Режіна Дефорж Анна Київська Режіна Дефорж — відома сучасна французька письменниця. Її перу належать романи «Бланш і Люсі»



Сторінка3/18
Дата конвертації21.02.2016
Розмір3.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Розділ шостий

ПОДОРОЖ

Усі десять днів, протягом яких вони їхали до міста Володимира, де князював Всеволод, Анна виходила з повоза лише для того, щоб справити природну потребу; вона робила це за ширмою, що її тримали служниці. Під час нічних зупинок вона обходила з Оленою та Іриною табір і навідувала Блискавку, рани в якої загоювалися; коли господинина рука гладила кобилі загривок, вона щоразу трепетно здригалася. Щоранку до Анни прибігав Пилип, щоб дізнатись, як їй ведеться, але вона вперто відмовлялася говорити з ним.

Валка прийшла до Володимира в неділю. Княжну, єпископів та їхній почет з усією шанобливістю зустрів Аннин двоюрідний брат Ігор та Всеволодові посланці. Та хоч як Ігор намагався затримати в себе на кілька днів свою гарну двоюрідну сестру, другого ж дня вона знову вирушила в дорогу.

Безхмарна холодна погода, здавалося, квапила коней. А може, то їх підганяв батіг погоничів-болгар. Ще ніколи мули й коні не долали за день таку довгу відстань. Валка виїхала на гористу місцевість і рухалася дуже обережно, бо всі боялися снігових обвалів та нападу розбійників. Ті лиходії попробивали над дорогою печери, і тепер вони, заметені хуртовиною, являли собою зручні спостережні пости. Гослен Шонійський подвоїв кількість розвідників і охоронців. Завдяки невсипній пильності франкських воїнів вони щасливо дісталися на верхівку перевалу, де ченці держали заїзд. Змерзлі подорожні з вдячністю згодилися поласувати густим кислим капусняком, що його їм запропонували.

Наступного дня спуск виявився вкрай небезпечним: дорогу перетинали обвали, земля розповзалась під ногами, один мул разом із погоничем так раптово звалилися в безодню, що врятувати їх не вдалося. Подорожні ще довго чули, як десь унизу ревла нещасна тварина. Зваживши на небезпеку, Гослен Шонійський зупинив валку. Анна розсунула завіски.

— Що сталося?

— Княжно, ми не можемо їхати далі, ваш повіз може будь-якої хвилини перекинутись. Краще буде, якщо ви підете пішки або якщо хтось із чоловіків понесе вас на спині.

— Чоловік — на спині?! — скрикнув Роже Шалонський, важко ступаючи в довгому лисячому хутрі. — Про це не може бути й мови! Наша королева не може подорожувати верхи на чужому чоловікові, це суперечить добропристойності й королівській гідності.

— Ваше преосвященство, бувають випадки, коли про добропристойність доводиться забувати. Я певен, що наш король обрав би саме це рішення і не став би ризикувати життям княжни.

— Я не бачу тут нікого, хто був би гідний це зробити.

— Це зроблю я!

Всі повернули голови до сміливця.

— Батько княжни, мій володар Ярослав, доручив мені супроводжувати її до Королівства Польського. — Відтак Пилип, уклякнувши навколішки, додав: — Анно Ярославно, чи згодні ви, щоб я замінив вам Блискавку?

Госленові впало в око, що княжна ледь зашарілася. Коли перекладач виконав свій обов’язок, Гослен усупереч своїй волі, дав згоду.

Хоч дорога розгрузла, Пилип ступав твердо, не відчуваючи тягаря любої йому ноші, сп'янівши від щастя, що Анна пригорнулася до нього. А княжна, рада знову відчути це рідне їй тепло, прихилилася щокою до хлопцевої потилиці й дозволила себе нести, аж ніяк не байдужа до свого носія, кожен рух якого луною відбивався в її душі. Позад них плечистий чернець ніс Готьє, який, ухопившись за його шию, не спускав очей з Пилипа та Анни.

Нарешті вони приїхали до Кракова. Тут батькові дружинники мали залишити Анну: далі вона вирушала в дорогу під охороною рицарів короля Генріха та її дядька Судислава, князя Псковського, якого Ярослав протримав довгі роки у в’язниці за бунт проти нього і аж тепер випустив на волю, надавши йому змогу побувати на церемонії одруження княжни. Судислава супроводжували два десятки дружинників, вони мали не тільки виявити йому честь, а й водночас наглядати за ним; серед них був, зокрема, й посадник Остромир Чернігівський, намісник київський. Русичі й французи востаннє зібралися на великому бенкеті.

Король Казимир та королева Марія Доброгніва прийняли небогу з розкішшю, не баченою досі в строгому польському дворі, господар якого надавав перевагу довгим теологічним дискусіям, а не багатим учтам. Але ж приймали вони не просто небогу, а королеву Франції, тієї Франції, в якій Казимир і його матір знайшли колись прихисток і яку король полишав дуже неохоче. Казимир сподівався, що завдяки цьому шлюбові, призвідцем якого він був, а також його добрим взаєминам із посланцями короля Генріха ще більше зміцняться зв’язки між Польщею та Францією і водночас послабне вплив германського імператора.

У розпалі цього бенкету Анна насилу знайшла кілька хвилин, щоб попрощатися з Пилипом. їй пощастило разом із молочною сестрою вислизнути з-під нагляду Гослена, який після її бучного від’їзду з Києва не спускав із неї очей.

Хлопець зустрівся з Анною в церковці, що самотньо стояла на березі Вісли. Пилипові друзі чатували біля дверей.

Церкву осявало тьмяне мерехтливе світло. Анні здалося, що хлопець змінився — він виглядав змарнілим і начебто черствішим; вона не опиралася, коли він пригорнув її до себе.

— Я не повинна була приходити… Та серце в мене розривається від самої думки, що я вже ніколи тебе не побачу!..

— Анно, дозволь мені супроводжувати тебе далі… Я зголю бороду й пострижуся… Ти скажеш, що я один із твоїх служників… навіть твоїх рабів…

— Ти ж знаєш, це неможливо. Вельможа Шонійський та єпископи ніколи на це не пристануть. Вони ж бо помітили, як ти дивився на мене і з якою приязню я до тебе ставлюся.

Пилип грубо притис її до себе. Вона скрикнула:

— Не роби цього! — І знов пригорнулася до нього. — Зайчику!..

Мов зайчик у іграх її дитинства, зараз він вислизне від неї, залишить її нещасною… — Зайчику, любий мій Зайчику, поцілуй мене.

Після цього першого поцілунку посипалося б, звичайно, багато інших, та раптом до церкви вбігла Ірина.

— Мерщій тікайте звідси, сюди йдуть ченці!

— Пилипе, візьми цей перстень, хай він нагадує тобі про мене. Не сумуй дуже, Зайчику, я довіку не забуду про тебе.

— Швидше, княжно, швидше!

Ірина вирвала Анну з рук, що намагалися її затримати, і бігом потягла слизьким берегом. Зробила вона це вчасно: до каплиці вже заходили ченці, серед них був і єпископ Готьє, що прийшов на вечірню відправу. Готьє впізнав Пилипа. Єпископові щось здалося підозрілим, і він озирнувся довкола. Але при мерехтливому світлі побачив лише трьох товаришів Ярославового боярина.

— Що ти тут робиш, сину мій? — спитав він по-грецькому. — Чому ти такий заплаканий?

Сердитим помахом руки Пилип витер сльози.

— Хіба мені заборонено молитися?

— Аж ніяк, сину мій. Молитва дає розраду. Сподіваюся, ти знайшов її в цьому священному місці.

Дивлячись на сповнені розпачу очі хлопця, єпископ перейнявся жалістю до нього.

— Іди з миром, я помолюся за тебе.

Це співчуття ще дужче пригнітило Пилипа, і він вийшов з церковки, не попрощавшись із прелатом.

Готьє задумливо дивився йому вслід.

Анна прибігла засапана до своїх покоїв і застала там тітку Марію Доброгніву, що насуплено чекала на неї.

— Мій чоловік уже двічі питав про тебе. Ніхто не знав, куди ти поділася, і я, щоб уникнути пліток, сама прийшла сюди. Де ти була? Ти можеш мені сказати?

— Ох, тітко Маріє, не свари мене! Згадай, як ти втішала мене, коли в дитинстві батько мене карав.

Анна кинулася в обійми до королеви, яка була лише трохи старша за неї. Але цього разу тітка відштовхнула її.

— Анно Ярославно, ти не маєш права так поводитися. Ти, як і я, королева, і відтепер для тебе передусім має важити тільки слава твого королівства, честь твого чоловіка й виховання твоїх дітей. Ти мусиш думати лише про них. Забудь про свого батька й матір, братів і сестер, друзів і свою країну…

— Ніколи!

Лють, з якою Анна вигукнула це слово, примусила стрепенутися Казимирову дружину, яка доклала стільки зусиль, щоб повторити завчені настанови.

— Ніколи, чуєш, ніколи я не забуду своєї країни!

Марія з полегкістю зітхнула: то не нещасливе кохання, а розлука з батьківщиною спонукала її небогу поводитись так непевно.

Марія Доброгніва обняла Анну.

— Не плач, голубко моя, я теж часто думаю про рідну землю, але мій обов’язок і моє щастя — тут. Мій чоловік знає короля Генріха й каже, що то чуйний чоловік. Він любить гарне жіноче вбрання, коштовності, танці й полювання. Правда ж, і ти це любиш?

Анна всміхнулася крізь сльози.

— Але чи не багато він старший за мене?

— Старші чоловіки бувають куди кращі за молодих і уважніші до забаганок дружин.

— Твоя правда.

Анна сказала це так сумно, що в Марії з’явилася підозра.

— Можна, я в тебе про щось спитаю?

— Питай.

— Чи нема в тебе коханого, за яким ти жалкуєш?

Анні до обличчя ринула кров, і вже це було певною відповіддю на поставлене їй запитання.

— Сердешна, ти хочеш себе занапастити!

— Це не те, що ти думаєш! Я люблю Пилипа, як брата, а не як коханого. Батько про це знає, а то він ніколи б не послав його супроводжувати мене.

— Може, мій брат Ярослав і знає про твої почуття, але він припускається великої помилки, бо не знає про Пилипові почуття. Всі здогадуються, що він тебе кохає, навіть єпископи.

— То й що? Я не можу тут нічим зарадити!

Вперше за всю їхню розмову з обличчя королеви спало напруження, і його осяяла глумлива посмішка.

— Мене не треба в цьому переконувати! Не забувай, що я теж жінка й колись теж мала залицяльників. Завтра охорона, призначена твоїм батьком, нарешті вирушить назад до Києва, а з нею поїде й Пилип.

Анна відвернула голову, раз по раз підносячи пальці до вуст, які ще зберігали спогад про поцілунок її друга. Марія Доброгніва плеснула в долоні. І одразу ж прибігла служниця.

— Принеси княжні води.

Через кілька хвилин дівчина принесла срібну посудину із запашною водою.

— Освіжи обличчя.

Королева сама поправила княжні довгі руді коси й складки на сукні.

— Ходімо. Бо в мого чоловіка незабаром урветься терпець.

Менше ніж через п’ять днів після приїзду до Кракова валка знову вирушила в дорогу. Анна так більше й не побачилася з Пилипом.



Розділ сьомий

ЗУСТРІЧ

Подорож до Праги проходила в негоду: сніг, дощ, холод, грязюка; перекидалися хури, загрузали повози, на коней нападали вовки, а на людей — голодні розбійники; недужі воїни сиділи на конях пригнічені, а жінки й єпископи, хоч і були вдягнені в хутра, цокали зубами.

Змучена наріканнями придворних дам та стогоном Олени й Ірини, що вся палала від гарячки, Анна воліла, попри негоду, їхати верхи поряд із Госленом Шонійським, до якого, незважаючи на його підозріливість та буркотливу вдачу, відчула прихильність. Гослен захоплювався її витривалістю й дивувався з того, що Анна ніколи не відмовлялася від напою з вина, меду та прянощів, у який занурювали розпечений до червоного меч. То був магічний трунок, після якого воїни стійко зносили пронизливий холод. Гослен Шонійський роздобув рецепт цього питва в одного злодійкуватого мандрівного ченця, який поділився ним з вельможею за те, що той зберіг йому життя, і тепер Гослен ревно беріг його таємницю. Перша чаша гарячої рідини зігрівала тіло з ніг до голови, друга викликала радість і робила життя прекрасним, що ж до третьої… Хоч як Анна просила, отримати третю чашу їй жодного разу не вдалося!

Валка важко просувалася цим похмурим і сумовитим краєвидом, де жили, як казала, хрестячись, Олена, самі привиди та лихі німфи. Годувальниця запевняла, нібито сама бачила, як тут блукав Святополк — убивця Бориса і Гліба, синів князя Володимира Великого. Святополк збожеволів і страждав від жахливих мук, що їх послало йому небо в покарання за його страшний злочин. Його проклята душа кружляла довкола валки, викликаючи бурі. Щоб заспокоїти духів, єпископ Готьє проказував молитви, які проганяють демонів і відсилають назад до пекла грішників.

У Празі на Влтаві була повінь; вона котила величезні брили криги, які зносили з собою все, чого діє знесла вода. Брячіслав І саме перебував на настійливе прохання папи Льва IX в короля Генріха III. Роже Шалонський та Готьє де Мо розповіли про свої злигодні єпископові Празькому. Але тому вже остогидли прохання про допомогу, з якими до нього зверталися з усіх усюд, і він не виявив своїм побратимам та нареченій короля Франції тієї шани, якої вони були гідні, а доручив опікуватися ними звичайним священикам. Через два дні, незважаючи на хворих і тривалу негоду, невеличкий загін знову вирушив у дорогу.

Вони доїхали верхи до Нюрнберга без пригод. Герцог Баварський послав назустріч майбутній королеві Франції чималий почет на чолі з міським архієпископом. Святий отець переказав Ярославовій дочці від імені герцога, що він прикро засмучений, бо не може особисто вшанувати княжну у своєму місті — його теж затримав у себе імператор. Анну та жінок, які її супроводжували, відвели до королівських покоїв архієпископату. Вона радо поринула в запашний купіль; надягти на себе свіжу білизну було справжньою втіхою.

Анна пригадала, що колись її мати Індігерда особливо вирізняла одного самотнього ченця, святого Зебальда, якого германці вшановували як одного із своїх перших апостолів. Княжна чула, що його могила стала місцем паломництва, і забажала піти туди помолитися в супроводі Олени, двох зброєносців та одного проводиря. Гослен Шонійський мусив, хоча й не без заперечень, поступитися перед наполегливістю дівчини. Щоправда, церква, де поховали святого ченця, стояла недалеко від собору. Анна сіла верхи на Блискавку, й невеличкий загін рушив ступою до церкви.

Стояла ясна холодна погода. їдучи за проводирем, Анна та її супутники, поминувши міську браму, пустили коней клусом, потім — учвал, промчали невеликою рівниною і заглибилися в ліс, крони дерев якого закривали небо. Олена здивовано спитала в проводиря, чи в той бік вони їдуть. Вона гадала, що могила того ченця в місті, а не за ним. Ні, похитав головою проводир. Побачивши, що ні господиня, ні зброєносці не хвилюються, Олена вирішила, що, мабуть, не все як слід збагнула.

Анна радо пустила коня вчвал і відірвалася від супутників, дарма що ті застережно гукали до неї. Невдовзі їхні голоси вже не долинали до княжни, Згодом вона притримала коня, втішаючись якийсь час самотністю та тишею. Нараз Блискавка зупинилася, нашорошивши вуха й уся здригаючись. Ліс сповнився тупотом: перед нею пробігло зо два десятки оленів з оленятами та ланей, який вів за собою чудовий ряснорогий самець. В Анні прокинувся мисливський інстинкт, і вона помчала за тваринами. Припавши до шиї Блискавки, княжна знову стала Діаною-мисливицею Київською. Вона так захопилася погонею, що спершу й не помітила, як один із вершників наздогнав її. Анна побачила його аж тоді, коли він випередив її. Спочатку здивувавшись, а потім розгнівавшись, вона підострожила коня, який метнувся вперед і наздогнав необачного вершника. Якийсь час вони мчали із запаморочливою швидкістю пліч-о-пліч і незабаром наблизилися до табуна диких тварин. Анна крикнула на вухо Блискавці, і та потужним стрибком перелетіла через широкий рів, а її супротивник залишився на тому боці. Гілка зірвала з голови княжни вишиту пов’язку, що притримувала вуалетку, й шмагонула по обличчю вершника, який мчав позаду. Той випав із сідла й гепнув на каміння край рову. Анна наздогнала табун, і той розсипався навсібіч. Тільки маленьке оленятко застигло на місці; в нього тремтіли ноги, а очі налилися слізьми. Зупинившись перед тваринкою, кобила загарцювала, важко сапаючи й уся паруючи. Анна зіскочила на землю й уклякла навколішки:

— Йди сюди, маленьке, йди, не бійся мене!

Коли Анна взяла оленятко на руки, воно й не ворухнулося. В тваринки страшенно калатало серце, вона вся тремтіла. Анна загорнула її в своє хутро й лагідно заговорила до неї.

Під чиєюсь важкою ходою захрускотіла мерзла земля. До Анни підходив вершник. Його обличчя було перемазане землею й кров’ю. Анна дивилась на нього, не приховуючи цікавості. Так вони роззирали одне одного кілька хвилин. Він аж кипів від люті, що програв перегони й упав на землю на очах у жінки. У жінки, яка, замість лікувати його, пестила тварину, навіть не здогадавшись поправити на собі вбрання; жінки, що виставила напоказ свої коси, які мав право бачити тільки її чоловік. А Анна гадала, що він чогось вичікує, перше ніж піти своєю дорогою. Він заговорив до неї хрипким голосом, але слів його вона не розуміла. Десь заревла олениця. Маленьке оленятко на руках у Анни стрепенулось і собі подало чутний голос.

— Тебе кличе твоя мати. Йди до неї!

Поцілувавши ніжну мордочку оленяти, Анна відпустила його, і воно побігло в хащі. Аж тепер вона підвелася й підійшла до незнайомця. Він, схоже, був серйозно поранений. Княжна торкнулася пальцями його підпухлого обличчя, і воно здригнулося. Анна оглянула землю довкола себе. Під деревом вона назбирала жменю моху й намочила його в джерельці, що било з-під каміння. Відтак дала знак вершникові сісти і, скинувши з нього шолома, заходилася обережно витирати йому обличчя. Коли вона змила з нього землю й кров, то побачила, що рани не дуже серйозні, крім тієї, яка тяглася від ока до вуха. Анна розгублено дивилася на кров, що все цебеніла й цебеніла.

— Ляжте, — сказала вона.

Незнайомець, вельми здивувавшись, ліг на землю. Це був плечистий, кремезний чоловік, високий на зріст і молодий, але з грубими, різко окресленими рисами обличчя, добротно, хоч і просто, вдягнений; він був без бороди, з коротко підстриженою чуприною. Незнайомець мовчки дивився на цю розпатлану дівчину, яка щось шукала в прив'язаній до сідла торбині. Нарешті вона дістала якусь пляшечку, відкоркувала її і піднесла собі до носа. З її задоволеного вигляду він здогадався: вона знайшла те, що шукала. Дівчина скропила рідиною жмут моху й приклала його до рани. Вона тримала мох доти, доки кров перестала цебеніти. Примруживши очі, чоловік стежив за дівчиною, що схилилася над ним: її напахчені коси спадали йому на груди. Вона не була схожа на жодну з тих жінок, яких він знав; вона була вища й міцніша за них, мала куди зухваліші очі, впевненіші рухи, густіші коси і, що особливо вражало, була дуже вродлива! Чоловік зробив спробу пригорнути її, та не зогледівся, як у вільній руці в дівчини з'явився кинджал.

Раптом лісову галявину наповнили крики людей та іржання коней. Під'їхали Олена, зброєносці та проводир. Не встиг кінь годувальниці зупинитись, як вона, хоч була й досить огрядна, зіскочила на землю.

— Дитино моя, дитино моя, з тобою нічого не сталося? Якого ж страху ти нагнала на мене! Зглянься наді мною!

— Не кричи на мене, Олено, я змагалася наперегони з оцим рицарем. Я виграла, а він упав з коня, і тепер я лікую його.

— Я бачу, що ти його лікуєш! Він серйозно поранений?

Анна показала жмут моху.

— Кров більше не йде… Пане, — звернулася Олена до пораненого, — ваше щастя, що ви натрапили на мою господиню. Вона так добре вміє лікувати, що простолюд у нас удома прозвав її Морою.

— Морою? — прошепотів незнайомець і знепритомнів.

— Він утратив багато крові. Треба розшукати його людей.

Цієї миті на галявину виїхав чималий загін і оточив їх. Чоловік в одежі ченця схилився над пораненим.

— Що сталося з герцогом?

— Здається, він упав з коня, — сказав один із зброєносців.

— Ви з Франції? Що ви робите в цих місцях?

— А що ви тут робите, панотче?

— Юний зухвальцю, ти знаєш, із ким розмовляєш?

— Ні, але здогадуюся, що маю справу з вельможними особами. Мене звати Арно Лаонський, а оце — мій брат Віктор Данп’єрський. Ми з почту єпископів Шалонського й де Мо, гостей архієпископа Нюрнберзького. Але ж… Куди це вона знову подалася? Пані!.. Пані, зачекайте нас…

Зброєносці скочили на коней і кинулися вслід княжні, якій набридло це базікання.

— До побачення, панотче! — лише встиг крикнути Арно й зник у лісі.

Чоловік в одежі ченця знизав плечима і обернувся до пораненого. Той розплющив очі.

— Моро!

— Що ви кажете, ваша величносте?



— Де та дівчина, що лікувала мене?

— Поїхала. Її супроводжують французькі зброєносці.

— Я хочу розшукати її.

— Це неможливо, ваша величносте, ми повинні приїхати до імператора без запізнення. Тільки імператор може поклопотатися про вас перед папою.

Той, кого чернець називав «ваша величність», важко підвівся.

— Ви, отче, маєте слушність. Але я залюбки віддав би одне з моїх міст, аби тільки дізнатися, хто та дівчина.

— Вона, безперечно, з почту руської княжни, по яку послав своїх людей король Генріх. Він має намір одружитися з нею.

Герцог голосно розреготався.

— Той чоловік нічим не загрожує непорочності сердешної дівчини! Та коли вона така гарненька, як оця мисливиця, то, слово честі, я хочу потиснути їй руку!

— Ваше величносте, ви маєте всі надії одружитися з принцесою Матільдою, тож не думайте про іншу жінку…

Герцог і чернець посідали на коней, що їх тримали зброєносці.

— Як завше, ви, отче, маєте рацію. Забудьмо про дівчину, яку звати Морою.

— Морою?

— Так сказала жінка, що супроводжувала її.

— Мора… Мора… Чарівниця!

— Що ви кажете? Я нічого не розумію…

— Здається, Мора, якщо я не помиляюсь, — ім’я однієї чаклунки зі слов’янських легенд. Вона без угаву заплітає свої коси й цим спокушає тих, хто наближається до неї.

— Чарівниця Мора… Це ім’я їй пасує: пахощі її довгих кіс зачарували мене. Ох!

Остроги й вигуки зірвали з місця коней, і ті, заіржавши з люті й болю, помчали лісом.

Нарешті Анна та її супутники дісталися до невеличкої дерев’яної каплиці, де старий чернець продавав реліквії святого Зебальда.

— Це тут могила святого? — спитала Олена у проводиря.

— Ні, цю каплицю спорудили на місці, де стояла його хижка, а могила в місті. Я думав, княжна саме тут бажала поклонитися його пам’яті.

Олена насилу стрималася, щоб не дати проводиреві ляпаса. Збагнувши, як він завинив, бідолаха впав навколішки.

— Прошу вас, не розповідайте нічого панові архієпископу, він накаже виколоти мені очі!

— І це було б по заслузі,— пробурмотіла Олена. — Тобі пощастило, що з княжною нічого не сталося, а то я сама виколола б тобі очі й вирвала б язика і серце!

Анна, що вже зайшла до каплиці, молилася перед грубо виліпленою статуєю Пречистої діви, яку осявало мерехтливе світло воскових свічок.



Розділ восьмий

КІНЕЦЬ ПОДОРОЖІ

Вони в’їхали в густий ліс, такий темний, що їм здавалося, ніби вони посуваються в нескінченній пітьмі.

Ульм, як і Влтава в Празі, ніс на собі величезні брили криги. Під Тюбінгеном на них знову напали розбійники, але відважна охорона відігнала їх, убивши з десяток сіромах, озброєних кийками та добрими мечами. В цій сутичці було легко поранено лише одного француза. Серед французів найхоробрішим виявився воїн із скаліченим обличчям, якого взяли на службу в дорозі; його мужність помітив Гослен і привітав сміливця. А той щось буркнув у відповідь і відійшов убік, витираючи кинджала об свій подертий одяг.

Дні стали довшими й тепер здавалися нескінченними. Після від’їзду валки з Нюрнберга дощ, власне, й не вщухав; коні падали з ніг, повози та хури грузли, від вогню йшло більше диму, ніж тепла. Ніщо вже не могло розважити Анну: ні казки її годувальниці, ні базікання Ірини, ні пісні придворних дам, ні музика пажів, ні уроки французької, що їх давав їй єпископ Готьє, ні навіть маленькі звірки, яких підбирав у лігвищах Гослен.

Багато разів Гослен сварився на проводирів, звинувачуючи їх у тому, що вони ведуть валку не тією дорогою. Болгари знизували плечима і їхали далі ступою на своїх гнідих конях, на диво, як для франкських вершників, витривалих. Нарешті вони дісталися до широкої річки й перебралися через неї на плотах. На другому березі повітря здалося їм теплішим, сонце пригрівало дужче, наставала рання весна. Анна скинула з себе хутряні ковдри й побігла рвати дуже пахучі квіточки, назви яких не знала.

— Це фіалки, — сказав єпископ Роже.

— Фі-ал-ки, — повторила вона по складах. Ще в Празі княжна попросила єпископів та придворних дам навчати її мови майбутнього чоловіка. В цій справі вона виявила себе вельми здібною. Не минуло й місяця, і Анна вже не тільки розуміла французьку, а й могла перемовитися кількома словами зі своїми дамами та Госленом Шонійським, якого підкорила собі остаточно. Він був перший у довгому списку рицарів, що приходили служити душею й тілом тій, кого вони називали «наша пані з далекої країни».

Розчарована від’їздом Пилипа та бояр, Анна намагалася розвіяти своє горе й нудьгу тривалою верховою їздою в товаристві рицарів зі своєї охорони; спершу єпископи дивилися на це з тривогою, потім змирилися. Тільки Олена, побоюючись за здоров’я й добре ім’я своєї годованки, не спускала з неї невсипущих очей. Коли зупинялися відпочити, Анна брала гуслі й наспівувала пісень, що їх невдовзі підхоплювали Олена та Ірина; ці пісні навіювали на слухачів глибокий смуток.

Одного вечора, коли подорожні занепали духом дужче, ніж звичайно, Гослен Шонійський вигукнув:

— Та ж ваша країна — це край плаксійок!

Ярославова дочка не зовсім добре зрозуміла зміст його фрази й попросила перекладача допомогти їй. А тоді кинула гнівний погляд на Гослена й, плеснувши в долоні, сказала кілька слів рідною мовою. Олена й Ірина підвелися, дружинники з охорони її дядька підійшли ближче — хто з сопілкою, хто з гуслями чи цимбалами — і на знак княжни заграли захопливу, шалену мелодію, а потім кинулися в танок, який усі сприйняли за справжню виставу. Анна приєдналася до дружинників, співаючи, танцюючи й сміючись перед сторопілими франками, що зроду не чули такої нестримної музики.

Єпископ Готьє, який дуже піклувався про літературу (його називали Всезнавець) і тримав у своєму місті Мо співаків та музик, похитав головою, вражений цією злагодженою грою і невимушеністю русичів у поведінці з донькою свого князя. Що ж до єпископа Роже, то цей подумав, що майбутня королева з таким темпераментом неодмінно спокусить короля Генріха й швидко народить наступника французького престолу.

— Бачите, вельможний Гослене, — промовила Анна з побагровілими щоками, трохи засапавшись, — ми не такі вже, як ви сказали… плаксійки! У нас теж уміють веселитися.

Не встиг він відповісти, як Анна різко відвернулася й пішла до свого повоза.

У наступні дні вона вже намагалася чергувати сумні пісні з веселими, граючи на нервах і почуттях французів.

Герцог Верхньої Лотарінгії Жерар Ельзаський прийняв наречену короля Франції разом з єпископами Меца, Тула й Вердена; він привітав її від імені свого сюзерена — імператора Германії. Після двох днів святкувань подорожні полишили Тул, зачаровані виявленою їм тут гостинністю.

— Княжно, перед вами Франція!

Отже, це тут починається її нова батьківщина? Анна, всупереч волі єпископів, їхала верхи поруч із Госленом, засипаючи його запитаннями.

— Чому тутешні люди так убого вдягнені? Чому вони такі худющі?.. Чи багато тут шкіл?.. Що ці люди їдять?.. Я бачу самі тільки ліси, чи вирощують у вас хліб?

Гослен Шонійський намагався відповісти на всі її запитання. Він ніколи не помічав, що селяни в його країні худі. Звісно, чимало років давався взнаки неврожай і голод, але останнім часом справи в селян пішли на краще. Що ж до шкіл, то їх не багато й призначені вони тільки для знаті.

— У вас зовсім не так, як на Русі. Мій батько вельми дбає про те, щоб діти з простолюду навчалися читати.

Вони під’їздили до Реймса, міста, де Генріх і Анна мали зустрітися. Королівські посланці повідомили, що король нетерпеливиться й воліє, аби вінчання й коронування відбулося того самого дня. Роже Шалонський, на відміну від Готьє де Мо, теж дотримувався такої думки.

— Це добре, що вінчання відбудеться якомога скоріше, — казав перший.

— Куди розумніше було б кілька днів зачекати, хай би княжна відпочила, — відповідав другий.

Гослен помирив їх, промовивши:

— Хіба ви забули про волю короля?

Прелати вгамувались і приготувалися передати своєму монархові королеву, по яку їздили так далеко; зазнавши стільки тривог, натомившись, вони сподівалися домогтися за це певних вигод для своїх єпархій…

Неподалік від Реймса Анну та інших жінок з її почту провели до монастиря, ігуменя якого була родичка майбутнього чоловіка княжни.

— Сестро моя, ласкаво просимо вас до дому нашого Господа Ісуса Христа. Тут ви пробудете до завтрашнього дня, празника, коли дух святий зійшов на апостолів. Король, мій кузен, прийде по вас особисто.

— Дякую вам.

— Сподіваюсь, ваше коротке перебування в нас принесе вам приємність. Я наказала приготувати купіль. Там уже чекають на вас служниці.

Анну скупали, розтерли, напахтили, розчесали і вдягли в сукню на білячому хутрі; час напередодні свого весілля вона провела, слухаючи легенди рідного краю та колискові пісні дитинства; помолилася княжна аж уранці.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка