Режіна Дефорж Анна Київська Режіна Дефорж — відома сучасна французька письменниця. Її перу належать романи «Бланш і Люсі»



Сторінка4/18
Дата конвертації21.02.2016
Розмір3.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Розділ дев’ятий

ВІНЧАННЯ Й КОРОНУВАННЯ НА ЗЕЛЕНІ СВЯТА 19 ТРАВНЯ 1051 РОКУ

Король відрекомендувався Анні одразу ж після утрені, на якій вона побувала. Незважаючи на безсонну ніч, свіже обличчя дівчини сяяло під шапочкою, що їх носили київські княжни. Ідучи на зустріч із Генріхом, Анна заявила, що вдягнеться тільки в те, що привезла з собою із дому.

— Яке вам діло до мого вигляду! — відповіла вона єпископам.

Тож король Франції побачив перед собою княжну, вдягнену, мов візантійська імператриця. Вона була гарніша, ніж йому розповідали єпископи, і в своєму вишитому самоцвітами важкому вбранні викликала у нього ніяковість. Анна вклякла перед майбутнім чоловіком і поцілувала йому руку. Він допоміг їй підвестись і вклонився.

— Ласкаво просимо вас до вашого королівства, княжно Анно.

— Дякую вам, володарю.

Ось такий був цей чоловік, за якого її віддав батько. Впродовж усієї довгої подорожі Анна уявляла його то високим і огрядним, то низьким і худим, то старим і негарним, то вродливим, але завжди сповненим чоловічої впевненості, яка була властива її братам. Та король Франції був чоловік не низький і не високий, не худий і не огрядний, не вродливий і не потворний, не молодий і не старий; він мав на диво тонкий голос, розманіжені, надто червоні губи і мляво рухався. Маленькі пильні очі блищали на невиразному обличчі, яке пожвавлювала рудувата, всіяна сивиною борода. Голова з довгою чуприною була обперезана широкою золотою пов’язкою, інкрустованою грубо обшліфованими самоцвітами. Низ його туніки й рукава були прикрашені зітканими із золота й білого шовку стрічками, пурпурова накидка, підтримувана застібкою у вигляді лева, різко вирізнялася на зеленому тлі туніки, шовкові, в зелену й червону смужку штани щільно облягали рівні ноги. Згадавши про Пилипа, Анна зітхнула.

Слуги внесли подарунки київського князя для короля Франції. Серед них був розкішний гіацинт і вельми коштовний требник, що викликали захоплені вигуки.

Перш ніж вирушити до Реймса, вони побували на відправі в монастирській церкві, яку нарешті добудували завдяки щедрості короля. Чистий спів черниць здіймався під барвисте склепіння. Коли свята служба скінчилася, королівська пара в супроводі почту попростувала до повоза з дашком із дорогої тканини; в повіз були запряжені білі бики з прикрашеними червоними й золотими стрічками рогами. Генріх допоміг Анні сісти в повіз із квітчастими подушками.

Кортеж повільно, під вигуки натовпу «Віват!» рушив до міста; люди чекали тут іще з вечора, бажаючи подивитися на майбутню королеву та помилуватись валкою повозів, на яких сидітимуть знатні жінки, одна гарніша й вишуканіша за одну, а також єпископи в довгих вишитих сутанах. На чолі кінноти їхав верхи на своєму вірному, розкішно вирядженому коні сам король, за ним ступав його бойовий кінь, якого вів один із зброєносців. Натовп не приховував свого захвату цим видовиськом. Оточені своїми воїнами, в шкіряних шпичастих шапках, у яскравих туніках і накидках, обв'язаних ремінцями на ногах штанях, із шаблями на пасках, тримаючи в лівій руці круглий щит із вигадливим геометричним візерунком, а в правій — короткий залізний спис, проходили величні графи Франції: Ангерран, граф Понтьє та його син Гуго; Готьє III, граф Вексенський; Жоффруа Мартель, граф Анжуйський; Тібо III, граф Шартрський; Галеран; граф Меланський; Ренар III, граф Санський. Всі вони пройшли, навіть не глянувши на юрму. Людям особливо впав у око Рауль де Крепі, граф Валуа та Ам'єна, чия висока постать вирізнялася в кортежі. Коли він минав натовп, у ньому майже стихли вигуки, а дехто навіть перехрестився. Він сидів на вороному коні, вдягнений з ніг до голови у чорне; обабіч нього йшли охоронці в шоломах і кольчугах поверх червоних тунік, із закутими в залізні лати ногами, а в руках вони тримали чотирикутні щити із зображенням дракона, що вивергає з себе вогонь. Здавалося, цей загін був сповнений брутальної, лиховісної сили. Коли проходили єпископи Готьє де Мо, Роже Шалонський та Беруд Суассонський, юрба впала навколішки, благаючи їхнього благословення. Виблискували на сонці золотисті шати, сталева зброя та шоломи, зелені луки й навіть фортечні мури Реймса, брами якого порозчинялися, коли вдарили дзвони всіх церков. І ось перед цією процесією постало місто, пишно прикрашене на честь молодої, на яку тут так довго чекали.

Кортеж пройшов під тріумфальними арками; вздовж усього шляху стояли воїни й віддавали честь. Жителі міста святого Ремі зчинили галас. Анна з цікавістю дивилася на свій новий народ, що юрмився, зустрічаючи її. Він нічим не відрізнявся від київського народу, хіба що ці люди носили одяг не такий барвистий та чоловіки були не такі високі, зате жінки були гарніші. У вузьких вікнах дерев'яних будиночків висіли простирадла та клапті кольорової тканини, на них було попришпилювано квіти, молоді яскраво-зелені гілки або вишито емблеми міста чи цехів. Незважаючи на охорону, вздовж кортежу бігали діти в лахмітті, випрошуючи милостиню. Анна кивнула головою Гослену Шонійському, що їхав верхи неподалік від її повоза; він здивовано наблизився до неї.

— Монсеньйоре, чи не могли б ми дати якусь милостиню цим бідолашним малюкам?

— Це передбачено, пані, після церемонії. Всіх бідняків міста запрошено на бенкет — його дає король на честь свого одруження.

Княжна вдячно всміхнулася йому.

Натовп зростав, дзвони бамкали дедалі оглушливіше. До Анни долинув дух смаженого м'яса. Вона пошкодувала, що відмовилася з'їсти миску юшки, яку їй запропонувала ігуменя після служби Божої.

Нарешті повіз зупинився посеред майдану, де височіла велика, щойно збудована церква, на паперті якої стояв реймський архієпископ Гі Шатільйонський; його оточували єпископи в сутанах та митрах, із жезлами в руках — символами влади й доброти.

Генріх прийшов особисто допомогти Анні зійти з повоза. Придворні дами накинули їй на плечі важку пурпурову мантію, що їх носять королеви, а Олена розправила на ній складки. Обидві жінки розгублено перезирнулися, насилу тамуючи бажання кинутися в обійми одна до одної. Анна всміхнулася Олені й прошепотіла своєю мовою:

— Я голодна. — Потім, обернувшись, подала міцну руку королеві, який, здавалося, потонув у складках мантії, що її барони тільки-но накинули на нього.

По встеленій листям землі королівська пара підійшла до собору й уклякла на килимі, простеленому на сходах. Архієпископ поблагословив їх одне за одним і простяг руку в рукавичці з перснем, який Анна й Генріх шанобливо поцілували. Один канонік подав їм святе Євангеліє, яке обоє теж поцілували. Відтак вони підвелись і, ступаючи вслід за Гі Шатільйонським, ввійшли до собору.

Почався спів. За королівською парою ступав Льєбер де Камбре, що його реймський архієпископ мав цього дня висвятити на єпископа, а далі йшли інші прелати та священики. Хоч у соборі горіли воскові свічки, Анні здалося, що в цьому святому домі темно. Ніщо тут не нагадувало їй про пишноти собору святої Софії. Пречиста діва, що дивилася на них з-над престолу, мала непривітний вигляд, вона анітрохи не скидалася на добродушну Богородицю в київському соборі. У цьому храмі було мало золота й коштовних прикрас, зате наївні фрески вирізнялися надмірною барвистістю.

Анна й Генріх уклякли перед своїм троном і, заплющивши очі, заглибилися в думки. Тим часом посланці короля, принци, єпископи, знать, рицарі, які їздили до Русі, простолюд, що проник сюди, займали місця в соборі, намагаючись не наступити на майбутнього єпископа Камбре, — цей розпростерся ницьма долі, розкинувши хрестом руки.

Коли всі розташувалися, архієпископ затяг перед паствою, що вклякла навколішки, «Veni Creator»[1]. По закінченні молитви всі підвелися. Тоді до Льєбера підійшов з Євангелієм у руках архієпископ Гі у супроводі єпископів Леотеріка Лаонського та Деодата Суассонського. З їхньою допомогою архієпископ поклав книгу зі Словом Божим на плечі Льєбера. В соборі запала глибока тиша; Льєбер підвівся, вже висвячений на єпископа, й отримав митру, пасторальний жезл, перстень та Євангеліє. І залунав, полинувши до Господа, подячний спів.

— Я дуже радий, що церква Камбре переходить під вашу опіку. Ваші заслуги мені відомі, я певен, що там Слово Боже буде завжди в пошані. Хай воно вам допомагає у вашій нелегкій справі, за яку ми молимося щодня… Слава тобі, Господи, — додав Гі Шатільйонський, звертаючись до пастви.

— Слава тобі, Господи, — відповів натовп.

Відтак архієпископ, повернувшись до Генріха та Анни, сказав, що він щасливий повінчати такого славного короля з такою славною княжною, але нагадав, що вони передусім Божі діти й повинні жити, боячись прогнівити Господа.

Анна обрала собі за свідків Гослена Шонійського та посадника Остромира Чернігівського, батькового друга. З боку Генріха бути свідками випала честь його зятеві Бодуену Фландрійському та Еблю де Русі. Всі четверо підійшли ближче й оточили королівську пару. Готьє де Мо спитав Анну й Генріха про їхню згоду одружитись і, коли вони обмінялися обручками, поблагословив їх. Реймський архієпископ у митрі і з жезлом у лівій руці обернувся до київської княжни, що сама підійшла до нього й уклякла навколішки. Придворні дами розстебнули на ній одежу, оголивши верх її грудей.

— Господи, ми благаємо тебе благословити присутню тут рабу твою Анну, яку ми хочемо коронувати королевою. Прислухайся до наших молитов. Архієпископ сів перед Анною, віддавши жезл одному зі своїх помічників, і взяв лівою рукою золотий дискос, на якому був освячений єлей. Великим пальцем правиці він позначив хрест на її чолі й грудях, проказуючи:

— Цим єлеєм, освяченим в ім’я Отця, і Сина, й Святого духа, я висвячую вас на королеву. Хай наш Господь Ісус Христос, Син Божий, якого Його Отець освятив єлеєм радості зовсім відмінним чином, ніж тих, хто розділяє Його славу, пошле на вас із цим святим єлеєм благословення Святого духа, і хай Він проникне у ваше серце, аби ви завдяки цим своїм видимим і чутливим дарам заслужили можливість розділяти невидиме добро. Хай Господь помагає вам!

Потім, узявши з дискоса королівський перстень, він поблагословив його, нахилився до Анни й надів на підмізинний палець правиці.

— Прийміть цей перстень, він є символ віри й вашої королівської гідності, знаком вашої могутності, він допомагатиме вам перемагати ворогів і лишатися непохитною поборницею віри своїх батьків.

Він узяв із рук єпископа Готьє де Мо скіпетр, трохи менший за королівський, і вклав його в ту саму руку, на палець якої щойно надів перстень.

— Прийміть цей скіпетр, він є ознакою королівської могутності, його названо скіпетром порядності й взірцем чесності. Якщо ви житимете праведно, то Той, чиє царювання й слава безсмертні у віках, допоможе вам перейти з тимчасового царства до царства вічного. Хай Господь помагає вам!

Підійшов і Роже Шалонський. Він узяв з престолу корону і, тримаючи її над головою в Анни, промовив:

— Хай Бог увінчає вас короною слави й справедливості, хай дасть вам силу й мужність, аби ви, благословенні нашими руками, сповнені віри й добрих намірів, прийшли до Корони царства вічності з милості Того, чиє царювання і влада безсмертні у віках. Хай Господь помагає вам!

Після цієї молитви він наклав корону на голову королеві.

— Прийміть корону вашого королівства в ім’я Отця, і Сина, і Святого духа, аби ви, відкинувши спокуси давнього ворога людей і оберігаючись від усіляких вад, ревно відстоювали справедливість, сповнювалися милосердям і були розважливою у своїх міркуваннях, завдяки чому стали б гідною отримати від Господа нашого Ісуса Христа Корону царства вічного в колі святих. Будьте чесною й рішучою, дбайте про королівство, яке Бог вам довіряє. Хай Христос, посередник між Богом і людьми, знайде у вашій особі вірну королеву, яка піклуватиметься про Його народ. Помолімося. Боже вічності, джерело всіх чеснот, переможцю над усіма нашими ворогами, благослови рабу свою, яка схиляє голову перед Твоєю величчю. Збережи їй завжди квітуче здоров’я й увічни її блаженство. Хай раба Твоя, Всемогутній Господи, дістане від Тебе милість плідності за прикладом Сари, Ревеки, Лії та Рахілі й решти святих жінок, які вірно служили тобі в ім’я царства Твого й постійності Церкви Божої. Будь за всіх обставин помічником і заступником її, а також усіх тих, задля кого вона благатиме в Тебе допомоги. Поділися з нею багатствами Твоєї слави, вволь її добрі бажання, увінчай її Твоїм милосердям і Твоєю добротою й зроби так, аби вона завжди служила Тобі з любов’ю. Хай Господь наш Ісус Христос помагає їй.

Четверо рицарів принесли на червоних тавайолах[2] із золотими торочками ритуальні дари: хлібину, барильце вина, голубку, тринадцять золотих та подарунки для бідняків, — нова королева передала їх священнослужителям.

Король і королева повернулися на свої місця, щоб побути на великій службі Божій, яку відправляв архієпископ, а в вічній каплиці у той самий час пошепки правив службу королівський капелан. Анна молила Пречисту діву, аби та дала їй силу витримати тягар корони. Генріх поруч із нею мав пригнічений вигляд.

Після відправи король і королева зійшли з трону й вирушили до королівських покоїв у архієпископаті; поперед них виступав начальник варти із своїми охоронцями, музики, герольди, церемоніймейстер і четверо рицарів, які несли дари, а позаду ішла охорона та її командири. Зачарований процесією, народ не скупився ні на крики, ні на привітання.

Розділ десятий

КОРОЛІВСЬКИЙ БЕНКЕТ

Провівши Анну до кімнати, Генріх уклонився й залишив її на придворних дам. Коли з неї зняли важку накидку, вона з полегкістю зітхнула й мовчки дала роздягти себе. Ніхто з жінок не порушував мовчанки, тільки Олена накинула на королеву шмат ще вогкого, напахченого тонкого полотна. Анна знову відмовилася надягти один з уборів, запропонованих Генріхом, надавши перевагу батьковим сукням. Вона вибрала одну з них під колір своїх очей, з комірцем і рукавами, обшитими широкими, золототканими стрічками, а також коротку білу накидку, розмальовану сценами із сільського життя. Вона була в чоботях із золотавої шкіри, над її чолом здіймалася висока, інкрустована смарагдом, облямована знизу перлами й самоцвітами корона. Придворні француженки охнули — так їх зачарували розкішні прикраси з країни, яку багато хто тут вважав дикунською; коли б онука Володимира Великого змогла прочитати їхні думки, то тільки посміхнулася б.

Прийшов церемоніймейстер і повів Анну до великої зали архієпископату, де мав відбутися бенкет.

Коли Анна ступила до зали, всі замовкли, замилувавшись вродою молодої королеви, яка приїхала до них так здалеку і тепер із високо піднесеною головою самотньо йшла серед придворних, чиїх звичаїв вона не знала.

Анну провели за стіл, де вже сиділа сестра короля принцеса Адель, дружина графа Фландрійського, та їхня донька Матільда, наречена герцога Вільгельма Нормандського, якого недруги називали Байстрюком, графиня де Крепі, гарненька графиня Анжуйська, графиня Шартрська та графиня Меланська, вдягнені в барвисті, гаптовані золотом шати. Всі вони були у вуалетках, що їх притримувала корона або золота пов’язка. Анна сіла на стілець з тонко різьбленою спинкою. Графи сиділи окремо, так само, як і єпископи та люди з королівського двору. За п’ятим столом, цебто за королівським, повсідалися реймський архієпископ, посланець норвезького короля Ярль Вастерготландський Рагнвальд, який, окрім подарунків від свого володаря, вручив Анні яшмове намисто від її сестри Єлизавети, а Генріхові — намсуський меч від короля Гаральда, посланець угорського короля Андрія Бан Темешвар-Коппанійський, отець Гуго із міста Клюні, що був представником польського короля та германського імператора, граф Сассекський, посланий англійським королем Едуардом, принци-єпископи Арнольд Родезький та Ебегерард Трірський, посадник Остромир та псковський князь Судислав.

Пролунали голоси оповісників, і до зали ввійшов король Франції. Архієпископ поблагословив гостей. Монарх подав знак, гості помили руки теплою водою в мисках, що їх принесли слуги, і почався бенкет.

Спершу на столи подали страви з дичини: фазанів, довге пір’я на яких тремтіло, коли їх несли; засмажені козулі, що, здавалося, ладні були зістрибнути з таць — таке високе було мистецтво кухарів, які надали цим тваринам вигляду живих; лані в присмаченій прянощами підливі; вепри з прикрашеними цукровими квітами шиями, що викликало в гостей захоплені вигуки. Зброєносець-різник порізав дичину перед сувереном. Служники, стоячи навколішки, подали м’ясо королю; той поклав шматок козулі на скибку прісного хліба завтовшки в чотири пальці й простяг королеві.

Потім настала черга птиці, що, здавалося, ладна була злетіти: гуси з розпростаними крильми, жирні каплуни, начинені пулярки, голуби на рожнах. Відтак подали рибу: вугрів, міног у гострій приправі, щук із роззявленими пащами, лососів, що ніби визирали з морської хвилі. І, нарешті, на солодке: численні торти й оладки, тремтливі креми, привезені зі Сходу зацукровані плоди, і до всього того — біле вино з медом, що вдаряло в голову.

Стояв веселий гамір: барони, єпископи й рицарі підкликали служників і вимагали ту чи ту страву, і служники бігли в усі боки, щоб виконати їхню волю.

Анна їла з неабияким апетитом, і гості помітили це й зі сміхом обговорювали.

Наприкінці бенкету реймський архієпископ підвівся, проказав пообідню молитву й разом з єпископами та своїм почтом покинув залу, давши повну волю жонглерам та блазням. І хоч поштива Матільда Фландрійська засипала Анну запитаннями, які та погано розуміла й на які відповідала лише усмішкою, хоч графиня Анжуйська раз по раз кумедно кривилася, Анна нудьгувала й дедалі частіше позіхала, затуляючи рота долонею. Вона із заздрістю позирала на королівський стіл, де після того, як залу покинуло духівництво, панували неприховані веселощі. Здавалося, Генріха страшенно розважало кривляння трьох молодих зброєносців, які підсіли до нього, тільки-но із зали вийшли єпископи. Анні здалося, ніби Готьє де Мо та Роже Шалонський зробили якийсь нетерплячий жест, показавши так своє невдоволення. В Анни склалося враження, що тепер гості споглядали її куди допитливіше, ніж на початку бенкету, й раз по раз зиркали то на короля, то на неї.

Загальну увагу привернула поява музики; всі зустріли його схвальним шепотом і оплесками — вони пролунали на знак самого короля, що підвівся з місця. Обличчя в музики було ангельської вроди. Медово-біляві кучері м’яко спадали йому на плечі, обрамляючи безвусе й безбороде обличчя з дитинно відкопиленими губами. Судячи з усього, йому було не більш як чотирнадцять років. Рука, якою він підтримував позолочену арфу з баранячою голівкою, була така тендітна, ніби дівоча. З-під його надто короткої, з розрізами ззаду й спереду туніки із золотими китичками, визирали щільно обтягнені яскраво-рожевими шовковими штанами стегна. Маленькі ноги були взуті в черевики з кордовської шкіри, такі самі зелені, як і туніка.

— Він носить ваші кольори, — зауважила Аделаїда де Крепі королеві Анні.

Служники підсунули ослінчика, на який сів підліток. Граційним рухом він поправив арфу і взяв у тендітну руку медіатор зі слонової кістки. Король відкинувся на спинку стільця й заплющив очі.

У повній тиші хлопець заграв мелодію, якої Анна зроду не чула. Це була легка, сухувата музика, що навіяла Анні думки про молоде листя на березах у весняному Новгороді. У залі з грубою оббивкою, де стояв затхлий дух гострих приправ та вина, музика була мов подих свіжого леготу.

Хлопець заспівав голосом русалки, високим і глухуватим водночас. Анна не розуміла слів, але з виразу облич у жінок здогадалася, що то була пісня про кохання. Потім він заграв бравурну мелодію, від якої всі чоловіки повипростували спини, постискали кулаки, і в них заблищали очі. Музика скінчив під грім оплесків та захоплених криків. Він уклонився Анні, відтак королю, який подав йому знак підійти до нього. Монарх підвівся й міцно обійняв хлопця, який почервонів, мов дівчина. Графині де Крепі та Анжуйська щось шепнули одна одній на вухо й пирснули зо сміху. Матільда понурила голову, крадькома зиркнувши на Анну. Ввійшли ще музики, і хлопець сів позад Генріха, який не приховував свого задоволення.

Здогадавшись, що королева зацікавилася співаком, гарненька графиня Анжуйська нахилилася до неї.

— Його звуть Олів’є Арльський, він родом із краю королеви Констанс, королевої матері. Король ставиться до хлопця, як до сина.

— А чому вам стало так смішно? — спитала Анна.

— Облиште безглузді плітки! — вигукнула принцеса Адель. — Ви забуваєте, що мій брат — король!

— Він король тому, що ми цього хочемо! — відрубала графиня де Крепі. — Не забувайте, що в мого чоловіка куди більше земель, ніж у королівства.

— Я знаю, — зітхнула принцеса. — Та зараз не час про це нам нагадувати. Одначе запам'ятайте, що він помазаник Божий і ваш монарх.

— Гарний мені монарх, який надає перевагу хлопцям перед жінками!

— Замовкніть! Хіба ви забули, що розмовляєте при королеві?!

— Вона нас не розуміє,— мовила графиня де Крепі, знизавши плечима.

Матільда, всміхнувшись, узяла Анну за руку. Це була низенька на зріст, худенька чорнява дівчина з гарними очима й лагідною усмішкою. Цей її приязний жест зробив Анні приємність. Анна всміхнулася до короля, побачивши, що він підходить до їхнього столу. Обличчя в нього знову було насуплене, як і під час їхньої першої зустрічі. Невже вона не сподобалась йому? Невже він не вважає її гарною, гідною народити спадкоємця французького престолу? Звиклій з дитинства до лестощів батька й братів, до люб'язності їхніх друзів, чоловіка її сестри Єлизавети, хороброго норвезького короля Гаральда, цього великого шукача пригод і жінколюба (то саме він назвав її чарівницею Морою, словом, яке привіз зі своїх мандрів по світу), Анні подобалося, коли віддавали належне її вроді. Хіба вона не помітила з тривогою, за яку одразу ж попросила прощення в Бога, масний погляд чорнявого графа де Крепі, чоловіка тієї графині,| яка так розгнівала сестру короля? Хіба буркотун Гослен Шонійський не був найбільш закоханим у неї супутником у дорозі? Хіба єпископи Роже та Готьє не підпали під чар її краси?

— Пані, нам час іти звідси.

Анна, ледь усміхнувшись, узяла простягнену королеву руку.



Розділ одинадцятий

КОРОЛЕВА

У покоях архієпископату горів великий вогонь. Жінки скупали, напахтили й розчесали Анну, і вона трохи перекусила разом з Оленою та Іриною. Королева з досадою випровадила з кімнати придворних дам, бажаючи ці останні хвилини своєї непорочності провести наодинці із землячками.

Олена, тільки-но побачила короля, відчула глибоку відразу до його манірних рухів, писклявого голосу, тієї ніжності, з якою він ставився до слуг і зброєносців. Та особливо їй не сподобалося те, що він так мало цікавості виявляв до Анни, її любої дитини, — це просто виводило її з себе. Тож Олена намагалась поводитися так, щоб не виказати своїх думок і всупереч власній волі не розхвалювати чоловіка, який був королем.

Анна про все це здогадувалася, вона надто добре знала годувальницю, але давала, ніби вірить її похвалам. Одначе, коли Олена почала натяками пояснювати їй, як минає перша шлюбна ніч, Анна сердито урвала її:

— Не завдавай собі стільки клопоту, моя люба! Я знаю, що має статися. Я бачила, як мої брати звалювали служниць і стромляли їм свого прутня. Я бачила й чула, яку втіху вони тоді мали. І я з нетерпінням чекала цього дня. Якби я не була донькою київського князя й не боялася Бога, то вже давно тратила б непорочність.

— Слава Богу, ти цього не зробила!

Олена з полегкістю подивилася на Анну й похитала головою, а Ірина, зашарівшись, розсміялася.

— Іноді опиратися було дуже тяжко, — зітхнула Анна, згадавши Пилипа.

— Так, опиратися буває дуже тяжко, — зітхнула й годувальниця, яка вже давно повдовіла.

— Ох, це правда! — й собі зітхнула Ірина.

Ці зітхання викликали в усіх трьох такий регіт, що вони й не почули, як у двері хтось постукав.

Церемоніймейстерові довелося стукати тростинкою багато разів, поки в кімнаті почули цей стукіт. Нарешті вони обернулися. Позад них стояв король, архієпископ, єпископи й графи Франції. Три жінки збентежено почервоніли. Олена з Іриною заходилися бити поклони, а Анна з цікавістю розглядала чоловічий гурт. Її очі зустрілися з очима графа Валуа, чия висока постать вирізнялася серед решти. Він роздивлявся її так безсоромно, що Анні здалося, ніби її роздягли догола, і вона інстинктивно схрестила на грудях руки. Реймсьий архієпископ хибно зрозумів цей її жест і насилу стримався, щоб не всміхнутися. Тоді підійшов до неї.

— Ми прийшли, королево, благословити шлюбне ложе, щоб Бог змилостивився дати вам радість зачаття.

Анна відійшла вбік; вона була в самій сорочці з тонкого, майже прозорого полотна, обтягненій на талії широким золотавим поясом, інкрустованим барвистими самоцвітами. Довгі руді коси хвилями спадали вниз, немов дві золоті змії. Яка ж гарна ця королева, що прийшла сюди з холодної степової країни! Король ступив до неї і взяв її за руку. Вони вклякли перед прелатом навпроти ліжка, застеленого тонкими простирадлами. Гі Шатільйонський проказав:

— Господи, зглянься над цим чоловіком і цією жінкою, яких ми поєднали узами шлюбу. Хай вони стануть єдиною плоттю і хай, кохаючись, увічнять рід рабів Твоїх. Амінь.

Батьківським жестом він поблагословив їх і ложе, в яке вони мали лягти, аби повторилося те, для чого Бог їх створив: розмножилися задля Його ще більшої лави.

Духівництво, графи, Олена та її донька вийшли.

Анна з Генріхом залишилися вдвох.

Серце в дівчини забилося швидше. Ось і настала мить, якої вона так чекала і так боялася, мить, коли чоловік зробить із неї жінку. В голові в неї безладно перебігали спогади: дівчата, за якими женуться хлопці в новгородських та київських лісах; потай підслухані розповіді; оргії її братів та батькових дружинників; сороміцькі казки годувальниць; зітхання зґвалтованих жінок; бурчання чоловіків, що товкли білі опасисті тіла; покусані перса, розставлені ноги, настовбурчені прутні, широкі, вкриті рубцями груди, розкуйовджені чуби, розплетені коси…

Анна подивилася на короля, що великими ковтками пив із золотого кухля мед. У нього обличчя не було таким спраглим, яким буває в інших чоловіків, що їх мучить жага кохання: король радше здавався похмурим і тоскним. Випорожнивши ще один кухоль, він нарешті перевів погляд на неї. Справді, вона таки гарненька; недаремно ж графи і єпископи привітали його з вдалим вибором, а Рауль де Крепі навіть набрався зухвальства і заявив, що коли б вона не сподобалася королеві, то він залюбки замінив би його! Це фривольне зауваження викликало сміх у графів і усмішку в єпископів. Одначе якби все залежало тільки від короля, то він охоче надав би змогу цьому бабієві Раулю позбавити королеву невинності. Але йому, Генріхові, треба забезпечити продовження свого роду; король, який почував до жінок тільки відразу, добре це усвідомлював. Задля спадкоємця Французького королівства, яке Генріхові заповіли предки, він мусив лягти в ліжко з цією жінкою і зробити їй сина. Бо якщо він не народить сина, то графи, його брат Ед, Байстрюк Нормандський і імператор Германії знов заведуть суперечку з приводу такої великої втрати його підданих, які вже стільки років страждають через нескінченні війни, переходять від одного володаря до іншого, зазнають страшних злиднів і дістають перепочинок тільки після смерті.

Нарешті Генріх підійшов до Анни й узяв її за руки.

— Ходім, моя королево.

Він розстебнув на ній золотавий пояс, тоді розв’язав зав'язки, що притримували довгу сорочку, і вона м’яко впала додолу. Анна не намагалася ховати свого оголеного тіла, дозволила королю відвести себе до ліжка й покірно лягла. Король зміряв поглядом усю її наготу, мимоволі зворушившись, коли побачив унизу її живота темно-золотистий трикутник, і здивувався, відчувши, що його прутень настовбурчився перед грішним тілом незайманої дівчини. Він розв’язав свою пурпурову накидку й скинув сорочку. Голий, у чому мати народила, Генріх ліг на це розслаблене тіло й ураз грубо взяв його. Від болючого розриву Анна скрикнула і спробувала відштовхнути короля. Але той, налігши всім тілом, уганявся в неї ще глибше і заходився товкти її так завзято, що аж сам здивувався. Він товк доти, доки почав скрикувати від утіхи, виливаючи сім’я, а Анна, заплутавшись у власних косах, задихалася й стогнала від болю.

Задоволений тим, що добре виконав обов’язок перед своїм родом, король підвівсь і радісно засміявся, побачивши закривавлені стегна дружини.

— Люба моя, ми з вами зробили добру роботу і з Божою ласкою дамо спадкоємця нашій короні.

Анна не розуміла, що він казав, і не звертала на нього уваги; вона відчувала біль, і їй хотілося тільки одного: щоб він якнайшвидше пішов від неї. Але Генріх зрозумів її інакше; щоб надійніше гарантувати собі спадкоємця, він ушанував дружину аж тричі. Коли він розповість про свій подвиг ласкавому Олів’є та своїм улюбленим зброєносцям, вони, певне, здивуються так само, як і він.

Наступного ранку королева раптово прокинулася від галасу й сміху. Генріх, зіпершись спиною на подушки, пив у оточенні своїх улюбленців напахчене прянощами вино, з його обличчя не сходив глумливий вираз. Побачивши, що Анна розплющила очі, він простяг їй чашу.

— Випийте, люба моя, вино відновить вам сили після поєдинків цієї ночі!

Зніяковівши під поглядами чоловікових товаришів, Анна відпила ковток запашної рідини. Вона була тепла й дуже міцна. Анна одразу ж відчула себе краще, її щоки знову налилися рум’янцем. Король підвівся й накинув на себе сорочку, що її подав йому слуга, якого він ущипнув за носа. Більше не глянувши на королеву, Генріх обійняв за талію двох зброєносців і вийшов.

Анна залишилася сама й знову впала на подушки. Їй приємно було лежати в тиші, що настала в кімнаті. Але її спокій тривав не довго: ввійшли придворні дами, Олена та четверо служниць і принесли цебрик запашної води, від якої валували клубки пари.

— Ви добре виспалися? — манірно спитала перша придворна дама Гільдегарда де Русі.

— Королево, ви провели приємну ніч? — прошепотіла, пирснувши зо сміху, друга дама Ізабелла де Бутіньї.

— Розкажи, скільки разів тебе вшанував король? — пошепки спитала балакуча Ірина, яка ділила з Анною материнське молоко.

— Замовкніть! Хіба не бачите, що королева стомилася й хоче відпочити? — І Олена просунула руку під простирадла.

Анна аж підстрибнула від дотику холодних пальців, що нишпорили в неї по ногах, але не запротестувала; вона знала, що дядько Судислав чекає наслідків цієї перевірки, перше ніж вирушити назад до Русі. Він має доповісти великому князеві Київському, що його дочка задоволена виявленою їй честю й відтепер стала жінкою й королевою Франції.

Олена показала опасистій жінці свої липкі, закривавлені пальці. Стара понурила голову, підійшла до ліжка й раптовим рухом здерла з Анни простирадла. Показалося чарівне біле тіло, таке закривавлене, що можна було подумати, ніби воно серйозно поранене. Повитуха розвела Анні ноги, роздивилася болючу рану й задоволено покивала головою.

— Наш король зробив свою роботу гарно, — нарешті промовила вона, витираючи руки білим простирадлом: по її брезклій щоці покотилася сльоза. — Я допомогла з’явитися на світ чотирьом синам королеви Констанс і вже не сподівалася на таку хоробрість нашого короля Генріха, але тепер певна, що ласки Господа Бога й Пречистої діви Марії наша королева народить нам синів. Хай Бог благословляє вас, моя королево!

І стара, згорбившись у три погибелі, пішла, несучи перед собою, мов трофей, забруднене простирадло — свідоцтво втраченої незайманості королеви.

Олена дивилася на свою «дитину», і в її очах спалахнула гордість. Атож, цей король з дівочими манерами вчинив добре! Він довів, як і належить, до болю королеву, з її скорботного вигляду можна здогадатися, що він показав себе хвацьким чоловіком. Олена відтрутила придворних дам, допомогла своїй годованці підвестись і сісти в цебрик. Тепла вода принесла Анні таку полегкість, що вона мало не заридала.

— Поплач, голубко моя, сльози, викликані радістю чи горем, заспокоюють того, хто їх проливає.

— Замовкни! Мені анітрохи не хочеться плакати — ні з радощів, ні з горя. І тільки страшенно стомлена. Пошли Ірину по перекладача. Я хотіла б дізнатися, що маю сьогодні робити.

Анна вийшла з купелю саме тієї миті, коли Ірина повернулася з перекладачем, що вихором влетів до кімнати.

— Слово честі, я не сподівався такого! Ви набагато вродливіша, ніж мені розповідали. Королю неабияк пощастило! Отже, ви домоглися успіху там, де тільки інших жінок зазнавали поразки…

Анна, прикрита лише своїми розпатланими косами, стояла нерухомо, торопіло і з люттю дивилася на того, хто щойно розчахнув двері шлюбної кімнати й казав їй щось таке, чого вона не розуміла, але інстинктивно здогадувалася, що їй це і не слід було б слухати.

Гільдегарда де Русі та Ізабелла де Бутіньї схопили Рауля де Крепі за руки, намагаючись випровадити його з кімнати.

— Годі вам, мої красуні, відпустіть мене! Я прийшов сюди без поганих намірів. Бажаю пересвідчитися, що король зробив свою справу.

— Ваша високосте, йдіть звідси, а то через вас нас покарають!

— Нічого не бійтеся, любі дами, я йду звідси. Королево, якщо я вам не сподобався, то на колінах прошу у вас пробачення.

Підтверджуючи слова ділом, граф де Крепі вкляк перед Анною.

— Якби тут були мої брати, ви не вийшли б живий з цієї кімнати. Я далеко від своєї країни й не знаю ваших звичаїв, але я їх вивчу, і якщо ви мене образили, то присягаюся ім'ям свого предка Володимира Великого, що відомщу вам!

— Що вона каже? — спитав граф у перекладача, торсаючи його.

Той тремтливим голосом переклав. Граф зареготав:

— Отакі самиці мені до вподоби: гарні й дражливі. Скажи їй, що в неї немає відданішого й щирішого слуги за Рауля де Крепі і що я був би радий стати тільки її вірним рицарем.

Анна уважно вислухала перекладача, не спускаючи очей з графа, який і далі стояв навколішки біля її ніг. Він не був гарний, але його нестерпний погляд метав сталево-голубі блискавиці; від усієї його постаті віяло грубою силою, що нагадувала Анні про найжорстокіших товаришів її братів. Анні хотілося показати цим французьким вельможам, на що здатна київська княжна; ні, вона не та дівчина, яку замикають у кімнаті в товаристві жінок і яка лише слухає казки годувальниці!

— Скажи цьому вельможному панові, що він мене образив, і я йому цього не пробачу. Скажи йому також, що король — мій чоловік, і я не хочу мати іншого вірного рицаря, крім нього. А тепер нехай забирається звідси!

Вислухавши перекладача, граф устав, низько вклонився й, глумливо всміхнувшись, вийшов.

— Я покараю цього чоловіка за його зухвальство, — промовила Анна навдивовижу спокійно.

— Королево, вам пора вдягтися. Перед вашим від’їздом до Санліса в соборі відбудеться обідня з півчими.

— Що вона каже? — спитала Олена в перекладача.

— Графиня де Русі каже, що королева має піти до собору.

Анна в задумі дозволила придворним дамам надягти на себе важку пурпурову оксамитову сукню, що спадала на розшиту квітами спідницю, поправити на волоссі, в яке були вплетені перли, вуалетку — її притримувала золота корона — і закріпити на плечах світло-голубу накидку з пурпурово-золотистими торочками.

Єпископ Роже прийшов по Анну разом із Госленом Шонійським. Вона була рада побачити цих двох чоловіків, які їй подобались і до яких вона ставилася шанобливо. Анна поцілувала єпископський перстень і усміхнулася до Гослена, а той поштиво вклонився їй. Анну супроводжував строкато вдягнений гурт жінок і вельмож. Вона помітила, що графа де Крепі серед них не було.

Реймський архієпископ чекав на неї біля престолу. Анна вклякла навколішки, щоб її поблагословили. Невдовзі до неї приєднався і король. Почалася відправа.

Анна перехопила королів погляд, що виражав гордість і подив воднораз. Вона зніяковіла, зашарілася й опустила очі. Коли Анна їх підвела, вони зустрілися з очима графа, який стояв біля престолу обличчям до пастви. Те, що Анна прочитала в них, видалося їй вкрай сороміцьким, і вона з люті мало не кинулася вперед, але Генріх притримав її за рукав.

— Що з вами, моя люба, ви нездужаєте?

— Дарма.


Ця сценка впала в око графові та графині Фландрійським. Як і всі, вони побоювалися могутнього вельможі Рауля де Крепі, графа Перонна, Валуа та інших країв, який завжди ладен був підтримати бунт проти онука Гуго Капета. Вони ще пам’ятали тривалу війну між Генріхом та графом де Блуа, якого підтримував королів брат Ед, незадоволений тим, що йому не дісталося багатого графства. Та війна принесла розорення й горе цілій країні і не скінчилася навіть після смерті графа в 1037 році; її ще дужче розпалили його сини Етьєн та Тібо, а їм на допомогу поспішив граф Валуа. Захоплений у полон, він вийшов на волю аж після того, як заплатив великий викуп. Тоді Генріх і Рауль уклали союз, не наважуючись більше воювати один проти одного. Бодуен Фландрійський вдовольнився таким станом речей і при нагоді користав з цього, але сестра короля Адель Фландрійська відчувала до того, за її словами, «диявола» непогамовну ненависть, і цю ненависть не можна було пояснити самими тільки колишніми суперечностями.

Адель дуже любила брата, вона тяжко переживала поведінку матері, яка спробувала не допустити Генріха до трону, не зупинившись навіть перед звинуваченням його в содомському гріху. У щоденних сварках його батько, король Роберт, вичерпав останні сили, але наполіг на своєму: Генріх буде королем.

Задля брата Адель згодилася вийти заміж за графа Фландрійського, який відтоді став Генріховим союзником. Знову ж таки, щоб забезпечити мир королівству, вона готувалася віддати свою дочку Матільду за байстрюка Роберта Благочестивого — герцога Вільгельма Нормандського. Адель не хотіла бачити страждань, що їх породжує війна; голод і пошесті вже занапастили чимало бідолашних людей. Хоч яка була вона сильна жінка, але Генріх був її слабкістю. Заради любого старшого брата добра й співчутлива графиня могла стати феодальним суддею, цебто вбивцею. Покинувши шлюбну кімнату, король побіг до неї, щоб докладно розповісти їй про свої звитяги. Адель палко привітала його. Якщо ця чужоземна княжна народить їм сина, то вона відштовхне від її брата гарних зброєносців! Успіх цієї першої ночі зробив Адель союзницею й подругою Анни. Графиня Фландрійська вирішила взяти молоду жінку під свій захист. А поки що треба було тримати якомога далі графа Валуа; її чоловік Бодуен уже знайде для цього привід.

Відбулося останнє благословення, служба Божа скінчилася, і королівське подружжя під вітальні вигуки жителів Реймса покинуло собор. У архієпископаті Анна попрощалася зі своїм дядьком князем Судиславом, посадником Остромиром, боярами, посланцями короля Швеції та короля Угорщини. Зі щемом у серці вона передала ними подарунки для своїх батька й матері та листа для Всеволода, в якому розпитувала про Пилипа. Потім зі смутком дивилася, як вирушали в дорогу останні посланці землі руської. З нею лишилися тільки Олена та Ірина.

Перевдягшись у легше вбрання, Анна відмовилася сісти в повіз і забажала їхати верхи поряд із королем.

Довжелезна валка рушила в дорогу; народ, що прийшов помилуватися своєю новою королевою, був зачарований. Приваблені її молодістю й красою, люди влаштували їй тріумфальні проводи; щоправда, заохотили їх і харчі та милостиня, яку роздавали на вулицях.

Подорож до Санліса тривала десять днів.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка