувати й скріпити шлюб Свого єдиного Сина з цією ж Церквою.

Не тільки Отець, а й Син, за згодою із Святим духом, узяв її собі за наречену, про що свідчать слова, якими Син звертається до неї в «Пісні пісень: «Зо мною з Лівану, моя наречена, зо мною з Лівану ти підеш! Споглянеш з вершини Аманш, з вершин Сеніру й Гермону».

А я, Анна, розуміючи все те серцем, розмірковуючи над такою великою красою, над такою великою славою й пригадуючи слова із Святого письма: «Блаженні покликані на весільну вечерю Агнця» і слова, що їх виголосила сама наречена Христова: «Ті, що мене відкриють собі, здобудуть Вічне життя», — не раз запитувала себе, чи зможу якогось дня прилучитися до цього свята, цього блаженства й цього вічного життя. Моє серце нарешті зважилося збудувати церкву Христові, аби тісно пов’язати себе із святою общиною, стати мовби часточкою цієї общини, яку з Христом пов’язує віра; тож я наказала звести й присвятити Христові церкву Святої Трійці — Богоматері Марії, передвісника Господа й святого великомученика Вінцента — і віддала їй у дар свої особисті багатства і ті, що їх король Генріх, мій чоловік, дав мені, одружуючись зі мною.

Усі ці багатства з ласки мого сина короля, з волі Господньої і зі згоди вельмож королівства я віддаю церкві, щоб у ній могли жити й служити Господові спокійні і лагідні ченці, відмовившись від світського життя й присвятивши себе канонічно правильному життю, цебто правилам, писаним святими апостолами й святим Айгустіном.

Хай вони моляться день і ніч за відпущення гріхів королю Генріху, моїм дітям та моїм друзям, а також за відпущення гріхів мені і хай своїми молитвами вимолять у Господа, аби я постала перед Ним без жодного гріха й жодної вади, як цього бажає Христос для своєї Церкви.

А саме: землю біля храму Господнього, яку купив і якою володів прево Ів, з пекарнею та всіма доходами від неї; дев’ять маєтків з усіма угіддями та доходами, які я колись отримувала від них; право вільно ввозити продукти до міста, на околиці якого споруджено церкву; млин, що залежить від міста й стоїть на його околиці, названій Гув’є, і обійстя «Блан-Месніль»; маєток, розташований на території Лаону в містечку Крепі.

А щоб ніхто згодом не зазіхнув на ці маєтки та доходи від них, я віддаю їх у повне володіння монастиреві святого Вінцента та його канонікам».

Склавши, згідно зі звичаєм, такий заповіт, королева попрощалася з тими, хто вірно служив їй довгі роки. Оточення королеви Берти дивилося, як Анна вирушає в дорогу, з неприхованою радістю, яку трохи затьмарила поведінка короля. Філіпп поїхав проводжати матір аж до місця посадки на судно. Вони прибули до Руана теплого червневого дня, і Вільгельм прийняв їх із своєю звичною щиросердістю. Після трьох днів свят, бенкетів, турнірів та процесій настав час відпливати.

Світанок обіцяв погожий день. На Сені ледь погойдувалася заново відбудована «Мора». Галаслива барвиста юрба чекала на кортеж, що супроводжував королеву-матір Франції. Нарешті засурмили мисливські ріжки, і на бойових конях у розкішній збруї проїхали, навіть не глянувши на натовп, яскраво вбрані, горді й стрункі рицарі з герцогської охорони. За ними їхали вельможі, графи й барони, принци і єпископи, всі в оздоблених сріблом і золотом шатах, а далі — король Франції та король Англії. Важко було сказати, хто з цих двох дужче засліплював публіку своїм пишним вбранням. За ними їхали повози знатних дам: Матільдині в кольорах Нормандії та Англії і Аннині в кольорах Франції. Королева-мати була в білій, з важкою золотою вишивкою сукні з Візантії. Як вона сяяла під ранковим сонцем! Але Анна не спускала очей з «Мори» і з невиразної постаті на носі судна, зброя й обличчя якої блищали на осонні.

Анна попрощалася з синами, заплакавши й поблагословивши їх. У Філіппа щеміло серце; він шкодував, що дозволив матері вирушити в цю подорож. Він дивився на матір так, наче не бачив її дуже давно. У Філіпповій голові зринали картини його дитинства: він згадав, як одного літнього дня мати з довгим розпатланим волоссям поклала йому на голову віночок із квітів і назвала його своїм «весняним малятком», як вона, нахилившись до гриви коня, зробила йому виклик на перегонах; яка вона була гарна, як розхвилювалася й пишалась ним у день його коронування; саме задля неї він вивчив напам’ять ритуальні слова…

— Мамо рідна!.. — простогнав Філіпп, уклякши одним коліном на землю.

— Сину мій, хай вас Господь береже! Я щодня молитимусь там за вас і за прекрасну країну Францію.

Настала черга прощатися з монархами Нормандії. Матільду довелося силоміць виривати з обіймів подруги. Королева Англії так розхвилювалася, що придворні дами мусили нести її на руках.

Герцог-король підійшов до Анни й узяв її за руку. Незважаючи на свою огрядність, він спритно допоміг їй зійти на місток, що вів на палубу судна. На палубі Вільгельм уклав холодну королевину долоню в руку чоловіка з обличчям у срібній масці, в руку свого друга Рубцюватого…

— Зайчику!..

Пилип так розхвилювався, що не міг промовити й слова, він лише укляк коліном на палубу й схилив голову перед своєю віднайденою коханою.

— Зайчику, підведись, поглянь на мене… Ми тепер уже старі й вільні від будь-якого обов’язку. Бог не покарає нас за те, що ми знову зустрілися на схилі віку, — сказала Анна рідною мовою, звуки якої тішили їй серце.

— Господь Бог з великої ласки дозволив вам знову зустрітися, — сказав Вільгельм. — Скористайтесь нагодою і віддячте йому. Рицарю, я довіряю тобі даму, якій я заприсягнув чистим коханням і лишаюсь йому навіки вірним. Оберігай її від усього лихого на світі й поверни її з Божою допомогою до нас знову.

— Ваша величносте, перебрати свою даму з ваших рук для мене велика честь. Будьте певні: поки я живий, нічого поганого з нею не станеться. Клянусь Морою, яка колись вірно служила вам! — промовив Пилип, поклавши долоню на руків’я своєї шпаги.

Герцог Нормандський і король Англійський обняв чоловіка без імені й без обличчя, який був йому другом.

— Мені бракуватиме тебе, брате.

— Мені теж бракуватиме тебе.

Вільгельм востаннє вкляк перед Анною.

— Поблагословіть мене, пані, поблагословіть мене, Моро…

Він затремтів від дотику ніжних пальців, що лягли йому на чоло.

Королева цього не витримала, вона впала на руки Бланш де Шовіньї, яка з двома служницями піднялася вслід за нею на палубу.

Вільгельм зійшов з судна; місток прибрали й підняли вітрила.

Натовп на березі молився, ченці співали, єпископ Руанський, стоячи в оточенні міського духівництва, благословляв «Мору» та її пасажирів.

Підтримувана своєю супровідницею, Анна перейшла на корму й стояла там нерухомо, аж поки останній закрут Сени сховав від її очей тих, кого вона напевне вже ніколи не побачить. Та, попри сльози й щем у серці, королева відчула, як сповнюється якоюсь молодечою радістю. Вона всміхнулась.

— Ідіть відпочиньте, — сказала Бланш.

Королева пішла, не опираючись, і лягла на подушки під балдахіном, де вже стояв легкий сніданок.

— Попросіть Рицаря в масці прийти до мене.

Пилип підійшов і шанобливо вклонився.

— Сідай і поділи зі мною цей сніданок.

Якийсь час вони мовчки їли і пили приправлене прянощами вино.

— Ти радий, що знову побачиш наш рідний край?

— Радий, бо я побачу його з тобою. Але, боюсь, ти там не застанеш нічого з того, що залишила. Твого батька й матері вже немає; з твоїх братів зостався тільки великий князь Всеволод; твої друзі повмирали або роз’їхалися по світу.

— Я все це знаю. Мій брат Всеволод має дочку Янку, вона заснувала в Києві жіночий монастир. Я провідаю Новгород, а тоді, якщо на те буде воля Божа, поїду до Києва й піду в цей монастир до святої небоги, якої ще ніколи ж бачила.

— Якщо ти цього бажаєш, то я відвезу тебе до Києва й передам великому князеві.

Легкий бриз дедалі дужче підштовхував судна. Анна бачила, як на березі пропливають верхівки дерев, вона вдихала запахуще повітря літнього ранку й усе її тіло оживало; королева давно вже не почувала себе так добре, в такій гармонії з власною душею та довколишньою природою. Сам Господь благословляв цю подорож.

Анна пружно, мов дівчина, випросталася й рушила на ніс судна. «Мора» велично розтинала тиху воду. Пилип підійшов до Анни.

— А тобі не шкода покидати цю гарну країну? — спитав він, широко розвівши руки.

Королева відповіла не одразу.

— Так, безперечно… Франція — гарна країна, але мені завжди було в ній тісно… Як тобі сказати? їй бракує сонця… Саме так, небо тут не таке просторе, обрій не досить широкий… Ліси такі високі й густі! А замки малі й темні, жінки почувають себе в них в'язнями! Перші роки були для мене вельми важкі: не тільки тому, що я втратила тебе, а й тому, що не мала жодної звістки від тебе й дуже мало отримувала листів від своєї родини. Здавалося, всі забули про мене, в мене склалося таке враження, ніби я вже й не живу. Трохи щастя подарували мені мої діти, поштивий Олів’є, за яким я й досі плачу… Ох, даруй мені, я бачу, спогад про нього й тобі завдає болю…

— Так, я й досі страждаю за ним.

— Як я тепер здогадалася, він, помираючи, назвав твоє ім’я, а не ім’я мого сина. Олів’є намагався сказати мені, що то ти, Пилип, стояв переді мною, мій колишній друг. Чому я тоді цього не зрозуміла?!

— Тоді ще не настав час для нашої зустрічі, до того ж королеву Франції й бідолашного рицаря без імені й без обличчя розділяла велика відстань…

— Як це з тобою сталося? — спитала Анна, гладячи пальцями срібну маску.

— Це вже нічого не важить. Сталося — та й годі,— відповів Пилип, відступаючи від неї.

Анна затремтіла.

— Я стомилася, світло засліплює мої хворі очі. Попроси, щоб опустили завіски.

Пилипа вразило те, як раптово Анна зблідла і як у неї почервоніли очі. Він покликав Бланш де Шовіньї, і та вправними рухами заходилася допомагати господині.

Увесь час, поки вони пливли вздовж узбережжя Франції, Данії та Германії, стояла гарна погода. Гнана легким бризом «Мора» йшла швидко, розтинаючи тихі хвилі. В серпні вони дісталися до Риги й зійшли з судна. Королева переказала через його капітана подяку герцогові-королю.

У Ризі на них чекали посланці від князя Київського. Стомлена дорогою Анна не змогла взяти участь в урочистій зустрічі. Коли вона стала почувати себе краще, то попросила негайно вирушати до Новгорода. Вони піднялися на довгому, з нарощеними бортами човні вгору Двіною. В Полоцьку вони зійшли з човна й рушили далі на повозах і конях. Перед тим, як вони знову мали сісти на судно на річці Ловать, Анна довго розмовляла з Пилипом.

— Зайчику, я боюся, що не доїду до Новгорода… Ні, не перебивай мене. Мої хворі очі вже ледве розрізняють світло. Я відчуваю, як сонце припікає мені чоло, але не бачу його. Чи згоден ти, друже, бути моїми очима, якщо я доберуся до рідного мого міста ще живою?

— Не кажи такого, ти житимеш і бачитимеш!..

— Ні, може, я ще й житиму, але міста моїх предків на власні очі вже не побачу… Ти дуже не хотів, щоб я побачила твоє обличчя; тепер, коли мої очі майже осліпли, скинь цю маску, хай я своїми пальцями впізнаю риси твого обличчя…

— Не треба!

— Прошу тебе! Всю цю подорож твоя рука не випускала моєї. Тепер моя рука нетерпеливиться погладити твоє змертвіле обличчя.

Пилип скорився і розв’язав зав’язки, що притримували маску. В обличчя йому вдарило м’яке свіже повітря, а доторк любих долонь, коли вони погладили його нещасне лице, був найприємніший з усього, що йому випадало відчувати в житті.

— Любий мій, мабуть, ти страшенно настраждався! — сказала Анна, плачучи. — Але під цими рубцями я знову впізнаю тебе. Ти гарний під моїми пальцями, гарний і молодий… Який ти молодий, Зайчику!.. Либонь, я здаюся тобі дуже старою!..

— Ти стара?! Ти довіку не постарієш! Господь Бог створив тебе вродливою на віки вічні, і я вдячний йому за те, що він подарував мені радість милуватися тобою. Доля дала мені змогу все моє життя дивитися на тебе. Ох, засмійся ще!.. Ти смієшся так, як сміялася тоді, коли я давав тобі виграти перегони…

— То не ти давав мені виграти перегони, то я випереджала тебе!

— Бо я притримував свого коня.

— Ох!..


Анна спробувала дати йому кулаком стусана. Пилип теж засміявся.

— Ти й досі така сама пустунка, яка була! Я давав тобі виграти перегони, але ти — найкраща вершниця з усіх, яких я знав.

— О, ти так гадаєш?!

Вони розмовляли до самої посадки на судно, то сварячись то сміючись, то зрідка замовкаючи й над чимось замислюючись.

— Прошу тебе, кажи мені про все, що бачиш, нічого не замовчуй: ні кольору неба, ні вигляду хмар, ні польоту птахів, ні одягу жінок, ні сили чоловіків, ні усмішок дітей. А особливо краси Новгорода… Я хочу бачити все твоїми очима! А тепер облиш мене, мені треба ощадити сили, якщо я хочу дістатися до міста.

Пилип послухавсь і пішов до Бланш де Шовіньї, що, вклякнувши на палубі, плакала.

— Рицарю, я боюся, щоб королева не покинула нас. Їй стає дедалі гірше. Вона намагається приховати це від мене, але я все бачу.

Пригнічений Пилип, не сказавши ні слова, втупився очима в обрій.

В Анни помалу підіймалася гарячка. Вона скаржилася на гострий біль у голові, а з її очей почала виділятися забарвлена кров’ю рідина. Ввечері їй трохи полегшало. Пилип не відходив від Анни, він навіть ліг спати біля неї, поклавши між собою та королевою свою шпагу Мору.

Одного ранку гарячка в Анни спала, болі вляглись, а очі перестали сльозитися. Вона випила трохи молока й попросила своїх супровідниць помити її й розчесати коси. Пилипа приголомшила її худорба. Загорнувши Анну в біле простирадло, він виніс її на ніс судна, і Бланш стала розчісувати їй довгі коси, які знову засяяли на сонці своїм колишнім блиском. Коли вони висохли і Бланш їх заплела, Анна забажала з допомогою Пилипа трохи походити.

Увечері вона попросила надягти на неї найкращі її шати й усі прикраси. Вбравшись так, вона скидалася на богиню. Супутники, побачивши Анну такою блідою, гарною й тендітною, перехрестилися.

— Зайчику, завтра ми приїдемо до Новгорода, не забувай своєї обіцянки, розказуй мені про все, що бачитимеш!

— Обіцяю тобі, люба моя.

Цієї ночі Анна спала в Пилипових обіймах.

Сонце піднялося ще не дуже високо, коли вони побачили численні заквітчані човни, в яких сиділи юнаки та дівчата у святковому вбранні. На носі кожного човна стояв чернець і посилав уперед благословення. Пилип виніс Анну на ніс судна. Її осліплі очі нічого не бачили, але вона чула спів і передзвін на новгородських дзвіницях. Її обличчя світилося великим щастям.

— Який сьогодні день? — спитала Анна.

— П’яте вересня, королево, — відповіла Бланш де Шовіньї.

Приклавши руки до грудей, Анна намагалася стримати калатання серця.

— Зайчику, — прошепотіла вона, — розповідай!

Пилип почав монотонним голосом розповідати. Слухаючи його, королева вся аж сяяла: ніщо тут не змінилося, місто її дитинства лишилося таким самим гарним, яким вона зберегла його в пам’яті.

— А небо й досі таке саме широке?

— Воно величезне — таке величезне, як моє кохання до тебе!

— Любий мій, моє кохання анітрохи не менше. Я можу це сказати тобі сьогодні перед Богом, який чує мене. Підійди ближче, Зайчику. Я не можу втримати життя… Я відчуваю, як воно покидає мене… Не знаю, чи зможу живою торкнутися землі моєї батьківщини… Якщо цього не станеться, понеси мене на руках, опусти на землю й поклади мені в руку пригорщу цієї землі… Цить, мовчи… А потім, коли єпископ поблагословить моє тіло, наповниш човна соломою й покладеш мене… Підпалиш солому й пустиш човна на воду…

— Таж це — язичницький звичай наших предків!

— Я знаю, але така моя воля… Розумієш, Зайчику, я більше не належу Русі, ця земля вже не моя. Я хочу, щоб вітер розвіяв мій попіл, щоб цей попіл, опавши, змішався із землею і щоб я знову відродилася в травах і в листі дерев.

— Не проси в мене цього, це надто жорстоко!

— Не жорстоко, а правильно, я розумію це саме так. Від мене цього вимагає Бог і душі моїх предків. Пообіцяй мені, Зайчику, що ти послухаєшся мене.

— Обіцяю.

Коли вони причалювали до берега, Анна вже помирала. Пилип шепотів їй на вухо — та чи чула ще вона? — змальовуючи все, що бачив: святковий натовп на березі, духівництво на чолі з єпископом Новгородським, княжих дружинників, її брата Всеволода… Все місто вийшло зустрічати свою княжну, що поверталася додому…

Коли новгородці побачили ставного нормандського воїна в рицарському вбранні, цього чоловіка із спотвореним обличчям, який, спотикаючись, сходив із човна з розкішно вдягненою жінкою на руках, а її всіяні перлами коси тяглися до землі,— у натовпі запала глибока тиша. Увійшовши в юрбу, що злякано розступилася, Пилип рушив із сльозами на очах до головної брами міста. Там він укляк і поклав тіло на землю. Потім насипав, у жмені покійниці піску. Єпископ помолився за упокій її душі. Невдовзі на всіх церквах залунав подзвін. Натовп теж укляк і став молитися. Згодом Пилип підвівся й заговорив до єпископа, який сторопіло дивився на нього. Після цього єпископ скликав членів ради й переказав їм слова чоловіка без обличчя. Міська знать закричала:

— Це божевілля!

— Блюзнірство!

— Ми не можемо цього дозволити!

— Наших князів з давніх-давен ховали по-іншому!

— Закон Божий це забороняє!

— Ми християни від часів Володимира!

— Поховаймо княжну біля її матері й брата!

— Але ж це — її остання воля!

— Вона не тямила що казала!

Підійшов князь Новгородський і спитав у Пилипа:

— Ви певні, що її останнє бажання було саме таке?

— У цьому немає жодного сумніву.

— Тоді хай буде так, як вона хотіла.

Князь наказав спорудити на річці поміст, накласти в човен соломи й накрити катафалк розкішною яскравою тканиною.

Цілий день тіло Анни, королеви Франції, було виставлене на помості для прощання. Люди мовчки проходили, кидаючи на катафалк квіти. Увечері Пилип переніс Анну на човен, прикрашений квітами, зеленим гіллям і шовковими стрічками. За наказом князя єпископ востаннє поблагословив покійницю. Потім Пилип підпалив солому й відштовхнув човна від берега.

І тоді натовп вражено загув: в останню мить Пилип стрибнув у охоплений полум’ям човен. Він схопив весло й поплив, перше ніж до нього встигли підбігти люди. Невдовзі Пилип був уже далеко від берега. Він стояв на кормі й махав Морою, своєю шпагою, в бік міста. Потім, поцілувавши лезо, щомога розмахнувся й пожбурив шпагу в озеро Ільмень. Новгородці стояли на березі такі приголомшені, що навіть забули молитися. Полум’я на човні здіймалося дедалі вище. Пилип ліг поряд із покійницею і обійняв її. Потім торкнувся губами холодного й побляклого обличчя. І сповнився блаженного спокою: тепер вона належить йому. Зараз полум’я переплавить їхні тіла в одне єдине тіло. І Пилип ніжно заговорив до Анни:

— Люба моя, ми більше ніколи не розлучатимемося… Зараз ми побачимо тих, кого так любили… Незабаром ті, хто нас любить, приєднаються до нас… Ми назавжди повернулися до Новгорода!.. Наші душі назавжди поєднаються й житимуть у цьому небі… Русалки підхоплять нашу пісню про кохання… Анно, люба моя… Я йду до тебе, ось я!..

Багато століть у Новгороді й у Санлісі церква святкує п’ятого вересня День Анни, могила якої в новгородському небі.

Париж, грудень 1988 року

Примітки


1

«Veni Creator» — прийди, Господи (лат.)



2

Тавайола — тонка пілка з мереживом, яка служить для освячення й роздачі священного хліба.



3

Конетабль — головнокомандуючий армією.



4

Трувери — північнофранцузькі поети-співці.



5

Тhог аїе — уперед (Норманд.)



6

Бліо — щось на зразок туніки.



7


(7) — Переклад «Пісні про Роланда» тут і далі В. Щурата.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка